Історія України в романах Роман Іваничук



жүктеу 5.24 Mb.
бет11/37
Дата21.04.2019
өлшемі5.24 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   37

Зів’яв старий. Опустив руки і пішов до берега, спотикаючись об каміння. Сів, звісив ноги у воду. Мовчки присів біля нього збентежений Іслам. Знав, що гнів аталика недаремний. Видно, все викрито.

— Коли мало сили, — мовив несподівано спокійно Сефер Ґазі, — треба розв’язувати міх із хитрощами, Ісламе. Я колись тобі показував кам’яну подобу в Ашлама–дере, яку природа створила наче вмисне тобі для науки. Але ти не послухався… Лізти на рожен і чесно вмирати — геройське діло. Таких героїв хвалять і шанують, про них складають пісні ашуги. Користь від їхніх подвигів немала — так. Ці безумці — то світочі, без яких жоден народ не міг би стати народом, бо його зневажали б за покору. Хтось мусить дати спалити себе на кострищі, хтось мусить вмирати напоказ без страху і каяття. Та це лише частина боротьби за волю. Є інші герої, що роблять другу половину справи, їх не шанують, ними гидують, але без них не може звершитися перемога. Вони мусять принижуватися, називати себе рабами і слугами, цілувати стопи своїм повелителям. І за це насильство, яке вони чинять над собою, треба їх шанувати. Бо приносять користі не менше. Вони проникають у саме серце ворога і зсередини точать його. А плата їм за це — ганьба від людей. Слава — першим. Тільки запам’ятай: той не любить своєї батьківщини, хто хоче нагороди за любов до неї. Я ще раз терпляче роз’яснюю тобі, Ісламе: вождь повинен поєднати в собі геройство чесне з геройством хитрощів. А якщо ні, то ти тільки воїн — тоді іди на герць і не берися за кермо.

— Що трапилося, Сефер–баба? — спитав Іслам–Ґірей, коли аталик закінчив своє довге повчання.

— Ти мусив би вже здогадатися, що… Коли твій ворог навіть мурашка, то вважай її слоном. А Мухаммед таки хан, в його руках влада. Я довго тинявся попід воротами сараю, багато терпіння і грошей коштувало мені, коли я добився зустрічі із всесильним кретином Замбулом, якого колись купили на кафському ринку за тридцять піастрів. І таки зустрівся з ним, і він влаштував мені аудієнцію у великого візира. А тоді, коли вже мала розв’язатися твоя доля, чауш Мухаммед–Ґірея прискакав із доносом, що ти розсилаєш бунтарські листи по Криму. Зляканий заєць іноді стає левом. Ти розкрив карти перед боягузливим Мухаммедом, і він тепер тебе зжере. Ти забув, що пес, який хоче вкусити, зубів не вишкірює… Я пробував заперечити, але візир показав мені листа, писаного твоєю рукою. Сьогодні ти чекав не мене, а торгової паштарди, я знаю. Вона арештована в Золотому Розі, твоїх друзів завтра повісять, а ми з тобою помандруємо на острів Родос.

Немов підтята, впала Ісламова голова на груди.

— Звідти не повертається ніхто…

— Навіть тоді, коли стоїш під ешафотом і холодний шнурок дотикається кадика, — вузькі очі Сефера Ґазі були бадьорі, і не тьмяніла в них безнадія, — навіть тоді не кажи, що все пропало…

Наступного дня Іслам–Ґірей і його вірний наставник Сефер Ґазі пливли турецькою каторгою під вартою двадцяти яничарів Егейським морем на південь.

Розділ дванадцятий
Розмови з мудрецями більш потрібні царям, ніж царські милості — мудрецям.

Сааді
Однієї з останніх ночей рамазану[123], перед світанком, коли правовірні споживали сніданок, щоб запастися на денний піст, крайчик повного місяця зайшов чорним півкругом, темна пляма дійшла до середини диска, а потім поволі сповзла.

«Щось трапиться у султанському дворі, когось не стане в Біюк–сараї, — зашептали люди, вийшовши на вулиці Стамбула. — Коли темніє сонце — то султана, а якщо місяць…»

Бачив затемнення місяця і Аззем–паша. Він не був забобонний, але затемнення, яке віщувало смерть великому візирові, надто відповідало обставинам, що склалися при дворі, — усього можна було чекати.

На Ібрагіма, оточеного вартою і мурами, виснаженого вином і гаремними ночами, щораз частіше находила манія страху і підозріливості. Іноді він шалів у божевільній люті, якої боявся навіть Замбул: султан шукав тоді жертви, і не одна голова постельничого чи кубкодержця котилася додолу тут же, у султанських спальнях. Після нервових приступів Ібрагім впадав у меланхолію, тоді кликав до себе великого візира і примушував його слухати свої вірші або маніячні плани завоювання Русі, Італії, Угорщини. Аззем–паша щодня чекав на безглуздий наказ, якого виконати не зможе. А тоді, звісно, кінець. Hyp Алі давно чекає на таку нагоду.

Великий візир відчував тепер більше, ніж будь–коли, пекучу потребу зустрітися з кимось розумним, кому б міг довірити свої думки і сумніви, від кого почув би слова поради і розради. В Біюк–сараї такої людини не було.

Якось таємні агенти принесли у двір чутку, що у Стамбулі знову з’явився меддах Омар: він розмовляє з людьми, слухає їхні скарги. Що з ним чинити?

Аззем–паша багато чув розповідей про меддаха Омара ще за часів Амурата. Про мудреця, що розгадав під стінами Багдада сон шаленого султана і якимсь чудом залишився живим, ходили по країні легенди. Великий візир наказав розшукати Омара і запросити його до свого палацу на перший день байраму.

Коли мосахир[124] настирливим калатанням об дерев’яну дошку сповістив правовірних про кінець посту, до приймальні візира прийшов меддах Омар. Хвилину стояли вони один проти одного — неймовірно подібні, немов близнюки: однакові на зріст і віком, обидва сивобороді і високочолі, різнив їх хіба тільки одяг. Візир — у білій хутряній киреї, Омар — у простому, вицвілому на дощах і сонці бурнусі. Зустрілися, наче сини однієї матері, яких доля розлучила ще в дитинстві і повела різними шляхами: одного до влади, другого до народу, одного зробила володарем, другого — мудрецем.

А на схилі віку звела їх знову, щоб кожний з них розповів про свій досвід, свою правду.

— Ти просив мене, великий візире, хай Бог дасть тобі вічне життя, щоб я прийшов до тебе, — вклонився меддах Омар. — Що ж примусило можновладця, який тримає в руках тисячі військ, мільйони народу і туґру[125], вдатися до убогого меддаха, що не має нічого, крім крихти простої людської мудрості, подарованої Аллахом?

— Сумніви, — коротко відказав Аззем–паша.

Не чекаючи запросин візира, меддах присів на гаптовану сріблом подушку, напроти нього сів і візир. Омар придивився до обличчя Аззем–паші: не було на ньому ні пихи гордої, ні жорстокості тирана, ні неприступності повелителя. Омар знав всесильних світу цього, та зустрічав серед них лише грубу запальність, глупу пихатість, темну жорстокість. Велителя, який сумнівається, ще не доводилося бачити.

— Сумніви — потрібна річ, — мовив він. — Бо хто не сумнівається, той не досліджує, хто не досліджує, той не прозріває, хто не прозріває, той залишається в сліпоті. Але я не знаю, як говорити з тобою, щоб мої слова принесли тобі користь. Адже сказав ваш шейхульіслам, що слів, які приносять здобуток вірі і владі, не треба знати і не треба говорити; слова, що записані в книзі пророка, треба говорити, а розуміти їх не конче, про вади вельмож можна знати, та говорити заборонено. Як дозволиш мені бути з тобою?

— Говори правду. Бо ж мусить хоч один із владик знати істину. Кожна мить тепер приносить незрозумілі загадки, яких я розгадати не в силі. Колись було інакше. Давніше доба тривала десятки років, і людські уми призвичаювалися до неї, тепер же на один день десятки епох. Я розгублений, я не розумію, де істина, а де облудність, де золото, а де сухозлітка. Бачу якусь бездонну прірву між двором і країною, між потребами людей і тим, що ми їм даємо, між словом і ділом. І не знаю, як переступити її. Хто винен — султан, візир, кадіаскер? Але ж сановники міняються, а прірва западається все глибше. Двір потребує грошей, накладає на підданих податки, і чим більше їх накладає, тим менше золота у державній скарбниці. Народ стогне, а імперія від цього не міцніє…

— Це закономірно, візире. Між бажанням держави і бажанням людей існує вічна суперечність. Але при розумних, добрих і вчених правителях ця прірва така вузька, що її можна завжди переступити. Що ж сталося в нас? До того часу, поки слава завоювання була спільною метою держави і народу, народ не шкодував свого життя для слави. Потім одна людина взяла владу до своїх рук, народ потрапив у залежність від єдиновладця. Одна людина за всіх думати не може, вона впадає в помилки, думки мільйонів не можуть збігатися з думкою однієї людини. І звідси починається та криза, про яку ти говорив. Єдиновладець прагне до розкошів, і витрати перевищують прибутки. Він хоче слави для себе і завойовує чужі землі. Кожна чужа земля сповнює люд тривогою, бо тоді життя його в постійній небезпеці. Народ хоче спокою, а не чужих земель, які не дають йому ні радості, ні хліба. Володар примушує підданих воювати, і піддані нерадо проливають кров за те, що їм не потрібне. Володар здирає податки на воєнні витрати, людське майно перебуває під постійною загрозою, люди втрачають бажання до його придбання. А багатство держави залежить від особистого багатства людей. Якщо його в них немає, — звідки візьметься в держави? Коли народ пригнічений, — скарбниця порожня…

— Ти говориш страшні речі, розумний старче, — мовив у задумі Аззем–паша. — Твої слова доводять безвихідність становища Турецької імперії. Я ж думаю про її могутність, а не про загибель, і шукаю шляхів до зміцнення.

— Те, що рветься, нескінченно зшивати не можна. Ми, правда, невтомно зшиваємо, але чим? Догмами старого Корану, що навіває багато думок і поезії, але став непридатний для управління державою. Тисяча років минуло від часу його створення, а становища світу і народів, звичаї і погляди не існують незмінно. З плином часу відбуваються постійні зміни, Коран же залишається таким, як був за халіфів пророка. Може, потрібні доповнення? Напевно, потрібні. Але улеми, чиїми руками управляє єдиновладець, відірвані від дійсного світу, їхнє мислення умоглядне, їхні книжні закони не відповідають життю. Тому богослови мусять припускатися помилок, їх же наслідують проворні пристосуванці заради своєї наживи. Народ перестав їм вірити. Кориться, а не вірить. Хвалить, а не любить. Говорить одне, а думає інше. Держава відчуває це, щораз менше довіряє своїм власним синам і впокорює своїх же людей чужинцями — яничарами. Звідси починаються внутрішні бунти, а бунти — це початок загибелі імперії.

Аззем–паша підвівся.

— Омаре, — сказав він, — дай подумати мені. За твої слова можна повести тебе на ешафот. Але від цього не зміцніє Туреччина. Якщо ти маєш рацію, то нема за що тебе карати, коли ж ти помиляєшся, то твоє дабірство[126] не підірве державних підвалин. Ти мислиш, а мислячі люди повинні жити. Прийди до мене за сім днів. Я хочу продовжити нашу розмову.


В перший день байраму до Стамбула з’їхалися купці і крамарі з усіх кінців імперії. Як і кожного року після рамазану на Бедестані мало відбутися султанське торжище. Субаші оголосив, що відкриватиме торги сам султан Ібрагім.

Ювелір Хюсам зважився піти ще раз зі своїм незвичайним крамом на базар. Мусив продати хоч трохи товару, щоб заплатити податок. Старості ювелірного цеху, уста–рагінові, донесли, що Хюсам і далі виробляє браслети, медальйони, амулети, а до цеху вступати не хоче, тож староста наклав на старого неймовірно високий податок — аж вісімсот акче. Таких грошей Хюсам не міг роздобути, хоч би спродав усе, разом зі своїми папучами. Правда, за один тільки рубіновий амулет він міг би взяти набагато більше, але хто його купить?.. Нафіса хворіє, рідко вже й на ноги підводиться, а принести їй чогось смачного нема за що. На Хюсамовому дастархані давно вже не було ні пастирми, ні баклави[127], перебиваються обоє на паляницях і каві. Як дожити довгий вік, якщо Бог не пошкодував їм днів під своїм небом?

Хюсам зібрав добро до мішечка і подався до Бедестану, чей знайдеться для нього, нецехового, хоч трошки місця на долівці?

Базарний гармидер було чути здалеку. Народ тягся юрбами до центру, на в’ючених мулах і верблюдах пробивалися купці крізь натовп, тіснячи і тратуючи піших, викрикували гамали[128], вимагаючи вступатися з дороги. А з обох боків один біля одного сиділи жебраки з кяшкулями[129] — предтечі базару. Так багато жебраків Хюсам ще не бачив. Щороку їх, видно, збільшується, а хто знає — може, незабаром і старий ювелір поповнить їхні ряди?

Цікаво, ким вони були? Хюсам понишпорив у кишені кафтана, знайшов кілька мідних монет і підійшов до крайнього.

— Звідки прислало тебе горе, нещасний?

— З Анатолії… Тімаріотом був. Податки загнали в лихву, лихварі забрали тімap…

Хюсам кинув до к’яшкулю одну монету і підійшов до другого.

— Я дубильник з Адріанополя. Уста–рагін зажадав за мою майстерню бакшиш. Оце й збираю на хабар. Не пошкодуй двох монет, добрий чоловіче.

— …Я ходжа, був учителем у медресе на Скутарі. Хіба я знав, що вірші Вейсі і Нефі[130] заборонено читати софтам? Вигнали…

— …Я колишній хатиб. Насмілився сказати на проповіді, що кадій тлумачить Коран так, як йому вигідно…

— …Я румелійський райя… А ти чого випитуєш усіх? Може, шукаєш товариша за своїм фахом? Не завдавай собі клопоту. Тут усі рівні. Махді прийшов до нас раніше часу, вказаного пророком. Сідай біля мене, жебратимемо до спілки. Так краще…

Пішов Хюсам. Ряди жебраків змінилися мізерними крамничками під сірими наметами. До головної брами Бедестану було ще далеко, та базар починався вже тут. Власники крамниць, кравецьких майстерень, цирулень, кафеджіїв, яким, видно, не залишилось місця під склепінням ринку, голосно вихваляли товар, звертали на себе увагу, хто чим міг: один грав на гуслях, другий дрібно вибивав на тамбурині, інший курив ладан, хто видзвонював дзвіночками. Тут були і араби в різнокольорових бурнусах, і крикливі греки з квітчастими хустками на головах, і мовчазні турки в чалмах. Продавалося все: канделябри, таці, кремінні рушниці і ятагани, перець, колеандра, помаранчі, парча, єдваб, шовк.

Хюсам подумав, що нема чого йому пробиватися далі, пізно прийшов. Притулився в ряді, поставив перед собою солом’яне крісельце, розклав на ньому свій дорогоцінний крам.

Крізь базарний знервований гармидер долинали уривки фраз, небавом Хюсам міг уже вловити їхній зміст: люди обурювалися, що на ринку ходять фальшиві монети, а піастри вичеканили з нещирого золота.

Напроти, біля дверей нужденного склепу, стояв крамар у смішній позі, ніби розіп’ятий, і лементував крізь сльози:

— Я ніколи не підвищував цін, але погляньте, погляньте, які мені гроші дають!

Хюсам скорботно похитав головою. Цього крамаря стамбульський кадій прибив сьогодні за вухо до одвірка крамниці — справедлива кара здирникам. Але ж як він міг не заправити подвійної ціни, коли гроші наполовину втратили вартість?

— Ось приїде султан, — не вгавав покараний, — і ми спитаємо, куди поділося золото, чому нам платять удвоє легшими піастрами.

З відчиненої кофейні долетів сміх. Якийсь софта розповідав анекдоти.

— Куди поділося золото? Він питає, куди поділося золото! А хіба йому невідомо, що трапилося недавно в Біюк–сараї? Покликав наш султан дервіша Алі–бабу і запитав його, в чому суть щастя на землі. Алі–баба відповів: «Їсти, пити і пускати вітри». Розсердився султан, посадив зухвалого дервіша до тюрми, аж раптом — о Всевишній! — у султана стався запір. Покликав знову сонцеликий Ібрагім дервіша і простогнав: «Якщо вилікуєш, дам за кожний спуск по мішку золота». Помолився дервіш добрим джинам, почав султан голосно пускати вітри, а казнадар за кожним разом кидає перед Алі–бабою по мішку з грішми. Тут вбігла валіде. «О сину мій, — закричала, — що ти робиш? Адже так продуєш усе царство!» А він питає, куди поділося золото…

Регіт у кофейні раптово змовк, кремезний чолов’яга вскочив до кофейні, схопив софту за коміра. Той вирвався і зник у натовпі.

Хюсамові не було смішно. Він із болем поглядав на свої вироби, яких ніхто не брав, бо хто ж візьме, коли гроші султан справді проциндрив?

Народ усе більше хвилювався, гомонів. Чекали на приїзд Ібрагіма.

Біля султанського палацу тим часом чинилася не менша веремія, ніж на базарі. Із самого ранку біля головних воріт ліворуч стояли вишикувані кінні спаґії, ті, що служили султанові за землі, — тімаріоти і заїми; праворуч — яничари. Очікували на виїзд султана. Повинна була відбутися церемонія цілування султанської мантії.

Падишах довго не з’являвся. Врешті відчинилися ворота, але замість нього вийшов начальник охорони султанського плаща, перед собою на дрючку він ніс Ібрагімову шубу.

Здибились враз коні спаґіїв, обурені комонні готові були ринутися у ворота і вчинити розправу над султаном за ганьбу, але тут почулася голосна команда яничар–аґи Hyp Алі: «До зброї», і спинилися спаґії. Розгублений капу–аґа[131] схопив у руки шубу і подав її для цілування алай–бегові. Той зблід від обурення і зневаги, і не знати, чим би все закінчилося, якби не закричали яничари:

— До падишаха! Хто поперед нас сміє цілувати султанську мантію?

Зчинилася буча, вартові капиджії побігли у двір доповісти Ібрагімові про небезпеку. Султан зачув підозрілий крик і тремтів усім тілом. Дізнавшись про причину яничарського бунту, він наказав негайно стяти голову церемоніймейстеру. Капу–аґа був страчений прилюдно, заспокоєні яничари юрбами подались до Бедестану відкривати замість Ібрагіма султан–мезади.[132]

Чорбаджі Алім ішов попереду своєї орти — бундючний, у дорогому кунтуші. Темним поглядом поводив на торговців, і вони нітилися, замовкали: на Бедестані знали звички найближчого соратника яничар–аґи.

З того часу, як Аліма призначили чорбаджієм, минуло кілька років. Він міцно увійшов у довір’я Hyp Алі, гроші щедро капали до його скарбниці, яку він тримав у багатого ювеліра на Бедестані. Щодень, щорік згасала жадоба воювати — інші перспективи всміхалися тепер лицареві. Знав Алім: при першій нагоді яничар–аґа стане великим візирем, а він тоді піде на його місце.

Та й не було рації при султанові Ібрагімові рватися до бою. Ті часи, коли достатки і славу яничари здобували на війні, пішли в небуття. Тепер посаду і звання можна було купити, а гроші кмітливим пливли звідусіль: хабарі приносили воїни, що викуплювалися від походів, і родовиті турки за право вступу до яничарського корпусу. Бо тут краща плата, ніж у спаґіїв, і кари, і смерть не такі страшні; комонних б’ють у п’яти, яничарів — по спині, комонних на палю саджають, яничарів топлять у Босфорі. Хабарі приносили і злочинці, яким у яничарському корпусі узаконювалися грабунки і вбивства. А вже справжнє багатство прибувало чорбаджієві на документи загиблих у боях воїнів.

Яничарам дозволили одружуватися і купувати землі. Казарми порожніли, воїни ставали власниками.

Алім не одружувався. Він вдовольнявся полюбовницями і утримував їх у розкішному конаку біля Ат–мейдану.

Чорбаджі прямував до воріт базару. Там, біля головної брами, над якою розпростер крила вибитий на камені візантійський орел, він стане поруч із Hyp Алі, проголосить відкриття базару, а потім вибере найкращі подарунки для коханок — діамантові намиста, єдваби, шовки.

Алім не помітив старого крамаря, що стояв за солом’яним крісельцем, на якому розкладені були коштовності. Хюсам прикипів до нього поглядом: де бачив це обличчя, чиє воно? І, напевно, вихователь і колишній приймак ніколи б не зустрілися, якби якийсь яничар не помітив майстерно вирізьбленого амулета, в сердечку якого горів діамант, списаний ледь помітною тонкою в’яззю. Яничарові очі жадібно блиснули, він глянув на стривоженого ювеліра, спитав:

— Звідки воно в тебе?

— Я… Я ювелір. Сам зробив…

— Ти — ювелір? — зареготав яничар. — Ювеліри там, на Бедестані, а ти злодій! Бо якби ні, то став би поруч зі своїми цеховими.

— Я не цеховий…

— То яке ти маєш право продавати такі коштовні речі поза цехом?

Алім повернув голову, зупинився.

— Що там?

Яничар пошкодував, що привернув увагу чорбаджія, тепер амулет дістанеться йому. Він притьмом сунув за пояса коштовність, і тоді закричав Хюсам:

— Віддай! О Аллах, я працював над ним сорок ночей!

Алім простягнув руку, яничар слухняно віддав чорбаджієві амулет.

— Ти звідки береш такі речі? — глянув Алім спідлоба на старого, він не впізнав його, бо й годі було впізнати: Хюсам висох, згорбився, обличчя втопилося в кудлатій бороді, тільки очі звідкись були Алімові знайомі.

Хюсам затрусився, простягнув обидві руки, схлипнув:

— А… Алі… — більше слів не міг видавити з горла: перед ним стояв той, що колись кликав його батьком.

— Звідки ти маєш такі речі? — придивлявся чорбаджі до амулета. О, він не сподівався аж такий дорогий подарунок принести сьогодні вирлоокій Зулейці. Але звідки в цього жебрака такі дорогоцінності?

— Ти — злодій, — сказав він спокійно, кивнув яничарові, і той миттю згорнув з крісельця решту краму.

Застогнав Хюсам, схопився руками за чалму:

— О Аллах, що роблять ці грабіжники!

На ювеліра посипалися удари, крамарі порозбігалися, хапаючи свій товар, яничари, скориставшись із нагоди, забирали, що потрапляло під руки.

Хюсам лежав на землі, заслоняючи обличчя руками, а коли сам Алім штовхнув його ногою під ребра, неймовірна кривда і лють додали йому сили, він звівся на ноги і прохрипів, бризкаючи слиною в обличчя чорбаджія:

— О зміє ядуча, викохана за моєю пазухою, о виплодку самого Ібліса, о смерте наша! Та хай тебе рідна мати прокляне!

Тепер Алім упізнав Хюсама. Він на мить остовпів, розгубився, та довкола стояли яничари — чорбаджі не міг прощати якомусь жебракові такої зневаги.

Гострий ятаган проколов горло старого ювеліра.

…Діждавшись, поки з–перед парадних воріт Біюк–сарая розійдуться яничари і спаґії, до вартового підійшов якийсь купець із великим сувоєм парчі.

— Мені звелів кизляр–аґа Замбул принести дорогоцінні тканини для гарему, — крізь вузькі прорізи повік на вартового зиркали маленькі рухливі зіниці. — Скажи провести мене до Замбула.

Кизляр–аґа підозріло зиркнув на торговця парчею. Він не кликав сьогодні нікого.

Все починало набридати старому євнухові: і гарем, і недолугий султан, і служба. Сьомий десяток ліг на спину, все важче було її згинати; колись в’юнкий і спритний плазун ставав лінивим алігатором, якому хотілося без діла лежати на сонці, роззявивши пащу. І має вже через що. Багатство є. Якби ще чистих кілька тисяч піастрів, він купив би у капудана–баші[133] галеру, перевіз би свої скарби до Мекки і там спокійно доживав би віку.

— Не питай нічого, Замбуле, — промовив тихо купець, і ахнув кизляр–аґа:

— Сефер Ґазі!

— Тс–с–с… Не розпитуй, як я дістався сюди з Родосу, і не клич прислужників, поки мене не вислухаєш. Я розбагатів, у цей сувій парчі загорнутий мішок із золотом, один мішок. А другий цілий юк[134] лежить у найпотаємнішому сховку в одного татарина, що торгує на Бедестані. Якщо ти мене викажеш, то другий мішок для тебе пропаде. Коли ж нині скажеш султанові, що Мухаммед–Ґірей готує змову проти нього, а єдиний вірний слуга Ібрагіма — це Іслам, ти отримаєш його. Як тільки мій вихованець вийде від султана з позолоченим мечем, я тобі дам ярлика, з яким ти підеш до торговця тканинами татарина Мемета. А тепер купуй у мене цей сувій парчі і неси його легко, мов пір’їнку, Ібрагімовим красуням.

— Шайтан… — просичав Замбул і прийняв із рук Сефера важкий сувій.

Ібрагім поволі заспокоювався. Зловісний гармидер біля воріт Біюк–сарая нагадав йому, було, ту ніч, коли бенкетував увесь Стамбул, а він сидів у в’язниці, проклинаючи могутнього Амурата. І раптом двері навстіж, і натовп біля дверей тюрми, і труп ненависного брата перед ним… А що, коли цей підозрілий гармидер — то вже його, Ібрагімова, черга? А, слава Аллаху. Яничари збунтувалися за право першими цілувати його шубу… Значить, вірні йому, ще довго зможе він ніжитися в розкошах і спокої… Ібрагім повільними ковтками цідив вино, очі п’яно плавали в орбітах, два Замбули увійшли до султанської опочивальні.

— Я не кликав тебе, чого хочеш, кретине?

— Змова проти тебе, султане, — випалив Замбул.

Випав глечик із рук Ібрагіма, він хотів схопитися на ноги, але спина прикипіла до подушки. Прохрипів:

— Де, хто?!

— Мухаммед–Ґірей бунтує Крим, султане.

Ібрагім широко розплющив очі, хміль раптово минув. Зірвався з подушки, схопив за груди кизляр–аґу і шпурнув ним, тупо вдивляючись у його вишкірену пащу.

— Хто, хто говорив мені, що Мухаммед буде вірний Порті, хто переконував мене, що Іслам–Ґірей — зрадник?


Каталог: authors -> Ivanychuk
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   37


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет