Історія України в романах Роман Іваничук



жүктеу 5.24 Mb.
бет2/37
Дата21.04.2019
өлшемі5.24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

— А з грамотою? — похапливо спитала Марія.

— Її може отримати тільки мусульманин.

Дервіш повернувся до Марії спиною, зашепотів слова молитви, тихо подався у протилежний бік, а вона стояла зблідла, без надії, з простягнутими руками і не помічала, як синьоока Мальва безжурно бігає попід хребтом, зриває жовті квіти, що пришпилилися голівками до сухої землі.

«Ні, ні! — промовила сама до себе вголос. — За це карає кожний бог. За відступництво нікого не минає кара… Але як ще тяжче може покарати мене мій Бог? Я нині вдруге втратила волю, — що страшніше він зуміє придумати для мене? Муки сумління?.. А тебе, о Господи, не мучитиме совість, коли загине моя дитина? Одне–єдине віконечко залишилося для мене, яким я ще можу вилетіти на волю, — грамота. А не відчиню його, то колись постигне мене найжахливіша кара — прокляття рідної дитини».

Жмакали душу сумніви, шугали в голові покремсані думки, і між ними промайнула ота, тепер уже наче зовсім чужа й непотрібна: що було позаду?

Що? А чи варто далі згадувати про те, що зажурилась Україна, бо ніде прожити? Україна… А я хіба не Україна, укроєна, ущерблена, як моя земля? Переді мною — рудий хребет Тепе–оба, позаду — кафський ринок, і нічого, й нікого немає в мене більше, крім Мальви. А ось вони, жовті, мізерні квіти, забули свою вітчизну і живуть. Якби розрослися пишно, як там, їх згризли б верблюди й осли. Та вони змирилися… Що мені тепер до України, коли її на світі вже немає, її втоптали в болото на Масловому Ставі самі проводирі–полковники, і відтоді я вже не шанована людьми полковничиха Самійлиха, а жебрачка… Нема України. То чому я повинна вбивати юне життя дитини лише заради пам’яті про неї? Нема України — є Ляхистан з костьолами, чим вони кращі від мечетей? Та все одно я хочу повернутися туди, тому прости мені моє відступництво, Боже. Якщо повернемося — викуплю свою провину: молитвою, кров’ю, життям.

Марія вклякла на землю і била останні християнські поклони. А безжурна Мальва толочила худими ноженятами висохлий тамариск, зривала жовті квіти і зачарованими очима вдивлялась у міражну далечінь степу: перед нею розкривався ще не бачений світ, той, що був дотепер чомусь закритий ґраткою ниток на кроснах. З дитячої пам’яті зіслизли, не залишивши сліду, саманна хата з темним підвалом і лайка господині — світ заряснів перед нею червоним кизилом, зав’яззю шипшини, жовтоголовим держи–деревом і повінню гарячого сонця. Чарівний! Шумливе місто, гладінь тихого моря, барвисті галери, величні башти, стрункі мінарети. І ти, горбата тварино, що стоїш непорушно під горою, теж чарівна!

Дівчинка підбігла до верблюда з пучком гарячих мальв, щоб подати йому до обвислих губ, і тут схопилася мати, скрикнула:

— Не можна! Не дам тебе тварюкам!

Запхинькала Мальва, не зрозумівши, чому кричить на неї мати, Марія ж стояла перед верблюдом, вражена його погордливим поглядом.

— Чого так дивишся на мене, наче я рівня тобі? — сказала, та раптом поникла і мовчки заговорила до худобини:

«Коли це сталося з тобою оте нещастя, що ти з вільного тура став горбатим рабом, верблюде? Коли переламали тобі хребта і ярмо вигнуло шию? Чи не за ту провину, що дав себе впрягти, несеш віками свою ганьбу напоказ? Шия твоя гордо звелася догори, але не випростуватися їй ніколи, і хребтові не зростися ніколи теж. Не станеш більше ні сайгаком, ні оленем, ні туром. Усе, що можеш ти зробити, — гидливо плюнути свому хазяїнові у вічі, але ніколи не перестанеш нести його мішки… Яка біда примусила тебе впрягтися?.. Та якщо це вже сталося з нами, тож несімо до скону свою ганьбу, поки не вигинемо. І нащадки наші, що промчаться спраглі над землею, не пожаліють нашу пам’ять…»

Марія рішуче взяла Мальву за руку і потягнула за собою, туди, де вирував невільничий ринок, де, надриваючись, закликав муедзин свого бога чинити його правду на землі. Пішла за дервішем.

Мурах–баба чекав. Він бачив, як жінка била поклони, знав, що вона прийде до нього. Потрібна була йому: навернена душа на істинну віру, монастирська куховарка і наложниця. А дочка — та красунею стане, і за неї великий бакшиш матиме від будь–якого мурзи.

Сказав дервіш:

— Стежка, якою ми йдемо, провадить до нашого такіє. Ступаючи на цю стезю, ти заодно ступаєш на шлях наближення до Бога.

На околиці міста, в долині, виднівся серед квадратних ліп’янок пофарбований у зелений колір фасад будинку, від якого в обидва боки тяглися високі кам’яні стіни, обгороджуючи просторий двір.

Монах розігнув спину, кивнув рукою до Марії, і вона, як заворожене зайча, що саме йде у пащу кобри, подалася з Мальвою за ним у ворота.

Дервіш наказав обом скинути взуття і обмити в басейні руки, обличчя, ноги. Потім він знову кивнув рукою і пішов попереду, ведучи їх до сутінного приміщення мечеті. Показав на сходи, що провадили вгору, а сам зайшов до середини. Марія подалася на галерею, заґратовану мушарабіями[27], і, затамувавши подих, придивлялася крізь ґратку до того, що робилося внизу. Судорожно стискала Мальву за руку.

Один за одним зайшли дервіші з опущеними головами і стали в коло. Останнім увійшов шейх[28] у зеленій чалмі. Він сів посередині на баранячу шкуру, і всі тоді сіли. Хвилину мертво мовчали. Враз убігли два послушники, тягнучи за собою дорогі, мов ланцюг, чотки з зернинами, завбільшки з волоський горіх. Кожний монах схопив по зернині в руки, а тоді шейх затягнув:

— Ви побачите Бога–творця в останній день суду лице в лице так, як бачите тепер подібних вам. Усі, хто поклониться ідолам замість істинного Бога, будуть скинуті в полум’я вічне.

Пішли чотки по руках монахів. Сусід передавав сусідові, а при дотикові до кожної зернини всі кричали голосно «Аллах!».

Марія бачила, як здригнулася Мальва від першого викрику і здивовано підвела на матір очі, потім вдивилася в залу і вже не відводила погляду від дервішів. Слово «Аллах» повторювалося стільки разів, скільки зерен було на довгій вервиці, безнастанно билося у вуха, гіпнотизувало, і здавалося, що нічого в світі не існує, крім цього слова. А коли мусульманський бог був уже прославлений дев’яносто дев’ятьма іменами, схопилися дервіші і почали своє божевільне радіння — зикр, їм мало було зерен на чотках, вони кричали, називаючи ім’я Аллаха сотні разів, билися в конвульсіях, падали на кам’яну підлогу, заливаючись піною в екстазі.

Марія лячно глянула на дочку, кинулася до неї, щоб винести її геть з цього скаженого содому, та враз упало в матері серце: вона побачила у сутінках, як горять очі в дівчинки, як ворушаться її губи. Склавши молитовно руки, Мальва повторювала: «Аллах, Аллах, Аллах…»

Це приголомшило Марію. Вона зрозуміла, що сталося цієї хвилини: дочку не злякав зикр дервішів, а заворожив: дитина увірувала в того Аллаха, що заповнив тут весь її світ, свідомість, і, можливо, вже ніколи не схоче знати, яка віра була в її батьків, та й узагалі не повірить, що може бути щось інше, крім магометанського бога, на світі. Знала, що це трапиться, коли йшла сюди, а тепер злякалася. Смикнула дочку і збігла сходами вниз. Та в передсінні зупинив її Мурах–баба.

— Ти куди тепер? — прохрипів. Він схопив правиці Марії і Мальви, підвів їх угору. — Повторюйте обидві за мною, чуєш… Во ім’я бога милосердного, милостивого. Слава Аллахові, панові світів…

Рука Марії безвільно опустилася, а дочка… дочка тримала побожно підняті два пальці догори і пошепки повторювала за монахом:

— Слава Аллахові… цареві дня суду… Воістину тобі ми поклоняємося… веди нас прямою дорогою…

Мурах–баба зірвав із Маріїної шиї хрестик і владно наказав:

— Топчи ногами!

Марія схлипнула, сахнулася, дервіш шпурнув хрест під ноги дівчини, і та потоптала.

— Тепер ідіть, — сказав Мурах–баба. — Коли ж бо посмієш не прийти сюди на кожне ранішнє і вечірнє богослужіння, наречемо тебе безумною, і вік свій скоротаєш у тімар–хане[29] серед божевільних. Бо безумний той, хто не вірить єдиній правді на землі.

Мов із чаду вибігла Марія і на безлюдній вулиці, оглянувшись, зітхнула:

— Прости мене, мій Боже… Ми не топтали хреста, це снилося. Прости…

І закам’яніла, — Мальва, звівши руки до неба, молилася:

— Воістину тобі ми поклоняємося і в тебе просимо допомоги, веди нас прямою дорогою…

Шепіт дитини, побожний, пристрасний, так природно зливався з шумом міста, викриками муедзина з мінарета мечеті Муфтіджамі, з клекотом невільничого ринку, куди прибували нові й нові невільники вмирати за віру, каратися за неї, топтати її і родити ворогові здорової крові лицарів.

Так природно…

Майнула думка в Марії — втікати! Геть звідси поза мури Кафи, тут страшно, тут неволя тіла і духу, це місто вповзає в душі людей, засмоктує: ще день, ще година, хвилина — і вже несила буде вирватися повік.

День хилився до спочинку, червоне, закіптюжене сухою пилюкою сонце сповзало за хребет Тепе–оба. Марія поспішала знову до північних воріт, шаль зсунулася їй на плече, очі жінки злякано бігали під чорним надбрів’ям, розхристалося передчасно посивіле волосся.

Куди ти тягнеш мене так швидко, мамо? — спотикалася, підбігаючи за матір’ю, Мальва. — Я хочу їсти, хочу до хати. — Сльози стікали по запорошених смаглявих щічках, залишаючи брудні сліди.

Марія згадала про дуката, що дав їй на дорогу татарин. За нього можна буде щось купити в крамничках за стіною Кафи, де живуть євреї і караїми. Тільки ж вечоріє вже.

— Ходімо, доню, швидше, зараз купимо їсти.

Вони вже наближалися до воріт, коли з провулка вибігла зграя смаглявих хлопчаків. З криком, реготом обступили їх, закидали грудками землі, камінцями.

— Джаври, джаври, джаври[30], — верещали вони.

Метнулася Марія, щоб вирватися з кола напасників, затулила Мальву грудьми, та хлопчаки почали смикати її за кафтана, за волосся, не вгаваючи кричали слово «джаври».

Злякана Мальва плакала, притискаючись до матері. Марія відірвала від свого волосся цупку руку голомозого нахаби, навідліг ляснула одного–другого по голених головах. Ті сторопіли на мить, а далі загаласували ще дужче, з хвірток почали висуватися закриті яшмаками[31] голови татарок, вони теж викрикували «ґяур яман»[32], вимахуючи погрозливо руками, і вгамувалися аж тоді, коли Марія з Мальвою заховалися в тісній бічній вуличці.

Краще, ніж за два роки неволі, зрозуміла Марія, що таке «ґяур». Треба було закрити обличчя, щоб хоч так замаскуватися, але хіба цього надовго стало б? Перший азан і — не вклякни на вулиці — знову презирство, перше слово дитини не по–татарськи — знову каміння і ганьба. Що робити?

Тривожні думки перервали такі знайомі, давно не чуті звуки: на дзвіниці вірменської церкви тихо, вкрадливо загомонів дзвін. Зупинилася, слухала. Війнуло на неї далеким і ніжним, як дитинство, спогадом: вечірні дзвони в Україні, сипле гомін росу на степ, м’якне тирса, і соняшники опускають голови до молитви…

Мальва все ще не могла отямитися, схлипувала і, оглядаючись весь час назад, лебеділа крізь сльози:

— Чому ми джаври, мамо? Я не хочу, не хочу…

Марія не чула скигління доньки, повільно йшла на переривчасте теленькання дзвону, із заздрістю, подивом і ляком дивилася на людей, що не боялися йти на його поклик.

Скільки їх у Кафі? Чи є в них діти? Що їдять? Як живуть серед вічного приниження і знущань, яких вона зазнала щойно? На що сподіваються ці люди, задля чого жертвують собою, адже день їхнього спасіння ніколи не настане. Вони ж ніколи не вийдуть за ворота Оp–капу, бо — християни. А все–таки ідуть на поклик совісті, за совістю, щоб умерти самими собою.

І Марія йде. Йде, як бабуся в спогадах до свого дівоцтва. Ніколи до них не дійдеш.

— Я не хочу бути джавром, мамо…

— Не плач, доню, ти не джавр. Ти… мусульманка.

— Яка мусульманка?

— Дізнаєшся… Навчишся… Ой, навчишся на мою сиву голову!

— Ну яка, скажи, яка мусульманка? А за це не б’ють, не кидають за це камінням?

— Ні, дитино, за це хліб дають, щоб вижити. Ти ростимеш, а я гріх візьму на душу, щоб вивести тебе колись із цієї страшної землі.

Дійшли до самої церкви. Біля паперті стояли пониклі старі люди. Якась жінка привітно посміхнулася до Марії. Була одна мить, коли Марія хотіла кинутися до входу і впасти пластом на церковний цемент. Але тільки одна мить. Не відповіла на привітну усмішку жінки, відвела погляд. А в пам’яті повз потоптаний хрест і її совість пройшли маслоставські лейстровики з переяславським полковником Ілляшем Караїмовичем на чолі, що прийняли шляхетські бунчуки, аби тільки жити. Їх називав Самійло яничарами, та вони, може, таки дочекаються кращих часів. А що здобув полковник Самійло своєю гординею, яку фортуну запосяг тим, що не схилив голови перед польськими бунчуками? Смерть собі, а родині — неволю.

— Дивися, Мальво, — сказала Марія, підвівши голову. — Дивися і запам’ятай: це Божа церква. В такій, як ця, ти хрещена. Колись, як виростеш, мусиш її пригадати. А нині ми мусульмани і розмовлятимемо з тобою по–бусурманськи.

Мальва, втомлена і голодна, спала, поклавши голівку на материне плече.

— Тепер ходімо до Мураха–баби на вечірнє богослужіння, доню. Ходімо послужити іншому богові, якщо наш забув про нас.

Йшла Марія, смиренна, скорена, із зсутуленим сумлінням. Загорнула обличчя шалем і не звертала уваги на людей, що виходили на вулиці й голосно про щось гомоніли, на яничарів, що збиралися на майдані біля мечеті і кричали:

— Слава султанові султанів Ібрагімові!

Марію ніщо на світі не обходило. Із сонною Мальвою зайшла на хори монастиря і аж тепер зрозуміла, що, напевно, сталася у бусурманів якась велика подія. Дервіші богослужили так, як і тоді, тільки після кожного викрику «Аллах» зривалися з місць і верещали: «Світло очей наших султан Ібрагім!», а після відправи загриміли в барабани, запищали на флейтах.

«Нового ідола собі обрали і радіють», — подумала і зійшла вниз, байдужа, втомлена, виснажена.

На подвір’ї стояв Мурах–баба. Очі його світилися стриманим задоволенням.

— Ашхам хайр олсун[33], — привітався він і повів Марію за собою.

Розділ третій


Цей світ — город: один росте,

другий достигає, а третій падає.

Східна приказка
Рік тому Османська імперія знову стривожила світ. Цього разу ляк огорнув не тільки християнські, а й мусульманські держави. Ім’я тридцятирічного султана Амурата IV пролунало з такою силою, як колись імена його великих попередників.

Магомет Завойовник узяв Константинополь.

Сулейман Пишний підкорив Сербію, Грузію, Алжир.

Амурат IV завоював Багдад.

Десять років турецькі війська облягали перлину світу, десять років текли гроші з державної скарбниці на безнадійну, здавалося, війну, і нарешті — таки перемога, нарешті багдадське золото перелилося до кованих куфрів стамбульського семивежного замку Едікуле.

Фанатичний ворог курців і шанувальник Бахуса, несамовитий деспот, що винищив тисячі непокірних яничарів, і простодушний демократ, до якого на вулиці підходили жебраки, пияк і звитяжець Амурат IV, втративши терпець стратега, переодягнувся в мундир рядового воїна і сам поліз на стіну Багдада. Деморалізовані яничари і знеохочені невдачами спаґії[34] ринулися за своїм шаленим полководцем — Багдад упав. Переможці справили сорокаденну криваву тризну на берегах Тигру, а на султанській чалмі засвітився ще один алмаз.

Перський шах Сефі І погодився на всі умови Амурата. Протягом цілого року прибували до Золотого Рогу галери з трофеями, султан із військом повернувся аж навесні. Більш ніж місяць готувався в Скутарі до вступу в столицю. Стамбул томився в очікуванні великого свята.

Врешті півсотні галер перепливли Босфор під грім усієї артилерії. На білому перському коні, в леопардовій шкурі, перекинутій через рамено, в сніжно–білій чалмі в’їжджав у Золоті ворота султан–переможець, за ним — двадцять вельмож у срібних латах. Головними вулицями Стамбула, встеленими килимами, їхав Амурат; народ юрмився, лунала музика, юні циганки–красуні звивалися в гарячих танцях, дзвеніли лютні, цитри, заливалися флейти, із сотень мінаретів викрикували муедзини хвалу султанові, і навіть дзвонили церковні дзвони на Пері і Ґалаті.

За Золотим Рогом, на горбах Касим–паші, звідки видно, мов на долоні, весь Стамбул, розставили столи. Амурат звелів пригощати всіх — від великого візира до простого кафеджі. А сам раз по раз підіймав бичачий ріг із вином, і кожний тост султана супроводжували гарматні залпи з анатолійського і румелійського берегів.

Біля султана стояли п’ятибунчужний великий візир — сивобородий Аззем–паша, аґа яничарів — понурий Hyp Алі, шейхульіслам Реґель — глава духовенства.

— Я покорив перлину світу Багдад! — мовив гучно султан, і повіяло тишею над гамірною юрмою. — Квітуча і хлібодайна Месопотамія навіки з’єдналася із єдиновірною імперією Османів. Я підіймаю чашу за те, щоб усі народи стали під зелений прапор пророка, який держатиме Висока Порта, за майбутню перемогу над невірною Руссю, бо присягаюся вам, що й Азов, і Астрахань, і Київ лежатимуть біля моїх стіп. Хай допоможе мені в цьому Аллах!

Вдарили залпи, знову заграла музика, дервіші–трясуни здирали одяг, кололи себе ножами, пекли тіло розпеченим у багаттях залізним бруссям. Викрикували «слава» спаґії, та мовчазні були чомусь яничари, наче отой понурий погляд Hyp Алі не дозволяв їм радіти з перемоги.

— Великий султане, — підступив яничар–аґа до Амурата, — дозволь хоч мені, коли забули про це твої уста, прославити сьогодні хоробре яничарське військо, що штурмувало стіни Багдада і билося, мов стадо диких левів, за твою честь і славу.

Амурат не чекав таких зухвалих слів від яничара–аґи. З того часу, як він розправився із збунтованими яничарами в казармах Селяміє на Скутарі, Hyp Алі став запобігливим і заробляв собі султанської ласки в битвах насправді героїчних.

Мить не зводив грізного погляду з аґи, вже чув, як клекоче в грудях божевільна лють, але вигляд Hyp Алі був настільки спокійний, що знітився Амурат.

— Ти правий, Hyp Алі, — промовив, стримуючи тремтіння губ. — За твоїх лицарів треба випити, і я дозволяю. Одначе, як велить закон предків, усі пропозиції султанові доводить до відома диван[35], а не одна особа. І тому завтра я чекатиму ухвали дивану про те, чи потрібен серед султанської прислуги ще й проголошувач тостів?

— День тільки–но закінчився, великий падишаху, хай вічним буде твоє ім’я, — поклонився Hyp Алі, показуючи рукою в бік затоки, де засвічувалися смолоскипи. — Сонце не швидко осінить Анатолію, а ніч довга. — Він із ненавистю дивився тепер в очі Амурата, і не бентежило його те, що насторожилися султанські сановники і підступили ближче до султана зброєносці. Біля нього стояв чорбаджі[36] Алім — чорновусий кремезний слов’янин, а позаду — почет. Яничар–аґа випростався. — Ніч буде довгою для тебе, султане. А спадкоємці твої, можливо, задумаються, чи годиться рубати салузу, на якій сидиш, чи можна ремісникові ламати верстат, що дає йому засоби на прожиток. Багдад здобутий ціною крові, що лилася роками, а міг би впасти за місяць, якби не злочин, який ти вчинив на Скутарі.

Амурат зблід. Вихопив із піхви далматинську шаблю, кинулися до Hyp Алі султанські зброєносці, та цієї миті султан схопився обидвома руками за живіт і впав долілиць на землю.

Зчинився крик, брязнули шаблі, та не скресалися. Яничари обеззброїли султанську охорону.

Великий візир Аззем–паша стояв незворушно. Дивлячись на мертвого султана, промовив півголосом:

— Закінчилася династія Османів. Синів ти не народив, султане, а слабоумний брат твій Ібрагім не може правити імперією.

Наказав своїй прислузі занести тіло султана до палацу — споряджати для вічного супочинку, а сам стояв у нерішучості, слухаючи, як верещить натовп, розбігаючись по місту:

— Султан Амурат помер! Султан помер!

Та враз тривожні вигуки приглушилися іншим кличем, що наростав, ширився, а врешті виразно долетів до вух великого візира:

— Ібрагіма! Ібрагіма!

Стояли, мов на герці, розумні очі Аззема–паші з підступними, злорадними очима Hyp Алі.

— Рано тішишся, ефенді, — блиснув яничар–аґа білими зубами. — Чуєш, кого проголошують яничари? Чи, може, й ти посмієш піти проти них?

Тепер зрозумів Аззем–паша: султана отруїли яничари, щоб поставити на престол недолугого Ібрагіма, якого Амурат запроторив на вічне ув’язнення до двірцевої тюрми. Не лють, а страх перед неминучим лихом струснув ним, і, забуваючи про свій стан, великий візир закричав:

— Шайтан! Чужинцю, віровідступнику! Що дороге тобі на цьому світі, крім власної вигоди? А будь ти проклята, зміє, вигодувана Урханом!..[37] О Аллах, Ібрагім правитиме імперією!

Hyp Алі спокійно вислухав вибух безсилого гніву великого візира. Вигуки «Ібрагіма, Ібрагіма!» лунали вже по обидва боки Золотого Рогу, яничар–аґа міг бути спокійним. Він поклонився візирові і мовив, не ховаючи переможної посмішки:

— Непорушні підвалини Порти, ефенді. На яничарах виросла Османська імперія, на яничарах тримається і, якщо буде воля Аллаха, загине разом із ними. А та голова, — додав із погрозою, — що не має влади над своїм язиком, часто пишається на золотій таці біля воріт Баб–і–гамаюн[38] напроти Айя–Софії.

Він повернувся до великого візира спиною, сказав прислузі подати коня. З сідла ще раз поклонився Аззему–паші.

— Сьогодні брат покійного Амурата буде на волі. А тоді, коли султан Ібрагім повернеться з мечеті Еюба, оперезаний мечем халіфа Османа, я сподіваюся зустрітися із тобою на раді дивану, де поговоримо не про посаду виголошувача тостів, а про важливіші державні справи.

Аззем–паша не відповів. Він дивився на те місце, де недавно лежав останній хоробрий султан із роду Османів — династії, що пережила себе. Позаду візира стояв його ескорт, по всьому місту народ вигукував «Ібрагіма, Ібрагіма!», чвалував до палацу Hyp Алі — усе це були піддані Аззема–паші, та серед них усіх найменше сили мав він сам.

Тіло Амурата спорядили в спальні султана, і тоді увійшли сюди шейхульіслам, анатолійський і румелійський кадіаскери[39], вождь спаґіїв — алай–беґ, останнім увійшов спітнілий від швидкої їзди Hyp Алі.

— Покличте валіде[40] Кьозем, — сказав шейхульіслам, та саме в цю хвилину відхилилася портьєра і до спальні увійшла жінка в чорному. Серпанкова чадра прикривала її суворе обличчя. Вона притулила руку до серця, скорботно дивлячись на мертвого сина. Та хвилина материнської печалі тривала недовго, валіде підвела голову, здійняла вгору руки.

— О, радість мого серця Ібрагім, син султана! — виголосила урочисто, і блиснули очі в яничара–аґи. Владна султанська мати, що колись сама порадила Амуратові посадити до тюрми Ібрагіма, благословила тепер свого юродивого сина на трон.

Hyp Алі ступив крок назад, і глянули на нього сановники. Він мовчки показав рукою на вихід, шейхульіслам вагався тільки мить і пішов першим, а за ним усі члени дивану. Мовчазною процесією пройшли через подвір’я, минули султанську конюшню і зупинилися перед залізними дверима двірцевої темниці. Розступилися вартові, каштелян тюрми прогундосив тремтячим голосом:

— Тільки з дозволу великого візира можу відчинити браму…

Hyp Алі шмагонув його канчуком, зірвав з пояса каштеляна ключі, і відчинилися зі скреготом двері.

Заросла людина в брудному халаті, з червоними очима боязко наблизилася до виходу, впала на коліна і проячала:

— Тільки… тільки Амурат є і буде повелителем правовірних, ніхто не сміє визнавати іншого… даруйте, даруйте мені життя…

Валіде Кьозем рішуче ступила вперед і перервала Ібрагімове квиління:

— Сину мій, твоя любляча мати благословляє тебе на престол предків.

— Ні, ні! — вереснув Ібрагім. — Я не піду звідси, я не піду!

— Принести тіло Амурата! — наказала валіде.

І тільки тоді, коли Ібрагімові дозволили діткнутися до братового трупа, він повірив.

— Тиран мертвий, мертвий! — закричав, схопив ротом повітря і впав зомлілий на руки Hyp Алі.


Старий Хюсам, власник ювелірної майстерні, що заховалася у темній вулиці на околиці Скутарі, довго не міг заснути цієї фатальної ночі. Розтривожили його сльози вірної дружини Нафіси, зануртували свої думи — невтішні й тривожні.

Не знав, що діється по той бік Босфору, та, певне, — оргії, бенкети, зикри дервішів із нагоди святкування перемоги Амурата. Але це його мало обходило. Вісім султанів змінилося на престолі за довгий вік Хюсама, а пам’ятає він ще Сулеймана Пишного — Законодавця. Ні один не доріс до нього, ні один не досяг слави великого можновладця.


Каталог: authors -> Ivanychuk
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет