Історія України в романах Роман Іваничук



жүктеу 5.24 Mb.
бет15/37
Дата21.04.2019
өлшемі5.24 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   37

Шейхульіслам поник. Цей брудний дервіш розкрив загадку його тривог. Так, так, імперія під страшною загрозою прозріння підданих! Промовив спокійно і зверхньо:

Мова твоя свідчить, що башка в тебе не дурна, і ти будеш шейхом яничарських дервішів. Але скажи, ти знаєш, як знайти ту отруту? Ти знайдеш учених, які б довели, що Хюсам був бездарний ремісник, філософів, що висміяли б вчення Омара, політиків, які б переконали народ, що Аззем–паша був боягузом і злодюгою?

— Ні, не знайду таких.

— А що робитимеш, коли вже прийшов пропонувати свої послуги?

— Я розпалю в розледачілих яничарів бувалу жадобу битв і наживи, я поселю в них страх, і вони стануть знову вошами.

— Ти марно розсипаєшся перлами свого розуму, Мурах–бабо. Що ти можеш придумати, аби бунтарський дух народу вбити?

— Війну! — викрикнув дервіш. — Велику війну. Тепер є нагода. Вже більше двох десятиріч вбивають протестанти католиків, а ми, дарма що правовірні, станемо проти Венеції на боці протестантів. Яничари підуть, тімаріотів і заїмів треба послати силою, в країні хай залишаться тільки каліки, жінки і діти. І хай голодні будуть, то думатимуть тільки про хліб. З чого тоді зродиться бунтарський дух? І ще одне, — додав Мурах–баба пошепки, — роздрухані яничари допоможуть позбутися того, хто вважає війною погоню за газелями в лісах Понтійських гір…


Чорбаджія Аліма переслідував Хюсамів проклін. Він чув прокльонів немало і не вірив у їхню злу силу, поки тримав у руці ятагана, подарованого могутніми Османами. Але це прокляв його турок, господар, що дав йому віру, зброю і хліб. Передсмертний крик старого повторюють тепер сотні, тисячі — одні вголос під Адріанополем, інші мовчки в Стамбулі. Верховні господарі не дали Hyp Алі туґри, а йому — регалій яничара–аґи. Чорбаджі Алім відчув себе непевно на турецькій землі, яку називав своєю. Ні, вона не його, на ній є свої господарі, і від них залежить його доля — багатство і злидні, життя і смерть. А руки ослабли, відвикли воювати, і воювати ні з ким: де ж його вороги? Десь там, у незнайомих світах, чи тут?

Проповіді Мураха–баби зцілювали його підупалий дух: Омар — ворог, Хюсам — ворог, Аззем — ворог! Уперше усвідомив чорбаджі пекучу злобу не проти іновірних, а проти самих турків, що не захотіли більш терпіти його сваволі.

Яничарський булук Стамбула рушив під Адріанополь. Міцно стиснула рука Аліма ефес ятагана, стиснула конвульсивно, в страху, — він з дикою ненавистю розрубував черепи туркам, яким поклявся служити ціле життя, в яких роками заслуговував довір’я. Колись убивав чужинців за те, що не хочуть стати під прапор Порти, тепер убивав господарів, що захотіли позбутися своїх слуг і були страшнішими від персів і козаків. Адже в найми більш ніхто його не прийме, для нього ніде немає землі.

Загін кизилбашів був розбитий за один день. Кир–огли поруч зі своїми соратниками конав на палі. Живим залишили лише одного меддаха Омара. Йому зв’язали руки і привели перед конаючого ватажка повстанців, щоб він бачив страшну його смерть.

До Омара підійшов Мурах–баба. Зловтішно блищали його очі, він не забув, як принизив колись його меддах Омар на горі Тепе–оба в Кафі.

— Бачиш, старче, де ми знову зустрілися? Розпочинай тепер своє дабірство, ти ж знаєш Коран напам’ять, і доведи, що не я, а ти хочеш добра своїй державі. О, тобі, зраднику, більше не допоможуть усі філософи світу.

Мовчав меддах Омар, не відриваючи погляду від спотвореного муками обличчя Кир–огли. Що думає він тепер? За що кається? За те, що вступив у нерівний поєдинок з тиранами, чи, може, за те, що просив у них пощади перед смертю? «О, коли–то мій народ зуміє вмирати без каяття?»

— Ти, Омаре, певно, думаєш, що помреш так, як він, — вів далі Мурах–баба, показуючи на Кир–огли. — Я знаю, ти один серед усіх цих боягузів хотів би такої смерті. Та не стяв тобі голови Амурат, не запроторив до темниці Ібрагім, то я тебе помилую. Помилую для того, щоб не робити тобі слави й честі, якої бажаєш ти й ті, що теж колись наважаться так гинути. Ні, я водитиму тебе майданами міст, мої дервіші пригріватимуть тебе розпеченим залізом, поки не назвеш себе брехуном і науку свою брехливою. А потім дамо тобі можливість жити і виголошувати на мімберах проповіді, які складе для тебе шейхульіслам. Коли ж не захочеш, виріжемо тобі язика, щоб погане слово, бува, не зірвалося з нього, повісимо ярлик на шию з написом: «Я — брехун» — і прив’яжемо до стовпа Костянтина на Ат–мейдані, а людей примусимо йти процесією повз тебе і плювати тобі в лице… А тепер скажи мені по щирості, що спонукало тебе, родовитого турка, піти проти своєї влади і ув’язатися в цю дитячу гру у війну? Адже знаєш, що так, як одна людина не може бути водночас чиїмсь батьком і сином, так і раб не може бути паном. Ти ж бачиш, ще не проспівали муедзини до магрібу[155] в мечетях Адріанополя і баталія закінчилась. Чи ж варто було губити себе?

— Я не зумію пояснити тобі того, — відповів меддах Омар, — чого твоя голова зрозуміти не спроможна. Сказав один філософ: з невігласом, що вважає себе мудрецем, не заводь розмов. Скажу тільки одне: нині загинув Кир–огли, а завтра, певно, загине боснійський ватажок повстанців, що мав з’єднатися з нами. Але важливо те, що стала можливою боротьба розуму з темрявою. А те, що можливе, рано чи пізно стане дійсним. Гряде велика боротьба, дервіше. Хіба не знаєш, що коли в кадубі появилася хоч одна маленька дірка, то вино все–таки витече. Коли скелю черкнула тріщина, то камінь конче звалиться. Якщо прозрів хоч один яничар, то розбредеться цілий корпус. Якщо один із можновладців умів мислити, то значить, що мій народ може мати розумних правителів. А коли простий пастух доросте до такої сили, що зуміє гинути на палі, не каючись, тоді ви програєте… На мою ж допомогу не важ, Мурах–бабо. З цієї миті я не промовлю жодного слова, можеш відрізати язика. Він мені більше не пригодиться.

…Меддаха Омара потім задушив власними руками Муса–паша.

Розділ шістнадцятий
Ой що ж бо то та за чорний ворон,

Що над морем крякає,

Ой що ж бо то та й за бурлака,

Що всіх бурлак скликає?

Українська народна пісня
За гаремними вежами — Персидський сад, перлина ханського двору, краса, затулена мурами від людських очей, недоступна, ув’язнена.

Фінікові пальми тягнуться кронами у висоту, а визирнути на світ їм не судилося, нудяться філодендрони й фікуси, їжаться сердиті кактуси… Розпускаються турецькі тюльпани, пучнявіють африканські гладіолуси, хиляться чашечками до землі петунії — і тішиться смуток у ханському раю, смуток самотності, непотрібності, невизнаності.

Рік за роком: розквітають і в’януть, і знову цвітуть з надією, що хтось побачить їхню красу, — надаремно. Ніхто нею не радіє, не милується. І тому смутна ця краса, і сумно ходить по алеях найкраща квітка Персидського саду — чарівна ханим Мальва.

А за нею дріботить євнух, його недремне око пильнує повелительку, а звикнути до євнушої опіки вона не може. Колись, ще в перші місяці любовного рожевого хаосу, вона марнославно раділа, що хиляться перед нею євнухи, никнуть ханські жінки і опускають очі бекечі, та дедалі увага слуг сковувала і гнітила, затьмарювала щастя кохання, що залило багряною повінню її юність. І ці мури — ці остогидлі мури, за якими ніхто ніколи її не побачить, не замилується, щодень більше давлять, виростають, і маліє Соколина вежа, що підвелася копулою–юртою над будовами палаців. Колись їй можна було дивитися на світ з Еклізі–буруну на Чатирдаґу, а тепер тільки з цієї вежі. І так буде весь вік… Зів’яне краса, стане вона такою, як старші Ісламові жінки, і тоді… невже лише злоба і заздрість будуть їй єдиною насолодою в цій пишній тюрмі?

І з глибин пам’яті зринало іноді прохання–молитва, яке почула колись біля Успенського собору: «Пресвятая Богородице, спаси нас», — і вбивала ту згадку, злякавшись, бо поставали перед нею сотні страдних облич, що просили в свого Бога рятунку… Ні, ні, вона не просить рятунку ні в кого, сама ж хотіла такого щастя.

А молитва билася, здушена, і скигліла, віддаючи болючим щемом.

Ішли роки… Серед сумовитої краси, замкненої, ув’язненої, залишеної самій собі для милування. Чотири високі стіни, басейн, витоптані стежечки, і кожній куца дорога — весь світ. А був же колись Узенчик у широкій долині між горами, і бігти можна було поруч із ним, куди очі глядять, і були колись запашні чаїри, і казкові ночі, і гейкання юного чабана серед гірського привілля…
У ханському дворі щодня багатолюдно. Іслам–Ґірей завісив меча. Іслам–Ґірей торгує.

Десь там, при дворі польського короля Владислава Четвертого — ханові про це відомо від купців — треться венеціанський посол Тьєполло, намовляє вдарити Порту в найболючіше її місце — Крим.

Король трактує потаємно з козаками, герой Дюнкерка Іхмеліскі погодився. Туґай–бей стягає свої сили до Перекопу, але тривога даремна. Тьєполло чомусь виганяють із королівського двору, Хмельницького переслідує шляхта, він утікає на Січ.

Іслам–Ґірей торгує. Козаки чайками і возами везуть до Перекопу тютюн, збіжжя, олію, міняють своє добро на саф’ян, єдваби, вино і сіль. У ханський двір щодня приходять усе нові й нові торгові гості з різних країн показувати крам. Співвітчизник лукавого Тьєполло в коротких штанях і панчохах вище колін шанобливо скидає перед ханом капелюха зі страусовим пером — що ж, будемо торгувати, венеціанцю, коли не вдалося тобі піти на нас війною.

З московитами підписана шертна грамота — «бути в союзі, любові і дружбі, не воювати українних городів, давати вільний проїзд купцям». Ось він, купець–касапчі[156] в червоному кафтані, в соболиній високій шапці і саф’янових чоботях, думно викладає інкрустовані моржевим зубом шкатулки, соболі, куниці, голубий песець, білосніжний горностай, пухнастий бобер, лляні тканини. О хане, ти поглянь тільки, що це за тканини! Купець наказує слугам розтягнути тоненьку, майже прозору скатертину, виливає на неї жбан олії. Олія не капає.

Хан Кримського улусу торгує і вичікує. Війна між Туреччиною і Венецією затяглася, розледачілі яничари невдоволені, тремтить у своїх хоромах юродивий Ібрагім — боїться бунту. Ляхистан уперто не платить Кримові упоминок, вони, бач, не визнають Іслам–Ґірея, колишнього свого полонянина, ханом.

А на Січі нуртує козацтво, рветься воювати зі шляхтою, жадає помсти обраний недавно гетьманом сам Іхмеліскі, якому ляхи вбили сина.

Чи не направити б до нього послів зі шертною грамотою? Але ж — ні. Шертувати можна з державами, а козаки — не держава. Правда, Шагін–Ґірей шертував колись. І програв… Яка тепер у них сила?

Гарячіє повітря над Кримом. Хан вичікує і торгує. Бо в скарбниці порожньо, бо саугу піддані віддають нерадо, бо треба мати багато грошей, щоб не мусити більше танцювати між капи–кулу і беями, мов між мечами.
«Чому не приходить хан?» — уже п’ятий день товклися в Мальвиних грудях підозра, ревнощі і сум.

Останнього разу Іслам довго придивлявся до маленького Батира і вимовив дивні слова — Мальва й донині не може второпати, чому він так сказав:

— Не допусти Аллах, щоб заговорила в тобі, як виростеш, козацька кров. Ще ж бо то не знати, як закінчиш ти діло, що я його розпочав.

Потім глянув ув очі Мальві і кинув ще одним словом — без погорди, без зла, але важко, наче ярмо надівав їй на шию:

— Козачка.

Так її ще ніхто не називав. Ображали ґяуркою, коли була маленькою, тоді ставало до сліз гірко. А слово «козачка» прозвучало з гідністю, з гордістю за красу тих людей, що мали право так себе називати. І — з уст татарського хана.

Слово це ніколи їй не належало. Може, матері, може, Стратонові — їй було байдуже. А тепер віддав його Мальві сам Іслам–Ґірей — її муж і повелитель, — і воно враз збентежило їй душу. Козачка… І в сина кров козацька. Докоряти почав хан чи залюбувався її родом?

Але ж чому стільки днів не приходить до неї? Заздрісні ханські жінки і бекечі вже давно приглядаються до неї, чи не вчепилася під її очима перша зморшка по тому, як народила сина. Заглядала в свічадо: ні, ще гарнішою стала. З несміливої тонкостанної дівчини розцвіла пишнотіла жінка — так із зарошеного вранці пуп’янка розцвітає перед обідом лілея, і ще далеко, ще далеко до вечора. Чому ж хан не приходить?

Маленький Батир заснув.

Меним оглим, яш ярем,

Меним оглим, яш ярем[157],
— наспівувала сонній дитині і приглядалася до чорних брівець сина: чиї вони — батькові чи, може, ті, по дідові, козацькі? Яку справу ти мав би докінчити, і чому тривожиться хан? Хто їй пояснить ці його слова? Чей не насмілиться сама спитати…

Вийшла до саду. За нею подріботів євнух, махнула рукою, щоб вернувся, має ж вона право побути хоч хвилину сама.

Пішла стежечками до фонтана. Весняне небо нагніталося синявою до глибокої цямрини гаремного саду і відбилося в овальному басейні — перевернуте куполом униз. Оце і все її небо. Не бачити їй більше того справжнього, великого, прип’ятого до велетенського круга землі, а тільки це — відбите у мармуровому кориті ханського фонтана.

Блакитний мармур ще більше згущував синяву неба, тихо падали краплі, і ледь брижилася поверхня води, а на дні — побачила Мальва — застигли рибки, що одна за одною розігналися по жолобці, яким витікала з басейну вода, і чомусь зупинилися в розгоні. Приглянулася пильніше — тож неживі вони, хтось так удало вирізьбив їх у мармурі. Але чому різьбяр зупинив рибок біля входу, чому не висік їх у жолобці за басейном — на волі?.. Гм… А хіба можна їм туди? За цямриною причаїлась клювата мармурова чапля, не вийти їм ніколи з блакитної тюрми…

Для чого це придумав майстер? Навіщо дав рибкам життя у тісному басейні і поставив грізну сторожу при виході на волю? Що думав невідомий митець, різьблячи цю сумну картину? Про кого: про себе — ситого, одягненого і скованого ханською службою або оскопленням? Про жінок, що томляться в гаремному раю, чи взагалі про примарність щастя?

Глянула Мальва вгору, і захотілось їй простору, неба, того неба над Чатирдаґом, де можна рукою до зірки дістати, де бовдуряться вільні тумани і лягають на спочинок біля печер, щоб окутати прохолодою жовті кості тисячі козаків…

Козачка… А вони мчать на конях у гори, їм треба сховатися від незчисленного війська Кантемира… Куриться дим, виїдає очі, душить, та ні один не виходить здаватися в полон.

Так зримо постала перед очима казка старого Омара, діткнулася до зневоленого серця, зім’яла його, стиснула. Від пекучої туги защеміло тіло. Був цей щем схожий на кохання, але не такий, був це щем пекучий і солодкий, видушував він із очей сльози невідомо за чим, і відізвалось раптом незнане почуття давно забутою піснею:

Ой що ж бо то та за чорний ворон…
— Козачка… — прошептала Мальва, йдучи по вузькій стежці, і враз здригнулася: з–за густого лаврового куща дивилися на неї очі того самого євнуха, якого прогнала, виходячи з гарему. Вразила душу зневага, скипіла в грудях лють: хан підсилає скопця, не вірить їй, а сам же не приходить. А сам, певно, жирує в інших гаремах… Хотіла крикнути на євнуха, як сміє він не виконувати волі ханської дружини, але очі скопця дивилися нахабно, злобно, і зрозуміла вона, що євнух сильніший від неї, що він тут хазяїн, а вона — раба. Кинулася бігти — та куди, і хлюпнувся у серці пекучий біль за тою волею, що була вже, куплена, у маминих руках…

Пішла, похилена, поміж клумбами, що біло пінилися кущиками нарцисів, відхилила хвіртку до Соколиної вежі — в проході теж стояв євнух, і прорвався гнів у лагідної ханим.

— Геть! — закричала, і щез скопець.

Вибігла витими сходами наверх, припала до мушарабій. І тут довкола мури: високі мінарети Ханджамі[158], за ханськими конюшнями — сторожова вежа, масивні ротонди усипалень, із заходу — гаремний мур, і лише з боку парадного входу — маленька щілина між сторожовими баштами, крізь яку видно вулицю, їй хочеться туди, а хан не приходить, їй треба до матері, а як піде, коли хан не приходить, вона мусить бачити людей, живих, дужих, а хан не приходить… І всюди хан, всюди хан, як ті мури довкола, як та чапля біля цямрини, а вона — золота рибка у мармуровому пишному басейні.

І враз неждано, наче грім з безхмарного неба, наче несподіваний гарматний постріл — з–поза парадних воріт хвилею вдарила дружна пісня, та самісінька материна — пісня її дитинства, десятками голосів ударила — свіжа, вільна, простора, як те небо, відібране в Мальви:

Ой що ж бо то та за чорний ворон,

Що над морем крякає…
Хто її тут співає? Чому тут? Що сталося: на вулицях Бахчисарая лунає українська пісня, колись Мальві байдужа, нині така рідна?

Ступила на карниз, стала вище, і відкрилося перед її очима барвисте море кунтушів і жупанів: з Тисячоголової печери вийшли чубаті козаки на бенкет до хана або на помсту. Вибивають чопи з бочок, п’ють кухлями вино; палає багаття, розвіваються на вітрі пелехи полумені, у повітрі пахне смажениною; дружний регіт, постріли з мушкетів, і знову брава переможна пісня:

Ой що ж бо то та й за бурлака,

Що всіх бурлак скликає!


Прорвалася туга з–під серця, мов болячка, що роками наривала, бризнула сльозами, і потекли вони, давно жадані, висушені в дитинстві зневагою чужинців і нерозсудною матірньою любов’ю.

— Хто ви? Звідки ви? — трясла Мальва самшитовою ґраткою і знемагала.


Тиждень тому Іслам–Ґірей безцеремонно і грубо вигнав купців за стіни палацу — йому доповіли, що до нього їде Туґай–бей з почтом і разом з ним вертається до Бахчисарая Сефер Ґазі.

Хан стояв непорушно посередині кімнати у вичікувальній позі, забувши про свій ханський сан, коли увійшли вони обидва, такі потрібні йому зараз, сильні мужі Криму. Яку ж силу відчув Туґай–бей, що посмів увести до палаців ізгоя Сефера Ґазі?

В червоному хутрі з бобровим коміром і в зеленому тюрбані стояв біля порога аталик, якого зрадив вихованець. Ті самі примружені очі з осоковими прорізами, по яких не вгадаєш ні вдоволення, ні гніву, те саме поморщене обличчя і рідковолоса борода. Поруч із ним холодно–понурий Туґай–бей у жовтогарячій киреї. Він ледь нахилив голову, підкреслюючи стриманим поклоном свою незалежність від хана.

— Ефенді Сефер Ґазі побажав бачити тебе, великий хакане. Він хоче доживати віку в Бахчисараї, ширінський бей про це знає, але ніщо не може загрожувати твоєму аталикові. Один волос упаде з бороди Сефера Ґазі, і ор–бей Туґай покаже зухвальцям силу незліченних ногаїв.

Темні очі Іслама сховались під повіками, ніби хотіли приховати радість перед Туґаєм.

— Сеферові Ґазі, — сказав він, — заскоро ще думати про старечий спочинок. Він повернувся до Бахчисарая як найблагородніший радник хана, уповноважений і довірений аґа.

На мить розплющилися очі в старця, і знову стулилися повіки, Сефер–аґа поклонився ханові.

Іслам–Ґірей відповів аталикові теж поклоном. Йому хотілося обійняти старого, але поруч стояв напускно гордовитий Туґай–бей — не можна було давати волю почуттям. А в голові загасали знову ті самі думки, що колись: чи не хитріший Туґай від злобних Ширінів, що хотіли взяти хана силою? І чому саме сьогодні зважився приїхати із Сефером до Бахчисарая?

— Хане, — промовив Туґай–бей, не міняючи крицевого тону голосу, — до тебе йдуть посли із Запорожжя.

Сіпнувся хан, ця вістка була надто несподіваною. Його мозок цілий час мозолила думка про спілку з козаками, а вони — вони самі йдуть до нього? Перст Аллаха! Значить, усе ухвалене… І сторгуватися можна буде на засадах ласки, а не просьби.

Опустив голову, наче в задумі, і підвів її по хвилині.

— Посли із Запорожжя? Від короля лядського йдуть? Чи не здогадався Ляхистан упоминки платити?

Посміхнувся Туґай–бей краєчками уст, мовляв, дипломатично розмовлятимеш із послами, а не зі мною. Сказав:

— До тебе йде сам гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький, що не визнав себе підданим Ляхистану. Ми зустрічалися з ним учора на Перекопі. Я знаю його здавна. Це великого розуму і завзяття полководець. Він хоче розпочати війну з ляхами і йде в тебе просити допомоги. Воля твоя. Але відмовлятися не варто. Тільки обережно треба з ним. Він хитрий, як лис, і звинний, мов змія. І гордий. Від мене, колишнього друга, відмовився брати фураж і баранів. Не хоче він теж зупинятися в Біюк–яшлаві, нашому посольському стані. Знайомих має на Ермене–маале.[159]

Хан сів на міндер, оперся ліктем на подушку. Довго мовчав.

— Зостанься в Бахчисараї на кілька днів, Туґаю, — сказав нарешті.

— Залишуся, хане, — м’якше, ніж будь–коли, промовив Туґай–бей. — Вибирався я було на козаків цієї весни: паде худоба, чахнуть коні, знову голод у Ногайських степах. А тепер я готовий зі своєю ордою піти позаду козаків. Виграє Хмельницький з нашою допомогою — високий польський ясир приведемо, програють козаки — з них візьму живу данину.

— Хай благословить наші наміри Аллах, — мовив хан. — Сефере, — звернувся він до аталика. — Накажи пригощати козацьких послів як гостей вельмишановних.

…В кінці березоля на вершині Топ–кая зупинилось кілька десятків вершників на легких аргамаках — в атласних жупанах, у шапках із червоними шликами.

Попереду загону стали три комонні: богатирського зросту довговусий козак у суконному кунтуші, в хутряній шапці з двома буйними перами посередині — втікач від шляхетської розправи гетьман Війська Запорозького Зиновій–Богдан Хмельницький. Праворуч — старший віком від гетьмана — кропивенський полковник Филон Джеджалій, ліворуч — юнак у білій свиті, Тиміш Хмельниченко.

— Погляньте, — показав гетьман униз нагайкою. — Ще раз погляньте і подумайте, братове, щоб потім не було нарікань і каверз. Там унизу, бачите, лежить гадючник — Бахчисарай. За камінними стінами, оповитими хмелем і павутицею, живуть люди, що не раз топтали нашу стражденну землю. Збіглися вони сюди, до цього яру, докупи, наче ті жуки на лайно, і весь час чекають нагоди розповзтися по світу, щоб нищити, жерти, роз’їдати, тягнути чуже добро і неповинних людей сюди, до свого лігва, їм однаково, на кого йти… Погляньте тепер сюди, ближче. Ось тут, під нами, загороджений високим чотирикутним муром, обсаджений зеленими тополями стогне невольничий ринок. На такому ринкові продавали колись мене. Чуєте: зойки, плач… Там торгують нашими братами і сестрами. А ми йдемо до цього осиного гнізда просити допомоги. Йдемо, щоб забезпечити собі тил, щоб не вдарили поганці в наші спини, коли ми двигнемо на ляхів. Ідемо просити в них кінноти, бо в нас мало, а на волах далеко ляхів не поженеш. І стискати мусимо нашу лють і біль у жменях, і кланятися мусимо ворогам нашим відвічним, бо інакше не бачити нам перемоги, не бачити нам волі в страдницькій Україні. Тож прошу ще раз, братове, кажіть своє останнє слово.

— Веди, батьку, до хана! — відповіли козаки гуртом.

Вірменська вулиця згорнулася розімлілим на сонці вужем по схилі напроти ханського палацу. Здивувалася, заметушилася, побачивши незвичайних гостей, заскреготала завісами склепових віконниць — винесли крам войлочники, зброярі, башмачники, винарі, загармидили, набиваючись своїм товаром. Збіглися сюди купці, що гостювали в хана: голоколінні венеціанці, метушливі греки, бородаті московити; виповзли в чорних сутанах польські єзуїти — члени кримської єзуїтської колегії, що примістилася недавно на вірменській вулиці.

«О Боже правий! — жахнувся Хмельницький. — Де ви тільки не розпустили своїх мацаків! І тут, серед вас, мені, можливо, доведеться залишити свого сина… Що ви зробите з ним, коли я розпочну війну з ляхами? Та коли треба буде — і цю дитину віддам на заклання, але ще покусаєте ви пальці, ханжі чорносутанні. Не хотіли ваші собраття дозволити королеві йти війною на Крим — я з Кримом на вас піду. І ви ще проклянете лядських вельмож за те, що зневажили вони мене».

Другого ж дня до ханського палацу відправився полковник Джеджалій. Його гостинно прийняв Сефер Ґазі–aґa, але аудієнції у хана не призначив. Повернувся полковник у супроводі слуг, що принесли харчі й фураж. На другий день повторилося те ж саме, хмурнішав гетьман, а навколо нього звивалися цілий час ханські придворні та все вимагали подарунків.

Шість разів доповідав Филон Джеджалій про приїзд козацького посольства, шість разів супроводжували його ханські слуги з мізерними дарами. Аж на сьомий день аяк–капу[160] сам прибув на квартиру до Хмельницького і сповістив: хан чекає Іхмеліскі–аґу сьогодні до посольської зали.


Каталог: authors -> Ivanychuk
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   37


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет