«16/18» рід потоцьких в україні (тульчинська лінія): суспільно-політичні та культурологічні аспекти


РОЗДІЛ ІІ БІОГРАФІЯ ЯК ОСНОВА ВИВЧЕННЯ ІСТОРИЧНИХ ПОСТАТЕЙ



жүктеу 8.06 Mb.
бет5/35
Дата03.04.2019
өлшемі8.06 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35

РОЗДІЛ ІІ

БІОГРАФІЯ ЯК ОСНОВА ВИВЧЕННЯ ІСТОРИЧНИХ ПОСТАТЕЙ

ТА РОДИН (НА ПРИКЛАДІ РОДУ ПОТОЦЬКИХ СРІБНОЇ ПИЛЯВИ)
Здавна історія та біографія вважалися нерозривними поняттями. Життя окремих осіб допомагало глибше і повніше з’ясувати хід та значення історичних подій, робило хронологію більш конкретною. З розвитком загальної письменності інтерес до вивчення біографій надзвичайно підвищився. Сьогодні біографія є допоміжним засобом для істориків, виступаючи підґрунтям для проведення додаткових досліджень певного історичного явища.

З проблемою оволодіння методикою свого предмета й умінням виносити ту чи іншу думку стикається не лише біограф. На думку В. Айделота, у разі, коли методичні прийоми історика явно не придатні, він має повне право використовувати методику біографів: «…безпосереднє звернення до самої особи особливо корисне в тих випадках, коли історик, оперуючи лише цифровими даними, заходить у глухий кут. Ці особи можуть бути зовсім не типовими для даної епохи, й цілком імовірно, що на основі їх життя та діяльності не можна буде зробити яких-небудь узагальнень; проте вивчення цих осіб наведе на нові думки, підкаже нові гіпотези, що, врешті-решт, допоможе зрозуміти те або інше явище в цілому [1094, с. 18]».

Для багатьох учених-істориків поняття «видатна особа» є значно розширеним. Науково-історична біографія не лише повинна займатися життєписом політичних діячів, а й має приділяти увагу і представникам інших страт та враховувати особливості конкретного історичного періоду.

Думку народжують люди. Жодна людина не є пасивним продуктом свого віку. Історик насамперед зацікавлений у тому, щоб зрозуміти, як відбуваються ті чи інші зміни. Таким чином, як засвідчує Г. Баттерфілд, біограф та історик сходяться в тому, що визнають кожну особу джерелом дедалі новіших дій [901, с. 94].

На думку А. Вільсона, загальна історія нагадує симфонію; біографія ж, навпаки, ближча до концерту. Обидві форми допускають голос, що виконує соло, або ж у них відбувається швидка зміна голосів. Проте в концерті на нас діє зміна тем та віртуозність окремого виконання при величезній різноманітності комбінацій з іншими виконавцями. Ініціатива і темп можуть виходити від соліста або від оркестру. Голос соліста може бути повністю заглушений оркестром. Він може поєднуватися з групами голосів, що входять до загального ансамблю. Він може контрастувати з ансамблем. А іноді цей голос може злетіти, щоб кинути виклик каденції. Головне – це гнучкість, а особливо істотним є злагодженість. При доброму виконанні кожний голос береться до уваги [47, с. 15–16].

Сьогодні зростає потреба в теоретичному осягненні минулого, розумінні сучасності та визначенні контурів майбутнього. Сучасні дослідники дедалі більше зосереджуються на нерозривних взаємозв’язках людини, історії та культури. Людина, навіть не усвідомлюючи цього, творила історію, культуру і, що є дуже суттєвим, саму себе [427, с. 3].

Як дослідницька проблема біографія сьогодні знаходить самостійний статус у всій системі історико-філософських знань і наук про людину. Учених цікавлять питання, що є біографія, її завдання, мета, ціннісне значення; природа біографії як феномена науки і водночас збагнення особистості; можливості та межі біографічних досліджень; зародження і генезис біографічного жанру в соціокультурному контексті; місце біографічного знання в системі науки і суспільній свідомості; детермінованість біографічного знання образом людини, створеним кожною історичною епохою, філософією і культурою; типологія біографій та біографічні джерела.

У нерозривній єдності з програмними установками конкретно-біографічних студій ця теоретико-методологічна й історіографічна проблематика становить своєрідний каркас «біографічної свідомості» кожної культурно-історичної епохи.

Теоретико-методологічні засади вітчизняного біографознавства – в його змінах, розвитку, переломних зсувах – визначалися кількома групами чинників: усвідомленням, переживанням та історіографічним освоєнням вітчизняної та зарубіжної біографічної традиції; системою філософського бачення людини в її родовій, побутовій та соціально-діяльній функції; системою наукових знань про людину в міждисциплінарному просторі природничонаукового і гуманітарного підходів до вивчення людської особистості; соціальними ідеалами конкретного суспільства, його етичними нормами та ціннісними уявленнями; тим знанням людини про іншу, яке формується практикою соціального спілкування і соціальної поведінки; нарешті, внутрішніми потребами окремих наук у систематичному вивченні світу індивідуального досвіду. Важливу роль відіграють і самосвідомість та самопізнання біографа у всіх формах його перебігу та фіксації, а також сукупна практика конкретних біографічних студій.

Наявні методологічні можливості історіографії, історії філософії та соціології дозволяють вести мову про здійсненність реконструкції соціокультурного контексту біографічного знання. Подібна реконструкція, що враховує чинник змінного соціально-історичного часу, могла б виявити дійсну зміну парадигм біографічного знання [226, с. 3,  13–14].

На думку В. Чишка, «осмислення та виділення біографічних досліджень як окремої галузі історичного знання і спеціальної наукової дисципліни започатковано у період 80-90-х років у зв’язку з кризою комуністичної ідеології та розпадом СРСР, що створило сприятливі умови для вільного розвитку соціальних і гуманітарних наук у незалежних країнах посткомуністичного простору. У цей період й історична наука звільняється від партійної ідеології. Виникає гостра потреба в реабілітації всіх форм суспільного життя, що були майже повністю одержавлені, зверненні до витоків національної культури, заповненні «білих плям» в історичному процесі, переосмисленні ролі особистості в історії. Стрімко зростає кількість біографічних розвідок, що зумовлюється бажанням повернути народові забуті імена й відтворити саму історію в портретах її творців [766, с. 3]».

Біографія як літературний, науково-популярний та науковий твір – це об’єкт різних наук: історії, літературознавства, психології, соціології, педагогіки, серед яких центральною ідеєю теоретичних розробок є проблема висвітлення індивідуального. Дві великі течії визначають зміст її вивчення як історико-культурного явища: індивідуалістська, що більш властива літературознавству і має в центрі уваги особистість як індивідуальність, та історико-соціологічна, яка характерна для історичних досліджень і визначає відносини особистості в історичному контексті. Обидва підходи характеризуються поляризацією найбільш яскравих теорій індивідуального і соціального в історії, а відповідно, й специфічним підходом до можливостей пізнання історичного процесу і ролі особистості в ньому. Тому складність та суміжність методів біографічного аналізу особистості, некоректне використання методичного апарату різних наук або нетотожне розуміння змісту цих методів породили неймовірну плутанину в термінології, різних методах, поглядах і концепціях [766, с. 5].

Біографія як історія життя і жанр літератури є окремим історико-культурологічним феноменом суспільства, який досліджується в багатьох контекстах і аспектах [766, с. 10]. Термін «біографія» вперше був використаний у XVII ст. Дж. Драйденом у передмові до перекладу «Порівняльних життєписів» Плутарха («Біографія, або Історія життя окремих людей»). Аналогічно трактує це поняття Оксфордський словник: «Біографія – історія життя індивідуальних людей, жанр літератури»; з часом воно трансформувалося в сучасне розуміння біографії, яке набуло поширення в літературознавстві, психології та філософії: «Біографія є відтворення людини, якою вона була в дійсності» [981; 825].

За Радянським енциклопедичним словником, біографія – це: 1) опис життя людини; давній жанр історичної, художньої та наукової прози. Сучасна біографія виявляє причинно-наслідкові зв’язки, історичну, національну і соціальну обумовленість, психологічний тип особистості; 2) життя людини [495, с. 142].

Визначення Української літературної енциклопедії, є, на думку В. Чишка, найбільш об’єктивним за змістом: «Біографія – біографічний твір-життєпис, відтворення на основі фактів та документів життя й діяльності, історії духовного розвитку особи у зв’язку із суспільними умовами її епохи [766, с. 5]».

У сучасній історичній науці виділяють такі форми біографії (див. табл. 2.1).



Таблиця 2.1

Історичні форми біографії*



Форма біографії

Функція

Зміст

1

2

3

4

1

Історико-біографічний нарис

особа в історії

характеризується описом усього життя особи від народження до смерті, розглядає її життєвий шлях і еволюцію поглядів та діяльності в історичному контексті, аналізує всю сукупність зовнішніх та внутрішніх факторів та взаємозв’язків особи і середовища в його розвитку

2

Історичний портрет

історія в особах

виникає в історіографічній традиції як форма представлення особи в історичному процесі; є результатом дослідження історичних процесів та явищ і ролі в них особистості, характеризує людину крізь призму її історичного значення, проте лише частково, з певних позицій, на певному хронологічному етапі та в певному контексті

Продовж. табл. 2.1

1

2

3

4

3

Словникова форма біографії

особа серед інших осіб в історії духовної та матеріальної культури

передбачає акумуляцію формалізованих даних про персональні ряди видатних діячів, коротке представлення всього життя особистості, науковий аналіз та відбір біографічних фактів, якісно значимих для історії, культури, науки, уникнення художніх інтерпретацій; відображає лише соціально важливі факти особистого внеску і включає оцінку важливості особи для людства та бібліографію його праць

4

Біографічний покажчик

особа в джерелах

переліки, покажчики, хроніки життя та діяльності, які не претендують на повне розкриття біографії, а концентрують увагу на первинному пошуку джерел і матеріалів до біографії

5

Бібліографія

особа в історії науки

головним є науковий здобуток ученого, який визначає структуру та зміст біографічної статті бібліографії, де органічно поєднуються особливості історико-біографічного нарису, історичного портрета і словникової біографії з метою репрезентації життя вченого

6

Біографічний коментар

пояснення зв’язків особи та історії

його формою є післямовна або біографічна стаття як додаток до публікацій рукописної творчої спадщини діяча; допоміжне значення біографічного коментарю не означає його другорядності, а демонструє суто історичні методи археографічної репрезентації особистості

*Таблицю складено за: Чишко В.С. Біографічна традиція та наукова біографія в історії і сучасності України. – К.: БМТ, 1996. – С. 168–169.

У дослідженні автор використовував усі зазначені форми біографічного жанру залежно від ступеня вивчення тієї чи іншої історичної постаті та різноманітності доступної джерельної бази, яка б допомогла схарактеризувати цю постать.

Г. Щетініна підкреслила специфіку наукового пізнання в біографічному дослідженні, що зумовлюється більш тонкою взаємодією загального, окремого й одиничного; джерельна база, як правило, складається зі специфічних видів джерел – мемуарів, спогадів, щоденників, автобіографій тощо, – які відзначаються егоцентризмом і, як загальновизнано, є складними джерелами, адже ступінь їх вірогідності завжди важко визначити. Не менш вагомою є роль психологічного фактора, небезпека однобічності в розкритті характеру політичного чи державного діяча і його значення в колі інших діячів. Важливим є ступінь внеску історичного діяча в історію та культуру [31, с. 231–232].

Автор погоджується з концепцією В. Баженова, який окремо виділяє ретельний вибір фактів, викладених у біографіях, оскільки самі по собі біографії є малоцікавими, але як історичні дослідження вони вписані в панораму історичних подій, що визначили життя і були результатом впливу особи. Тому в історії лише та біографія має виняткове значення для історичної науки, яка є одночасно й історичним дослідженням [20, с. 295–296].

Таким чином, біографія як історико-культурологічне явище є сукупним поняттям, яке об’єднує різні види, роди і типи біографічного письма, що склалися історично. Разом із тим, як рід літературної та наукової діяльності біографія є складним історичним явищем, що розвивається в суспільстві й чутливо реагує на всі суспільні колізії, зміни історичних парадигм та ідеологічні коливання [766, с. 162].

Услід за Б. Мейлахом вважаємо біографію самостійною науковою проблемою, що розглядає особистість в її історико-соціальній обумовленості й одночасно – в індивідуальній своєрідності [409, с. 7–18].

Особа жила та діяла в історії, залишивши слід, який можна зафіксувати й інтерпретувати. У цьому її пізнавальне значення. Але біографія лише тоді є важливим елементом історико-літературної або наукової творчості, коли вона несе певну соціальну функцію, зумовлену метою її створення, впливу на певні сфери духовного розвитку людства. Біографія виникає як вид історико-літературної творчості та частина історіографічної традиції в її літописно-хронікальній формі, де поєднані емпіричні та концептуальні підходи до висвітлення біографії як факту життя та діяльності людини з метою впливу на свідомість сучасників.

Історія як важливий чинник культури належить до людинотворчих феноменів цивілізації. Та власне, до справжньої історії необхідно пройти шлях очищення від ідеологічних догм, фальсифікацій та спрощень [427, с. 3].

Історичні дослідження – це не лише великі фундаментальні праці з важливих історичних тем, а й вивчення історичного минулого окремих родин, окремих постатей, про що яскраво свідчать біографії фамільного клану Потоцьких.


2.1. Перше покоління Потоцьких і його місце в тогочасних суспільно-політичних процесах

Магнатський рід Потоцьких (герб Пилява), один із наймогутніших у Польщі, котрий, незважаючи на всілякі потрясіння, зумів зберегти свою високу позицію, походить із Потока, розташованого в Єнджейовському повіті парафії Кшченчице [1112, с. 21].

Давній польський аристократичний рід Потоцьких має цікаву історію, оповиту ореолом таємничості. Перші документально підтверджені відомості про цей рід зустрічаємо у ХІІІ ст. Кожний відомий польський рід мав власний герб – символічний спадковий знак, фігури і предмети на якому мають особливе значення, виражають певну історичну традицію й укладені відповідно до законів геральдики [340, с. 30].

У Речі Посполитій існувало шість різних родів, які носили прізвище Потоцькі: герба Пилява [897], герба Любич [895], герба Остоя [896], герба Сренява [899], герба Шеліга [898], герба Яніна [894; 55; 477, с. 224] (див. рис. 2.1).



Рис. 2.1. Структура роду Потоцьких


Найвідоміші з них – Потоцькі герба Пилява. Герб Пилява являє собою два білих хреста в блакитному полі, третій хрест зображений наполовину [457]. Синій колір символізує славу, честь, відданість, а білий – мудрість, невинність, чистоту.

За джерелами, герб Пилява був дарований польським королем Владиславом Кучерявим лицареві Зарославу, предку Потоцьких, за подвиги проти «прусаків», переважно біля міста Пиляве [379]. Дослідник уманського сліду Потоцьких І. Кривошея наводить дещо іншу версію: «Польський король Казимеж Справедливий (1177–1194 рр.) клейнодом «Пилява» гербував Януша, одного з предків Суліслава, за мужність та героїзм у боях під Пилявою проти прусів. У запеклій битві Януш урятував краківського єпископа. В 1400 р., коли польським королем був Владислав II Ягайло, була проведена остаточна нобілітація (визнання за родом шляхетських прав) Потоцьких на шляхетство і закріплено за ними герб «Пилява». Герб Потоцьких представлений у геральдиці багатьох населених пунктів. Окрім герба, кожен знаний шляхетський рід мав власний девіз, який доповнював клейнод» [358]. Девізом Потоцьких слугував вислів – «Scutum opponebat scutis» («Щит протиставляй щитам») [405].

Дискусійним є питання про графський титул Потоцьких тульчинської лінії [415, с. 16–20]. Це питання в історичній науці є найбільш суперечливим. Так, польський дослідник ХІХ ст. Т. Жихлінський стверджує, що представники тульчинської лінії мали право титулуватися графами Римської імперії, оскільки це було узаконено австрійською імператрицею Марією Терезою в 1780 р. та підтверджено російськими законами в 1840 р. [1112, с. 21].

Відомий польський історик Єжи Лоєк намагається переконати, що родина Потоцьких не мала жодного права титулуватися графами, оскільки в Речі Посполитій практика надання такого титулу була відсутня, а тому Потоцькі могли отримати його тільки за кордоном або ж узурпувати. Лоєк зауважує, що Потоцькі з Тульчина такого права не мали взагалі, тому що першим представником роду, якому був наданий графський титул у Росії лише в 1903 р. був правнук Станіслава Щенсного – Константин Юзеф (1846–1909 рр.) [958, с. 30–31].

Логічно постає питання: чому в усіх офіційних російських документах кінця XVIII–XIX ст. зафіксоване словосполучення «графи Потоцькі»? Адже відомо, що в Російській імперії до незаконного присвоєння титулів ставилися негативно. Інше джерело повідомляє, що в Російській імперії в 1821 р. Потоцькі були інкорпоровані та нобілітовані як графи польські. Також за Потоцькими були визначені права на графський титул, наданий королевичем галицьким Францем І [307, с. 175; 364, с. 3].

І. Кривошея зазначає, що під час ревізії дворянських справ, яка проходила впродовж майже 25 років після польського повстання 1830–1831 рр., графи Потоцькі також змушені були доводити свою належність до дворянського стану. Так, у серпні 1844 р. Центральна ревізійна комісія, створена 1840 р. з ініціативи Д.Г. Бібікова, розглядала справу графів Потоцьких, які були зареєстровані за Брацлавським повітом Подільської губернії. Серед поданих документів, зокрема, було визначення Подільського дворянського депутатського зібрання від 20 грудня 1832 р. про те, що Станіслав Фелікс Карл Роніов Володимир Теодіуш, Володимир та Ярослав (Жерослав), Олександр і Мечислав Станіславови визнані у дворянстві як графи. Це визначення спиралося на виписку визначення Київського дворянського депутатського зібрання 1803 р., в якій ішлося, що на основі посімейних списків та інших актів графи Потоцькі є власниками нерухомих маєтків із селянами (до 80 тис. душ) у різних повітах Київської та Подільської губерній. За указом від 19 жовтня 1831 р. вони були долучені до першого розряду дворян. Центральна ревізійна комісія зазначала, що всі документи, в тому числі й листування в питанні справи Потоцьких, надіслані до Департаменту Герольдії [725, арк. 19 зв.–22; 364, с. 3].

Родина Потоцьких набула політичної могутності в середині XVI ст.

Представники роду володіли значними територіями, замками, маєтками в Польщі, Білорусії, Україні, насамперед у Подільському, Брацлавському, Белзькому, Руському і Краківському воєводствах, обіймали важливі державні посади в Речі Посполитій, а згодом – у Росії й Австрії.

Розрізняють герби срібної та золотої Пиляви. Потоцькі Тульчинської (гетьманської) лінії належали до герба срібної Пиляви. Різниця в гербах полягала в кольорі фігури, відповідно, золотої та срібної [55].

Засновником гетьманської гілки був визначний військовий і політичний діяч Станіслав Потоцький Ревера (1579–1667 рр.), великий гетьман коронний, воєвода київський, краківський тощо, діяльність якого помітно відобразилася в історії Польщі й України, особливо середини XVII ст. Одружившись із дочкою брацлавського старости, генерала подільських земель Валентина Олександра Калиновського і Гелени Струс, Софією, граф Станіслав одержав у посаг за нею маєтки в Брацлавському, Волинському, Подільському й Київському воєводствах.

На нашу думку, поділ маєтностей між синами графа Станіслава поклав початок двом лініям гетьманської гілки: першої – Андрія і другої – Фелікса Казимежа. Шлюб сина графа Фелікса – Юзефа – із Теофілою Терезою із Цетнерів, панною на Тульчині, остаточно закріпив подільські маєтки за Потоцькими, започаткувавши тульчинське відгалуження другої лінії.

Перейдемо до більш детального вивчення життєписів визначних представників досліджуваного першого покоління роду Потоцьких.

У «Малопольському кодексі» вже від ХІІІ ст. неодноразово знаходимо згадки про Потоцьких із Потока. Зокрема, Суліслав, син Бартоломея, продав частину Потока монастирю, а Болеслав Стидливий 1236 р. засвідчує, що сини Суліслава Клемент, Фулко, Сезім і Томко передають свої права на село на користь монастиря. У 1250 р. Бах із Потока віддав свою частину Потока тому ж монастирю.

Й
3*


ого синами були: Бертольд, Вавжинек і Петро; їхня подальша діяльність не відома [1112, с. 21].

Лише наприкінці XIV і на початку XV ст. з’являються Якуб із Потока (І пок.) і його дружина Хелена, і саме їх належить вважати фундаторами знатного фамільного клану Потоцьких (Pilawitów Potockich), а ім’я праотця Якуба відтоді постійно згадується в пам’яті нащадків дому Потоцьких. Його син Анджей, про якого згадується в судових джерелах 1430 р., залишив цей світ бездітним; але рід продовжив брат Бернард (ІІ пок.), про якого Бонецький [832] не згадує [1111, с. 155]. Однак про нього пише Несецький, зазначаючи, що це була «людина, яка вирізнялася благочестям і багатством розуму» [985, с. 429]. Зі слів того ж самого автора, після Бернарда лишилося троє його синів: Бернард, Мацей i Станіслав [985, с. 429]. За іншими джерелами, Бернард мав ще двох синів – Єжи та Миколая. Після Єжи (III пок.) був син Бернард (IV пок.), королівський ротмістр 1512 р., «славетний вояка» з-під Вишньовця, який одружився з Анною Костелецькою з Кутни, дочкою ленчицького воєводи, вдовою після смерті Пшедбожа Конецьпеського, від котрої мав дочку Урсулу (V пок.), дружину Вацлава Остроруга, сина Яна, познанського каштеляна і генерала. Бернарда поховали в Бучачі [1112, с. 21–22].

Дружиною Миколая Потоцького (III пок.) була Анна Кмічанка з якою мав дочку Регіну, що була одружена з Адамом Дуніним герба Лебідь, а також чотирьох синів, які були бездітними (IV пок.): Яна, одруженого з Маріанною Островською, герба Гриф, Миколая, одруженого з Барбарою Гронською герба Лада, Зигмунда і Петра.

Після Мацея i Станіслава дім Потоцьких розпадається на дві окремі гілки, які Жихлінський називає магнатською і великопольською [1112, с. 22]. Останній з братів, синів Бернарда, також Бернард, а в чернечому ордені – Саніслав, у 1550 р. був 24-м єнджейовським абатом. І «хвалять його всі, що був він прибічником шани Божої, зразком благочестя і прикрасою Вітчизни» [985, с. 429].

Мацей (III пок.) з так званої магнатської гілки, краківський хорунжий, у 1505 р. здобув від князя Міхала Глинського село Пшитулянку в Гоньондзкім повіті. Одружений з Псарскою, сестрою дружини свого брата Саніслава, залишив із нею трьох синів та дочку Софію, яка була одружена з Яном Вишенським герба Тшивдар. Син Миколай був вітебським королівським ротмістром у 1531 р. і жив, не маючи дітей, із дружиною Софією; Ян у 1543 р. був галицьким підчашієм; далі цю гілку продовжує Якуб (IV пок.), який від помічника судді дійшов до галицького подкоморія; помер у 1551 р., похований у Бучачі [1112, с. 22].



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет