Історія України в романах Роман Іваничук



жүктеу 5.24 Mb.
бет10/37
Дата21.04.2019
өлшемі5.24 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   37

Просвітліли Омарові очі, він упізнав злиденну колись дівчинку, тепер розквітлу, розкішну, тільки стурбовану чимось.

— Кажу ще раз: воістину великий Аллах! Як ти тут опинилася, дитино? Я вірив, що ви знайдете добрих людей. А вам із мамою пощастило. Слухай мого друга Юсуфа, він тебе добра навчить. — Омар пригорнув до себе Мальву і вже по–дитячому заговорив до неї: — І не ходи понад урвища, і не заглядай до Бінь–башкоби, бо там витають душі тих, хто прагне праведної помсти. А праведна помста часто теж проливає невинну кров. Такий уже світ, дитино.

— Чиї ж там душі, дідусю? — тривожно запитала Мальва.

— Хіба Юсуф не розповідав тобі? Це сталося не так давно, ніхто ще й добрехати не встиг. Років з п’ятнадцять тому козаки допомагали татарам визволитися від турків. Козацький гетьман Дорош вивів на Альму шість тисяч степових лицарів проти татарського зрадника Кантемира–мурзи. Та нерівні були сили. П’ять тисяч козаків полягли разом із гетьманом над річкою, а одна тисяча відступила в гори і заховалася в цій просторій печері. Догнав їх тут Кантемир–мурза, оточив печеру і наказав виходити. Та не вийшли козаки. Тоді мурза сказав закласти вхід до печери хмизом і запалити, щоб викурити їх, як борсуків. Але і цього не злякалися. Всі до останнього загинули, а не здалися в неволю.

Широко розплющені сині очі Мальви палали здивуванням і захопленням. Спитала:

— Вони такі відважні — ті козаки?

— Мужній той, хто знає, за що бореться. Тільки зрадники стають боягузами, дитино… Але ти не ходи до тієї печери. Там гори кісток, там страшно.

Меддах Омар попрощався і подався вниз. Юсуф і Мальва мовчки просиділи за вогнищем до вечора.
Минало літо. Марія з Мальвою заробили в Юсуфа стільки сиру і масла, що донести його не змогли б. Ахмет нав’ючив їхнім добром коня, і подались вони утрьох до Мангуша.

Марія була щаслива — тепер якось перезимують. Трохи турбувала її Мальва. Підросла, зміцніла, та надто мовчазною стала.

Запримітила теж мати гарячі очі Ахмета, якими він раз у раз позирає на дівчину. Ба отой невловимий дівочий смуток завжди приходить тоді, коли серце вже чогось прагне, а чого — сказати не може. І Марія благала Бога, щоб допоміг швидше заробити гроші, бо відтак може бути пізно.

Мальві жаль було гір, ватрища, овечого запаху, казок і безнастанного погейкування та співу Ахмета. І засмучувала думка, що ніколи вже, можливо, не видряпається на Еклізі–бурун, щоб виглядати тугу за тим краєм, де народилася, ніколи більше не посидить біля входу до страшної печери, де загинуло тисяча козаків з тої маминої України, більше не уявить собі лицарів, які гинуть, щоб не потрапити до неволі. Все це забудеться, як казки Юсуфа і святого старця.

Над річкою Бодраком Ахмет розв’ючив коня, подав Марії її зароблене добро.

— Спасибі, Ахмете, — промовила Марія, але парубок не чув. Він стояв із опущеними руками і дивився на Мальву так тужно, що, здавалося, заридає хлопець. Мальва бентежилася від цього погляду, відступала боком до мами.

Раптом Ахмет вихопив ножа, і поки встигла скрикнути перелякана мати, поки зрозуміла Мальва, що чинить парубок, жмут чорного дівочого волосся залишився в його кулаці, Ахмет скочив на коня і залопотів долиною, ховаючись за хмарою куряви.

Розділ одинадцятий


Цей світ — корабель, в якому розум —

вітрило, а думка — кермо.

Східна приказка
Шляхом від Бахчисарая до Ак–мечеті гнав вершник шаленим галопом. Кінь збивав куряву некованими копитами, піна клоччям вилітала з–під вудил і хльоскала, зеленкувата, в обличчя вершникові. Бараняча кучма зсунулася на очі, вивернутий кожух тримався петелькою за шию, прохолодний осінній вітер шарпав її, намагаючись зірвати з петлі. Вже недалеко: попереду показалися пологі хребти, що набігли один на одного, наче випущені в череду бики, під лисими хребтами забіліли будинки резиденції калги–султана. Враз гінець різко зупинив коня. Зсунув шапку на потилицю, вгледівся в далину: по дорозі неквапно наближався невеликий кінний відділ. Два вершники — один на буланому, другий на білому в яблуках арабському коні — їхали попереду, за ними йшов слідом загін сейменів. Гонець зрозумів: калга–султан Іслам–Ґірей рушив до столиці на засідання дивану, не знаючи, що трапилося. Помчав назустріч калзі. Спинив змиленого коня на краю дороги, спішився і підійшов до найвищого тепер у краю сановника.

— Що скажеш? — спитав Іслам–Ґірей.

Гонець підвів очі, не розгинаючись. На нього дивилися двоє всевладних людей: калга із суворим поглядом чорних очей і не менш могутній від нього — вузькоокий, з приплюснутим і схованим у рідку бороду обличчям аталик[119] Іслам–Ґірея Сефер Ґазі.

— Хай милує мене Аллах від твого гніву, високий ханський достойнику, за чорну вість, яку я тобі приніс. Сонце сонць, уста Аллаха, могутній хан Беґадир–Ґірей учора вранці в Ґезлеві…

Іслам–Ґірей не зрушив ні одним мускулом лиця, тільки сіпнулася гостра з роздвоїною борода; повіки Сефера Ґазі звузилися, і крізь щілини, схожі на сліди від прорізу осокою, блиснули бистрі зіниці. Він повільно повернув голову до Іслама, калга–султан притиснув руку до грудей і процідив крізь стиснуті губи:

— Могутній наш предок Чингіз на горло карав вістунів горя, геть з дороги! — гукнув на переляканого гінця і вперіщив нагайкою коня.

Іслам–Ґірей намагався весь час триматися попереду Сефера Ґазі, не бажаючи зустрічатися з ним поглядом. Знав — старий хитрий учитель дивиться тепер в його потилицю і вгадує всі думки, що рояться в голові калги — першого претендента на бахчисарайський престол. Знав, що поділиться своїми думками з аталиком як не сьогодні, то завтра, — але тепер, коли кожна секунда важила не більше і не менше, як зеленоверха чалма, тепер, коли серце калатало в грудях одне тільки: «Нарешті, нарешті, нарешті!», коли очі жаріли жадобою і тривогою, він не хотів заглядати у вузькі прорізи повік Сефера Ґазі, які завжди відкривалися тоді, коли Іслам потребував поради.

Що — «нарешті»? Він чекав на смерть свого старшого брата? Так, чекав. Якщо б Беґадир не помер учора — о, слава Аллахові, що врятував від гріха, — Іслам сьогодні на банкеті сам би його відправив на той дивний світ, де цвітуть сади і течуть ріки… Бездарний слинявий віршомаз і боягуз — скільки лицарів погубив марно під Азовом, під тим непотрібним Кримові Азовом, — і все лише для того, щоб ні на штих не зрушитися з компасного кола послуху султанові. А цей послух призвів до загибелі татарського війська. Не так Азова, як саме цього хотілося Порті. Азов утратити — відтяти мізинний палець на лівій руці, Крим утратити — це позбутися цілої правої руки, що горне для імперії золото і невільників із України, Московитії і Ляхистану. Порті потрібне було ослаблення Кримського ханства, і Беґадир блискуче виконав волю свого повелителя!

«Не зрушитися з компасного кола послуху султанові, — вистукували копита по каміннях, — не зрушитися з компасного кола послуху Ібрагімові, придуркуватому, юродивому. Так, так, я, Іслам–Ґірей, присягну, присягну, присягну, це добре, що в Стамбулі Ібрагім, Ібрагім, Ібрагім…»

Шмагав коня нагайкою, бо кожна мить — це трон, кожна хвилина — це незалежність татарського ханства. Аби тільки не спіткнувся кінь, це ж, може, якраз ота мить…

Хто перший із нащадків Чингіза втратив її? Ногай, Тімур, Хаджі–Ґірей, Шагін–Ґірей? Де спіткнувся Шагін–Ґірей?

Сефер Ґазі витримав час, поки вгамується буря в душі шаленого Іслама, потім порівнявся з ним, сказав:

— Гарячий розум — виграш у бою. Холодний розум — перемога в політиці. Сповільни свій крок, Ісламе. Там, попереду, не ворожі обози і не жерла гармат. Там снується павутина змов та інтриг, там уже закишіли змії підступності і злоби. Мечем не візьмеш їх, а тільки гнучкою мислю.

Сефер Ґазі розтулив повіки.

— Що ти вирішив робити, Ісламе?

— Сьогодні їду до Стамбула.

— Не гоже думаєш. Чи слід вождеві йти попереду війська і першому приймати на себе ворожі стріли? Ти ж не можеш вгадати, як зустріне тебе султан. А якщо він прийме тебе за посланця від брата Мухаммеда, який теж нетерпляче чекав на смерть хана? А чому б ні? Може султан згадати, що ти колись, ще юнаком, стояв на боці нещасного Шагін–Ґірея. А чому б ні? І замість позолоченої шаблі й соболиної шуби тобі можуть подати шовкового шнурка на срібній таці. А чому б ні? Не гоже думаєш, Ісламе.

Сефер повернув коня ліворуч, і подався почет калги–султана понад Бодраком землями яшлавського бея.

— Не потрібен нам сьогодні парадний в’їзд, — продовжував з незворушним спокоєм Сефер Ґазі. — Ще маємо час. Нам краще непомітно ущелиною зайти до Ашлама–сарая і почекати там на вірного тобі молодшого брата нурредина Крим–Ґірея. Шли гінця до Качі і подумай про подарунки Ібрагімові.

За хвилину один із сейменів скакав через біасальські верхи до резиденції нурредина, а Іслам із Сефером поволі їхали попри вапнякові скелі Бакла.

— Ми на землях Яшлава, — порушив мовчанку аталик. — Приказка каже, що там, де ступить копито ханського коня, — те ханське. Та це далеко не так. Яшлавський бей, щоправда, слабкосилий. Але є Мансурови, Ширіни… Ті сильні. Позаду тебе ступає сотня вірних капи–кулу[120] — рабів твоїх, сейменів. Ханові треба на когось опертися. Хто буде в тебе правою рукою, чи думав ти над цим, Ісламе?

Іслам–Ґірей оглянувся назад. Його улюбленець хоробрий білочубий Селім, якого він купив у старої циганки в Салачику, їхав на коні у першому ряді воїнів і не зводив відданих очей з калги–султана.

— Беї зрадили Шагін–Ґірея, — відповів жорстко Іслам. — Не вони будуть моєю опорою. Маю здесятковане під Азовом військо, та я його подвою, потрою, вдесятерю! Лицарі будуть моїми обома руками!

Промовчав Сефер Ґазі. Йому сподобалася відповідь, бо сам вів свій рід з капи–кулу і ненавидів беїв. Але знав: без них ханові не обійтися. Не прихилить до себе, не дасть гідрі жертви для заклання — при першій нагоді зрадять хана. Тому промовчав.

Обігнули білу скелю Бакла, в’їхали до довгої ущелини Ашлама–дере, стиснутої з обох боків прямовисними кручами. В долині, біля Салачика, червоніли дахи літнього ханського палацу.

— Ти був тут не раз, Ісламе, — заговорив Сефер Ґазі, — а, напевно, ніколи не придивлявся до отої дивовижної скелі, що височить праворуч. Ану приглянься добре, що бачиш?

Іслам–Ґірей підвів голову. Справді, дотепер не помічав: із урвища звисав велетенський камінь, обмитий вітрами, він уже надколовся згори і погрожував загородити вузький прохід. Іслам зупинився здивований. Зі скелі дивилась на степовий Крим кам’яна подоба володаря. Груди і руки заковані латами, жорстоке монгольське обличчя владно і грізно вип’ялося вперед, поривчастість, гордість і сміливість рисувалися на кам’яній статуї. Здавалося — ось зараз простягнеться рука і тисячі сонних номадів помчать туди, куди вкаже жест вождя.

— Це ти, Ісламе, — такий, як є.

Вдоволена усмішка пробігла по костистому обличчі калги–султана, блиснула двома пучками світла в темних очах. Коні йшли. Іслам не відривав погляду від кам’яної подоби володаря, а вона що крок, то міняла свій вигляд, лагіднішала, розпливалася і, врешті, злилася з пласкою скелею.

— Тепер оглянься, — мовив Сефер, коли минули скелю. — Подивися з цього боку на той самий камінь. Що бачиш?

Іслам оглянувся. Над урвищем виповз велетенський тритон із хитрою головою сфінкса, причаївшись перед хижим стрибком.

— Це ти, Ісламе, такий, яким теж мусиш бути. Ти побачив два боки однієї й тієї ж суті — влади. Сміливість і владність у тебе є, хитрості повинен навчитися. А коли ні, то станеш невиразним, як оця подоба, коли на неї дивитися спереду. Або ж — як твій нефортунний брат Беґадир–хан. Тільки пам’ятай, сфінкс не повинен бути дужчим за лицаря, бо тоді перехитриш сам себе.

— Мудрий єси, мій учителю, — промовив зворушено Іслам–Ґірей. — Ти є моїм другим обличчям, я ще не знайшов його в собі. І, дай нам Аллах удачі, — будеш моїм першим візиром.

Стулилися повіки розумного старця, знову його обличчя закрилося зморшками, Іслам не міг би вгадати: радий аталик із такої перспективи чи в душі іронічно насміхається з недосвідченого ханича?

І тут згадалася Ісламові красуня–циганка, яку він мав покликати тоді, коли почне вирішувати сам свою долю. Покликати, щоб побажала щастя. Тепер настав той час. Нині в літньому ханському палаці єгипетська чарівниця ощасливить його.

— Селіме! — збуджено вигукнув Іслам, і синьоокий сеймен вихором прискочив до калги. — Ти не хочеш завітати до своїх в Салачику?

Юнак звісив голову, не відповів. Нахмурився Іслам. Це вперше Селім не виявляє бажання виконати наказ.

— Ти в мене батько і родина, — сказав Селім. — А більше нікого я не знаю.

— Справжній капи–кулу! — Іслам вдоволено плеснув Селіма по широкому плечі. — То слухай, що я тобі наказую: скачи до Салачика і знайди мені ту циганку–красуню, в якої очі світяться вогнем, а стан гнучкіший від лози… — Калга–султан раптом замовк, він помітив струнку дівочу постать у червоному сарафані, що вийшла з–за гори на стежку. — Постій, може, це вона. Добрі джини самі ведуть до мене віщунів мого щастя, їдь їй назустріч і привези сюди! Тільки негайно!

Сефер Ґазі поблажливо всміхнувся.

За хвилину Селім повернувся, тримаючи в сідлі на смерть перелякану дівчину.

Це не була циганка. Зовсім юна красуня, ще дитина, дивилася на Іслама великими синіми очима, страх спливав з її обличчя, вона прикипала поглядом до лицаря в блакитному кафтані, наче впізнавала його; в Іслама дивно, по–юнацьки, стиснулося серце — він ще не зустрічав такої свіжої краси, і вмить забув про єгипетську чарівницю, з якою тільки що бажав провести ніч.

— Хто ти така, дівчино? — тихо мовив Іслам, під’їжджаючи ближче. — Не бійся, зла тобі ніхто не заподіє. Хто ти і звідки йдеш?

— Я — Мальва з Мангушу. Мама послала до Салачика за…

— То й видно, що ти не циганка: очі в тебе блакитні, як у мого Селіма, і сказав би я — брат із сестрою зустрілися, якби не твоє чорне, мов гебан, волосся. Скільки років тобі?

— Дванадцятий…

— Гарна ти, — блиснули очі в Іслам–Ґірея.

Від цього погляду облило Мальву спекою, і їй стало так гаряче, як тоді, уві сні, коли вода чарівника обмивала її тіло. Мов заворожена, вона сповзла із Селімового коня і підступила до Іслама.

— Ти знаєш, хто я, дівчино?

— Знаю… Ти — хан.

Широко відкрилися в Сефера Ґазі очі, рвучко нагнувся Іслам–Ґірей, підхопив рукою дівчину за стан і поцілував її в щоку.

Устами дитини глаголе правда, — сказав аталик. — Не гайся, Ісламе, тримати ворожбу платою. Бо сказано: до казана розуму потрібен ще й черпак щастя.

— О, плата буде тобі, дівчино, велика, якщо ти захочеш її колись узяти. — Іслам підвів обидві руки до неба. — Свідком Аллах, якщо я стану ханом, то ти будеш третьою, але першою дружиною Іслам–Ґірея. Я знайду тебе в Мангуші, Селіме, відвези її до самого села.

Цієї миті почувся густий стукіт копит в ущелині. З Бахчисарая мчали чотири вершники, і серед них упізнав Іслам нурредина Крим–Ґірея.

Юний ханич зупинив коня, крикнув:

— Мухаммед ще вчора відіслав послання до Стамбула!

— Прокляття!

Заскреготали вудила по кінських зубах, здибився рисак на задні ноги, закричав Іслам:

— До Ашлама–сарая! — І перший рвонув галопом по вузькій стежці ущелини.
У Золотому Розі щодня розвантажувалися галери. З Європи і Африки привозили дівчат–полонянок для розпусного султана, купці з різних країн постачали гарем парчею, шовками, кисеєю[121], набивали золотом табівки і верталися додому, задоволені щедрістю падишаха.

Ібрагім сьомий день пиячив на радощах: черкеска Турґана народила йому сина Магомета.

З–під Азова верталися розбиті полки.

Великий візир Аззем–паша чекав султанського гніву: Азов вистояв. Він сам не міг збагнути, як могла втриматися невелика фортеця перед такою незліченною турецько–татарською силою.

Захмелений султан не викликав візира, він почувався в безпеці: потроїв охорону палацу, тисячі найманих шпигунів розіслав по столиці, Азов же десь надто далеко.

Аззем–паша сам попросився до султана на прийом. Адже війну програно, треба вирішити, що діяти далі — воювати чи миритися.

Ібрагім блаженно посміхався, він поманив до себе пальцем візира і показав йому списаний якимись чудернацькими кривими лініями пергамент.

— Дивися сюди, безголовий візире, — тицяв султан пальцем у малюнок. — Яке це щастя, що великий Аллах послав вам мудрого падишаха. Ви рік стояли під Азовом, і ні одна бараняча голова не могла додуматися, з якого боку його брати. Дивись добре: це карта Прикаспію і Приазов’я. Бачиш — Каспійське море. Сюди увійде наш флот і піде Волгою вгору аж до того місця, де Дон впирається у Волгу, наче ти ось ліктем об поруччя крісла. Там перекопаємо широкий рів, через той рів флот вийде на Дон і попливе вниз. З тилу, несподівано, вдаримо на Азов, і з нього залишиться купа попелу. А тебе призначу адміралом. Та це ще половина діла. Велику битву розпочнемо тут, у Туреччині. Я виріжу… — Ібрагім оскалив зуби, — виріжу, виріжу всіх християн…

Султан п’яно зареготав і хльоснув пергаментом по лиці великого візира.

«О Аллах! — шепотів сам до себе Аззем–паша і виривав жмутами волосся з бороди, повертаючись із султанського прийому. — Я не хочу, я не можу більше жити! — Проходячи кімнату катів, він шукав очима капиджіїв, і якби вони були, просив би, щоб йому стяли голову. — Я не хочу жити. Божевільний султан, божевільний уряд, і я, розумний блазень, виконую волю безумних злочинців!»

Зігнутий, пониклий, заходив великий візир у двері паша–каписи[122]. Біля входу на нього чекали зігнуті в пояс татарські посли. Вони просили благословити Іслам–Ґірея на кримський престол. Візир довго придивлявся до облич посланців і сказав їм таке, що вони знизали плечима, не знаючи, чи при своєму розумі султанський достойник.

— До кизляр–аґи Замбула йдіть. Так, так. Він відає справами Криму, а я ж Азовом. — І пішов, дивно посміюючись.

Замбул насправді вже встиг прийняти послів від Мухаммед–Ґірея. Скарбниця кизляр–аґи поповнилася ще одним мішком золота, і тепер він чекав лише, коли прокинеться п’яний султан.

Вранці Ібрагім довго не міг уторопати, чого хоче від нього Замбул. Стоїть на колінах і клянчить про якийсь Крим. Крим? Ну, то що? Помер хан? Помер один, другого призначимо.

Ібрагімові хотілося пити. Це ж так добре — випити і знову впасти в рожевий хаос марень, а потім до самого ранку блукати по кімнатах гарему і насичуватись, насичуватись, впоювати спраглу плоть любов’ю, несиліти від неї і знову пити. Чого він так колись боявся, що не зможе керувати державою? Ось уже третій рік вона існує при ньому, як існувала, і він тримає її в руках.

Плесне в долоні — і є золото, і є одаліски, і потроєна охорона палацу, і ціла армія шпигунів, що за добру плату доносять, хто бунтує проти султана. А тоді тільки голови — чах, чах, чах!

— Чого ти хочеш, Замбуле? — спитав роздратовано.

— Султане, до твоєї високості прибув із Криму ниций раб нурредин Крим–Ґірей. Він хоче просити в тебе, володаря слави і величності, щоб ти затвердив його брата Іслама на кримський престол.

— Я прийму його, коли Бог просвітить мій розум непомильною ухвалою, — відповів Ібрагім улюбленою фразою і дав знак Замбулові, що розмову закінчено.

Але кизляр–aґa не підводився з колін.

Воля твоя, султане, та хай буде тобі відомо, що Іслам–Ґірей за хана Джанібека потрапив до ґяурів і сім років перебував у почесному полоні в найзапеклішого ворога Порти — польського короля, де навчався зміїної хитрості і лукавства.

— Він боягуз?

— О ні, він сміливий, як барс, це…

— То хай буде Іслам–Ґірей ханом, — несподівано для Замбула ухвалив султан. — Я пошлю його на Азов, коли спорядять флот, — через Каспій, Волгу і Дон.

— Азов буде твоїм і без нього, — переконував Замбул. — Твій неосяжний розум змішає з чорною землею ґяурську фортецю. А Іслам, хай буде тобі відомо, підтримував Шагін–Ґірея — отого зрадника, якому за твоїм велінням стяли голову три роки тому.

Ібрагім схопився на ноги. Він досі нічого не знав про якогось Шагін–Ґірея, що, очевидно, готував змову проти нього. Але тут же заспокоївся. Думка про те, що цю змову ліквідували без його відома, підтвердила ще раз могутність його влади і безмежну відданість Замбула.

— Негайно, зараз же запроторити до Дарданелльської фортеці Іслам–Ґірея! — крикнув Ібрагім. — І на Крим вислати військо, сто тисяч, двісті тисяч!

— Не треба війська, — заспокоював султана Замбул, — Крим нині не бунтує. А коли повелиш призначити ханом Мухаммеда, боягузливі татари стануть смиреннішими, ніж при Беґадирові.

— Повеліваю, — рік султан.
За білим островом Мармара бушує море. А в Дарданеллах тихо, тільки сивими ребрами біжать хвилі і тихо хлюпаються до берега.

Фортеця Султанів — над самою протокою. Біля фортеці стояли дві зіржавілі велетенські гармати. Ядра, вистрілені колись із цих гармат, пробили віковічні мури Константинополя, і крізь пробоїни увійшов до міста Магомет II Завойовник, щоб стяти голову останньому візантійському імператорові Костянтину Палеологові і погрозити всьому світові своїм мечем.

Тепер грізні жерла цих гармат уже не страшні нікому. Але вони є, їх ще не скинули в море, вони свідчать про колишню войовничу могутність Порти, хоч нині стережуть тюрму.

Заходить сонце. Море щедро кидає на берег червоні шалеві хустки, та враз кається за свою щедрість і швидко хапає їх із ріні, залишаючи тільки черлені тороки на піску. Ніч западає раптом, сонно дихає вода, як людина в трудному сні — поривчасто, зрідка.

І так без кінця: тижні, місяці, роки… І тільки, як сон, згадуються Іслам–Ґіреєві ворожба старої циганки і дитяче пророцтво дівчинки Мальви. Немає нічого…

А молода сила нуртує і біль визолює душу. Зрадник Мухаммед гріється біля мангала у гаремі, жирує, а турок щораз міцніше сковує ланцюгом Крим. Ісламові зрідка приносять вісті з батьківщини. Іноді запливе до затоки якась рибальська байдарка — то, гляди, вірні переодягнені капи–кулу.

…Яничарський гарнізон роз’їхався з Кафи по півострові забирати татарських юнаків у аджем–оґлани.

…У Криму голод. Сарана доконала степ. Люди у відчаї йдуть за Перекоп і не повертаються, залишаються жити на Диких полях. Щораз більше людей купують грамоти в хана, а він радо дає, бо хоче бахчисарайський палац уподібнити до стамбульського Біюк–сарая. Крим порожніє.

…Від розкладених трупів людей, що загинули голодною смертю, шаліють пошесті.

…Турецькі мубашири забирають на ринках у татар усю здобич. Стамбульський двір вимагає золота. Азов здався, та від цього султанська скарбниця не збагатіла. Російський цар, наляканий Ібрагімовою погрозою вирізати християн у Туреччині, наказав козакам покинути Азов. Козаки підпалили порохові льохи і віддали туркам купу каміння.

А що робить Мухаммед?

Він, як і Ібрагім, не виходить із гарему і щотижня висилає до Стамбула чауша з листом, в якому присягається на вірність.

Іслам–Ґірей у Дарданелльській фортеці — мов загнаний до клітки лев. Сефер Ґазі ще не здався. Він знає всі таємниці державного ладу Порти і вже кілька місяців сидить у Стамбулі, сподіваючись зустрітися з Азземом–пашею.

Та небагато сподівань покладає Іслам на старання аталика. Він пробує діяти інакше. Пише листи, в яких закликає скинути Мухаммед–Ґірея з трону, листи розходяться по всьому Криму. Сам готується до втечі. Він піде в гори, збере військо, за Перекопом знайде козацьких недобитків і кине виклик усьому світові. Його клич почують серби, болгари, єгипетські мамлюки… З дня на день чекає Іслам торгової паштарди, якою він пробереться через Дарданелли і Босфор у Чорне море.

Заснула сторожа. Ледь–ледь хлюпочуть хвилі, та не чути, щоб хтось полохав веслами затихлі води Дарданеллів. Чому ж не йдуть? Затримали, пронюхали?

Неподалік тихо стукнулася об берег байдарка. Хтось іде… Один… При місяці сріблиться бородата голова. Сефер!..

Сефер Ґазі підійшов близько до Іслама, плескате обличчя надималося від стримуваного віддиху, повіки зійшлися так тісно, що не видно крізь щілини чорних зіниць. Аталик сердитий. Іслам бачить, як він насилу стримує лють. Намагається вгадати, що могло трапитися.

Розплющилися очі, гнівним поглядом проштрикнув Сефер свого вихованця, схопив його, мов хлопчика, за барки, потряс.


Каталог: authors -> Ivanychuk
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   37


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет