Історія України в романах Роман Іваничук



жүктеу 5.24 Mb.
бет19/37
Дата21.04.2019
өлшемі5.24 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   37

Хан повернув коня і рушив до табору. Джеджалій нахилився до гетьмана.

— Гетьмане, ти, бачу, помітив того білявого парубійка. Я пам’ятаю його з Бахчисарая, то наш паросток. Він може нам знадобитися.

— То лицар, Филоне, а не земноплаз. Із погляду прочитав, що лицар. Такі двом панам не служать.

Ішов небачений похід через Бердичів двома берегами Случі на Старокостянтинів. Попереду брацлавський полк Данила Нечая, п’ятнадцять полків ішли з Хмельницьким, позаду Матвій Гладкий, а на флангах татари. Стугоніла земля, і затьмилося сонце, і комета всі десять ночей на небі являлася. Утікала шляхта до Збаража і встигла замкнутися в замку перед святом Петра і Павла.


Билися день, бились другий… Ой, чи то буде твоя Україна, Хмельницький, а чи твоя наруга?
…Зловісно тиха серпнева ніч, незвично тиха після денної раті. Ледь чутно плещеться Стрипа до намулистих берегів, при місяці чорніє бовдурами спалена Млинівка, і гуготить недалеко приречений Зборів, і костьоли пнуться до неба, благаючи в нього спасіння.

За кілька верст на схід конає Збаразька фортеця після місячної облоги, а в Зборові, оточеному козаками, не спить завтрашній бранець король Ян Казимир. Зі смолоскипом у руці ходить він поміж рештками гусарських хоругов, закликаючи захриплим голосом: «Панове, наберіться мужності, не губіть ойчизни… Король з вами…»

Тихо в ханському наметі. Оподалік куряться вогнища, татари смажать на рожнах кебаб і відсипляються після битви. Завтра вони стоятимуть збоку, коли почнеться остання валка. Так їм обіцяно нині.

У ханському наметі миготить світло, Іслам–Ґірей не спить.

Сеймен Селім вартує.

Пахне столоченою пшеницею — то дивний запах, якого не можна до ніякого іншого прирівняти, і чує він його вже другий місяць, йдучи українською землею вслід за Хмельницьким. Вдалині за Стрипою вирізьбилися на небосхилі контури дрімучої діброви, вона густо шумить і стугонить — той шум теж зовсім інший, ніж у лісі над Качею. Солодкаво пахнуть шуварі в заплавах річки, тужно квилить очеретянка, а з оболоні несе пахом полину, нехворощі і ромену. І земля під ногами м’яка, як постіль.

«Невже я звідси?»

Хан не спить. Що думає Іслам–Ґірей? Нині він уже не може сердитися на Хмельницького, як там, під Збаражем. Сьогодні гетьман не звонпив собою — переміг. Польське військо майже розбите, і завтра до світу король Ляхистану стоятиме перед ханом, як рік тому стояли польські гетьмани у дворі бахчисарайського палацу.

Тоді Селім повернеться додому. І не почує більше задушного паху українського збіжжя, і тужного стугоніння дібров, і земля жорстка, в колючках і дерезі, постелиться під ноги.

Тож не побачить уже ніколи українського богатиря, в якого вірлиний погляд і демонська сила слова, що від нього тисячі лицарства йдуть на смерть. Щось нестримно притягаюче є в його жесті булавою — здається, виріс він своїм кремезним тілом над усією величезною землею і бачить її всю з краю в край, і впевнено веде свій народ до цілі, яку зрить тільки він один.

І щось невловно близьке є в цих людях, що сліпо йдуть за ним. Їхня відвага і байдужість до смерті дивує, тіло їхнє, мабуть, не відчуває болю, бо не чув Селім від них ніколи ні стогону, ні зойку, хіба тільки крик у бою, а стогін — у тих сумовитих піснях, що іноді в перебоях та й поллються рівні, мов степ, завивисті, як у байраках потоки, і м’які, ніби молода трава.

«Невже я звідси?»

Хан не спить. Він цілий час понурий — хан думає. Над чим? Чому наказав стояти завтра осторонь від бою?

А що якби Селім, коли прийде зміна варти, на одну лише часину пробрався до козацького табору і посидів із ними, козаками? Діткнувся б до рук, до чубів, що злітають над головами, ніби змії, коли скачуть на конях, вслухався б у їхню мову і запам’ятав одне–два слова. І бодай одну мелодію. І хочеться діткнутися пальцями до струн бандури. Тільки на часину, а потім вернеться, адже він — ханський…

Сплять татари біля багать… А де тепер Тимеш? Тимеш недобрий, жорстокий. Він уміє зневажати тих, хто не схожий на нього. А хіба Селім винен, що він інший? Чому Тимеш пошкодував йому тоді доброго слова і лагідного погляду? Як ота жінка, мати ханим… Хто вона? Чому дивилася на нього з такою ласкою і тугою? Так добре стає на серці від такого погляду, бо ласки він не знав ні від кого.

«Хто я?»


Хан ще не спить… Йде зміна варти.

Ні, то не вартові йдуть на зміну. З блідих місячних сутінків випливала постать, за нею ще кілька — з мушкетами на плечах.

— Стій! Хто йде?

— Посол його милості короля до хана великої орди Іслам–Ґірея, — почулося неголосне, вкрадливе, і в цю мить, мов із–під землі, виринуло кільце сейменів довкола ханського намету.

…У шатрі Іслам–Ґірея радилася тиха рада з вечора за північ.

— Боюсь, Ісламе, що між двома мечетями ти без намазу залишишся, — хитав головою Сефер Ґазі–аґа, коли хан виклав йому свій задум.

— Півроку тому я не знав іншого спільника, крім Хмельницького, — наче виправдовувався перед аталиком Іслам–Ґірей, та знав Сефер, що ханові тепер уже ні до чого хікмети[184] колишнього вихователя. Він виріс у силу, а по тому, як упокорив ширінського бея, ні з ким більше не радиться.

— Я чекав від нього державних послів, — провадив далі хан. — Та держави він не створив, хоч міг. Сам же під Замостям назвав себе слугою Речі Посполитої. Чи ж годиться ханові, що вийшов на королівські землі своєю власною персоною, шертувати з підданими короля? Шертувати з ребелізантом і кидати виклик Європі? Тоді за королем піде Генрік французький, прусський Фердінанд, Філіпп іспанський, і благословить християнську коаліцію папа Інокентій X.

Сефер Ґазі зім’яв у жмені бороду. Він згадав, як колись Іслам не побоявся підписати йому, аталикові, смертний вирок. Як вимагати від нього вірності Хмельницькому? Але не в честі справа. Хан короткозорий. Він не бачить, які сили виринуть на побоєвищі, коли Хмельницький програє.

— Я знаю, чого ти хочеш, Ісламе, і молю Аллаха вдень і вночі, щоб допоміг тобі здійснити те, що задумав. Тож дозволь застерегти тебе ще одним повчанням: коли хочеш волі свому народові, будь солідарний з тими, хто визволяється, в них ти знайдеш підпору. Хмельницький назвав себе підданим… А ти в своїх ярликах султанові хіба інакше підписуєшся?

— Чому ж ти не повчав Хмельницького, що злигався з Кепрілі і грає теж подвійну гру? — роздратовано відказав Іслам–Ґірей. — Гетьман стає надто сильним, він скоро не проситиме, а диктуватиме, а потім разом із Портою візьме Крим у лещата. Я боюсь його, Сефере. Він ставить на карту Польщу, я ж ставлю Порту, і кожен з нас вибирав собі вигідного спільника для своєї боротьби. Мені потрібен слабий король, в якого служить сильний козацький гетьман. Я вимотаю їх обох, щоб і не падали, але і підвестися не змогли.

— Ти забуваєш, що Хмельницький завжди знайде собі союзника на Сході. Якщо ти його зрадиш, він це зробить тієї ж миті. Цар московський уже допомагає гетьманові не тільки гарматою, а й людьми: недавно козаки з Дону прийшли до нього.

— Я знаю це й не забуваю. Тому й хочу порозумітися з королем, поки сибірський ведмідь ще не встиг вилизати рани після лівонських воєн і польських чвар, поки він ще дрімає.

— Не грайся, Ісламе, з вогнем. Бо коли цей ведмідь прокинеться, — та й чи дрімає він, подумай, — то рик його почують не тільки в Європі.

Іслам–Ґірей замислився. В цю хвилину увійшов до намету Селім. Хан не підводив голови, Сефер Ґазі, здавалося, дрімав сидячи, тільки блискучі чорні зіниці, що насилу продиралися крізь стулені повіки, свідчили, що він не спить.

— Великий хане, — доповів Селім, — посол від короля до тебе.

Сефер Ґазі широко розплющив очі.

— Ти провадив розмову зі мною після діла, Ісламе.

— Ні, — відповів хан, — видно, на нашій раді витав сам Аллах. Клич посла! — кинув бадьоро Селімові, радий, що розв’язка зборівської борні приходить сама собою.

До намету увійшов шляхтич у кармазиновому жупані. Поклонившись, він подав ханові згорнуту цидулу. Іслам–Ґірей розгорнув її і чим далі вчитувався в текст листа, тим дужче червоніло його темно–сіре обличчя. Дочитавши, він схопився з подушки, крикнув:

— Король нагадує мені полон і ласку Владислава Четвертого?! Що ж, передай ясновельможному Янові Казимиру, що я не забуду благодійства його брата і, щоб віддячитись, влаштую нинішнього владцю Речі Посполитої в найкращому казематі на Чуфут–кале. Усе він там буде мати, крім солов’їного молока!

Хан у люті тупав ногами. Сефер Ґазі ще не бачив його таким і готовий був угамовувати, але гнів хана був тепер доречний — хай завтра бій розв’яже всі дипломатичні вузли.

Та хан враз охолов. Повернувшись спиною до посла, він кинув зневажливо через плече:

— Я чекаю зараз, цієї хвилини, канцлера Оссолінського в своєму наметі!

…Нарозвидні, коли сповзала з небосхилу на захід коротка ніч, загомоніло в козацькому таборі — пробивала остання година Речі Посполитої. Козацькі полки стрімливо вдарили на королівський табір, польська кіннота затримала козаків. А ханське військо стояло непорушно на лівому березі Стрипи, приглядаючися до битви. Хмельницький послав гінця до хана з наказом негайно почати битву і чекав на відповідь.

Гонець не забарився. На змиленому коні прискакав до гетьманського куреня і крикнув, подаючи листа:

— Хан відмовився йти!

Підскочили вгору брови Хмельницького, біла смага покрила його губи, він нервово розірвав печатку, розгорнув листа і зблід.

«Гетьмане, — писав хан, — чому ти хочеш до кінця знищити короля, пана свого, держава якого вже й так досить сплюндрована? Треба мати милосердя, і тому я, родовитий монарх, хочу примирити тебе з твоїм монархом, якому ти дотепер корився. Я чекаю на тебе в своєму наметі. Коли ж не послухаєшся, піду на тебе».

— Коня! — вигукнув глухо Хмельницький. — Генерального писаря Виговського до мене!

…Кількасот сейменів стояли вишикувані півмісяцем перед ханським наметом. Напроти входу сидів на персидських килимах Іслам–Ґірей у цеглястій соболиній шубі — біля нього Сефер Ґазі. А оподалік на підвищенні, встеленому парчею, сидів… ні, це сниться, не може бути цього!… сидів король Ян Казимир. Його темно–бурі очі з погордою дивилися на гетьмана–переможця, кучерява чорна перука по–патриціанськи спадала на плечі, чорний атласний кафтан, торочений білою коронкою біля шиї, надавав королеві колишньої кардинальської маєстатичності. Поруч із королем стояв великий канцлер Єжи Оссолінський, зморщений, синьоокий, з короткостриженою борідкою — той самий, який, ще перед Замостям, потаємно приходив до Хмельницького просити в нього згоди на елекцію Яна Казимира.

До болю зімкнув повіки Хмельницький, ніби хотів прогнати погане видіння, хоч уже усвідомлював ганебну яву. Нечуване здрайство, підступність здавалися йому першої миті неймовірними.

Рука стиснула ефес і обм’якла. Переможний король милостиво простягнув для поцілунку руку, а за нього промовив великий канцлер:

— За вродженою добротою своєю король далекий від того, щоб жадати крові підлеглих. Він прощає тобі, Хмельницький, тяжкий злочин у надії, що ти загладиш свою вину вірністю і доблестю.

Розступалася під ногами земля від такого блюзнірства і злуди. Гетьман повів навісним поглядом по обличчях хана, Сефера Ґазі, що стояв незворушно із заплющеними очима, повернув голову до Виговського. Генеральний писар втупив очі в землю, боячись погляду Хмельницького.

Ще мить, і гнівний клич сколихнув би повітря над зборівськими полями, і ринули б полки козацькі на вірну загибель за честь гетьманську.

Та схаменувся гетьман. Допомоги чекати нізвідки. Він мусить витримати цю наругу над собою. Скинув шапку, стиснув її в жмені, аж поламалися пера, і довгий вус пересікся в зубах. Сторожко пантрили за гетьманом ханові очі, у вузьких щілинах мигали блискучі зіниці Сефера Ґазі — повільно підступав Хмельницький до короля. Тьмяніло серпневе небо, темними силуетами здавалися постаті короля і хана; йшов із перемогами від Жовтого Броду через Пилявку й Вепр королівський васал, щоб аж над Стрипою усвідомити для себе, що він вождь. Пізно… Чи пізно? Заграли раптом київські дзвони і стихли в розпачі, підвела голову очманіла Європа, заніміла в подиві і враз зареготала: розчаровано, глузливо, втішно.

Підігнулося одне коліно, друге, вклякнув Хмельницький, не дійшовши до краю свого шляху.

Цієї миті глухий зойк вирвався з сейменського ряду, та не почув його Богдан–Зиновій, не бачив потемнілого обличчя лицаря, що з таким захопленням колись зорив на козацького гетьмана.

Сефер Ґазі монотонним голосом зачитував переможеним ханські кондиції, слова гупали молотом по голові Хмельницького, і розліталася вона вдрузки від принизливої ласки хана.

— Сорок тисяч реєстру… а всі інші козаки хай повернуться до своїх панів… Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства — Хмельницькому. Король хай заплатить двісті тисяч злотих готівкою, а надалі щорічно по дев’яносто тисяч…

Торги, базар… За двісті тисяч злотих — Україну. Як дешево… Скільки він заправив би за голову гетьмана?

— З цієї пори між королем Речі Посполитої Яном Казимиром та його спадкоємцями, з одного боку, і великим хаканом Криму та його спадкоємцями, з другого, утверджується вічна дружба.

Ім’я підданого не було названо…

Пішли ляхи на три шляхи, а козаки на чотири, щоб їм коні припочили, а татари — на все поле…

Чим платитимеш, Хмельницький, за татарську допомогу: волохами, чи ляхами, чи своїми ж козаками?

То вже не злагодженим маршем повертали кримчаки Чорним шляхом за Умань. Згоріли Межибіж, і Ямпіль, і Заслав, наскакували ординці на хутори і села.

Сивіла гетьманська голова від усвідомлення неймовірної зради. Билися у вуха страшні слова невольницької пісні, і в одчайдушному гніві стискала рука булаву: ось підведе її — і ринуть козаки на орду. І знову вгамував себе Богдан–Зиновій: несила в цю мить брати меча до рук, та сила буде… Буде ще свято, і очиститься од скверни стоптана земля, і промчаться коні вільним степом від Орелі до Бугу, від Дону до Стрипи…

Гнали ординці ясир з України, а до Дніпра і далі на північ скакали гетьманські гінці, минаючи Чорний шлях.

Ідуть хлопці гукаючи, а дівчата співаючи, а молодії молодиці старого гетьмана проклинаючи:

Бодай того Хмельницького

Та перва куля не минула…


Чого так порожньо в душі Селіма? Чом не пахнуть більше степи хлібом, а малиною — трави, і не гомонять ліси тужливими мелодіями, а в серці блякнуть образи двох мужів, яких рівно любив — Іслама і Хмеля?

Слалася з Чорного шляху курява, збита ногами ясирних, на пшеничні потолоччя, на зґрасовані трави — йти по ньому невільникам, а не переможцям; мовчки дивилася Україна на свою ганьбу: чорночубі козаки супроводжували сестер і братів у татарський край.

«Ні, не моя це земля, не моя!» — німо кричав Селім серед рудого степу.

Розділ двадцятий


Нас тут триста, як скло,

Товариства лягло.

Т. Шевченко
Каземат, в якому майже два роки томилися, очікуючи викупу, гетьмани війська Польського, був добре устаткований, і не знали знакомиті бранці ні голоду ні холоду. Та й волі їм не бракувало. У всякому разі, Калиновський налагодив добрий контакт із світом через єзуїтів на Ермене–маале. Лише надто вже набридли колишні пшевудці[185] Речі Посполитої один одному: взаємна нехіть і щоденні суперечки втомлювали їх більше, ніж неволя.

А король з викупом не квапився.

Помітно постарів «quasi alter rex»[186] Польщі Микола Потоцький. Запали щоки, сиві вуса опустилися донизу, і скляно блищали великі очі, в яких каламутилася ненависть до всіх, кого могла відтворити пам’ять. Хмельницького він бачив тільки скорченим у смертельних муках на палі — інакше мислити про нього не міг. Усвідомлення того, що козацький гетьман отримав після Зборова сорок тисяч реєстрового війська і три воєводства, що простягає він руку на Молдавію, а в Чигирині приймає з дарами турецьких послів, приводила його в шаленство, і він кричав до Калиновського, одутлого від неробства і доброї їжі.

— Дожилися, вашмосьць! З хлопами, яких до послуху треба привчати тільки шаблею і нагайкою, ясновельможний круль підписує угоди! А втім, чого можна було сподіватися від Яна Казимира, який навіть ойчисту мову не вважав своєю, а в ті роки, коли ми стинали козацькій гідрі голови на Масловому Ставу, він шпигував у Франції на користь Іспанії, з повіями по борделях валявся і сьорбав тюремну юшку у французькій тюрмі.

Калиновського дратувало кожне слово Потоцького, він не міг йому донині простити, що той колись злегковажив Хмельницького і вислав на Жовті Води свого марнославного синка нагайками хлопів розганяти. Ловлячи вісті зі світу, Калиновський сушив собі голову, як би скористатися ситуацією, що склалася під Зборовом, і сторгуватися врешті з ханом. Бачив, що можна, і тому сердився, що Потоцький не хоче думати, а воює самою лише жовчю з набагато сильнішим противником.

— Вацьпан забуває про те, що потім, в Італії, Ян Казимир вступив до ордену єзуїтів і повернувся до Польщі кардиналом. Кардинал у королівській родині — то щось значить, добродзєю, якщо не забувати, що католицький костьол підлягає Римському Папі.

— Так, так, нинішній король недарма вчився в єзуїтів. Нам присилає втішні листи, але жодного гроша на викуп. Матка боска, регіментаріями славного війська Польського — баглай[187] Заславський, недоук Остророг і шмаркатий Конецпольський! Та при таких пшевудцах справді прийде koniec Polski…[188] А ми… а я конину їм і кумисом запиваю у Бахчисарайській фортеці!

— Вацьпан витрачає надто багато енергії на безсилу лють, пан… коронний, — в’їдливо відказав Калиновський. — Так було, зрештою, під Корсунем. Пан надто обфітий на амбіцію, а вона заважає зважити реальні сили ворога. І тепер замість пронюхати, що замишляє хан після Зборова — адже для чогось він залишив короля на троні, — пан тільки й знає, що плювати на регіментаріїв, Яна Казимира і бачити уві сні Хмельницького на палі. Я ж знаю, що до Варшави прибули гінці з Болгарії просити в короля допомоги на повстання проти Туреччини, і що це на руку Іслам–Ґіреєві. Він уже кокетує з Венецією і до короля послів слав з пропозицією обопільно рушити на Османів. Вашмосьць ніколи не задумувався над тим, що в такій ситуації, коли Хмельницький оголосив себе підданим турецького султана, може виникнути конфлікт між гетьманом і ханом?

— Волі мені треба, і я зітру козацьку ребелію, як дванадцять років тому!

— Киньте оті похвальби, пане… коронний, — Калиновський не міг приховати іронії, коли вимовляв титул Потоцького. — Ви ж самі бачили, що то за ребелія. Хмельницький — політик, і, якщо він захоче, — Швецію натроюдить проти нас, і Москва завжди готова його підперти для своєї користі. Нам треба добитися аудієнції в хана. Він, мені здається, подумує про розрив із Хмельницьким, ну, а в усякому разі, боїться його вікторії. Та коли передчасно станеться той розрив, Річ Посполита загине. Гетьман у ту ж мить знайде північного і східного спільників. Треба ще однієї війни, подібної до зборівської…

— Co pan mоwi![189] — аж скочив Потоцький. — Ще одна угода, ще сорок тисяч реєстрових, ще три воєводства? То здрайство навіть мислити таке!

— Все це пишні патріотичні фрази, пане… кгм… коронний. Я ж кажу вашмосьці: потрібна ще одна баталія і ще одна… ханська зрада. Хіба не може зрозуміти вацьпан, що Іслам–Ґірей попросту продав Хмельницького під Зборовом. Бо коли б ні, то ми мали б на Чуфут–кале ще одного зацного компаньйона — ясновельможного круля Речі Посполитої. Тепер же… Хан напевно вже знає, що великий візир Кепрілі від імені султана місяць тому, в лютому, формально визнав Україну васальною державою Османської імперії. Треба розпалити гнів ханський… Я чув цікаву приказку від наших стражників: «Скоріше, ніж ворог, перемігши тебе, повечеряє, ти повинен, перемігши його, поснідати».

Мабуть, уперше за два роки співжиття в неволі Потоцький визнав за Калиновським слушність. Він не гаючись сів до столу і почав складати супліку ханові, щоб її ще сьогодні передати стражником до двору.
Стояла Марія, як колись давно, при дорозі, що курно в’ється з Бахчисарая до Ак–мечеті, і пильно приглядалася до татарського війська, намагаючись не пропустити жодного обличчя. Вирушав кримський кіш ще раз походом туди — на Україну. Тривога нудила серце — різне кажуть люди в Мангуші: кажуть, хан великий ясир пригнав до Перекопу, повертаючись того разу з України, і в Кафі заганяли на галери не лядських бранців, а козацьких синів і дочок. Мальву засліпила любов, вона не вірить. А щось мусить бути в тому правди… Яку ж то долю тепер несуть Україні ханські війська?

У шапках, шкірянках, на густогривих малих конях, такі самі, як ті, що вели її із Соломією на сириці більше десятка років тому — чамбул за чамбулом. То страшна сила, і якої треба відваги, щоб впускати їх до краю, відчиняти їм ворота…

Пройшли передні відділи, вляглася курява, і на обрії силуетами виросли вершники в дзьобатих шоломах — то наближався ханський почет під зеленим прапором. Посередині сам… зять на коні. Здалеку видно його похмуре, жорстоке обличчя. Як, як то Мальва… могла?.. Попереду тягнуть на арбах гармати, а воїни, заковані в панцири, важко бряжчать шаблями і щитами, і частокіл списів жалить весняне небо.

Чи побачить його, того улюбленого ханського сеймена, якого чомусь нарекла своїм сином? Чи не вигадало собі материнське серце? Та однаково, воно вже прийняло, хай і чужу, дитину до себе — і болить, і карається від туги: два роки не бачила його, ще з того часу, як ішли на Зборів. Може, загинув?

Уже близько… Хан звисока поглядає на матір своєї дружини, начебто тепліє його погляд. Марія насмілюється підійти ближче. Пропускає одне за одним обличчя сейменів, де він подівся — білочубий яничар? Один ряд, другий, і раптом її саму знаходять блакитні очі, і підсвідомо вихоплюється з горла Марії тихий крик:

— Мен–оглу!

Селім на мить зупинив коня і рушив далі, не відводячи голови від жінки, що назвала його сином.

Йшла поруч, підбігала, щоб вдивитися ще раз у нього, ні, не обманює материнське серце — це він!

— Хто я тобі? — спитав Селім тихо, та коні йшли все швидше й швидше, хан поспішав в Україну.

— Сину! — закричала вслід, і він почув її голос, знову спинив на мить коня.

— Сину, пожалій землю свою!..
Наприкінці червня 1651 року Хмельницький отаборився над річкою Пляшівкою, що за чотири милі впадає в Стир біля Берестечка, і чекав на хана. Вістка про те, що Іслам–Ґірей, не взявши викупу, відпустив Потоцького і Калиновського на волю без відома Хмельницького, не віщувала добра. Спілка з ханом непевна, московський цар відмовчався, хоча, щоправда, щедро обдарував послів Хмельницького.

Опівдні вістові донесли гетьманові, що зі Сокаля до Берестечка іде король з гусарією, драгунією, рейтарами, з усім посполитим рушенням. Військом знову командують Потоцький і Калиновський. Цього ж дня прибули татари і зайняли позицію на лівому крилі козацьких бойових лаштунків.

Був саме перший день байраму, тож ординці святкували. Забирали з поблизьких сіл Солонева й Острова овець та корів, варили в казанах каурму і обпивалися айраном.

Хмельницький цілий день молився в острівській церковці Святого Михаїла і сповідався перед боєм.

Понад вечір густі тумани лягли над Стиром, сховалося Берестечко в тривожній імлі. Вранці з молочної пелени виринуло раптом польське військо під гаптованими золотом корогвами, зашуміли залізними крилами, втиканими білим пір’ям, королівські гусари і стали шахівницею, вийшли панцирні корогви в гартованих кольчугах, за ними рейтари в капелюхах зі страусовими перами і строкате посполите рушення.

Два дні проминуло в дрібних сутичках, король чекав на козацько–татарський наступ. Іслам–Ґірей чогось вичікував, татари з тривогою перемовлялися про князя Вишневецького.

На третій день до татарського табору прибув полковник Джеджалій з гетьманським наказом ударити негайно з обох флангів.

Хан був у поганому настрої, похмурий і сердитий. Цієї ночі він знову розмовляв із Сефером Ґазі. Аталик наполягав рішуче вдарити на королівське військо. Іслам–Ґірей слухав його в понурій мовчанці, а в пам’яті бриніли благання Мальви. Щось наче спільне вчувалося йому між її просьбами й Сеферовими домаганнями. Підозра закралася в свідомість хана, у нападі гніву він вигнав аталика з намету.


Каталог: authors -> Ivanychuk
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   37


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет