Барабаш тарас мстиславович


Список опублікованих праць за темою розділу 1



жүктеу 2.5 Mb.
бет7/18
Дата21.04.2019
өлшемі2.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18

Список опублікованих праць за темою розділу 1

1. Барабаш Т. Рецепція планіметрії у палеографії: опис графіки літер латинського письма актових книг магістрату м Мостиська за 1599–1634 рр. (на матеріалах ЦДІАЛ України) // Студії із архівної справи та документознавства. Київ, 2009. Т. 17. С. 36–41.

2. Барабаш Т. Палеографічні дослідження архівістів Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (1960–1990-і рр.) / Тарас Барабаш // Архіви України. Київ, 2012. Вип. 4. С. 32–38.

3. Барабаш Т. Методика прочитання польських рукописів ІІ пол. XVI – кін. XVIII ст.: теорія та практика (на прикладі матеріалів ЦДІА України, м. Львів) // Рукописна та книжкова спадщина України. Київ, 2014. Вип. 18. С. 355–387.

4. Барабаш Т. Індукти міських канцелярій Руського воєводства XVI-XVII ст. як джерело до просопографії міських писарів // Рукописна та книжкова спадщина України. Київ, 2017. Вип.21. С. 20-35

Наукові праці, в яких апробовано результати дисертації

5. Барабаш Т. Особливості цифрових позначень у письмі міських канцелярій Руського воєводства XVI ст. (на матеріалах Центрального державного історичного архіву України, м. Львів) / Тарас Барабаш // Annales UMSC. Sectio F. Lublin, 2012. Vol. LXVII. Zesz. 2. – S. 25–42.
Наукові праці, які додатково відображають наукові результати дисертації:

6. Барабаш Т. До питання про вплив політичних процесів на еволюцію латинського письма в Європі та Україні в XVI-XVII ст. / Тарас Барабаш // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Збірка наукових праць. – Київ, НАН України, Інститут історії України, 2015. – Число 26–27. – С.365-375



РОЗДІЛ 2.

ПОЛІТИКО-ЕКОНОМІЧНІ ТА СОЦІОКУЛЬТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ МІСТ РУСЬКОГО ВОЄВОДСТВА XVI-XVII СТ.

Письмо, як типовий прояв людcької діяльності, є продуктом її соціокультурного розвитку. із одного боку це інструмент поширення і розвитку суспільно-політичних, економічних, культурних досягнень [136, c.3]. а із другого – їх же відображення.

В історіографії можна виділити декілька основних, тісно пов’язаних між собою фактори, які впливають на становлення особливостей письма, його еволюцію. Передусім це техніко-фізіологічні (застосування та зміна знарядь письма (М. Коен [131, c. 342]), вибір, розроблення певного типу та способу письма). Вони залежні від соціокультурних, куди належать особливості мовної системи в середовищі акту письма, освітньо-навчального процесу, суспільно-культурних запитів і їхніх трансформацій, мистецько-естетичного, релігійного світогляду суспільства (В. Істрін [131, c. 342]). На соціокультурних факторах, в свою чергу, відображаються політико-економічні, куди зараховують особливості інтенсивність фінансово-економічної діяльності, розширення діловодчої кореспонденції, ускладнення адміністративного апарату тощо [183, c. 136-137].

Тож для комплексної картини закономірностей і особливостей розвитку письма у книгах міських канцелярій, було досліджено специфіку соціокультурних і політико-економічних обставин життя міст.



  1. історико-географічна локалізація: історична назва (адміністративне відношення), сучасна назва (адміністративне відношення), час виникнення;

  2. класифікація (типологізація);

  3. особливості економічного розвитку;

  4. особливості культурних процесів (зокрема, мовне та освітнє середовища);

  5. особливості функціонування канцелярій та писарських інститутів.


2.1. Історико-географічна локалізація міст

Об’єктом для дослідження є книги вписів міських канцелярій повітових міст Руського воєводства, яке було адміністративно-територіальною одиницею Корони Польської в Речі Посполитій, створеною в 1434 р. Польська його назва Województwo ruskie, Ruś Czerwona, а латинська Palatinatus Russiae, Russia rubra [322, s. 203]. Воєводство було ліквідоване 1772 р. під час першого поділу Речі Посполитої. Адміністративним центром воєводства було м. Львів.

Руське воєводство було єдиним на українських землях, яке поділялося на землі. В XVI ст. складалося із 4 земель: Львівської − із центром у Львові, Галицької − із центром у Галичі, Перемишльської − із центром у Перемишлі, та Сяноцької із центром у Сяноку. Холмська земля, хоч і юридично входила до Руського воєводства, територіально була відділена від нього Белзьким воєводством.

Кожна із земель поділялась на повіти (дистрикти):

• Львівська земля на Львівський та Жидачівський повітів [322, s. 207; 342, c. 25-28];

• Галицька земля — на Галицький, Теребовельський, Коломийський [312, s. 209; 329, s. 28];

• Перемишльська — на Перемишський, Самбірський, Дрогобицький, Стрийський [342, s. 22-24] і Переворський [312, s. 208];

• Сяноцька — на Сяноцький [342, s. 24];

• Холмська (на статусі анклаву) [312, s. 211] — на Холмський і Красноставський, Ратненський та Грубешівський [312, s. 212].

За адміністративно-територіальною приналежністю у XVI-XVII ст. досліджувані міста належали до різних земель. А саме:



  • До Львівської землі: Броди, Золочів, Маркополь

  • До Галицької землі: Рогатин, Теребовля

  • До Перемишльської землі: Дрогобич, Мостиська, Самбір

  • До Сяноцької землі: Бабичі, Ліська, Сянік, Яслиська, Ячмір.

Вже на поч. XVI ст. абсолютна більшість аналізованих міст мали магдебурзьке право, і, відповідно сформовану міську канцелярію. Винятком було м. Броди, що стали містом в кінці XVI ст., та м. Маркопіль (в середині XVII ст., точна дата невідома). Більшість міст отримали магдебургію в XV ст., інші – ще в XIV ст. ( див. дод. П.). Розташування міст на карті воєводства див. у дод. М.
2.2. Класифікація міст

В сучасній історіографії міста класифікують за кількістю населення, типом власності, правовим статусом та функціональним призначенням [399, s. 37]. В історіографії ці питання досліджували, зокрема, Є. Мотилевіч [399], Марія Богуцька, Генріх Самсонович [264] та Зофія Кулеєвська-Топольська [369].

В урбанізаційній системі Речі Посполитої загальноприйнятим був класифікаційний поділ на міста та містечка («civitates» i «oppida»). В сеймових ухвалах і подібних законодавчих актах цей поділ урізномітнювався і структуризувався. Так, за сеймовою ухвалою 1520 р. виділяли: 1) сivitates maiores (найбільші міста), 2) сivitates et oppida secondi ordinis (міста та містечка другого порядку); 3) oppida habentia fora annua et septimanalia; 4) oppida non habentes fora (поселення, позбавлені права на торги та ярмарки). Згідно сеймової постанови 1590 р.: civitates primi ordinis (miasta główne, головні міста); civitates secundi ordinis (miasta średnie, середні міста); civitates tertii ordinis (miasta mniejsze, менші міста ); miasteczka „przez targów będące” (без права торгів і ярмарків). За сеймовою конституцією 1673 р.: великі міста (столичні, центри воєводств – primi ordinis, secundi ordinis, tertii ordinis); менші міста (prima classis, secunda classis, tertia classis); і містечка [264, s. 353-354].

Згідно ухвалою 1520 р. до групи сivitates maiores із теренів Руського воєводства входив лише Львів; із групи civitates et oppida secondi ordinis із Руського воєводства входило багато міст перемишльської і сяноцької землі, зокрема, Сянок [399, s. 37; 264, s.353]. Відповідно до конституції 1673 р. до групи secunda classis із міст Руського воєводства, що досліджуються, увійшли Дрогобич і Сянок. Лісько було віднесене до групи tertia classis, а Бабичі було названо містечком [399, s. 38].

Велику роль у визначенні приналежності міста до певної класифікаційної групи відігравала кількість його населення. За демографічним критерієм в Польші XVI-XVII ст. дослідники виділяють чотири групи міст: від 10 тис. мешканців; від 2 до 10 тис. мешканців; від 600 до 2 тис. мешканців; менше 600 мешканців [264, s. 371]. із міст Руського воєводства лише Львів входив до 1-ї групи. В ІІ пол. XVII ст. до другої групи серед аналізованих міст входили Дрогобич, Мостиська, Самбір, до третьої групи Сянок, Ячмір, до четвертої Бабичі [399, s. 46]. Наприклад, у Ліську в ІІ пол. XVII ст. проживало 1440 осіб [399, s. 44]. Найбільша кількість міст належала до 3 та 4-ї груп [264, s. 370-371].

Таким чином, аналізовані в досліджені міські поселення в основному були середніми, малими містами та містечками, центрами повітів та повітовими одиницями, із населенням від 600 до 2 тис. мешканців, із правом проводити торги і ярмарки.



За типом власності в історіографії стандартно виділяють міста королівські, шляхетські (приватні) та духовні [264, s. 393]. Шляхетські міста переважно були меншими за королівські, належали до 3-4 демографічної групи (від 600 до 2-х тисяч мешканців [264, s. 396]). Проте кількість приватних міст була великою і на зламі XVI-XVII ст. становила приблизно 2/3 від усієї кількості міст Польщі [264, s. 399]. Зазначені міста Руського воєводства теж переважно були містами шляхетськими, приватновласницькими. Значно менше було королівських міст і духовних (див. дод. П.).
2.3. Особливості економічного розвитку

Міста Руського воєводства мали багато схожих рис в економічному плані. По-перше, їх власники і фундатори (чи королі, чи шляхтичі, єпископи) закладали міста чи то одному важливому торгівельному шляху, чи то на перехресті кількох. Так, вигідне географічне розташування формувало фінансову стабільність та економічний розвиток таких міст, як Броди [243, s. 6-7, 11, 18], Самбір [269, s. 50] чи Сянок [49, s.11-12]. По-друге, типовим для всіх перерахованих міст було надання королівських привілеїв на проведення періодичних торгів, ярмарків, збільшення кількості останніх, скасування певного виду податків для сприяння фінансовому зростанню міських осередків. В кожному місті були різноманітні упривілейовані цехи. Наприклад, в Мостиськах у XVII ст. було 16 цехів, у тому числі кравецький, ткацький, бляхарський, шевський, столярський, різницький, ковальський, кушнірський, пекарський та ін. [130, c. 378-379; 397, s. 695-696]. Кожне із аналізованих міст мало свою господарсько-виробничу специфіку та спеціалізацію. До прикладу, економічною основою розвитку Дрогобича, та промислом, який приніс місту широке визнання, було солеваріння [187, c.40]. Бабичі разом із Ячміром були серед тих міст Сяноцької землі, на ринках яких власники фільварків продавали свої товари, а ремісники із різних міст свої вироби [399, s. 78]. У 1643 р. сейм дозволив організувати у Бабичеві склад угорських вин [241, s. 68-69]. В 1559 р. право складу на угорське вино отримали Яслиська, що також сприяло фінансовому збагаченню міста [345, s. 34]. Під кін. XVI ст. в Ліську розвивались приблизно 40 робітничих спеціальностей. Одним із основних центрів ремісництва, торгівлі і культури Сяноцької землі Лісько стало завдяки своєму власнику С. Стадницькому (володів містом із 1580 р. [309, s. 31]). Дослідник урбанізаційних процесів в Польщі Є. Мотилевіч відзначає, що всі міста Сяноцької землі в XVII ст., окрім Сянока, Кросна і Ліська, були слаборозвинутими, маргінальними осередками промисловості та торгівлі [399, s. 30 ]. По-третє, більшість міст Руського воєводства у XVI-XVII ст. пройшла через фазу воєнних розрух, турецько-татарських набігів, національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького та ін. Це зумовлювало економічний занепад у містах на довгий час. Непоодинокими були випадки, коли відбудова міських господарських та адміністративних об’єктів тривала десятиріччями. В зв’язку із такими подіями міщани споруджували замки, бастіони, фортеці, вали та інші захисні укріплення. Так, 28 травня 1648 р. було настільки знищеним м. Маркопіль, що в ньому не знайшлось жодної писемної людини, яка могла би написати заяву про завдані шкоди, і це зробили заступники із сусідніх міст (Золочева, Зборова, Озерян) [1, арк.352-353]. Особливих руйнувань із початку XV і до кін. XVIІ ст., в ході нападів татар і козацьких військ зазнавала Теребовля [112, c.19-20, 23, 101-103). В ІІ пол. XVII ст. місто Бабичі було знищене нападом козацьких військ [399, s. 14], в ньому зменшилась кількість мешканців, і воно сеймовою постановою 1673 р. набуло статусу містечка [399, s. 38 ].

Загалом, економічне становище міст Руського воєводства було таким же, як і в більшості міст Польського королівства. Для них у XVI ст. в цілому був притаманним розвиток та матеріальний добробут, а із XVII ст., особливо другої його половини, для воєводства зокрема та Речі Посполитої в цілому стала характерною економічна стагнація [398, s. 23], що потягла за собою політичну та культурну кризу в державі. Набіги татар та військові акції стали фактором зміни урбаністичної картини держави [398, s. 32], занепаду міст, які перетворювались на землеробські поселення.


2.4. Особливості культурних процесів

2.4.1. Мовне середовище

Письмо, по відношенню до мови, є технічним інструментом її фіксації та передання в часі і просторі. Записаний мовний вміст був джерелом інтелектуального цивілізаційного прогресу [131, c.10, 19-20], Г. Інніс називав абетку поглиначем і перетворювачем культур [180, c.75], Я. Словінський говорив про письмо як про дзеркало та інструмент ідеологічних та культурних трансформацій [446, s. 7].

Для XVI-XVII ст. у Королівстві Польському (згодом – Речі Посполитій) характерним було співіснування латинської і польської мов. У цей період у діловодстві вже перестала використовуватись німецька мова, типова для XIV-XV ст. Дослідники європейського Ренесансу зазначають, що однією із якісних змін характеристик цієї доби було звернення до національних мов замість латини [114, c.492-493]. Натомість в Польщі не національна мова витісняла латину, а латина із часом стала другою національною мовою [416; 188, c.567]. Особливістю території Руського воєводства була наявність тут носіїв «руської», давньоукраїнської мови, поряд з носіями латини і польської. Однак руська мова не стала в регіоні мовою канцелярської документації. Іншою була ситуація у Волинському, Чернігівському, Брацлавському та інших українських воєводствах. Полонізація української громади у Руському воєводстві призводила до того, що її представники на державній службі послуговувались польськомовними формулами та латинською абеткою.

У міських канцеляріях Польщі польську мову почали застосовувати ще в кінці XV ст. Кілька записів нею зафіксовано в книгах лавничої канцелярії міст Нової Варшави та Лянцкорони в 1504-1505 рр. Проте це явище А. Бартошевіч трактує як виняток, пов'язаний із незнанням латини писарями [250, s. 276]. Разом із тим, вже у 1513 р. з’явилась перша друкована книга польською мовою [104, c.68]. В XVI ст. з’явилась низка факторів, які дали змогу польській мові конкурувати із латиною і поволі витісняти її із різних сфер побуту, а саме урбаністичні, освітні, соціально-станові та релігійні фактори. До першої групи можна зарахувати економічний розквіт міст, утвердження їх статусу як культурних, освітніх, адміністративних та комерційних центрів, розвиток міської бюрократичної системи, щораз активніші контакти міщан із нею. Прикладом другої групи стала поступова та постійна альфабетизація (збільшення рівня освіти і писемності) міського поспільства як реакція на його участь у бюрокративно-діловодчій міській системі. Особливістю третьої групи було зростання шляхетської демократії із ідеологією сарматизму, а четвертої– реформаційні рухи [450, s. 20; 475, s. 120-121; 365, s. 218-221]. Всі ці взаємопов’язані аспекти стимулювали поширення та зростання ваги із XVI ст. саме польської мови.

У кінці І пол. XVI ст. почали з’являтись різні урядові укази та постанови, які підвищували та розширювали її статус. Це знаходило відображення і у документації міських канцелярій Руського воєводства. Зокрема, згідно із сеймовим рішенням 1543 р., польська мова у Речі Посполитій отримала рівноправний статус із латиною у сфері діловодства [365, s. 220-221; 450, s. 20]. Сейм 1552 р. навіть визначав польську мову необхіднішу за латинську [221, c.6]. Важливу роль народній мові відводили діячі реформаційного руху в Польській Короні [365, s. 226]. В 1563 р. з’явився перший повний переклад Біблії польською мовою [365, s. 230]. Проте Контрреформація і пов’язані із нею єзуїтські інституції сприяли відродженню і поширенню латини [394, s. 84]. Через це латина довго не виходила із ужитку, про що свідчить сеймова постанова від 1669 р. про те, що король всю документацію видаватиме польською і латинською мовами [219].

Остаточним рішенням відмовитись від офіційного білінгвізму можна вважати сеймову постанову 1696 р., якою польська мова визнавалася офіційною мовою канцелярій Великого князівства Литовського і відповідно, українських канцелярій, що територіально до нього належали і де активно використовувалась руська мова [219, c.158; 231, c.72].

У розділі 1, пункті 1.1.1.1. було проаналізовано мовну складову записів міських книг Руського воєводства. Отриману інформацію структуровано у хронологічній послідовності і простежено співвідношення використання латини та польської мови, а також час виходу латинської мови із ужитку. У підсумку можна простежити, що в аналізованих книгах польська мова вперше фіксується у сер. XVI ст. (раєцька книга Дрогобича), а на зламі XVI та XVII ст. починає переважати над латиноюю, за винятком канцелярії Самбора. Поступове зменшення кількості латиномовних документів фіксується протягом усього XVII ст. Переломним явищем, яке свідчить про повне прийняття писарями польської мови, є початок ведення нею заголовків і підзаголовків вписів у 1690-х рр., а не винятково латиною, як це було раніше.

2.4.2. Освітня ситуація

Освітні інститути, як показав І. Хайнал на прикладі середньовічного Паризького університету, виступали місцем навчання, перетворення та поширення письма [329; 154, c.18, 28].

В XVI-XVII ст. містяни, урядовці і майбутні писарі Руського воєводства зокрема і Польщі загалом могли отримати початкову, середню та вищу освіту, в різних навчальних закладах. Початкову давали парафіяльні школи, які почали виникати в І пол. XIII ст. [408, s. 160; 410, s. 19]. Ці інституції були тісно пов’язані із релігійним, адміністративним та економічним життям міста. Як правило, вони виникали одразу після фундації римо-католицької парафії в населеному пункті [408, s. 163]. Їхня кількість невпинно зростала за рахунок бажання містян здобувати освіту в зв’язку із розвитком міського самоврядування, ремісництва та торгівлі [408, s. 161]. За даними візитацій, на зламі XV і XVI ст. в кожному місті та містечку Польщі була своя початкова школа [366, s. 8, 10-11]. В містах Руського воєводства в період XVI-XVII ст. були свої початкові школи, із локальними особливостями часу, місця заснування та розвитку (див. дод. Р. ). В містах перемишльської та сяноцької земель Руського воєводства переважна більшість міщан прагнула передусім здобути ремісничу освіту [399, s. 227]. Тому і рівень навчання і фінансовий стан цих шкіл був доволі низьким, і більшість міських жителів не була зацікавленою у його зростанні [399, s. 229].

Парафіяльні школи підпорядковувались парафіяльним плебанам, шо підбирали їм вчителів, «ректорів» [410, s. 60], найпоширеніша латинська назва «rector scholae» [410, s. 84], що мали мати відповідну освіту та відповідати інтелектуально-моральним духовним принципам. Кандидати на цю посаду повинні були продемонструвати вміння читати і писати латиною, знання латинської граматики та польської мови як допоміжної, катехизису (засад римо-католицького віросповідання, молитви, псалми та пісні). В 1542 р. було проведено шкільну реформу, згідно із якою катедральні та колегіальні школи мали очолюватись магістрами наук, а парафіяльні школи бакалаврами [366, s. 8, 10-11]. Перші мали перебувати під наглядом єпископів, а другі – парафіяльних священників. Здебільшого керівники парафіяльних шкіл були випускниками Краківського університету, хоч багато в чому це залежало від фінансової спроможності міста чи турботи міської влади про стан освіти [410, s. 90]. До компетенції ректорів входили не лише вчительські обов’язки, а й ведення судових записів у міській канцелярії. В XVI ст. збільшилась кількість скарг на викладачів, що через писарське урядування переривають і занедбують шкільні студії. Тож у кінці XVI ст. сеймовими постановами було вказано, що кожне місто повинно мати окремого писаря [366, s. 17-18]. Більшість вчителів шкіл неохоче полишала писарську посаду, оскільки за це отримували додаткову платню від міської ради [366, s. 24]. В 1612 р. була проведена реформа шкільної освіти, із метою уніфікації навчання в парафіяльних школах в містах та селах [366, s. 51-52].

В парафіяльних школах навчались переважно сини малозаможних міщан без шляхетського титулу. Час студій тривав 2-3 роки, базовими науками були вміння читати і писати, катехизм і початки латинської граматики [189, c.21-22]. За вказівкою синодів 1527 та 1542 рр., мали вивчати Євангелія, послання св.Павла, і трактати про Божі справи Ціцерона, Вергілія та Катона [410, s. 169]. Попри вказівки на залучення до навчальної програми підручників певних авторів, майже кожен керівник парафіяльної школи довільно обирав матеріали, за якими навчав учнів. Хоч за основу своєї програми брали матеріали із навчальних установ, де самі здобули освіту [366, s. 49]. Навчити учнів доброму знанню катехизму було одним із головним обов’язків керівника парафіяльної школи [366, s. 16; 410, s. 53]. Окрім цього, дослідження специфіки навчання у школах Торуня XVI-XVIIІ ст. Я. Словінським показали, що парафіяльні школи прагнули навчити своїх учнів також доброго володіння письмом і пером. На цьому наполягали їх батьки, вважаючи, що це забезпечить їх нащадкам працю в канцеляріях та подальший кар’єрний ріст [448, s. 213-214]. Коригували навчальну програму в деяких випадках також плебани та міські урядовці [410, s. 169].

У XVIІ ст. парафіяльні школи занепадають із кількох причин: знищення під час різноманітних військових акцій та постійного зростання єзуїтських та катедральних шкіл [410, s. 35-37], навчаючи тепер тільки письму та читанню [366, s. 71; 408, s. 162].



Середня освіта була новизною для XVI ст. [126, c.164]. Її можна було здобути в катедральних школах, протестантських, кальвіністських та єзуїтських колегіумах. У Львові, головному місті Руського воєводства, центром шкільної освіти була кафедральна школа, заснована у 1400 р. як парафіяльна [444, s. 29-35], в 1448 р. стала митрополичою [444, s. 63], в 1514 р. катедральною2. із 1444 р. привілеєм Владислава Варненчика вона отримала статус публічної, відкритої для учнів шляхетського і нешляхетського походження [387, s. 462-463]. З ІІ пол. XVI ст., коли ректором Львівської катедральної школи був Бенедикт Гербест, вона отримала значне піднесення як наукова і навчальна інституція, збільшилась кількість бажаючих у ній навчатись [444, s. 177-213], зокрема із географічно близьких земель Руського воєводства.

Серед студентів із теренів Червоної Русі популярністю користувались школи кальвіністів. В м. Дубецьку на р. Сян (західна частина Руського воєводства) із 1559 р. діяла перша на території України кальвіністська школа гуманістичного типу, де лише в період до 1562 р. навчалося близько 300 юнаків із Перемишльської і Сяноцької земель Руського воєводства (школа, ймовірно, припинила своє існування у 1580-х рр., разом із ліквідацією церковної громади) [234, c.577]. У XVI ст. діяли протестантська середня школа в Піньчові, лютеранська гімназія в Гданьку і Торуні, кальвіністська школа в Лєвартові, та відома в Польщі і за її межами аріанська Раковська школа [126, c.165]. Над реформаційними освітніми закладами мали перевагу інші, контрреформаційні середні школи – єзуїтські колегіуми.

За своєю природою вони були середніми та вищими школами. Перший тип давав типову освіту гуманістичної школи із трьох "граматичних" класів (infima, grammatica, syntaxis) і двох "гуманістичних" — поетики та риторики (роesis, rhetorica). Другий тип (так звані повні колегіуми) мав спеціальні класи вищих наук (superiora) — філософії (два або три роки) і теології (чотири роки). Проте серед численних єзуїтських колегіумів на території Польщі до середини XVII ст. лише Віленський був повним (вищим) [234, c.578]. Єзуїтські колегіуми не приймали учнів, які не вміли писати і читати на елементарному рівні [366, s. 64]. Перший єзуїтський колегіум в Руському воєводстві відкрився в 1575 р. в місті Ярославі. У 1606 р. відбулось відкриття єзуїтської школи у Львові [234, c.584]. Під кін. XVI ст. випускники єзуїтських шкіл щораз частіше ставали працівниками королівської канцелярії [291, s. 46].

На території Руського воєводства до 1661 року не було власного вищого навчального закладу (університету чи академії). Мешканці з регіону вирушали здобувати вищу освіту у Краківській академії (університеті), заснованому в 1364 р. і відродженому після тривалої кризи в 1400 р. [287, s. 9]. Протягом XVI ст. у Краківському університеті навчались 15 студентів із Сянока [310, s. 91]. За аналізами списків студентів, там же у 1411-1600 р. навчалось приблизно 30 дрогобиччан [187, s. 47]. У кінці XVI - на початку XVII ст. відомо про двох міщан Ліська, що навчались в Кракові [309, s. 275]. В період 1561-1642 рр. там проходили студії 10 мостиських міщан [206, c.195]. В XVI столітті Краківська академія слабо реагувала на нові гуманістичні віяння шкільництва [386, s. 56] і перестала бути об’єктом зацікавлень шляхти і магнатерії, натомість збільшувалась кількість вихідців із міщанського стану серед викладачів та студентів. У І пол. XVII ст. під егідою університету виникали т.зв. академічні колонії, середні школи для суспільних низів, із університетськими викладачами [126, c.165]. “Колонією” Краківської академії дослідник Ю. Скочек називав згадану львівську катедральну школу ще в XV ст., коли в ній вели студії запрошені викладачі Краківської академії [444, s. 67]. В такий спосіб Краківський університет, як вказує М. Ільків-Свидницький, ретранслював видове багатоманіття готичного письма Західної Європи до Львова і його канцелярій [137, c. 101].

З ІІ пол. XVII ст. Краківський університет втрачав студентів через значне зростання вартості навчання. Це безпосередньо відображалось, як вказує Є. Мотилевіч, на якості роботи писарів та їх «продукту» – із кін. XVII ст. писарями часто стають особи випадкові або слабо підготовані до канцелярської роботи, без навичок каліграфії та елементарних засад письма [399, s. 230].

У 1586 р. відбулось відкриття Львівської братської школи, навчальної школи гуманістичного типу для зайняття «вільними мистецтвами» (тривіумом та квадривіумом). У ній провадилось навчання слов’янської, грецької, польської та латинської мов, її випускники, переважно русини-українці православного обряду вчителювали по всьому Руському воєводству і входили до складу міських урядів. Керівники школи прагнули перетворити її у навчальний заклад вищого рівня, однак у 2-й пол. 17 ст. школа занепала, зокрема через протидію польських єзуїтів.

В 1579 р. єзуїтами був заснований університет у Вільно, розквіт якого тривав у 1640-1655 рр. [126, c.165]. Проте більшу популярність серед вихідців з Руського воєводства здобула Замойська академія, заснована в 1594 р. [287, s. 9]. із огляду на географічну близькість, дешеву освіту і прагматичність студій. Навчальний попит там зберігався протягом всього XVII ст.[234, s. 590]. Як показав аналіз університетських метрик, найбільше учнів цього закладу походило саме із земель Руського воєводства, переважно міщани [324, s. 97,99]. У списках студентів кін. XVI – впродовж XVII ст. виявлено по два студенти із Бродів (з 1621 р. і 1643 р. початку навчання), із Дрогобича (1620 р.) [43, s. 106], та із Мостиськ (1610 р.) [43s. 75, 78 ]. Дещо більше було вихідців із Самбора, вісім протягом XVII ст. (1604 р., 1610 р., 1611 р., 1615 р., 1619 р.) [43, s. 53, 75, 81, 90-91]. Із Теребовлі відомо шість студентів (1595 р., 1605 р., 1608 р., 1623 р., 1628 р.) [43, s. 42, 56, 69, 113,129 ]. Не зафіксовано учнів із Яслиськ, Ячміра, Золочева та ін. аналізованих в дослідженні міст. Зазначені студенти, як бачимо по хронології, їхали здобувати освіту до Замостя лише в І пол. XVII ст. Їх кількість була дуже малою (від двох до п’яти осіб в середньому, впродовж всього окресленого періоду). Для порівняння, із Хелма та Белза у XVII ст. приблизно близько 20 осіб, із місцевих дієцезій та повітів – близько 200 осіб із Белзького та 500 осіб із Холмського. Майже 40 учнів були вихідцями зі Львова, близько 200 – вихідцями із львівської дієцезії та повіту [43, s. 569-572, 577-578]. Із міста Сянока в XVII ст. не було жодного студента, але із сяноцького повіту навчалось 30 студентів [43, s. 582].

Збережені академічні програми студій із математики й астрономії, природничих наук, риторики, політики свідчать як про ґрунтовну підготовку молоді, так і про намагання пов’язати теоретичні знання із життям. Таку саму спрямованість мало й вивчення юриспруденції, де професори читали спеціальні курси із римського і саксонського та Маґдебурзького права, коментували статути Речі Посполитої і головні сеймові конституції, а також знайомили студентів із особливостями процесуального перебігу та канцелярськими формулами судочинства й нотаріату (університет міг надавати своїм слухачам звання публічних нотаріусів) [234, s. 590].

У містян Руського та інших польських воєводств була також можливість навчатись закордоном, у європейських університетах, здобути там вищу освіту, а не просто здобути вдома початкову. Одним із основних закордонних освітніх центрів для польського міщанства і шляхти був Рим. Незалежно від часу чи мети навчальної поїздки, у Римі можна було пройти п’ятикласові студії із граматики та риторики, спрямовані на комплексне та вичерпне навчання латинської мови та граматики [253, s. 121]. Окрім Риму, в час реформації та контрреформації польські студенти вибирали для закордонних студій університети Франції (в Болоньї та Падуї), Нідерландів та німецьких земель (Віттенберг, Лейпціг). Передусім за межі Речі Посполитої їхали навчатись заможні шляхтичі [487, s. 24-25], які фактично не йшли на службу канцеляристами чи писарями, тож на закордонних особливостях освіти зосереджувати увагу ми не будемо.


Каталог: sites -> default -> files -> disser
files -> Беткі сулардың сапасын талдау: НҰра өзені алабының мысалында
files -> Этносаралық Үйлесімділік жүйесіндегі саяси-мәдени механизмдердің орны әлеуметтік ғылым магистрі, аға оқытушы Сыздықова С. М
disser -> Параллельные методы и алгоритмы для решения задач математического моделирования на основе вариационных неравенств 05. 13. 18 -математическое моделирование, численные методы и комплексы программ
disser -> Лоштин назарій тарасович
disser -> Теоретические основания правового регулирования массовых коммуникаций в условиях развития информационного общества
disser -> Загальна характеристика роботи


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет