Історія України в романах Роман Іваничук



жүктеу 5.24 Mb.
бет17/37
Дата21.04.2019
өлшемі5.24 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   37

— Геть, геть, геть!

Вдарилася квола луна до стін ущелини і затихла разом із душевним бунтом. «Що це зі мною? — подумала Мальва. — Я ж ханська дружина, а вони його слуги, і так мусить бути. Хіба могла б я жити тепер деінде, коли там син і — він… коханий?» Одягла яшмак і статечно подалася видолиною до Мангушу.

— …Мамо, я бачила їх… Чому вони прийшли так пізно?

Більше нічого не сказала і незворушно дивилася на материну розпуку.

А ввечері рабиня Наїра розповідала їй казку. Вона знала їх безліч, і ставали ці казки для Мальви тим другим світом, що закрився перед нею.

— Було чи не було, — тягла Наїра, — а в колишні часи жив могутній султан, що підкорив три чверті світу, а та чверть, на яку не ступило копито султанського коня, тремтіла в страху перед грізним падишахом. І пішов він на Русь і проковтнув сорок міст, як один шматок. Повернувся султан зі славою і золотом, та ніщо не втішало його так, як полонянка Маруся, що її схопили в церкві яничари, коли вона вінчалася зі своїм джигітом. Закохався султан, як тисяча сердець, і присягнув, що буде з нею однією жити. Полюбила й полонянка султана, а що була чарівниця, то відібрала волю свому панові. Що б Маруся не сказала, він слухав її, і домоглася вона неможливого: султан заприсяг ніколи не йти війною на Русь. Сорок тисяч невільників повернула вона до їхнього рідного краю, та сама вертатися не захотіла. Ґяури пісні склали про неї і назвали її своєю святою…

— А далі, далі що? — допитувалася Мальва, але Наїра не знала, що було далі.

— Аллах один відає… їм сповнилися бажання, хай сповняться і нам…

Багато ще казок прослухала Мальва, а цієї більш допроситися не могла — чомусь випала вона з пам’яті старої Наїри. І, мабуть, тому розрослася дивна казка в уяві султан–ханим по–іншому, і Маруся ставала подібною до синьоокої дівчини з Мангушу, а турецький султан — до гостробородого хана Кримського улусу.

«…І домоглася Маруся в хана, що ніколи він не піде війною на Україну, і сорок тисяч невільників повернула до їхнього рідного краю, а сама… сама вернутися не могла, бо любила хана…. А що далі, що далі?»
Звістка про Жовті Води і Корсунь докотилася й до Мангушу. Спочатку пошепки, а потім голосно загомоніли поселенці над Узенчиком про чудо, яке виблагали люди в чудотворної ікони Успенської Марії: хан іде визволяти Україну!

Стратон не вірив. Та звідки ж бо могла взятися сила на Україні, щоб розгромила королівське військо, і хто де чував, щоб християнам йшли на поміч поганці? Сам покульгав до Бахчисарая, а вернувшись, мовчав заклято і тільки ночами стогнав тяжко крізь сон, наче стриножений бугай.

Незабаром рознеслася чутка, що кілька чоловіків зникли з Мангушу. Потім не стало цілої родини. Спершу мовили про них, що пішли шукати інших місць, та шила в мішку не втаїш…

— За Сиваш повтікали, — сказав Стратон до Марії і шарпнув сорочку на грудях, аж репнула.

— Стратоне, Стратоне, — дорікнула Марія. — Чому ти не послухав мене раніше?

— Але ж не пізно ще, — гаряче заговорив Стратон. — Ти з грамотою, я…

— А Мальва?

— Вона вже не твоя.

— Мав би ти своїх дітей, Стратоне, так не говорив би…

Певно, не поверталися б вони більше до цієї розмови, та несподівано завітав до них пастух Ахмет. Дорослий, змужнілий, він зовсім не був подібний до татар, що ходили низом, — красивий тат із густими чорними вусами зійшов з гір, гнаний невгасимою спрагою кохання.

Понуривши очі, промовив:

— Ахмет знає, що все пропало, але забути її не може. Я прийшов, щоб вдихнути повітря, яким вона дихала…

Мовчали старі, і мовчав Ахмет, звісивши на груди голову.

— Ахмет сильний і сміливий, — провадив далі пастух. — І якби Мальва хотіла, — чей не може донині любити хана, бо ніяка пташка не любить свого господаря, що тримає її в золотій клітці, — якби вона захотіла, Ахмет вкраде її. Він знає всі дороги в Криму, до самого Хмеля відвезе Мальву на своєму коні, бо Ахмет любить… А плати ніякої за це не схоче — ні любові, ні ласки. Слугою її згоден бути…

По–молодечому схопився Стратон із лавиці, обняв Ахмета.

— Ти можеш це зробити, ти можеш?

— Ахмет усе зробить.

— Маріє, чого ти мовчиш, Маріє?

Надія осінила материне обличчя, вона пожвавішала, сказала:

— Я піду, Стратоне, до неї… Я завтра йду.

…Стояла біля ханських воріт і не наважувалася постукати: білявий воїн відчинить і спитає знову: «Чого тобі треба, стара?», а тоді вона закричить: «Ти син мій!» — і вже не від чужинця, від рідної дитини почує образу… А чи справді він син її? Як дізнатися, в кого?

Скреготнули ворота, інший стражник пропустив Марію. Кров відпливла в неї від серця: «Де ж Селім?»

— Де Селім? — тихо зойкнула, та нічого не відповів вартовий, і пішла Марія повз Соколину вежу до гарему. Євнухові дала таляра і наслуховувала: з глибин гаремних хоромів ледь чутно долинала пісня, ой, що ж то за пісня та про чорного ворона, що над морем кряче?..

Вбігла мати до кімнати, підвелася Мальва з міндера, якась така дивна: бліде в неї лице, хворобливо пломеніють очі…

— Мальво, ти хіба нічого не знаєш, що діється в світі?

— А що діється… Були, поспівали й поїхали… Звідки мені знати, що діється? Хан не розповідає про те, що робиться за стінами гарему. А я… я коштовностей багато маю, мамо, і не знаю, що з ними робити… Ти візьми трохи, дівчатам даси в Мангуші.

— Сердешна моя… Ой, де ж ті твої мрії про міць твого кохання?

— А що, хан послав по ясир… туди?

— Мальво, — зашепотіла Марія, — послухай, що скажу тобі. Побратим твого покійного батька гетьман Хмельницький побив ляхів, ворогів наших предковічних, а хан іде йому на допомогу. Ти послів козацьких бачила тоді… Але ханське слово зрадливе, хто знає, що він завтра вчинить. А тепер є нагода. Ахмет поможе нам… в Україну. Люди йдуть.

Чекала на відповідь. Очі Мальвині прив’язалися до материних і довго відірватися не могли, та враз, ніби струшуючи із себе шкаралупу отупіння, вона розвела руки і заговорила, прислухаючись до своїх власних слів:

— Доля моя, мамо… Це доля моя… Ти кажеш іти в Україну? Як мені йти? Я ж зовсім не та, що ті — з–над Дніпра.

Я лише затужила по них і чомусь тієї туги позбутися не можу, а сама твоя Мальва — татарська, ханська, мамо…

— Потурначко ти моя…

— Мамо, а може, того хотів твій Бог, щоб мене в ясир забрали, щоб я забула своє і аж тоді розбудилася від рідної пісні, коли стала ханською дружиною? Може, мені призначено більше добра вчинити для твого краю, ніж народити козакові дитину?

— Що ти мариш, доню! Ти ясирка в работизні, що можеш зробити?

— Кажеш — хан іде на поміч козакам? І може зрадити їх? Я не дам йому цього вчинити, він любить мене. А тепер я розпалю його любов… і стане він вірним Хмелеві навіки.

— Царі, Мальво, зраджують, не радячись ні з ким.

— Як він це зробить…

— То що?

— Я… — І побачила Марія давно вже забуте: батьківський козацький блиск спалахнув ув очах потурначки.

Іслам–Ґірей дивом дивувався несподіваній переміні султан–ханим. Увечері Мальва зустріла його бурхливими обіймами, надмір ніжності підкотився ханові до горла, м’якнув жорстокий володар, забувався в її гарячих пестощах.

— Ти мудрий мій цар, ти світло очей моїх, — шепотіла Мальва, — ти лицар, перед яким падають вороги твої, ти вождь, що подаруєш волю своєму і моєму народові.

— Якому твоєму, Мальво? — звівся на лікоть хан і сторожко глянув на дружину. — Ти ж мусульманка, як і я, і мій народ є твоїм народом.

— Я люблю тебе, хане, і Крим теж став моєю батьківщиною. Але ти зрозумій, що не байдужа журавлеві, коли він у теплих краях, холодна в’ялиця на півночі. Є такі, що й не повертаються, але тужно курличуть вони, коли в рідному краї вимерзають дерева і квіти, спека висушує зелень і брати, що повернулися додому, гинуть із голоду на рідній землі. Я вірила, що ти не станеш ворогом мого краю. Тепер знаю про все! Велика перемога сталася в Україні, тож поклянися, мій мужу і володарю, що не відступиш ти від козацького гетьмана.

Хан устав, одвів Мальвині руки. Такого ще не було, щоб жінка втручалася до ханських справ і вимагала присяги від нього. Суворо глянув на Мальву, схопив її за плече.

— Чиї слова речуть твої уста, ханим? — спитав і притягнув її до себе, пронизливо дивлячись у вічі.

— О хане, не запідозрюй мене в підступності. Ти мудрий і сильний. Я ніколи не зраджу тебе, бо кохаю, бо вимріяла тебе ще в дитячих снах. Можеш мене вбити, можеш озолотити — я у твоїй владі. Але послухай щирих слів слабкосилої жінки. Невідаюче серце моє чує те, чого, можливо, ще не бачить твій розум. У твоїх руках тепер така могутність, якої ніхто не мав. Яка ж то сила, коли два дужі вороги стають сукупно проти третього! Що можете зробити ви! Та коли схибиш, — багато горя поллється по світу. Будь вірним своєму слову, хане…

Опустив руку Іслам–Ґірей із рамена Мальви, згадавши: таке вже десь було. Майнула думка в голові про могутнього падишаха Сулеймана Пишного і про русинку Роксоляну, при якій розцвіла Османська імперія. І ще згадав хан про синів Сулеймана, яких чарівна Хуррем убила руками султана, щоб подарувати імперії новий рід від п’яного Селіма.

— Принеси мені свого сина! — наказав Іслам–Ґірей, і страшна погроза вчулася в його словах.

— Він спить…

— Принеси мені свого сина!

Тремтіння пройняло тіло Мальви, спотикаючись об подушки, вона пройшла до дитячої кімнати і винесла маленького Батира. Хлопчик спросоння кривив до плачу губи і горнувся до матері. Личко в нього було смагляве, як у Іслама, а очі блакитні — материнські.

Простяглася ханська рука до груденят дитини, звелася друга.

— Що хочеш робити, хане! — скрикнула Мальва.

— Я буду мудрішим від самого Сулеймана Кануні, — мовив жорстоко. — Любити розумну козачку і вбивати від неї синів!

Мальва судорожно пригорнула хлопчика до грудей, а він, ще не знаючи, що може творитися в царському дворі, в якому з’явився на світ, просіяв в усмішці і залепетав:

— Ата, ата, ата!

Опустились руки Іслам–Ґірея.

— Воля Аллаха, — зітхнув. — Спи, Мальво. На мене чекають справи. І будь спокійна. Я йду складати листа султанові про те, що виступаю зі своїм військом на спілку з Богданом Хмельницьким.
Стратон нетерпляче чекав, коли Марія повернеться з ханського двору.

— Ну що? — зустрів її на порозі і відразу все зрозумів: опущені Маріїні плечі, схилена голова й очі, в яких витліли рештки надії, говорили мовчки: «Мальва не піде».

— Я так і знав, — промовив глухо. — Горе — море, пий його — не вип’єш. Але ми підемо. Ти з грамотою, я — через Сиваш.

— Пізно ти вирішив, Стратоне. Якби колись мене послухав, ми разом були б там. Ти кував би гармати, я варила б їсти козакам, а Мальва, а Соломія… — вдарилась Марія головою об стіну і хлипала безслізно. — Не можу, не можу я піти… Тут діти мої…

— Діти?!

— Так… Ти пам’ятаєш того ханського воїна, що приїздив по Мальву? Я знаю, не хибить моє серце: то син мій…

Ще кілька днів мучився Стратон, не зважуючись покинути Марію, а туга за козацькою волею, що десь там воскресала на Чорному шляху, визволяла душу і не давала жити. І врешті опустіла Стратонова хата, ніби мерця винесли. Не виходила Марія більш на люди, сама–однісінька тужила в чотирьох порожніх стінах, а інколи пізніми вечорами бачив сеймен Селім чорну тінь жінки, що тихо стояла неподалік муру.

Стратон пробирався ночами через сивашські болота до козацького Низу, полохаючи сонних стрепетів на курганах.

Розділ вісімнадцятий
Цар загинув, хай живе цар!
— Ви сліпі кроти і безмозкі устриці! — кричав султан Ібрагім на членів дивану, що зайшли до тронної зали доповісти про стан війни з Венецією. — Хто розпочав це безглуздя, хто підіслав до мене зрадливого Замбула, де голова його?! До Золотого Рогу більш не приходять торгові судна з коштовностями і тканинами, обезлюднів гарем, ваші голови сплять, та я промию їх розпеченим оловом!

Мовчки виходили від султана дефтердар, кадіаскери і великий візир Муса–паша, залишаючи в тронній залі поруч із падишахом нового члена дивану — недима[167] Зюннуна. Де його знайшов Ібрагім, ніхто не знав, та султан не розлучався з ним ні на хвилину і довіряв йому ще більше, ніж колись Замбулові. Він входив до султанського селямлика, не питаючи дозволу, і проголошував завжди одну й ту ж касиду[168], що так лестила Ібрагімовому самолюбству:

— Прикрасив Аллах Всевишній небо сонцем, місяцем і зорями, а землю дощем, красунями і найсправедливішим султаном Ібрагімом!

Після цього недим сідав на долівку, накреслював крейдою гороскопа, відзначаючи, в якому зодіакальному сузір’ї перебуває зараз сонце, і вгадував безпомилково: цієї хвилини в мечетях Багдада прославляють найрозумнішого падишаха, або ж — сьогодні вночі він зустріне в гаремі невідому красуню, з якою ніяка ще не дорівнялася в хтивості й пристрасті, чи то міг навіть напророкувати багаті дари від іноземних послів.

Далі вони удвох пили вино, і султан читав Зюннунові свої вірші, а той підносив руки догори, завертав очі і зітхав, і сміявся — залежно, яким тоном декламував Ібрагім.

Султан сам собі тепер дивувався, як він міг стільки років довіряти зрадникам Замбулові й Аззему–паші, коли в імперії живе така людина, що знає і поезію (скільки касид міг проспівати за день Зюннун!), і астрологію (недим наперед міг угадати, скільки звірів уб’є султан на полюванні), і дипломатів (він уміло розмовляв з послами в присутності султана), і воєнну справу (адже Зюннун відгадав потаємні думки Ібрагіма про те, що воювати йому більш не треба, а тільки насолоджуватися радощами світу цього)!

Сам Бог послав йому з Анатолії цю людину, без неї тепер Ібрагімові не обійтися.

Деколи викликав султан до себе великого візира. Це були тривожні хвилини для Муси–паші. Сім потів спливало при самій лише згадці про той день, коли Ібрагім, спонуканий своєю матір’ю, віддав йому туґру. Після першої офіційної аудієнції падишах провів нового візира до тайника, розташованого поруч із залом дивану. Він відчинив двері, вимальовані під колір стіни, трупний сморід ударив в обличчя — жахливе видовище постало перед очима Муси–паші: у невеликій кімнатці височіла гора людських забальзамованих голів.

— Бачиш, Мусо, — оскалив зуби Ібрагім. — Тут лежать ті голови, що хотіли бути розумнішими за голову самого падишаха. Полюбуйся, ось премудрий Аззем–паша. Дивись, щоб і твоя сюди не потрапила.

Підігнулися коліна у великого візира, він вклякнув перед султаном.

— О султане, я служитиму тобі вірою й правдою!..

Та відтоді і донині переслідували його почорнілі лиця тих, що колись сиділи на тому самому місці під п’ятьма бунчуками в залі дивану, на якому тепер сидить він.

Згадка про страхітливий мавзолей відбирала йому рештки сміливості, він допомагав султанові торгувати бейлербеями і кадіями, усі гроші, виручені за посади, сумлінно віддавав Ібрагімові, з кожною дрібницею йшов радитися до валіде Кьозем, яка, позбувшися за допомогою яничара–аґи розумного суперника Аззема–паші, взяла до своїх рук владу і відтіснила від державних справ самого Hyp Алі і красуню Турґану–шекер.

Хай діється воля Аллаха, а йому, Мусі–паші, — аби вберегти свою голову і посаду. Нехай собі Кьозем виховує для престолу молодшого султанського сина, що народився від одаліски, він закриває очі на те, що потаємно зникають яничарські старшини, які підтримують Hyp Алі; Муса–паша мовчатиме і тоді, коли несподівано помре Турґана і старший син Ібрагіма Магомет.

Великий візир помічав якесь підозріливе нуртування в надрах двора і у війську. Hyp Алі з того дня, як туґра просковзнула повз його руки, не з’являвся до двору навіть на засідання дивану; Турґана виставила біля свого гарему сторожу з яничарів; шейхульіслам Реґель зі святенницьким обличчям щовечора ходить молитися до яничарської мечеті, а серед яничарів з’явився звідкись новий шейх Мурах–баба, що закликає воїнів до самостійного походу на Венецію, обіцяючи їм бочки золота в Європі.

Муса–паша вдає, що нічого не помічає. Він боїться всіх. Та поки що султан тільки погрожує під час аудієнцій:

— Ти знаєш, яка кара чекає на тебе, коли в імперії зайдуть непорядки. Іди і промий свій ослячий мозок, годі мені за всіх думати!

Недавно Муса–паша дізнався від австрійського резидента в Стамбулі Реніґера про якісь коншахти Іслам–Ґірея з козацьким гетьманом Хмельницьким, потім почув про те, що козаки й татари розгромили польські війська під Жовтими Водами. Що буде, коли Ібрагім про це довідається? Чию голову забальзамують? Але мовчав. Не треба підганяти лихо. Хан все одно колись пришле своїх послів.

У султана щодня — кейф[169]. Зараз він у горах Істранджу. Полювання випало напрочуд вдале — достеменно таке, як пророкував недим. Яничари–секбани[170] виганяють на галявину стриножених козуль, оленів, а Ібрагім цілиться з рушниці і кладе наповал одну тварину за другою.

Добрий настрій у падишаха. Він обіцяє недимові винагороду, вихваляє секбанів, та враз протяжний звук рога долинає з лісу — знак, що хтось наближається.

Поскакали ловчі на конях лісовою дорогою і скоро повернулися, ведучи із собою султанського чугадара.[171]

— Хто велів тобі йти сюди? — спитав Ібрагім, сердитий, що перешкодили йому в полюванні.

— Муса–паша, великий султане… Ханські посли прибули до тебе. Кажуть, що в них невідкладні справи.

— Раби погані! — затупав ногами Ібрагім. — Як вони сказали — невідкладні в них справи? До мене, секбан–башо! Пошли кінних до татарських посланців, хай волоком приведуть їх сюди, якщо нема в них терпіння чекати!

Наступного дня перед обідом примчали вершники до султанського табору, тягнучи шнурами за собою послів Іслам–Ґірея, пошарпаних, у подертих башмаках, зі збитими до крові напівбосими ногами.

Султан сидів у шатрі на подушці, поважний і спокійний, він оглянув нужденних посланців з ніг до голови і мовив:

— Мені казали, що у вас невідкладні до мене справи. Коли ж це справді так, то не годиться кликати султана до двору, а треба бігти чимдуж до нього, де б він не знаходився. Як бачите, я вам показав сьогодні, як це треба робити. Кажіть швидше, що там: хан помер чи, може, шторми Крим залили?

— Порох стіп твоїх Іслам–хан, негідний цілувати твої ноги… — простогнав тремтливим голосом посол, — доносить тобі, що… що він особисто виходить з усім своїм військом на Ляхистан, і ще доводить до відома: ногайські полки Туґай–бея вже розгромили з козаками ляхів на Україні… Хан просить тебе теж іти по багатий ясир, а на знак високої поваги до вождя і воїна велить віддати тобі цю коштовно оздоблену шаблю і листа…

Розширилися у султана зіниці, затремтіли м’язи на дряблому лиці, приступ скаженої люті повільно накипав, але ще не міг прорватися. Ібрагім довго дивився на листа, не розрізняючи літер, і враз скочив, заверещав:

— Як, як він смів?! Ми шерть дали польським послам, як насмілився смердючий пес почати війну з Ляхистаном, не питаючи мене?

Посли стояли на колінах, опустивши до землі голови, вони вже не чекали, що султан, як це належиться, накаже одягти їх у почесні кафтани. Згасала надія вийти звідси живими.

— Я піду не на Польщу, а на Крим війною, я затоплю кров’ю погану вашу землю, а вас… вас — бити киями і гнати до Золотого Рогу!.. — Ібрагім кричав і тіпався в люті. — Ну, чого ви стоїте? — накинувся на секбанів, і ті пустили на послів собак.

Тоді прийшла черга до недима, що один зі всіх тут присутніх був спокійний за свою шкуру.

— Що твій гороскоп? Чому не попередив мене про чорну вість, чому затаїв її переді мною? Ви всі, ви всі проти мене, всі зрадники! — султан схопив шаблю, подаровану послами, і, не виймаючи її з піхви, сягнув нею по черепу свого єдиного дорадника.

Недим упав на землю мертвий, і цієї миті спам’ятався Ібрагім. Він вклякнув біля нього, тер долонею по синьому басамані на скроні і безпорадно розглядався довкола.

— Зюннун… Зюннун…

Заклекотіло в яничарських казармах: Ібрагім вигнав татарських послів, а потім убив булук–башу, що прийшов із домаганням відправити стамбульські орти на війну з Ляхистаном. Згадали тепер воїни своїх побратимів, що останнім часом таємно зникли з казарми, проклинали ім’я валіде Кьозем, заговорили про найбагатшу у світі здобич, що потрапить до рук шолудивим татарам. Мурах–баба виголосив у мечеті проповідь про розпусного султана, що проводить час у розкошах і гендлює державою та військом, яничари з мідними казанами поривалися з казарм на вулицю. Стримував їх Hyp Алі. Він ще не зважувався на ребелію.

Ібрагім зачинився у тронній залі і не впускав до себе нікого. Не стало вірного недима, султан оплакував його і перебирав у пам’яті всіх сановників і слуг: нікому більш довіритися не наважувався. А самостійність лякала його, зі всіх кутків просторого залу віяло подихом смерті. Ібрагім зачиняв двері на всі замки, а їсти подавала йому кяя–хатун через шафу, що поверталася в стіні довкола осі. Кожного разу гаремна служниця шептала йому крізь щілину, що одаліски хочуть утішити великого з великих, та він боявся йти навіть до гарему.

У тривожній самотині Ібрагім починав розуміти: він безсилий, і життя його існує поза державою. Щось там на світі діється без його відома, діється, певно, і в дворі, а нікому вже переконувати його в тому, що він найсильніший і наймогутніший, і всі бояться його гніву. Кермо раптово вислизнуло з його рук: Крим самовільно розпочав війну з Ляхистаном, якесь нове військо — йені–чері — з’явилось на півночі і змітає все на своєму шляху. Йені–чері, всюди йені–чері! Скоро весь світ рушить на Османську імперію, а сама ж імперія хіба не стала ворогом його, султанського життя?

Крізь залізні мушарабії дивився в сад, що спускався по схилові до Босфору. Там пишалися лотоси і гліцинії, достигали мангові плоди, і згадував Ібрагім свій перший день султанування, коли він, вільний, одягнений і нагодований, вийшов до квітів, а з уст його зірвалися слова ніжного вірша про зажуреного солов’я. Чи не краще було тоді пройти за огорожу попри рибацькі селища і загубитися в людському морі?

І сплив на думку вірш Караджа–оґлана[172] — слова цього вірша були страшні, а все одно вони поза його волею самі вимовлялися, як невблаганне приречення:

Життя, ти спокійне і радісне,

То раптом тривожне:

Вмить ти — пустельник,

Вмить — в’язень…

Страх огортає мене, що буде зі мною,

О любі браття, боюся я смерті…
— Не хочу, не хочу! — закричав Ібрагім, і тільки відлунило в залі — мертво, зловісно.

Самотність ставала нестерпною, хотілося забуття. Тому чекав шепоту кяя–хатун. В обід обернулася шафа зі стравами, а в щілині прошелестів голос гаремної служниці:

— Самотина пасує тільки Аллахові. Послухай, султане, я розкажу тобі вість, за яку ти озолотиш свою вірну слугу.

— Говори…

— Сказав пророк: розділив Бог хтивість на десять частин, а дев’ять із них дав туркам. Я бачила в лазні небаченої краси дівчину, що вміщає в собі всі десять частин гріховної похоті…

— Хто вона? — пожвавішав Ібрагім, забуваючи про душевні тривоги, і про Крим, і Польщу.

— О, це напевно не проста. Я спитала її, та вона прогнала мене, мов собаку. Але кяя–хатун усе знає, я простежила, якою вулицею проходить ця дівчина щодня перед заходом сонця… Якщо хочеш, ти можеш мати її й сьогодні.

…Мешканці кварталу поблизу Ат–мейдану були свідками дивної події. В передвечір’ї в напрямку до Золотого Рогу проторохтіла вуличкою карета. Вона спинилася в розгоні на одну лише мить, з неї вискочили два чоловіки із закритими обличчями, накинули сіре покривало на дівчину, що саме проходила бруком, і не встигли перехожі отямитися, як карета зникла в провулках.

Наступного дня шейхульіслам Реґель поспішав до яничарських казарм. Від святенницького спокою на його обличчі не залишилося й сліду: голова зведена до неба, з уст зривалися страшні прокльони, руки зі стиснутими кулаками раз у раз підносилися догори.

— Мурах–баба! — крикнув він на порозі дев’яносто дев’ятої орти.

Миттю прибіг дервіш, став перед верховним духівником на коліна. Він пильно вдивлявся в обличчя Реґеля, дрібно хиталася серга в лівому вусі: бачив Мурах–баба, що трапилося щось незвичайне, і, можливо, цієї хвилини розв’яжеться доля двору.


Каталог: authors -> Ivanychuk
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   37


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет