Депортація кримських т тар, олгар, вірмен, греків, німців: історія, проблеми та заходи з інтеграції репатріантів в українське



жүктеу 112.68 Kb.
Дата07.03.2019
өлшемі112.68 Kb.


Матеріали до загальнообласного

Дня інформування населення

26 травня 2009 року
Трагедія кримського народу

(до 65-х роковин депортації з Криму кримських татар та інших осіб за національною ознакою)
Трагічною, ні з чим не зрівняною, сторінкою увійшла в літопис іс­торії кримськотатарського народу масова його депортація, здійснена партійно-державним керівництвом СРСР 18 травня 1944 року. Звину­вачені в „колабораціонізмі” із фашистським окупаційним режимом, „зраді Батьківщини” кримські татари – від немовлят до похилих лю­дей були позбавлені рідної домівки й відправлені на спецпоселення до Середньої Азії та інших регіонів Радянського Союзу.

На сьогоднішній день, історики ще не мають одностайної дум­ки щодо причин жахливого злочину тоталітарної системи. Деякі з них наполягають на тому, що депортація була обумовлена необхід­ністю зміцнення південних рубежів країни, розширенням бази Чорноморського флоту. Інші дослідники пояснюють виселення крим­ських татар доцільністю забезпечення трудовими ресурсами мало­заселені регіони Союзу РСР. Знаходяться й такі вчені, які шукають витоки зазначеного негативного явища у внутрішньому нездолан­ному конфлікті між слов'янським населенням півострова та крим­ськими татарами. Співставляючи ці та інші точки зору, можна твер­дити, що жодне з них не має під собою детальної аргументації. Можливо з часом, коли будуть розсекречені оригінальні документи вищого політичного керівництва СРСР з архіву Президента Росій­ської Федерації, стане зрозумілим, що саме передувало травневим подіям 1944 року в Криму.

Безпідставність тези щодо колабораціонізму кримських татар виявилася вже в роки війни. З доповідної записки наркома внутрішніх справ Кримської АРСР Г.Каранадзе наркому внутрішніх справ СРСР Л.Берії щодо політико-моральний стану населення Криму, датованої березнем 1942 року, дізнаємося: „За да­ними, якими володіємо ми, можна судити, що хоча невелика, але все ж таки певна частина татарського населення в Криму надає перевагу радянській владі, а не німецьким окупантам, а багато хто з них зали­шились до кінця відданими радянській владі…”.

Однак, це ніякою мірою не завадило ідеологічно заангажованим дослідникам десятиріччями тиражувати та популяризувати відповід­ні факти про суцільну „зраду” кримських татар. В той же час штуч­но замовчувались факти стосовно опору кримськотатарського на­роду німецькому окупаційному режиму. Залишалися невідомими для широкого загалу прик­лади мужності й звитяги представників кримськотатарського народу, які боролися з ворогом у складі військових частин і з'єднань Черво­ної Армії, партизанських загонів, підпільних організацій та груп.

Ще напередодні звільнення від окупантів, 12 квітня 1944 року був підписаний спільний наказ наркома внутрішніх справ СРСР Л.Берії та наркома держбезпеки СРСР В.Меркулова „Про за­ходи щодо очищення території Кримської АРСР від антирадянських елементів”. Хоча кримські татари в ньому прямо й не згаду­ються, разом з тим під поняттям очищення території Криму від „зрадників Батьківщини і запроданців, активних посібників і ставле­ників німецько-фашистських окупантів, учасників антирадянських організацій, бандитських формувань та інших антирадянських еле­ментів...” малося на увазі нанесення удару в першу чергу по кримським татарам.

Зазначена операція всебічно та ретельно готувалася. Одразу після визволення Криму від німецьких військ співробітники органів НКВС-НКДБ СРСР почали збирати дані про населення за національною озна­кою. А вже наприкінці квітня 1944 р. карні органи заарештували 497 кримських татар, яких було звинувачено як „агентів Мусульманського комітету”, що співпрацював з окупаційним режимом німців. Надалі всі крапки над „і” розставила постанова Держав­ного Комітету Оборони СРСР „Про кримських татар” від 11 трав­ня 1944 року, згідно з якою було доручено до 1 червня 1944 ро­ку виселити всіх татар з території Криму та поселити їх на постійне проживання як спецпоселенців в районах Узбецької РСР. Згідно з цією постановою, кожній сім'ї дозволялося вивезти з собою до 500 кг вантажу. Передбачалося, що все майно, яке залишало­ся та конфіскувалося, буде компенсоване на місці поселення.

На світанку 18 травня 1944 р. кримським татарам було оголошено, що вони караються виселенням за зраду Батьківщині. На збори було дано лічені хвилини, а тому вони їхали майже з порожніми руками, без харчів і належного одягу. Ба­гатьом сім'ям було взагалі заборонено щось брати. А вже на 8 годину ранку в 25 ешелонів було загнано 90 тис. осіб. На 20 травня депортацію фактично було завершено.

Всього ж з Криму було виселено близько 195 тис. татар, з них 151 064 – вивезено до Узбекистану. 31 551 особа опинилася на поселенні у республіках та областях Російської федерації, в тому числі 10 тис. у Марійській АРСР, Молотовській, Горьківській і Свердловській областях. На 10 жовт­ня 1944 р. 6 387 кримських татар було розміщено у спецпоселеннях Костромської області. Крім того, 11 тис. юнаків було відірвано від їхніх сімей і направлено на примусову працю: 6 тис. – до будівель­них батальйонів Червоної Армії, а решта – у розпорядження Московського вугільного тресту.

Повністю відзвітувавшись про закінчення операції, керівництво органів НКВС-НКДБ СРСР намагалося всіляко приховати допущені ними „огріхи”. Так, вияв­лені радянськими спецслужбами громадяни з числа кримських та­тар, яким вдалося з різних причин уникнути депортації, без будь-якої політичної та юридичної мотивації підлягали знищенню. Справжня трагедія розігралася в рибальському селищі Арабатської стрілки Кримського півострова, де внаслідок віддаленості від цен­тру залишились не відправленими на спецпоселення кримськотатарські родини. Не бажаючи вносити корективи у подані звіти, радянські каральні органи не знайшли ніякого іншого виходу як за­вантажити кримських татар на баржі, відбуксирувати їх далеко в море й потопити.
Після виселення кримських татар спецслужби СРСР впродовж червня – липня 1944 р. виселили з Криму 12 422 болгар, 15 040 греків, 9 621 вірменина та 3 652 іноземних підданих (турків, греків, іранців, італійців, румун, австрійців). Виселені були також цигани. У про­вину національним меншинам ставилося посібництво окупантам, до різновидів якого відносилася навіть торгівля та дрібне підприємництво.

До спецпоселень було відправлено також близько 9 тис. демобілізованих з Чер­воної Армії військовослужбовців із числа кримських татар, а також 1700 кримських вірмен, болгар і греків. Серед дорослих спецпоселенців знаходилося також 2 882 росіян, українців, ци­ган, караїмів і представників національностей, яких було виселено через прина­лежність до змішаних шлюбів.

25 вересня 1944 р. Державний Комітет Оборони ухвалив по­станову „Про розрахунки із спецпереселенцями з Криму за прийняті від них в місцях колишнього проживання борошно, худобу, птицю, бавовну та шкіряну сировину і заходи щодо їх господарсько-побутового облаштування”. Однак, ця постано­ва залишилася тільки на папері. Про компенсацію втраченого майна не могло бути й мови.

Постановою радянського уряду від 8 січня 1945 р. „Про правовий статус спецпоселенців” відзначалося, що останні користуються усіма правами громадян СРСР. Проте при цьому вони не мали права самовільно залишати визначені для них райони спецпоселення, голови родин повинні були щомісяця реєструвати­ся у міліції, а про всі зміни у сім'ях доповідати у триденний строк.

Акція виселення мала й серйозні адміністра­тивні наслідки. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 червня 1945 р. і За­коном РСФРР від 25 червня 1946 р. „Про ліквідацію Чечено-Інгуської АРСР та перетворення Кримської АРСР у Кримську область” було ліквідовано автоном­ну республіку.

Важкі умови побуту у спецпоселеннях, поширення інфекційних хвороб та відсутність медичного обслуговування призвели до масових захворювань і смертності поселенців. Так, вже в липні 1944 р. в Узбекистані була епідемія малярії та жовтухи. Зокрема, у Наманганській області захворіло 40 % де­портованих. За даними архівів НКВС, до 1 січня 1945 р. в Узбекистані померло 13 592 за­сланих кримських татар, а в наступному 1945 р. було зафіксовано ще 13 183 померлих. Таким чином, за перші півтора роки депортації в Узбекистані загину­ло 17,8 % кримських татар.

Спецпоселенці намагалися втекти будь-куди з місць заслання. Масового характеру це явище набуло 1948 р., коли втекло 8 692 кримських спецпоселенців, з яких було затримано 6 295 і притягнуто до відповідальності 2 645 осіб. 21 лютого 1948 р. уряд спеціальною постановою „Про заслання, висилку і спецпосе­лення” зобов'язав МВС встановити режим повного припинення втеч. 28 листо­пада 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом „Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов'язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни” встановлювала довічний термін виселення, призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років – за переховування.

У 1954 р. Кримський півострів зі складу РРФСР було передано до складу УРСР. У червні цього ж року ЦК КПРС прийняв постанову „Про зняття деяких обмежень в правовому стані спецпоселенців”, відповідно до якої радянський уряд 5 липня зняв з обліку спецпоселенців, які не досягли 16 років, а також молодь, прийняту на навчання до навчальних закладів. 13 липня Президія Верховної Ради СРСР відмінила свій указ від 26 листопада 1948 р. про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.

XX з'їзд КПРС, що відбувся в лютому 1956 р., відкрито засудив політику депортацій. Відпо­відно до цього Президія Верховної Ради СРСР своїм указом від 27 березня звільнила з обліку спецпоселенців кримських болгар, греків і вірмен, а 28 квітня видала Указ „Про зняття обмежень щодо спецпоселення з кримських татар, бал­карців, турків – громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їх сімей, виселених в період Великої Вітчизняної війни”.

Проте укази забороняли депортованим по­вертатися у Крим. Більше того, міністр внутрішніх справ СРСР 29 квітня розпо­рядився брати розписку зі звільнених від обліку спецпоселенців про відмову від конфіскованого в них під час депортації майна та про неповернення їх на Бать­ківщину. Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 р. про розселення та­тар, німців, греків, болгар і вірмен, які раніше мешкали на території Кримської області та поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернен­ня у Крим, а також вважала „недоцільним” розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.

Незважаючи на половинчастість ухвалених рішень, вони все-таки полегшили громадянське становище депортованих, позбавивши їх принизливих формаль­ностей обліку. Це давало можливість і для переселення в інші місцевості СРСР, якою поодинокі депортовані змогли скористатися.

Політичні акції кримських татар привели до ще одного успіху. 5 ве­ресня 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ „Про громадян татар­ської національності, які проживали в Криму”. Указ скасовував звинувачення у зраді кримських татар, проте проголошував нібито повне укорінення кримських татар в Узбекистані. Пізніше, у 1974 р. Пре­зидія Верховної Ради СРСР відмінила заборону грекам, вірменам, болгарам і кримським татарам повертатися в Крим на колишні місця їх проживання.

Але після цього державні органи СРСР та УРСР вдалися до іншої тактики проти повернення депортованих народів у Крим. Основним знаряддям її став контроль за поверненням у Крим колишніх депортованих осіб за допомогою інституту прописки (реєстрації). Особам, які намагалися повернутися на закон­них підставах, органи внутрішніх справ ускладнювали або й унеможливлювали процес придбання житла. А ті, хто перебував у Криму без прописки, у судовому порядку та просто силоміць видворялися з півострова. Будь-які прояви протесту, спровоковані цими діями, неухильно переслідувалися судовими органами.

У той же час, починаючи з 1968 р., влада пішла навіть на організацію ре­патріації (повернення на батьківщину) через так звані оргнабори. 1969 р. цим шляхом до Криму було прийнято 104 сім'ї, 1970 – 45 сімей, 1971 – 65 сімей. При цьому, через найретельніші пере­вірки кандидатів на переселення, не виконувався навіть мізерний план.

Кримські татари переселялися й самостійно. Наприкінці 60 – поч. 70-х рр. у Крим прибуло 195 сімей. Крім того, депортовані селилися й в інших областях Української РСР.

З рішучим курсом на демократизацію, розпочатим у період перебудови, полі­тичні перешкоди були усунені остаточно. Так, тільки за січень-травень 1988 р. у Крим переїхало 4 183 татар, також поверталися депортовані особи інших національностей. 14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію „Про визнан­ня незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих приму­совому переселенню, і забезпечення їх прав”, а 7 березня 1991 року – Постанову „Про скасування законодавчих актів у зв'язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 р. „Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпе­чення їхніх прав”. Відтак відновлення за рахунок держави майнового та іншого стану репатріантів, яким він був до моменту депортації, набувало необхідної легітимності.


Здобуття Україною незалежності створило принципово нові умови існування як держави в цілому, так і окремих її регіонів, зокрема Кримської області. Точкою відліку, що формально перетворила Крим в особливий регіон української держа­ви, можна вважати 20 січня 1991 р. У цей день у Криму відбувся референдум, у ході якого більшість жителів півострова висловилася за відновлення Кримської АРСР як суб'єкта СРСР і учасника Союзного договору. 12 лютого 1991 р. постановою Верховної Ради України „Про відновлення Кримської АРСР” було утворено автономію у складі України. Статус Автономної Республіки Крим було закріплено у новій Конституції України.

Репатріанти поверталися на територію, де їхні колишні поселення та помеш­кання були зайняті, а можливості працевлаштування обмежені або й зовсім відсутні. Потрібні були оперативні й дієві заходи влади для забезпечення прибу­лих житлом, роботою, закладами охоро­ни здоров'я, освіти, культури, дозвілля тощо. В умовах соціально-економічної кризи на всьому посткомуністичному просторі розв'язання названих та інших проблем було дуже важким завданням, бо вимагало величезних коштів.

Варто відзначити, що Україна активно підтримала низку документів ООН, Ради Європи, ОБСЄ та СНД по захисту прав національних меншин і прав люди­ни. Також це відображено в Конституції України та Законах України „Про громадянство України”, „Про національні меншини в Україні”. Для розв'язання проблем колишніх депортованих громадян за національ­ною ознакою у різні роки ухвалювалися державні програми та постанови, видавалися розпорядження, доручення Президента України та Кабінету Міністрів України, рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів АРК. Зокрема, на початку 2002 року Кабінетом Міністрів України було затверджено Програму адаптації та інтеграції в українське суспільство депортованих кримських татар, відродження їх культури і освіти”. 11 травня 2006 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 637 „Про затвердження Програми розселення та облаштування депортованих кримських татар і осіб інших національностей, що повернулися на проживання в Україну, їх адаптації та інтеграції в українське суспільство на період до 2010”.

З метою законодавчого забезпечення процесу репатріації Державним комітетом України у справах національностей та релігій разом із заінтересованими міністерствами та іншими відомствами на початку 2008 року було розроблено проект Закону України „Про від­новлення прав осіб, депортованих за національною ознакою”. Зазначений законопроект відображає важливі напрямки державної політики у сфері відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою. У вересні 2008 року на засіданні Кабінету Міністрів України розглянуто та одноголосно схвалено зазначений законопроект. Надалі він повинен пройти опрацювання у Комітеті з питань прав люди­ни, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради України та в інших Комітетах Верховної Ради України.



30 квітня 2009 року Президент України В.Ющенко підписав Указ України „Про заходи у зв'язку з 65-ми роковинами депортації з Криму кримських татар та інших осіб за національною ознакою”. Указ засуджує дії тоталітарного режиму та має на меті вшанування пам'яті жертв депортації, утвердження в суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства. На виконання цього Указу Кабінет Міністрів України затвердив відповідний план заходів, якими передбачено проведення тематичної наукової конференції, активізацію наукових досліджень із тематики депортацій з України осіб за національною ознакою; у навчальних закладах, закладах культури заходів на вшанування пам`яті жертв депортації з Криму кримських татар та інших осіб за національною ознакою; організацію у містах Києві та Сімферополі, інших населених пунктах України тематичних документальних, художніх та фотовиставок; створення документального фільму про події, пов`язані з депортацією з Криму кримських татар та інших осіб за національною ознакою; видання, перевидання українською, російською та кримськотатарською мовами та розповсюдження наукових, науково-популярних, художньо-публіцистичних праць, збірок документів та матеріалів на тему депортації з Криму кримських татар та інших осіб за національною ознакою; вирішити питання щодо виділення земельної ділянки для будівництва у Сімферополі Соборної мечеті та ін.


19-22 травня цього року в Сімферополі пройшов перший в історії Всесвітній конгрес кримських татар, у якому взяли участь представни­ки діаспори з Туреччини, США, Росії, Франції, Польщі, Литви, Узбекистану. Мета заходу – консолідація кримських татар для збереження своєї етнічної ідентичності, відродження кримськотатарської мови і культури.




Достарыңызбен бөлісу:


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет