Герої України стус василь Семенович



жүктеу 456.75 Kb.
бет1/3
Дата19.04.2019
өлшемі456.75 Kb.
  1   2   3

Видатні люди краю


  1. Герої України


СТУС Василь Семенович
Василь Стус належить до тієї славної плеяди імен, без яких важко уявити вершинні досягнення української літератури. Поет від Бога, котрий увібрав у себе всі чари подільської природи і гіркоти нашої історії, перекладач і літературознавець, що вільно почувався в океані світового письменства.

Василь Стус народився під Різдво, 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району. Василь був четвертою дитиною в Семена та Їлини Стусів. Недовго жили батьки в цьому мальовничому селі. Батько був бригадиром в колгоспі, гарним та вмілим господарем, який завжди мав свою думку. Можливо, рятуючись від нашіптувань та доносів, і завербувався на Донбас, на хімічний завод 1940р. в Донецьку (тоді ще Сталіна).

Василь закінчує філологічний факультет педінституту, там вперше і виявляється його поетичний талант. 1959 рік позначився для Стуса дебютною публікацією в “Літературній Україні” його ранніх творів. По закінченні вузу Стус викладає в Таужнянській школі Гайворонського району Кіровоградської області, проходить службу в радянській армії (1959-1961рр.), а потім працює учителем української мови і літератури в школі № 23 містечка Горлівки. Певний час (1963 рік) працює літературним редактором в газеті “Соціалістичний Донбас”.

1 листопада 1963 року Стус стає аспірантом інституту літератури АН УРСР ім. Т.Г. Шевченка з курсу теорія літератури. Фундаментська робота про Павла Тичину – “Феномен доби” (1967-1979 рр.) стає для Стуса фатальною і надовго осідає в архівах КДБ. Аналізуючи творчість українського поета-класика, Стус дуже детально викриває “шкідливість партійності” в українській літературі.

Почався 1965 рік. Василь Стус зустрічає свою майбутню дружину Валентину Попелюх, яка згадує, що вийшла заміж за безробітного. Без роботи Василя залишив заступник директора Інституту літератури Сергій Зубков. Він виключив Стуса із аспірантури після славнозвісного виступу поета в кінотеатрі “Україна” на презентації фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. 4 вересня 1965 року, де Василь Стус підвівся і, не звертаючи уваги на вигуки із залу, що лунали: “Це провокація! Це неправда!”, – намагався закінчити промову, почату Дзюбою і Чорноволом. Під гомін сирени, увімкнутою співробітниками КДБ, пролунала фраза: “Хто проти тиранії – встаньте!”.

З 1965 по 1972 Василь Стус працює в будівельній бригаді, потім – кочегаром, співробітником Центрального державного історичного архіву УРСР, інженером відділу техінформації в одному проектному міністерстві. За цей час він підготував другу і третю поетичні збірки “Зимові дерева” і “Веселий цвинтар”. А практично готову до видання першу збірку віршів Стуса “Круговерть” цензори від ЦК поклали, що називається, на полицю.

13 січня 1972 року Василя Стуса заарештували, і він потрапив у слідчий ізолятор. За дев’ять місяців, під час слідства і суду, він написав близько 300 і переклав понад 150 поетичних текстів. Його посадили за видання книги за кордоном, за недоведені анекдоти про Леніна і чернетку з неопублікованим віршем: “Кубло бандитів – кадебістів, злодіїв та ґвалтівників – у стольному осіли місті, як партія більшовиків…” Київським обласним судом його було засуджено на п’ять років таборів і три роки заслання. За статтею 62 КК УРСР – за антирадянську агітацію і пропаганду.

У 77-му Стус каже про суд над комуністичною бандою. Він, мабуть відчув, що стає символом. На нього постійно тиснуть, його б’ють… Але найстрашніших катувань він зазнав набагато пізніше – в 1980 – 1985 роках. Слідчі, що працювали із Стусом, вражені щирістю і відкритістю поета, а напередодні суду його відправляють в Павлівну – на психіатричну експертизу. Звідти він виходить з діагнозом патологічна чесність. Як провину ставлять навіть те, що він “спілкувався українською мовою, коли в цьому не було необхідності”.

В Київ Стус потрапить в 1975 році, і лише ненадовго – з відкритою виразкою шлунка. Його намагались заламати, добитися від нього спокути. Потім знову табір.

Стус повернувся з Мордовії, за ним встановили постійний адміністративний нагляд. Його заарештували 14 травня 1980 року.

Суд визнав Стуса особливо небезпечним рецидивістом і засудив за 10 років особливого суворого режиму і п’ять років заслання.

В 1982 році Стус першим з репресованих радянських поетів був удостоєний премії “Arnerty international”. І одразу отримав за це рік відсилки в “одиночці”. В 1980-1984 роках у Стуса починається період “Чистої творчості”. В зоні він перекладає Гете, Рільке, Рембо, Кіплінга, Цветаєву і Пастернака. Народжуються його “Палімпсести” і збірка “Птах душі”, зусиллям КДБ для нас втрачена.

28 серпня 1985 року тюремники відправляють Стуса в карцер на 15 діб. Російський монархіст Леонід Бородін, який сидів із Стусом в одній камері, пригадує, що коли “винного” вели в карцер, той оголосив голодовку. На запитання товариша по камері: “Яку?” – було сказано: “До кінця”. Через тиждень в ніч з 3 на 4 вересня Василя Стуса не стало.

Сьогодні ім’я Стуса відомо практично всьому світові. Видано дев’ятитомник спадку поета. Його вірші перекладаються на різні мови світу. Василю Стусу присвоєно Національну премію України ім. Т. Г.Шевченка, а 26 листопада 2005 року за незламність духу, жертовне служіння Україні й національній ідеї, високі гуманістичні ідеали творчості присвоєно високе звання Героя України.



2. Герої Радянського Союзу
ГУЛЕВАТИЙ Трохим Яремович
Народився Трохим Яремович Гулеватий 15 квітня 1911 року в селі Косанове Гайсинського району у багатодітній сім’ї селянина-бідняка. Дванадцятирічним хлопчиною пішов працювати по найму, шість літ тяжко наймитував.

А коли у рідному селі взялися влаштовувати колгосп, став одним із його організаторів і працівників.

У вересні 1931 року Гулеватий – доброволець Червоної Армії був зарахований музикантом 331 кавалерійського полку, що базувався у місті Гайсині. Відтоді Трохим Яремович 26 років перебував на армійській службі, пройшовши нелегкий шлях від рядового до підполковника, заступника командира танкового полку.

У бойових діях випало йому брати участь вже в 1939 році – при звільненні Західної України та Білорусії. А Другу Світову розпочав, як фактично і всі тодішні військові, з оборонних боїв у складі 980 стрілецького полку 275 стрілецької дивізії, яка була сформована в основному з вінничан і боронила важливі стратегічні рубежі на Дніпрі.

У жовтні 1941 року дивізію перекинули на Північний Донець. Переваги ворога в озброєнні, техніці і водночас рішучість наших бійців триматись до останнього не давали фактично надій комусь з роти уціліти. У грудні 1941 Гулеватого було тяжко поранено. Після лікування медкомісія визнала Трохима Яремовича непридатним до подальшої служби. З часом він потрапляє на Північний Кавказ: пізніше бере активну участь у звільненні відомих курортних міст. Так, впродовж лише двох годин вуличних боїв повністю був звільнений Кисловодськ, далі Єсентуки, П’ятигорськ. І знову нагорода – медаль “За бойові заслуги”.

Визвольним наступ тривав та невдовзі капітана Гулеватого направляють на перепідготовку в перше Горьківське танкове училище. Війна продовжувалась, невгамовний й безсмертний офіцер рвався у бій. А тут новий сюрприз – направлення у Вищу Ленінградську бронетанкову школу. По її закінченню влітку 1944 року він отримує танкову роту й потрапляє з нею на І Український фронт, у третю гвардійську танкову армію, якою командував уславлений полководець П.С. Рибалка. І знову бої…

Не раз Трохим Яремович викликав, приймав вогонь на себе, першим кидався своїм командирським танком на прорив. І здавалося б, в абсолютно безвихідній критичній ситуації. І завжди виходив переможцем. І всюди танки гвардійця Трохима Гулеватого з’являлись там, де вирішувалася доля битв і операцій. Не обійшлось без його участі і падіння Берліна.

Цього історичного фіналу війни чекали всі воїни. Капітан Гулеватий заздалегідь готувався до боїв у фашистській столиці.

Його батальйон йшов у передовому загоні корпусу. Гулеватий на підступах до Берліну і у вуличних боях у фашистській столиці проявив винятковий героїзм, мужність і відвагу. Батальйон під його командуванням протягом усієї операції йшов у передньому загоні, першим форсував канал Тельвів, відбив при цьому дві контратаки ворога і знищив батальйон ворожої піхоти, захопивши в полон 500 солдатів і офіцерів. За весь час Берлінської операції знищив десять ворожих танків, 200 автомашин, 5 зенітних гармат. У важкі хвилини бою в районі стадіону особисто повів у штурмову атаку свій батальйон, виконавши завдання з’єднання з частинами першого Білоруського фронту.

На світанку підсилений вогневими засобами батальйон вирушив у визначений район південніше гітлерівської столиці. Через кілька годин маршу батальйон зіткнувся з угрупуванням німецьких військ, котрі поспішали на допомогу столичному гарнізону. Бій тривав недовго. Відчуваючи свою приреченість, гітлерівці здалися в полон. Та на березі Шпрее гарнізон лютував не на жарт. Саме тут мали зійтися війська двох фронтів. Ворог прагнув перешкодити цьому. Та не встояли фашисти під вогнем усіх видів озброєння комбата капітана Трохима Гулеватого. Наказ командування було виконано.

При наступі на гітлерівську столицю Гулеватий, замінивши пораненого командира батальйону, діяв рішуче, не ординарно й раптово для ворога. Завдяки цьому батальйон швидко, із мінімальними втратами просувався до рейхстагу. Будинок за будинком, квартал за кварталом, вміло долаючи разом із піхотою шалений опір приреченого ворога наші нестримно наступали.

І ось якось водночас все при затихло: надійшов наказ припинити вогонь, оскільки ворог капітулював. Радість давно очікуваної перемоги й водночас гіркий біль втрат полонили тоді воїнів. Та не встигли сповна оговтатись, як отримали новий наказ – здійснити марш мотор на Прагу, допомогти чеським повстанцям. І знову батальйон Гулеватого попереду, хоча двотижнева виснажлива битва за Берлін, здавалося забрала останні сили у солдат, не витримувала і сама техніка. Але все ж таки о четвертій годині ранку 9 травня батальйон Гулеватого першим увірвався в центр міста Праги, знищуючи останні вогневі точки фашистського опору.

За Берлінську операцію Гулеватому Т.Я. в червні 1945 року присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Загалом за бойові заслуги на війні та сумлінну післявоєнну службу Трохим Яремович Гулеватий нагороджений 7 орденами та 14 медалями.

Не стало мужнього підполковника у відставці Т.Я. Гулеватого 30.08.2002 року.




ЖМУРКО Іван Матвійович
Народився Іван Матвійович Жмурко в селі Степашки Гайсинського району Вінницької області 29 серпня 1914 року.

Поховавши в період голодомору батька й матір 14-річний хлопчина відразу подорослішав на кілька років. В душі поклявся, що не дасть померти трьом меншим сестричкам, отже тепер він їм – батько й мати.

Закінчив семирічку, працював у колгоспі. Шістнадцятирічним юнаком І. Жмурко залишив своє рідне село Степашки. Працював на будівництві Дніпровської ГЕС. А з 1935 року, коли виповнився 21 рік розпочав службу в Червоній Армії, далі закінчив піхотне училище, служив на кордоні командиром роти.

Згодом у 1939 році Іван навчався в Харківському військово-авіаційному училищі. А пройшов перше бойове хрещення у боях на Фінській війні.

Події 22 червня 1941 року застали молодого штурмана ланки бомбардувальників під Москвою.

Ворог мав значну перевагу в повітряних силах, тому перші бої за Смоленськ, Великі Луки та Калінін стали для лейтенанта Жмурка, як і для всіх пілотів Радянської Армії, справжнім пеклом.

Перші бойові вильоти пілот виконав 25 червня 1941 року. Щоразу піднімаючись у повітря, молодий пілот наказував собі не здаватись і бити фашистів, поки бачать очі та б’ється серце.

До серпня 1941 року від полку, у складі якого воював Іван Жмурко, залишилося лише декілька розрізнених екіпажів, які влилися у полк майора Полбіна (котрий згодом став двічі Героєм Радянського Союзу, генерал-майором).

З двох полків бомбардувального і винищувального, командирами яких були Герої Радянського Союзу майори Полбін та Клищов сформувалась група особливого призначення, підпорядкована Ставці Верховного Головнокомандуючого, яка діяла в найгарячіших точках воєнних дій.

В період осінньо-зимових боїв за Сталінград екіпажі здійснювали по 5-6 вильотів за добу. Часто такого навантаження не витримувала авіаційна техніка, виходила з ладу. Але молоді пілоти, загартовані в горнилі смерті, були на висоті. Залишатися на такому рівні їм допомагала мужня праця техніків, мотористі та зброярів, котрі з невичерпним ентузіазмом кували Перемогу.

Після розгрому фашистів під Сталінградом полк було перекинуто на Північний Кавказ, Кубань. Ворог тут лютував. Найдобірніші його сили після поразки під Сталінградом були підняті і кинуті в бій.

Одного разу під час атаки їхній екіпаж зустріли шаленим вогнем , між кабіною льотчика і правим мотором раптом вибухнув ворожий снаряд. Запалав мотор. На мить засліпило пілотів. Проте відважний екіпаж не повернув з бойового курсу. Важкі бомби продовжували сипатись на ворога.

І лише виконавши завдання палаючий бомбардувальник розвернувся. Знову сильно трусонуло. Іван Матвійович подивився на командира: бліде обличчя залила кров. Безживно впала голова, але руки ще тримали штурвал.

Секундна затримка – і буде пізно: літак втратить рівновагу і зірветься у “піке”. Жмурко миттєво потягнувся до штурвалу. Відсунувши від штурвала непритомного пілота взявся керувати літаком сам і вирівняв машину в лінію горизонтального польоту.

Скалічений літак піддався атаці чотирьох винищувачів. Стрілок-радист старшина Архипов відбивав атаки, поки билось його серце.

Лінія фронту залишалась позаду. У кабіні більше знаходитися не можна: палає одяг, полум’я лізе до обличчя штурмана, до рук, що стискають штурвал. Врахувати безвихідне становище і будучи уже над своєю територією на висоті 200 метрів, Іван Жмурко дав команду стрибати. З труднощами витягнув з кабіни мертвого командира Курбасова. Водночас з відкриттям парашута гримнув вибух: літак не долетів до землі 40-50 метрів.

Не зважаючи на важкі опіки та тілесні ушкодження, Іван Жмурко поховав на місці загибелі літака стрілка-радиста старшину Архипова, а тіло капітана Курбасова наступного дня доставив у свою частину.

За виявлення мужності і героїзму, а також бойовий подвиг був нагороджений третім орденом – Вітчизняної війни 1-го ступеня під номером – 314.

Потрапив у госпіталь, але з госпіталю штурман виписався передчасно, бо не мислив життя без неба та своєї «роботи».

Особливо яскраво проявилась майстерність І. Жмурка в боях при прориві східно-пруської оборони супротивника, в битвах за Кенігсберг та Зенлондський півострів навченого мистецтву навігації та бомбардування, принесли йому десятки бойових успіхів. Особливими були успіхи Жмурка при бомбометанні з пікіруванням.

Вміння очно розраховувати час та спрямувати літак на ціль, влучно відбомбитися – його найкращі якості.

При бомбардуванні фашистського аеродрому, де базувалося до 100 літаків ворога, ведучий групи у складі авіаційного полку знищив 32 німецькі літаки підірвав склад з пальним, вивів з ладу льотне поле, знищив автоматизацію та масу іншої техніки.

Зі мужність і героїзм проявленні на Західному Калінінському, Сталінградському, Донському, Північно-Кавказькому, 3-му Білоруському, 1-му і 2-му Прибалтійському фронтах німецько-радянської війни, штурману ескадрильї 35-го гвардійського бомбардувального, авіаційного ордена Суворова Сталінградського полку, гвардії капітану Жмурку Івану Матвійовичу, присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Він нагороджений орденами Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1-го ступеня, двома орденами Червоної зірки та багатьма медалями.

Свій останній бойовий політ І. Жмурко здійснив 8 травня 1945 року, в день підписання акта про капітуляцію фашистської Німеччини.

Закінчилась війна. Знову ожили для весни і для кохання обпалені війною людські душі. Почалась відбудова матеріальних і духовних цінностей.

Цей життєвий вир захопив і Івана Жмурка, котрому численні поранення на завадили закінчити Військово-Повітряну академію і освоїти найновіші зразки реактивної техніки, щоб потім передати свій фронтовий та професійний досвід молодим авіаторам, гартуючи юні кадри для Югославської народної армії.

Під час одного з польотів 4 серпня 1955 року І.М. Жмурко загинув.

На центральній вулиці Степашок в невеличкому сквері поховали Героя. Тут встановили його бюст.

КАСЯН Андрій Пилипович
Андрій Пилипович Касян народився 13 грудня 1918 року в селі Кіблич Гайсинського району.

Навчався у місцевій школі. Був ввічливим, поважав старших, мав чимало друзів.

Андрій дуже любив техніку і пішов навчатись на курси трактористів. Курси механізаторів закінчив у рідному селі, в Кібличі. Свою трудову біографію почав на колгоспних полях сусіднього села Грузького.

У 1939 році Андрія призвали до Червоної Армії. Закінчив школу молодших командирів і хотів повернутись до мирної праці. Та чорна тінь жорстокої війни перекреслила всі його мрії та сподівання. Андрій Пилипович став вірним захисником Вітчизни.

Хоробро бився воїн – захищав Крим, стояв на смерть біля стін Волгограда, звільняв від фашистських загарбників рідну Україну.

У період наступальних боїв на Житомирському напрямі. 28 грудня 1943 року під селом Студеницею офіцер Касян у рішучий момент заліг за станковим кулеметом і влучним вогнем впритул розстрілював гітлерівців, що намагалися оточити наші підрозділи. Особисто знищив 36 ворожих солдатів і підпалив бронетранспортер.

Винятковий героїзм проявив Касян і в бою за оволодіння населеним пунктом Сьомаки 09 березня 1944 року. Він першим переплив через річку Сниводу з кулеметною обслугою і забезпечив переправу стрілецьких підрозділів. Коли у німців почалося замішання, Андрій Касян скочив на коня і галопом помчав на німецькі траншеї. Німці накинулись на вершника. Андрій не розгубився. З пістолета поклав наповал трьох солдатів, а обер-ефрейтора захопив у полон. Решта німців кинулися врозтіч.

11 березня 1944 року форсуючи Буг біля с. Журавного Хмельницького району Касян першим з обслугою станкового кулемета переправився і своїм кулеметом забезпечив розвиток наступу підрозділів полку, які переправлялися на підручних засобах.

Великими силами піхоти і танків гітлерівці контратакували наші підрозділи в районі села Олександрівки. Але завдяки вмілому і сміливому керівництву гвардії капітана А.П. Касяна всі ворожі атаки були відбиті. В шостий раз фашисти кинулися в контратаку з трьох напрямків. Їм протистояла жменька бійців. Відступати було нікуди: позаду весняний Південний Буг. Коли закінчилися кулеметні стрічки, Касян почав стріляти в фашистів з пістолета. Він загинув смертю хоробрих у цьому поєдинку. Похоронили А.П. Касяна в селі Журавному Літинського району.

За геройський подвиг, проявлений при виконанні бойових завдань командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками, – гласить Указ Президії Верховної Ради СРСР від 25 серпня 1944 року, Андрію Пилиповичу Касяну посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.



Коваленко Юрій Семенович
Коваленко Юрій Семенович – офіцер-підводник, капітан 1-го рангу. Народився 8 травня 1942 року в місті Гайсин Вінницької області України в сім’ї службовця. У 1959 році закінчив 10 класів школи робітничої молоді в місті Триліси Фастівського району Київської області. Працював інструктором Фастівського районного комітету ДТСААФ. У Військово-Морському Флоті з липня 1959 року. У вересні 1965 року закінчив Вище військово-морське інженерне ордена Леніна училище ім. Ф.Е. Дзержинського в місті Ленінграді (нині – Санкт-Петербург).

По закінченні училища був направлений на Червонопрапорний Північний флот. Службу проходив на посадах інженера-фізика групи руху групи регламентних робіт з електромеханічної частини 7-го відділення технічного забезпечення підводного човна окремої бригади підводних човнів Північного флоту (10.1965-2.1966), потім – Навчального центру Військово -Морського Флоту (2.1966-5.1968), міжпоходової підготовки технічних засобів 32-го технічного екіпажу крейсерських підводних човнів Північного флоту (5.1968-2.1971). З лютого 1971 року по лютий 1973 – військпред військових представництв Міністерства оборони СРСР. З лютого 1973 продовжив службу у військовій частині Міністерства оборони СРСР, Міністерства оборони Російської Федерації. У серпні 1980 року присвоєно звання «капітан 1-го рангу».

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 травня 1989 за успішне виконання спеціального завдання командування і проявлені при цьому мужність і героїзм капітану 1-го рангу Коваленко Юрію Семеновичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка” (№ 11598).

З 1993 року в запасі. Жив у місті-герої Москві. Помер 11 вересня 2007 року. Похований у Москві на Троєкуровському кладовищі (ділянка 7). Нагороджений орденами Леніна (1993), Червоної Зірки (1974), «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР» 3-го ступеня (1979), «За особисту мужність» (1993), медалями. У селі Триліси, близько нової будівлі школи в якій він навчався, встановлено бюст.


ЛЯХОВ Георгій Васильович
Народився Ляхов Георгій Васильович в м. Гайсині 3 січня 1923 р. Батько і мати його воювали в прославленій Кримській кавалерійський дивізії. Разом пройшли тяжкі дороги громадянської війни.

Слухаючи розповіді батька про безстрашних котовців, Георгій з дитячих років мріяв стати військовим командиром.

Закінчивши середню школу, в перший рік війни поступив навчатися в Пензенське мінометне училище. Після закінчення його в 1942 році, одержав направлення в 69-у стрілецьку дивізію Західного фронту. Спочатку командував мінометним взводом, потім наказали прийняти роту. Хоробро бився на Курській дузі. Там показав себе майстром ведення мінометного вогню. Ще й тепер згадують, як він урятував штаб полку, що потрапив в оточення. Майор Бахматьєв дав по радіо наказ відкривати вогонь по району його командного пункту. Ляхов так організував вогонь роти, що відсік фашистів від штабу – вони відступили, зазнавши значних втрат.

Скільки таких епізодів, подій встиг побачити, бути учасником їх. Недарма ж за тринадцять місяців від молодшого лейтенанта дійшов до капітана, одержав орден Червоної Зірки та Вітчизняної війни.

Йому, капітанову, командиру мінометної роти Георгію Ляхову, минуло дев’ятнадцять коли він уперше побачив Дніпро. Було це на Чернігівщині під селом Радуль у жовтні сорок третього року. На тому, правому стрімкому березі, здається все вимерло. Але вони – від командира дивізії до рядового бійця – знали, що там принишк, заховався ворог. Знали, що фашисти цілодобово пильно стежать за всім, що відбувається тут. У підвалах зруйнованих і уцілілих будинків Раду ля сапери разом із місцевими теслярами ладнали засоби форсування. Перед переправою Ляхова призначили виконувати обов’язки заступника командира батальйону. Він «відмінного» форсування Дніпра залежало чи бути йому повноправним командиром батальйону.

Темна ніч окутана густим туманом. Беззвучними тінями виростають на дніпровську березі десантні групи, без шуму і плескоту спускають на воду човни, займають свої місця відповідно наказу.

Ворог почав обстріл, коли бійці були недалеко від берега. З човнів відповіли автоматним і кулеметним вогнем. Капітан Ляхов був на одному з них. Він повинен був забезпечити успішний поступ лівого флангу полку. А вже на березі мав організувати розвідку позиції ворога, визначити слабкі місця в його обороні.

Попереду головне: організувати штурм високого берега, удержати лівий фланг полку.

А ось і берег. Перше завдання виконано. Він на плацдармі. Більша половина його воїнів уціліла. Лівий фланг від контратак ворога надійно прикритий.

За цей день було відбито близько двох десятків контратак фашистів, захоплено багато полонених, три радіостанції, мінометну батарею, шість кулеметів та інше військове майно. Особливо відзначені героїчні дії капітана Г.В. Ляхова. Він керував боєм на лівому фланзі. Особисто знищив у рукопашному бою п’ять гітлерівців і захопив ворожу мінометну батарею, вогонь якої спрямував проти контра атакуючих фашистів.

За успішне форсування ріки Дніпро, міцне закріплення плацдарму на західному березі і виявлені при цьому відвагу і героїзм Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 жовтня 1943 року заміснику командира стрілецького батальйону 120-полку 69-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії капітану Ляхову Георгію Васильовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Ще багато битв і перемог одержали бійці дивізії на шляху до великої Перемоги. Разом з ними пройшов це довгий шлях і капітан Ляхов.

За відмінне виконання бойових завдань Георгій Васильович Ляхов нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни, І, ІІ ступеня Червоної Зірки, медалями.

Після закінчення війни навчався у Воєнній академії ім. М.В. Фрунзе, яку закінчив в 1949 році. Викладав в піхотному училищі. В 1962 році в званні підполковника звільнений в запас. Жив і працював в Читі.

Улітку 1965 року в селі Радуль, на березі Дніпра, відбулися урочисті заходи з нагоди відкриття обеліска на честь воїнів колишньої 69-ї дивізії. Сюди приїхали багато ветеранів. Серед них був і Герой Радянського Союзу Г.В. Ляхов – наш земляк.

Помер Г.В. Ляхов 5 червня 1983 року.


Каталог: images
images -> Конверттерді ашу хаттамасы
images -> Конкурсқа қатысуға жіберу туралы хаттама Б. Аманшин атындағы қазақ орта мектебі
images -> Педагогиканы ң жалп ы негіздер І
images -> Әуе кемелерінің халықаралық ұшуын қамтамасыз етуге арналған әуежайларды ашу және жабу қағидасын бекіту туралы
images -> Техникалық және кәсіптік, орта білімнен кейінгі білім беру саласында көрсетілетін мемлекеттік қызметтер стандарттарын бекіту туралы
images -> Бағдарламасы 11. 09. 2017-17. 09. 2017 ДҮйсенбі, 11 қыркүйек 7: 00 ҚР Әнұраны 7: 00 "Ауырмайтын жол ізде"


Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет