Історія України в романах Роман Іваничук



жүктеу 5.24 Mb.
бет24/37
Дата21.04.2019
өлшемі5.24 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   37

Такий стратегічний план зародився у голові невгамовного короля, і певен він був у перемозі, однак мусив ждати, поки закінчиться тяжба за гетьманську булаву між Пилипом Орликом і Андрієм Войнаровським, якого покійний гетьман ще в Батурині, перед тим, як послати його на навчання до Німеччини, назвав своїм спадкоємцем.

Карло XII вагався, кому надати перевагу: Пилип Орлик, справляючись довгі роки як генеральний писар, набув неабиякого державного досвіду, проте дужче схилявся король до молодого, елегантного й вельми освіченого претендента на булаву Андрія Войнаровського, що своїм шармом і безстрашністю імпонував молодому королеві.

Тяжба тягнулася майже рік, жінки претендентів, обидві Ганни, навіки пересварилися, та на початку квітня 1710 року козакам і королеві стало відомо, що Войнаровський відмовився від гетьманства, при тому, як прямий спадкоємець Мазепи, забрав державний скарб, виділивши Орликові на потреби війська із шістдесяти тисяч талярів тільки три.

Не міг Карло збагнути секрету цієї угоди, а козацтво почало ремствувати. Бо ким стануть підпомічники, що несуть службу в обозах, постачаючи провіант, або ж піші дейнеки без жолду? Їх випишуть з реєстру, і вони, полишені безмаєтному гетьманові Орлику, підуть хіба що в наймити. Тож вимагала чернь віддати булаву Войнаровському.

Не знали козаки, не знав і король, що претенденти дійшли тоді згоди, коли Войнаровський отримав із Гамбурга від молодої і в політиці впливової графині Аврори Кеніґсмарк листа, в якому вона застерігала, що продажна Порта щохвилини може видати Петрові обох претендентів разом з Мазепиним скарбом, то радить вона едукованому в Дрездені Войнаровському виїхати чимскоріше зі скарбом до Європи, здати золото в депозит до якогось банку, а самому зайняти англо–французьку орієнтацію для майбутньої війни з Москвою.

5 квітня 1710 року козацтво вибрало гетьманом Пилипа Орлика: новообраний гетьман оголосив «Конституцію прав і свобод Запорозького війська», послав депутацію до Криму до Девлет–Ґірея і на Дон до колишніх булавінців, а також до башкирів і казанських татарів, щоб сукупно з козацьким військом у січні наступного року по замерзлій землі вирушити у визвольний похід в Україну і взяти Київ, Вороніж, Озів.

…На могилах стрепети — мов сторожі або дороговкази. Куди йти? Світ широкий, а могили ліворуч, праворуч і попереду, і на кожній квилить сизий птах, закликаючи у свій бік, ніби на світі живе тільки його правда, і він запевняє, що лише з нею ти будеш врятований від олжі, що наздоганяє свою жертву, все ще сподіваючись на тризну по її душі.

А в який бік полетіла Лебедиця і чи була вона — незаплямоване, незанехаяне Єпіфанієве сумління? Він мусить її наздогнати, подолавши тридесять доріг чистилищної спокуси, й повернути собі, щоб мати право працювати, любити, навчати і творити молитву.

Куди ти полетіла, біла душе моя, і яких мук я маю зазнати, щоб ти скинула із себе лебединий покров відчуження і, прийнявши знову образ діви, з’єдналася зі мною назавжди в єдине ціле, і я не ходив би по світу, розчахнутий на безліч іпостасей, з яких тільки одна була чиста — ти.

Як харциз, що вертається на місце свого злочину, йшов Єпіфаній до Бендер. Стелилася під ноги пухка тирса, залишав чернець за собою слід на розтоптаному зеленому катрані, по якому колись, вільний од гріха, повернеться назад до покинутого скиту, і кликав його вперед знайомою дорогою понурий стрепет на високому пагорбі до бендерських воріт. Вдалині серед розпеченого літом міражу мліло місто, в якому Єпіфаній колись — скільки часу минуло, і не згадає — дотиком своїх уст до руки гетьмана спричинився до його смерті, а потім проводжав поглядом укриту китайкою домовину, що на козацьких плечах гойдалася над сполоканим дощем світом.

Неподалік Бендер, між Дністром і Варницею, де похований Мазепа, виросло містечко. «Це Карлополіс — резиденція шведського короля, — сказали йому козаки, що швендяли передмістям без діла. — Ось тут уся його перемога і слава, і майбутнє, а в приймах у нього український гетьман — вигнанець Пилип Орлик, що недавно повернувся з недобитим військом із походу на Білу Церкву».

Вісім полків драгунії під командою генерала Бутурліна кинув Петро на армію Орлика, та здригнулися царські воїни перед силою і ненавистю ізгоїв і відступили, а тоді рушили на вигнаних з рідної землі чотири козацькі загони гетьмана Скоропадського. Із послушенством ординців, яким обіцяли ласку і нагороди, із запопадливістю мужів, жон яких забрав заручницями до Глухова генерал Бутурлін, з ненавистю батьків, дітей яких захопила в ясир покликана Орликом на допомогу буджацька орда, із хоругвою православного Бога, що то уподобав собі московського царя і дарував йому лише перемоги, з розпаччю хліборобів, которі ціле століття, з року в рік, марили вільною хвилиною, щоб запопасти серпи і зжати засіяний хліб, з відчаєм проклятого неволею племені, якому вже ніколи не всміхнеться свобода, а подароване Богом життя прожити мусять, і ніхто не хоче вмирати голодною смертю, — вдарили чотири полки гетьмана Скоропадського і розбили сорокатисячну армію гетьмана Орлика.

Повернувся Орлик до Карлополіса і спитав короля, де ж та турецька армія, що мала доперти до кордонів Польщі, де шведське військо, що повинно було вийти з Померанії; король же спитав у гетьмана, де ж Мазепин скарб, за який Войнаровський мав, на випадок походу, закупити у Франції зброю… «Ось де», — показав Орлик на козацький базар за наметами і бурдеями: там товпилися турки, татари й усюдисущі вірмени, купуючи в запорозьких лицарів похідні обладунки, щоб козацтво мало за що з’їсти тарані й випити оковитої за колишні перемоги.

Єпіфаній дивився на торги: козаки продавали невірним гармати й бунчуки за таляри; фальконети й пірначі — за дукати; гаківниці й литаври — за гривеники; пістолі й сурми — за п’ятаки; шаблі й курінні значки — за тригрошовики — і знову згадався Єпіфанієві похорон Мазепи, коли–то він дивився на домовину, що гойдалася над сполощеним світом, і думав про Овідія, якого в давнину теж поховали тут за незнайомим нинішньому люду обрядом, та про чорне провалля часу, що проляже між життям Овідія і майбутнім співцем, що не пам’ятатиме — бо не потрібна буде йому та пам’ять — боротьби, пристрастей подвигів і зрад забутого племені, враженого страхом і покорою, — тож кому потрібна його, Єпіфанієва, спокута, коли сам народ, за дрібняки позбувшись своєї зброї й державних символів, тієї спокути не сподобиться…

Безнадія й нехіть до життя огорнули Єпіфанія на вид цих торгів, галасу та прихвалювання товару. Якийсь нетяга скручував шаблю з дамаської сталі в колечко, відпускав, і вона випорскувала в повітря з дзвінким зойком; козак прицмокував, а гомілатий турок брав шаблю в руку, змахував нею, перерубуючи кінську волосину, потім забирав собі, погордливо кидаючи на козацьку матню срібну монету. Інший козак клацав язичком пістоля й прицілювався в яструба, що ширяв у зеніті, заладовував кулю, насипав пороху і стріляв — яструб падав додолу, козак забирав монету й квапився на край базарного майдану до шинку, а там уже кружляв по колу поставець — то гармаші пропивали виторг за гармати: гуляй душа без кунтуша, раз у рік празник!

Єпіфаній схопив голову в руки: та невже оце нині, сієї хвилини, завершує козацтво у безслав’ї свою славну історію? Все ж бо траплялося на козацькому віку: відбирали вороги в лицарів зброю, самі лицарі залишали її після погрому на полі битви, бувало, вибухали й летіли в повітря порожні бочки, ламалися в рукопашнях з найкращої сталі шаблі, але ж іще досі не продавав козак зброї — що ж він купить на позосталі після пропою гроші — ярмо?!

Чернець спитав у підпилого козака, де курінь гетьмана; нетяга підозріло глянув на ченця в рудій циндрявій рясі: для чого тобі, обірванцю, сам гетьман, він у нас один, ми тільки те й маємо, що гетьмана, бо жолду дастьбіг і зброї вже нема, та є ще при гетьманові вольниця козацька! А хто ти такий, чи не московський, бува, шпигун, гей, та чи не по душу гетьмана прийшов звідкілясь? Ану, кажи, хто ти, гетьмана не віддамо, ми вже без зброї, та з головами, а без нього безголовими станемо…

Нетяга сягнув рукою до пояса, де мала висіти шабля в піхвах; шаблі не було, гроші за неї вивітрювалися хмелем з козацької голови; гей–бо, танцювала риба з раком, а петрушка з пастернаком, а цибуля з часником, а дівчина з козаком! — пішов козак повзунком по майдану, приспівуючи: он, святий отче, хата під очеретом, там наш ясновельможний гетьман пенязі рахує, щоб нам уділити, піди до нього, може, й тобі ялмужну дасть!

Єпіфаній стояв на порозі гетьманської світлиці й довго придивлявся, намагаючись упізнати в невисокому й марному обличчям чоловікові вірного побратима гетьмана Мазепи, що на вигнанні сам гетьманом став. Пилип Орлик у черкесці й високих ботфортах, з лисуватим тім’ям і зсутулений у плечах, стояв біля вікна і пригноблено дивився на базарний збрід.

Повернув голову на скрип дверей; упізнавши Єпіфанія, показав рукою на лавицю, щоб присів; і подумав Єпіфаній, що Орлик так само тепер безсилий, як він колись у Батурині, і не може нічого вчинити, і не має сили та відваги вийти до міняйлів, щоб, як Христос, нагайкою розігнати їх у три шиї. Не може, бо козаки озлоблені програшем під Білою Церквою і союзом Орлика з ордою, що, відступаючи з України, потоптала в церквах святі дари й ікони, поробила в храмах стійла для коней, поґвалтувала дівчат, дітям головки порозбивала об стіни й покидала у вогонь, — козацтво, озвіріле спустошенням України від Росі до Дніпра, може розірвати свого гетьмана серед торжища на шматки.

То знайшов цієї миті Єпіфаній в особі гетьмана спільника во грісі, і Пилип Орлик, гріх свій усвідомлюючи, підійшов до Єпіфанія, поклав руку на його рамено і сказав тихо, немов на змову зазивав:

— Прости, отче, що скривдив тебе тоді словом: ніхто не знає сьогодні, як поведеться завтра… Тяжко нам стояти віч–на–віч з ордою. Але мусимо вистояти і віру в Бога у себе зберегти… Я присягав, коли мене іменували гетьманом, дбати о добрі отчизни, о її цілості, о розширенні прав та вольностей козацьких, скільки сил і способів маю. Ніхто не примусить мене втратити віру в будучність мого народу…

Єпіфаній проникливо зазирнув у вічі гетьманові, дошукуючись у них впевненості, рівноцінної високим словесам, та побачив там тільки зневіри й смутку тінь, яку Орлик намагався погасити бадьорою річчю. Сказав:

— Прости мені, ясновельможний, негідному тебе роззути, за слово, що повім. Ти склав присягу і вивчив її напам’ять, як спудей великодню віршу, і тримаєш її при собі відкупом за все, що чиниш. Задумаєш, звісно, справедливе діло, так коли воно обертається злом, ти захищаєшся тією присягою перед осудом і карою людською, немов щитом, і знаходиш у ній для своїх дій виправдання. Що ж робити мені, коли я не маю перед ким присягати, та й хто мене слухатиме, а діло, праведно мною задумане, обертається злом? Чи ж то не з доброго наміру вийшов я вранці на Гончарівський майдан у Батурині, а став помимо волі свідком і співучасником несусвітнього зла? Чи ж то хотів я своїм цілунком гетьмана вбити, чи бажав, щоб мій оклик, яким я зупинив Карла, спричинився до його фатальної рани?.. Немає мені прощення, мене осудить кожен. А про твою білоцерківську акцію, за якої покликана тобою татарська орда опустошила половину України, майбутні історики у своїх діяріях похвалу тобі запишуть за сміливий ризик. Чому я маю каратися за те, що бачив загибель п’яти тисяч люду, а ти не знаєш душевних мук, згубивши народу в десять разів більше?

Гетьман люто зблиснув очима, та витримав його погляд Єпіфаній, бо впевнений був тепер у своїй правоті, і нітрохи не знітився від гордовитої Орликової мови, що прозвучала, як декламація спудея риторики:

— Який би успіх чи невдачу мала наша нація, ми зазнали від своєї діяльності лише втіху, бо працювали для слави й величності батьківщини!

— То чому ж ти, утішений своїм чином, боїшся вийти на базар до козаків, яким ти не дав жолду, і вони після твоєї праці для величності батьківщини спродують зброю разом зі своєю честю?
оник гетьман і довго мовчав, потім підвів голову і, дивлячись Єпіфанієві у вічі, мовив невпевнено, а сумнів, що забринів у гетьманській мові, вселяв більше до нього довіри:

— Замість жолду я дав їм іншу цінність, вона сьогодні може здатися безвартісною, та з часом її вміст набиратиме все вищої проби і колись вивищить нашу націю серед народів… Я вірю в це, мушу вірити, бо, коли б стратив на те надію, — навіщо тоді моє гетьманство і мій труд?.. Я дав козакам і всьому українському народу найсправедливіший Закон — «Конституцію прав і свобод Запорозького війська», за яким вони мають право судити навіть мене. Тому я й не виходжу до них, щоб згарячу, не втямивши глибинної суті Закону, не поквапилися застосувати його до мене, бо Закон мій — це не попуск сваволі, а визнання людської гідності…

— Хочеш сказати, що заскоро дав їм свій Закон?

— Може, й так… Але настане критична пора битви з деспотією, то мусить наш народ, ослаблений оружно, мати зброю, сильнішу за грубу силу темного деспотизму. Ця зброя, викувана споконвіків у надрах нашого народу, а нині втілена в Закон, діятиме пізніше. І неомильно… — Голос гетьмана тужавів, тужавість витісняла сумніви, Єпіфаній піддався силі гетьманської логіки. — Де в світі знайдеш ти нині такий Закон? Може, в Московії, що здобула свою едукацію в татаро–монгольській школі? У тій імперії, де божевільний від самовладдя цар Іван IV міг власними руками задушити митрополита Пилипа тільки за те, що той думав інакше, ніж цар? Чи, може, в Польщі, що й донині, на ладан дихаючи, все ще сповідує тевтонський абсолютизм? А я дав своїм демократичним Законом можливість нашій нації стати у повен зріст, дав право кожній особі самовизначитися і бути вільною від страху залежності. Бо тільки вільні люди зможуть створити вільну державу.

— Нині ті вільні люди програють від демократії.

— Сьогодні програють вони, а завтра прогрàють деспоти. Цар Петро могутній днесь серед карликів, яких розплодив по всьому краю, з великих людей малих створюючи. Що станеться, коли змаліє весь його люд? Де знайдеться у того народу сила для витворності в науці й політичному мистецтві? У змалілого народу малий розум, народ з малим розумом стає ордою, що за своїми ординськими законами розпорошується в кочев’ях по світу: щораз то більше займаючи простору, слабне вона від завойовницької самовпевненості і ненависті завойованих, серед яких виростають герої, виховані волелюбством батьків. Карлики ж приречені на духовне вмирання тому, що наука поголовного зневолення людей мертва, вона породжує грубу силу, а не мисль… Нині в нас запанувала орда карликів, завтра з новим Законом ми визволимося від орди в душах наших. А тоді лицар своєї зброї не продасть!

Єпіфаній слухав щораз то більше впевнену й вірою пройняту мову гетьмана і відчував, як у душі проколюється паросток надії, задля якої варто жити і страждати, а марево розпачу, що окутало його серед блюзнірського зброєвого базару, відступило, і він знову побачив: за Мазепиною домовиною іде сполощений живлющим дощем люд, і стає того люду щораз більше й більше, і вже не видно йому кінця–краю; йде нескінченний похід з чужини в Україну, повертаються розпорошені по світу ізгої на рідну землю, колишеться над столоченим краєм вкрита китайкою домовина, і будиться до життя і каяття спотворений гріхом байдужості український народ, тучнявіє силою, вагітніє думкою і розродиться колись своїм пророком, що не дасть умерти людській пам’яті, і за це його розіпнуть.

— Ясновельможний пане гетьмане, — проказав Єпіфаній, — я тільки–но повірив вам, та знову сумнів зчервоточив мою надію: ми піддалися орді, вона розмножилася в нас самих, убивши віру, честь і сумління, і несправедливий Бог зоставив нас на світі лише для того, щоб ми доливали здорової крові в жили ординців, живих соків у їх мозок, а фізичною своєю силою вирощували хліб, щоб наповнити їхні шлунки. Собі ж залишили тільки зрадництво, байдужість і темряву.

— Ти ще не вийшов із полону зневіри, отче, — промовив гетьман. — Ти впустив у свою душу орду, яка твої святощі спустошила. А ти мусиш іти між людей і їх болем і гріхами їхніми лікувати себе. А вилікувавшись, зможеш допомогти їм. Візьми із собою мій Закон, — Орлик подав Єпіфанієві списаний дрібною в’яззю пергамент, — і проповідуй слова його правди навіть у німих чертогах. Може, цим спокутуєш свою провину за те, що не встояв перед первородним гріхом нашого народу — зрадою своєї совісті.

Єпіфаній узяв сувій і подався до виходу, та на порозі зупинився і спитав те, що мусив у гетьмана спитати, щоб упевнитися у правдивості його науки:

— Ви збираєтеся далі воювати, пане гетьмане? А чи вірите в перемогу?

— Ні, — сказав гетьман, і Єпіфанієві стало впевненіше від того, що не почув бравадної олжі. — За свого життя я не діждуся перемоги. Така склалася у світі кон’юнктура. Але коли ми нині не посягнемо ще раз по наші законні права, то наступного разу наше право посягати стане незаконним. Ми мусимо щодня вселяти в людей віру у власний Храм на своїй землі. Іди його шукати.

Розділ шостий
Позаду вже подолана вплав річка Бог, зникла за шелюгами чужа земля. Турецька сторожа не спиняла мандрівного монаха — можливо, дервіша з ордену бекташів, що йшов з піднятими вгору руками, певно, закликаючи милості в Аллаха, — багато їх тут ходить, ховаючись від битих доріг поміж високою тирсою; може, таку покуту завдають собі, щоб, поминувши прикордонні бекети багатьох держав, обійти весь світ, або ж несуть ґяурам єдино вірне вчення пророка Магомета, хай над ним буде мир… Так думали турецькі сторожові, байдуже поглядаючи на обшарпанця в рудій рясі, що з півдня на північ прямував бездоріжжям, ніби десь там, у безвістях українських просторів, має зустрітися йому напророчена доля, і ніщо не змусить його схибити з обраного напрямку, ба навіть самотні тополі, що сивіли на південному вітрі й тяглися віттям до України, вилаштовувалися в ряд і линули попереду до рідного краю, мов ключі журавлів.

Єпіфаній крокував разом з тополями і, підводячи догори руки, творив молитви, згадуючи їх строфа за строфою; з надр пам’яті видобувалися отченаші і псалми, тропарі і кондаки, єктенії і антифони, весь часословець згадався — небувала радість огорнула душу ченця, і страхітним сном здавалася йому тепер пригода в сільській церкві неподалік Глухова, коли–то замість позабутих молитов з його горла видобувалися прокльони.

«Бог прощає мені, Бог прощає мені!» — кричав до неба самотній серед степу Єпіфаній, та стрепенувся враз від передчасної радості, бо збагнув, що в мислі він має молитви, а уста вимовляють текст Орликового Закону, виписаного на пергаменті, що оповив його груди під сорочкою: писані в’яззю слова Закону спливали рядочками з пергаменту і входили в пам’ять, витісняючи звідти тільки що згадані слова Літургії та псалми Давида і посідаючи їх місце, говорили не Божу, а гетьманську правду й немов застерігали, що тільки тоді до нього прийде прощення, коли з церковного амвона, до якого так упевнено прямує через Дикий Степ разом з тополями, донесе їх до людей.

Він не переставав ворушити губами і чув уже не «Вірую, Господи, й сповідую, яко єси Христос, син Бога живого», а карбовані слова Закону:

«Коли в самодержавних державах заховується хвалебний порядок, який самі самодержавці ведуть перед своєю присутністю, кладучи без заборони своє зізволення на спільні міністрів та радників ухвали, чому б у вільнім народі не мав би бути збережений такий добрий порядок, який був у Запорозькому війську за гетьманів, згідно з давніми правами та вольностями? Через самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні в нашому війську незлагоди, розорення прав та вольностей, посполите утяження. Отож ми постановили при елекції його вельможності гетьмана таке право, яке має бути збережене в Запорозькому війську, що з усіма генеральними особами має радитися ясновельможний гетьман про цілісність Вітчизни, про її загальне добро, і нічого без їхнього дозволу й поради не зачинати своєю приватною владою, не встановлювати і до завершення не приводити…»

Й далі звучали слова найсправедливішого в нинішньому світі Закону; Єпіфаній квапився чимдуж перейти степ і запопасти слободу чи город, над якими підносяться зелені бані величних храмів із золотими хрестами, і він, увійшовши до храму через захристіє, стане на амвон і проголосить перед многолюддям слова правди — для козаків і посполитих, козацьких удів і осиротілих дітей, і люд, у бидлості перебуваючи, визволиться враз від ницості своєї й переміниться в народ, готовий до людського життя на волі. А тоді до Єпіфанія прийде прощення, і він з багатоголосим хором проспіває священний кант «Благословен гряди во ім’я Господнє, слава во вишніх!»

Так думав Єпіфаній, долаючи степ, поки на обрії не завиднілося безверхе село без храму.

— Де ваша церква? — спитав у поселян, що чомусь розмовляли пошепки і, пригощаючи обідом, оглядалися боязко на двері й вікна, наче страхалися, що хтось неждано увірветься до хати, забере з–перед носа гостя миску та ще й спитає господаря, чому годує зайду з великої дороги, не спитавши на це дозволу в сільських властей.

— Згоріла церква, — прошепотіла закутана понад самі брови в чорну хустку молодиця.

Її висмоктане очікуванням якоїсь біди обличчя пожолобилося у скорботі, вона хотіла ще договорити, та цитьнув на неї чоловік, в якого вуса закривали рота, наче кляп, щоб не міг і слова вимовити, й молодиця, сидячи на лаві, опустила на груди голову, покірно зітхнувши. Проказала по хвилі:

— Не було в нас церкви…

— Як так — не було? — здивувався Єпіфаній. — Чи ж то ви басурмени або віровідступники?

— Хіба тобі, монаше, не однаково? — пропустив крізь густі чорні вуса чоловік, і голос його звучав глухо, мов у черевовіщуна. — Не було й квит, їж собі та й годі.

Єпіфаній відклав ложку — страва більше в горло не йшла.

— Спасибі, що нагодували, — підвівся з–за столу. — Піду шукати село, де є храм, бо проповідувати слово правди маю… А де ви молитеся, вінчаєтеся, дітей хрестите?

— Дай спокій, чоловіче добрий, — розгорнув вуса чоловік, і голос його став звучніший. — Бога нема, то й не молимося… Нема Бога! — аж скрикнув господар, немов переконував себе самого в безбожництві.

— Де нема Бога, там диявол панує! — сахнувся Єпіфаній, злякавшись слів господаря, які вдарили в його серце докором, що й сам так не раз думав у хвилини розпачу. Він ступив назад–гузь до порога, щоб полишити дім, де живуть переконані попихачі Антихриста, щоб не мати з ними спілки, та підвівся господар, схопив Єпіфанія за плече рукою, потряс і спитав:

— А з якого ти краю йдеш, що знаєш Бога? Коли він десь і є, то не в нас, і не каламуть нашого спокою. Без Бога лучче: кару маємо людську, то чи ж іще Божої нам потрібно? Он повне село консистентів з пістолями, шаблями і нагайками — спонуку до праці маємо, робимо з ранку до ночі, годуємо їх, немов прірву, але й самим залишається щось за зуби покласти. А вже щоб церкву побудувати, попа утримувати та ще й на Боже дати — то нема звідки. Тому нам краще без Бога.

— І живете, як тварі?

— А ми тварі і є… Віл чи корова, собака та й черв земний — хіба вони моляться Богу? А живуть… Ти не шукай у нашому краю храму, в жодному селі нема. Де орда спалила — татарська, шведська, московська, а де люди з наказу порозбирали церкви на дрова.

— З чийого наказу?

Підвівши голову, тихо заговорила жінка:

— Гнався князь Меншиков до Переволочної за Мазепою… а щоб його кості розтягли вовки по світу, анатема, анатема Мазепі проклятому! — забулькотіли прокляття в горлі жінки, ніби вона спрадавна завчила, що ім’я покійного гетьмана без прокляття згадувати не вільно, і, вимовивши його, мов віруючий молитву перед обідом, спокійно продовжувала: — Гнався Меншиков за Мазепою, щоб скарати його лютою смертю, а потім Правобережжям на Польщу йшов — і полишав за собою в селах консистентів — таких малих, мов дітей, людців, озброєних іграшковими шаблями й рушницями, ті шаблі не рубають, рушниці не стріляють, та мають вони ще й нагайки — справжні дротяні, тому люди їх бояться гірше за драгунів. Вони позаймали хати, плюють людям в обличчя, сідають на мужиків верхи і поганяють, справляючи собі забави, а люди їм коряться, немов бугаї, яких ведуть хлопчаки за кільця, вправлені у ніздрі. А хто відганяється від них, того гуртом обступають, мов оси, видряпуються на плечі, висмикують чуби… Все вже перебачив наш люд, а такого ще ні, то й скорився: і податки платимо, і низько кланяємося, аж до землі, щоб могли у вічі карликові заглянути…


Каталог: authors -> Ivanychuk
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   37


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет