Історія України в романах Роман Іваничук



жүктеу 5.24 Mb.
бет28/37
Дата21.04.2019
өлшемі5.24 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   37

Помилуй нас, Боже, по велицій милості твоїй… — прошепотів Єпіфаній початок п’ятдесятого псалма. — Визволи нас з лабетів диявола.

— Перестань тремтіти, — кинув недбало Меншиков, — я тебе до Ромодановського не посилаю… Ну добре, признаюся тобі у веселіших своїх гріхах… Але чи ж то гріх, коли ми збираємося вряди–годи разом з царем у моєму палаці на «всеп’янєйшиє собори» і напиваємося так, що слуги нас напівмертвих розвозять потім по домівках? Або що я і всі інші вельможі складаємо підряди на провіант за завищеними цінами на підставних осіб? Спочатку це робилося обережно, за виручку в п’ять тисяч карбованців, потім я насмілився взяти п’ятдесят, а тепер беру по сто тисяч за один підряд — і не менше! Хіба це гріх, коли можна?.. Хтось доніс на мене цареві, той викликав генерального прокурора Ягужинського і сказав йому з тим наміром, щоб я про його слова дізнався: «Хто вкраде стільки, що за ті гроші можна купити шнура, буде повішений». Ягужинський поклонився цареві в пояс і відповів: «Невже ви, ваша величність, хочете залишитися без підлеглих?» Петро Олексійович щиро засміявся і передав нашій компанії тисячу золотих на засідання чергового «всеп’янєйшого собору». Скажи, чиню я цим гріх?

Знову задумався Єпіфаній, згадав римське право, що вивчав колись в академії, довго мізкував, та складу злочину в злодійських махінаціях Меншикова не побачив. Бо ж чи винен він, що держава не тільки дозволяє, а й спонукає красти? Був Олексашка злодюжкою у свого батька — щоразу недодавав йому з виручки за продані пиріжки по копійці й назбирав золотого карбованця. Такі «злочини» до жодного карного кодексу не записані, та й батько за подібне не подав би позову до суду на свого шпаровитого сина. То чому ж йому, коли нині він має за батька самого царя, не хотіти мати мільйона нашпарованих таким самим способом золотих дукатів? Хіба за якихось тридцять років може аж так змінитися людина? Сказав:

— Ні, не чиниш цим гріха.

— Ось бачиш, — вдоволено потер долоні Меншиков. — Комусь там ніздрі виривають, пальці вставляють між двері, щоб зрозумів, як треба в імперії поводитися, а ти зовсім легко жельвою стаєш… Ти мені допоможи гетьманувати в Україні: служив зрадливому Мазепі, тепер послужи Меншикову. Жоден владика, хоч ні один не любить надто розумних порадників, без учених мужів, а паче без покірного і освіченого священнослужителя не стане сильним ні царем, ні гетьманом. Чому ж бо Петро брав собі в радники премудрого хохла Феофана Прокоповича?

— Я… я не розумію, ваше сіятельство, як це — гетьманом? Ви хочете стати гетьманом України? Може, мені причулося…

— Ви лише подивіться на нього! — зареготав Меншиков. — Він дивується! Так, я хочу стати гетьманом Малоросії… В цьому ж порятунок імперії. Власне, не так порятунок, як її остаточне зміцнення. Ти глибше заглянь до історії і переконаєшся сам: усі ваші гетьмани були зрадниками. Сагайдачний ішов на Москву? Йшов. Хмельницький перед смертю лигався із шведами? Аякже. А Виговський, а Дорошенко? Не кажу вже про Мазепу й Орлика… Вам вірити не можна. Непокірний малорос, ставши гетьманом, відразу ж подумує про зраду. Думкою про своє гетьманування на Україні я поділився з царем одразу після полтавської баталії. То цар, для початку, дав мені місто Почеп на Чернігівщині. Свавільне то було місто: закордонна торгівля, магдебурзьке право, козацькі ради, до зубів озброєне військо, і кожен другий козак — дука, де таких на Московщині знайдеш? Хіба можна байдуже дивитися на кричущу нерівність?

— Так, так, — проказав сам до себе Єпіфаній, — це метода карлицька, я вже знаю: зрівнювати всіх до малості, до бідності…

— Саме так, — підтвердив Меншиков. — Не забувай, отче, що найбільший ворог козака не москаль, що нічого не має і хоче взяти, а багатий козак, що має, а не хоче дати. Таких — до Сибіру, на Ладогу! І не нашими — вашими руками. Ви мусите зрозуміти, де ваш ворог, і позбутися його, а коли позбудетеся, тоді нарешті заспокоїтеся в тихому рабстві. Немає кращого життя для будь–якого народу, ніж тихе рабство! За тебе думають, тобі наказують, а ти лише сполняєш… То я спершу скасував у Почепі магдебурзьке право, а ратушу звелів розвалити. Потім заборонив вивозити юхт, сало, віск, олію, смолу, збіжжя, срібло, а якщо й дозволяв, то через московські порти; митниці обсадив карликами — не тільки Почеп, вся Україна донині віддає Московщині мито. Треба ж і нам якось жити… Трохи пізніше попереводив козаків до кавалерійських драгунських полків. Позабирав до своїх магазинів козацькі гармати, шаблі, намети, горілку, навіть ікону Пресвятої Богородиці Печерської — символ козацьких свобод — реквізував… Поскаржився на мене цареві гетьман Скоропадський, його величність показав мені тую цидулу, помахав мені пальцем. Я ж, довго не думаючи, приїхав до Глухова, звелів укопати на гетьманському подвір’ї палю з накладною гострою шпицею і сказав гетьманові: «Ось де твій трон, якщо крамольний будеш… Чув я, що в Малоросії з Божою поміччю хліб уродився. А в нас не растє. Накажи відвезти тридцять тисяч четвертей муки до Смоленська». І повіз сердешний гетьман. Але Почепа мені мало: хочу всієї Малоросії, чуєш? Випрошу в царя Батурин, відбудую столицю по–своєму і стану останнім гетьманом України! А ти будеш моїм Феофаном: з амвона недоламані душі доламуватимеш. Хіба це гріх?

Єпіфаній схопив голову в руки і заскиглив, завив: він уздрів в одну мить, як горить не один Батурин, а вся Україна з краю до краю. Котиться степами полум’я, пожирає доми, сади, села, міста, ліси, і тягнуться валками чорні погорільці, гнані русявими ординцями, на північ у тихе рабство. Нема вже ніякої надії на волю, тільки б зберегти життя хоч одній парі вигнанців, що могли б колись повернутися в Україну й розпочати новий рід. Хто має зберегти себе — я? Яким коштом?

І тут ревнув Єпіфанієві у вуха громовий голос, що обнадіяв і злякав: «Феофанові можна, а тобі — ні?!»

Чернець викрикнув ці слова вголос, і засміявся Меншиков:

— То чи ж маю я гріх?

— Ні, ні, ні! — застогнав Єпіфаній, б’ючи головою об підлогу. — Ви не маєте гріха, ви такі страшні, що навіть не знаєте, що таке гріх!

Потім Єпіфаній підвівся і прошепотів зшерхлими губами:

— У Батурині жив Месія. Невже то був Войнаровський? Що сталося з ним?

Квасно скривився Меншиков і погордливо глянув на Єпіфанія.

— Месія з хохлів? Це ти вже мариш, втомився, мабуть… Тільки Московія — Третій Рим — несе світові месіянство. Вся Московія — не один чоловік! Визволення несе народам, порятунок.

— Від чого?

— Від вигаданих ваших свобод… Ти ж освічена людина — невже не розумієш, що тільки в неволі може бути сякий–такий порядок?

— Але ж і перший, і другий Рим, гинучи від невільного порядку, народжував свого Месію — Ісуса, Магомета. Мусить і Третій Рим зродити Спасителя — чей пропадає в неволі людський дух!

— Що може вчинити Месія?

— Привести народ до каяття.

— І властителів?

— Перш за все.

— Тоді відпусти мені батуринський гріх: якщо я вбив у Батурині українського Месію — можу спокійно доживати віку. Імперія, в якій розкаюються властителі, перестає бути імперією… Слава тобі, Господи: українські спасителі в темниці.

— Як вам вдалося спіймати Войнаровського?

— Cherche la femme[191], — розвів руками Меншиков. — Я сам неписьменний, проте французьку мову знаю і єсьм академіком Кембриджського університету, про що мені сповістив сам Ісаак Ньютон! Європа без нас обійтися не може — місія наша така. Ми повинні йти вперед і вперед — до останнього моря. Ні Чингісхан, ні Батий не дійшли — нам передоручили… А Войнаровський що — комашка. Ми його спіймали в Гамбурзі, в ліжку однієї красуні…

— З Мазепиним скарбом? — боязко спитав Єпіфаній.

— Ти, бачу, все знаєш, і це добре… Не потрапило нам до рук гетьманське золото. Тому й тримаємо вже більше семи років Войнаровського у Петропавлівській фортеці, може, хтось зголоситься зі скарбом — виміняємо. А тобі, певне, цікаво, як ми його впіймали? О, я за ним полював ще відтоді, як він мене так тяжко обдурив у Гродні…

Єпіфаній слухав Меншикова й пильно придивлявся до вродливого вельможі, що із захопленням мисливця почав розповідати про полювання за Войнаровським, і ніяк не міг співставити його з тим холоднокровним убивцею, що стояв посеред батуринського майдану й віддавав щораз то жорстокіші накази, і жоден м’яз на його обличчі не здригнувся на вид кривавої м’ясарні. Чи ж то і там він не грішив, підвладним бувши державній системі, що велить робити так, а не інакше? А коли за ним немає гріха, то що таке мій гріх — я теж був підвладний іншій силі. То чому я караюся, а він — ні? Чи не змиритися мені раз і назавше з долею і спочити від душевних мук у теплому багні тихого рабства?

Меншиков розповідав лютуючи: полковник Войнаровський, той світський франт, з першого погляду не припав йому до душі. Чи то крізь його європейську освіченість пробивалася зверхність до князя–плебея, а може, Меншиков убачав у гордій поставі та чоловічій вроді полковника його намагання зрівнятися з князем: сватав же Мазепа за Войнаровського Меншикову сестру…

Відпоручник Мазепи полковник Войнаровський займав Меншикова у головній царській квартирі в Гродні світськими розмовами, а шведські війська вже перейшли Березину й розбили москалів під Головчином поблизу Могилева… «Де Мазепа з військом? — допитувався Меншиков, перебиваючи прецікаві розповіді полковника про мандри Геродота в Скіфії. (— Я аж потім зрозумів, — говорив князь Єпіфанієві, — що Войнаровський стримує мене від маршу в Україну доти, поки не підійдуть шведи.) — Що ти сказав? Захворів Мазепа в Борзні і вже висповідався перед смертю?»

— Я притьмом погнав гінців до гетьмана до Борзни, щоб привезти його живого або мертвого до Гродна, а тим часом серед ночі Войнаровський зник. А що було далі, ти знаєш: полковник поскакав на коні до Борзни, звідти з Мазепою помчався до Батурина, дали розпорядження Чечелю і вночі переправилися через Десну… Утік, утік негідник!

Князь заламував руки, ніби це щойно сталося, князь дотепер не міг з тим змиритися, що не побачив полковника у Глухові на палі. Видно, це найбільш боліло Меншикову, бо далі розповідав без запалу, скоромовкою.

1716 року Андрій Войнаровський прибув до Гамбурга прямо в обійми Аврори Кеніґсмарк, впливової в європейській політиці особи, через яку Пилип Орлик провадив свою англійську орієнтацію в боротьбі з Москвою. Приїхав зі скарбом Мазепи… Його взяли із ліжка графині.

— Скарб гетьмана, хоча б його частина, мені повернеться, — говорив сам до себе Меншиков. — Ми зашлемо Войнаровського до Якутська, а його дружина Ганна, що тепер сновигає біля королівського двору в Швейцарії, віддасть нам за повернення мужа вивезені ним до Європи гроші… Але мене тепер інше турбує: до якого банку Європи здав своє золото Полуботок?

— Чому — Полуботок? — скинувся Єпіфаній.

— А тому, — відказав спокійно Меншиков, — що наказний гетьман сидить в кайданах у сусідньому з Войнаровським казематі. А в його маєтку після арешту ми знайшли лише мідяки…

Меншиков ураз перервав свою мову й нахилився до Єпіфанія.

— Ти знаєш… Ти знаєш, до якого банку віддав Полуботок своє золото! Знаєш!! — заревів, і слуги вмить вбігли до зали. — Геть! — крикнув на них Меншиков і, схопивши Єпіфанія за оборки, запитав благально: — Ти ж знаєш… Ну скажи! Ті гроші візьмуть німці чи англійці, Полуботок ніколи не вийде на волю, не впімнеться… Гроші ж царські — вся Малоросія царська. Ну скажи, до якого банку здав Полуботок своє золото?

— Не належить Москві золото України, — мовив Єпіфаній. — Його повернуть українському народові, коли він стане вільний.

— Вільний? — здивувався князь. — Хто раз потрапив до нас у руки, той про волю хай забуде… Отче, я бачу, що ти знаєш, ти був довіреним у Мазепи, в полковників. Ти мусиш мені сказати, я розв’яжу тобі язика! Зведу тебе з ним, покажу тобі його муки, і ти скажеш, пожалівши його… Скажеш! Я замучу й тебе…

— Мені байдуже, князю. Якщо нема в Україні вже й Полуботка, то на що сподіватися? Можеш мене вбити хоч сієї миті.

— Ба ні, голубчику, вбити тебе мені найлегше. Та це нам невигідно — вас потім родаки називають мучениками, іконописують, лампадки світять під іконами і моляться до них… А я хочу усіх зігнути. Ти розумієш — зігнути: Войнаровського, Полуботка, тебе. Бо коли цього не зроблю, залишиться після вас світла пам’ять у головах хохлів. І будуть вони тією пам’яттю відроджуватися до непокірності й незалежності. Треба, щоб ви залишили після себе ганьбу. З ганьбою не відроджуються… Ось ти плазун, що цілий час силкується злетіти, і якби я дозволив тобі це зробити, ще хтось спробував би встати за твоїм прикладом з колін на ноги. Ти мрієш покаятися, очиститися. Недопустимо! Каяття — це прозріння упокорених людей, що вже звикли до тихого рабства. Найнебезпечніші для імперії — прозрілий раб, воскреслий Лазар і навернений блудний син. Вони здатні започатковувати загибель рабства, яке ми так довго і з тяжкими зусиллями будуємо на землі… — Обличчя Меншикова враз налилося кров’ю, він закричав, намагаючись залякати свою жертву: — Де скарб Полуботка, де? Я ж тебе ще нині віддам на муки Ромодановському!

Єпіфаній відчув, що більше не боїться.

— Хай він уб’є мене, — сказав спокійно.

Меншиков зрозумів своє безсилля і змінив тон.

— Він тебе не вб’є, голубе, він тебе принизить… Імперії потрібне людське приниження… Чей же мене також, — вдарився князь у груди, — цілий час принижують, його величність, коли йому заманеться, може вдарити мене в обличчя. І що — терплю, стерпиш і ти… Якось на дипломатичній вечері у Дуврі, — продовжував Меншиков уже зовсім спокійно й довірливо, ніби шукав у Єпіфанія співчуття, — Петро в присутності європейських достойників кинув мені в обличчя індичою ніжкою і обізвав азіятом за те, що я смачно плямкав. Але чого не стерпиш заради імперії, такої щедрої для нас. Маю гроші! І ти будеш мати, тільки стань жельвою… Ну, що ви за народ такий, хохли! Вже, здається, скрутили в баранячий ріг останнього, аж диви — ще є. І ще… І ще! Та я нашлю на вас бездушних і страшних карликів — від них і в мене стигне кров у жилах… Карлики вас здолають, мов комарі північного оленя. З їх допомогою я створю в Малоросії таємну канцелярію в кожній хаті, і зруйновані будуть навіть родинні зв’язки, і не віритиме брат братові, а батько синові!

— Страшну річ повів ти мені, князю, — промовив здушено Єпіфаній. — І я зневірився аж тут, у цій залі, бо коли і Войнаровський, і Полуботок у тюрмі, то що я — без них? І Орлик загубиться в Європі серед можновладних хижаків, що ділять між собою світ. Немає більше в нас провідців… Що допоможе тепер каяття? Ти зламав мене, можеш радіти. Але ж сам, сам єси таким рабом, як і я… Ба ні, не таким. Я гину за Україну, ти ж загинеш не за Московію — за золото. Я спокійно зустрічаю свій кінець. А ти ось соваєшся у своєму м’якому фотелі й крадькома оглядаєшся, ніби хтось має вдарити тебе в спину. Бо смерть моя — на моїй землі, де б я не знаходився, а твоя — у временному кріслі. У вас нема ідеалу… І кожен з нас має те, на що заслужив. Ми на рабство своєю неміччю і страхом, ви ж на вселюдську ненависть — через свою захланність.

— Згоден, згоден! — засміявся Меншиков. — Ти взиваєш до сумління людей, в яких його немає. Мені досить того, що ти визнав себе рабом. І я раб, так. Але ти в тюрмі, а я при ситому кориті, і в цьому різниця між нами… Тепер ти можеш вільно ходити по Петербургові, до карлицької колонії сам вернешся. Тобі більше нікуди йти, там рабам дають їсти. Іди, я покличу тебе, коли потрібно буде.

Єпіфаній покірно вийшов. Проминув озброєних гвардійців і відсутній, немов уві сні, подався до своєї сторожки, не звертаючи уваги на карликів, що стояли у довгій черзі, передаючи один одному жмені піску.

Ліг горілиць на лежака і побачив…

Розділ десятий


Єпіфаній побачив перед собою високу гору, подібну до велетенської могили, вершина якої загубилася в піднебесній імлі, а він йде знайомою стежкою, що вибігає нізвідкіль, із найпропасніших глибин байрачних застумів і виходить на кривобрід маленької річки, що, вдарившись до гори, начеб хотіла пробити її наскрізь, утворила плесо; Єпіфаній упізнав Чугайку, лебедине озерце, і серце зупиняється на мить від тихої втіхи: повернувся нарешті з моторошних безвістей на круги своя. Зажевріла, як колись, у душі надія, що прилетять на озерце лебеді, і серед них він знову знайде свою незаплямовану душу — білу Лебедицю: може, прийде вона до нього виміряти вартість покути.

Знайома стежка спинається вгору до келії, що он темніє ніркою, ніби дзьобиком видовбана; впізнав свою гору, тільки незмірно виросла вона й увінчала свою вершину колом зубчастого муру, з якого вихоплюється і впивається у небо гострий шпиль… Ця новизна змусила Єпіфанія зупинитися й задуматися не так над тим, хто за час його відсутності вивершив гору шпилем, як над тим, що знаменує він: нові муки сходження й осягнення власної висоти чи остаточне переконання у своїй недосконалості й безсиллі?

Зеленоокий чорторий, гладкий, мов виполіруваний щит, був протятий навпоперек вузьким пругом, що вже зливався і ось–ось мав зникнути з поверхні плеса: хто, втікаючи у прибережні шелюги, залишив його — добра чи зла сила; хто чатував на Єпіфанія і з яким наміром, хто перемінився, почувши його кроки, у водяну смужку?

Згадав вовкулаку, що навідувався колись у ці байрачні задичі й умів перевтілюватися у будь–яку твар, — невже не здох донині, невже Єпіфаній і досі не відмовився од скверни зрадника? А може, порятунок жде його на вершині осяяної сонцем гори, до якої зло не доповзе ні в якій іпостасі?.. Кого наполохав своїми кроками чернець і чому він думає тільки про зло?

Єпіфаній оглянувся і враз тихо скрикнув, побачивши на березі озерця білий кожушок. Він підбіг, схопив його, притулив до грудей, притьмом вийшов стежкою на гору, шугнув до келії і заховав кожушка до тієї самої ямки, яку видовбав колись у стіні.

Аж тоді роздивився: у келії все стояло на своїх місцях, ніби він ніколи й не виходив з неї. Пріча, застелена старим рядном, два дубові кругляки і на вищому — папір, що його переказав колись йому архімандрит Нямецького монастиря Ніколае, поруч перо і каламар, повний чорнила, і шматок хліба, принесений монастирським послушником.

Нічого не змінилося — а може, Єпіфаній і не виходив ніколи з келії?.. Присів на нижчого пенька, приглянувся, папір був незаписаний. Невже він так і не розпочав свого літописання? Адже ще в Києво–Могилянській академії Єпіфаній і його побратим Самійло Величко присяглися написати історію свого часу: Самійло, перебуваючи на службі в канцеляриста Кочубея, працював над літописом, та був ув’язнений після страти генерального судді. Чи живий він? Розпочинав своє писання і Єпіфаній, сидячи в цій келії, — де ж поділося письмо?

Певно, нелегко підкорити словом папір, мабуть, літописцеві слід спочатку збагнути час й осягнути своєю пам’яттю, виміряти вагу слів, що мають лягти на папір, і визначити не тільки зміст задуманого творіння, а й вищу мету викладених словами думок…

Мислив про це Єпіфаній, аж поки із задуми не розбудив його скрип дверей. Не схопився, не підбіг, це не Лебедиця. Ще нема причини увійти їй. Не прийшло просвітління, не зморило до решти й страждання: Лебедиця прийде на порятунок або свято.

У дверях стояв послушник Нямецького монастиря. Він тримав у руці мосянжеву мисочку, вивершену вареною сочевицею, й допитливо дивився на Єпіфанія.

— Що скажеш, сину? — спитав чернець.

— Дивно мені… Скільки не приходжу, водно сидиш без діла. Всі люди щось роблять, а ти — нічого.

— Чому ти думаєш, що мислення — не робота?

— Про що мислиш цієї миті?

— Осягаю думкою свій час. Коли він для мене почався, коли вперше став мені потрібен, хто перший до того спричинився, що моя пам’ять з’явилася у часі й зайняла в ньому певний відтинок? Адже те, в чому ми нині існуємо, — то ще не час, а лише часова позначка. Я хочу осмислити простір, в якому відбувся мій розвиток. Чому я став таким, а не інакшим, чому я тішуся цим, а не тим? Чому мені болить це, а не те?.. То неправда, що люди вмирають: зачаті в певному часі, вони переходять із форми у форму, розвиваючись і вдосконалюючись, та залишаючись при тому повік рабами свого відтинку часу.

— Мудро говориш, отче, — мовив послушник. Він переступив поріг і поставив перед Єпіфанієм мисочку із сочевицею. — Слова твої густі, мов мед… Але ж ти зі своєї роботи нічого не маєш.

— Зате маю час, я віднайшов його.

— Час можна використати для діла, з якого ти мав би хосен…

— Хосен — це теж позначка в часі: люди прагнуть перетворити все на користь, щоб на мить втішитися. Чи не чинить так і тварина? А хтось же повинен осягнути неминучість і доцільність людського існування. І тільки після осмислення великого можна пізнати мале — вартість миттєвої користі: що вона важить для висоти духу, що належить не одній людині, а є породженням ланцюга людських життів протягом століть.

— Де ж починається і кінчається твій час, скажи ясніше? — знетерпеливився послушник.

— Мій час почався з приходу Ісуса Христа на Почайну, коли Володимир охрестив Русь–Україну. А закінчився шабашем диявола в Батурині.

— Так довго ти прожив? Хіба ти вічний? — побожний подив пойняв послушника.

— Людина живе багато разів, сину. Народженням не розпочинається, а смертю не закінчується лінія нашого життя.

Якби так було, то чому б я — без жодних докорів сумління — не замінив би свій край на інший — спокійніший і щасливіший? А не можу, бо саме тут, у злиденній Україні, я повторювався безліч разів, закарбовуючи своє повторення в пам’яті. Тільки зрадникам дається воля вибирати собі батьківщину, бо в них відібрана пам’ять. А я жив на своїй землі у князеві і смердові, в козакові й ізгоєві, я перевтілювався у зело, що росте тільки на Україні, у птаха, що з далеких світів повертається кожної весни на Дніпро, у фреску Софіївського собору, у леміш плуга фастівського посполитого, у мудру книгу печерського ченця. І тому, що жив у всіх цих іпостасях, я пам’ятаю радість подвигу і сором поразки, запах зела і журавлину тугу, півтони кольорів і народну мудрість — і все це моє, рідне. Лише відступник, якому мерзість душі заступає пам’ять, вважає, що він живе вперше, і через те, що не знає досвіду свого роду, не має любові ні до минулого, ні до сучасного, ні до майбутнього — лише до миттєвої користі.

— Ти цілий час говориш про минуле, сучасне тільки згадуєш з гіркотою, а про майбутнє мовчиш. Чому?

— У сучасності ми пристосовуємося до обставин, щоб вижити і мати змогу передати свій досвід у майбутнє. Виживаємо ми не завжди чисто, в сучасності нам важко збагнути, що є головне, а що другорядне, а тому вона для нас неприваблива. Майбутнє нам заслоняють віра і мрії, а тому воно не має реальних ознак. А минуле — пізнане, перевіяне на добро і зло, в ньому нам легко знайти живицю нашого духу. Тому в нас більше минулого, ніж сучасного і майбутнього. А втім…

Єпіфаній глянув на послушника: біля дверей у темряві маячіла його тінь, обличчя хлопця він не бачив і розмовляв сам із собою.

— Слухай, коли цікаво, — сказав, — а я вголос розтлумачу для себе самого те, що збагнув, проводячи незліченні дні в келії своєї змученої душі… Ти сказав, що я водно сиджу в цій ямі і мене тут завше застаєш. Може бути. Ми живемо у своєму часі разом з тобою і якщо переміщаємося, то теж укупі… Коли володієш часом, тобто пам’яттю у часі, то в шаленому його леті зливаєшся з ним. Таке злиття називається своєчасністю. Якщо ж своєчасністю не володієш, — станеш подібним до заїки, який встигає висловити свою думку тоді, коли його співрозмовник говорить уже про щось зовсім інше… Коли ж летиш із часом у парі, то є істина, яку запосяг, залишається своєчасно навіть тоді, коли ти фізично відстав, — вона стає надбанням того, хто тебе продовжує. Тим продовжувачем істини є ти сам, але з новим досвідом. І так без кінця. Ти ніколи не вмираєш, ти вічний — якщо не дав себе згубити непам’яттю серед ліліпутів. Я спитав якось Поважного Карлика: що ж було перед вами? Нічого не було, — відказав він мені, — ми перші… Бо вони не знають, що час не має ні початку, ні кінця. Час — це «є». Історія умовно лише ділиться на «було», «є» і «буде», усі ці категорії існують у єдиній площині безперервного життя народу, в якій кожен момент у категоріях «було» і «є» стає зародком для свого помноження у категорії «буде». Тому ми пов’язані з минулим настільки міцно, як із сучасністю, що на наших очах стає минулим. Кожен мент нашого життя — це вже історія, і коли ми втрачаємо її з пам’яті — стаємо ліліпутами, що не мають храму. Тільки пам’ятаючи минуле, можна прозріти майбутнє. А філософ, що прозрів майбутнє, стільки разів повторює своє життя, скільки разів його ідеї знадоблюються для сучасного діла. І вмирає, коли вони більш людям не потрібні.


Каталог: authors -> Ivanychuk
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   37


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет