«16/18» рід потоцьких в україні (тульчинська лінія): суспільно-політичні та культурологічні аспекти


Софія Кисельова та Ольга Наришкіна: переплетіння життєвих ліній



жүктеу 8.06 Mb.
бет19/35
Дата03.04.2019
өлшемі8.06 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   35
4.4. Софія Кисельова та Ольга Наришкіна: переплетіння життєвих ліній

Колоритними представницями родини Потоцьких були доньки Станіслава Щенсного Потоцького і Софії Вітт – сестри Софія (в заміжжі Кисельова) та Ольга (в заміжжі Наришкіна).

Софія Потоцька (в заміжжі Кисельова, 1801–1875 рр.) була старшою донькою Станіслава Щенсного Потоцького і Софії Вітт [768, с. 191].

Мати досить рано стала виводити Софію у світ. Її юна врода причарувала багатьох чоловіків.

На думку Єжи Лоєка, з молодших дітей найближчою серцю пані Потоцької була дочка Софія. У цій дівчині мати, мабуть, бачила своє нове втілення; казали, що вони були дуже подібні зовні, близькі за вдачею і складом розуму, і навіть тотожність імен була підставою для інтимніших та тепліших їхніх взаємин [397, с. 368].

Унаслідок роздільної угоди вона отримала з батьківського спадку 2 млн злотих. У 1817 р., під час перебування Олександра І в Тульчині, нібито мала з ним, як і її сестра Ольга, короткий роман за наказом матері. Та намагалася заручитися підтримкою імператора в юридичній війні за спадок по чоловікові, яку вона вела з його дітьми від другого шлюбу. Того ж року її руки почав добиватися граф Павло Кисельов (1788–1872 рр.), флігель-ад’ютант і улюбленець імператора, з 1817 р. інспектор, а з 1819 р. начальник штабу Другої армії в Тульчині [330, с. 274].

Кисельов приїхав до Тульчина 11 (23) липня 1817 р. [288, с. 3] і майже відразу став одним із гостей, що найчастіше відвідували тульчинський палац.

Є. Лоєк вважає, що саме Кисельов був, поза сумнівом, найяскравішою особистістю, яка будь-коли з’являлася в домі Потоцьких у Тульчині. У ті роки він лише починав свою довгу військову і політичну кар’єру, що мала вивести його на вершини державної ієрархії Росії. Людина освічена й прогресивна, гуманна і далека від характерного для двірських сфер тодішньої Росії шовінізму, прихильник ліберальних ідей, Кисельов належав до того покоління, яке історія згодом назвала поколінням декабристів. Його поєднували також тісні зв’язки з офіцерами, які через кілька років удалися до спроби державного перевороту, а молодий Павло Пестель уважався навіть його сердечним другом. Щоправда, ця дружба не витримала випробування трагічного 1825 р. Згодом Кисельова було звинувачено, що, знаючи про змову серед офіцерів армії, розквартированої в Україні, він намагався від них ізолюватись, і хоча протягом певного часу захищав Пестеля і його товаришів від викриття, однак у критичний момент заявив про свою вірнопідданість Миколі І і посприяв навіть арешту друга, який згодом, разом із чотирма іншими ватажками таємних союзів, повис на петербурзькій шибениці. Ці закиди, безперечно, були слушними. Кисельов був далекий від будь-якого революційного радикалізму, а повстання декабристів класифікував як ганебне посягання на головні національні інтереси Росії. Та все ж усією своєю діяльністю в наступні роки він надзвичайно позитивно вплинув на процес модернізації суспільно-політичного устрою царської імперії. З 1835 р. Кисельов був членом Державної ради, паралельно виконуючи функції міністра державних володінь; очолював комітет, який вивчав можливості селянської реформи в Росії, а проект розкріпачення, здійснений наприкінці 1861 р. був справою і його рук. Як ентузіаст культури Заходу і прихильник російсько-французької угоди, після закінчення Кримської війни був призначений російським послом до Парижа, де зарекомендував себе як поборник тісної співпраці між обома державами. Відкликаний 1862 р. із цієї посади, до Росії він уже не повернувся і через кілька років 1872 р. помер у Парижі [397, с. 366–367].

Пані Потоцька дуже прихильно поставилася до намірів Павла Дмитровича, бачачи в ньому чудового кандидата в зяті, та й юна Софія радо приймала знаки уваги молодого генерала.

Проте період від заручин до весілля молодої пари розтягся на декілька років через гучний скандал між Мечиславом Потоцьким і його матір’ю, примусивши її разом із дочкою покинути Тульчин.

Пані Потоцька стала мешкати в Умані, оскільки Тульчин перейшов у володіння Мечислава. Однак незабаром вона змушена була виїхати до Петербурга.

Її старша дочка перебувала в цей час в Одесі, тому пані Потоцька взяла із собою лише Ольгу. Софія і Кисельов уже заручилися, і тепер ішлося про заміжжя молодшої панни Потоцької. Мати, з недавнього часу дуже виснажена недугою і пригнічена перспективою близької смерті, непокоїлася майбутнім Ольги і радо приймала у своєму домі кандидатів на її руку. Серед інших до неї залицявся колишній начальник Кисельова, командувач гвардійського корпусу і генерал-губернатор Петербурга Михайло Милорадович, але Ольга не надто охоче приймала знаки уваги майже 50-річного генерала. Своїми ласками вона схильна була обдаровувати багатьох інших, і пані Потоцька, мабуть, помічала, що не старша, а молодша дочка готується продовжити її давні традиції. Бачачи холодне і легковажне ставлення до себе, Милорадович відважився на дуже невдалий крок [397, с. 370–371]. «Він приймає в себе Жерослава, – писала пані Потоцька до Софії 1 (13) жовтня 1820 р., – має надію, що той тягтиме за ним і що одного дня переконає Ольгу, аби вона з ним обвінчалася; інакше він, мабуть, не приймав би в себе таку безчесну людину, як Жерослав, і не розмовляв би з ним про майнові справи. Жерослав пише тобі дурниці, буцім відмовляється від своїх сміховинних претензій до ваших посагів […] Він не має права відмовлятися від чогось такого, що належить вам на цілком законних підставах. Прошу тебе – не відповідай йому, і твій майбутні чоловік також нехай мовчить…» [811, с. 2–3].

З Петербурга, маючи майнові претензії, пані Потоцька пише до своєї улюблениці: «Дякую тобі, Софі, за гаманець і гроші, які були в ньому. Він приніс мені щастя, я отримаю 1 млн 100 тис. крб із банку […] Олександр пише мені про твої проблеми; звірся на мене, ma chere Sophie, і все буде гаразд. Ми все владнаємо, щойно я приїду; ти і твій чоловік візьмете на себе всі турботи про мене і про мої проблеми з Немировом...» [811, с. 25–27].

Павло Кисельов увесь час переймався справами майбутньої тещі, й пані Потоцька часто ділилася з ним своїми проблемами. Шлюб генерала із Софією відкладався вже кілька разів, оскільки пані Потоцька хотіла спершу довести до ладу свої заплутані майнові справи. Востаннє дату вінчання було відкладено на кінець 1820 р. [397, с. 372]; у зв’язку з цією відстрочкою Софія писала до Кисельова: «Тисячу разів дякую тобі, любий генерале, за самопожертву, на яку ти відважився піти. Колись ти будеш дякувати мені за мою суворість, яка нині видасться тобі такою жорстокою. Софі буде у відчаї, але я розраховую на твій розум. Молоді люди повинні звикати до зречень; це перше зречення, яке нині переживає Софі» [811, с. 83–84].

Урешті-решт, навесні 1821 р. було остаточно визначено дату шлюбу панни Потоцької. За існуючим звичаєм, генерал Кисельов послав 16 (28) квітня 1821 р. лист на ім’я імператора: «Ваша Величносте! Покровительство і ласки Вашої імператорської милості – джерело всієї моєї кар’єри. Я завдячую її виключно Вашій імператорській милості та тільки Вам до кінця життя буду вдячний. Тепер, коли йдеться про найурочистіший акт мого життя, я смію, і навіть більше – я зобов’язаний, домагатися схвалення Вашої імператорської Величності. Панянка Софія Потоцька погоджується віддати мені свою руку, і я її приймаю, покладаючись на гарантію чотирирічного випробування, яке дозволяє мені вірити в наше щастя. Якщо Ваша імператорська милість зволить схвалити й узяти під свою достойну опіку цей новий союз, то нічого більше в житті для себе я не бажатиму...» Олександр І схвалив і сердечно привітав свого улюбленця із вдалим вибором. «Перекажи, прошу тебе, мої вітання і слова пошани красуні графині Софії», – написав він до Кисельова. Трохи згодом, 30 червня (12 липня) 1821 р., імператор власноручно написав до пані Софії лист такого змісту: «Шановна madame la comtesse, Ви рачили подумати про оздобу місця, яке я так люблю. Я вельми Вам зобов’язаний і прошу повірити, що ці італійські тополі, прислані Вами, дуже мене зворушили. Дякуючи за цю милу люб’язність, хочу до цих слів вдячності долучити свої найщиріші поздоровлення з нагоди події, до якої готується Ваша родина. Воїн, якого Ви вирішили прийняти до неї, – один із тих, кому я надаю найбільшу перевагу. Його обдарування і заслуги варті моєї поваги і прихильності; характер та рідкісні позитивні якості, які я в ньому відкрив, надійно гарантуватимуть щастя тій, котра віддала йому свою руку...» [288, с. 15–16]

Ця висока рекомендація гарантувала молодій парі чудове майбутнє при дворі в Петербурзі. Вінчання, яке відбулося пізнього літа 1821 р., було однією з останніх радощів, що їх зазнала у своєму житті Софія Потоцька. Подружжя Кисельових замешкало в Тульчині, в ставці штабу Другої армії [397, с. 374].

У посаг від матері Кисельова отримала (навпіл із сестрою Ольгою) Немирів Брацлавського повіту з 10 тис. кріпаків та окремо – на 30 тис. дукатів коштовностей і на 20 тис. дукатів срібла [330, с. 275].

Цікавим фактом із життя юної Софії, що славилася своєю красою, було залицяння О. Пушкіна. Останній познайомився з красунею ще до її одруження, ймовірно, в Петербурзі, де вона подовгу жила з матір’ю після смерті батька.

Відомо, що любов до жінки для Пушкіна була цілющим джерелом його натхнення і творчості. Поет любив багатьох жінок, і якось, напередодні одруження, очевидно, підбиваючи підсумок любовним захопленням, узимку 1829–1830 рр., будучи в гостях у московських сестер Катерини і Єлизавети Ушакових, написав їм в альбом два списки жінок, яких кохав. Один зі списків згодом отримав назву Донжуанського. Перший був списком серйозних захоплень, його закінчувала майбутня дружина Наталія, а другий – менш серйозних. Так от, уже в першому списку поет увів інтригу тим, що четверту позицію позначив NN.

У виданні Пушкінського Дому «Пушкін. Дослідження і матеріали», є цікава стаття Л.П. Гроссмана «Біля витоків Бахчисарайського фонтану». Тут уперше, достатньо обґрунтовано, таємним коханням була названа Софія Станіславівна Потоцька [294].

Якщо вірити «Донжуанському списку», те четверте любовне захоплення Пушкіна виявилося найсильнішим і найтривалішим саме через недосяжність предмета почуттів.

Імовірно, ще в Петербурзі поет дізнався, що сестри Софія й Ольга проводили зиму в Тульчині й Умані, а на літо виїжджали до Кримської Массандри. Саме в Петербурзі поет обговорював із Миколою Миколайовичем Раєвським-молодшим ідею поїздки із сімейством його прославленого батька до Криму. Реалізацію його мрії наблизило заслання на південь у травні 1820 р.

Наприкінці листопада 1820 р. Пушкін їде до Кам’янки, в маєток Давидових і Раєвських, і, звичайно ж, вирушає до Тульчина, де жила Софія Потоцька, але, очевидно, теж без успіху. Другий раз Пушкін побував у Тульчині в листопаді 1822 р., дорогою до Києва.

Неприступність Софії пояснювалася, по-перше, дивно цілісним її характером, по-друге, принциповою натурою і тим, що вона ще з 1817 р. закохалася в одного з найблискучіших представників гвардії, що відзначився у війні 1812 р., генерала Павла Дмитровича Кисельова. До речі, все своє довге життя вона залишалася вірною цій любові, незважаючи навіть на зраду чоловіка. Пушкін, звичайно ж, про це здогадувався, але надії не втрачав до тих пір, поки не дізнався, що Софія оголошена нареченою Кисельова і вони отримали благословення Государя.

Доля Софії Станіславівни склалася нещасливо. Молодята поселилися в Тульчині, містечку Потоцьких, де розташовувався головний штаб Другої армії, начальником якого був П.Д. Кисельов. У 1822 р. в Берліні померла її мати Софія Потоцька, яка, помираючи, доручила молодшу дочку Ольгу піклуванню Кисельових, і це розбило щастя Софії.

Незабаром в очах Кисельова сестра Ольга своєю красою і практицизмом затьмарила його дружину. Заставши чоловіка в обіймах своєї сестри, Софія не змогла пробачити зради, хоча і продовжувала його кохати.

Пушкін, знаючи характер своєї «гордої діви», все ще на щось сподівався. У липні 1823 р. поет переїхав із Кишинева до Одеси і був, напевно, присутній на вінчанні Ольги Потоцької з генералом Левом Олександровичем Наришкіним у Грецькому соборі, бував він і в будинку Потоцьких, бачився із Софією.

Тут Пушкін закінчує «Бахчисарайський фонтан». У травні 1823 р. поет почав писати роман у віршах «Євгеній Онєгін». Сімейна лінія в романі в основі своїй написана із сімейства Потоцьких–Кисельових. В образі Ольги він нічого не змінив, залишив навіть ім’я. Софії ж дав ім’я Тетяни. Можливо, тому що Тетяна в перекладі з грецької означає «засновниця». Судячи з усього, саме вона дійсно стала засновницею його роману у віршах [479, с. 52–58; 763, с. 194–195; 484].

Не можна сказати, що Софія Станіславівна зовсім не розуміла і не цінувала генія Пушкіна. Так, у листах (Софія писала виключно французькою мовою) чоловікові з Тульчина до Петербурга в 1827 р. вона писала: «Привези також обидва нові романи Вальтера Скотта і декілька російських віршів Пушкіна, як, наприклад, «Бахчисарайський фонтан», «Онєгін», нову його трагедію; а якщо побачиш його, передай йому, що я вчуся російської мови, щоб читати його вірші» [294].

Пізніше, в 1828 р., вона хвилювалася, чи не потрапив поет на російсько-турецьку війну. Софія добре знала характер поета і тому вельми співчутливо поставилася до його загибелі в 1837 р.

Подальше сімейне життя Софії склалося сумно. У 1824 р. у віці двох років помер її єдиний син. Згодом її з чоловіком розвели різні політичні погляди. Потоцька була на боці польських таємних організацій та повсталих декабристів. Декабристи, хоча і готували П.Д. Кисельова до свого уряду, але він не був їх прибічником. Натомість Софія всіляко підтримувала польських повстанців.

На початку 30-х рр. її чоловік писав: «Я не створений, щоб […] у моєму домашньому житті сперечатися про політичні думки» [294]. Але все ж таки на розрив із чоловіком вона не погоджувалася. Тимчасові розлуки зміняються повним розривом, і на початку 30-х рр. Софія Станіславівна назавжди поселяється за кордоном, в основному, в Парижі, пояснюючи розрив із чоловіком його невірністю. Основою духовного життя Кисельової залишається любов до Польщі та мрія про її звільнення, вона захоплено зустрічає національно-визвольні рухи в інших країнах.

Польський історик Єжи Лоєк пише, що Софія віддячувала зраду свого чоловіка тим, що з кожним роком вела дедалі вільніший спосіб життя. Вона часто відвідувала Париж та Відень, щораз більше віддаючись своїй улюбленій розвазі – азартним іграм. Треба сказати, що їй у цьому таланило більше, аніж її єдинокровному братові, який помер багато років тому, оскільки своє майно вона не прогайнувала, а навпаки, навіть примножила покладені в закордонні банки капітали [952, с. 345]. Після вибуху Листопадового повстання Софія стала палкою патріоткою [958, с. 85] і завзятою супротивницею царату; відтоді й аж до кінця життя вона ставилася до Петербурга зі зневагою й огидою. У 1831 р. перебувала у Відні, де вплинула на рішення брата Олександра взяти участь у Листопадовому повстанні. 1837 р. вона писала до одного зі своїх друзів: «Цар велить прийняти його в «Софіївці», яку перейменував на Царицин Сад. Моя сестра Ольга просить позичити їй свої убори, бо прийматиме його у військових поселеннях Вітта. Навіть якби на мою голову впала цеглина, мені не було б так боляче, як від цієї звістки. Не можу змиритися з думкою, що шляхетне чоло моєї сестри схилятиметься перед залізною рукою, яка тяжіє над усією нашою родиною і навіть прахові померлих не дає спокою. Досі я весь час думала, що ми із сестрою одного духу і що наше завдання – спокутувати свою провину за одруження з москалями. Я написала Ользі лист, у якому намагалася переконати її, як гідно вона вчинила б, коли б уся її поведінка стала виявом болю, який вона змушена терпіти через лихо, що впало на наш край і на всю родину...» [856, с. 154] Зрозуміло, за такої орієнтації Софії її заміжжя за генералом Кисельовим не могло бути щасливим.

Софія провадила активне світське життя взимку в Парижі, влітку – на курортах. Була тісно пов’язана з домом Валевських і Матильдою Бонапарт (племінницею Наполеона Бонапарта), яка мала літературний салон. У Парижі виховувала, за її словами, племінника, а правдоподібно, що рідного сина, якого звали Ст. Клер [484, с. 133]. Записала йому всі свої маєтності – близько 7 млн франків. Її дім служив місцем зустрічей польської та європейської аристократії, а також еміграційного кола. Водночас пристрасна картярка і святоша, Кисельова дошкулила З. Красінському злостивими плітками на тему його роману з Дельфіною Потоцькою.

У січні 1848 р., вражена революцією, втекла з Палермо до Неаполя. У травні того ж року намагалася запобігти створенню Легіону Адама Міцкевича, той, у свою чергу, критикував її антилегіонову діяльність. Кисельова перебувала в політичних зносинах із центром діяльності консервативного табору польської еміграції, так званим Готелем Лямбер. Під час Кримської війни доставляла йому цінні відомості про пропозиції англійської та російської дипломатії щодо польської справи. Твердила, що у випадку поступок царату на користь поляків належить прагнути до тривалого зближення Польщі й Росії. Однак через кілька років, особливо після розгрому Січневого повстання, критично сприймала прояви лояльності царату з боку поміщиків Королівства Польського. Належала до прибічників світської влади Папи Римського і противників об’єднання Італії, підтримуючи своїм впливом пропапську фракцію в Готелі Лямбер. У зв’язку з тим критикувала італійську політику Наполеона ІІІ [330, с. 275].

У 1856 р. П.Д. Кисельова призначають послом до Парижа, і він, боячись бути скомпрометованим із боку своєї дружини, готовий був навіть вислати її з Франції.

Ольга Наришкіна овдовіла в 1846 р. та наприкінці 50-х рр. виїхала до Парижа для останніх зустрічей із Павлом Дмитровичем Кисельовим.

У 1862 р., вийшовши у відставку, Кисельов залишився жити в Парижі, де й помер у 1872 р. у віці 84-х років. Уся колонія росіян оплакувала його смерть. Його дружина, яка до кінця днів зберегла своє подружнє звання, померла 2 вересня 1875 р. у віці 74-х років у Парижі, в повній самотності [768, с. 196].

Так, різні політичні погляди з чоловіком, його зрада із сестрою кардинально змінили життєву лінію Софії Кисельової. Але дивно, що незважаючи на казуси, що їх приносило життя двом сестрам, вони продовжували любити одного і того ж самого чоловіка – Павла Кисельова. Однак, зіставляючи факти, можна стверджувати, що він надавав перевагу лише одній з них [483].

Ольга Потоцька (в заміжжі Наришкіна, 1803–1861 рр.) – молодша донька Станіслава Щенсного Потоцького і Софії Вітт, рідна сестра Олександра, Мечислава, Болеслава Потоцьких і Софії Потоцької (в заміжжі Кисельової) [967].

Ольга була такою ж вродливою, як і її сестра Софія. За нею упадало багато чоловіків, серед яких і командир гвардійського корпусу, генерал-губернатор М. Милорадович, і князь П. Лопухін.

23 березня (4 квітня) 1824 р. Ольга обвінчалася з генералом Левом Олександровичем Наришкіним (1785–1846 рр.) [46, с. 219], нащадком славетного російського дворянського роду, жила з ним у повній злагоді. Патріотичні почуття сестри їй були чужими, в Росії їй жилося цілком комфортно [952, с. 346].

З 1823 р. молодша дочка Станіслава Щенсного і Софії Потоцьких – Ольга стає власницею Тальнівського маєтку. У заповіті було зазначено, що цей маєток має переходити в спадщину по жіночій лінії. І коли в 1824 р. Ольга вийшла заміж за Лева Олександровича, Тальне разом із селами маєтку, як придане графині, перейшло до Наришкіних. За графинею числилися землі 30440 десятин, зі значними лісами і з 5520 ревізійними душами. На той час це було дуже велике землеволодіння.

Єдина дочка Наришкіних Софія вийшла заміж за графа Петра Петровича Шувалова і народила двох синів – Андрія і Павла та доньок – Ольгу, одружену з князем Олександром Долгоруковим; Олену, одружену з відомим цукрозаводчиком Бобринським, і Софію, заміжню за племінником Костянтином.

Після смерті чоловіка в 1846 р. Ольга Наришкіна жила в родині своєї доньки Софії, але досить часто хворіла. Розуміючи, що життєві сили її полишають, Ольга вирушила до Франції, щоб побачити Павла Кисельова – чоловіка своєї рідної сестри, якого вона таємно продовжувала кохати з молодих років. Відтоді Павло й Ольга були нерозлучні до самої її смерті.

Ольга Наришкіна померла 7 жовтня 1861 р. в Парижі [768, с. 200].

Незважаючи на кровний зв’язок, однакове середовище виховання і повторення певних подій у житті сестер Потоцьких, вважаємо за необхідне звернути увагу на відсутність особливо теплих стосунків між ними.

Різні політичні погляди і громадянські позиції поглибили прірву в родинних відносинах сестер.

Переплетіння двох життєвих доль, поєднане коханням до одного й того ж самого чоловіка, не дало змоги жодній із сестер відчути повноти жіночого щастя.
4.5. Дельфіна Потоцька: хроніка життя

Дельфіна Потоцька (Комар) – колоритна постать, яка згадується в польській історіографії не лише як дружина Мечислава Потоцького, а й як муза Ф. Шопена, З. Красінського, Ю. Словацького [850; 905; 990, с. 49–56; 1089; 1041; 958].

Дельфіна Потоцька, яка походила з родини Комарів, з’явилася на світ у 1807 р. Була представницею епохи романтизму, приятелькою багатьох митців. Найстарша із шістьох дітей Станіслава Комара (герб Корчак), який із 1789 р. служив у національній кавалерії та за підтримки Катерини ІІ в 1795 р. одержав спадок в Україні після Стрижовських і Чурилів, стаючи, таким чином, власником великого майна. Зарахований до російської армії, він у 1799 р. (після смерті Катерини ІІ) вийшов у відставку і як майор гвардії поселився на Поділлі (в 1816 р. був предводителем шляхти Подільської губернії). Його маєток обіймав 140 тис. моргів (міра площі, що дорівнює приблизно 56 арів). Мав 4 містечка, 36 сіл, понад 10 тис. підданих. Мати Дельфіни, Гонората, з родини Орловських (померла 1845 р.) походила із заможної подільської родини. Місцем мешкання Комарів були Курилівці у Вінницькому повіті. Пан Станіслав Комар розбудовував свій маєток з ентузіазмом, і він швидко здобув слави майже магнатської садиби на Поділлі.

Захоплені західноєвропейською культурою, зокрема французькою, Комарі приймали в себе численних іноземців або більшість часу проводили за кордоном.

У цій атмосфері виховувалася Дельфіна, якою опікувалися французькі вчителі. В 1819 р. разом із батьками вона перебувала в Кременці, де навчалися її брати, а потім у Кам’янцю. Уже тоді поширилися чутки про її красу і чарівний голос, що вирізнявся рідкісною чистотою і звучанням. Син Щенсного Потоцького Мечислав почав домагатися прихильного ставлення до нього з боку її батьків та самої дівчини. Мечислав Потоцький, судячи з усього, вже тоді був закоханий у Дельфіну, хоча дівчині було лише п’ятнадцять років [803, с. 148].

Приблизно в 1822 р. родина Комарів придбала в Неаполі віллу, а незабаром і в Ніцці, що спрощувало виїзди і перебування за кордоном, які ставали дедалі частішими і тривалішими.

У 1825 р., коли Дельфіна повернулася до України, невигасле почуття Потоцького стає для Комарів великим капіталом.

Щоправда, ситуація була складною, коли перед Дельфіною Мечислав висловився не зовсім однозначно, а його поведінка дозволяла судити, що він мав схильність скоріше до її сестри, панни Наталії. Сьогодні важко визначити, як то було насправді. Пізніше подружжя Комарів стверджувало, що уявна схильність Мечислава до їхньої дочки Наталії була неправдоподібною, позаяк на той час вона мала лише десять років. Можливо, й була вона молодшою сестрою Дельфіни, хоча ієрархія старшинства в межах тієї родини лишається нез’ясованою. Так чи інакше, спрямовуючи свої любовні пристрасті до Дельфіни чи Наталії, Мечислав Потоцький був для родини Комарів архікорисною здобиччю [958, с. 66]. Громадська думка стосовно майбутнього зятя в тому середовищі нікого не лякала і навіть не бралася до уваги. За польською традицією шляхти, при укладенні заручин чи шлюбу в основі всього лежала виключно матеріальна зацікавленість майновим станом обох молодих. Про їх поведінку і риси характеру не йшлося, про це згадувалося пізніше, з роками, коли треба було подавати до консисторії справу про розлучення. Якщо не осуджувати одруження Мечислава Потоцького, стає очевидним, що в Дельфіну він був дійсно закоханий. Людина подібного характеру, володар такого великого маєтку, він не мав жодного приводу добиватися руки панни Комарівни, якби не мав до неї почуттів. З боку батьків Комарів та самої Дельфіни тут був насамперед холодний розрахунок.

Шлюб молодої пари відбувся в католицькому костьолі у Вежбовці, до парафії якого належало Курилівце, 26 жовтня (7 листопада за новим стилем) 1825 р. Наречена отримала посаг у розмірі 1000 злотих, молоді оселилися в Тульчині. Розголос був великий, тому що одруження пана з Тульчина було для всієї України подією, гідною уваги. Протягом декількох десятків років утретє в родині Потоцьких відбувся мезальянс: після шлюбу Станіслава Щенсного з Гертрудою Коморовською (1770 р.), його ж одруження із Софією Вітт (1798 р.) так само Мечислав одружився із жінкою з нижчої суспільно-майнової сфери. Подружжя Комарів було шляхетною родиною того ж самого рівня, що до цього були Коморовські. Цього разу молоду дружину ніхто не поривався викрасти. Дельфіна з тріумфом зайняла місце в апартаментах Тульчина [958, с. 66].

Цей шлюбний зв’язок не здавався необдуманим, але натомість таким виявився. Про Дельфіну Потоцьку писали в тоні романтичного пориву (особливо Зиґмунд Красінський), вона знайшла багато прихильників серед історичних письменників, тут відзначався А. Ролле, відомий своєю авторською легковажністю, схильністю до наведення лоску і пафосного пошановування подільських магнатських родин, від чого її фізичний і духовний портрет вийшов фальшивим. З-під навали дешевих поривів сьогодні важко здобути дійсні факти. Видається безсумнівним, що з ранньої молодості Дельфіна Комарівна відзначалася специфічною манірністю і браком природності в поведінці, що сходило серед деяких її знайомих і прихильників за доказ «духовної вищості». У стосунках із людьми вона була нечувано вимогливою та дріб’язковою, безнастанно позувала на істоту велику і талановиту, що не заважало їй щедро розсипатися своїми інтимними пестощами. Такі автори, як Станіслав Тарновський, Ф. Ґоезік, підозрювали, що вона навіть у заміжнє життя вступила після втрати дівоцтва не з Мечиславом що видається, звичайно, дещо сумнівним, оскільки, стоячи перед вівтарем, Дельфіна мала заледве вісімнадцять років.

Найкращу психологічну характеристику Дельфіни Комарівни склав Ф. Ґоезік: «Той брак простоти в житті, в способі мислення, в усьому був у неї, поруч безлічі інших менших чи більших вад, однією з найпрозаїчніших, а прозаїчною через те, що розрахована на поетичний ефект. Бо про щирість почуттів у неї мови не було. Завжди позувала […] вихована по-французьки, в космополітичному принципі, й так по-заграничному витончено й елегантно […] Вона виїхала до Парижа, який для неї став школою жінок легкої поведінки і розваг, де швидко виявилося, що була винятково здібна в тому, що Красінський спочатку називав пустотливістю, а потім найнегіднішою пустотою. Вона віддавалася забавам і розвагам, що їй легко вдавалося при ста тисячах річної ренти, зіпсута поведінкою у вищому товаристві, так пройнялася тією комедією світу, яку невтомно грала у своєму оточенні, що навіть не спостерігала, як постійне наслідування і позування стали для неї другою натурою» [905, с. 153–154].

Принадні портрети Дельфіни Комарівни сьогодні не багато допоможуть в оцінці її дійсної чарівності, не даючи відповіді на питання, чи й справді вона була жінкою великої краси, за твердженнями її сучасників. Здається, що вона була експресивним типом, що справляло велике враження не лише на чоловіків, а й на жінок [958, с. 68]. Уже під кінець життя, коли їй було майже 70 років, у Ніцці з нею познайомилася молодесенька тоді Марія Пшездзецька, яка пізніше згадувала: «Пані Дельфіна завжди виглядала незадоволеною, однак тим незадоволенням задовольняла людей. Сама вона була ніби знаком запитання і при зустрічі зі знайомими викликала знак подиву. У першій молодості мала бути дуже гарною, в дозрілому віці краса її розвельможніла і набрала характеру багатої осені. Виразне обличчя, багато гіркоти в погляді чорних зірниць, трохи забагато погорди в посмішці, але чари розуму, чари великих почуттів, може, ще й каприз чи фантазії надавали її постаті характеру притягування чи відштовхування людей» [969, с. 190].

Те, що запам’ятала в Ніцці панна Марія Пшездзецька, може пробудити сумнів у справі вроди Дельфіни Потоцької. «Одного разу бачила Беатріче на паркані; вона вийняла з кишені садові ножиці й зрізала ними нігті. Ті нігті були посаджені на величезні пальці, які знову ж таки не виходили зі звичайних людських долонь, а начебто з лап […] Я переконалася тоді, як добре вчиняла їхня володарка, коли починала грати на фортепіано й уміло, з виду недбало, заслоняла їх своїм широким, легким і недоступним покриттям» [969, с. 192].

У жодному разі пальці панночки Комарівни не бентежили Мечислава Потоцького. Спочатку подружнє життя Потоцьких видавалося злагодженим, але незабаром ускладнилося, коли важливою стала сексуальна невідповідність цієї пари, так що сам зв’язок став під знаком запитання.

Саме в цьому місці треба звернути увагу на спеціальну психічну рису Мечислава Потоцького, яка при всіх негативних рисах цієї постаті надає їй якогось теплішого та більш людяного характеру. Граф прагнув стати батьком, мати сина, спадкоємця, невідомо тільки чого – прізвища, багатства, родової традиції чи хоча б способу мислення свого батька. Наскільки відомо, Мечислав мав зрештою троє дітей. Парадоксальним є той факт, що його єдина дитина від подружнього життя, син Миколай, трактувався ним неприязно та з відразою – через конфлікт із його матір’ю, своєю другою дружиною Емілією Свейковською. Одружуючись із Дельфіною, Мечислав мав 26 років, тоді він домагався від дружини вагітності й сина.

Наслідки співжиття пані Дельфіни з чоловіком виявилися зовсім невдалими: завагітнівши, Дельфіна двічі недоношувала. Скоріше за все причина була на боці дружини, а не чоловіка, оскільки пізніше Мечислав мав щонайменше трьох нормальних дітей, натомість Дельфіна (наскільки це відомо), незважаючи на бурхливе й вільне сексуальне життя, ніколи жодної дитини не народила. «З таким чоловіком могла породити морального монстра», – так злосливо пише один із мемуаристів [992, с. 251].

Беручи до уваги вибуховий темперамент Мечислава, не варто дивуватися, що між подружжям почало доходити до всіляких авантюр, про які широко кружляли плітки, а в пам’яті збереглися в Україні навіть на десятки років, коли вже давно розведені Потоцькі перебували за кордоном. Коли 1864 р. Тульчин відвідав Адам Мелешко-Малишкевич, російський адміністратор власності, генерал Платон Абаза, показуючи серед інших портрети, що висіли на стінах палацу, говорив: «Що ви в ній бачите? Жінка без руху. Треба було її бачити, коли вона розрум’янена, легка як зефір, бігала навколо більярду, тікаючи від чоловіка, а граф доганяв її з києм у руках. Граф умів періщити, о, вмів!» [966, с. 705]

Дельфіна часто тікала з Тульчина, ховалася в Курилівцях, потім знову поверталася. Вона аж ніяк не прагнула розлучення, всупереч стражданням і невдачам подружнього життя, нелегко було розстатися з одним із найбільших багатств у тогочасній Європі.

Невідповідність характерів, гарячкуватість та брутальність чоловіка стали джерелом непорозумінь та зростаючого розчарування. Розпаду сім’ї значною мірою сприяв той факт, що діти, які з’являлися на світ, помирали в ранньому віці.

Незабаром Дельфіна Потоцька покинула Тульчин і в 1830 р. разом із батьками виїхала до Європи. У Дрездені, в салоні матері, в листопаді цього ж року вона, очевидно, познайомилася з Фридеріком Шопеном. У середині вересня 1832 р. помер батько Потоцької, мати оселилася з дівчиною в Парижі. Потоцька стала ученицею Шопена; з часом їх знайомство переросло в дружбу. В 1836 р. на наполегливі прохання чоловіка Потоцька вкотре повернулася до Тульчина. Патологічні риси в характері Потоцького, його жорстокість та скупість призвели, однак, до остаточного розірвання шлюбу. Потоцька покинула Поділля, одержала від чоловіка 100 тис. франків щорічної ренти й оселилася в Парижі [1053, с. 735].

Дельфіна Потоцька поринула у вир світського життя. Пані оточував натовп шанувальників її вроди, привабливості та дотепності, шляхетності її будинку, а також неабиякого таланту до музики і живопису. Зі слів сучасників, Потоцька успішно писала, однак її твори не збереглися, існує лише опис Красінського її ролі в родині Шопена; у сфері живопису вражала її «чистота рисунку й ефект колориту».

До героїв її тодішніх романів належали граф А.Ш. Фланауль, князь Ф. де Орлеан, найстарший син Людвіка Філіпа, а також Й.Н.Ш. Бонапарт князь Монфорт, племінник Наполеона І. Дельфіна Потоцька бувала в Лондоні, Швейцарії та Мадриді [1053, с. 736].

На початку 1838 р. у Флоренції вона ближче познайомилася зі Словацьким протягом візитів, які він здійснював у салон її матері. Потоцька разом зі своєю сестрою Людмилою «здивували всю Флоренцію своєю красою» і, «подібна до Венери Мілоської», шокувала поета своєю «хворобою від кохання» і тим, що не приховувала цього. 24 грудня 1838 р. в Неаполі, в салоні матері, познайомилася із Зиґмундом Красінським, котрий спочатку писав про неї критично, називаючи її «Дон Жуаном у спідниці». Проте знайомство незабаром переродилося в дружбу і кохання. За посередництвом Красінського в сорокових роках Дельфіна познайомилася з Августом Чешковським, з яким листувалася (зберігся 21 лист Потоцької французькою мовою); була також посередницею в контактах філософа із Шарлем Монтальбертем.

Дельфіна Потоцька стала натхненницею поетичної творчості Красінського, він присвятив їй чимало віршів, зробив героїнею поем «Світанок», «Незакінченої поеми», а також адресатом понад 5000 листів (із яких збереглося заледве 700), які становлять одну з найкращих пам’яток романтичної епістолографії. Цей роман тривав декілька років, незважаючи на одруження Красінського в 1843 р., а листування поета надало інформацію про численні зустрічі коханців на шляхах європейських мандрівок Красінського. Наприкінці 1841 р. Мечислав Потоцький подав на розлучення й отримав його через три роки. А тим часом і надалі тривали приязні стосунки Потоцької із Шопеном, які вже в 1908 р. стали приводом до поширення легенди про їх довготривале і палке кохання, не підтверджене, однак, ні кореспонденцією Шопена, ні іншими джерелами і зовсім неможливе у світлі листів Красінського до Потоцької, в яких бракує будь-яких згадок про вигаданий роман, хоча поет був узагалі ревнивий. Цьому також суперечить єдиний збережений лист Потоцької до Шопена від 16 липня 1849 р., протекційний за формою («Коханий пане Шопен», «прикро мені відчувати, що я така самотня») і сповнений нарікань на її власну долю. Дружба Шопена і Потоцької принесла плід у присвяченні їй «Koncertu f-mol» і «Walsa Des-dur»; до її альбому композитор також уписав «Preludium A-dur» та пісню «Melodia» на слова Красінського [1053, с. 736].

Слухаючи її спів у Шопена, Е. Делакруа писав: «…рідко траплялося мені зіштовхнутися з чимось однаково досконалим», він також визнав «цю привабливу істоту чарівною у своїй красі». За два дні до смерті Шопена (15 жовтня 1849 р.) Дельфіна Потоцька повернулася з Ніцци до Парижа, щоб, згідно з побажанням композитора, співати біля смертного ложа. Існують суперечливі повідомлення щодо репертуару цього імпровізованого концерту – називаються арія В. Беліні, псалм Г. Мерцаданта, гімн до NMP A. Страделлі, а також псалом Б. Марцелла [1053, с. 736].

У 1849 р. в Парижі Потоцька познайомилася із Циприяном Норвiдом, із яким зустрічалася потім у 1850 р. в салоні княгині Марцеліни Чарториської. У 1859 р. Норвiд виконав малюнок ручкою, зображуючи Потоцьку у профіль. Завдяки Потоцькій, у 1856 р. він наблизився до П. Делароша. В 1859 р. Потоцька придбала в Норвіда цикл його малюнків під назвою «Притча про верблюда у вушку голки», а в 1860 р. отримала від нього акварель «Голова мага». Норвід писав про її «доброту, чуйність», а в 1862 р. стверджував: «шляхетна це є постать та істота». Збереглися два листи Дельфіни Потоцької до Норвіда від 1860 і 1862 рр., що демонструють щирість стосунків, а також вразливість та добру обізнаність Потоцької в мистецтві [913].

Відомо, що в 1844 р. Дельфіна Потоцька мала роман із Є. Любомирським, а наприкінці 1849 – на початку 1850 р. – із П. Деларошем, французьким художником, із яким протягом кількох найближчих років залишалася в дружніх стосунках, а після його смерті (в кінці 1856 р.) ходила в жалобі, як за справжнім чоловіком. Паризький салон Дельфіни Потоцької наприкінці 40-х рр. стає місцем зустрічей польської еміграції. Бував у ньому також Адам Міцкевич, котрий визнавав Потоцьку як найбільшу з грішниць. Незважаючи на розчарування Красінського Потоцькою і зближення з дружиною, поет зберіг до Дельфіни почуття до кінця своїх днів. Кореспонденція Елізи Красінської містить не одну гірку розповідь, що розкриває характер Потоцької; подібно до того, як і знайдені французькі листи Потоцької до А. Чешковського 1847–1854 рр. розкривають усю складність особистих контактів Дельфіни з Красінським, пожадливість й агресивність, неможливість відмовитися від ролі романтичної німфи поета. Багато її політичних думок є відлунням думок Красінського, а в деяких діагнозах психічного стану її найближчих приятелів видно блискучу кмітливість та дотепність [1053, с. 736].

Серед поляків за кордоном пані Дельфіна належала до найбільш привілейованих, найкраще влаштованих. Весь час, до та після розлучення, аж до самої смерті в 1877 р., вона отримувала від чоловіка постійну річну ренту в розмірі сто тисяч франків. Ці гроші дозволяли пані Потоцькій жити у Франції на рівні, що відповідав стандарту найбагатших банкірів чи найбільших землевласників [958, с. 71–72].

Улітку 1860 р. Потоцька провела кілька тижнів на Поділлі, розважалася також у Львові, мала навіть намір там оселитися. Значні заощадження, що їх вона мала на Заході, роль, яку вона там відігравала, схилили її, однак, до повернення. Останні роки життя вона провела в Парижі та Ніцці, де провадила доброчинну діяльність та де заснувала виховний заклад для молодих панянок.

Від 1872 р. Дельфіна страждала на ревматичні болі, крім того, її зір сильно погіршився. Дещо пізніше в неї було виявлено грудну пухлину. Операція пройшла успішно, але через кілька років з’явилися метастази. Вона померла 2 квітня 1877 р. в Парижі, похована на цвинтарі в Монморансі [1053, с. 736].

За свідченням сучасників, Дельфіна Потоцька знищила в Ніцці відносно невелику кількість листів Красінського. Решту дбайливо берегла і заповіла її невістці поета графині Ружі з Потоцьких. Деякі з листів були опубліковані на сторінках часопису «Tygodnik Ilustrowany» й окремо як «Листи до Дельфіни Потоцької» у Варшаві в 1975 р. [330,с. 512]

Творцем легенди про роман Потоцької із Шопеном був Фердинант  Ґоезік, пліткар та містифікатор у сфері амурних скандалів. З його слів, мало існувати зібрання листів Шопена до Потоцької від 1833–1849 рр.; ця інформація стає справжньою спокусою і призводить до появи апокрифів уже в 1945 р. Їх представила, й імовірно, була авторкою Пауліна Черніцька. Справа автентичності цієї кореспонденції в 1945–1967 рр. стає предметом гострих дискусій, розпочатих знову в 1972–1975 рр. у зв’язку з опублікуванням у 1973 р. А. Гарасовким копій імовірних автографів, що виявилися сфальсифікованими [893].

Літературний образ Дельфіни Потоцької подала Аліна Свідерська в біографічній повісті-романі про Красінського «Зиґмунд» (1939 р.)

Образ Потоцької також увічнений на сторінках багатьох біографічних творів, присвячених Шопенові. Її життя змалював у белетризованій формі А. Ролле в оповіданні «Беатріче». Дельфіна Потоцька ввійшла в історію як муза польського романтизму.

Дельфіна Потоцька (Комар) за життя змогла досягти визнання небувалої, подекуди зовсім незаслуженої, слави в історії польської культури доби романтизму, але так до кінця своїх днів залишалася по-своєму нещасною, не маючи ані справжньої сім’ї, ані дітей.
Таким чином:


  1. Ґендерний підхід, використаний при проведенні цього дослідження для вивчення особливостей функціонування роду Потоцьких, передбачає застосування ґендерної методології, тобто здійснення комплексного аналізу соціально-історичних явищ з урахуванням фактора статі.

  2. Ґендерна методологія історії розглядає історичний процес крізь призму ґендерної проблематики і проводить реконструкції моделей минулого, виходячи з ґендерного досвіду досліджуваної епохи.

  3. У розвитку ґендерної історії актуальним є поняття ґендерних ролей, що розглядаються як набір очікуваних у конкретній історичній ситуації зразків поведінки для чоловіків та жінок з урахуванням їхньої соціальної позиції. На макрорівні основою трансформації ґендерних ролей є вплив зовнішніх факторів (суспільства і культури), що можна яскраво спостерігати, досліджуючи життєві та творчі шляхи представниць фамільного клану Потоцьких.

Під час дослідження розвитку особистості окрему увагу необхідно приділити формуванню ґендерного самовизначення на мікрорівні, під яким розуміємо результати сприйнятих впливів соціально-психологічних імпресингів, референтних груп і систем ціннісних орієнтацій та ідеалів. Проте слід зазначити неможливість існування жінки в одній ролі (дружина-мати, дружина-донька і т. ін.) Тут доцільно згадати теорію Плека про фрагментарність ґендерних ролей, яка передбачає одночасне виконання людиною різноманітних ролей, що дуже часто не можуть гармонійно співіснувати, а це призводить до можливості виникнення так званого рольового конфлікту [996, с. 221–238]. Займаючи одночасно декілька позицій у суспільстві (матері, дружини, сестри, коханки, землевласниці, патріотки, меценатки, аматорки тощо), кожна із жінок магнатського роду Потоцьких намагалася знайти свій шлях, свою нішу в суспільній ієрархії (як, наприклад, Софія Потоцька), реалізувати свої творчі здібності (як-то Жозефіна Потоцька), не забуваючи при цьому вирішувати власні проблеми, самореалізуватися.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   35


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет