Дніпропетровська



жүктеу 410.95 Kb.
бет1/3
Дата11.11.2017
өлшемі410.95 Kb.
  1   2   3


ЛИСТОПАД


Первосніг
Летять листки, немов листи –

Їх осінь щедро шле, багато:

Всі – безадресні – то в багаття

Влетять, а то в який пустир

Потраплять – знову на безхаття.
Гортанно крижень прокричав

Щось листопадове, про осінь…

І неба стомленого просинь

Уже не просить літніх чар,

Вітрами буйними голосить.
Останні скрики і листки,

Чиїсь побачення останні…

І перший сніг, і скрипи санні,

Й сліди – до річки навпрошки,

Немов у древньому сказанні.
Юрій Кібець


3 листопада – 65 років тому (1948 р.) у с. Іванівка Синельниківського району народився Анатолій Павлович Дерев’янко, художник.
1974 р. закінчив Львівський Український поліграфічний інститут ім. І. Федорова. Працює в галузі станкової графіки та живопису. З 1970 року бере участь у виставках. З 1988 року член Спілки художників України.
Література:

Дерев’янко Анатолій Павлович // Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 180–181.



5 листопада – 125 років тому (1888 р.) народився Дмитро Онисифорович Свиренко, український ботанік і гідробіолог, доктор біологічних наук, член-кореспондент АН УСРС.
Дмитро Свиренко
Визначний український вчений – ботанік і гідробіолог, професор, член-кореспондент Академії наук УРСР Дмитро Онисифорович Свиренко народився в Мерчику на Харківщині, нині це – залізнична станція Харківської області. 

1912 року закінчив Харківський університет.

У 1920–1923 та 1927–1941 рр. працював у Дніпропетровську, викладав у Дніпропетровському університеті. У 1927 році заснував Дніпропетровську гідробіологічну станцію для вирішення проблем, спричинених будівництвом Дніпрогес. У травні цього ж року була проведена перша експедиція на Дніпро та Самару, а з 1928 року почалися планомірні дослідження ділянок цих річок на місці майбутнього, а потім вже існуючого водосховища. Вчені станції вивчали гідрологію та гідрохімію, водну і прибережну рослинність, іхтіофауну Дніпра.

У 1938 р. лабораторія була перетворена на Дніпропетровський інститут гідробіології (нині інститут гідробіології ДНУ).

З 1923 по 1927 р. Д.О. Свиренко працював директором Одеського ботанічного саду. У 1941–1944 роках – в Оренбурзькому педагогічному і сільсько-господарському інститутах.

Праці вченого присвячені систематиці та географії зелених джутикових та евгленових біоценозів залежно віж умов середовища, він також вивчав і санітарний стан водойм Оренбурзької області та різних водойм степових районів України.

Помер вчений 26 жовтня 1944 року в евакуації на Уралі.
Література:

Свиренко Дмитро Онисифорович // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1987.– Т. 3.– С. 176.

* * *

Федоненко О.В., Шарамок Т.С. Видатні діячі гідробіологічної науки // www.nbuv.gov.ua/.../Vestnik%20DNU%20%202008%202%2029_ Fedonenko.pdf



6 листопада – 30 років тому (1983 р.) Дніпропетровська футбольна команда «Дніпро» вперше стала чемпіоном СРСР з футболу.
«Дніпро» – чемпіон!
6 листопада був теплий сонячний день. У Дніпропетровську вивісили лозунги та плакати, які закликали улюблену команду стати чемпіоном, а в приміщенні критого ринку «Озерка» навіть підвісили величезного м’яча.

Московська команда «Спартак» щойно перемогла в 1/16 фіналу Кубку УЕФА у Бірмінгемі (Англія) місцеву «Астон Віллу» з рахунком 2:1. Більшість фахівців стверджували, що і «Дніпро» буде переможений. Щоб стати чемпіоном, господарям поля достатньо було зіграти внічию, гостям же потрібна була лише перемога.

Тренер команди В. Ємець виставив націлений на атаку склад: С. Краковський, П. Кутузов, А. Дилай, С. Пучков, (Ю. Миргородський, 87), А. Лисенко, В. Багмут, В. Кузнєцов, Г. Литовченко, В. Устимчик, О. Протасов (В. Лютий, 70). О. Таран. У нападі було зроблено ставку на таких результативних форвардів, як О. Таран і О. Протасов.

Старший тренер москвичів, знаменитий К. Бесков, також виставив найсильніший на той час склад: Р. Дасаєва, В. Базулева, Ю. Гаврилова, Ф. Черенкова, С. Родіонова. Майже половина з них входила до збірної країни. Особливо великою популярністю користувався улюбленець болільників прославленого клубу Ф. Черенков.

Гра почалась атаками «Дніпра». На шістнадцятій хвилині А. Дилай зробив точну передачу на правий край О. Протасову, який обіграв кількох спартаківців і передав м’яч Тарану, удар якого був точним. І далі «Дніпро» продовжував атакувати. На 22-й хвилині А. Дилай знову довгою передачею вивів до воріт суперника Г. Литовченка. Той відразу ж ударив по воротах, але потрапив в одного з захисників. М’яч, відскочивши, потрапив до О. Тарана, який подвоїв рахунок.

Ще у першому таймі напівзахисник «Спартака» Гладілін дальнім ударом у верхній кут воріт забив одного м’яча. Відразу ж після перерви він знову домігся успіху. Відбулася ще низка найгостріших атак гостей. Але дніпропетровці вистояли і пішли вперед. На 58-й хвилині Г. Литовченко швидко пройшов по правому краю, спартаківець Базулев намагався зупинити його руками, але Геннадій вирвався і зробив націлену передачу в центр. Тут одночасно напали О. Таран і О. Протасов. Перший із них на якусь частку секунди випередив колегу і головою забив свій третій у матчі гол.

Рахунок 3:2 тримався до останніх хвилин цієї яскравої гри. Більше атакував «Спартак», а «Дніпро» мужньо захищався, роблячи найнебезпечніші випади до воріт суперника. Перед закінченням матчу суддя В. Кузнєцов призначив пенальті – і удар захисника А. Лисенка був точним. Рахунок 4:2 означав перемогу.

«Дніпро» вперше у своїй історії став чемпіоном СРСР. Вигравши надзвичайно важкий поєдинок, його гравці підняли уверх руки, обійнялися, привітали своїх шанувальників. Їм надали право зробити коло пошани. Багато хто плакав від щастя. Болільники встали і бурхливо вітали успіх улюбленої команди, безперервно скандуючи: «Мо-лод-ці!» Під ноги переможців летіли десятки букетів квітів. Багато їх було вручено і заслуженим тренерам України В. Ємцю та Г. Жиздику, які створили прекрасну команду и мудро керували ходом матчів.

День 6 листопада 1983-го став справжнім святом для дніпропетровців. До пізньої ночі по місту ходили групи болільників і безперервно скандували: «Дніпро» – чемпіон!», «Краще нема команди в світі, ніж „Дніпро” в Україні!» Те ж саме писали на парканах, будинках, асфальті. Наступного дня на демонстрації вболівальники несли багато лозунгів на честь перемоги. Студенти вузів скандували «„Дніпро” – чемпіон!»
Література:

Азаркин А. Его величество футбол.– Дніпропетровськ: Січ, 2003.– 184 с.

Емец В. А., Жиздик Г. А., Косый А. Н. Золотой сезон «Днепра».– Днепропетровск: Промінь, 1984.– 38 с.

Ляпин А. Команды молодости нашей.– Дніпропетровськ: Видавничий Дім «Вкраїна», 1996.– 352 с.

Ляпин А. В. Футбольное досье. Екатеринослав–Днепропетровск. 1911–2003. «Сталь» –«Днепр». 1936–2003.– Днепропетровск: ІМА-прес, 2003.– 200 с.

7 листопада – 85 років тому (1928 р.) вийшов перший номер газети «Эхо», органу трудового колективу Нижньодніпровського трубопрокатного заводу ім К. Лібкнехта. Нині газета має назву «Придніпровський металург».
Література:

Биография завода и газеты продолжается // Приднепров. металлург.– 2003.– 14 нояб.– С. 7

Карпенко М. 70 лет с заводом // Приднепров. металлург.– 1998.– 10 июня.

7 листопада – 75 років тому (1938 р.) народився Анатолій Гаврилович Ганцев, художник, член Спілки художників України.
Анатолій Гаврилович Ганцев народився в Казахстані, в селі Ново-Рибінка Пресновського району Північно-Казахстанської області. 1966 р. закінчив Фрунзенське художнє училище (Киргизія). За фахом художник-сценограф, працював у галузі театрально-декоративного мистецтва. У 1970-1980-х роках оформлював спектаклі у дніпропетровських театрах: опери та балету, російської драми ім. Горького, театрі юного глядача.

З 1977 р. брав участь в обласних та республіканських виставках.

Помер 17 лютого 1997 р. у м. Єйськ в Росії.
Література:

Ганцев Анатолий Гаврилович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф. справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 48–49.

Ганцев Анатолій Гаврилович // Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 166–167.

8 листопада – 125 років тому (1888 р.) у с. Гуляй-Поле на Катеринославщині народився Нестор Іванович Махно, відомий політичний та військовий діяч, ватажок селянського повстанського руху на Півдні України початку XX століття, командир революційної повстанської армії України (махновців).
Нестор Махно
Нестор Іванович Махно народився в сім'ї Івана Родіоновича та Явдохи Матвіївни і був п'ятим сином у багатодітній родині. Вірну дату народження було встановлено згідно запису в метричній книзі Христо-Воздвиженської церкви села Гуляйполе. Правильне прізвище Махна до сих пір не встановлено, витіюватий запис у церковній книзі можна прочитати і як «Міхно», а в документах денікінської «Особливої» слідчої комісії значиться: «Махно», «Махненко» і «Міхненко». За одними даними він – син селянина-бідняка, за іншими – кучера заводчика М. Кернера. Рано втратив батька. Злидні, голод, праця наймитом із 7 років у німецьких колоністів – таким було його незавидне дитинство. Він отримав тільки початкову освіту. В 1903 р., у 15-річному віці, розпочав працювати на чавуноливарному заводі Кернера. Саме тут він і стає в 1906 р. членом Гуляйпільської «Спілки бідних хліборобів», анархістів-комуністів, яка здійснювала збройні напади на банки, поштові відділення, поміщиків, торгівців, власників місцевих підприємств. Організатор цієї спілки Вольдемар Антоні був першим духовним наставником Нестора, який пропонує замість «ексів» читати Кропоткіна – відомого теоретика анархо-комунізму.

В 1908 р. Махно втретє був заарештований, спроби однодумців організувати втечу при перевезенні 5 січня 1910 р. із Олександрівської в'язниці до Катеринослава не вдалися. Тут із 22 по 26 березня 1910 р. відбувся судовий процес над 13 анархістами-комуністами. Серед інших п’яти він був засуджений Одеським Військово-окружним судом за терористичну діяльність до смертної кари через повішення. Саме тоді були зроблені антропометричні дані Махна з яких видно, що він мав зріст 2 аршини і 4 вершки (160 см), карі очі, темно-русяве волосся, шрам на лівій щоці, розмовляв малоросійською та російською мовами, малописьменний, неодружений, православного віросповідання. Ймовірно, з подання матері Нестора на помилування, як неповнолітньому (тоді – 21 рік) і з'явилася інша дата народження – 1889 рік. Вирок йому за розпорядженням Міністра Внутрішніх справ П.А. Столипіна було замінено довічною каторгою. Довге з острахом чекання (52 дні) на вирішення своєї долі та рік сидіння за гратами катеринославської в'язниці призвели до її спалення у 1919 р. під час перебування Махна при владі. Строк покарання відбував із 4 серпня 1911 р. по 2 березня 1917 р. в московській Бутирці. Тут співкамерником виявився П. Аршинов, прибічник Кропоткіна, який став його наставником, а пізніше біографом. Нестор читає та пише політичні статті, складає вірші, оволодіває книжковою революційною термінологією, яка його згодом стане в нагоді. З одного боку, це ув'язнення остаточно сформувало його як особистість, з іншого, – призвело до погіршення здоров'я (туберкульоз, зіпсований зір, розладнана психіка).

У 1917 р. звільнений Лютневою революцією і 22 (або 23) березня повертається до рідного села, сповнений жагою діяльності та боротьби за нове «вільне» життя. Тут, об'єднавши навколо себе однодумців, колишніх «експропріаторів», розпочинає радикальні революційні перетворення до скликання Установчих зборів. Його обирають головою «Крестьянского союза», делегатом губернського з'їзду цієї спілки в Катеринославі (серпень). За його участі оновлюється земство, вводиться робітничий контроль за розподіленням, створюються комітети батраків і спасіння революції під його головуванням, бойова дружина, «чорна гвардія» (60 осіб). 25 вересня як голова повітової ради робітничих і селянських депутатів, першим в Катеринославській губернії здійснює конфіскацію земельних володінь і безоплатний перерозподіл їх за порівняльною трудовою нормою, включаючи і поміщиків (за його вимогою).

Перемогу більшовиків у 1917 р. сприйняв схвально і виступив згодом проти політики Центральної ради, звинувачуючи її у зраді інтересів революції. В березні-квітні 1918 р. гуляйпільське формування Махна обороняло станцію Чаплине (північніше Гуляйполя) і Царекостянтинівку від австро-угорських та німецьких військ. Дізнавшись, що 22 квітня ці війська зайняли Гуляйполе, розпускає загін і вирушає до Таганрогу (нині місто Ростовської області РФ). Там і в Саратові він бере участь уконференціях анархістів, у Москві зустрічається з відомими російськими анархістами П. Кропоткіним і Гросман-Рощиним, Л. Чорним, П. Аршиновим, із керівниками Радянського уряду В. Леніним, Г. Зінов'євим, Я. Свердловим, Л. Троцьким. Ці зустрічі мали велике значення для його самоутвердження і самоусвідомлення, він прийняв остаточне рішення про продовження боротьби в рідному селі.

29 червня 1918 р. виїжджає до Гуляйполя з документами на ім'я І.Я. Шепеля (колишнього вчителя), офіцера державної варти за підписом В. Затонського, члена Всеукраїнського бюро з керівництва повстанським рухом проти окупантів та гетьмана Скоропадського. Саме тоді і зародився повстанський рух, який за ім'ям його лідера прийнято називати махновським. Ватагою або бандою, яка почала діяти з вересня в Олександрівському повіті був «некий Махно» та «неизвестные злоумышленники». Махно (30-ти річний) створює спочатку групу з 9 осіб, потім невеликий загін (30 осіб), який з 5 жовтня об'єднався з загоном Ф. Щуся (25 осіб), переходить від індивідуального терору (вбивство поміщиків Резнікова, Гесіної, Нейфельда) та знищення чинів гетьманської варти й австро-німецьких військ до масштабної боротьби. За одними даними, вони здійснили 100, за іншими, – 118 нападів. Особливо жорстоко махновці розправлялися з німецькими колоністами – заможними селянами та поміщиками. На реквізованих у німецьких колоніях ресорних возах із чотирма кіньми та екіпажем із трьох осіб, із важким кулеметом «Максим» та ручними «Люїсами» махновці здійснювали рейди по Олександрівському, Павлоградському, Маріупольському, Бердянському повітах. Завдяки кмітливості Махна з'явився новий вид озброєння – «кулеметна тачанка» – маневрений, всюдихідний, високо ефективний у ближньому бою, який підсилював вогневу міць війська, рухаючись зі швидкістю 100 км на добу. Від них перейняли кулеметну тачанку будьонівці та білогвардійці. 19 жовтня після бою в Дібрівському лісі та виходу з оточення повстанці стали величати його «батьком». Саме в цьому бою вперше виявився військовий талант Махна, який зумів переконати Ф. Щуся завдати удару з обох боків. За спалення Дібрівок (село Велико-Михайлівка) махновці за наказом отамана спалили німецькі колонії Красний Кут та Фесунові хутори, жителі яких виставили каральні загони проти них.

Наприкінці грудня 1918 р. Махно погодився на пропозицію Катеринославського Губревкому спільними зусиллями звільнити м. Катеринослав від петлюрівських військ. Махна призначили Головонокомандуючим армією катеринославського району. Махновсько-більшовицькі війська утримували місто дві доби (30–31).

1 січня 1919 р. неорганізований панічний відступ махновців під раптовим натиском полку січових стрільців «Вільного козацтва» Р. Самокиша та загону Сакви з Верхньодніпровського району ледь не підірвав авторитет батька, як військового керівника. Він разом з Ф. Щусем змушений був залишити частину своїх військ, які вели бої в місті й були відрізані від мосту та полягли на кризі, в ополонках, немов качки від розривів снарядів та стрільців Самокиша. В Гуляйполе вони повернувся лише з двома сотнями вояків, а на запитання, де ж решта бійців (200), відрубав: «У Дніпрі». Після такого розгрому махновці особливо були жорстокими до вояків полку Самокиша. Так, полоненого сотника полку Кацуна після страшних катувань (вирізали на руці відзнаки полку – петлю і крокву, відрізали вуха і ніс) спалили живцем.

Прозорливий та передбачливий Махно після рейдів по губернії запропонував об'єднати сили повстанців, що діяли на суміжних із махновською територіях. Для цього –4 січня на станцію Пологи на спільну нараду прибути їхні представники (40 делегатів). Було створено 5 полків із загальною кількістю 6200 повстанців.

З 20-х чисел січня 1919 р. після втрати Гуляйполя взаємним стало бажання об'єднатися і в Махна і в командування Червоної Армії, яке прагнуло залучити батька до боротьби з денікінцями. Це покладалося на П.Ю. Дибенка, командувача Особливої групи військ, який 26 січня зустрівся з представником Махна О. Чубенком у звільненому від петлюрівців Нижньодніпровську. Після укладання попередньої угоди махновці згідно наказу № 18 від 19 лютого А. Скачка стали третьою Задніпровською бригадою імені «батьки" Махна у складі 1-ї Української Задніпровської дивізії під командуванням П.Ю. Дибенка. Політичні інспектори, які побували у дивізії, відзначали популярність, скромність, сміливість, майстерність Нестора Івановича, володіння різними видами озброєння. Він не використовував владу для власного зиску, спирався не тільки на свій особистий авторитет, але й на налагоджену роботу штабу армії. 15 березня махновці взяли Бердянськ, 17 – Волноваху. Бій за Маріуполь (тривав 3 дні) призупинив наступ денікінців. Саме за взяття цього міста Махно був представлений до нагородження орденом Червоного Прапора під № 4.

У зв'язку з антирадянським заколотом Махно довів, що він надійний союзник, бо згідно його наказу війська продовжували утримувати фронт до з'ясування махновською депутацією сутності григор'ївщини. Махновські полки ведучі безперервні бої з денікінцями, отримуючи менше озброєння ніж кадрові червоноармійські з'єднання, зазнавали невиправданих втрат. Це створювалося штучно і тільки стосовно махновських військ, бо в інших частинах Червоної Армії зброї вистачало. Серед махновського війська поповзли чутки про зраду з боку керівництва у Червоній Армії. У такій загрозливій ситуації Махну тільки силою авторитету вдалося вгамувати своїх повстанців і не піддатися на заклик лівих есерів про встановлення кращої влади ніж існуюча.

Махновці опинилися в епіцентрі бойових дій і батько вимагав негайно надіслати підкріплення, але допомоги так і не дочекався. 19 травня денікінці розпочали наступ, а 22 травня 1919 р. прорвалися у стик махновської бригади та 13-ї армії, лівий фланг якої був оголений. Через декілька днів, 25 травня, в розпал наступу А. Шкуро на махновській ділянці фронту Пологи-Гуляйполе – Бердянськ Рада Оборони УСРР запропонувала не виважене рішення «ліквідувати Махна в найкоротший строк». Голова Реввійськради Л. Троцький 2 червня дав неприйнятний для Махна наказ – своїми військами закрити оголену ділянку фронту в 100 верст від Слов'янська до Гришина. Утворилася безвихідна ситуація для обох сторін, під натиском денікінців червоні не утримали без підкріплення фронт і втратили Донбас, а Махно – Гуляйполе. Роз'єднанням сил скористалися денікінці й захопили значну територію України.

Ні висновки А. Бубнова, члена Ради Оборони УСРР, ні слушні заперечення командуючого 2-ю Українською армією А. Скачка (входила Задніпровська дивізія), А. Антонова-Овсієнка, головнокомандуючого Укрфронтом, про перебої в постачанні й утримуванні фронту після загибелі 9-ї дивізії та розгрому 13-ї армії не мали значення проти намагання Л. Троцького знищити махновщину.

Махно був загнаний у глухий кут – з одного боку тиснули денікінці, з іншого – червоні з застосуванням «червоного рятівного терору» згідно пропозиції Х. Раковського. Заборона 4-го Гуляйпільського термінового з'їзду, призначеного на 15 червня, під загрозою розстрілу його учасників і розстріл 17–18 червня 8-ми членів махновського штабу (Бурбига, Михалев-Павленко, Костін, Полунін, Я. Озеров – начальник штабу за відсутністю Махна) була останньою краплею. Тепер після оголошення батька поза законом 6 червня на станції Царекостянтинівка в катастрофічній ситуації Махно та повстанський штаб приймають єдине рішення: погодитися з відставкою Махна (з поста комбрига), щоб вивести війська з під подвійного удару та врятувати ту частину, яка повинна залишитися у лавах Червоної Армії (14-ї на чолі з Ворошиловим) до слушної години.

Передбачливий Махно залишає фронт і з іншою частиною військ (500 штиків, 300 шабель) вирушає в напрямку Єлисаветграду (нині Кіровоград). Після двох невдалих спроб взяти місто, війська відійшли до Компаніївки, де Махно дізнався про перебування у сусідньому селі Сасівці отамана Григор'єва. Виявивши твердість характеру, він переконав своїх бійців піти на тимчасовий союз із отаманом, а не ліквідовувати його відразу. В Компаніївці два ватажки прийняли рішення про об'єднання сил в єдину повстанську армію. Головнокомандуючим було призначено Григор'єва, а головою Реввійськради – Махна.

27 липня, в селі Сентові на Херсонщині відбувся повстанський з'їзд, на якому після взаємних звинувачень махновці (О. Чубенко, С. Каретников) вбили Григор'єва та членів його штабу і Реввійськради. Підставою для звинувачення стала затримка двох білогвардійських агентів, які прибули для встановлення зв'язку й організації спільних дій з отаманом. Заздалегідь оточені махновцями григор'ївці не наважилися на збройний спротив і перейшли на бік Махна, до інших отаманів та червоних. Відразу про це вбивство було повідомлено всім телеграфом на зайнятій станції.

17 серпня 1919 р. у районі залізничної ст. Помішна згідно вказівці Махна повернулися до війська з лав Червоної Армії колишні махновські частини на чолі з Калашниковим, Деменжі, Будановим та іншими. Махновське воз'єднане військо в районі Помішна-Єлисаветград-Вознесенськ нанесло несподіваний рішучий удар по денікінцях, звільнивши і врятувавши від загибелі оточені 45-ту, 47-му та 58-му дивізії Червоної Армії. Махно, дізнавшись про розстріл свого тестя (А. Кузьменка), надісланим для розправи загоном особливого призначення ВНК В. Затонського, наказав розстріляти 16 полонених червоних комісарів. На бік Махна перейшли бійці та командири, один із них – Стального полку – Полонський, кіннота Затонського, вояки з різних частин 12-ї російської армії, відступаючої з Південної України.

1 вересня 1919 р. у с. Добровеличківці під головуванням батька в зв'язку з переформуванням відбулися збори командирів з'єднаних загонів. Тепер постала «Революційно-повстанська армія України» (махновців) з 4-х корпусів (1-й – Донецький, 2-й – Азовський, 3-й – Катеринославський, 4-й – Кримський). Вона нараховувала 30 тисяч бійців, 10 тисяч кінноти з обозом понад 11 тисяч тачанок і возів ( або 12500), мала на озброєнні 1000 кулеметів, близько 20 гармат, сотні кулеметних тачанок. На сьогодні не існує єдиної думки стосовно її чисельності (від 40, 50, 80 до 110 тисяч) з урахування партизанських загонів і допоміжних сил. Командуючим армією був Махно, начальником штабу залишився В. Бєлаш. На чолі нової Реввійськради армії (30 осіб) став Лащенко. Контррозвідка, відділи якої були в усіх корпусах, підпорядковувалася особисто Махнові, а її секретні агенти діяли у військах противника, містах, на залізничних станціях. Загін особистої охорони «Чорна сотня» виконував і допоміжні розвідувальні завдання. Представники більшовиків, які відкрито діяли у повстанському війську, намагалися не тільки підірвати особистий авторитет Н. Махна, а й знищити батька, лідерів махновців і захопити владу. Першого разу махновська контррозвідка своєчасно розкрила змову і розстріляла без суду Я. Полонського та інших командирів-більшовиків. Другого разу сам Н. Махно, який аеропланом за дві години дістався з Бердянська до Гуляй Поля, встиг вчасно ліквідувати організаторів змови (командира Покровського полку III бригади А. Падалка).

Махновці після жорстоких боїв із денікінцями відступили в контрольований українськими військами район Умані. 20 вересня у Жмеринці була підписана військова угода Махна з С. Петлюрою – Головним отаманом військ УНР про спільну боротьбу з Денікіним, наданням махновським загонам зброї та можливості розміщення їхніх хворих, поранених (понад 3000 осіб) по шпиталях.

Махно і штаб у стані «тимчасового союзника» (армія УНР до 35 тисяч, УГА – до 50 тисяч) згідно нової тактики посилили свою безпеку та батька, за донесенням контррозвідувального відділу УНР, не приймали «надісланих» агентів як інструкторів, незважаючи на авторитетність документів. Махно після невдалої спроби знищити С. Петлюру, вступив у бойові сутички з білогвардійцями, які 22 вересня розпочали наступ проти армії УНР і УГА. 25–27 вересня біля сіл Крутеньке та Перегонівки (нині Кіровоградська область) відбулися вирішальні бої. Махно, який особисто керував операцією, 27 жовтня завдав несподіваного удару денікінцям зі сходу, вдаючи відступ на захід. Тут під Перегонівкою махновська армія розбила добірні офіцерські полки та вийшла з оточення. Рядових полонених, поранених денікінців махновці роззброювали і відпускали додому, а бажаючих брали до війська, як і червоних, австро-угорських і німецьких солдатів у 1918 р., яких Махно агітував повертатися до себе і боротися за революцію. Безжалісно розстрілювали військові з’єднання червоних, як, наприклад, штаб Петроградської бригади червоних курсантів за вбивство поранених і тифозних махновців. Денікінське командування знайшло винуватця своєї нищівної поразки в особі «продажної контрреволюції», агенти якої нібито підтримували Махна та сповіщали йому слабкі місця для нанесення ударів.

28 жовтня 1919 р. згідно з рішенням Реввійськради штаба армії повстанська армія України (махновців) вирушила у рідні краї по тилах білих трьома колонами: Центральна колона на чолі з Махном – на Олександрівськ, ліва на чолі з О. Калашниковим – на Катеринослав, права під командування В. Павловського – на Кривий Ріг – Апостолове – Нікополь. Усім командирам було наказано дезінформувати населення, що армія начебто рухається в інших напрямках. Вихід з оточення та славетний рейд на Катеринославщину, під час якого були звільнені міста Катеринослав, Олександрівськ, Нікополь, Павлоград, Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь, П'ятихатки, Кривий Ріг, розгромлений арсенал білих, є блискучим доказом військових обдарувань Махна. Переможна хода махновської армії по тилах білих призупинила їхнє просування до Москви і змусила генерала А. Денікіна зняти з більшовицького фронту найкращі з'єднання і направити їх проти повстанців. 7 жовтня Н. Махно звільнив Гуляй Поле, яке на радощах прозвали «Махноградом».

4–5 жовтня 1919 р. у м. Нікополі 4-й Кримський корпус під командуванням Павловського, розбив корниловські полки і порубав 300 білогвардійських офіцерів. У складі махновської республіки були Нікополь, Катеринослав, Олександрівськ, лінія фронту тягнулася П'ятихатки – Кривий Ріг. Згодом, після порозуміння зібрання громадян Нікопольської волості (2 листопада) виявило повну підтримку махновському рухові. Коли махновці під натиском генерала Я. Слащова, який здобув славу «переможця махновців», покинули Катеринослав, столицею махновського руху став Нікополь.

Під час другого перебування при владі в м. Катеринославі (з 11 листопада по 8 грудня) штаб армії та контора махновської газети «Шлях до волі» розміщалися в готелі «Асторія». Саме тут завдяки вилученню за наказом Махна спеціальною комісією грошей з Народного банку надавалася грошова допомога соціально-незахищеним верствам населення краю та 1 млн. карбованців було видано дитбудинкам. Сюди за допомогою звертався і Д.І. Яворницький, завідувач першого Катеринославського народного музею. Він отримав від батька «охоронну записку», 10 тисяч карбованців «на усиление средств музея» та ордер на отримання 200 пудів дров зі складу. У місті з'явилися «шубники», яким сам батько у вигляді військового заохочення або на знак дружби роздавав шуби з реквізованих 2-х міських ломбардів. Спроба організації безвладного устрою, або перетворення Катеринослава на «вільне місто» в якому була відсутня особиста нажива, експлуатація, безробіття і насилля закінчилися невдачею.

25 листопада в Гуляйполі було затверджено загальним селянським сходом головний документ місцевого самоврядування – «Положення про вільну раду». 1–5 грудня 1919 р. за наказом Махна завчасно до району Гуляйполя та Павлограда були направлені найкращі махновські частини для переведення їх від регулярного до партизанського стану при збереженні організаційної структури армії.

Батько через епідемію тифу відмовився на пропозицію Л. Троцького терміново вирушити на Польський фронт, але запевнив про готовність продовжувати боротьбу проти білогвардійців. Керівництво Червоної Армії не хотіло розуміти, що саме епідемія тифу й була головною причиною цієї відмови. 9 січня 1920 р. Всеукрревком видав постанову про оголошення поза законом Махна та махновців. Війська 45-ї дивізії під командуванням Якіра та 41-ї дивізії, яка контролювала район Оріхів-Гуляйполе, розпочали каральні акції проти Махна. 12 січня в Мелітополі інші червоні війська роззброїли та розстріляли бійців 15-го та 16-го кінних полків Кримського корпусу.

11 січня на спільних зборах комскладу та Реввійськради Гуляйполя, щоб врятувати армію від тифу і наступаючих із півночі червоноармійців, був прийнятий наказ про її розпуск терміном на один місяць. Це було зроблено вчасно, бо того ж дня до Нікополя вступили Червоні війська, які розправлялися з тифозними махновцями.

2 жовтня 1920 р. Махно підписав у Старобільську військово-політичну угоду з командуванням Південного фронту. Особистої участі у боротьбі з Врангелем батько не брав, бо перехворів на тиф і лікувався після тяжкого поранення в ногу. 3-х тисячний корпус повстанської армії під командуванням С. Каретникова першим форсував Сиваш, бився з кінним корпусом генерала І. Барбовича, під Ушунню та Карповою балкою, блискавичним рейдом узяв Сімферополь.

Після ліквідації Врангеля радянське командування порушило підписану угоду і після відмови батька передислокувати свою армію на Південний Кавказ розпочало її зищення. 26 листопада Махно вийшов із подвійного кільця оточення з під Гуляйполя і з'єднався з рештками Кримської групи, яка вийшла з оточення з Криму. З кінця листопада 1920 по серпень 1921 р. Махно веде безпощадну боротьбу з більшовиками. Здійснює ряд повстанських рейдів по Азовському узбережжю, на Дон і Поволжжя. Протягом Азовської операції (6–16 грудня) червоне командування, як і денікінське в 1919 р., недооцінило супротивника – піхота не витримала фронтального удару махновської кінноти, бойові якості якої викликали захват у петлюрівських командирів і генерала Слащова. Мобільність махновців, блискавичне пересування та реагування на зміну оперативної обстановки проти довготривалого проходження наказів у Червоній Армії призводили до відставання у «шуканні» махновців, до втрати зв'язку між червоними частинами та зриву запланованих операцій. В ході Азовської операції Махно надав показовий урок маневреної війни прославленим червоним командирам, продемонстрував талант військового полководця – як воювати зі значно більшими силами противника.

28 серпня 1921 р. Махно з дружиною Галиною і 70 (77–78) фанатично відданими бійцями перейшов кордон із Румунією та оселився в Бухаресті. 20 вересня уряд РСФСР надіслав уряду Румунії ноту з вимогою видачі Махна. В квітні (11) 1922 р. із дозволу уряду він разом із дружиною і сімнадцятьма колишніми повстанцями перебирається до Польщі. 12 квітня 1922 р. ВУЦВК оголосив амністію всім, хто воював проти Радянської влади в Україні, яка не поширювалася на 7 затятих злочинців, серед яких був і Махно. Уряд УСРР двічі (24 травня, 4 листопада) надсилав ноту урядові Польщі також із вимогою видачі Махна для притягнення його до відповідальності як карного злочинця. Але уряд Польщі, хоча і тримав махновців в концтаборі, відмовився їх видати. 25 вересня батька з дружиною і двома спільниками заарештували нібито за ведення переговорів із представництвом УСРР у Варшаві з метою підготовки повстання в Східній Галичині. 27 листопада 1923 р. у ході судового процесу вони були виправдані «за відсутності прямих доказів». У 1924 р. Нестор Іванович проживає під прізвищем Міхненко в польському м. Торуні, згодом – у Данцігу (Гданськ), де перебуває під наглядом поліції. В квітні 1925 р. за допомогою друзів-анархістів переїздить до передмістя Парижа – Венсен. Життя в еміграції – на чужині, невизначеність, розчарування, почуття непотрібності все частіше викликало у нього думки про самогубство. Підтримували його матеріально тільки анархісти, комітет підтримки Махна лише до 1930 р. (через розбіжність поглядів). Махно друкується в «Анархистском вестнике», «Деле труда». 1927 р. офіційно розриває шлюб, хоча дружина і донька щонеділі відвідували його. Єдиною втіхою була донька Олена, яка народилася 30 жовтня 1922 р. у Польщі, а головним заняттям – написання спогадів (перша книга вийшла у 1927 р.). Працював на різних роботах: столяром, ремонтував взуття, токарем на заводі «Рено», в останні роки стан здоров'я його значно погіршився, далися взнаки дванадцять поранень (в 1929 р. була зроблена операція, що врятувала поранену ногу від ампутації), загострився туберкульоз. 25 липня 1934 р. після складної операції Нестор Махно помер. На його похорон 28 липня прибули анархісти з багатьох країн світу, щоб віддати належну шану великому анархістові, який воюючи з усіма проти всіх, залишався вірним принципам анархо-комунізму, ідеалам соціальної революції, принципам народовладдя. Урну з прахом було замуровано в стіні Комунарів на кладовищі Пер-Лашез за № 6685. 1984 року це поховання підлягало ліквідації, оскільки закінчився термін оплати за нього. Тоді ж невідомий добродій оплатив наступні півстоліття збереження поховання і надав фінансову підтримку виданню книги «Нестор і Галина».

Як і буремний, карколомний період 1917–1920 рр. ХХ ст., так і постать батька Махна, який при житті був народним героєм і бандитом, союзником і ворогом Радянської влади, не піддаються одновимірним оцінкам і привертають увагу все більшого загалу політиків, істориків, журналістів, краєзнавців, кінематографістів і музикознавців. У 1996 р. французька анархістка, режисер Елен Шетелен зняла документальний фільм «Нестор Махно, український селянин», а в 2007 р. кінокомпанія «ДомФильм» – багатосерійний історичний фільм «Де́вять жи́зней Не́стора Махно́». В 1998 р. Товариство Нестора Махна «Гуляй-Поле» на чолі з А. Єрмаком виступило ініціатором проведення заходів до 110-ї річниці народження Махна: була проведена наукова конференція, згодом встановлено меморіальні дошки в Гуляйполі, на готелі «Асторія» в м. Дніпропетровську, пам’ятник у Нікополі, у Гуляй-Полі з 2006 р. проводиться Махно-фест «День незалежності з Махном» – музично-андеґраундний фестиваль, вийшли в світ видання, присвячені Несторові Махну та махновському рухові.




Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет