«16/18» рід потоцьких в україні (тульчинська лінія): суспільно-політичні та культурологічні аспекти


РОЗДІЛ ІІІ СТАНІСЛАВ ЩЕНСНИЙ ПОТОЦЬКИЙ ТА ЙОГО НАЩАДКИ: ПРОСОПОГРАФІЯ РОДУ



жүктеу 8.06 Mb.
бет9/35
Дата03.04.2019
өлшемі8.06 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   35

РОЗДІЛ ІІІ

СТАНІСЛАВ ЩЕНСНИЙ ПОТОЦЬКИЙ ТА ЙОГО НАЩАДКИ: ПРОСОПОГРАФІЯ РОДУ
Біографістика розглядається як окрема галузь історичної науки, що має своїм об’єктом особу в її різноманітних зв’язках із суспільством та в єдності індивідуального і суспільного. Це дає змогу дослідникові не лише простежити роль та місце певної особистості в історії, а й розкрити її індивідуальність, реконструювати внутрішню духовну будову.

Особливого значення набувають методи колективних біографій (просопографія), які використовують нові технології обробки матеріалів та дозволяють реконструювати багатогранні аспекти життя та діяльності цілих династій. Будь-які фактори історичного процесу стають діючими пружинами, коли вони пропущені через ментальність людей і трансформовані нею. Тому особистість виступає як умістилище соціально-культурної системи свого часу. Саме тому сучасна історична наука відводить важливе місце створенню біографічних портретів.

Традиція біографічного опису – це прагнення осмислити і визначити феномен особистісної індивідуальності. Звільнення історичної науки від нашарувань ідеологічної заангажованості в біографістиці дозволяє показувати:


  • саме існування особистості в потоці історичної доби, її життя, події та зміст цього життя;

  • сприйняття й оцінку індивідуальної особистості в соціумі, в культурі, уявлення про її масштабність та значимість;

  • різноманітність форм опису і розуміння особистісної індивідуальності в соціально-комунікативній практиці повсякденності (в міжособистісних відносинах, у діяльності у певній галузі);

  • осягнення конкретного індивідуального буття (в унікальності його емпірії подій та в знаках долі) [26, c.  5–6].

На думку російського академіка І. Ковальченка, історики, досліджуючи історичні явища і процеси, не можуть не врахувати того, що пізнання минулого має два тісно взаємопов’язані завдання. Перше завдання полягає в тому, що необхідно показати, «як це було» в інваріантності, а друге – пояснити, чому сталося саме так, а не інакше. Необхідно також урахувати наявність поліваріантних, альтернативних можливостей, а також обґрунтованість суб’єктивного вибору мети, шляхів та методу діяльності. На жаль, як констатує І. Ковальченко, історики продовжують ділити людей на «добрих» і «поганих», хвалити одних, засуджувати інших, що є антиісторичним, однобоким і суб’єктивним [327, c. 10]. Загальновідомо, що проблема численних потреб і видів людської діяльності так чи інакше пов’язана з індивідуальним, соціальним і загальнолюдським, відповідно диференціюються й основні принципи їх досліджень. І. Ковальченко запропонував схему дослідження діяльності людини в історії в її індивідуальній, груповій, масовій та загальнолюдських формах, у взаємостосунках із владою, її інститутами, лідерами, у взаємозв’язку стихійного та свідомого [327, c. 13–14]. Він уважав, що інтегральне розуміння співвідношення індивідуального, соціального і загальнолюдського в суспільно-історичному розвитку дає змогу зрозуміти, що всі явища соціального процесу мають надзвичайно складну структуру та під впливом конкретно-історичних умов провідну роль можуть відігравати суспільно-політичні, культурно-ідеологічні, релігійні та інші фактори і протиріччя, які призводять до виникнення поліваріантності та плюралістичності. Такий підхід допомагає зрозуміти причини виникнення явищ історичного процесу в суспільно-психологічному аспекті. Дослідження діяльності людини, мотивації її поведінки є неможливим без аналізу специфіки мислення і морально-психологічного портрета людини.

Життєвий шлях кожної людини охоплює різні періоди: критичні, активності, творчості. Якщо критичний період життя особистості припадає на період регресу, занепаду, стагнації суспільства, то це не може негативно не відбитися на долі людини. Сучасна психологія пропонує виокремити такі особливості соціалізації особистості: соціалізацію особистості, що перебуває на стадії кризи в стабільні періоди розвитку суспільства; соціалізацію особистості, яка перебуває на стадії піднесення, але в нестабільні періоди розвитку суспільства; соціалізацію особистості, що перебуває на стадії кризи в нестабільні періоди розвитку суспільства [431, c. 120].

За теорією американського психолога Е. Еріксона, протягом життя людина переживає вісім психосоціальних криз, специфічних для кожного вікового періоду. Сприятливий або несприятливий перебіг психосоціальних криз впливає і зумовлює розвиток індивідуума в суспільстві. Цей розвиток може відбуватися нормально або анормально, залежно від того, яка ідентичність перемагає – позитивна чи негативна [431, с. 69, 117–118]. Психосоціальні кризи та їх зміни також певною мірою допомагають зрозуміти поведінку людини, яка опинилася у складному становищі. Разом із тим не варто ідеалізувати теорію Еріксона, що спирається, головним чином, на вікові обмеження і не враховує цілий ряд суб’єктивних, психологічних факторів, котрі, безумовно, впливають на формування психосоціального стану людини в той чи інший період життя.

Крім того, соціальна позиція особистості залежить від співвідношення форм суспільної свідомості. Від того, яка форма суспільної свідомості домінує – раціонально-ідеологічна (свідома) чи ментально-психологічна (стихійна), – залежать ідеї, потреби, інтереси, мета, шляхи і методи їх досягнення, поведінка й орієнтири особистості. Свідоме як раціонально-ідеологічна форма суспільної свідомості є більш динамічним та формується серед різних груп і прошарків населення під впливом ідей, теорій та найбільш повно відображає потреби та інтереси людей [327, c. 16–17].

Важливим аспектом просопографії є вивчення біографії людей у динаміці, тобто детальній характеристиці, яка відображає зміни об’єктів вивчення в часі, тому структура просопографічного дослідження, на нашу думку, має виглядати таким чином:

а) визначення належності об’єктів дослідження до політичних і професійних груп;

б) наявність у дослідженні «динамічних характеристик» (динамічні характеристики – ряд взаємопов’язаних аспектів біографій осіб, відповідно до яких відстежуються в часі життєвий шлях і політична (суспільна, творча, наукова тощо) доля як окремої особистості, так і всього соціуму в цілому – від народження до кінця життєвого чи творчого шляху);

в) оформлення результатів вивчення у вигляді не образу або портрета, які характеризують певну групу людей у конкретний момент часу, а колективної біографії, що дозволяє прослідкувати зміни, які відбуваються в житті груп, досліджуваних протягом певного періоду.



    У нашому випадку для просопографічного дослідження група осіб, зокрема Станіслав Щенсний Потоцький і його сини від двох шлюбів, утворює об’єкт, привабливий у багатьох відношеннях. Особливої цілісності йому надає їхній споріднений зв’язок, що відкриває додаткові можливості для дослідження детальної й об’єктивної історії роду Потоцьких.



3.1. Станіслав Щенсний Потоцький: магнат, політик, особистість

Сучасний погляд на життя та діяльність Станіслава Щенсного Потоцького потребує відкинути сформовану раніше ідеологічну упередженість до цієї особистості й об’єктивно визначити місце та оцінити його значення в українсько-польських стосунках тогочасного періоду, в сучасній українській історіографії.

Станіслав Щенсний (Фелікс) Потоцький (1751–1805 рр.) [1048] – магнат, політичний діяч. Народився 20 лютого в Тартакові Белзького воєводства (охрещений 21 лютого 1751 р. в тамтешньому парафіяльному костьолі). Був сином Францішка Салезія й Анни Ельжбети з Потоцьких [456], людей пихатих і деспотичних.

Навчався в родинній садибі в Кристинополі Белзького воєводства під керівництвом матері. Мав м’який і слабкий характер. Попри те, що його освіті приділялася величезна увага, розвивався нібито дуже повільно. Мав певні літературні здібності, вдосконаленням яких, можливо, завдячував своєму домашньому вчителеві ксьондзу М. Вольфу [1110, c. 51], професору поетики Варенського піярського колегіуму. Писав вірші та був добрим стилістом.

Дивовижний факт: Станіслав Щенсний, за винятком родової пихи і самозакоханости, не успадкував, по суті, жодної риси характеру своїх батька і матері. Його слабкість, м’якість та поступливість дивували згодом усіх, хто пам’ятав залізну вдачу Францішка й Анни Потоцьких. Із раннього дитинства оточений найтурботливішою опікою, Щенсний демонстрував скованість та безініціативність.

На порозі повноліття під постійним тиском батьків, які намагалися виховати його в дусі магнатської родової гордості та бездумного, поверхового, екзальтованого святенництва, Щенсний був нездатним самостійно мислити; під час розмов із батьком він буквально тремтів зі страху; мати ставилася до нього, як до хлопчака. Батьки бачили перед ним прекрасне майбутнє, можливо, навіть уявляли собі його на троні Речі Посполитої. Вони заздалегідь подбали і про перші титули для сина: ще хлопчиком він став ротмістром, а 1767 р. батько передав йому права на Белзьке староство [397, c. 187].

В уявленні значної частини шляхти Станіслав Щенсний Потоцький мав усі дані для того, щоб навіть посісти престол Речі Посполитої. Упродовж майже трьох століть рід Пилява-Потоцьких відігравав у Короні таку саму роль, як Радзивілли у Литві, а своїм багатством навіть перевершував їх. Та якщо у XVIII ст. Радзивілли почали поступово вимирати, внаслідок чого зрештою могло дійти до того, що не було б кому успадкувати величезне багатство, Потоцькі, навпаки, поріднилися майже з усіма магнатськими родами Речі Посполитої та мали багато достойних корони нащадків [397, c. 184].

У 1770 р. батьки відправили Щенсного з Кристинополя в об’їзд навколишніх маєтків. Під час цієї мандрівки таємно від батьків Станіслав зав’язав роман із 16-річною Гертрудою Коморовською, донькою Якуба, середньозаможного шляхтича, власника Сушна (поблизу Кристинополя). Цей роман усіляко заохочувався батьками Гертруди, які розраховували на шлюб спадкоємця величезних багатств зі своєю вродливою донькою. Коли Гертруда завагітніла, Коморовські, знервовані ваганнями Потоцького, який боявся сказати батькам про свої почуття, домоглися від нього згоди на таємне одруження. Шлюб відбувся 26 грудня 1770 р. за офіційним дозволом холмського консистора в уніатській церкві в сусідніх Нестаничах. За кілька тижнів він набув розголосу [2].

Батьки Потоцького змусили слабохарактерного сина розпочати клопотання (6 лютого 1771 р.), щоб визнати шлюб недійсним (доводили, що Гертруда його спокусила, а її батьки обманом примусили взяти шлюб). У квітні Потоцькі відправили сина з Кристинополя за кордон під наглядом генерала Брюля і ксьондза Вольфа. Протягом багатьох місяців вони мешкали у Відні, займаючись справою розлучення, вирішення якої залежало від Рима. У вересні 1772 р. Щенсний перебував із ксьондзом Вольфом у Швейцарії. Під час своєї вимушеної поїздки Станіслав, дізнавшись про смерть Гертруди, нібито намагався заподіяти собі смерть, але був урятований камердинером (розповідали, що мініатюру коханої носив при собі до кінця життя). Тоді він вів щоденник (із роками його було втрачено), який свого часу переглядав відомий польський історик Т. Корзон. На думку Корзона, цей документ був «вартий того, щоб на нього кинути оком для ознайомлення зі всією розумовою нікчемністю автора. Не обходять його ані люди, ані природа, записує лише, скільки пошт проїхав від одного міста до другого, де їв обід, а де вечерю...» [932, c. 76–79]

У Парижі Щенсного наздогнала звістка про смерть батька, тож у грудні 1772 р. він змушений був повернутися до Кристинополя. На той час Станіслава взяла під опіку його тітка К. Коссаковська, крім того, здаля за його діями спостерігав надвірний коронний маршалок Є.А. Мнішек, батько Жозефи (єдиної доньки), яку батьки Потоцького ще перед трагічною історією з Коморовською вибрали йому в дружини.

Після повернення Станіслав почав шукати компроміс із родиною Коморовських. Під час переговорів обидві сторони твердили, що не знають долі Гертруди. Лише навесні 1773 р. Я. Коморовський публічно звинуватив Потоцьких у викраденні доньки. У липні Коморовські вже були готові владнати справу за 6 млн злотих, але, не отримавши їх, у серпні внесли до судових актових книг маніфест про викрадення Гертруди. Ігнацій Потоцький запропонував відредагувати реманіфест (удячний Станіслав уже в травні відплатив йому за послуги під час процесу з Коморовськими, подарувавши парк із невеликим палацом у Варшаві). Після внесення до Белзького гродського суду реманіфесту (13 вересня 1773 р.) у жовтні Потоцький розпочав у Львові клопотання про перенесення справи до галицьких судів, у яких мала зв’язки Коссаковська. Відкликання справи від польських судів до австрійських наразило Потоцького на гостру критику, й у квітні 1774 р. справа була передана спеціальній сеймовій комісії. Паралельно оскаржувалися права Щенсного на частину Уманського маєтку. У перебігу обох справ Потоцький мусив виплачувати величезні суми на підкуп різних осіб. Сеймова комісія після тривалих розглядів видала декрет (від 2 листопада 1774 р.), яким відповідальними за смерть Гертруди називала «певний гурт злочинців» (заочно покараних на смерть), які без нічиєї спонуки і з невідомих причин напали на двір Коморовських і вчинили злочин [952, c. 154]; попри це, Потоцький мав сплатити екс-тестеві близько 700 тис. злотих. Після судового ствердження смерті Гертруди справа про визнання шлюбу Потоцького недійсним стала безпредметною.

Судові процеси Потоцького аж ніяк не вплинули на його статус найжаданішого кандидата на зятя, з огляду на його магнатські володіння. Ще під час процесів схилити Потоцького до шлюбу зі своїми доньками намагалися і С. Любомирський, і брат короля К. Понятовський.

Король Станіслав Август у лютому 1774 р. дав Щенсному уряд великого коронного хорунжого, а невдовзі – орден св. Станіслава. Однак уже 1 грудня 1774 р. відбувся шлюб Потоцького із Жозефіною Мнішек [478, c. 708], яка в перші роки шлюбу, на нашу думку, мала великий вплив на чоловіка, який дуже її кохав, писав їй сентиментальні вірші [784], разом із нею цікавився аматорським театром. Попри значні володіння в Галичині та пропоновані Потоцькому у Відні почесті й титули, подружжя не мало наміру постійно там мешкати, зокрема Щенсний аргументував це патріотичними мотивами («кидаю батьківське помешкання, яке по-зрадницьки загарбав сусід у єдиновладне володіння») [1022, c. 184]. До того ж був обурений тим, що галицький уряд забрав староства його батька. Одразу після смерті тестя (15 жовтня 1778 р.) досить дешево (за 1 млн злотих) продав Стадніцьким успадковану його дружиною Дуклю. У 1781 р. відступив галицькі маєтки Кристинопіль і Тартаків та Звенигородське староство А. Понінському за сплату боргів батька (емфітеутичним правом). Близько 1790 р. продав австрійську частину Гусятина графу П. Забельському.

У 1775–1778 pp. багато часу проводив у Кристинополі. У 1776 р. поділив там майно із сестрами, кожній з яких припало по 1 млн злотих. Ще перед шлюбом Потоцький об’їхав свої українські володіння і вирішив оселитися в Тульчині. У 1780 р. Потоцькі мешкали там ще в дерев’яному будинку. Невдовзі спорудили класичний палац із золотим написом на фронтоні: «By zawsze wolnych і cnotliwych był mieszkaniem – anno 1782 wystawiony» ( «Хай буде навіки обителлю вільних і добродійних, року 1782 споруджений») [750, aрк. 5]. У палацово-парковому комплексі (парк називався «Хороша»), який ще довго розбудовувався, був і театральний будинок («operhaus»). Оркестр складався з місцевих кріпаків, добре вивчених під керуванням Теодора Феррарі (Федора Ковальчика). Потоцький перевіз із Кристинополя велику бібліотеку, яку подружжя значно збільшило. У 1786 р. неподалік від палацу Потоцький розпочав будівництво домініканського костьолу (замість давнього дерев’яного, заснованого ще А. Калиновським), підземелля якого призначив для родинного мавзолею. Провадив життя на широку ногу, утримуючи великий двір, де стало мешкала юрба приятелів та нахлібників. Тульчинська садиба отримала назву «подільського Версаля» [1022, c. 184].

У своїх маєтках Щенсний дбав про цілісність лісів, перший створив у цих краях лісову службу, при фільварках закладав сади з найкращих плодових щеп. Також перший розповсюдив в Україні італійські тополі (завезені сюди за часів його батька). У Тульчині мав кінний завод, розводив племінну худобу й овець. Скромне до того містечко перетворилося на жваве місто з фабриками сукна, полотна, сідел, візків та вогнепальної зброї. Це була столиця однієї з найбільших і територіально найкомпактніших магнатських латифундій, розміщеної переважно в Брацлавському і частково в Подільському воєводствах. Зокрема, Станіслав успадкував Уманський, Підвисоцький, Тульчинський, Печерський, Браїлівський, Могилівський ключі. З часом набув ще ключі: Дашівський і Кальницький (у Плятерів), Немирівський і Ковалівський (у Вінцентія Потоцького, з частиною його картинної галереї), Ободівський (почасти в попереднього 1786 p., почасти у Ф. Мошинського; продав його 1787 p. K. Собанському), Бубнівський (1797 р. в С. Потоцького), Немійський (у Дзедушицьких), Томашпільський (1803 р. в Ю. Потоцького для своєї доньки Ружі в рахунок її посагу). Скуповував і окремі села, набув Кураву, Котюжинці й Варшицю (1797 р. в П. Боженцького). Крім вищезгадуваного Звенигородського староства, Потоцькому ще належали (емфітеутичним правом) староства: в Подільському воєводстві Вільховецьке, надане йому конституцією 1775 р. (уступив його Дзержкові), і в Брацлавському Літинське за дипломом Станіслава Августа від 4 жовтня 1788 р. (1789 р. продав його Холоневському) і Гайсинське, набуте 1789 р. в А. Ледуховського. За деякі українські маєтки був уплутаний у різні судові процеси. Зокрема, київський каштелян Ю. Стемпковський намагався відсудити в нього Торговицю і Нерубайку з Уманського ключа, доводячи, що це королівщини, незаконно захоплені ще попередниками Потоцьких Калиновськими. Справу розглядала призначена сеймом 1775 р. комісія. Наступного року Станіслав уклав зі Стемпковським угоду, за якою зберіг Торговицю за собою. Перехід успадкованих володінь до його безпосередньої адміністрації супроводжувався іноді й примусовим виселенням деяких орендарів, засілих у маєтках ще за часів його батька. Найбільш заплутаний і довготривалий процес Щенсний мав за Чорну Кам’янку, орендний власник якої відступив свої претензії на той маєток російському генералові З. Чернишову [330, c. 561].

Найбільший комплекс серед володінь Потоцького становила Уманська волость, яка завдяки колонізації розрослася і на 1794 р. нараховувала дев’ять міст (Умань, Соколівка, Буки, Торговиця, Тальне, Годованець, Хащевата, Теплик, Богопіль) і 264 села. Граф С. Потоцький розширював промислове будівництво, тож в уманських селах з’явилися лісопилки, воскобійні, цегельні заводи тощо [414, c. 53]. Так, у 1786 р. в Умані працювала цегельня [673], скляна фабрика [674], а в с. Звірках та с. Ладижинці були побудовані винниці [622, арк. 1; 414, с. 54].

Поряд із кріпацькою використовували і найману працю. Так, Уманську ратушу в 1782 р. будувало більше за 21 особу із Сушківки, Христинівки, Попівки. За місяць роботи вони отримали 206 злотих 15 грошей. Підсумкова заробітна платня на будівництві в маєтках Потоцького коливалася від 6 до 16 злотих [622, арк. 3; 414, с. 54].

Щенсному належала половина Брацлавського воєводства. На нього працювало близько 130 тис. чоловічих душ кріпаків, а його річний прибуток оцінювався в 1,5–3 млн злотих. На часи Потоцького припала успішна господарська кон’юнктура в Україні, до того ж, за поширеною серед шляхти думкою, Потоцький був добрим господарем і людяним паном, «справжнім доброчинцем тих країв, а його приклад наслідували сусіди» [1036, с. 611–612]. Для Умані та Могилева-Подільського 1780 р. він отримав привілей на щорічні 2-тижневі ярмарки. У Могилеві-Подільському і Богополі заснував митні доми. Обмежував або ліквідовував договори про оренди, заміняв селянам панщину на чинш. Крім того, у володіннях Потоцького, зокрема в Умані, мешкала велика кількість чиншової шляхти. Сам Станіслав жартував зі свого «окозачення», стилізувався під українського селянина-господаря. Полюбляв український фольклор, селянські весілля і пироги зі сметаною. Записав значний фундуш Немирівському училищу. Також багато жертвував на релігійні цілі. Так, він закінчив будівництво костьолу і кляштору тринітаріїв у Браїлові, збудував мурований костьол Опіки Св. Юзефа (1803 р.) у Немирові та кілька церков, зокрема в Соколівці (1784 р.) і Тульчині (1789 р.), зробив значну пожертву на будівництво церкви в Дорожинці, забезпечив земельними угіддями церкви в Семидубах (1779 р.), Людавці (1779 р.), Вітольдовому Броді (1782 р.), Даниловій Балці (1783 р.) [330, с. 562].

Щенсний Потоцький мав величезний авторитет серед української шляхти, що пояснюється доволі легко: маєтки Потоцького займали територію близько 1,5 млн га, на нього працювало 130 тис. панщан, а річний дохід господаря Тульчина перевищував 3 млн польських злотих [933, с. 247].

Квітуча латифундія Потоцького була підвалиною його політичного значення, а сам він із роками почав претендувати на щоразу серйознішу політичну роль у Речі Посполитій. У найближчому колі Потоцького оберталися А. Мощенський, А. Злотніцький, ксьондз М. Сєраковський, Б. Гулевич і Д. Томашевський, які виконували його доручення. Розташування володінь Потоцьких на межі з російською Новою Сербією і турецьким Єдисаном і Молдавією було причиною як утримування ними власних надвірних військ (із козаків та чиншової шляхти), так і квартирування в їхніх володіннях і по сусідству відділів українсько-подільської дивізії. Тогочасний південно-східний кордон Речі Посполитої був пропускним для російських військ, присутність яких у регіоні збільшилася саме за часів Потоцького у зв’язку з чорноморською політикою Катерини II і князя Г. Потьомкіна. Станіслав Щенсний збагачувався на чорноморській кон’юнктурі та на поставках для російської армії. За 20 років після Коліївщини він почувався безпечно в Умані, однак попереджав короля (зокрема в листах від 26 лютого і 1 березня 1789 р.) про загрозу з боку Росії, зокрема запевняв, що вистачить вторгнення до Речі Посполитої 5 тис. росіян, щоб підняти 100 тис. селян проти поляків. «Якщо наші гарячі голови захочуть остаточно занапастити країну, зачепивши Москву, я ручуся, що Русь буде за Москвою й ті краї, хоч би й зосталися, знову будуть пусткою» [1022, с. 185]. Спочатку він вагався між магнатською опозицією і королівським табором, схиляючись до погляду, що найкращим устроєм для Речі Посполитої була б олігархічна республіка. Восени 1775 р. разом із дружиною встановив тісний контакт із Ф.К. Браніцьким, який саме тоді висувався на чоло опозиції, що шукала підтримки в Петербурзі. За посередництва дружини Щенсний клопотався про підтримку російського посла О.М. Штакельберга в обранні його послом із Брацлавського воєводства на сейм 1776 р. Завдяки заходам посла король Станіслав Август надіслав відповідного листа (від 8 липня 1776 р.) М. Ґрохольському. Однак незабаром до Штакельберга дійшли якісь доноси на Потоцького, унаслідок чого змінили свою думку і він, і король. Потоцький зі своєю численною надвірною міліцією рушив до Вінниці, щоб «форсувати» сеймик, але 14 липня російське військо з Ф. Ґрохольським заступило йому дорогу. Станіслав спокійно відійшов, однак, отримавши попередження, що росіяни хочуть забрати його міліцію і зброю, попрямував до Варшави. У своєму першому відомому листі до Станіслава Августа (від 3 листопада 1777 р.) запевняв короля в лояльності [433, арк. 5]. У 1778 р. Станіслав Август заохочував його домагатися поста маршалка в Коронному трибуналі, але на заваді став процес із Чернишовим за Чорну Кам’янку. На початку 1780 р. Щенсний відмовився від уряду великого коронного хорунжого і знову титулувався белзьким старостою.

Першою значною публічною ініціативою Потоцького був представлений на сеймі 1780 р. через А. Мощенського проект утворення з Уманського маєтку майорату (ординації) з утримуванням там пішого регіменту (400 осіб) «для захисту України від гультяйства». Спадковими шефами регіменту, який би ввійшов до складу коронної армії, мали бути уманські чергові ординати. Проект, поданий до Постійної ради, був відхилений як такий, що «порушує шляхетську рівність та не підтриманий Штакельбергом» [1022, с. 186]. У березні 1781 р. Станіслав добивався – так само безрезультатно – в короля згоди на купівлю в А. Понінського уряду великого коронного підскарбія. Невдовзі з дружиною виїхав до Італії, звідки вони повернулися у квітні 1782 р. Одруження його колишнього швагра і кузена дружини М.Є. Мнішка з племінницею короля У. Замойською наблизило Потоцького до двору. 28 квітня 1782 р. він отримав Руське воєводство. На сеймі того ж року обраний до Постійної ради (був її консулом протягом двох каденцій: 1782–1784 і 1784–1786 рр.) У листопаді 1782 р. прибув до Бялистока, де сестра короля Ізабелла Браніцька приймала великого князя Павла, який повертався з подорожі на Захід. У грудні отримав від Катерини II орден св. Андрія [456], а Станіслав Август призначив його до Комісії національної освіти, в якій фігурував до 1793 p., однак був присутній лише на восьми засіданнях 1783 p.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   35


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет