Барабаш тарас мстиславович


Латинське письмо у друкованих шрифтах XVI-XVII ст



жүктеу 2.5 Mb.
бет5/18
Дата21.04.2019
өлшемі2.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

1.2.4. Латинське письмо у друкованих шрифтах XVI-XVII ст.

Із часу винайдення та поширення книгодрукування у Європі першодрукарі використовували спочатку німецькі готичні моделі письма (Йоганн Гутенберг), а згодом італійські гуманістичні (Альд Мануцій) для виготовлення шрифтів. Згодом кожен типограф хотів зробити своє видання унікальним, а тому замовляв чи розробляв власні шрифти. В окреслений період траплялись і альтернативні ситуації, коли автор рукописного кодексу чи писар канцелярії використовували в своїй роботі графіку друкованих букв.

Свого часу для дослідження зв’язків між рукописними і друкованими текстами, книгами чеські палеографи В. Кайзер і Я. Кашпар виділили окрему палеотипографічну дисципліну, одним із завдань якої поставили дослідження впливу рукописного письма на друковане і навпаки [355, s. 51]. Теоретичні і практичні складові цього питання розробляли Ф. Бюлер [270], Альбрехт Капр [151], Л. Киселева [155]. С. Морісон уклав ілюстрований каталог друкованих видань 1500-1900 рр. [66]. Підставове монографічне дослідження еволюції друкованого письма в Польщі в модерний період зробила Марія Юда [351].
1.2.5. Рецепція постготичного та гуманістичного письма у Польському Королівстві та Львові – центрі Руського воєводства (XVI-XVII ст.)

Рецепція латинського, постготичного і гуманістичного письма в Руському воєводстві проходила через польські канцелярії загалом і львівську зокрема, які запозичували західно- та східноєвропейські зразки і поширювали їх далі, видозмінюючи в процесі рецепції.

Щодо території Руського воєводства, то латинське письмо траплялось вже у документах князів Галицько-Волинської держави (зокрема, у грамотах Юрія ІІ Болеслава Тройденовича), стало офіційним із 1340 р., коли Казимир Великий приєднав до Польщі Галичину, а в урядах Руського воєводства − із часу його формування, в 1434 р.

Для мешканців воєводства були характерними взаємні контакти руської і польської шляхти, навчання молоді із регіону в західноєвропейських університетах, велика кількість іноземців із латиномовною культурою [142, c.137-138]. У описах приватних книгозбірень мешканців Львова не виявлено екземплярів підручників письма, проте трапляються назви деяких посібників із латинської граматики та мистецтва написання листів, які опосередковано можна потрактувати як підручники із каліграфії. Це «Настанови із граматики» Я. Урсіна, «Про навчання граматики» Е. Альваріуса, «Tractatus docene legendi abbreviaturas» та ін. [445]. Багато в чому нові зразки письма потрапляли до Львова завдяки королівським привілеям, які надавалися місту. Тутешні писарі ознайомлювались із їхнім письмом та використовували для канцелярського діловодства [139, c.431].



Польський постготичний курсив. Дослідження Я. Словінського, К. Гурського [326, s. 117], А. Гейштора [321, s. 191] показали, що на польських теренах в XV ст. сформувалась міцна та довготривала писарська традиція постготичного курсиву як набуток власної писарської школи, а застосовані взірці готико-гуманістичного курсиву, італіки, канцелярески, бастарди мало відрізнялись від прорисів італійських каліграфічних трактатів та були схожі із письмом в Чехії та Німеччині. Найавторитетнішим дослідником латинського письма в Польщі XVI-XVIII ст. залишається Ян Словінський. Його монографія є підставовою для вивчення особливостей латинського і старопольського письма у модерну добу. За його дослідженнями, початок новітньої історії письма в Польщі визначається із одного боку появою гуманістичних взірців письма, а із другого зародженням посготичного польського курсиву (середина XV-30-і роки XVI ст.). [450, s. 50-51, 54]. Основна хронологія побуту постготичного курсиву – від початку XVI ст. і до 1580-90-рр. Ще на поч. XVII ст. він побутував у протокольних та чернеткових записах, а востаннє в документальному письмі фіксується в центральній Польщі в 1630-х рр. [450, s. 43, 52]. [450, s. 54-59, 62-63, 66-67].

Застосування готико-гуманістичного та гуманістичного письма. Ще один польський палеограф К. Гурський виділяв три етапи застосування гуманістичного письма на польських землях в XVI-XVIІ ст.: 1) гуманістичний курсив (італіка) (перша половина XVI ст.), 2) канцеляреска (друга половина XVI-середина XVIІ ст.); 3) французька бастарда (з ІІ пол. XVIІ ст.) [326, s. 119]. Натомість Я. Словінський рецепцію гуманістичного письма в країні розглядав як тривалий стадіальний процес. Першими із ним стають ознайомлюються інтелектуально-наукові кола в середині XV ст., писарі канцелярій починають апробувати в кінці XV ст., а загальновідомим воно починає ставати із 1530-х років [450, s. 85]. До того ж, італіка за його дослідженнями, в польських канцеляріях фіксується в першій чверті XVІ ст. [450, s. 84], а поширення та певна домінація в 1560-80-х рр. [450, s. 92]. Їй передує мішаний, готико-гуманістичний напівкурсив та курсив, що шириться в 1480-х-1530-х роках [450, s. 86]. Постготичні впливи на італіку відображаються із 1540-х рр. до 1580-х, появи канцелярески [450, s. 68]. Використання канцелярески на землях Польської Корони фіксується в 1570-1690 рр., бастарда в кінці 1580-х-першій чверті XVIII ст. [450, s. 106]. Протягом нетривалого часу після перших застосувань канцелярески, в час завершення процесу курсивізації виходить із ужитку італіка (в основному в 1590-х). Тоді ж спостерігається відмирання форм постготичного курсиву [450, s. 105]. Із появою канцелярески постготичні впливи зійшли нанівець, лише деколи в неї проникали постготичні форми, що видовжували і випрямляли виносні літери [450, s. 69]. Натомість її поява, разом із появою тоншого зрізу пера зменшила вагу постготичного курсиву [450, s. 62]. із 1620-х рр. застосовані форми канцелярески, передовсім із овалами, вже чітко відповідають каліграфічним взірцям Креші [450, s. 109]. Згодом овальні складові в літерах сплющуються, звужуються, збільшується їх модуль. В кін. 1640-х рр. до польської королівської канцелярії потрапив новотвір французького каліграфа Л. Матро, «французька гуманістична бастарда», як її називає Я. Словінський. В цілому в Польщі воно поширюється в 1660-1670-х рр. [450, s. 127]. Еволюцію форм малих та великих літер у видах латинського письма Польщі – від постготичного курсиву до французької бастарди представлено у дод. М.1-М.2.

Латинське письмо XVI-XVII ст. (український контекст). Із другої половини XIX ст. до початку XXI ст., за спостереженнями М. Ількова-Свидницького, світ побачило близько 30 публікацій, в яких досліджувалась еволюція латинського письма на теренах України. [138]. Більшість із них стосується власне ранньомодерного періоду. І хоча в анотації до огляду вказано, що проаналізовано всю наявну в Україні історіографія у сфері латинської палеографії, не зафіксовано ще деяких студій. Передусім це археографічне опрацювання раєцької книги вписів міста Дрогобича 1543-1563 рр. архівістом Г. Полячкувною [69], виданої в 1936 р. Авторка зробила поверхневий палеографічний аналіз, очевидно, мало володіючи теоретичними і практичними досягненнями науки на той час, і не ставлячи це в генеральну мету свого дослідження. Г. Полячкувна провела реконструкцію писарського складу − навела список писарів, які вели книгу у хронологічному та номерному порядку, подала короткі біографічні відомості про них, гіпотетично визначила соціальний статус невідомих на ім’я. І відзначила характерними є особливості письма більшості писарів (ступінь охайності, читабельності, «академічності», особливості брахиграфії) із метою персоналізації вписів [69, s. LXXXIІІ-LXXXVIІІ].

У 1964 р. на особливості використання цифр (арабських і римських) у Львові вказав Ярослав Кісь, досліджуючи специфіку датування документів західноукраїнського регіону XIV-XVIII ст. [146, c.218-225]. А в 1984 р. Н. Яковенко опублікувала статтю в італійському журналі «Scrittura e civilta» німецькою мовою про взаємовплив кириличного і латинського письма в Україні в кінці XVI – І пол. XVII ст. [344]. В статі наочно продемонстровані морфологічні модифікації готичного і гуманістичного курсивів під впливом кириличного напівуставу. Географія дослідження зводилась до територій, що перейшли до Польщі внаслідок Люблінської унії, а саме Київського, Волинського, Брацлавського воєводств.

У 2013 р. Олександр Целуйко проаналізував доповідь Євгена Яцкевича на тему розвитку готичного письма в Галичині від XIII до XX ст., яку той виголосив на нараді «Про стан і завдання розвитку допоміжних історичних дисциплін» у 1959 р. у відділі історії України Інституту суспільних наук АН УРСР у м. Львові. Яцкевич, на підставі соціально-економічного підходу та аналізу адміністратично-управлінської системи виділяв феодальну епоху, епоху розкладу феодалізму та капіталістичну епоху розвитку письма в регіоні [224].

Хоча, безсумніву, найбільш ґрунтовними та етапними дослідженнями латинського письма на території України можна назвати прикладні публікації про скорочення і цифри львівського латинського письма Е. Ружицького [201, 202, 203], кандидатські дисертації та статті Н. Яковенко [233, 232, 235, 236] і М. Ільківа-Свидницького [134,140]. Н. Яковенко досліджувала еволюцію латинського письма канцелярій Правобережної України, а решта зазначених науковців – безпосередньо Львова, що є географічно та структурно ближчим до нашого дослідження.

Е. Ружицький у своїх дослідженнях брахиграфічної системи латинського письма документів урядів Львова (земських, гродських канцелярій та ін.) виділяв суспензії, контракції та скорочення за допомогою інших спеціальних знаків [201, c.144, 90, с.34-35]. Спеціальні знаки представлені у кількох групах: 1) знаки, що заміняють con та us, 2) знак у вигляді цифри 7 на означення et, 3) спеціальні скорочення буквосполучень, що починаються на p i q, 4) знак на позначення rum та ін. Найбільш поширені контракції [201, c.145], хоча у фінансових книгах XVI ст. найбільша частка скорочуваних слів належить суспенсіям (60 процентів). За ними ідуть контракції, змішані (суспенсивно-контрактивний тип) та спеціальні знаки скорочень та їх поєднання із іншими типами. Специфічним видом є священні імена (nomina sacra), що вживаються переважно у заголовках справ та інципітах [140, c. 51]. Також Е. Ружицький робив висновок, що кількість скорочень залежить від мети створення документа чи запису, а не від бажання зекономити писарський матеріал [201, c. 145]. У XIV-XV ст. скорочення доволі часті (часом трапляються через слово), а із XVI ст. частота використання скорочень падає і спостерігається довільна варіативність графіки та способу скорочення [201, c.151]. Своїм дослідженням Е. Ружицький показав, що у діловодчій системі Польської Корони, складової якої було Руське воєводство, в ранньомодерний період виробились свої принципи брахиграфії, дещо відмінні від засад, що розвивались в Італії, Франції, Англії і т.д.; словниками польських вчених Й. Гуляковського та Т. Вєжбовського «можна користуватись подекуди із більшим успіхом (якщо йдеться про застосовування його до вивчення львівських та споріднених із ними документів), ніж навіть багатотисячним, дуже добрим зрештою, словником А. Капеллі чи Л. Шассана» [201, c.142-143].

Аналізуючи написання цифр, Е. Ружицький у львівських канцеляріях у XVI ст. зафіксував дві системи цифрових позначень: арабська і римська. Римська система використовувалась переважно в документах XIV-XV ст. на позначенні дат та у грошово-лічильних розрахунках. Арабські цифри у цей час використовуються на позначенні днів тижня. У ІІ пол. XV ст. їх починають використовувати поряд із римськими, а далі, у XVІ ст. – повністю витісняють римські. Одним із факторів цього було впровадження декретом Сигізмунда І в 1519 р. лонгерії – комісії міського господарства. Стосовно арабських цифр, то їх графічні форми ідуть у руслі тенденції готичного письма [140, c. 51]. На арабську цифрову систему повністю переходять канцелярії земських, гродських судів, міська канцелярія Львова. У рахункових книгах Львова римські цифри зберігаються до 20-х рр. XVІ ст. [203, c.153].

Якщо Е. Ружицький вивчав лише брахиграфію та цифри, то М. Ільків-Свидницький зробив глибокий комплексний аналіз письма Львівської міської канцелярії готичного та рнньомодерного періоду (XIV-XVI ст.). Найбільш важливі та концептуальні висновкові тези з його досліджень:


  1. Якщо у XVI ст. в центральних польських воєводствах активно розвивались гуманістичні види і стилі письма, то іншоюю була ситуація у Львівській міській канцелярії. Остання була консервативною установою, готичні форми львівського письма мали свою індивідуальну морфологію [136, c. 15];

  2. В актових книгах львівського магістрату І пол. XVI ст. переважають пізньоготичні курсивні та півкурсивні форми. Особливою популярністю користується регуляризований курсив. Також окрему частину займає готико-гуманістичне письмо, у каліграфічній і регуляризованій формах [137, c.200];

  3. Спроби гуманістичної реформи письма припадають на 1503-1504 і 1513 рр. Надалі цього письма не використовували і повернулися до звичних видів готичного письма [136, c.13];

  4. У 1510-х – 1530-х рр. львівські писарі використовували готико-гуманістичне письмо (див. зразок у дод. И). У 20-30-х рр. XVI ст. для написання заголовків використовувався готико-гуманістичний півкурсив. Серед видів готичного письма у І пол. XVI ст. для основного тексту писарі використовують нотулю, куренту, мішані види (куренту під впливом курсивів, нотулю під впливом регуляризованого курсиву), готичний каліграфічний курсив. У першій третині XVI ст. під впливом німецької ренесансної каліграфії найчастіше використовують нотулю і куренту;

  5. На поч. XVII ст. у львівській міській канцелярії, за спостереженнями цього ж дослідника, остаточно завершилася ренесансна реформа письма із переходом на використання у повсякденній практиці канцелярески і бастарди [134, c.55-56] (див. зразки письма у дод. К, Л);

  6. У Львові в XVI ст., еволюціонував також окремий тип львівського фінансового письма, яке пройшло такі етапи: 1) 1500-1550-і рр. – переважання готичного канцелярського напівкурсивного/курсивного письма; 2) 1550-ті-кін. 1580–х рр. – побутування готико–гуманістичного курсиву; 3) кін. 1580-х-1600–і рр. – поширення ранньогуманістичного письма [140, c.51].



1.2.6. Міста Руського воєводства XVI-XVII ст.

1.2.6.1. Спеціальні урбаністичні студії

Стосовно спеціальних досліджень, відзначимо їх нерівномірність по різних міських осередках. З теренів Руського воєводства як в польській, так і в українській історіографії увага переважно присвячувалась Львову як адміністративному центру. Дослідження повітових міст залишались у XIX-XX ст. на маргінесі і нараховували буквально кількох дослідників.

Немає повноцінної фундаментальної монографії чи нарису по місту Бабичі. Про нього згадується лише в загальних дослідженнях, таких як «Słownik geograficzny Królestwa Polskiego» чи працях Є. Мотилевіча. Дещо краща ситуація із вивченням Бродів: це праці Садока Баронча в середині XIX ст. [243] та Івана Созанського на початку XX ст. [400].

Велику кількість публікацій було зроблено по історії Дрогобича. «Бібліографія Дрогобича», видана у 2001 р., нараховує близько тисячі видань, із яких майже сотня розкриває проблеми історії періоду перебування міста в складі Польського Королівства та Речі Посполитої. Найбільш вагомими та практичними із них, використаними в тексті роботи, були роботи Мстислава Мсцівуєвського [400], Ярослава Ісаєвича [143] «Нарисів із історії Дрогобича» за редакцією Леоніда Тимошенка [187]. М. Мсцівуєський в основному описував та аналізував витоки міста, його ранню історію, Я. Ісаєвич вивчав вже ранньомодерний Дрогобич як потужний торгово-ремісничий центр. А «Нариси…» були задумані як синтетична праця, що мала охопити всю історію міста, від першої згадки до наших днів.

Що ж стосується Золочева, то немало досліджували його найвідоміший символ, замок. Проте на початку XX ст. вийшов короткий нарис історії міста авторства Зигмунда Урановича [470] та у 1928 р. монографія Луції Харевічової [286]. Велика увага в цих дослідження була приділена золочівському замку – найвідомішій споруді в міській історії. Та Харевічова також вивчала еволюцію міської магдебурзької системи, вказувала на маловивченість аспекту міських писарів.

Ґрунтовне і усестороннє дослідження Ліська, від найдавніших часів до 1772 р. зробив Адам Фастнахт аж у 1988 р. [309]. До цього часу про місто траплялись поодинокі факти у таких виданнях, як «Słownik geograficzny Królestwa Polskiego». Важливим для нашої роботи є висновки Фастнахта щодо культурної системи міста: освіти мешканців та навиків письма, меценатства, поширення приватних бібліотек

Небагато дослідників і в Маркополя. Найбільше ним цікавився Петро Лаврін, розглядаючи історію поселення в міському та сільському статусі. Ним на початку XXI ст. було опубліковано із цієї тематики дві монографії [170, 171]. Олег Рибчинський вивчав за збереженими війтівсько-лавничими книгами міський простір, міську урядову систему, втрачений маркопільський замок [195].


Немає на сьогодні ґрунтовної монографії з історії Мостиськ. На початку XX ст. історію міста досліджував Степан Полянський [194], у 1990-х рр. Іван Саган [204, 205, 206], але ці студії не мали системного, цілісного характеру і зводились до кількасторінкових розвідок чи брошур. Найбільший внесок автора у вивченні торгово-економічного осердя міста, натомість культурний простір майже залишився поза увагою.

Рогатин активно досліджували як польські так і українські вчені. Одним із перших таких досліджень була праця М. Дуніна-Вонсовича «Rohatyn, miasto królewskie», що вийшла у 1869 р. [305]. Це була невеличка брошура, майже як і наступна праця, із такою ж назвою, Й. Зубрицького, 1914 р. [488]. У кінці XX ст. писемним і сакральним пам’яткам Рогатина приділяли увагу Дмитро Гринчишин [109, 118], Віра Дольницька [118], Мирон Капраль [152], Володимир Качкан [153] та ін. Це важливі праці для нашого дослідження, оскільки вони показують, що в Рогатині, навіть у часи входження до Польської держави, зберігся та розвивався значний пласт давньоукраїнської сакральної та писемної культури. Найновішим виданням на сьогоднішній день є «Велика історія Рогатин 1184-2007 рр.» Богдана Скробача [208].

Одним із перших дослідників Самбора був В. Будзиновський. Він у 1891 р. видав хроніку міста [269]. Цей справді літопис міста включає в себе також огляд сакральної історії, оборонного будівництва і культурно-освітніх процесів: навчання самбірчан у Краківській академії, фундації місцевої школи і т.д. У 1930-х рр. цією тематикою цікавився Володимир Подолінський [419, 420]. Дослідження міста продовжуються і зараз.

У випадку із Сяноком варто відзначити дослідження А. Фастнахта історії міста до XVII ст. (1990 р.) У дослідженні дуже детально розглянуто діяльність війта, війтівського уряду, ради, лави, і що важливо, інституту писаря: хто обіймав цей уряд, з якою освітою, попереднім місцем праці, які відомі писарі в історії міста і т.д. [310]

Дослідження Теребовлі, як і інших міст, розпочинали в кінці XIX – на початку XX ст. польські дослідники, а згодом – українські. Спершу це були невеличкі статті до окремих аспектів міської історії або огляди міста в системі теребовельського повіту (Йозеф Байгер [256], Т. Домбінський [302], П. Домбковський [297], Кароль Малчевський [389]). Та найбільш синтетичні, монографічні дослідження у 1970-1990-х рр. робив Ігор Герета [112]. Хоч, на жаль, культурна складова життя міста мало проаналізована. Більшою мірою це соціально-економічний аналіз крізь дослідження міської хронології.

Першу статтю про Яслиська надрукував у 1889 р. Антоній Прохаська [425]. А «Jaśliska (1366 – 1996): zarys monograficzny» вже у 1996 р. опублікував Бенедикт Гаєвський [317]. Він же є автором монографічного дослідження історії м. Ячмір [316]. У цих досліджень доволі типова структура: аналіз історії міста від першовитоків, економічного розквіту в XVI ст. та поступового занепаду в XVII ст., церковних установ, шкільництва та т.зв. «традиційної культури» – діалектів, фольклору і т.д.


1.2.6.2. Дослідження міських канцелярій. Канцелярії міст і містечок Руського воєводства функціонували в тому ж юридичному полі, що й канцелярії інших польських воєводств, були пов’язані одна з одною і творили розвинений механізм судочинства. Багато із особливостей праці канцеляристів у центральній чи західній Польщі були характерними і для канцеляристів східних теренів [107, C. 235].

Польська історіографії питання розвитку міських судово-адміністративних канцелярій розглядала із початку XX ст. і станом на сьогодні має значний комплекс праць у цій сфері. Відповідно до хронологічних меж нашого дослідження, акцент зроблено на огляді тих праць, що стосуються XVI-XVII ст. Найбільше уваги надавали великим містам Польського Королівства. У 1950-х рр. М. Фрідберг писав про канцелярію Кракова до ІІ пол. XVIII ст. Автор розвивав проблему початків, організації, продукції міської канцелярії [315]. У 1960-х рр. Ірена Радтке досліджувала канцелярію Познаня від її початків до 1570 р. [432], а Марія Станкова вивчала канцелярію міста Любліна у XIV–XVIII ст. [454]. Міські канцелярії цих міст, як показали дослідження згаданих авторів, давали фаховий вишкіл для писарів, що працювали по всіх теренах Польської Корони. У 1980-х рр. З. Гурський описував організацію канцелярії Старої Варшави і систему праці міських писарів [327], а в 1990-х рр. Анджей Солтан походження, освіту і кар’єри міських писарів Старої Варшави із XV до 1-ї половини XVII ст., а також Нової Варшави, із ІІ пол. XVI до І пол. XVII ст. [451, 452]. Досліджували і канцелярій малих міст (наприклад В.Пірек та Ян Лосовський) [385, 430]. Я. Лосовський дослідив структуру міських канцелярій шляхетських міст Люблінського воєводства XV–XVIII ст., організацію їх діяльності, характер вписів у міські книги та особливості урядування міських писарів [384]. Специфіці інституту книги вписів у функціонуванні міських канцелярій малих міст автор присвятив окреме дослідження [383].

Менше було просопографічних дослідженнь писарів – головних урядників у канцелярії. Цю проблему вивчали І. Радтке – дослідниця постаті Б. Вінклера із Познаня [431], М. Станкова – С. Кльоновича [455] та Роберт Йоп, який писав про холмського писаря Миколая Волковича [349], На прикладі цих студій можна побачити, наскільки багатоплановою, різносторонньою була посада міського писаря в ранньомодерний час, як у цій професії відображалась індивідуальність людини.

В українській історичній науці проблематика міської канцелярії була мало розробленою до початку XXI ст. У 2000-х рр. з’явились спеціальні дослідження міської канцелярії Києва (Наталія Білоус) [97, 98, 99], Кременця (Володимир Кравченко [166]), Львова (Богдана Петришак) [189, 191, 192], Чернігова (Г. Доманова [120]) та ін. міст. Кожен із автор звертав увагу на структуру, персонал, механізм та характер діяльності канцелярії, частково розглядав біографії писарів. Разом із тим, українська дослідниця Б. Петришак присвятила дослідження міським писарям Львова ІІ пол. XIV-XVI ст. [192] та видала низку статей та монографічне дослідження життя і діяльності львівського писаря Войцеха Зимницького (1583-1639 рр.) [191, 189]. Авторка зробила висновок, що вже у XV ст., писарі Львова зуміли створити власну систему організації канцелярії, використовуючи як зразок канцелярії інших міст (Краків). Більшість з них була немісцевого походження, і привносила до міської канцелярії практику ведення книг інших канцелярій, певні культурні здобутки (художнє оформлення книг, поширення елементів книжного письма). У XVI ст. у міській канцелярії витворився інший тип урядника-писаря, організаційно-управлінський. Відійшла у минуле практика запрошення осіб немісцевого походження (переважно, німецькомовних). Полонізація міської громади спричинила відповідний процес у канцелярському середовищі, коли до праці запрошували переважно осіб польського походження, котрі здобули вищу освіту або за кордоном, або в Краківському університеті. В останній третині XVI ст. міський писар остаточно стає членом міської еліти.

Стосовно канцелярій міст Руського воєводства, письмо яких досліджується в роботі, то окремих досліджень по них не проведено. Так, Г. Полячкувна встановила імена писарів міської канцелярії Дрогобича, дослідила їх біографії, визначила послідовність обіймання писарських урядів [69]. Схожі матеріали у книгах із історії Сянока [310, s. 56-57] й Ліська [309, s. 203-206] подає А. Фастнахт. Л. Харевічова буквально кількома реченнями згадувала про провентового (економічного) писаря Золочева ІІ пол. XVII ст. Мартина Скалку [286, s. 48], Є. Мотилевіч про самбірського писаря ІІ пол. XVII ст. Івана Венгриновича [399, s. 230], Б. Петришак про самбірського писаря І пол. XVII ст. Станіслава Дудковича, який був зятем львівського писаря Войцеха Зимницького [189, с. 27].


Каталог: sites -> default -> files -> disser
files -> Беткі сулардың сапасын талдау: НҰра өзені алабының мысалында
files -> Этносаралық Үйлесімділік жүйесіндегі саяси-мәдени механизмдердің орны әлеуметтік ғылым магистрі, аға оқытушы Сыздықова С. М
disser -> Параллельные методы и алгоритмы для решения задач математического моделирования на основе вариационных неравенств 05. 13. 18 -математическое моделирование, численные методы и комплексы программ
disser -> Лоштин назарій тарасович
disser -> Теоретические основания правового регулирования массовых коммуникаций в условиях развития информационного общества
disser -> Загальна характеристика роботи


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет