Історія України в романах Роман Іваничук



жүктеу 5.24 Mb.
бет26/37
Дата21.04.2019
өлшемі5.24 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   37

— Хай живе великий магістр карлицької держави Єрмолай! — хором пропищали маленькі люди.

Єрмолай зіскочив із шиї ченця, карлики потягли його за поли рудої ряси туди, де стояла церковця без хреста, набита мішками з піском. Біля неї притулилася сторожка, в якій карлики поселили Єпіфанія.

Не стільки переляканий тим, що з ним відбувається, скільки здивований, Єпіфаній обережно розглядав сторожку, боячись умерти від чергового подиву. Він присів на лежака, освітлений блідою квадратовою плямою, що падала з маленького віконця: у сторожці було сутінково, дощані стіни тьмяно блищали соляною намороззю і були голі — від цього ченцеві стало легше на душі, бо ж сподівався побачити на них якщо не знаряддя тортур, то хоч підвішені на кілках канчуки, — нічого ж бо доброго не міг очікувати від червонооких карликів, що так ревно заприсягнулися осідлати всю Малоросію; й, мабуть, через те, що полегшало на серці, прокололася в мозку дрібна цікавість: чому карлики зробили в церковці склад саме з піску?

Єпіфаній став на лежака й виглянув крізь віконце: церковця з цибулинною банею розсідалася від набитих піском мішків, а від церковці аж до берега Неви стояли в довгій шерензі карлики і передавали один одному зі жмені до жмені мокрий, видобутий щойно з дна річки пісок.

Карлики працювали невтомно, тонкоголосо виводячи при цьому маршову пісню, а біля церковці виростала купа піску, який вони тут же засипали до мішків.
Не витримав Єпіфаній, вийшов, долаючи страх, зі сторожки, підійшов до маленьких роботяг і, несміливо обриваючи їхню бадьору пісню, запитав:

— Для чого вам… пісок?

— Екой хохол! — закричали гуртом карлики, на Єпіфанія посипалися зневажливі, повні ненависті й погорди слова: — Манда хохлацька, жмикрут, самостійник, хитрун! А як там у вас балакають: «Ти почекай, а я посеру», «Пан за пана заховайся!» А правда, що у вас такі низькі хати, що в печах тільки паляниці можна пекти, а коло хат срачі будуєте і в них гівно тримаєте? У–ух, блядь ти нєрусская, він питає, для чого нам пісок!

Розлючені карлики обступили Єпіфанія, готові його шарпати й кусати, та ось один, спокійний і поважний, з пом’ятим, немов шмата, обличчям виступив уперед і мовив повчально:

— Послухай, хохлацька твоя башка: ми хочемо мати багато піску — і вся тут мудрість.

— Я розумію, — відказав Єпіфаній, — що пісок, можливо, й потрібен, але для чого ви набиваєте ним мішки?

— Сказано: малорос — нєдорос! А як би ви могли той пісок порахувати? По піщині?

— Навіщо ж рахувати? — все більше дивувався Єпіфаній.

— Ми ж хочемо перегнати всі країни світу з видобутку піску. Усьок?

— А що це дасть?

— Це засвідчить перевагу нашого карлицького ладу: жодна країна світу не буде мати стільки піску на душу населення, як наша колонія! Тепер зрозумів?

— Як не розуміти… — зовсім знітився Єпіфаній. — Але ж пісок у вас ніхто не купує, за які гроші ви їсте?

— Це зовсім інша справа! — розвів руками Поважний Карлик. — Ми стоїмо у Меншикова на спеціальному пайку. Такого їдла ти ще й не куштував: білий хліб, окіст, кури, гуси, індики, балик, червона й чорна ікра, вишнівка, малинівка, заморські вина!

— За що така щедра плата?

— За те, що нас бояться Меншикова піддані.

— То для чого вам так тяжко працювати всує, коли маєте плату за те, що єсьте страшні?

— Ми загартовуємо свій дух у самовідданій праці! — виструнчився Поважний Карлик.

Карлики, що цілий час незадоволено галасували — забагато честі хохлові! — раптом стихли. Від бурдеїв, що скупчилися посередині загородженого майдану, мов купки кротовиння, йшов до гурту машталір Єрмолай, обраний нині магістром колонії.

— Закінчуйте роботу і марш на політиче заняття! — гукнув.

Він підбіг до Єпіфанія, видряпався по його спині на шию, зручно вмостився і пришпорив у боки п’ятами.

— Вперед, хохляндія! — пропищав.

Єпіфаній знову відчув у собі стан блаженної приборканості — дивна переміна відбувалася в душі, коли його осідлував карлик. Тільки–но він усім своїм єством протестував проти карлицької жорстокості, дивувався з їхньої нісенітної праці, й у хвилину застанови їхній спосіб життя здавався забавою; була мить, коли він сповнювався лютою силою настільки, що міг стлумити цей низькорослий збрід, розметати його увсібіч, схопивши в руку по два–три карлики разом. Та ось, відчувши на собі погонича, вмить присмирив протест, і лють, і огиду, а на їхнє місце підступно вповзало липуче почуття спокою й безвідповідальності за все, що діється довкруж; він мусив тепер виконувати чужу волю, а чию — стало байдуже, бо ж не бачив над собою мізерності того, хто сидить зверху. Такий стан мав свою звабу: він обіцяв затишок, до того ж голодному й змореному Єпіфанієві супроти волі ввижалися окости, балики, ікра, білий хліб, зрештою, будь–яка їжа, якої він, неосідланий, не знайде або ж тяжко буде її роздобувати, а тут за покору дадуть задурно.

Єпіфаній біг підтюпцем, несучи на собі карлицького магістра, й відганяв, як тільки міг, від себе ниці думки про дарований за приниження хліб, та вони вперто всмоктувалися в мозок, й чернець намагався пригадати, коли то ним уже володіла чужа всевладність, проти якої він не мав сил боротися і якій у муках сумління піддавався. Згадав: був це батуринський страх. Але що може бути спільного між божевільним нападом жаху, від якого ціпеніє воля, і звабою спокійної безвідповідальності? А є той зв’язок, є — у меншості своєї волі перед чужою, у карлицькій малості своєї душі.

Тож знову, як уперше, стенув Єпіфаній плечима, щоб скинути із себе нахабного вершника, та це йому не вдалося, а ще вдарилася об свідомість твереза думка, що нічого цим собі не допоможе: карлики його наздоженуть, а на сторожі біля воріт колонії стоять озброєні гвардійці: за парканом височить схожий на казарму палац Меншикова, за палацом — Петербург, за Петербургом — безмежна імперія, і безнадія, сильніша за страх у Батурині, зневольнила бунт у Єпіфанієвій душі. Він скорився і побіг далі, а коли карлики, що йшли позаду, почали благати Єрмолая, щоб дозволив їм по черзі повозитися на малоросові, то Єпіфаній уже без супротиву підставляв спину малим людям і виписував під регіт карликів кола по майдані, навчаючи їх секретів майбутнього панування над Малоросією.

Врешті вхоркався Єпіфаній, йому дали їсти, потім посадили скраю майданчика, де вже сиділи на мішечках з піском подібні один до одного, мов близькі родичі, малі люди, приготувавшись до політичного заняття. Єпіфаній ліниво перераховував карликів — їх було більше двохсот. Це ті, що скупчилися біля Єрмолая, — вибрані, а подалік сиділо видимо–невидимо простих карликів.

Єпіфаній приглянувся, були тут представники обох статей, одягнуті по–різному, бо ж з різних сторін світу позбиралися. Хто в голландських панталонах, хто у французьких треуголках; ось жіночка в перловому віночку, прикритому хусткою з тонкої кисеї, — певне, кавказка; ось мордовка у вишиваній червоною шерстю сорочці, з разком срібних монет на грудях; а це, мабуть, сибірячка в подібному до лопати кокошникові; он там ціла зграйка маленьких жіночок у червоних керсетках і сап’янових черевичках — ці з України, напевно, козацьких полковників дружини, що понаписували своїм мужам до Туреччини листи з проханням прийти до царя з повинною і через це змаліли — про них розповідала Лебедиця; карлики чоловічої статі були зодягнуті здебільшого в кацапські косоворотки, і видно було, що правлять тут вони…

Статечно вийшов перед усіх Поважний Карлик, всівся на мішок з піском, поклонився Єрмолаєві, що сидів на вищому мішку, й розпочав навчання.

Єпіфаній швидко збагнув, що карлики різних національностей, зібравшись у міцну і спаяну дружбою інтернаціональну колонію, порозуміваються між собою московською мовою як засобом міжнаціонального спілкування, та щоб усім була зрозуміла його мова, Поважний Карлик вживав для зв’язку менш зрозумілих понять одні і ті самі слова та словосполучення, серед яких найчастіше вирізнялися такі: «виконаємо і перевиконаємо», «покажемо світові перевагу нашого ладу», «крокуємо у світле майбуття», «наша наука найдосконаліша, бо вона озброєна передовим вченням», а коли й цих слів не вистачало, він вдавався до вишуканого сквернослів’я, що викликало пожвавлення в залі.

Заняття почалося з уроку історії карлицької колонії. Рідну історію карлики знали, видно, напам’ять, бо зразу ж піднявся ліс рученят; усі наперебій вставали й декламували легенду про зодчого карлицької колонії Тома. Легенда починалася з опису весілля Мімі й Тома в палаці Меншикова. Коли хтось до конфірмованої легенди додавав щось своє, того Поважний Карлик присоромлював, а публіка вимагала покарання. Карлики схоплювалися з місць, викрикували: «Смерть скаженому собаці!», «Всіх ворогів до одної ями!», однак Поважний Карлик нагадував присутнім про найгуманніший у світі карлицький лад, а нахабі, що посмів ревізувати найсправедливіше вчення Тома, присуджував строк на піщаних рудниках, де він повинен перевиховуватися, і винуватець тут же манджав під конвоєм на берег Неви.

Ортодоксальність легенди полягала ще й у тому, щоб у її викладі ніхто не посмів змінити жодного слова. Наприклад: сіятельний князь Меншиков на знаменитому весіллі звелів поставити на стіл перед молодими величезного торта, сам розрізав його, з торта вискочили дві чепурні карлиці і протанцювали на столі менует. Карлики, що походили із сіл, не розуміли значення цього слова і плутали патріотичний термін «менует» з іншим, теж незрозумілим, але з ворожого лексикону взятим — «пірует». Справа в тому, що карлиці, як виявилось потім, танцювали зовсім не менует, а лише виконували пірует, за що їх скарали на горло, а слово «пірует» клеврети Тома оголосили крамольним.

Ніхто з карликів не смів розмовляти своєю рідною мовою. За таку провину порушника виводили до мішка, на якому сидів Єрмолай, і примушували каятися в тому, що донині не усвідомив іще своєї належності до нової історичної спільноти, в якій живе інтернаціональний простий карлицький люд.

Найбільше, як зрозумів Єпіфаній, завдавали карликам клопоту економічні проблеми: це їх нудило, і вони починали дрімати. Найпростіше розв’язувалася проблема піску: треба його невпинно добувати, здивувати світ кількістю на душу населення — і квит. Це реальна можливість.

А ось питання світлого майбутнього… Відомо, що в карлицькій державі розробляється вчення про прищеплення груш на вербах. Доповідь про результати дослідів виголосив Перший учений карлик: він науково довів, що в недалекому майбутньому, в день карлицького свята Одруження Мімі й Тома карлики покуштують перших, незнаних досі світові пахучих вербогруш. Проте ніхто з карликів на таку заманливу перспективу не зреагував, чули вони про це вже не раз і тому поголовно засинали. Тоді взяв слово Другий вчений карлик, що вже довгі роки працював над вирощенням жита, в якого не буде стебла, а тільки один колос. Щоб роздрухати публіку, Поважний Карлик звелів проголосувати: хто за те, щоб на друге літо спекти хліб з такого жита?

Карлики, що дбали про пожвавлення в залі, заплескали, оплесками розбудили тих, які спали, — всі дружно проголосували «за». Поважний Карлик запитав, хто проти: один ліліпут, що міцно заснув, прокинувся й підняв руку, думаючи, що голосують «за». Нещасного тут же вивели з майданчика і руку відрубали. Відтоді вже ніхто не дрімав, усі думки карликів спрямовувалися до однієї мети — не заснути.

Єпіфаній збагнув, що всі ці питання розглядалися на карлицьких засіданнях уже не раз — з поведінки карликів прозирала завченість. Але ж нинішній день приніс нову проблему: в найближчому майбутньому карлики повинні осідлати всю Малоросію, а клич Єрмолая «по одному малоросу на душу населення» збіднював грандіозні карлицькі плани — їх же не так багато…

Довго думав Єрмолай над тим, як змінити старий революційний клич у нових політичних умовах… Цар Петро, що замінив карликам Бога, помітно старіє, цілий час проводить у битвах, йому вже не до забав. Карликів на Василівський острів прибуває щораз менше, і все то старе і скалічіле, а тому гурт відібраних карликів не зростає. Тяжко мислив Єрмолай, врешті підвівся й проголосив:

— Я вношу поправку до закону про Малоросію: на кожного карлика по одному малоросійському повіту, або, як це у них називається, — по сотні!

— А коли сотнями не захочуть? — кинув хтось сумнів. — Хохли ж уперті, коли збираються докупи…

— Ми проведемо референдум по козацьких сотнях. На східних окраїнах Малоросії багато охочих знайдеться. Я з’їздив Хохландію з краю в край — там сепаратистів стає щораз менше!

— Хай живе Єрмолай, що нині став великим! — закричали карлики. — Великим стає той, хто сідає верхи на малороса!

Заняття закінчилося. Карлики повставали, притулювалися один до одного спинами — мірялися. Відбувався ритуал зрівнювання з меншим.

До Єпіфанія підійшов Поважний Карлик і сказав:

— Паґаваріть нада!

Він узяв Єпіфанія за мізинний палець, відвів набік, довго й пронизливо дивився на нього, міряючи доверху його високу постать; у червоних очах ліліпута тінився жаль ката, що не має змоги негайно розправитися з жертвою, захищеною в цю мить сильнішою, ніж у карлика, владою князя Меншикова.

Поважний Карлик наказав Єпіфанієві сісти на землю, а сам ходив довкола, дотикаючись гладкими пучками пальців до його вух, потилиці, носа, цілився розчепіреною п’ятірнею в очі, і Єпіфаній в моторошності збагнув, що карлик в думках відрізує йому вуха, ніс, вибирає очі, гатить сокирою в потилицю.

Знав, що нічого карлик йому не вчинить, бо на його захисті стоїть сам Меншиков, якого карлики недолюблювали, проте станеться з ним непоправне лихо, якщо Меншиков утратить ласку в царя або ж Єпіфаній не сподобається князеві на першій сповіді.

— Ти знаєш, куди потрапив? — спитав урешті Поважний Карлик.

— Знаю: до карлицької колонії, — відказав Єпіфаній, боязко виминаючи червоний погляд ліліпута.

— Ні, — відказав карлик з пихою. — Ти потрапив до Майбутнього Раю.

— Як можна потрапити в майбутнє?.. А нині чим є ваша колонія?

— Я ж сказав тобі: Майбутнім Раєм. Іншої назви ще не маємо, і тобі не радив би називати нас колонією. Цю назву придумав Меншиков, що нині могутній, але від нас залежний… Ось я в молодості служив «язиком» при царському дворі. Ти думаєш, мені завжди підказували, в чий бік крикнути «слово і діло» й показати пальцем? Такі накази час від часу дає сам цар, коли готує списки змовників. А поза тим — наша воля! Не сподобався мені жебрак, що надто вошивий, заразу розносить, — «слово і діло!» Наприндився надто середній дворянин — «слово і діло!». Замітає прошпект спідницею розкішна циганка — я не терплю вродливих! — «слово і діло!» Зачую хохлацьку мову або побачу вусатого запорожця з «оселедцем» — «слово і діло!». А чорні кибитки, якими правлять карлики, їдуть слідом, хапаючи, на кого я вказав, — і вже ніхто ніколи їх не побачить. Тож чи не може статися колись таке, що наш «язик» вкаже на його сіятельство? — Поважний Карлик стишив голос: — Сам лише цар нам не підвладний. Сам лише цар. Та й то… — карлик раптом осікся.

— Я не збагну, — насмілився вставити слово Єпіфаній, — навіщо винищувати невинних людей?

— Щоб страх був. Повсюдний страх! Без страху раю не сотвориш. Ти ж чернець і знаєш: є страх Божий, і віриш, що до небесного раю без страху Божого ніхто не ввійде… Та я скажу тобі: небесний рай і Божий страх — то казочки для дітей. А земний рай можна створити тільки через земний страх… Отак! Я вже старий, і руки в мене трясуться, але з якою насолодою я виколював колись людям очі! Відрубував вуха й носи! При людях, на майданах… Виривав з паху муди! А люд ревів від задоволення і — страху. І всі навперебій кричали, що вірять у рай. Бо як тут не повіриш? А бувало — не вистачало жертв, то ми оголошували ворогом таки свого карлика й віддавали на розтерзання…

— І так без кінця?

— Без кінця. Страх — це постійний стан людини в Майбутньому Раю. Як тільки ляк закінчиться — Рай зникне з нашого горизонту… Ти ж не знаєш: цар сам заохочує нас до страшних забав. Ось іде він по Василівському острові, перебраний на мужика, гатить кулаками в бубон, частує карликів горілкою і позирає на нас підбадьорливо: де ж ваші видовища? А мороз лютий, Нева в кризі… Ми хапаємо з царського таки почту крайнього — був то дворянин Матвій Головін, роздягаємо, вимазуємо сажею, садовимо голого на кригу й оголошуємо його демоном, що прийшов збурити Рай… Того демона зняли з криги аж у весняну відлигу.

— А цар вірить у ваш рай?

— Це нас не обходить. Цар і Меншиков знають, що ми їм потрібні, бо ж і їхня влада тримається на страху… Ти нині слухав наше політичне заняття, і тобі дивно було, я ж бачив… Бо ти ще не збагнув нашої політики. Розумієш, ми маленькі на зріст, кволі розумом, а тому мусимо осідлувати великих і мудрих. Тебе ж осідлали, осідлаємо і всю Малоросію. Але без царя нам цього не зробити, а тому ми осідлуємо і його. Цс–с–с, не роби великих очей. Осідлуємо не так, як тебе, — хитріше. Оголошуємо, що цар у нас найкращий, що його беззаконні закони найсправедливіші, що його табель про ранги зрівнює всіх у малості, крім нього самого, що він найрозумніший, а тому підданим не треба думати — за них думає цар; що діє він від імені народу, а коли що, то ми й сам народ оголошуємо ворогом народу. А тоді наші «язики» розбігаються по всій столиці й виловлюють невдоволених. Цар усе бачить, знає і розуміє, що без нас йому не обійтися. Отож ми згори й на цареві.

— А чому ви церкву осквернили? Адже цар побожний…

— По–перше, ми в Божому храмі виглядаємо надто малими. А по–друге, наш цар зовсім не побожний: у церкві він перед світом грає артистичну ролю. Якби ми раптом стали богомільні, то він мусив би нас розігнати, адже церква проголошує милосердя. А де є милосердя, там нема страху. Як міг би панувати цар без страху?.. Для себе ж ми маємо свого ідола, якому поклоняємося, — зодчого Майбутнього Раю великого магістра Тома. Його подобизни в камені розставлені по всьому острові — так розставлені, щоб будь–який карлик, до якого підкрадається вільнодумство, міг наткнутися щомиті на великого зодчого з грізно простягнутою вперед рукою — і вчасно спам’ятатися.

— А яка ваша остаточна мета? — запитав Єпіфаній, сподіваючись, що на це питання Поважний Карлик відповісти не зможе. — Ви стільки проливаєте крові, а в ім’я чого?

— В ім’я рівності і братерства! — виструнчився Поважний Карлик. — Ми хочемо зрівняти світ за своїм зростом!

— Але ж ви бідні, харчуєтесь з князівського столу, і нічого у вас нема, крім піску. Яка рівність може бути між вами і багатим зовнішнім світом?

— Ми зрівняємо всіх за бідністю. Самі ж умисно створюємо жебрацькі умови для карликів, щоб вони мали природне бажання підкорювати людей, мудріших і більших, вивищуватися їх зростом, жити плодами їхньої праці і духу, руйнувати на завойованих землях й на чужих костях ставити своїх ідолів.

— Чи можна вас позбутися?

— Не можна. Куди ми ввійдемо, звідти більше не вийдемо. У вашій Малоросії ми залишимося навіть тоді, коли вона проголосить декларацію про незалежність. Ми ввійдемо ордою в душі малоросів, вони полюблять рабство, зречуться своєї мови, насміхатимуться над своїми прозрілими дітьми, і найбільшим щастям для них буде пити горілку й возити нас на своїх спинах… Ми — як воші в кожусі: коли хочеш нас позбутися, спали кожуха… Але від нас можна на якийсь час відкупитися: ми беремо хабарі. Це наш капітал, ми ж не вміємо нічого виробляти, крім піску. До того ж самі добре усвідомлюємо, що в Майбутньому Раю самі жити не можемо. Ми й царів осідлаємо, зате завжди вірно служитимемо імперії. Це наше корито.

— А своє військо маєте?

— Ні, ми маємо тільки донощиків. Це наша стратегічна сила.

— І науки не маєте? Бо ж колоски без стебел і груші на вербах — це, звісно, дурниця.

— То не наука, то — мрія про світле майбутнє. Нам науки не треба, у нас є своє вміння, якого не має жоден народ. Ми вміємо самовихвалятися — і в цьому полягає головна перевага нашого ладу. Вміємо всіх зневажати й пишатися своєю ницістю, духовним убожеством і жорстокістю. А науки в нас нема, для чого нам цей клопіт?

— Ну, а карлики вірять у ваш Майбутній Рай?

— У Майбутній Рай вірять усі, прийнамні — мусять так казати. Ваш Ісус теж обіцяв людям пшеничні стебла в п’ять китиць і виноградні дерева по десять тисяч лоз. Невірний Тома запитав Ісуса: «Коли ж це станеться?» — «Це побачать ті, що доживуть до тих часів», — відказав ваш Ісус. Так відповідаємо маловірам і ми.

— Але ж кожен просить: «Хліб наш насущний дай нам днесь»?

— А ми й дамо: наш оплот, наша опора і твердиня — медом і молоком плинна Малоросія.

Єпіфаній підвівся із землі.

— Я вислухав тебе, Поважний Карлику, і багато чого зрозумів. Але не до кінця. Чи можна мені буде розмовляти з вашими маленькими людьми?

— Цього тобі ніхто не заборонить, поки при владі Меншиков. Ти ж його сповідник. Але коли з ним щось трапиться…

Поважний Карлик не доказав, огрів ненависним поглядом Єпіфанія, потупцював, обійшов кілька разів довкола нього, смачно матюкнув, притьмом побіг до бурдеїв і зник.

Розділ восьмий


«Я потрапив до зовсім окремішнього світу, тут, мабуть, і часові виміри інші; який рік минає там, за парканом, за ворітьми, де стоять гвардійці, не знаю; я не виберуся звідси ніколи, ніхто мене не випустить; за мою цікавість пізнавати бездуховну і злочинну сутність імперії, уздріти навіч зло у його первісній іпостасі я навіки поплатився волею; нині те зло я побачив і матиму змогу пізнати його до решти, але ж нікому мій досвід ні на що не здасться; звідси, подібно душі самовбивці, що зважився пізнати смерть, не зможу повернутися до попереднього стану; ні з ким не поділюся пізнаним, нікого не застережу перед небезпекою, що затаїлася в наброді мізерного на перший погляд, зате всесильного наданою йому владою бездушності і беззаконня люду, а сам тут пропаду, змирившись урешті зі злою силою. Помилуй м’я, Боже, по велицій милості твоїй…»

Так думав Єпіфаній, блукаючи щоденно після виконаної тяглової служби просторим і піщаним, немов пустеля, Василівським островом, — після політичних занять карликам, і йому теж, давався вільний час.

То тут, то там натрапляв він на карлицькі містечка, виліплені колись з мокрого піску, тепер розсипані; нікому не було до них діла — карлицький люд умів сам себе обдурювати ілюзорним добробутом. Поважний Карлик розповів якось Єпіфанієві, що взимку вони витесують на Неві з брил льоду цеглини і будують крижані палаци, в яких ніхто не живе і які безслідно тануть навесні; це марниця, що тануть і розсипаються, в історичній карлицькій пам’яті вони залишаються назавжди, і ніхто ніколи не зможе переконати карлика, що їх нема; карлики з гордістю перераховують кількість побудованих з піску і криги містечок та палаців. Про те, що їх нема, мовчать, бо зневіреного чекає єдина кара — смерть, тож кожен добре усвідомлює: набагато краще жити у брехні, ніж не жити зовсім, а тому на політичних заняттях карлики наввипередки називають неіснуючі містечка, фабрики, академії, казарми, крамниці, музеї й незмірно пишаються ними перед запарканним світом і перед самими собою.

Одне, що в них справжнє, — це кам’яні ідоли великого магістра Тома. Ті пам’ятники стоять по всьому острові — могутні й монументальні, зовнішній їх вигляд величний і грізний; ніхто з карликів уже не пам’ятає спражнього лику магістра, знають той образ, що створили запрошені із–за паркану каменотеси: портрет зодчого чимсь нагадував стандартне карлицьке обличчя, проте в погляді й жесті рук — одна простягнута вперед, а друга закладена за борт куфайки, — вчувалася люта воля й погроза; то був уже пам’ятник не Тому, а владі, яку він символізує, і через те карлики зупинялися в трепетному й побожному мовчанні перед пам’ятниками і, немов християни в храмі, продумували свій прожитий час, з острахом дошукуючись гріхів зневіри, і вислуховували гасла, які виголошували речитативом почесні вартові, що вдень і вночі стояли біля постаментів, не змигнувши оком.

Гасла ті зводилися до коротких і глибоких фраз: «Слава групі вибраних карликів!», «Наше вчення непереможне, тому що воно правильне!», «Наші карлики найвищі в світі!»; біля деяких пам’ятників почесні вартові цілилися вказівним пальцем в обличчя карликам і запитували: «Скількома мішками піску ти засвідчив перевагу нашого ладу?», а віднедавна стало модним нове гасло: «Малоросія може бути щасливою тільки в союзі з Майбутнім Раєм, без такої спілки про щастя Малоросії не може бути й мови!».


Каталог: authors -> Ivanychuk
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   37


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет