Історія України в романах Роман Іваничук



жүктеу 5.24 Mb.
бет16/37
Дата21.04.2019
өлшемі5.24 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   37

Перед обідом з Ермене–маале виїхав гетьман Хмельницький з посольським ескортом. Попереду на білому коні їхав аяк–капу. Біля воріт палацу він наказав козакам спішитися і йти за ним.

Насторожений довгим очікуванням ханського прийому, але з гордо піднесеною головою ступав Хмельницький у ханський двір. Подеколи поглядав на рябуватого юнака в білій свитині, що йшов з ним поруч, і стискалося в грудях мужнє серце, а в скронях калатало раз у раз: «На продаж, на продаж».

Аяк–капу подався на коні у глиб двору, сказавши послам чекати в посольському саду. Їх провів до саду плечистий високий сеймен, Джеджалій приглянувся до його білявого обличчя, пробурмотів: «Яничар клятий…» — і знітився від його ясного погляду. Воїн не зрозумів слів козака, але відчув у них образу. Його сині очі дивилися на полковника з якимсь докором і жалем.

Гірко чомусь стало Джеджалієві, він підступив до сеймена і спитав по–татарськи:

— Ти давно з України?

— З якої України? — знизав плечима Селім. — Я із Салачика. — Якусь мить помовчав, а потім підвів на Джеджалія очі і спитав тихо, ніби хотів таємницю вивідати: — Скажи мені, чому завжди мене питають, звідки я, хто моя мати? Я не знаю цього, а тому не розумію, навіщо про це знати людям…

— Бо ти інший, хлопче. Ти не татарин і не із Салачика родом. Ти — з України.

— Які ж ті люди в Україні? Ніде я їх не бачив.

— Та ось поглянь, — Джеджалій показав рукою на посольський почет. — Он — сам гетьман козацький.

Селім знову стенув плечима.

— Багато сюди приходить чужинців. Я ж — ханський…

— Ні, хлопче. Ти з України. Запам’ятай собі. І мати твоя, може, десь побивається донині за тобою.

Джеджалій зітхнув, відійшов у тінь кипарисів, що виструнчилися один біля одного над самшитовими кущами. Здалеку спостерігав за сейменом: у його очах тінню блукав сум.

— Ачей прозрієш колись… — промовив сам до себе старий полковник.

Хмельницький зупинився перед посольськими залізними дверима, вправленими в кармінове різьблене кам’яне обрамлення. Прочитав золотий напис над дверима: «Цей пишний вхід і ці величні двері побудовані за велінням хакана двох материків і двох морів».

Іронічно посміхнувся гетьман. «Які в тебе материки і які моря, коли ти не маєш ні одного човна, а по Чорному й Азовському морях ходять турецькі галери, що пантрують кримські береги… Ти такий самий васал, як і я. Врозуми, Боже, твою пиху, гординю, і ще переміниться обличчя світу».

Відчинилася залізна брама, і під звуки барабанів аяк–капу провів козацьких послів угору сходами до кофейної кімнати.

Євнух наливав терпку пахучу каву до порцелянових фільджанів і, кланяючись, розносив послам, що, порозсідавшись на міндерах, із селянською безпосередністю розглядали виноградні розписи на стінах і майстерні вітражі на маленьких шибках, притулених під самою стелею.

Аяк–капу власноручно підніс гетьманові фільджана з кавою: зрозумів Хмельницький, що багато дукатів попливе з кишень, поки покличе його до себе вередливий хан.

Проте довго чекати не довелося. Слуга, що цілий час шастав із кофейної кімнати до посольської зали, вийшов до послів і, зігнувшись у три погибелі, мовчки показав обома руками на двері, що означало: хан дозволяє увійти. Гетьман подався до зали сам–один.

— Не потрібен мені драгоман[161], — сказав Хмельницький і пройшов повз німих рабів, що стояли навшпиньках біля одвірків, наче статуї.

У правому куті зали на ворсистому червоному килимі під малиновим балдахіном сидів суворий, з м’язистим обличчям чоловік. Колись у Туреччині Хмельницький бачив османських пашів, знав їхні жорстокі звички і горду пиху — чекав таким побачити й хана. Тому приємно вразив вигляд суворого воїна, якого лише сан примусив одягти велику зелену чалму і сісти під малиновий балдахін. «Певно, він набагато краще почувається на коні, — подумав Хмельницький. — Я міг би з гідністю скресатися з ним на шаблях, міг би йти пліч–о–пліч у рівноправній спілці, та кланятися йому тяжко, бо лицар лицареві раболіпних поклонів не складає».

Хмельницький якусь мить бачив тільки Іслам–Ґірея, потім помітив калгу і нурредина, що сиділи обабіч хана, і ханських сановників, що стояли збоку.

Хан з цікавістю придивлявся до Хмельницького. Йому сподобалася велична постать гетьмана, на якій так добре лежав жупан з білого сукна, а поверх нього темно–зелений кунтуш з відкидними рукавами. Сподобалися його кошлаті брови, енергійно зсунуті до перенісся, і хвацькі вуса, але він чекав від Хмельницького поклону. Чей же просити чогось прийшов.

Гетьман скинув шапку і опустив на груди голову, відкидаючи вниз довгого чуба. З цим він подав до ніг хана дорогу далматинську шаблю і пістоля з інкрустованою кістяною ручкою.

— Милістю Аллаха великої орди високоіменний хане, — почав гетьман, — лицар багатств не має, тож приношу тобі те, з чого живемо і на що надіємося, а крім цього, ще й глибоку пошану до твоєї особи полководця і богатиря.

— Гарно говориш, — відказав хан. — Знаєш, чим підкупити воїна. І драгоманів, бачу, не потребуєш… Що ж привело тебе, Іхмеліскі, до мене у весняну пору? Чей не так давно, як моїм вухам чутно було, ти готувався з королем іти на мене війною.

— Досі ми були ворогами, — не опускаючи очей, говорив Хмельницький, — але тільки тому, що козаки гнули шиї у лядському ярмі — тож воювали з тобою поневолі. Тепер ми хочемо скинути ганебне іго і пропонуємо вам дружбу і вічну спілку.

— Але ж ти підданий короля і зраджуєш його. Звідки я можу знати, що не зрадиш мене?

— Не можна називати зрадою, хане, праведну боротьбу. Гетьман Дорошенко не вважав Шагін–Ґірея зрадником, коли той почав справедливу війну проти кафського паші і Кантемира–мурзи. Зрадити можна батька, та не губителя свого. А на Україні лядське тиранство гірше мучительства фараонів. Ляхи козацьких дітей у казанах варять, жінкам груди відрізують. Галерним гребцям у тисячі разів легше живеться, ніж нашому ратаєві. А тому йдемо воювати ляхів, які є і твоїми ворогами. Вони погорджують твоїм славним іменем, не платять тобі данини, ще й нас підмовляють нападати на вас. Ось, поглянь, — Хмельницький вийняв з–за оборки кунтуша папери і подав їх ханові. — Це привілеї, що дав нам король у плату за те, щоб ми йшли своїм військом на Крим. Тож просимо тебе піти разом із нами проти зрадників і клятвопорушників.

Іслам–Гірей прийняв папери і передав їх пласколицьому бородатому дідуганові, що, здавалося, дрімав, стоячи справа біля трону.

— Дай драгоманам, хай слово в слово перепишуть людською мовою, — сказав до Сефера Ґазі і повернувся знову до Хмельницького. — Чим ти заручишся, гетьмане, в тому, що чистосердечні твої помисли і наміри?

— Подай мені свою шаблю, хане, — відказав Хмельницький. Він узяв з рук Іслам–Ґірея карабелу, поцілував лезо і рік: — Присягаюся творцеві всієї видимої й невидимої тварі, що все, чого прошу в його ханської милості, роблю без підступності і зради. Коли ж кажу неправду, то допусти, Боже, щоб ця шабля відділила мою голову від тіла.

— Тяжка клятва, — мовив хан, — але закликаєш ти в свідки свого Бога. Залиш мені своїх достойних аманатів[162], гетьмане.

— Хане, одного мого сина замордував бузувір Чаплинський. Другого залишаю тобі заручником, — хрипко вимовив Хмельницький, і біль зсудомив його обличчя.

Іслам–Ґірей вдоволено хитнув головою і на знак згоди плеснув долонею по стегнах.

— Сказав пророк, хай благословить його Аллах: дружба з мудрим — це користь вірі. Що ж, Іхмеліскі, я згоден на спілку з тобою. Та до війни я ще не готовий. Але дозволяю свому перекопському беєві йти тобі на допомогу з ногаями.

Хан показав рукою на сановників, що стояли збоку, Хмельницький приглянувся до них і аж тепер упізнав обличчя Туґай–бея. Очі в гетьмана просвітліли, він уклонився ханові і його достойникам.

Наступного дня козаки пили на радощах посеред майдану перед ханськими палацами. Був Великдень, другого квітня.

Хмельницькому ж — не до Великодня. Чорно зажурений сидів у кімнаті старого вірменина Аветик–оглу, і здавалося йому, що в нього відібрали руки. Його сокіл — Тиміш — у ханському дворі, і життя сина залежить від першої битви з коронним гетьманом Потоцьким. А там — або перемога, і воля народові, і воля синові, або ж ще темніша ніч в Україні і кайдани галерного весляра на руках Тимоша.

Козаки святкували Великдень. Виносили з крамниць вино, цідили глечиками, гомін і регіт вривалися у вікна ханських кімнат.

— Ґяури святкують свій байрам, — доповіли слуги ханові.

Іслам–Ґірей велів викотити козакам три бочки вина і зарізати п’ятнадцять баранів на знак милості.

А тоді закурилися вогнища, захмеліли голови козацькі, і покотилася над чужою тісною землею широка, як дикі степи, могутня, як води на дніпровських порогах, — пісня:

Ой що ж бо то та за чорний ворон,

Що над морем крякає,

Ой що ж бо то та й за бурлака,

Що всіх бурлак скликає!


І вдарилася пісня туманними дитячими спогадами і материнським болем і тільки що відчутою тугою в серце жінки, що стояла за мушарабіями на Соколиній башті.

— Хто ви, звідки ви тут узялися? — шептала Мальва–Соломія материнською мовою, притулившись чолом до самшитової решітки, не помічаючи єхидно підозріливих очей євнуха, що стояв за колоною внизу.

— Звідки ви тут узялися так пізно?!

Розділ сімнадцятий


Засвіт встали козаченьки

В похід з полуночі!..

Українська народна пісня
Сімсот річок і чотири — всі в Дніпр упали, а одна річка, сама невеличка, Дніпрові всю правду сказала… Та й повіяв вітер низовий на рямини кедрові, на вітрила персові і розніс славу про козацьку розправу та по всьому великому світу.

Ой що ж то за Хміль?

Шугала козацька пісня над бистрими ріками, над тихими морями і за тридев’ятими землями, та не про той хміль, що по тичині в’ється, а про славного Хмельницького, що над Жовтим Бродом з ляхами побився і до схід сонця, як ще не світало, вражою кров’ю умився!

Завмер на мить світ — а догулював він, задиханий і стомлений, тридцятилітній кривавий танець, чекаючи останнього акорду, — завмер у подиві й тривозі: хто сколихнув повітря незнаною визвольною музикою, звідки новий музика взявся?

Хмельницький? Який — Хмельницький?

Гей, а чи не знали його досі? То ж чия слава три роки тому прогриміла від Дюнкерка до Сараґоси, коли–то граф де Брежі[163] склав кондиції з королем Владиславом про службу козацького полку у французького генерала Конде? Тоді старий дипломат сам подивляв хоробрість запорожців і воєнний талант Хмельницького, тепер же сполохав його самостійний похід козацтва в спілці з татарами на Польщу, і він запропонував французьку допомогу королеві.

Той самий Хміль! Подався ґабсбурзький дипломат Франц Лізоля до цісаря намовляти його, щоб узяв при цій нагоді Польщу під свій протекторат; вождь англійських індепендентів Олівер Кромвель привітав гетьмана України з перемогою над католиками; причаївся претендент на польський престол семигородський князь Юрій Ракочі; венеціанці потирали вдоволено руки: Польща мусить вступити у війну з Туреччиною.

А Хмельницький ішов з–під Жовтих Вод на Корсунь з шарлатовими корогвами, переможна пісня лунала над розбурханим світом, досягнувши Кримської землі.

— Що ж то за Хміль? — загомоніли сеймени при ханському дворі, зашепталися купці на ясир–базарі, засичали єзуїти на Ермене–маале. Тільки Іслам–Ґірей мовчав, ніби не відаючи того, що перекопський opбей Туґай крокує поруч із Хмельницьким по Україні з шістьма тисячами ногаїв.

Шістнадцятирічний аманат Тиміш Хмельниченко перебував у Чуфут–кале на правах знатного бранця, очікуючи листа від батька. Перемога чи знову невдача, полковницький бунчук чи кайдани галерного весляра? Юному лицареві, що виріс у сідлі, вмів стріляти з рушниці з–під черева коня, а з лука — правою і лівою рукою, вузькою була караїмська фортеця, обступлена з усіх боків глибокими проваллями; вузькою була печера, в якій мусив мешкати, непривітними й чужими здавалися понурі караїми, що жили, наче кроти, в кам’яних норах і насторожено придивлялися до нового поселенця.

Від батька звістка не надходила. Одного квітневого ранку незвичний гамір почувся біля входу до підземелля, до гетьманича долинуло настирливе «Темиш, Темиш!», мешканці печерного міста чогось домагалися у вартових, і в їхніх викриках вчувалася погроза. Тиміш підійшов до виходу, вартовий сеймен затримав його і наказав не виходити. Тільки ввечері, коли караїми спали, вартові покликали Тимоша і, тихо крадучись, провели його через східну браму фортеці. Ханський заложник опинився вночі у знайомому будинку старого вірменина Аветик–оглу, в якого недавно зупинявся Хмельницький.

Господар розповів Тимошеві новину, що вже встигла облетіти світ: батько переміг під Жовтими Водами. А міг був і не дізнатися. Звитяга козацького війська мало що не освятилася кров’ю гетьманського сина. Реєстрові козаки, з якими вийшов проти Хмельницького молодий Потоцький, перейшли на бік гетьмана, скаравши на смерть старшин–зрадників Івана Барабаша та Ілляша Караїмовича. Вістка про вбивство потомственого караїма — переяславського полковника Ілляша — дійшла до Чуфут–кале, і караїми зажадали крові за кров.

У перший день свого перебування на Ермене–маале Тиміш побачив, що і тут нема для нього безпеченства. Польські єзуїти в чорних сутанах снували по вулицях, вечорами зупинялися перед вікнами Тимошевої світлиці, викрикуючи прокльони, вранці Аветик–оглу побачив на огорожі намальовані квачами чорні хрести. Старий порадив Тимошеві, щоб він просив у хана притулку за огорожею його палацу. Але відповіді від хана гетьманич не отримав.

Врешті надійшов лист від батька. «Дорогий мій сину, — писав гетьман, — милістю Божою зацне Військо Запорозьке розбило лядських окрутників, та анахтемський аспид ще не вбитий — війна тільки починається. Попроси хана, щоб зволив прийняти тебе в своїх покоях, і скажи йому, що здобич, яку отримали татари під Жовтими Водами, нічого не значить перед тією, яку вони матимуть, якщо борзо прийдуть з великим військом. Дотепер ми мали справу зі слугами, віднині валкуватимемо з панами — розкішними і багатими».

Тиміш передав ханові гетьманського листа, та знову Іслам–Ґірей відмовчався. Повільно й нудно минали дні в непевності й тривозі.

Аж у травні, коли гетьманич уже й не чекав на ханський прийом, на Ермене–маале верхи прискакав ханський стражник. Біляве слов’янське обличчя так не пасувало до татарського військового одягу, що Тиміш у першу мить подумав: «Хтось із Низу, переодягнений. Що за вісті?»

— Хан на тебе чекає у дворі свого палацу! — проказав сеймен і повернув коня.

Готовий до найгіршої несподіванки, пройшов Тиміш крізь одчинені ворота на ханське подвір’я і мало не закричав від нестримної зловтіхи. Хан, одягнений у шубу і білий тюрбан, гордо сидів на сивому аргамаку, а напроти нього під ескортом ногайських воїнів стояли два шляхтичі. Один, добре знайомий Тимошеві, — довговолосий, сивий, у нагрудному панцирі, віяльцями розсипалися вуса; другий у круглій бобровій шапці з перами і в червоному пошарпаному жупані.

— Йогомость пан краківський, великий коронний гетьман Потоцький і чернігівський воєвода польний коронний гетьман Калиновський, — пролунав голос ногайського мурзи Салтана, що привів із України знатних ясирних, — віднині раби великого хана Кримського улусу Іслам–Ґірея!

Поникла голова Потоцького, а Калиновський ніби й не почув зневажливих слів, він з ледь помітною посмішкою на устах вперто дивився на стягнуте в жовнах обличчя хана, немов хотів прочитати на ньому вдачу і характер свого ворога. Очі їхні зустрілися, хан затримав на польному гетьманові холодний погляд і промовив до Потоцького:

— Бачить Аллах, не хотів я цієї війни. Але за диявольською намовою, забувши наше колишнє побратимство, ви відсилали з порожніми руками наших послів, яких я присилав за звичайними упоминками. Після цього козаки попросили в нас допомоги, а тепер кличуть іти війною до самого трону вашого короля. Запитую тебе, чи може Польща примиритися з козаками?

Потоцький глянув спідлоба на хана і з пихою відказав:

— Річ Посполита не мириться з підданими, вона їх карає!

Глузлива усмішка розірвала ханові стулені уста.

— Ти ж бачиш, Потоцький, що за цим разом покарали піддані владців.

Калиновський випередив пустодзвонну відповідь коронного гетьмана, він хотів ділової розмови з ханом.

— Річ Посполита не знає, чого вони хочуть, — сказав.

— Ви мусите їх визнати як державу по Білу Церкву, а нам данину за чотири роки по сто тисяч злотих щорічно і наперед не ухилятися від плати.

— Це добре, що ти готовий торгуватися, хане, — відповів польний гетьман. — І ми згодні провадити торги, але з тобою — не з Хмельницьким. Проте таких умов Річ Посполита не прийме.

— Тоді самі дивіться… Ми з Іхмеліскі заприсяглися на вічне побратимство. А в спілці з ним не боїмося не тільки короля, а й турецького султана. За вас же, вельможні панове, я жадаю по двадцять тисяч злотих!

— Висока ціна, хане, — процідив крізь зуби Калиновський. — Видно, ти спритний купець, знаєш, за що як платиться.

Червінь проступила на смаглявому обличчі Іслам–Ґірея, він підвів руку з нагайкою, та спинився.

— До Чуфут–кале їх! — коротко наказав і повернув голову до Тимоша: — Твій батько чесно дотримав присяги, гетьманичу. Я теж дотримаю слова: ти скоро будеш вільний і повернешся в Україну. Скажи гетьманові, що я небавом прибуду до нього своєю власною персоною з незліченним військом!

Хан шарпнув за поводи, кінь, відчувши владну руку господаря, здибився, піднісся над головами гетьманів. Кинувся назад Потоцький, тільки Калиновський стояв камінно, продовжуючи змагатися з ханом.

Ще мить — і баский аргамак упаде на вождів польського війська, і в хвилинному пориві уявив собі Іслам–Ґірей, як покриває він своєю могутністю Річ Посполиту, як скаче верхи на коні по Керчі, Кафі, Ахтіарі, витолочуючи яничарські гарнізони, басує кінь, б’є передніми копитами по Синопу і Трабзону і, спираючись крупом у дніпровське понизов’я, жене в три вирви османів із кримської землі…

А впертий Калиновський стоїть незворушно під кінською тушею, і опускається ханський кінь поруч із польним гетьманом.

— Тридцять тисяч червінців за твою голову! — сині пелехи люті вихопилися із його очей, він влущив у повітрі гарапником.

— Ти знаєш ціну силі, хане! — злобно засміявся Калиновський. — Ми з тобою ще сторгуємося і за Україну, і за Хмельницького!

Шаленством спалахнули очі гетьманича, кров хлюпнула до обличчя і бризнула з кожної ямки глибокого ряботиння, він прискочив до Калиновського, схопив його за комір жупана. Та цієї миті чиясь рука смикнула Тимоша за обшивку свити і потягла назад. Рідкобородий старець із вузькими щілинками очей прошелестів сухим голосом, сопухом дихнувши Тимошеві в лице:

— Не личить підданому втручатися в справи господарів!

Кивнув головою хан, той самий білявий сеймен, що приїжджав по Тимоша на Ермене–маале, а тепер цілий час стояв, наче витесаний з каменю, поруч із Іслам–Ґіреєм, підійшов до гетьманича і, поклавши йому руку на плече, показав очима на браму.

Мовчки подався Тиміш через майдан до тісних провулків вірменського кварталу, а за ним — сеймен на коні. Раптом Тиміш розправив плечі, повернувся до стражника і крикнув надірваним голосом, простягаючи руку на північ:

— Ялан![164] Там господар, там!

Тепер чекав: якщо ханський стрілець штовхне або вдарить нагайкою, він уб’є його.

Але очі в сеймена були лагідні і трохи здивовані, він скочив із коня і, підступивши до розгарячілого юнака, спитав з наївною цікавістю:

— Іхмеліскі — твій ата?[165]

— Так, воїне! Мій батько — гетьман великої України, спільник твого хана, а цих собак у королівських кунтушах він власними руками спіймав під Корсунем, мов шолудивих шакалів у курнику!

— Я бачив його, то — відважний батир, — промовив сеймен захоплено. Він оглянувся і ще ближче підступив до гетьмана. — Темиш, чуєш, Темиш, старий мурза Іхмеліского Джеджал знає звідкись мене, він сказав, що я з України. Скажи мені, чи справді я з України?

— Ти яничар! — гаркнув зневажливо Тиміш. — Ти забув свою віру і мову задля шматка ханської пастирми.

— О ні, Темиш. Яничари за морем, у султана, а я кримський і ніколи не знав іншої віри і мови, як наша, татарська. Але чому мені кажуть, що я з України?

— Не знаю, парубче, — охолонув Тиміш. — Може, тебе забрали в ясир, коли ти був ще зовсім маленьким…

Чого ж тоді я виріс у циган, скажи, Темиш?

— У циган? Бідолашний ти мій брате… — зітхнув Тиміш. — Таж цигани не одне немовля вкрали з України на продаж. Як ти називаєшся?

— Селім.


— Можливо, ти й Семен…

— Так, я сеймен, — сказав тихо Селім і додав уже іншим тоном, гордовито–запальним: — Перший ханський стражник!

— Бог змилувався над тобою, врятував тебе від страшного гріха братовбивства. Будь собі тепер хоч Селімом, а хоч і чортом. Все одно воюватимеш за Україну. Ти підеш із ханом допомагати Хмельницькому.

Сказав Тиміш і пішов по тісній Ермене–маале до господи Аветик–оглу. Селім пройшов за ним і зупинився. Стояв, поки гетьманич зачинив за собою двері, і все чекав: він оглянеться і ще щось скаже. Але Тиміш не оглянувся…

…Іслам–Ґірей згадав про Мальву аж тоді, коли Хмельницький виїхав із Бахчисарая. Туга й бажання охопили його, він скинув із себе тюрбан, кирею і подався до гарему. Зупинився на порозі Мальвиної кімнати і чекав, що вона, як завжди, підбіжить до нього, обійме за стан, тулячись головою до грудей. Але Мальва стояла біля мангали бліда, збентежена і непорушна.

— Що болить тобі, Мальво? — хан притулився долонею до її чола.

— Нічого не болить… Ти давно не приходив. Але твоя воля… У тебе я третя…

— О Мальво, люба моя ханим. Хай ніколи не пече тебе вогонь ревнощів. Я не знаю нікого, крім тебе, відколи ти стала моєю. Важливими справами займався твій повелитель.

— Я чула дивні співи і бачила чужих людей у твоєму дворі. Хто вони?

— Чи ж то мало чужинців приходить щоденно до хана? Хай вони не турбують тебе. Могутності Іслам–Ґірея ніщо не загрожує.

— То козаки були?

Хан пильно приглянувся до Мальви. Що це в неї — цікавість, страх чи, може, кров козацька мовить?

— Я приніс тобі, люба, намисто з червоними рубінами, хай прикрашає воно твої перса, я пришлю тобі черкеських танцюристок, щоб утішали тебе, проси в мене, чого хочеш — сповню, але про справи державні не випитуй, не жіноча то справа.

— Спасибі, хане, — поклонилася Мальва, поклала намисто до шкатулки, і не було на її обличчі втіхи, а в очах колишньої пристрасті. Наче викупана в крижаній воді, стояла перед Іслам–Ґіреєм Мальва — покірна й холодна.

Минали дні, а Мальва никла і в’янула, немов тюльпан у Персидському саду, що його забули поливати садівники. Браслети і рубіни лежали неторканими в шкатулці, зі слухняністю рабині лягала Мальва на м’які багдадські килими поруч з ханом… Тільки тоді впізнавав її Іслам–Ґірей, коли вона схилялася над колискою сина, наспівуючи звідкись знайому чужу мелодію.

«Що могло статися?» — мучився хан. Він любив Мальву першою запізнілою, а певно, й останньою любов’ю, забув про двох старших жінок, що скигліли в безсилій злобі в своїх гаремах, дарма чекали на нього довгими ночами хтиві одаліски: красуня з Мангушу забрала собі його всього. А тепер Іслам помічав, що втрачає її любов, і жахом проймалося серце: як він житиме без неї?

— Пусти мене, хане, до матері, — попросила якось уранці Мальва. — Давно в неї не була.

— Назджаз![166] Я ж не бороню тобі ніколи. Зараз звелю запрягти карету.

— Дозволь мені самій піти до неї, пішки…

Хан не відповів, а після обіду зайшов до Мальвиної кімнати євнух і повідомив, що султан–ханим може йти до Мангушу.

Так незвично і по–дитячому втішно було Мальві йти вузьким проваллям Ашлама–дере, де знайомий кожний камінчик, кожна чашечка білої павутиці, кожна голівка жовтогарячого цвіту держи–дерева. Стало вільно, немов незримі, та міцні сіті, що окутували і тіло, і свідомість, враз розповзлися, прогнилі, Мальва здерла з лиця яшмак і побігла ущелиною, протинаючи грудьми холодне повітря, і була вона тепер дівчинкою з–над Узенчика, і ніхто б не вгадав по ній, що це йде до матері можновладна дружина хана. Та минуло захмеління, реальні контури світу випливли з блакитної імли, а тоді побачила Мальва скопців, що йшли за нею тихцем, скрадаючись поміж камінням. І аж тепер зрозуміла вона, якою ціною купила ханську любов. Знесиліла раптом, а інстинктивний протест проти неволі затряс нею, і вона істерично закричала на євнухів, що принишкли за скелями:


Каталог: authors -> Ivanychuk
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   37


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет