Історія України в романах Роман Іваничук



жүктеу 5.24 Mb.
бет12/37
Дата21.04.2019
өлшемі5.24 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   37

Замбул підвівся на ноги, випростався. Рабська покора, з якою він завжди входив у царські покої, зникла з його обличчя.

— Ти ще не бив мене, султане, і краще не роби цього. Замбул стане гніватися. Як керуватиме сонцеликий султан великою імперією, коли не стане всезнаючого Замбула? Самотність пасує тільки Аллахові, бо він непомильний, великий Ібрагім на самоті може помилитися. А тоді Hyp Алі не пожаліє твоєї голови, як не пожалів Амуратової. Я ж тобі даю, як завжди, щиру пораду: пошли негайно по Іслам–Ґірея на Родос, а по Мухаммеда у Крим.

Ібрагім стояв з опущеними руками, піт горошинами стікав по рідких волосинках борідки. Тепер він зрозумів: ота його могутність, те сплескування в долоні було самообманом. Усі ці роки ходив він по палатах, обдурений своїми ж підлеглими, і влада його триватиме доти, доки вони захочуть. Кара–ґез! Усе, що було дотепер, — це Кара–ґез, а він, перекостюмований у султанський одяг в’язень, тішить публіку так, як цього хоче Hyp Алі і цей потворний владика. Ось він, балаганщик, розправив перед актором спину, дає йому зрозуміти, що вистава мусить мати кінець. Продовжити!.. За всяку ціну продовжити виставу. Грати так, щоб вона була цікавою, щоб публіка просила ще і ще, не вимагала опускати завісу…

…Гордо ступав Іслам–Ґірей до султанського селямлика. Він уже був упевнений в перемозі. Розумний Сефер Ґазі — великий друг і мудрець! Але дивне одне: чому йому не допомогли капи–кулу — сеймени, а перекопський бей, який послав на султанське торжище свого салердара–аґу[135] Мемета з мішком золота? Ісламові згадалася розмова з аталиком у Ашлама–дере: «Хто буде твоєю правою рукою?» Мансур–бей хоче бути нею. З Мухаммедом, видно, не вдалося. А чому? Невже брат не ласий на гроші? А може, побоявся бей давати золото в нездалі руки? І дає їх сильнішому, щоб купити хана для себе. Так… Але ж коли хабар заходить у двері, правда виходить крізь вікно. Невже йому не вдасться чинити свою правду, бо він куплений хабаром ще перед вступом на престол?

Ібрагім возсідав на краю басейну, спершись ліктем на подушку. Він силкувався надати своєму обличчю виразу зверхності і владності, та блідість, змережана кров’яними жилками, робила його нікчемним, жалюгідним. Біля султана стояв задуманий великий візир.

Іслам–Ґірей, постоявши мить перед своїми повелителями, вклякнув на землю, і тоді побадьорішав султан.

— Бачиш, Ісламе, я призначаю тебе ханом. Подивлюся, який ти є. Ти мусиш бути другом мого друга і ворогом мого ворога… Чи правда це, скажи, що Мухаммед готував зраду?

Іслам–Ґірей глянув на великого візира. Аззем–паша знає, хто посилав бунтарські листи до Криму. Він зараз може про це нагадати. Але відступати нема куди.

— Не смію заперечити того, що є правдою, — відповів. — Правда — вища за мою любов до брата.

Іронічний блиск спалахнув у очах Аззема–паші і погас.

— Введіть Мухаммеда, — сказав Ібрагім.

Іслам рвучко повернув голову до дверей. Не сподівався побачити тут брата. Виходить — ще не перемога. Мовчазний Аззем–паша влаштує зараз допит Ґіреям.

— Бачиш, Мухаммеде, — так само силувано повільним і наставницьким тоном вів далі Ібрагім. — Ти не хотів бути моїм другом, то поїдеш сьогодні на Родос, і дякуй, що дарую тобі життя. Але звідти вже не повернешся. Що маєш сказати?

— Крім поклону ногам твоїм, султане, нічого нині зробити не можу. А братові своєму з твого високого дозволу хочу нагадати приказку: «Коли риєш яму, рий на свій зріст».

Великий візир мовчав; Ісламові відлягло від серця, він сказав:

— Не гоже розмовляти підданим у присутності повелителя, але коли намісник Аллаха дозволив нам, ницим, отверзти уста, то скажу тобі, дост–ака[136]: яму на свій зріст вирив ти. Мені ж ти повинен бути вдячний. Адже тільки три Мухаммеди правили в Криму, ти — четвертий. Усі вони померли скоріше за свою смертну годину, і всі поховані в Ескі–юрті на околиці Бахчисарая. Ти ж на Родосі доживеш до глибокої старості і закінчиш свій шлях у мирі й спокої.

— Але мене ти замінив, — відповів Мухаммед. — То звідки така впевненість, що не упокоїшся замість мене в усипальниці моїх тезків?

Ібрагім кивнув рукою, Мухаммеда вивели. Потім зміряв поглядом Іслама, і знову боягузлива блідість виповзла на його худі щоки. Він боявся цієї людини, що стояла перед ним у стриманій покорі і не всміхалася улесливо на його слова. Але відмінити своєї ухвали не мав сили. Великий візир мовчав, Hyp Алі чомусь не прийшов, Замбул же, певно, підслуховує за дверима.

— Скільки тобі років, Ісламе, і як ти сідаєш на коня? — спитав султан по хвилині.

— Мені всього сорок років, султане, а сідати на коня я тільки починаю, — відказав Іслам, і звелися острішкуваті брови у великого візира: Аззем–паша не чекав від нього таких відточено зухвалих слів.

— Ну, йди, — промовив тихо султан і додав як щось непотрібне, другорядне: — А служи мені правдою.

Іслам–Ґірей поклонився, підійшов до Ібрагіма, поцілував полу його кафтана і повернувся до виходу. Слуги одягли його в соболину шубу, покриту парчею, оперезали шаблею, прикрашеною дорогоцінним камінням.

Нового кримського хана супроводжував Аззем–паша у двір. Іслам ждав від нього настанов, але великий візир і тепер не промовив ні слова. Тоді хан сам зупинився і сказав, дивлячись в очі старому:

— Великий візире, я прошу, щоб мені Порта не заважала різними фірманами розпоряджатися долею Криму.

Аззем–паша витримав гострий погляд Іслам–Ґірея і вперше за нинішній день вимовив:

— Тобі підвели коня в добру для тебе пору, іди, я завадити тобі не встигну.


І знову зустрілися віч–на–віч два близнюки — володар і мудрець.

— Ти сказав тоді, Омаре, що кожна чужа земля сповнює наш народ тривогою. Поясни, що ти мав на увазі?

Великому візирові недаром згадалися саме ці слова меддаха. З–перед очей не зникав образ незалежного і гордого Іслам–Ґірея, що явно дурив Ібрагіма і повернувся до свого Криму не для жирування. Війна з Кримом неминуча, але хто тепер вийде переможцем, коли туди пішов царювати лицар і дипломат, а в Туреччині на престолі сидить недоумкуватий султан?

— Це велике горе нашого народу, візире, почалося з фальшивої догми, буцімто не може бути різних народів на лоні ісламу. Скільки крові марно пролилося в ім’я цього догмату, а що вийшло? Татари залишилися татарами, точніше — озлобленими татарами, болгари і греки ісламу не прийняли. Мало того: в боротьбі проти нашої імперії вони зміцніли духовно, і відплата над турками неминуча. А що, власне, винен турок? Чи йому краще жити від того, що османи розповзлися по світу, чи потрібна йому Сербія або Єгипет для того, щоб він мав що їсти? Але відповідати змусять…

— Невже немає ніякого виходу?

— Турки почали своє існування із завоювань, і це найтяжча історична помилка нашого народу. Народ, що не поклав міцних основ своєї власної цивілізації, повинен бути сам із собою. Бо коли він прагне розвиватися коштом інших, тоді стається щось зовсім протилежне його бажанню: підкорені народи міцніють, панівні ж вироджуються, живучи чужим хлібом, розумом, мистецтвом.

— Наче чорний демон, ти пророкуєш усім нам загибель, Омаре. Як же так: пропаде наша могутність, і сліду від неї не залишиться?

— Хто це може знати? — відповів Омар ухильно. — Он глянь на золотий піастр. Золото є змістом монети, сама ж монета є тільки формою для змісту. Хтось колись з’єднав зміст з формою з метою користі. Уяви собі, що мета раптом втрачена — піастр не йде на ринку. Хіба пропаде зміст, якщо він справді золотий? Ні, він буде потрібний для нової форми, для нової мети.

Тихо відчинилися двері до візирового селямлика, на порозі став озброєний капиджій. Сіпнулися вгору навислі брови Аззема–паші.

— Хто дозволив тобі заходити до мого палацу? — запитав грізно.

— Султан султанів Ібрагім велить тобі зараз же з’явитися перед його очі, — відповів капиджій не кланяючись.

Аззем–паша перевів погляд на Омара, меддах знервовано теребив бороду. Обидва знали: годі сподіватися добра, коли візира викликає не капу–аґа, а озброєний охоронець султанських дверей.

— Скажи султанові, що я прийду, — мовив Аззем–паша.

— Мені велено прийти з тобою, великий візире.

— Почекай мене біля входу.

Омар підвівся.

Прийми ще одну мою пораду, ефенді, бо потрібна нині державі твоя розумна голова: коли йдеш до сліпця, заплющ одне око.

— Ні, — відповів візир, — досить я заплющував свої очі на безумство султана. Далі не велить мені цього робити ні Бог, ні совість. Ти ж бережи себе, Омаре. І більше не приходь сюди, хто б тебе не просив. Ті часи, коли царі жадали мудрого слова, минули. Мудреці і огли–калями[137] стали непотрібними, бо вони примушують думати. А думати — це розрізняти добро і зло. Коли володарі доходять до самодурства і вважають усі свої діла і вчинки доцільними, тоді вчителі стають зайвими. Вони заважають, і їм стинають голови.

— А якщо держава позбувається свого власного мозку, як може вона жити?

— В порожній голові завжди є досить місця для глупої жорстокості, і за її допомогою вона живе і управляє.

— Поки не розіб’ється об руїни власного дому.

— До цього ще далеко…

— Якщо міряти час нашим життям, — то далеко. На клепсидрі[138] історії — це мить.

Аззем–паша приклав руку до грудей, прощаючись з Омаром, і вийшов із селямлика.

Небо тремтіло осінньою синявою над притихлим Біюк–сараєм. Три мури, один від одного вищий, що огороджували султанські палаци, здавалося, підпирали довкола горизонт, і відзначив для себе візир, що донині його світ був не більший за цю криницю, з якої видно невелике кружальце неба. Меддах Омар ніби вивів його на височенний мінарет, і Аззем–паша побачив, що дуже мало світу вміщується в султанському вицяцькованому дворі, в Стамбулі, і що ціла імперія — ще не весь світ. Він безмежно великий, неосяжний і могутній, він диктує свої не звідані ніким закони народам і державам. Тож ніякий наймогутніший тиран не в силі загнуздати їх і використати для своїх вигід. Хіба не хотів Нерон увіковічнити на землі Рим, хіба Чингіз і Бату–хан не потрясали усім материком від найдальшого Сходу до глибокого Заходу, чи не загинула могутня держава Тімура? Усе минуло.

«Що ж повинен я, тінь вищої сили, чинити ще на землі? Я бажав могутності своїй державі, тому так потрібен був мені Амурат — останній шанс османської династії. Але і він минувся так, як минає все. Я побачив, що мою державу вразив заразний мікроб — яничарство, і думав над тим, як, чиїми руками вбити його. Омар переконав мене, що імперія хворіє невиліковною хворобою — проказою. Він бачить вихід, я ж не бачу, і тому шлях мій закінчився. Йти далі нікуди».

У білій киреї, у гостроверхій смушевій шапці, величний і неприступний Аззем–паша підійшов до дверей султанського селямлика, і розступилися перед ним капиджії.

— Яку справу маєш до мене, султане? — мовив різко Аззем–паша і глянув на Hyp Алі, що стояв у позі рисі, готової до стрибка. — Чи не міг би я залишитися з тобою наодинці, як це личить великому візирові на аудієнції у султана?

Очі Ібрагіма налились червінню, він скочив до Аззема–паші, вчепився йому в бороду і завищав:

— Де Замбул? Де Замбул?

Аззем–паша рвучким рухом відвів кістляві руки султана.

— Замбул? Не можу знати, де він. Я відаю армією і стосунками з державами, а не гаремом.

— Де Замбул? — махав кулаками Ібрагім і в істериці тупав ногами. — Він утік цієї ночі на воєнній галері, а ти нічого не знаєш? Знайди зараз Замбула або віддай свою голову! — репетував султан, і піна котилася з його рота.

Візир злорадно посміхнувся.

— Кожний цар, — сказав він, — що сп’янів від сваволі, твердіє тоді, коли влада з його рук вислизає. Замбул був твоїм першим радником, я над ним не владний.

— Дозволь, султане, мені сказати слово, — повернувся до Ібрагіма Hyp Алі. — Замбул купив галеру в капудана–баші. Я арештував адмірала, і ти матимеш змогу покарати його якою хочеш карою. Але ж не може бути, щоб такі справи творилися без відома командуючого військами.

Ібрагім остовпів від такого повідомлення яничара–аґи. Він був би знову заверещав, та від страху пропав голос і замість крику прошелестів шепіт:

— Зрада… Зрада! Туґру, туґру віддавай! — простягнув руку до великого візира.

Здригнувся Аззем–паша. Він щоразу, приходячи на аудієнцію до султана, чекав цього наказу, який означає — смерть. І все–таки приймати вирок від безумця здалося тепер страшним блюзнірством.

Він вийняв із кишені печатку і, повільно ступаючи, ніс її султанові.

— Тебе, Ібрагіме, як це годиться, називають сонцем. Так, ти заходяче сонце османської династії, яке кидає на землю довгі тіні, що сповіщають ніч… Я з радістю умру і перед смертю оплакую тих, хто мусить жити під таким володарем, як ти. Вони ж бо будуть свідками божевільних вчинків юродивого султана і упадку імперії.

Ібрагім злякано відступав у глиб кімнати: на нього насувалася могутня постать велетня, що зараз його розтопче. Султан забув цієї миті, що при вході стоять озброєні капиджії, а поруч всесильний яничар–аґа, який тримає у руках яничарське військо і його на султанському троні.

Туґра наближалася до очей, ставала великою, як мідь таці, як жорнове колесо, і заступила врешті цілий світ: ще мить — і вона накриє його, розчавить, і від Ібрагіма зостанеться тільки великий знак на мармуровій долівці — пам’ять для прийдешніх султанів.

— Беріть його! — скомандував Hyp Алі.

До селямлика вбігли капиджії. Вони накинули на голову великого візира чорне полотнище і виволокли його за двері…

Цієї хвилини несподівано для Ібрагіма і Hyp Алі до султанського селямлика увійшла валіде Кьозем. Її висока постать неначе виринула з провалля, в якому безслідно щез великий візир, валіде різким рухом відкинула чорну шаль з обличчя, і воно, непроникливе, суворе, вмить сповнилося материнської доброти.

Hyp Алі насторожився. Чому Кьозем тут? Сьогодні вранці, коли він, яничар–аґа, і анатолійський бейлербей Муса–паша вирішували долю великого візира в її світлиці, валіде не сказала, що зайде на султанську половину. Що надумала ця камінна жінка з очима кобри?

Валіде підійшла до Ібрагіма, який ще не отямився від смертельного переляку, і поклала йому руку на плече.

— Твої, о сину, помисли в діло втілені, воістину дивують підданих і близьких по крові. Ти мужньо розправляєшся з ворогами і щедрою рукою пригортаєш до себе тобі відданих. — Її губи стягнулися у вузьку смужку, вона глянула на поставного і владного яничара–аґу, готового прийняти з рук Ібрагіма державну печатку, яка поки що валялась на долівці, і мовила: — Анатолійський бейлербей Муса–паша тут. Він падає до твоїх ніг і славить Аллаха за високе довір’я султана, що велить йому взяти туґру.

Обличчя Hyp Алі осунулося, посіріло. Бейлербей Муса, а не він? Але ж уранці… Він повернувся до султана і заволав:

— Великий падишаху, вона…

Та не докінчив. До селямлика увійшов Муса–паша, а за ним озброєний почет. В Ібрагіма засіпалася нижня щелепа, він сам нагнувся за туґрою і тремтячою рукою подав її анатолійському бейлербеєві. І тут перевтомлені нерви здали, він затрусився від приступу божевільної люті, заверещав і, вихопивши з піхви кинджала, замахнувся ним на яничара–аґу.

— Замбула, Замбула дожени! Живого Замбула дайте мені, і ви побачите те, чого ще не бачили стіни Біюк–сарая! Смерть, о, яку смерть побачите!

Валіде своєю постаттю заступила султана від очей присутніх, а він у приступі шалу корчився, скавучав і стискав пальці довкола уявної шиї євнуха…

Розділ тринадцятий
Нащо, мамо, так казала,

Татарчатком називала?..

Українська народна пісня
Тільки одне літо пролітувала Марія в Мангуші, а там знову подалася з Мальвою на Чатирдаґ — голод виморював Крим. Стратон залишався сам, з кожним роком старів, та все думав одне й те ж: як далі житиме без Марії, коли вона заробить грошей на ту грамоту і помандрує з Мальвою до рідних країв. Звик до них, рідні йому стали, і страшно було подумати тепер, що на старість залишиться сам як палець.

А може б, і самому?.. Ой, та чого?.. З України ні вітру, ні хвилі, лежить вона десь там під синім небом і щулиться під нагайками або спить уже мертвим сном, стратована, столочена, кров’ю стечена. Гай, гай… І навіщо їй нести туди рештки своїх надій, решту життя свого на сплюндрування, на погибель?

Але ніщо не може переконати Марію. Наче скупий лихвар, складає алтин до алтина, недосипляє, ночами гроші перераховує.

У Марії турбота ще й про Мальву. Того літа, коли не йшли на Чатирдаґ, щось трапилося з дівчиною, ніби підмінили її. То гаморіла, пурхала, мов метелик, понад Узенчиком — годі було її на місці втримати, а раптом стала мовчазною, не по–дитячому задуманою. Не чує, коли її кличуть, водить блакитними очицями по світу, а видно: не існує для неї нічого, крім якихось своїх думок, невідомих матері.

Підозрювала Марія: тут виною Ахмет. Бачила, захопився парубок дівчинкою, то, може, й вона задивилася, адже буває це в дітей. Не залишала більше Мальви в Юсуфа, жила разом із нею в курені біля корів і верблюдиць та все приглядалася, чи не зустрічаються вони часом вечорами. Ні, не бували разом. Гасав він на своєму коні по верхах, іноді з’їжджав на чаїри, та все здалеку бовванів, а Мальва була холодно–спокійною.

Сказала якось Марія дочці:

— Там Ахмет приїхав. Ти не підеш з ним погратися?

— Ні, мамо. Я вже не маленька, щоб гратися.

Ще більше дивувалася мати: що могло статися з дитиною, звідки взялася жура в неї? Чи то, може, прийшла несвідомою в її душу туга за рідним краєм? Раділа від такої здогадки, сказала дочці потаємно:

— Скоро ми в хана грамоту купимо і підемо назавжди в Україну.

— А хто тепер хан? — спитала Мальва, зовсім байдужа до материних надій.

— Мухаммед–Ґірей… Він, кажуть, любить гроші і радо дає ярлики за бакшиші.

— Ханом мав бути Іслам–Ґірей… — відповіла в задумі Мальва, і дивом пойняло Марію: звідки їй знати такі речі, що це в неї за мова?

— Що ти можеш відати про ханів, Мальво? — з тривогою схилялася до неї мати. — Хто говорив тобі таке?

— Та я… я від татарок чула… — похопилася дівчина і відвернула голову, аби не помітила мати рум’янців, що раптом червінню впали на щоки.

— Нам однаково, дитино, хто хан, — мовила Марія. — Аби лише не відмовив, аби не відмовив… До рідного краю підемо…

Мальву вже не тривожили слова про Україну, про дніпровські степи. І не виглядала їх більше з Еклізі–буруну, і до тисячоголової печери не ходила, і забулася легенда про Орак–батира. Наче в одержимої снувалися її думки вузькою ущелиною Ашлама–дере до Бахчисарая і заповнювали весь світ. А мама знову про свій рідний край, знову про те…

— Чого нам їхати туди, мамо? Хіба тут погано?

Марія сказала б навіщо. Та чи зможе зараз Мальва це зрозуміти? Тут вона виросла і побачила світ свідомими очима, чужі пісні вперше зворушили дитячу душу, чужа віра канула отрутою в мозок дитини… Та вже недовго. Побачить дівчина тирсові степи, сади в молочному цвіту, кучеряві верби, білостінні хати, траву шовкову — і полюбить. Бо хіба є десь краща земля?

«Ти будеш третьою, але першою дружиною Іслам–Ґірея», — товклась заодно думка в дівочій пам’яті, муляла душу і не в’яла, не кришилася серед одноманітних днів і роботи. Гарячі очі ханича, його буйна велична постать щораз зриміше поставали перед нею, щораз чутніше відчувала на своєму плечі міцний потиск його долоні. Де ж подівся лицар, що назвав її своєю? Загинув у битві, помер, убили?.. «Що це мама знову з тією грамотою? Я нікуди, нікуди не хочу їхати!»

Аж третього літа Ахмет перейняв Мальву, коли вона поверталася від корів з бурдюком, повним молока.

— Мальво!

Він скочив із коня і несміливо підійшов до дівчини. Мальва, збентежена — чей не запрошувати гратися «в ашики» прийшов Ахмет, він дорослий, і вона вже не дитина, — соромливо заслонила хустиною півобличчя і дивилася на стрункого вилицюватого юнака, змужнілого і красивого. А поруч з ним богатирською тінню став лицар, якого вона назвала ханом. Поруч із пастухом. Той тримав у руці меча, а цей — карбача, стан богатиря облягав золотом шитий кунтуш, у пастуха звисав із плечей сірий чекмень, з Ісламових очей била владність і сила, з Ахметових — покора і несмілива любов. Мальві стало жаль Ахмета: адже він врятував її ще маленькою від смерті, він подарував їй стільки радості отим незабутнім «укум–букум–джарим–барим». І все ж — не такий він, не такий, не такий…

— Мальво, — прошепотів Ахмет, простягаючи руки. — Ти найкраща троянда серед усіх троянд на світі, ти найкраща квітка на чаїрах Чатирдаґу, ти світло очей моїх… Я люблю тебе. Не закривай переді мною свого обличчя, не відвертайся від мене, я люблю тебе — свідками всі ангели раю, сам Аллах…

Пломеніли пристрастю Ахметові очі, він поривався до дівчини всім тілом і насилу стримував себе.

Мальва боялася такого Ахмета і заперечливо хитала головою.

— Поглянь! — парубок вийняв із кишені чекменю жмут волосся, що його тоді так шалено стяв з Мальвиної голови, креснув кресалом, подув, і загорілося воно. — Я приворожу тебе! Поглянь іще! — Він вийняв із–за пазухи жовту пласку кістку, списану дрібною в’яззю. — Тут виписав на тебе ворожбу найученіший ворожбит із Бахчисарая. Ти будеш моєю, я люблю тебе!

Мальва злякано дивилася на розшалілого парубка і знову заперечливо похитала головою.

Тоді він вихопив із піхви ножа і з розмаху встромив його вістрям у м’якуш вище ліктя. Просякла кров крізь рукав, Ахмет навіть не скривився.

Зойкнула дівчина і, покинувши бурдюка, прожогом помчалася галявинами до шатра.

Невдовзі під’їхав до жіночого табору Ахмет. Він пошпурив бурдюком під ноги Марії і, не спитавши, де Мальва, сказав:

— Ахмет добрий, Ахмет не мстивий. Але Ахмет і не залізний. А тому на друге літо шукай інших чабанів і не приходь сюди більше!

З шатра вийшла німа Фатіма, вона дивилася на брата і розуміла його біль. Очі її сповнилися зла й ненависті, вона завила, підбігла до Марії і показала на степ, а в горлі булькотіли невисловлені прокльони.

Сахнулася Марія і зрозуміла, що чужа вона тут, що не можна їй залишатися далі в Юсуфовому коші — за братову кривду Фатіма жорстоко помститься. Тож, певно, мовчала всі ці роки тільки тому, що бачила його любов…

Вибралися до Мангушу на другий же день. Крізь гіркоту і образу, заподіяну Фатімою, пробивалася в матері радість, що так усе закінчилося. Славний він хлопець, Ахмет, але ж не потурначитися до кінця дочці полковника Самійла. Та й грошей уже, здається, вистачить. Може, восени… Аби лиш хан не відмовив. А тут ще втішна чутка долетіла до неї: казав Юсуф, коли зароблене брала, що чув він від ашугів, буцімто козацький сердар Хмель–аґа з двома полками козаків розбив іспанців у Франції. Кажуть, сам французький король його запросив. Хмель–аґа… Та це ж Хмельницький, генеральний писар реєстрового війська. Той самий Богдан, що гостював колись у Самійла. Господи, невже воскресає козацтво?..

Вдома розповіла про це Стратонові і ще раз просила вірного друга:

— Ти ж чуєш, підводять голови козаки, десь брязкає козацька зброя… Кет–худу можна підкупити, він і на тебе присвідчить, що ти мусульманин, їдь із нами. Продай хату і за ті гроші…

— Військо, що наймитує, то не оборона народу, Маріє, — відповів Стратон, махнувши безнадійно рукою. — Чужу правду, чужі скарби захищає за плату. То вже чужинецькі слуги, а не характерники запорозькі. Користі гречкосіям від них мало…

— Але звідки ти можеш знати, що те військо не покине найми і не піднесе ще раз шабель за свій люд?

— Два полки — за люд? Бридня. За народ, на якого з усіх боків насіли сотні полків ворожих? Заворушаться, і — розітруть їх. Минулася козацька слава, Маріє. І не повернеться більше. Та ти подумай тільки: ляхи, турки, литва, татари… Не дадуть воскреснути. А ще тепер, коли такий хан іде на престол…

— Не чула про нового хана, — роздратовано перебила Стратона Марія і замовкла: на порозі стояла Мальва, вона водила то на Стратона, то на Марію збудженим гарячковим поглядом.

— Який хан? — спитала, ступивши крок до кімнати. — Який хан?

Стратон поблажливо глянув на Мальву, яке, мовляв, ще і їй до цього діло, і продовжував:

— Султан настановив Іслам–Ґірея. Нині, кажуть, в’їжджати має до Бахчисарая. О, то не Беґадир і не Мухаммед. У цього тверда рука. В полоні польському нагострив розум, під Азовом — меч. А все на неї, на ту Україну, гай, гай…


Каталог: authors -> Ivanychuk
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   37


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет