Історія України в романах Роман Іваничук



жүктеу 5.24 Mb.
бет27/37
Дата21.04.2019
өлшемі5.24 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   37

Щодня надвечір Єпіфаній виходив зі сторожки й обходив Василівський острів з краю до краю. Вдень він був безлюдний, бо прості карлики працювали на піщаних рудниках, а вибрані наглядали за роботою. Потім вибрані сідали до довгих столиків й споживали меншиковську пайку: вони чвакали вмисне голосно, щоб дратувати або спокушувати простих карликів, що обіч споживали хліб і воду. Траплялося, що не втримувався простий карлик перед спокусою, підходив до столиків, заставлених смачними стравами, згинався в пояс і показував пальцем на свого побратима; тоді йому давали індичу ніжку або жменьку червоної ікри, а оскарженого донощицьким жестом забирали на допит. Бувало, що хтось із простих карликів підіймався і вигукував у бік вибраних: «Ось той щойно загадково посміхався, я не знаю, що він мав на думці, але посміхався не випадково, мені здається, що він прихований ворог карлицького ладу». Вибрані знову кидали донощикові ситий шмат зі столу, а жертву виводили.

Після обіду відбувався ритуал каяття: прості карлики наговорювали на себе, признавалися, що колись мали супроти магістра й комтурів погані задуми; Єрмолай і Поважний Карлик їх вислуховували, великодушно посміхалися і прощали, зазначаючи, що кожну провину можна спокутувати самовідданою працею на благо Майбутнього Раю. Ритуал відбувався без кар — на засадах усвідомлення, що зовсім невинних у карлицькій колонії немає, проте гуманна влада вміє винним прощати.

Коли закінчувалися політичні заняття, карлики розходилися по острові земляцькими гуртами, і кожен гурт заводив своїх національних пісень: співати рідною мовою в Карлицькій колонії дозволялося.

Та коли десь стишувалася пісня й починалися розмови, тоді до гурту наближався підслуховувач, і пісня знову здіймалася над островом — де монотонно–надривна тюркська, де урочиста волоська, сибіряки витинали частівки, а українки — їх було не більше десятка — виводили тужливі степові пісні, в яких оплакувалася колишня воля.

Єпіфаній нарешті зважився підійти до них. Присів неподалік і запитав:

— Є серед вас батуринські?

Маленькі жіночки сполохано оглянулися, а одна проспівала:

— Я батуринка, жона генерального осавула Гамалії…

— Ти писала мужеві листа до Туреччини?

— Писала…

— Чому?


— Бо страшно було…

— А тепер?

— Тепер нам усе однаково. Ми люди маленькі, який з нас спрос?

— Так легше жити?

— Не легше і не гірше. Животіємо…

— Мотрю Кочубеївну знала?

— Я була з нею на Ладозькому каналі.

— Що з нею сталося?

— Ти слухай, а я проспіваю тобі пісню про Мотрю.

…Розбив Петро Карла й Мазепу, спіймав Меншиков Войнаровського у Гамбурзі — настала черга на чернігівського полковника Павла Полуботка, який ще в Глухові на кривавій розправі вразив царя своєю незалежною поведінкою і самолюбством та гордістю роз’ятрив лють самодержавця, що звик до принизливих випрошувань хоча б мізерних пільг, колінопреклонінь та доносів. Чекав цар від козацьких старшин, що прибули до Глухова за гетьманською булавою, цілковитої покори, ницості, плазування і дочекався цього: навперейми засвідчували своє вірнопідданство полковники Ніс, Ґалаґан і Скоропадський, тільки Павло Полуботок стояв незалежний. Могутня постава, міцні щелепи з ґудзуватими жовнами, яструбиний ніс, глибокі чорні очі, в яких цар не міг догледіти ненависті до себе, проте відчував її, свідчили про його козацьку непокору і, напевне, пиху за свої незмірні багатства: дві тисячі дворів мав чернігівський полковник, а в скарбниці десятки бочок, вщерть наповнені московськими червінцями, голландськими талярами, австрійськими дукатами, — і все те щире золото не в Петра, не в Петра!

Минув час, а царська ненависть до Полуботка не вщухала, та важко взяти полковника голими руками. Справно платить Полуботок чинш до державної казни і козаків у походи посилає: ось із Дербентської виправи тільки дві з чотирьох сотень повернулися — кров’ю платить, хитрюга, за полковницьку посаду, до того ж терпить біля себе московського коменданта Богданова, якого цар обіцяв відкликати з Чернігова після війни зі шведами; війна закінчилась, а комендант цупко сидить у своїй канцелярії, мов воша на струпі, і не збирається повертатися до Московії. Пригощує полковник у себе й сіятельного князя Меншикова, що захопив після Мазепи город Почеп і Ямпіль, примусив гетьмана Скоропадського виключити козаків з реєстру й поставити на службу князеві, записав у свою власність сотню козацьких дворів і півтисячі дворів посполитих, а ще домагається в царя Батурина, щоб гетьманом на Україні стати.

Усе стерплює Полуботок, і це насторожує Петра — пам’ятає цар сумирну поведінку гетьмана Мазепи! Щось–то, напевне, замислює козацький улюбленець: не пише скарг на Меншикова і депутацій не присилає до Петербурга — чи не налагоджує скритно полковник зв’язків з Пилипом Орликом, що метушиться в Європі, підбиваючи Туреччину, Францію, Англію на війну з Московією, — з тим самим Орликом, маєток якого в селі Домашині Чернігівського полку, для відводу царських очей, посів, і Орликові винокурні й пасіки, і скотний двір тримає, а будинок з дванадцятьма світлицями, оббитими перськими килимами й обвішаними ліхтарями кавказького кування, своєю літньою резиденцією зробив.

Шастають на пограниччі з Туреччиною меншиковські нишпорки, щоб листа від Полуботка до Орлика перехопити, ловлять підозрілих, саджають до льохів, допитуючи з пристрастієм, щоб хоч слово супроти Полуботка вичавити, — надарма. Полуботок хитрий, як лисиця, звинний, мов куна, — і додумується Меншиков: пише супліку цареві, щоб Чернігівський полк, очолений самим Полуботком, на Ладозький канал послати.

Дізнавшись про виправу Полуботка на Ладогу, ми з Мотрею прибігли до канцелярії, впали перед полковником на коліна — візьми і нас із собою, там наші мужі… Чуйкевич добровільно до царя перейшов ще перед Полтавською битвою, а мій утік просто–таки з рук меншиковських бузувірів по дорозі з Батурина до Глухова, пішов до Мазепи і втік з–під Полтави разом з ним, а біля Переволочної в полон до Меншикова потрапив. Однакову плату отримали від царя і Чуйкевич, і Гамалія: довго обидва сиділи в лебединських катівнях, а потім обох із партією генерального хорунжого Івана Сулими на Ладогу послали. Козаки, що вижили на каналах, за рік додому повернулися і звістку принесли, що Чуйкевич і Гамалія лопатами орудують, а за їхніми ногами ланцюги волочаться…

Впали ми ниць перед полковником: візьми нас із собою, з мужами нам бути і вмирати з ними, та він і слухати не хотів — не для жінок земляні роботи, та ми таки попленталися в обозі шеститисячної партії козаків — за кухарок служили.

Крізь буран й заметілі йшли ми бездоріжжям через ліси й бори, харчів не вистачало, козаки міняли в посполитих московитів зброю за харчі, воли та одяг продавали, багато замерзло в снігах, а ми трималися, як могли: нема на світі відчайдушніших людей, як жони, що йдуть втішати знедолених мужів, допомагати їм вижити тілом і духом…

Врешті добралися ми на Ладогу і там своїх сердег знайшли — замучених, замерзлих, голодних, зі зраненими ногами — виїденими до костей обручками кайданів. Тільки на мить ними втішалися, схопили нас опричники: наложницями, мовляв, хочемо стати на каналокопі, бо мужі наші, звісно, в Туреччині, так у протоколах записано. Привели нас із Ладоги до Карлицької слободи, де ми застали інших жінок–заручниць. Нас примусили писати листи до мужів до Туреччини, щоб ті прийшли з повинною і цим урятували нас від кари смерті.

Ти хочеш запитати, чому я писала того листа, хоч знала, де знаходиться мій Гамалія? Не питай. Не кожен може залишитися великим у карлицькому світі. Не засуджуй, поки сам не витерпиш… Існує страх смерті — на війні, в заметілях, у катівнях. Та немає гіршого страху, коли опиняєшся серед малих людей, в яких немає серця. Душі немає. Жалості. Теплого погляду хоч на мить. Коли вони у своїй жорстокості однакові, немов близнята, і самі якомусь незрозумілому страхові підвладні. Коли не можна ні в кого випросити порятунку, коли ті люди не вміють, не можуть чи не хочуть хоча б на макове зерно учинити інакше, ніж чинять. Серед малих людей пропадає воля й бажання боротися. Пропадає сенс боротьби: ніхто тебе не підтримає, зрештою, ніхто й не знатиме, що ти за якусь ідею чи віру загинув на муках. Страшне безвір’я опановує людину в поспільності карликів. Серед них глухо і страшно. Серед них — сліпа покора, байдужість і упадок духу. О, ти ще не знаєш, як серед них страшно!

І я написала листа. Я можу й нині написати й наговорити на себе, що тільки накажуть. Карлики забирають у людини все: гідність, протест, волю, мислення, залишають тільки шлунок. А із самим шлунком не будеш великим. Шлунок є і в щура, і в тхора…

А Мотря… Не всі можуть бути такі, як Мотря. І я потайки дякую своєму Богові, бо тут і Бога не можна споминати, що піду із життя з пам’яттю про єдине світло, що сіяло мені в цій темряві, — то була Мотрі Кочубеївни душа, що горіла, поки не згасла, мов допалена воскова свічка.

Жона осавула Гамалії затихла. Обірвалася мелодія, на храмову жебранку схожа, а за хвилину почувся болючий спів — поминальна пісня по Мотрі.

Мотря стояла посеред майдану з розпущеним волоссям, що спадало аж до колін білявою зливою, закривало з обох боків щоки, й маленьким людям видні були тільки її очі кольору шаленого чорторию, що міниться синявою й густою зеленню; очі ті скаламучувалися тугою й ненавистю, впевненістю й погордою; довкруж неї день–денно стояли тісним колом вибрані карлики, а прості — й серед них уже ми, змалілі старшинські жони з покрученими кистями рук після написання зрадницьких листів — неподалік за вибраними, і всі хором кричали: «Напиши листа мужові, анатема тобі, анатема!»

Вибрані карлики готові були шарпати Мотрю, кусати й розтерзувати, проте доступитися до неї не могли, відштовхувані її поглядом, у якому ні на мить не затінювався страх: тільки над зляканою людиною можуть мати карлики владу.

Дивувався Поважний Карлик з упертості Мотрі й натужно думав, яким чином викликати в непокірної бранки те всесильне почуття страху, що закрадається непомітно, а розмножується швидко й повсюдно, як тля на калині, і никне, і тліє, і всихає тоді розкішний цвіт. Врешті додумався, наказав подати Мотрі добірної їжі й кришталевої води з найглибшої меншиковської криниці: стояла Мотря на майдані, зголоджена і спрагла, вже п’ятий день.

Жадібність зблисла в очах Мотрі, і обнадійливий шепіт прошелестів серед вибраних карликів, та відсунула вона тацю із запашними наїдками, проте збанок з водою, холодний і вогкий, що його подав Поважний Карлик, затримала в долонях, і вперше побачила Мотря на губах ліліпута гримасу, схожу на вдячну посмішку: його бажання зламати волю Мотрі було таке жагуче, що він чисто по–людськи заблагав її, аби надпила зі збанка хоч ковток цілющої води; Мотря уздріла провалля, до якого наблизилася, а на його дні свою власну малість побачила; із зусиллям, немов то була тяжка камінна брила, простягнула вперед руки із збанком і кинула, пожбурила його на голову Поважному Карликові.

А тоді почувся зловісний писк, карлики підступили ближче до Мотрі й почали на неї плювати. Вони корчилися зі скаженої люті, чорна піна виступала на губах, карлики бризкали нею, немов тхори сморідним калом, та відступали назад перед погордливим поглядом Мотрі, в якому не могли догледіти й тіні страху.

Тільки один карлик, якого прозвали Калмиком, бо аж із Калмикії привезли його в подарунок Петрові, наважився виступити вперед. Мав він рідке рудаве волосся, що спадало на потилицю брудними ковтунами, і плюскле, немов хтось ударив його разом долонями зобабіч, обличчя, очі мав налиті сукровицею, як роз’ярений щур, він прошипів, повертаючи голову до змалілих українських жінок:

— Чого ж ви так швидко скорилися? Ану виходьте голодувати, бачите, вона не боїться, що ж то ви за такий народ боязкий, хохли, що тільки одного можете послати на жертовник, а самі ховаєтеся, шкуру свою рятуєте і потайки в душі пишаєтеся своїми мучениками? Виходьте, голодуйте, ставайте знову великими! Нема сміливців? Ох ви, патріоти з печі!

Та ніхто з нас не зрушився з місця. Ми вже були здолані страхом, а Калмик не переставав знущатися:

— Станьте всі біля неї, не їжте і не пийте: скільки трупів лежатиме на цьому майдані за тиждень!

Гримнув регіт — карлики сміялися. Вони хапалися за животи, качалися в знемозі по землі, вставали й захлиналися, вибелькуючи крізь сміх раз по раз:

— Скільки трупів! Скільки трупів!

А один, якого звали Вурдалаком, через те, що був губатий, мов верблюд, і у вічно роззявленому його роті парувалися мухи, до того ж він був волохатий, і від внутрішньої люті волосяний покрив пробивався крізь сорочку, мов жала, — він так щиро сміявся, що не витримав і вмер від розриву серця, його потягли за ноги й викинули на звалище зі сміттям: до мертвих карлики пошанівку не мали, не було в них навіть своїх цвинтарів — тільки ідоли.

Мотря стояла посеред майдану ще день і другий, простягнувши вперед руки, й шепотіла сухими губами одні й ті ж слова: «Наснажувала я його на велике діло…»

Я не розуміла тих слів, та чула їх завжди, коли нас після політичних занять проводили гусаком повз Мотрю й примушували у її бік плювати й глумитися над нею. «Наснажувала його на велике діло!» — слухала я і відчувала ту наснагу, якою скористатися вже не могла.

Одного разу пізно вночі я тихо вийшла з бурдею. Карлики спали, а Мотря стояла на майдані, облита місячним світлом; круглий місяць висів над нею, вона простягала до нього руки, наче хотіла злетіти. Я підійшла до неї і спитала:

— Бідна Мотре, чому так чиниш? Загинеш і нікому своєю смертю не допоможеш.

— Жаль мені тебе, жоно мужнього Гамалії, — відказала Мотря. — Жаль, що так зниділа. І не ти одна. Нидіє наш народ… Мій батько, ницим ставши із захланності, вчинив велику зраду: став найвідомішим донощиком в Україні, приклад якого довго наслідуватимуть нові Носи й Ґалаґани. Моя мати в невігластві своїм благословила батька на зраду. Наш будинок завдяки їхньому злочинові єдиний уцілів у Батурині, як пам’ятник зради… Я хочу врятувати честь моєї вітцівщини, честь України. Хтось мусить стати ідеалом національної чесності. Я спробую, і, напевне, не одна я така… Наш будинок буде стояти й тоді, коли діло, що розпочав Мазепа, переможе. І я хочу, щоб майбутні вільні люди не потрощили з ненависті до зрадника Кочубейового палацу, а зібралися зі святими отцями і біля єдиної уцілілої пам’ятки славної столиці Гетьманщини, де вперше зродилася у гетьмана думка про визволення з московського ярма, відправили замість анатеми панахиду по великому Мазепі. Може, моя віра у вільну Україну, що наснажувала колись гетьмана, надихне людей на переможну битву. Може, дізнаються нащадки, що з вірою в продовження Мазепиного чину я вмерла на пустирі серед змалілих людей.

Другого дня Мотрі на майдані не стало. Шукали карлики повсюдно — не знайшли. Сторожові гвардійці теж не бачили її біля воріт. Зродилася чутка, що з великої жаги до волі в Мотрі виросли лебедині крила.

Карлики, зачувши це, створили мисливський гурт, що заприсягнув перестріляти всіх на світі лебедів. Виконати присягу було їм, звісно, не під силу, проте й до сьогодні кожен вибраний карлик мріє вбити хоча б одного лебедя…

А я, коли забачу їх на Неві, потайки годую крихтами хліба. Це вся моя покута за страх. Може, я про Мотрю дбаю?.. Та чи стала вона Лебедицею?

— Стала, — відказав Єпіфаній. — Я знаю. Це втекла від мене чиста моя душа.

— Слава Богу! Втекла душа повернеться, убита — ніколи.

Розділ дев’ятий


Вперше за незліченні дні свого перебування в карлицькій колонії Єпіфаній помітив в очах Карлика тінь жалю. Це здивувало ченця, бо таке почуття, як жаль, було мешканцям Майбутнього Раю невластиве, та ось старий ліліпут витер каправі очі й проказав, гірко зітхнувши:

— Твоє преподобіє, кличе тебе до себе сіятельний князь. А я ж то мав охоту таки сьогодні на політичних заняттях зрівняти тебе з нами. Подумалося, що Меншиков про тебе давно забув… Ан нєт!

Він помолов беззубим ротом, провів ребром долоньки по горлу і сплюнув спересердя. Затим кивнув головою й пішов попереду до воріт, де стояли сторожові гвардійці, щось там тихо прошепотів до них, і вони розступилися, піднявши мушкети «на караул».

Єпіфаній з карликом перейшли через місточок, під яким сльозився чистоводний струмок й, запливаючи під паркан, тут же пропадав у піщаному грунті; далі подався викладеною бруком доріжкою, дійшов до високих фігурних воріт з гартованого заліза, ворота відчинилися, слуги в барвистих лівреях позгиналися, лакейськими жестами запрошуючи гостей на подвір’я меншиковського палацу.

— Ох–ох, — знову зітхнув Поважний Карлик, — не скоро тобі бути зрівняним: його сіятельство до тебе прихильний. Ох–ох!

Через подвір’я — від воріт аж до аркової низької брами, що норою вгризалася в підчерев’я сірого казарменого палацу, вишикувалися лакеї в яскравих кафтанах, шовкових смугастих панчохах, у башмаках зі срібними пряжками й дивувалися, що мусять віддавати честь звичайному монахові й огидному карликові. Єпіфаній запитав у Поважного Карлика, за що їм така честь.

— Не нам, а його сіятельству. Кожна церемонія, що його стосується, мусить бути урочиста й велична. Я впевнений, що й до Сибіру його колись везтимуть з музикою і хоругвами…

Втім, брама прочинилася, і на подвір’я вибігли два блазні у ковпаках з дзвіночками: вдаючи із себе півнів, вони кукурікали, наскакували один на одного і билися до крові, а втомившись, поставали, витягнувши свої шиї, і протяжно запіяли, вітаючи гостей його сіятельства.

— Цей, ліворуч, — пояснив Єпіфанієві Поважний Карлик, — колишній князь Голіцин. Під час свого перебування в Італії з дипломатичною місією таємно одружився з італійкою і прийняв католицтво. Агент царя і Меншикова капітан Рум’янцев — ти про нього багато ще почуєш — розкрив таємницю, тож після повернення Голіцина до Петербурга Меншиков зробив його блазнем. А той, праворуч, — колишній граф Волконський. Він теж був у місії Голіцина і на прийомі у Ватикані мав необережність поцілувати Папі Римському пантофлю.

— Хіба карлицький світ за парканом не кінчається? — занепав духом Єпіфаній.

— Усюди, по всій імперії, — наш світ, — гордо промовив Поважний Карлик. — Тільки й того, що за парканом люди маліють, щоб бути відмінними від поспільства, а тут живуть у повному зрості.

У довгому склепінчатому коридорі тихо стояли кретини з величезними головами й короткими ногами, їх вигляд був добродушний, вони начебто мали заспокоювати прибулого на візит до князя; кретини маленькими ручками показували в глиб коридора, де стояв у парчевій киреї і треуголці маршалок–дворецький. Той кивнув головою, й Поважний Карлик дрібно позадкував і зник умить; дворецький маєстатичним жестом відчинив двері, і Єпіфаній опинився у просторій залі з мармуровими колонами, обвитими ліпленою з алебастру виноградною лозою, з розписаною античними сюжетами стелею, з якої звисали кришталеві люстри із сотнями запалених свічок.

Посередині зали у фотелі сидів князь Меншиков у світло–фіолетовому кафтані, в довгій білій перуці. Він пильно приглядався до Єпіфанія, врешті посміхнувся й мовив:

— Вельми ти сподобався мені в Батурині: я в своєму житті ще не бачив людини, пройнятої аж таким вірнопідданим страхом. Тож думаю, що ти розумієш і страх Божий, що де–не–коли огортає мене, смертного. Висповідатися мені пора. А ти слухай і постарайся відрізнити праведні мої діла від неправедних, бо чинив я їх і на свою, і на державну користь, і готуйся відпустити мені гріхи, якщо вони в мене є… Бери он пуфика, сідай і слухай… Чи, може, ти думав, що я заведу тебе до храму і вклякну перед сповідальницею?

В очах князя зблиснув лихий вогник і причаївся в глибині зіниць: так нишкне рись, коли бачить, що жертва вже не має змоги втекти.

А Єпіфаній і не подумував про порятунок; він був у цілковитій владі Меншикова так само, як колись у Батурині, здоланий жорстоким спокоєм князя і насланою йому самим дияволом владою карати смертю народ… Але ж якщо дається така влада людині, значить, існує вона в світі: звідкись цей світ її прийняв, узаконив і розпоряджається нею; цю страшну владу терпить навіть Бог — видно, вона йому потрібна… Чи ж то Єпіфанієва справа супротивитися їй, чи ж то має він силу для такого спротиву?

Покора, що заволоділа Єпіфанієм у Батурині й довела до непрощеного злочину мовчанки на вид найжахливішої збродні, підкрадалася до нього й тепер, намагаючись заволодіти ним і кинути знову до пекла гріха. Що задумав Меншиков з ним діяти, не знав Єпіфаній, та зрозумів, що його митарства за батуринський гріх продовжуються, що князь єдиний, мабуть, вловив проблиск ченцевої непокори в Глухові й хоче здолати тепер його до кінця, щоб не залишилося в імперії непокорених й на розплід.

— Мабуть, не відаєш, — кинув Меншиков недбало, супроводжуючи думки Єпіфанія, — я Войнаровського спіймав.

Чернець уже чув про це, та цієї миті вп’ялася в його мозок страхітлива думка, що водно переслідувала: жив у Батурині український Месія — може, серед юнаків, може, серед тих дітей, що закружляли на дзвіничій каруселі, — Меншиков, певно, знав і тому, немов Ірод, винищував усіх живих, а утеклих виловив: залишився один Єпіфаній.

Знав чернець, що тим Месією був не він, але ж — єдиний з батуринців залишився живим, то чи ж не йому взяти на себе хреста убитого Месії, чи ж то не сам Бог розпорядився? Квола й боязка думка про своє вище, ніж покутницьке, призначення вкралася до Єпіфанієвої душі і додала супротивної сили.

— Я знаю, що вб’єш мене, князю, або віддаси карликам на розтерзання, — мовив Єпіфаній, — та скажу наперед, перед твоєю сповіддю: за Батурин немає тобі прощення.

— Не вб’ю, не втішай себе, — зневажливо махнув рукою Меншиков. — Я ще в Глухові міг тебе на палю посадити, чув бо, що не анатему Мазепі проголошував єси, а нам віщував Армаґеддон. А з тебе зроблю жельву й повезу на показ до Малоросії, щоб утямили твої родаки: останній протестант плазуном став. Я ж задумав усіх вас, козацьку потолоч, знищити, щоб ви своїм вільнодумством московських вірнопідданих не заражали. А що не маю змоги фізично всіх убити, — винищу виродженням. Гріх це чи не гріх — врятувати підданих всієї імперії смертю вашого непокірного кодла? Кажи!

Поник Єпіфаній, він не мав що відповісти його сіятельству. Меншиков цинічно оголював засади своєї діяльності, не приховував ні жорстокості, ні аморальності. Мало того, у викладі його засад панувала залізна логіка тирана, що може чинити тільки так, як йому диктує державна система, котрій він підлягає, — іншим стати просто нездатний. Іншого сама система викинула б і знищила, і всесильний князь став би знову тим, ким він був дотепер, — пічником, пекарем, теслею, тим самим теслею, що спритно орудував сокирою на верфі в Голландії, зачарувавши цим Петра, і той збагнув, що таке вміння набагато краще може бути застосоване в політичній справі, й не розчарувався потім, поглядаючи, як легко й уміло гамселить та сама столярська сокира по головах збунтованих стрільців.

Ні, не винен Меншиков; він, як та сокира, є лише знаряддям у механізмі держави, і навіть якби вивільнився від неї зі своєї волі чи з принуки, то ще не знати, чи мав би право й змогу займатися і надалі ремесним ділом.

— Не гріх, — відказав коротко.

— Ти мені подобаєшся, — просвітліло обличчя в Меншикова. — То слухай далі. Крім того, що я покликаний, як політичний діяч, винищувати непокірних і вельми шкідливих для Московії малоросів, єсьм звичайною людиною: люблю багатство, розкіш, славу, видноту, пиятику і бешкети… Не квапся оцінювати цей бік моєї вдачі, адже майже всі ми, царські достойники, вийшли з найнижчих низів, із людського дна — його величність не полюбляє собі рівних, то чому, опинившись раптом на високих посадах, ми мали б стати іншими? Я ж не один такий. Син костельного органіста з Курляндії Павло Ягужинський став генеральним прокурором. Жид–вихрест Петро Шефіров займає посаду віце–канцлера. Французький плебей Антон Девієр — генеральний поліцмейстер. Ну, а я, — Меншиков підвівся і звів руки догори, — всі можливі імперські звання маю. Та ще генералісимусом хочу стати — і стану! — Князь вискочив на фотеля і став, немов на п’єдесталі; потім, ніби засоромився своєї нескромності, сів, відкинувся на спинку фотеля, поплескав себе долонями по животі й продовжував далі: — Вбрання ми одягли інше, натура ж залишилася та сама… А ось Федорові Ромодановському, злодійчукові з Преображенського, де літня резиденція царя, не так пощастило… Цар наш вельми спостережливий: мене запримітив при столярській роботі і, проглядаючи своїм здольним розумом майбутнє, збагнув, що я можу побудувати йому столицю. А Федя полюбляв знущатися з домашніх тварин — вішав котів і відрубував хвости собакам, то цар узяв його на посаду генерального ката, що примушує за допомогою кліщів, колеса й паль весь народ, і нас теж, думати так, як його величність. Здійснює він вправно Петрову волю — від стриження боярських борід до страти царського сина Олексія, і сильніший єсть за мене, та не носить шитого золотом кафтана, а червоного каптура, і стільки золота, як я, загребти не може. У кожного своя доля… Ти хочеш щось сказати?


Каталог: authors -> Ivanychuk
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   37


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет