«16/18» рід потоцьких в україні (тульчинська лінія): суспільно-політичні та культурологічні аспекти



жүктеу 8.06 Mb.
бет3/35
Дата03.04.2019
өлшемі8.06 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35

1.2. Джерельна база

Проведення цього дослідження передбачає використання значної кількості джерел, весь комплекс яких поділяємо на зображувальні, речові, лінгвістичні та писемні типи джерел. Найбільш важливими є писемні джерела, меншу питому вагу мають зображувальні, речові та лінгвістичні джерела, однак і вони служать оригінальним доповненням до писемних джерел.

Сукупність залучених писемних джерел до історії роду і соціокультурної діяльності його представників, в першу чергу, поділяємо на опубліковані й архівні джерела, значна частина яких уведена до наукового обігу вперше.

За формально-змістовним принципом комплекс опублікованих писемних джерел доречно розподілити на такі групи.

1. Польські геральдично-генеалогічні та біографічні довідники (А. Бонецький, Е. Боровський, Ю. Бобрович, В. Двожачек, Ю. Дунін-Борковський, Т. Жихлінський, Т. Зелінська, К. Несецький, С. Уруський, В. Вєлондке та ін.) [1112; 832; 985; 900; 833; 971; 1000; 1090; 826; 833; 870; 871; 1085; 1108]

Уважаємо за доцільне охарактеризувати окремі розвідки. Створення родоводів у Польщі, на відміну від ряду європейських країн, починаючи з XVIII ст., повністю потрапило в приватні руки, генеалогічні дослідження були авторською роботою, а не продуктом діяльності урядових інститутів. Тому коло родів, що заносилося до генеалогічних збірок, визначалося суб’єктивними міркуваннями автора [871]. Іншою особливістю польської генеалогії був її надзвичайно тісний зв’язок із геральдикою – генеалогічні відомості наводилися в так званих гербовниках і нерідко мали другорядне значення для дослідника [524, c. 15].

Друга половина XVIII ст. була позначена появою справді визначної постаті польської генеалогії – К. Несецького. Найбільш відомим є десятитомне видання гербовника К. Несецького, здійснене Я.Н. Бобровичем у 1839–1845 рр., під назвою «Неrbarz Роlskі» («Гербовник Польський») [985]. Одним із досягнень гербовника К. Несецького є критичне ставлення до легенд і переказів, якими були переповнені родоводи польської аристократії. Безперечно, автор використовував праці попередників – хроніки Я. Длугоша і М. Кромера, гербовники Б. Папроцького [934], Ш. Окольського та ін., але намагався ставитися до наведених фактів критично. Іншим досягненням дослідника є використання матеріалів родових архівів. Однак слід зазначити, що праця не позбавлена деяких маловірогідних фактів та має дещо тенденційний підбір досліджуваних родів. Оскільки К. Несецький був єзуїтом і палким католиком, до кола його гербовника майже не потрапили роди іншого віросповідання [524, c. 17].

2. Російські біографічні та генеалогічно-геральдичні довідники (П. Долгорукий, О. Половцов, О. Лакієр, Д. Кобеко, Л. Савьолов, О. Онучін, С. Тройніцький та ін.) [477; 478; 505; 307; 322; 430; 56; 267]

Відомості про рід Потоцьких знаходимо в різноманітних генеалогічно-біографічних довідниках Російської імперії, оскільки, як відомо, Станіслав Щенсний Потоцький після розподілів Речі Посполитої, до яких був причетним, прийняв російське підданство.

У другій половині XIX ст. в Росії були підготовлені та видані довідкові генеалогічні збірники, що також є ознакою формування генеалогії як допоміжної наукової дисципліни [524, c. 34]. Серед них, наприклад, «Российская родословная книга» князя П. Долгорукого [477].

3. Довідкові бібліографічні та географічні джерела: різноманітні словники [816; 1036; 1037; 877; 38; 1001; 1002; 763], каталоги [918; 919; 920; 1097].

4. Джерела особистого походження, або так звані еgо-документи. До цієї групи джерел відносимо мемуари, щоденники, записні книжки, епістолярію, автобіографії, подорожні нотатки представників роду Потоцьких [1014; 949; 950; 954; 1100; 1005].

Саме ці джерела є традиційними і найбільш результативними для пізнання соціальної психології минулого. З цієї групи джерел на особливу увагу заслуговують листи, тому що саме листам притаманна швидкість реакції, в них зосереджена інформація про такі соціально-психологічні прояви і процеси, які в інших джерелах особистого походження відображені неповною мірою. Крім того, листування є фактом відкритої поведінки особистості. Необхідно наголосити на тому, що публікувалися і публікуються матеріали, в основному, публічного життя, а еgо-документи, які стосуються приватного життя, залишаються неопублікованими.

5. Некрологи [1110; 179]. Так, російська дослідниця біографічного жанру І. Петровська детально аналізує деякі види біографічних джерел, що становлять джерельну базу біографіки [448, с. 192–202; 449, с. 223–227; 450, с. 204–212]. Важливим джерелом вона вважає жанр некрологів, що має розвинену родо-видову класифікацію і велику кількість довідкових публікацій – як окремих, так і у складі журналів, календарів, історичних видань, щорічників тощо [449, с. 223–227].

6. Мемуарна та історико-краєзнавча література (Т. Бобровський, Ф. Вігель, Е. Комаровський, Ю. Крашевський, А. Нарушевич, Ю. Немцевич, Л. Потоцький, А. Пшездецький, А. Урбанський та ін.) [827; 833; 836; 855; 984; 983; 932; 966; 905; 992; 980; 1011; 945; 942; 1066; 889; 1059; 1082; 1084; 1081; 1079; 46; 311; 269].

Близько 1830 р. конторник тодішнього власника Тульчина Мечислава Потоцького Антоній Хжонщевський (1770–1851 рр.) закінчив публікувати свої детальні нотатки про історію тульчинської лінії Потоцьких, про життя Щенсного Потоцького, найближчих членів його родини, друзів та найвідданіших прибічників. Хжонщевський походив із родини, яка протягом двох поколінь була пов’язана з Потоцькими, але, з огляду на скромні офіційні обов’язки і нешляхетське суспільне становище, не мала доступу до найближчого оточення Потоцьких і могла лише з других рук брати неперевірені плітки й анекдоти (що їх він записав чимало). Для дослідників, які цікавляться життям у Тульчині та приватною історією Щенсного Потоцького, спогади Хжонщевського й досі є основним джерелом – без сумніву, цікавим і переконливим, однак водночас позбавленим, по суті, будь-якої об’єктивної верифікації [851]. За життя Хжонщевського це джерело було доступне лише для його найближчих, гідних довіри друзів; подробиці, що їх містили ці спогади, у світлі уявлень, які побутували в середині XIX ст., вважалися такими скандальними, що їх треба було зберігати в найглибшій таємниці. Однак після смерті Хжонщевського з його нотаток було знято багато рукописних копій, унаслідок чого тульчинські таємниці почали мало-помалу виходити на денне світло, хоча всіх їх подробиць ніхто ще не наважувався публікувати [953, С. 6–7].

Майже всю правду про юність Софії Ґлавані допомогло з’ясувати лише відкриття в 370-му томі так званого «Фонду Попелів», придбаного в 1930 р. Головним Архівом у Варшаві, – французького рукопису Карла Боскампа-Лясопольського під назвою «Меs Amours Ehemerès avec une jeune Bythinienne», який виявився конфіденційною реляцією, адресованою королю Станіславові Августу. На нього натрапив відомий історик Владислав Конопчинський, який вивчав польсько-турецькі відносини у XVIII ст.

Рукопис Боскампа можна вважати цілком вірогідним історичним матеріалом. На користь визнання за цим твором ваги повноцінного історичного джерела свідчить таке. По-перше, його автор, з огляду на свої офіційні функції в Стамбулі в 1777–1778 рр. та особисті стосунки із Софією ґлавані, міг бути найбільше поінформований про її походження, минуле, добре вивчив її характер та індивідуальні риси. По-друге, жодна з інформацій, поданих у творі Боскампа, не суперечить джерелам іншого походження, що стосуються діяльності польської місії в Стамбулі чи безпосередньо історії Софії. По-третє, кілька істотних моментів реляції Боскампа знайшли виразне підтвердження в джерелах іншого роду, що додає довіри також до решти описаних ним деталей. Відкидання реляції Боскампа тільки через те, що теоретично він міг замовчати, переінакшити або й зовсім вигадати деякі факти, хоч насправді на користь такого припущення ніщо не промовляє, було б, певно, надміром критицизму [836].

7. Джерела, які характеризують юридичні, майнові, господарські, меценатські аспекти діяльності представників клану Потоцьких [536, 472, 463, 505].

8. Інтернет-джерела. Складний характер проблеми зумовив використання інформаційних ресурсів Інтернету. Так, важливу біографічну інформацію містить польський сайт «Genealogia dynastyczna» [890, 8091]. На цьому сайті можемо не лише знайти короткі біографічні дані про фамільний клан Потоцьких (понад 700 біографічних довідок), а й простежити споріднення представників родинного кола Потоцьких з іншими стародавніми польськими і російськими родами. Викликає інтерес сайт «Всероссийское генеалогическое древо» [51], на якому в алфавітному порядку розміщено інформацію про певних представників роду Потоцьких. Дослідити інформацію, пов’язану з гербами Потоцьких, допомагає російський сайт «Геральдика» [55]. Архітектурні пам’ятки роду Потоцьких дає змогу вивчати сайт «Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР» [444], який являє собою довідник пам’яток будівництва й архітектури України. Дендрологічний парк «Софіївка», його історія, сучасність та перспективи розвитку представлені на офіційному однойменному сайті [437]. Про інтерес до представників роду Потоцьких, а також до їх культурної та громадсько-політичної діяльності свідчить наявність великої кількості статей-повідомлень з Інтернету.



Неопубліковані архівні матеріали залучені з метою розширення джерельної бази дослідження. До цієї групи джерел відносимо документи, які зберігаються в архівосховищах України, Польщі та Франції: Центральному державному історичному архіві України м. Києва, Державному архіві Вінницької області, Державному архіві Черкаської області, Державному архіві Хмельницької області, Архіві НБУВ, Інституті рукописів Національної наукової бібліотеки ім. В.І. Вернадського в м. Києві; Центральному архіві давніх актів у Варшаві, Державному архіві у Кракові, Польській бібліотеці в Парижі, особистому сімейному архіві графа Адама Потоцького (Нормандія, Франція).

Про значимість культурної та суспільно-громадської діяльності представників роду Потоцьких свідчать їх іменні фонди, які зберігаються в різних наукових і архівних установах України (наприклад, фонд 49 «Потоцькі – графи, польські магнати, великі землевласники у Правобережній Україні» в ЦДІАК України, фонд 879 «Потоцькі – графи Подільської губернії» в ДАВО).

Майже в усіх родових маєтках Потоцьких були архіви, які складалися в результаті їхньої господарської, політичної та державної діяльності. Є відомості про існування архівів у Кристинополі, Тульчині, Немирові, Умані, Теплику, Печорі. Про це свідчать описи справ, які зберігалися в Тульчинському й Уманському архівах. На жаль, розрізнені дані не дають повної картини загального стану архіву Потоцьких. Частина його зберігається нині у фонді 49 у Центральному державному історичному архіві України м. Києва і своїм походженням завдячує передусім другій, або, як її ще називають, тульчинській, лінії гетьманської гілки роду Потоцьких герба срібна Пилява.

Згідно з трьома описами ЦДІАК України, фонд 49 становить 6444 справ (див. рис. 1.1).

Фонд 49. Потоцькі – графи, польські магнати,

великі землевласники у Правобережній Україні.

Опис 1 – 2966 справ.

Опис 2 – 3040 справ.

Опис 3 – 442 справи.

Рис. 1.1. Розподіл наявних документів у фонді 49 ЦДІАУК


У фонді 49 документи не всіх членів Тульчинської лінії представлено рівномірно. Так, лише незначна кількість справ пов’язана з іменами сина і внука Станіслава Потоцького, тобто Фелікса Казимежа і Юзефа. Більше документів належить правнуку графа Станіслава, а саме Францішку Салезію. Основу ж київської частини архіву Потоцьких становлять документи сина графа Францішка – Станіслава Щенсного (1752–1805 рр.) і його сім’ї. Зокрема, значна кількість документів належить його третій дружині Софії та двом їхнім синам – Мечиславу і Болеславу. Документів дітей від другого шлюбу графа Станіслава Щенсного – із Жозефіною Мнішек – небагато, в основному це листи і деякі матеріали Станіслава, Володимира і Констанції Потоцьких.

Загалом, історію роду Потоцьких за київським фондом 49 вивчати дуже складно. На відміну від інших родових фондів, що зберігаються в ЦДІАК України, у фонді 49 відсутні родословні, генеалогічні таблиці (винятком є справа 551, опис 2), гербовники. Можливо, ці матеріали разом з іншими важливими для Потоцьких документами були вивезені з України в 60-х рр. XIX ст. Мечиславом Потоцьким до Парижа.

Одержавши в 1860 р. дозвіл на виїзд із Росії, М. Потоцький забрав із собою з тульчинського палацу бібліотеку, картини, портрети, гобелени, меблі. На нашу думку, найцінніші документи з родинного архіву він також вивіз до Парижа. Після продажу Тульчина Григорію Строганову, одруженому з дочкою Болеслава Потоцького Марією, решту архіву було перевезено до Немирова, де він зберігався до 1920 р. Того року загинула остання власниця Немирова Марія ІЦербатова, онука Болеслава Потоцького. Для обліку конфіскованого майна покійної місцева влада створила комісію у складі 20 осіб – «представників місцевої трудової інтелігенції та ревкомів місцевого і волосного». Тоді ж до Немирова з Вінницького музею було направлено двох працівників для відбору матеріалів із Немирівського палацу Щербатової для Вінницького і Київського музеїв. Комісія працювала 7–15 лютого 1920 р. [250] У звіті про свою поїздку вони доповідали, що в палаці містяться багато тисяч томів наукових книжок основними європейськими мовами, чудові художні видання з історії мистецтва, архів чиншових документів та книг, багато рідкісних актів (наприклад, дарча грамота Петра Великого), цінні фамільні документи графів Потоцьких, Григорія Строганова, Щербатових, Салтикових тощо. У палаці був хаос: багато меблів пошкоджено, на підлозі звалено цілі гори книг, картин, документів, альбомів. Комісія вирішила розподілити художні та наукові цінності між Києвом, Вінницею і Немировом [65]. Перевезення майна до Вінниці відкладалося через військові дії. З палацу було вивезено 25 ящиків картин, 124 ящики книжок, газет, архівних матеріалів, 17 одиниць меблів, за іншими даними – 101 ящик, 4 корзини, 19 скринь, разом 124 одиниці [394, c. 306]. Усе це зберігалося на складі Немирівського Господарсоюзу й у Немирівському жіночому монастирі. Місцева влада не погоджувалася віддати найцінніше до Вінниці й Києва, тому комісія з обліку конфіскованого майна покійної М. Щербатової вирішила створити в Немирові свій музей; також було визнано за доцільне розподілити майно між Немирівським та Вінницьким музеями [65]. До Вінниці це майно було відправлене в декілька заходів, з 1 лютого 1921 р. до 10 квітня 1921 р. працівниками Губполітпросвіти [63]. До Вінницького музею було передано художні цінності, архівні матеріали потрапили до архіву. У Немирівському палаці архів зберігався до 1920 р. [392, c. 42].

Зрештою, архівні матеріали з Немирова було перевезено до Вінниці, про що свідчать штампи Вінницької філії Всенародної бібліотеки Академії Наук України, які стоять на багатьох документах.

На початку 30-х рр. ХХ ст. документи Потоцьких були передані до Києва. Частину їх одержав Центральний архів давніх актів, решту – Бібліотека Академії Наук України.

Документи періоду володіння Немирівськими маєтками Марією Строгановою з Потоцьких та її дочкою Марією Щербатовою (друга половина ХIХ – початок XX ст.) зосереджено тепер у фонді 258 «Строганови – російський графський рід», який зберігається в ЦДІАК України [60].

Німецькі фашисти під час окупації Києва значну частину матеріалів київських архівів та бібліотек відправили до Західної Чехословаччини. Серед них був і архів Потоцьких. У 1944 р. частину вивезених архівних матеріалів, у тому числі й архів Потоцьких, було повернено до Києва і передано на зберігання в новостворений Центральний державний історичний архів УРСР. Під час цієї вимушеної мандрівки документи певною мірою перемішалися – як усередині фонду, так і з іншими фондами, науково-довідковий апарат було втрачено. На той час київська частина архіву складалася зі 1554 одиниць зберігання і 400 кілограмів розсипу [60].

Переважна більшість документів фонду 49 стосується майнового статусу, проте більшість справ фонду можна використати при вивченні історії роду загалом, окремих його гілок і певних осіб. Це насамперед кореспонденція. У фонді зосереджена величезна кількість листів як самих Потоцьких, так і адресованих їм. Коло кореспондентів надзвичайно широке і налічує кілька тисяч осіб, серед них – визначні політичні, державні й громадські діячі того часу. При цьому листи збереглися за великий проміжок часу, зокрема з XVII до XIX ст. (оп. 1, спр. 290–399, 431, 440–442, 602, 1000–1434, 1435–1467, 1533–1560; оп. 2, спр. 1718, 1732–1734, 1738–1739, 1741–1746, 1756–1759, 1761, 1764, 1795, 1812, 2156, 2483; оп. 3, спр. 146–167, 168).

Важливе значення для вивчення взаємин між членами роду мають документи, що стосуються розподілу й успадкування майна. Як свідчать документи, після смерті графа Щенсного його величезні маєтності в рухомому і нерухомому майні були поділені між синами і дочками (від другого шлюбу із Жозефіною Мнішек їх було одинадцятеро, від третього шлюбу – п’ятеро). У центрі цієї групи – матеріали третьої дружини графа, Софії, та її дітей.

У вивченні історії роду, зокрема для розуміння джерел утворення їхніх величезних латифундій в Україні в XVII–XVIII ст., істотну роль відіграють документи про шлюбні зв’язки Потоцьких. Серед їхніх партнерів, що особливо яскраво зафіксовано в листуванні, бачимо князів Вишневецьких, Радзивіллів, Любомирських, Сангушків, Огінських, Пулковських; графів Оссолінських, Браніцьких, Острогів, Лещинських, Фірлеїв, Калиновських, Мнішків, Жевуських, Сенявських, Центнерів, Сологубів та ін. З приєднанням Правобережної України до Російської імперії після поділів Польщі Потоцькі, зокрема діти і внуки Станіслава Щенсного Потоцького, вступали у шлюби з представниками відомих російських родів: Салтикових, Кисельових, Строганових, Наришкіних, Щербатових тощо. Як бачимо, шлюбні зв’язки Потоцьких оберталися в колі визначних магнатських родин. Лише такі сильні натури, як Станіслав Щенсний, наважувалися їх розривати. Прикладом може служити історія трагічного першого, майже легендарного, кохання графа з Гертрудою Коморовською і досить реального шлюбу з красунею-грекинею Софією. С. Потоцька залишила по собі велику документальну спадщину. Це знову ж таки листування, матеріали про сплату боргів, про будівництво парку в м. Умані, про намагання підтримувати відповідний рівень господарства маєтків після смерті чоловіка, графа Станіслава Щенсного, про її участь у розподілі спадщини по графові і под.

Вивченню побуту представників роду Потоцьких значно допомагають описи і реєстри рухомого майна й особистих речей, що їм належали. Серед них: реєстри ікон, картин, срібного посуду, порцеляни, меблів та інших речей Кристинопільського замку за 1775 р.; список коштовностей, закуплених для Станіслава Щенсного у Варшаві; опис діамантів, що підлягали оцінюванню і поділу між його дочками Софією й Ольгою; опис одягу, зброї та інших речей, які залишилися після смерті київського воєводи Францішка Потоцького в 1772 р.

Слід окремо зупинитися на документах, що стосуються державної, політичної та громадської діяльності Потоцьких. Це, в основному, матеріали про їхню участь у роботі Сейму та місцевих сеймиків, Барської та Торговицької конфедерації, промови на засіданнях Люблінського трибуналу та військових комісій; видані шляхті охоронні грамоти великого коронного гетьмана Станіслава Потоцького; окремі документи, які виникли при виконанні обов’язків київського воєводи Юзефом і Францішком Потоцькими, зокрема про вирішення ними суперечок між шляхтою, про дозвіл грецьким купцям на торгівлю в межах воєводства, звільнення шляхти від повинностей [60].

Значно більше документів щодо діяльності Станіслава Щенсного на посаді генерала коронної артилерії, генерал-лейтенанта Української дивізії. Вони стосуються охорони кордонів держави, комплектування дивізії особовим складом, забезпечення зброєю і провіантом, перебування австрійських і російських військ на території Речі Посполитої тощо. Особливий інтерес викликає листування з визначними діячами Торговицької конфедерації Жевуським, Косаківським, Браницьким й іншими.

Що ж до молодшої парости Потоцьких, то у фонді 49 документів про їхню політичну діяльність майже немає, за винятком тих, що стосуються накладання секвестру на маєтки Олександра Потоцького – сина графа Щенсного – за участь у повстанні 1830–1831 рр.

Характеризуючи, в основному, майновий рівень Потоцьких, засвідчуючи соціальний престиж власників маєтків, їхнє високе суспільне становище, ці документи є важливим джерелом для вивчення господарської діяльності Потоцьких, у першу чергу методів та засобів керівництва величезними латифундіями.

Значний масив фінансової документації, зокрема звітів про прибутки і видатки коштів, дає змогу вивчати ефективність господарювання Потоцьких. З іншого боку, значні витрати на пристойне за їхнім становищем існування, марнотратство, тобто суб’єктивні чинники, розвал кріпосницьких стосунків спочатку в умовах Речі Посполитої, потім – Росії, як об’єктивні чинники, сприяли зруйнуванню економічної могутності Потоцьких, що засвідчується великою кількістю документів про борги, застави, передання в оренду, встановлення опіки над маєтками. Ця тріщина з’явилася ще при Станіславові Щенсному, поглибилася при Софії Потоцькій, змусила обтяженого боргами графа Мечислава продати свої маєтки і, нарешті, призвела до втрати Потоцькими Тульчина, а з тим – і до занепаду тульчинської лінії роду Потоцьких.

Не можна обійти увагою й таку тему, як стосунки Потоцьких із селянством, що у своїй масі було українським. Слід зазначити, що деякі з Потоцьких намагалися послабити залежність селян. У документах ідеться про події 1787 р., коли граф Станіслав Щенсний на честь відвідання Тульчина королем Станіславом Августом звільнив від залежності кріпаків приміських сіл, перевівши їх у стан міщан та вільних хліборобів. На жаль, ці факти викладено в судових матеріалах про намагання Мечислава Потоцького позбавити звільнених свободи і накласти на них кріпосні повинності.

Територіально документи фонду Потоцьких на 80 відсотків пов’язані з Україною. Решта за своїм походженням та змістом стосуються територій сучасних Польщі та Білорусії; важливо, що вони, в основному, датуються ХVІ–ХVІІІ ст. Загалом же документи фонду хронологічно охоплюють XV – початок XX ст. Найбільш раннім документом уважається частина випису з Холмських актових книг 1435 р., найпізніший документ датовано 1918 р. [60].

Більшість документів складено польською мовою. Але є й документи, написані латинською, російською, французькою, староукраїнською і старобілоруською (мовою Великого князівства Литовського), англійською, арабською, грецькою, німецькою, єврейською мовами. Переважна частина документів створена в канцеляріях установ Речі Посполитої, значно менша – в установах Великого князівства Литовського і Російської імперії. Більша кількість документів вийшли з управлінь маєтностями Потоцьких з-під руки членів роду і представників інших шляхетських родин.

У фонді мало друкованих документів, переважно це промови членів родини Потоцьких у Сенаті, польського короля Станіслава Августа, вирізки з періодики.

Є у фонді й графічні матеріали. Це плани і карти замків, маєтків та сіл кінця XVIII – початку XIX ст. Серед них географічна карта Польщі за часів Болеслава Хороброго (копія XIX ст.), план Тульчинського фільварку 1802 р., план замку в м. Клевань 1819 р.

Обіймаючи високі державні посади, тримаючи у своїх руках королівщини на Брацлавщині та Південній Київщині, Потоцькі тульчинської лінії скупили значні маєтності в місцевої шляхти при її зубожінні чи згасанні окремих родів. Це другий, після шлюбних контрактів, важливий шлях збагачення Потоцьких. Разом із купленими в магнатів землями надходили й акти, в яких висвітлено попередню історію маєтків. Тому не дивно, що навколо родинного архіву Потоцьких групується чимало документів дрібної шляхти. Щоб примножити кількість успадкованих і набутих маєтків, Потоцькі, спираючись на адміністративні урядові посади, які вони обіймали, вели запеклу боротьбу із сусідами, тому маєтки Потоцьких складалися часом із захоплених земель і привласнених силоміць володінь. Про це свідчать численні справи про наїзди і судові тяганини. Крім того, намагаючись «округлити» надбані латифундії, Потоцькі здійснювали обмін своїх маєтків у Краківському, Белзькому та інших воєводствах на маєтки на Поділлі та Київщині. У результаті відклалася певна група документів і з цих питань.

Вивченню внутрішнього господарського життя маєтків Потоцьких допоможуть книги, відомості, рапорти, листування з управителями економій про прибутки і видатки господарств, про збір урожаїв, розмір орної землі, лісових угідь, пасовищ, розвиток бджільництва, садівництва, скотарства, конярства, вівчарства.

Крім документів, які належали Потоцьким, у фонді 49 є масив документів, що ніколи цим магнатам не належали. Може бути дві причини їхньої появи в цьому фонді. Потоцькі, слідуючи моді кінця XVIII ст., крім колекціонування картин, зброї, збирали в себе й давні документи, зокрема такі, що стосувалися місцевої шляхти. Не виключається й інше: це стало результатом механічного злиття архівних матеріалів під час несприятливого зберігання і переміщення їх у роки громадянської та другої світової воєн. Імовірно, саме цим пояснюється наявність у фонді генеалогічних таблиць понад 70 шляхетських родин, майнових документів, що належали Кумановським, Орловським, Старшинським, Карчевським та іншим родам [60].

Документи фонду є також цінним джерелом зі спеціальних історичних дисциплін: геральдики, генеалогії, палеографії, сфрагістики та ін.

Побіжний огляд документів фонду 49, що зберігається в ЦДІАК України, дає змогу дійти висновку: фонд, будучи надбанням переважно тульчинської лінії Потоцьких, одночасно є вагомою частиною архіву роду Потоцьких загалом. Панівне становище, яке займав магнатський рід у Польщі й Україні протягом кількох століть, зумовило можливість зосередження величезного масиву архівних документів. Із часом ці документи набули неабиякого значення для всебічного вивчення життя українського і польського народів.

Для детального вивчення тульчинської лінії роду Потоцьких зверталася увага на такі справи фонду 49: опис 1 [604-615; 619-621; 623-657; 548-603], опис 2 [658-671; 676-689], опис 3 [691-698].

Потоцькі належали до тих магнатсько-польських родів, що відігравали значну роль у становленні культури на Поділлі та Київщині. У їхніх маєтках улаштовувалися крупні освітні осередки, картинні галереї, парки тощо. Глибокий слід, а з тим і документальне підтвердження, залишила діяльність Потоцьких і в ряді інших фондів архіву.

Так, наприклад, досліджувалися фонди, в яких відбита діяльність Болеслава Потоцького, зокрема, фонд 707 «Управління Київського учбового округу» [733-745] і фонд 442 «Канцелярія Київського, Подільського, Волинського генерал-губернатора» [705, 719], де знаходимо відомості про його участь у створенні та матеріальній підтримці шкіл, гімназій, сирітських будинків, аптек, костьолів, церков, шпиталів, ботанічного саду, театру в містах Немирові, Умані, Тульчині. Після смерті Болеслава всіма закладами почала опікуватися його онука Марія Григорівна Щербатова та її діти Олександра Олексіївна (1881–1920 рр.) і Володимир Олексійович (1880–1920 рр.)

Цікавий і об’ємний матеріал міститься про Мечислава Потоцького, зокрема у фондах 442 [704, 712-717], 1258 [748], 356 [702] та ін.

Конфіскація маєтків Олександра Потоцького за участь у польському повстанні відображено у фондах 486 [726] та 442 [711].

Спадкові документи Софії Потоцької знаходимо у фонді 486 [727, 728].

У Державному архіві Вінницької області (ДАВО) є велика частина майнових документів родини Потоцьких, які зберігаються у фондах: 254 «Подільський губернський відділ народної освіти» [64], 470 «Вінницький повітовий суд»[66-68], 471 «Гайсинський повітовий суд» [69-75], 473 «Брацлавський повітовий суд» [98-104, 76-96], 474 «Ямпільський повітовий суд» [105, 106], 477 «Ямпільський повітовий управитель» [107], 479 «Могилів-Подільський повітовий земський суд» [108-112], 480 «Вінницький повітовий земський суд» [113-126], 492 «Літинський повітовий земський суд» [127, 128], 507 «Брацлавський повітовий земський суд» [129-149], 521 «Брацлавська повітова казенна палата» [150], 608 «Липовецький повітовий суд» [151-160], 792 «Гайсинсько-Ольгопільський повітовий земський суд» [161-171], 863 «Щербатови – князі, поміщики Подільської та Херсонської губерній» [172], 879 «Потоцькі – графи, поміщики Подільської губернії» [173-217], 880 «Строганови – графи, поміщики» [218-248], 895 «Брацлавське намісницьке правління» [249], Р-5257 «Особистий фонд Брілінга Г.Г.» [250].

Відомий краєзнавець, патріот свого краю Григорій Юхимович Храбан (1902–1990 рр.) займався дослідженням наукових і архівних джерел з історії Уманщини, вивчав архівні документи, літературу з історії дендропарку «Софіївка» [319, c. 31–42], здійснював археологічне обстеження західної частини Черкаської області. Працював над путівниками «Умань» (1968, 1975, 1979, 1982, 1985 рр.) [546] Результатами його досліджень були нариси і ряд науково-краєзнавчих статей. Г. Храбан був членом редколегії фундаментального видання «Історія міст та сіл. Черкаська область» [309].

У Державному архіві Черкаської області зберігається фонд Г. Храбана (Р-5624), до якого документи надходили ще від самого Григорія Юхимовича в 1989–1990 рр. Загалом до опису фонду Храбана внесено 246 справ, а до списку позитивів – 468 фотодокументів.

Сьогодні до складу фонду входять різні документи, що характеризують наукову і творчу діяльність Храбана. Окрему групу документів становлять матеріали з історії будівництва дендрологічного парку «Софіївка», викликають інтерес зібрані дані про окремих представників родини Потоцьких, особливо про третю дружину Станіслава Щенсного Потоцького – Софію [252-266].

Про пожертви Францішка Салезія Потоцького на будівництво костьолів знаходимо підтвердження у фонді 685 Державного архіву Хмельницької області [268].

Досліджуючи питання про тульчинську книгозбірню Потоцьких, автор зверталася до фондів архіву Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (АНБУВ) [5-11].

Чимало рідкісних документів, пов’язаних із Потоцькими, зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського [297-304].

Особливу групу становлять рідкісні фонди і рукописи, пов’язані з історією родини Потоцьких, які зберігаються в Польській науковій бібліотеці в м. Парижі та з якими ми мали змогу ознайомитися особисто як стипендіат Історико-літературного товариства в Парижі ім. Марії Здзярської-Залеської (м. Париж, травень–червень, 2007 р.)

Одними з найдавніших емігрантських польських інституцій у Європі є Польська бібліотека й Історико-літературне товариство в Парижі, засновані осередком польських емігрантів після листопадового повстання 1830–1831 рр. Тут зберігається ряд важливих джерел з історії польсько-українських відносин на різних історичних етапах – як оригіналів, так і рукописних копій.

Детальна інформація про архівні документи, що зберігаються в Польській бібліотеці в Парижі, міститься у виданих друком каталогах [946; 977; 1010; 1019; 1105].

Серед рідкісних документів Польської бібліотеки в Парижі стосовно історії роду Потоцьких особливе місце посідають листи Станіслава Щенсного Потоцького за 1792 р., які являють собою перекладні копії польською і російською мовами. Зміст листів є ідентичним [837-842].

Суттєвим доповненням до створення просопографічного портрета Францішка Щенсного Потоцького є його епістолярний спадок, відображений у фондах Польської бібліотеки в Парижі [843, 845].

У Польській бібліотеці в Парижі зберігається частина листа Олександра Потоцького до Адама Міцкевича (шість рядків за підписом Олександра Потоцького, на яких не вказано ні дати, ні місця написання; складається враження, що то лише закінчення одного з листів до А. Міцкевича). Цінним є те, що згаданий лист є оригіналом, на якому можна побачити автограф О. Потоцького [846].

Але найбільшу цінність становлять документи з особистого сімейного архіву графа Адама Потоцького, які зберігаються в його родовому замку в Нормандії (Франція), який являє собою переважно копії важливих документів, листів фамільного клану Потоцьких [433; 434; 435; 436].

Під час роботи з архівами графа Адама Потоцького мали змогу ознайомитися з фотокопіями сімейних документів, розміщених в архівах Варшави [791; 792; 793; 794; 795] і Кракова [811].

Автор висловлює велику вдячність та глибоку шану Вельмишановному графові Адаму Потоцькому за допомогу у вивченні маловідомих сторінок історії його славетної родини і гостинний прийом, який дозволив ознайомитися з рідкісними і безцінними матеріалами.

Д
2*
ля визначення можливостей дослідження біографій та внеску знакових і менш відомих представників родинного кола Потоцьких у культурне і суспільне життя доречним є застосування персонологічного підходу до аналізу джерел. Саме цей аналіз дає змогу визначити їхній персональний внесок, простежити процес особистого формування і вплив на нього родинних чинників. Дослідити біографії представників старших поколінь роду повною мірою немає можливості у зв’язку з обмеженою кількістю джерел, які розпорошені по архівосховищах Польщі.

До лінгвістичного типу джерел у цьому дослідженні відносимо антропонімічні джерела (імена, топоніми). Досить часто вибір імені дитини зумовлювався традиціями роду.

До речових джерел належать парково-архітектурні пам’ятки (тульчинський палац, немирівський маєток, дендрологічний парк «Софіївка» тощо), розпорошені книгозбірні Потоцьких, твори мистецтва, меблі, особисті речі Потоцьких і т. ін., що збереглися до нашого часу і надають певним чином допомогу у відновленні колориту епохи, в якій жили представники роду Потоцьких.

До зображувального типу джерел можна віднести герб роду, а також портретні зображення його представників та сучасників, які мали відносини з членами родинного кола Потоцьких тощо.

Отже, викладене вище дає підстави стверджувати, що з досліджуваної проблеми існує досить ґрунтовна джерельна база, яка дозволяє об’єктивно і достовірно розкрити зміст теми даного наукового пошуку. Разом із тим вона недостатньо залучена до наукового обігу, що визначає завдання, а в окремих випадках і наукову новизну дослідження. Аналіз та вивчення масиву джерел переконує, що в сукупності названі документи надають дослідникам важливу і корисну інформацію, допомагають простежити історію розвитку тульчинської лінії роду Потоцьких.



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет