«16/18» рід потоцьких в україні (тульчинська лінія): суспільно-політичні та культурологічні аспекти



жүктеу 8.06 Mb.
бет17/35
Дата03.04.2019
өлшемі8.06 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   35

На підставі цих доказів львівський суд 17 листопада 1795 р. визнав шлюб між Софією і Юзефом Віттами недійсним; цей вирок було підтверджено в другій інстанції 19 і 26 січня 1796 р. [397, с. 255] Та поки до цього дійшло, Софія, поза всяким сумнівом, домовилася з пленіпотентами генерала Вітта і схилила їх до відмови в захисті шлюбу. Між іншим, 30 жовтня вона записала на ім’я свого сина Яна Вітта суму в 100 тис. польських злотих, яку він зможе отримати повністю лише після того, як йому виповниться 24 роки, і засвідчила цей документ у нотаріуса; а до того часу прибутки від цієї суми (5% на рік) мали покривати витрати на його освіту. Як згодом з’ясувалося, Юзеф Вітт цим її записом на ім’я сина аж ніяк не задовольнився і невдовзі зажадав значно більшого відшкодування, обумовлюючи цим своє визнання вироку львівського суду. Для Щенсного і Софії це визнання генерала Вітта було конче необхідним: ухвала державного австрійського суду була правочинна на території Галичини, але на території Російської імперії набувала законної сили тільки за відсутності опротестування з боку всіх зацікавлених осіб; щоб уникнути такої загрози, треба було викласти кругленьку суму [397, с. 255].

З тривогою очікуючи на ухвалу цісарсько-шляхетського суду столичного міста Львова, Софія часто писала Потоцькому, який покинув Тульчин і оселився в Умані.

15 жовтня 1795 р., зі Львова: «Якби після всього того, що ти для мене зробив, щось іще могло мене в цьому світі розгнівати, то я мала б зробити тобі невеликий докір: чоловік із Тульчина, годинникар, сподіваюся, казав тобі, що їде до Львова, а ти відпустив його без листа до мене. Ти згоден зі мною, mon bon ami, що цим дуже мене скривдив? Ти добре знаєш, що на відстані від тебе єдина моя втіха – це твої листи.

Графиня Діана де Поліньяк тут уже третій чи четвертий день. Приїхала мене провідати; каже, що хоче якийсь час пожити в Україні. У неї велика родина, і я дивуюся, як вона дає собі раду через нестатки, я просто закохана в неї, така вона гарна. Я бачила її двічі, хочу ще сьогодні ввечері відвезти їй свій лист [до тебе]. Ця родина всіляко підтримувала мене, коли я була у Франції, та якщо я любила цих людей, коли вони купалися в розкошах, то люблю їх іще більше в теперішніх злигоднях. Вона розраховує на те, що зможе провести частину зими в маєтку Северина Потоцького, і хотіла б у майбутньому взяти тут в оренду якесь село. Вона мріє так улаштуватися, щоб ми могли часто бачитися. Зізнаюся тобі, що я теж цього прагну. Товариство цієї особи тобі дуже заімпонувало б – вона зовсім не така, як наші емігранти з Гамбурга. Якби ти був такий добрий та віддав їй в оренду якесь село; спробуй це зробити, щоб вона була близько від нас, бо мені хотілося б і далі підтримувати наше знайомство…» [685, арк.27–28]

Зі Львова, 19 жовтня 1795 р.: «…З того моменту, як я отримую твої листи з Тульчина, з того моменту, як мої справи пішли на краще, я неймовірно щаслива. Дай Боже, щоб вона (Жозефіна – Т.Ч.) й далі не змінювала своїх намірів, щоб і далі не шкодила нашому з тобою щастю.

Я вже менше дратуюся з приводу своїх справ, почуваюся добре, в чудовому гуморі, навіть трохи погладшала; тепер ти вже не скажеш, що я худа. Будую собі якнайкращі плани, лягаю спати задоволена, сплю добре, а мої пробудження просто казкові. О так, mon ami, я тепер розкошую своїм щастям й осмілюсь навіть сказати, що заслуговую на нього, бо знаю, чого воно мені коштувало. Наші хлоп’ята стають для мене щораз дорожчими; вони чудові, ти полюбиш їх усією душею, бо один із них дуже гарний, а обидва дуже милі. Котуля зачарує тебе своєю добротою. Аdieu mon ange, мій любий ельпіда, щастя моє! З величезним нетерпінням чекатиму від тебе вістей! Позавчора я передала тобі лист графинею Поліньяк. Завтра або післязавтра передам наступний – через людину, яка їде до України. Хотілося б уже самій відвезти тобі свої листи; я задоволена й щаслива, але терплю жахливі муки від того, що так далеко від мого любого ельпіда, а мені так хочеться опинитися біля нього...» [685, арк. 29–30]

30 жовтня 1795 р., зі Львова: «Учора я передала тобі лист через якогось пана Загурського; Підгурський запевняє мене, що цей лист незабаром до тебе дійде. Людина, яка тобі його вручить, із Тульчина; можливо, його перечитають, перш ніж віддати тобі, але мені до того байдуже: усі вже знають, що я кохаю тебе, просто обожнюю, тож ніхто не довідається з нього нічого нового – всім і так давно вже все відомо.

Після того листа, якого мені привіз Челецький, я не отримала від тебе жодної вісточки, через те з великим нетерпінням чекаю на твій новий лист. Я певна, що ти мені пишеш, просто твої листи десь, мабуть, заблукали, бо я нічого від тебе не отримую […] Хоч усі тут зі мною дуже добрі та приїжджають аж сюди, щоб мене розважити, я страшенно нудьгую без тебе. Навіть зізнаюся тобі, що волію залишатися на самоті; тоді принаймні можу досхочу думати про тебе. Adieu, мій любий ельпіда, діти доземно тобі вклоняються, а їхня мама просить тебе зробити таку ласку і невдовзі забрати нас до себе. Скоро вже чотири місяці, як ми з тобою розсталися; нехай би ця розлука була вже остання. Правда ж, mon bon ami, що ти теж цього бажаєш? Правда, що це є і буде вже остання наша розлука?» [685, арк. 31–32].

Однак розлука тривала й далі. Софія почала непокоїтися, що Щенсний може охолонути у своїх почуттях до неї. Тому в останні дні листопада вона відправила до Умані обох хлопців під наглядом одного з довірених слуг Потоцького, якогось Чижевича, а сама з нетерпінням стала чекати на закінчення процесу та звістки про остаточну домовленість Щенсного із Жозефіною. аби й собі поспішити до України.

Зі Львова, 2 грудня 1795 р.: «Сьогодні вже шостий день, як поїхали діти; поки цей мій лист дійде до тебе, вони матимуть щастя опинитися в обіймах свого любого таточка. Я страшенно нудьгую без цих моїх милих котиків, але сьогодні тим більше хвалю себе, що відіслала їх до тебе. Я справді цьому дуже рада; погодься зі мною, що це моя щаслива зірка напоумила мене відправити дітей до тебе. Донечка годувальниці померла сьогодні вранці від вітряної віспи. Визнай, що я вчинила дуже мудро, відіславши звідси цю нещасну жінку. Якби вона була тут, то ніщо у світі не змогло б зупинити її од відвідин своєї дитини, та бідолашний Миколай став би жертвою цієї нерозважності. І якби я навіть не дозволила їй відвідати дитину, саме вже усвідомлення того, що вона хвора, вбило б цю жінку, а її молоко, яке так смакує Миколаєві, стало б для нього отрутою. Дякувати Богові, що вона поїхала і не бачила смерті своєї дитини. Це маленьке, нещасне дівчатко помирало 36 годин у жахливих конвульсіях. Заради Бога, не розказуй про це нікому, смерть нещасної дитини треба приховати аж до мого приїзду і потім теж; ось що я вирішила сказати годувальниці: мовляв, морози завадили мені взяти її дівчинку із собою, але ми обов’язково пошлемо по неї навесні. Якщо нам удасться її обдурити, це буде добре для нашого синочка. Я не можу тобі передати, яка я рада, що мені раптом спало на думку відіслати дітей до тебе». Якби пані Вітт могла передбачити, що хтось чужий читатиме колись її листи і на їхній підставі оцінюватиме її душевний склад, вона, можливо, не написала б цих жорстоких слів, які так негативно свідчать про її ставлення до слуг та підданих, хоча сама до дев’ятнадцяти років життя була в соціальному становищі рівна з цією нещасною жінкою; тож наскільки легше вона могла ввійти в її психіку, уявити собі її душевний стан і зрозуміти майбутній розпач. Софію ж не мучили ніякі докори сумління.

«Справи мої йдуть цілком добре. Офіційний оборонець шлюбу подав апеляцію, але я і його оце позбулася. Граф Дейм був учора в мене і пообіцяв закінчити мій процес 14 грудня, тож я маю надію покинути цей триклятий Львів двадцятого числа цього місяця. Лічу вже не лише дні, а й години. Adieu, mon ami, mon espoir, mon tout (Бувай, мій друже, моя надія, моє все )» [685, арк. 34–35].

Зі Львова, 11 грудня 1795 р.: «Відколи я звільнилася від переслідувань офіційного оборонця шлюбу, я цілком спокійна. Крім туги, що я далеко від дітей і тебе, мене ніщо не тисне, принаймні на якийсь час маю спокій. 15 чи радше 21 [грудня] буде оголошено вирок, і я зможу виїхати щонайпізніше 25-го. А тим часом лічу дні, які відділяють мене від цього моменту. Веду спокійне життя, час від часу відвідую літніх дам, іноді ходжу до театру. Спати лягаю, як правило, о десятій. Отакий, mon adorable, майже детальний мій розпорядок дня. Контракти приваблюють сюди багато людей, маю надію, що мені більше не доведеться їх бачити. Сподіваюся на приїзд княгині маршалкової, вона має всі права на мене і дуже мене любить. Уяви собі, у Відні вона часто приймала в себе пана Башинського, якось він насмілився при ній негарно говорити про мене, так назавтра вона наказала слугам більше його не пускати. Ця доброта з її боку дуже мене схвилювала, хоча на Б. я більше не гніваюся, бо у Варшаві ми з ним помирилися. І все ж я дуже схвильована, що княгиня маршалкова ставиться до мене з такою повагою і приязню. Пан Б., між іншим, писав мені листи, в яких запевняв у своїй дружбі, та я вірю, що він здатний на такі почуття, тим паче, це казав і мені, і тобі, який був несправедливий щодо мене. Аdieu, мій любий ельпіда, mon bon ami, обніми якнайніжніше наших янголят і подумай у ту хвилину, що це я» [685, арк. 36–37].

Проте Софія не виїхала зі Львова ні 20 грудня, ні в день Різдва Христового; розвідний процес у другій інстанції затягнувся, і вирок оголосили тільки 19 січня. Різдвяні свята вона провела в столиці Галичини, далеко від дітей і Щенсного. Певно це Різдво було сумним для неї, тим більше, що подарунок, який вона одержала того дня, був не з приємних. Щенсний написав, що Жозефіна не дає своєї згоди на розлучення і єдине, на що вона погодилася, то це виїхати з Тульчина до Петербурга.

То був удар, який потряс Софію. Над нею нависла страхітлива загроза – утрата дотеперішнього суспільного становища, і навіть сім’ї. Якщо Потоцький не хотів чи не міг з нею одружитися, то після розлучення з Віттом вона втрачала ґрунт під ногами. А їй доходив уже тридцять шостий рік, та про закладання нового фундаменту свого подальшого життя їй було навіть страшно думати. Тому, отримавши цю сумну звістку, Софія почала розпачливо хапатися за останню надію – почуття, яке живив до неї Щенсний, зважившись залишити її біля себе в будь-якій якості [397, с. 261]. Останній із її листів, написаних зі Львова, – чудовий додатковий матеріал до зрозуміння стану її свідомості в цей переломний момент.



Зі Львова, 28 грудня 1795 р.: «Почну з відповіді на твій лист від 17 листопада, надісланий із Чорної Кам’янки. Це чудовий лист; усі вирази, що є в ньому, змальовують твою душу і твою ніжність. То правда, що це мертвий папір, але він несе на собі такий сильний відбиток твоїх почуттів, що розчулив би навіть найчерствішу душу. Подумай сам, яке враження справив він на твою Софію, котра тебе обожнює, котра живе і дихає лише заради тебе. Не можу розлучитися з цим чарівним листом; відколи отримала його, ношу біля серця, перечитую по десять разів на день; лину думками до Дашева, я з тобою, я в твоїх обіймах, пещу тебе, впиваюся щастям своєї свободи, радістю віддавати її тобі без жодних претензій, за винятком хіба що, мабуть, однієї – завжди бути з тобою і щоб ти мене кохав. Мені дуже потрібне твоє кохання; я знаю, що ніхто не вміє кохати так, як ти, бо ти кохаєш по-справжньому і не вдавано. Ти повчаєш мене, mon аnge, щоб я була щаслива; я і є щаслива, і навіть дуже. Вір мені, mon аdorable аmі, що з моменту твого приїзду до Тульчина, з тієї хвилини, коли ти мене запевнив, що ніхто не хоче відбирати в мене твоє серце, відколи мені залишено це велике щастя – жити біля тебе і з тобою, на землі немає людини, щасливішої за мене; а це твоя робота, мій любий ельпіда. Ти знаєш, що я віруюча, але відколи я стала щасливою, задоволеною, завдяки тобі, я стала святенницею, бо мені здасться, що інакше не могла б якнайсердечніше висловити свою вдячність Найвищій Сутності за всі ті дарунки, що ними вона мене ущедряла. Сто разів на день я подивляю свою щасливу зірку, сто разів на день замислююся над тим, яке добро сподіяла в житті, що мене так береже і так винагороджує Небо. Подумай, чи мусиш ти мені казати: «Будь щаслива!» Я і є щаслива, mon аnge, і ніщо відтепер не зможе зробити мене нещасною поруч із тобою, навіть цькування із Тульчина. Господиня палацу марно намагатиметься збаламутити наше щастя; вона не може мені заборонити, щоб я тебе кохала, обожнювала, щоб присвятила тобі своє життя і свою свободу. Якщо вона така злоблива, якщо не хоче тебе вщасливити і намагається завадити, щоб це зробила інша, то тим гірше для неї. Що ж до мене, то ніщо, ніщо в усьому світі не зможе змінити мого ставлення до тебе, якщо вона сподівається, що зможе мене відвернути від тебе цими перешкодами, то вона дуже мало знає про мої почуття до тебе. Я ладна жити з тобою в будь-якій ролі – твоєї коханки, дружини, твоєї метреси, твоєї рабині – все одно, навіть як річ, що належить тобі й що нею ти можеш розпоряджатися за власним бажанням, як істота, котра обожнює тебе і своє щастя може віднайти тільки в щасті свого ідола. Якщо в Тульчині й далі забажають чинити перешкоди, щоб я стала твоєю дружиною, я буду у відчаї через наших дітей, через маленьку донечку, яку так прагну мати: але якщо йдеться про тебе, то хіба я могла б відтепер менше любити тебе як коханця, ніж як чоловіка? Хіба ти не зробив усе, що було у твоїй спромозі, аби ним залишитися? Хіба тобі не пощастило з твоєї вини? Вір мені, mon аdorable, що скільки перепон виставлять мені з того боку, стільки разів зросте моє кохання» [685, арк. 38–39].

Дивні рефлексії, на думку Лоєка, викликають Софіїні листи до Щенсного за 1795 р., а особливо останній, повний таких пристрасних поривів, які важко знайти в усій польській еротичній епістолографії доби Просвітництва. Якщо навіть лише на їхній основі судити про цінні якості душі й характеру адресата, то можна дійти висновків, архіпохвальних для Щенсного. Проте важко повірити в те, що цей огрядний, непропорційної будови магнат міг насправді будити такі почуття в 36-річній жінці, досвідченій, усе ще вродливій, відомій мало не на всю Європу, обожнюваній сотнями найвідоміших осіб багатьох держав. Усе промовляє за те, що Софія була нещирою; вона чинила просто за схемою, яку засвоїла ще в Константинополі та яка майже ніколи її не підводила, в чому вона переконалася вже не раз. Невідомо, що насправді діялося в її душі. Можна припустити, що Софія байдуже й цинічно добирала вирази, здатні запасти глибоко в серце людині, від якої залежало все її майбутнє, водночас можна міркувати, що вона писала з відчаєм і люттю через приниження, яке внаслідок несприятливого збігу обставин знову змушена була терпіти.

Софія переможно подолала важкий для себе злам 1795–1796 рр. Щоправда, їй довелося відкласти на майбутнє реалізацію своїх мрій про законний шлюб зі Щенсним Потоцьким. Але амплуа його дружини de facto вона не втратила, навіть навпаки, зміцнила його, невдовзі потому переймаючи від переможеної Жозефіни всі права володарки Тульчина [952, с. 230–231].

У січні 1796 р. пані Вітт покинула Львів та заквапилася до Умані.

Після розлучення, попри те, що сам Потоцький ще не розлучився, мешкала з ним відкрито.

Народжені поза шлюбом Котуля та Ніколюшка покинули цей світ невдовзі після приїзду до Умані; їхню долю поділила й народжена в 1797 р. позашлюбна донька Щенсного і Софії [397, с. 276]. Обставини смерті цієї трійки невідомі, можливо, всі вони приблизно в один і той самий час стали жертвою якоїсь пошесті, а може, повмирали по черзі з якихось інших причин. Єдиною пам’яткою про них залишився нагробок у «Софіївці» й уривок із поеми Станіслава Трембецького «Софіївка, топографічний опис віршами», над якою відомий поет працював у 1803–1804 рр., коли після переїзду з Петербурга до України, у квітні 1802 р., оселився в недалекому Гранові та часто відвідував Умань, аж поки нарешті на запрошення Щенсного Потоцького не перебрався на постійне проживання до Тульчина [1015, с. 417–418, 431–436].

С
9*
мерть усіх трьох народжених від Щенсного дітей ускладнила становище і затьмарила майбутнє пані Вітт. Через те вона вирішила швидко подбати про нову дитину: в 1797 р. вона знову завагітніла і в середині наступного року на світ з’явився Олександр (1798–1868 рр.) [1048], перший із дітей Щенсного і Софії, якому судилося носити прізвище Потоцьких і щасливо дожити до зрілого віку.

Нова вагітність примусила Софію подвоїти свої зусилля, щоб домогтися згоди Жозефіни на розлучення зі Щенсним. У той період відбулося зближення грекині з найстаршим сином Потоцького від попереднього шлюбу – Щенсним Єжи (останній, зокрема, вплинув на свою матір у справі розлучення з батьком).

Нарешті, й у житті Софії Ґлавані настав великий день. Вона здобула право носити прізвище Потоцької, ставши у квітні 1798 р. в тульчинському костьолі перед шлюбним вівтарем. Витяг із метричних актів колишнього католицького костьолу в Тульчині, зроблений у 1907 р. адвокатом Леопольдом Остеєн-Кондрацьким, констатує, що 17 квітня 1798 р. за старим стилем «граф Станіслав-Фелікс-Щенсний Потоцький» узяв за дружину розведену «графиню Вітт, уроджену Челіче де Маврокордато» [612, арк. 2].

Вінчання було скромним і негучним, але подвійним: його таїнство звершили два отці – спершу католицький ксьондз, а відтак православний священик. Офіційно це трактувалося як поступка перед віровизнанням нареченої, а насправді це радше було демонстрацією прилучення нового подружжя до релігії, що домінувала тоді на цих землях, і запроваджених разом із російським пануванням нових звичаїв. Отже, Софія зійшла на останній, найвищий, щабель свого суспільного сходження. Минуло рівно двадцять років із того дня, як у далекому Стамбулі вона плачучи прощалася з Карлом Боскампом-Лясопольським, мріючи в глибині душі, що пан міністр привезе її колись до незнайомої, далекої Польщі як свою фаворитку та вірну рабиню. Щасливі збіги обставин, неймовірні зусилля допомогли новоявленій пані Потоцькій зі становища утриманки пана інтернунція піднятися до рангу господині Тульчина [397, с. 281–282].

У 1799–1800 pp. Потоцькі здійснили подорож країнами Західної Європи, зокрема до Італії. У 1799 р. Потоцька народила сина Мечислава (1799–1878 рр.) [1048; 636, арк. 1], а в наступні роки – ще доньок Софію (в заміжжі Кисельову, 1801–1875 рр.) [1048; 636, арк. 1] та Ольгу (в заміжжі Наришкіну, 1803–1861 рр.) [1048; 636, арк. 1]. До 1805 р. перебувала, головним чином, у Тульчині, де в той час квітнуло світське і театральне життя. У ті роки Потоцька разом із чоловіком підписувала шлюбні контракти його доньок від другого шлюбу – Констанції та Октавії.

У 1800 р. Софія відсвяткувала своє сорокаріччя. Саме на цей період припадає початок її роману зі старшим пасербом. Щенсного Єжи і вродливу грекиню розділяли шістнадцять років, але, незважаючи на різницю у віці, пасерб став коханцем своєї мачухи.

Про роман Щенсного Єжи і Софії говорила вся округа. Єдиною людиною, яка, по суті справи, нічого не знала, був Станіслав Потоцький. Він сліпо кохав свою дружину. В. Циганюк пише, що одного дня «Станіслав побачив Софію в обіймах Юрія (Єжи – Т.Ч.) Йому стало зрозуміло все. Здоров’я було підірване, нерви нікудишні. І цей удар виявився жахливим. Потоцький знепритомнів, лише після багатьох заходів лікарів йому вдалося дійти до пам’яті, та рухатися він уже не зміг. Він попросив, щоб йому принесли медальйон із зображенням Гертруди, повісив собі його на шию – і спочив навіки. Два дні та дві ночі стояла Софія на колінах перед кімнатою, де лежав ще живий чоловік, але він не дав дозволу їй увійти. Помер, не простивши великої зради» [755 с. 23–24].

Після смерті Потоцького (14 березня 1805 р.) Софія народила сина Болеслава (1805–1893 рр.) [1048; 636, арк. 1], у батьківстві якого підозрювався Щенсний Єжи. Серед шляхти, критично настроєної до Потоцької, панувала думка про те, що усвідомлення цього вплинуло на швидший розвиток хвороби Потоцького [1103,с. 746].

Після смерті батька Щенсний Єжи став тимчасовим управителем усіх його маєтків. Крім того, резолюцією цивільного департаменту Головного суду Київської губернії від 30 березня 1805 р. було задоволено його прохання про призначення опікуном над його неповнолітніми братами (крім Станіслава, який уже на той час досягнув повноліття) і сестрою Ідалією; натомість Софію було призначено опікункою її дітей зі Станіславом Щенсним Потоцьким [330, с. 515].

Наступним шанувальником вроди і чарівності Потоцької був сенатор М. Новосильцев.

На початку 1806 р. сенаторові Миколі Миколайовичу Новосильцеву виповнилося сорок чотири роки, і його зараховували до числа найближчих сподвижників молодого імператора Олександра І.

Дивною і нетиповою була його кар’єра. Народившись у 1762 р. позашлюбним сином панни Строганової, сестри одного з найбільших землевласників тогочасної Росії Олександра Строганова, він під незаконним, по суті, прізвищем свого офіційного батька розпочав військову службу і за Катерини II дослужився до скромного чину майора [397, с. 298]. Брав участь у російсько-шведській війні 1788–1790 рр. та в польсько-російській війні 1792 р., потім був при облозі й штурмі Варшави в 1794 р. Завдяки посередництву свого молодого кузена Павла Строганова познайомився в Петербурзі з молодим князем Адамом Єжи Чарторийським, який був у дружніх стосунках зі спадкоємцем престолу, великим князем Олександром. Цю четвірку пов’язувала тісна дружба, яка в майбутньому мала відіграти важливу роль у російській політиці та зрештою якнайфатальнішим чином уплинула на вирішення польського питання в 1813–1825 рр. Перейшовши на цивільну службу, Новосильцев став чекати нагоди, щоб зробити кар’єру. Був здібним, жвавим, хитрим, обдарованим феноменальною пам’яттю і талантом до мов, а найголовніше – позбавленим будь-яких докорів сумління. Він швидко зорієнтувався, що правління імператора Павла І довго не триватиме, тож демонстративно спілкувався з наступником престолу Олександром, одягнув личину вільнодумця й ліберала, лаяв царський деспотизм і нарешті досяг задуманого результату – втрапив у неласку до імператора. 1797 р. вийшов у відставку і виїхав до Англії. Чотири роки прожив у Лондоні, виконуючи функції неофіційного представника зв’язаної з наслідником престолу придворної кліки. Існують непрямі докази, що він співпрацював із британським кабінетом і англійським послом у Петербурзі Вітвортом у підготовці замаху на життя Павла І, який нарешті було вчинено в березні 1801 р. Довідавшись, що ненависний імператор скінчив життя, Новосильцев негайно повернувся до Росії, де його радісно зустрів Олександр І; разом із Чарторийським і Строгановим він увійшов до складу своєрідного тріумвірату, таємної придворної ради нового імператора. Призначений таємним радником, сенатором, головою петербурзької академії наук та міністром з особливих доручень у справах великої державної ваги, Новосильцев одразу став однією з найвпливовіших осіб у Росії [952, с. 261–262].

Із сенатором Софія познайомилася в січні 1806 р. в Петербурзі. Там вона перебувала майже два роки з метою розв’язання спадкових проблем: її право на частку в спадку Потоцького оскаржували його діти від попереднього шлюбу (за винятком Щенсного Єжи). Крім того, Софія зазнала удару з боку другої дружини Вітта, яка задля власного розлучення намагалася довести недійсність розлучення Вітта з Потоцькою. Подолати труднощі пані Потоцькій допоміг Новосильцев. У результаті угоди про тимчасовий поділ маєтків покійного чоловіка, укладеної 18 жовтня 1807 р. в Тульчині (й, очевидно, підтвердженої пізнішими угодами), Потоцька отримала так звану теплицьку частку, до якої ввійшли з Теплицького ключа в Гайсинському повіті – Теплик, Бджільна, Сокиряни, Лозувата, Полог, Велика Мочулка, Мала Мочулка, Мишарівка, Хмарівка, Раківка, М’якохід, Чорна Гребля, Залужжя, Завадівка, Красносілка, Вищий Ташлик, Нижчий Ташлик, Росоша, Кам’янки, Комарівка, Янів, Розкошівка, Стражгород; із Бубнівського ключа – Бубнівка, Антонівка, Ярмолинці, Брідок, Дмитренки, Басаличівка, Метанівка, Орлівка, Петрашівка, Побірка, Шиманівка, а також розміщені в Уманському повіті з того ж ключа – Кожухівка, Сичівка, Сем’ярка, Талаївка, Обозівка, Заячківка, Шельпахівка, Ухожа, Орадівка; із Соколівського ключа – Верхнячка, Пеніжкове, Шукайвода; з Уманського ключа – Росошки. Крім того, вона викупила маєтки в Щенсного Єжи, з-поміж іншого Немирів та Ковалівку Брацлавського повіту, із зобов’язанням забезпечити йому довічний прибуток у 15 тис. дукатів на рік та заспокоїти його кредиторів. Однак спадкові суперечки продовжувалися й надалі, зокрема у зв’язку з боргами, що тяжіли над спадком. Наступний роздільний акт було підписано вже 23 грудня 1807 р. [330, с. 515–516].



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   35


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет