Історія України в романах Роман Іваничук



жүктеу 5.24 Mb.
бет30/37
Дата21.04.2019
өлшемі5.24 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   37

В Україну тим часом прибуло вісім драгунських полків: у Ніжині заквартирував полковник Толстой, у Стародубі — Кокошкін, у Чернігові — Богданов, у Переяславі — Яковлєв. Як ото у Святому письмі: розділиша ризи і меташа жребій…

Тоді я написав два листи. Один цареві з петицією про підтвердження козацьких вольностей та про гетьманські вибори, а другий — Пилипові Орликові до Салонік.

«Пане гетьмане, — писав я Пилипові, — корив ти колись мене у своєму листі за те, що москалям служу. Бог іще розсудить, хто більше зробив добра отчизні — ти чи я. Я ж бо в Україні залишився — не всім іти на чужину, хтось мусить вдома діла вершити. Україна може постати лише в Україні… Та слава нам буде, коли ми обидва одне добро чинитимемо. Лютий ворог розділив нас і поодинці поторощить. Поєднаймося, пане–брате, у спільній боротьбі, то дасть Бог — і переможемо. Ти краще знаєш європейську кон’юнктуру; коли настане слушна мить, шли до мене гінця з листом, а я зі своїми полками, які ще в мене є, вийду тобі назустріч…»

Довго не знав я, чи дійшов мій лист до Орлика. Стало мені відомо, що капітан Рум’янцев, який виловив царевича Олексія та Андрія Войнаровського в Європі, гасає зі своїми нишпорками на півдні, купців перевіряє, перебіжчиків ловить — міг же мій гонець потрапити йому до лап… Та скоро я заспокоївся: цар написав мені милостивого листа, пообіцяв сам приїхати в Україну, і ось на Благовіщення минулого року прибув до Глухова з царицею і Меншиковим.

На обідні в Успенській церкві цар сам читав Апостола, а на майдан сходилися з примежних сіл і городів люди: хто їм велів іти, не знаю, я їх не кликав… Та Бог з ними, думав я, захотілося їм зблизька поглянути на Божого помазаника, хай дивляться. Люди — ґави, їм — що комета на небі, що цар на землі — невиданка… Та коли ми вийшли з церкви, я почув таке, у що й досі важко повірити. Я знав, що Меншиков порозсилав по Україні карликів: незримі вони, та люди смертельно їх бояться. Кажуть, карлики так дрібніють, що непомітно можуть залізти в душу, а тоді людина вже не своїм розумом думає і не своїми словами розмовляє… Певно, таке сталося з народом, що прибув на майдан Успенської церкви, бо хіба міг він із власної волі спромогтися аж на таке раболіпство, коли цар з’явився на паперті? «Не хочемо свобод! — викрикували вони надривно. — Нам добре в неволі й підданстві!» «Геть із самостійністю України!» «Усі гетьмани — зрадники!» «Полуботка під арешт!» А монахи з Києво–Печерської лаври, що прийшли привітати царя, скандували вельми розумне гасло, бо вчені були: «Геть парад суверенітетів!»

Цар вдоволено посміхався, Меншиков заглядав йому до рота, мовляв, ось як я підготував хохлів до свого гетьманування в Україні, віддай своєму улюбленцеві всю Малоросію; а мені обличчя палало від сорому і душа судомилась від кривди за таке каліцтво моїх людей; я суворо спитав президента Малоросійської колегії Вельямінова:

— Це ви їх навчили такого?

— Пане наказний, — криво посміхнувся президент, — хіба не бачиш їхніх натхненних облич? Це голос твого народу, змирися нарешті з дійсністю. А ні, то… — Вельямінов нахилився до мене і прошипів упівголоса: — А ні, то зігну вас так, що й інші тріснуть! Цар давно вже наказав перемінити ваші давнини, щоб ви почали жити по–нашому. Нині я вам указ!

Зрозумів я тоді, що гра в державність закінчується. Та все ще зажевріла слабка надія, коли цар забажав пообідати зі своїм почтом і колегіатами у глухівській гетьманській канцелярії.

Цар, добре подпіяху, звелів мені сісти поряд з ним, він поплескував мене по рамені, налив оковитої і, сам захмелівши, сказав таке, від чого жаром сипнуло мені спиною: «Не вір, Павле, тій ворожці, що напророкувала тобі гетьманство: не будеш гетьманом в Україні. Понеже відомо, що від Хмельницького аж до Скоропадського всі гетьмани були зрадники і що велике від того горе терпіла наша держава, а найпаче Мала Росія — ще свіжа пам’ять про Мазепу, — то через це належить знайти нам вірну людину, про що постійно дбаємо, а поки такий знайдеться, уряд ми визначили. Ось тобі Вельямінов»… Цар довго пропікав мене поглядом і закінчив так: «Багатий єси, то мусиш половину свого скарбу до царської казни віддати. За що? А так… За те, що живеш на землі… І не чекай на листа від Орлика, лист уже в нас. Пусте ви задумали: малоросійський народ не підтримав Мазепу, не піде й за вами. Хіба ти не чув його волі нині на майдані?»

Хвалити Бога, я ще встиг розпорядитися частиною свого скарбу… Незабаром цар викликав мене до Петербурга разом із суддею Іваном Чернишем та писарем Іваном Савичем. Не знаю, де вони. А я ось тут. За листа до Орлика, якого таки виловив Рум’янцев і копію зняв, мене засудили до вічного ув’язнення. Та на цьому не кінець — допитують тепер про золото. Не буде їм золота, золото в могилі…

— Замовкніть! — скрикнув Єпіфаній.

Тоді виліз з–під нар карлик Опричник, заскакав, заверещав:

— Ви маєте розмовляти про могили, його сіятельство наказав! Говоріть про могили!

— Пропади ж ти в трясту та в болото! — вперше визволився Єпіфаній з–під влади ліліпутів, він розмахнувся ногою і загнав під прічу Опричника.

— Загартуй своє серце, отче, — мовив Полуботок. — Завтра відбудеться розправа над моїм тілом і твоєю душею.

… Цього разу кат Ромодановський обходився без підручних. Один лише карлик Опричник сидів непомітно в кутку катівні й ножиком розколював на скіпи липову дошку, втішно усміхаючись при цьому. Посередині склепінчатого підвального каземату стояла диба — невигадливий дерев’яний верстат у вигляді безверхого хреста, з якого звисав шнур для підвішування допитуваного, а під дибою чорніла холодна іще жаровня, в яку Опричник накладав білих скіпок.

Полуботок сидів на долівці, спокійно чекаючи на муки. Ромодановський у розщепленому червоному кафтані походжав по казематі, пробував рукою перекладину на дибі, посіпував за шнура і був подібний не до ката, скоріше, до коваля, що готує кузню для роботи. Він з цікавістю поглянув на бліде, мов гашене вапно, обличчя ченця і, певно, помізкував, чи буде потреба займатися ще й ним; кат потирав долоні і раз у раз поглядав на ковані двері. Врешті вони відчинилися, й до каземату увійшов цар Петро і князь Меншиков. Вони присіли на лавицю під стіною, цар сперся ліктем на коліно і, вдивляючись великими блідими очима в Полуботка, смикав гострі кінчики вусів. Сказав згодом:

— Ось де зустрілися Петро з Павлом… Чи не краще було б, Полуботку, разом з нами мед–горілку пити й жити в достатках, поки живеться? Що скажеш на це, Павле Леонтійовичу?

— Розпочинай допит, царю, — відказав Полуботок.

Єпіфаній аж тепер почав упізнавати гетьмана — по розкрилих сивих бровах, чорних глибоких очах і орлиному носі: обличчя на ньому не було, воно осунулося до шиї брезклими складками.

— Як так, то й так, — мирно промовив цар. — Мені потрібно знати, звідки взялося в тебе стільки золота. Довго я про це думав. Був ти багатий, що й казати, вільно торгував, поки ми не поставили на границях свої митниці, — могли в тебе водитися венецькі дукачі, еспанські дубльони, цісарські таляри і секіни турецькі… Та не можу ніяк збагнути, де захована в тебе скарбниця, з якої ти, немов поліна з дровітні, добував злитки черленого металу та ще й золоті самородки, на морські мушлі схожі. Ми їх трохи знайшли в твоїх куфрах у чернігівській резиденції…

— Не забрав усього Остап, — зітхнув Полуботок.

— Твій син? Знаємо, розшукували… Не вернувся з Європи до свого доброго царя. А жаль. Він, гадаю, був би податливіший, ніж ти… А втім, ми все вже знаємо. Рік тому Остап навантажив у Чернігові на вози вісім діжок золотих злитків та самородків і подався з тим невеликим караваном до Архангельська. Там найняв шхуну, дістався крізь холодні шторми до Англії і здав скарб у депозит англійському банку Ост–Індської компанії на чотири відсотки дивіденду річно. Так чи не так?

— Свята правда, царю, маєш добрих агентів. Чого тобі ще треба від мене?

— Ми хотіли, — розправив спину цар, — як справжні господарі всіх наших земель і всіх багатств, що є на ній, повернути собі малоросійський скарб, та нам не вдалося. Ти хитромудрого заповіта в банку зоставив: скарб може собі повернути тільки самостійна Україна. А банківська служба має королівську інструкцію про те, що самостійної України не існує. Ти не сказав би мені, якими тобі бачаться ознаки самостійності вашого краю?

— Їх усього кілька, царю: своє військо, свої кордони й митниці, банк зі своїми грошовими знаками — і жодного московського драгуна в Україні!

— Не виплатиться шкіра за виправу, — махнув рукою Петро. — Та досить про це. Хай тими вісьмома бочками твого скарбу подавляться англійці. Бо вам не скоро бачити самостійність. Хто ви тепер з вашим потеребленим козацтвом, з вашою Січчю на турецькій землі та з інтернованим у Салоніках гетьманом Орликом? Ми вас міцно зігнули… А якщо колись за двісті чи там за триста років і розпростаєтесь, то який банк, яка держава сплатить вам дивіденди — таких грошей з усього світу не нашкребеш… Краще б ти пропив той скарб! Та я про інше хочу тебе спитати: звідки ти брав золоті самородки — з яких земель, штолень, могил? Ще ж князі київські добували на вашій нинішній землі много золота — де ти роздобув ті секретні мапи? Ось про це ти мені зараз і скажеш. Розпочинай, Федю!

Кат Ромодановський притьмом, бо ж нетерпляче чекав на любу його серцю роботу, зав’язав петлею скручені назад Полуботкові руки й почав повільно намотувати шнура на руку. Тіло мордованого видовжувалося, витягувалося, Єпіфаній відзначив про себе, що зростом Полуботок перевищує царя, може, через це так ненавидів його Петро; ноги гетьмана відірвалися від долівки, й почувся голосний хрускіт — то вискочили враз суглоби із ключиць. Впала Полуботкова голова на груди, тоді кат опустив жертву на долівку, повправляв суглоби в гнізда й вилив на скатованого ківш води.

— То скажеш тепер, де могили із золотом? — запитав цар, коли Полуботок розплющив очі.

— На Бояновій землі, — вистогнав гетьман.

— Де та Боянова земля? — кинувся Меншиков.

— В Україні, ваше сіятельство. Шукайте, розкопуйте начетверо кожну могилу і знайдете!

— Жартуєш, поганцю! — вигукнув князь. — Гей, карлику, берись–но за своє діло!

Опричник взявся роздмухувати жаровню.

— Зупиніться! — скрикнув Єпіфаній. — Зупиніться, він скаже!

— Бачиш, отче, — вимовив Полуботок, — моє тіло витримує, а душа твоя — ні. Ще довго доведеться тобі покутувати…

— Але ж не варте, не варте все золото світу таких страшних мук!

— Не варте було б, коли б належало мені. Але ж то власність вільної України. І розкопають його наші нащадки — прийде час! Розкопають, якщо не покриється навіки окалиною золото душ наших…

— На дибу його! — гаркнув цар.

Знову захрустіли суглоби, а пломінець із карликової ватерки уже лизав стопи Полуботка.

— Опусти мене, кате, на вогонь, — попросив гетьман. — Приходить моя смертна хвилина… Дозволь помучитися так, щоб тих мук ніколи не забула Україна, щоб нинішні мої муки кликали до помсти український народ повсякчас… Отак… — сказав, стоячи босими ногами на жару. — Не страшно мені тепер останньої миті — після моєї смерті прийде слава. Буде вона найдорожчим скарбом для України… А золота ви не знайдете в розритих могилах, втікатиме воно з ваших рук, мов ртуть. Та навіть знайшовши, користі з нього не матимете. У куфайках прийшли ви в Україну, у куфайках і підете з неї: грабіжник ніколи не багатіє… Царю ненаситний! Ти нищиш мою Україну, а не знаєш того, що загартовуєш її, сам же в люті своїй згоряєш, мов тля. І не залишиш сліду, і дивуватиметься пізній світ: в ім’я чого пролилося стільки крові на землі? То скажуть пізні люди: ті за золото повиздихали й зникли, яко обри, зі світового овиду, а ці викували золото душ своїх… Йди, Єпіфанію, шукати дорогу до Храму. Ти будеш жити доти, доки не знайдеш його на сплюндрованій Антихристом землі… А з тобою, царю… — дзвінко пролунав голос Полуботка, вдарився в стіни каземату, і здригнулися кати та власть імущі. — З тобою, царю, за невинне страждання моє і земляків моїх будемо судитися в нелицемірного судді, Бога нашого: скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом!

Розділ дванадцятий


Полуботок подався тілом уперед, наче б поривався виступити з жару й кинутися на своїх мучителів, та, зачеплений шнуром на дибу, повис нахилений: він щось іще шепотів зшерхлими губами, ще мить дивився темними очима на царя і схожий був у цю мить на пророка, що вимовляв проклін. Та враз його очі зблякли, безвладно звисла голова, й гетьман тихо осунувся на долівку.

Єпіфаній схилився над мертвим, закрив повіки й припав до його грудей.

— Вічная пам’ять, — прошепотів. — Прости йому, Боже, вольния і невольния гріхи його…

Кат Ромодановський стояв спокійно біля диби, чекаючи на новий наказ від повелителя: знав, що допит не закінчено, — єсть іще чернець, якого привели сюди не для почту цареві. Та Петро і Меншиков мовчали, вражені небаченою досі мужністю.

Тільки карлик Опричник пищав, показуючи то на ченця, то на мертвого:

— Єпіфанія, Єпіфанія на дибу, він забороняв йому говорити про могили. Я чув, чув!

Та ніхто на карлика не звертав уваги. Цар тупо вдивлявся спідлоба на замордованого гетьмана й наче дослухався до Полуботкового голосу, що мав би долинути вже з потойбіччя смертним вироком: відчув імператор неминучість кари за смерть невинного.

Меншиков, утираючи долонею спітніле чоло, відступав перед карликом, що тупотів перед ним ніжками, вимагаючи покари, — не знав уже князь, на кого ліліпут накликає муки, здалося йому, що на нього самого, і давній притаєний переляк перед карликами перемінився в незмірний страх: пониклий імператор на ладан дихає — і полишить колись його на поталу своїм вихованцям…

Єпіфаній підвівся, глянув на німотних повелителів і, минаючи ката, що стояв розгублений, тихо вийшов з каземату.

Сонце засліпило ченцеві очі, він глянув, примружившись, на розпечене небесне світило і за довгий час, якому не знав ліку, усвідомив, що є воно на світі. Розглянувся довкола: за пустирем, на якому самотньо щулився будиночок Преображенського приказу, виднілося людське поселення, і Єпіфаній згадав, що крім карликів живуть на світі ще й люди, і йому враз нестерпно захотілося побачити людські обличчя; веселі й засмучені, вродливі й потворні, заклопотані й байдужні — а кожне інакше, у щасливу чи нещасливу мить витворене Господом і послане у світ на щастя чи то на муки зі знаком неповторності, — щоб у буденній метушні не згубила людина своєї особистості, щоб у найтіснішій метушні, у найгустішому натовпі могла розрізнити собі подібних.

Хто ж створив карликів — однакових, мов близнят, хто відібрав їм розмаїття образу, хто примусив їх однаково мислити, проголошувати одні й ті ж гасла, хто поробив з них сліпе знаряддя, вселивши в їхнє нутро замість душ стандартну жорстокість, хто видумав для них ідею знеособлюючої рівності?

Невже Господь? Для чого? Щоб застерегти світ від згубної байдужості, лінивства, знеохочення відшукувати в собі себе, збагачувати своєю неповторністю світову гармонію? Чи для того, щоб покарати вже знеособлене, збайдужіле, розлінивлене суспільство, котрому стало добре жити в тихому рабстві?

Єпіфаній ішов і йшов, не зупиняючись, минав села й містечка, жадібно приглядався до людей і, дивуючи перехожих, вітався й усміхався до них. Він помітив ще й те, що надворі весна, і світ міниться в різноманітній гамі барв, що на землі шумлять ліси й цвіте зело, що течуть струмки й синіють озера, гладь яких протинають вороні хребти дужих риб, що гаморять у кущах птахи і ширяє в небі срібнокрилий орел.

І заспівав воскреслий духом Єпіфаній хвалебну пісню: «Тебе, Бога, хвалимо, Тебе, Господа, ісповідуємо. Тебе, предвічного отця, вся земля величає. Тобі херувими і серафими непрестанними гласи взивают: свят, свят, Господь Саваоф, полни суть небеса і земля величества слави Твоєя!»

І раптом замовк: попереду завиднівся шпиль Адміралтейства, від якого в глиб міста простягся широкий проспект, обліплений з обох боків високими і низькими будинками. То був чужий і ворожий Петербург. То було місто, де жили ненависні йому люди, що завоювали Україну і вбили Полуботка, то був Вавилон зі страшним Василівським островом, куди Єпіфанієві треба повертатися, щоб до кінця пізнати карлицький світ, — або розчинитися в ньому й пропасти навіки, або врятувати людство від ліліпутної орди.

Попереду жив Петербург, побудований на козацьких кістках і заселений світовим багатолюддям. Хто вони — ті люди? Невже всі вороги його?

Не знане ще дотепер почуття жалості до людей, яких боявся і ненавидів, пройняло його і втішило:

«Чи ж то винні вони, що стали такими? І чи всі такими стали?.. Ти ж не шукав серед них окремої людини, бачив тільки масу, що прагне йти на чужі землі — до останнього моря. А, певно, не всі прагнуть. Хтось із них хоче жити на своїй землі й розкопувати її. Хтось із них напевно шанує твою любов до рідного краю. А може, хтось і бажає народові волі?.. Вони ж різні, і кожен неповторний. Яке ти маєш право ототожнювати всіх з царями, гайдуками та зграєю карликів–посіпак? Не впускай ненависті в свою душу до будь–якого народу, навіть того, іменем якого поневолено тебе, бо не весь він винен; ненависть до всіх — сіє єсть також орда душі».

Єпіфаній залишив позаду Лугову вулицю і йшов через Велику Першпективу в напрямі Анічкової слободи. Відчував пекучу потребу заговорити з ким–небудь. І враз зупинився, мов укопаний: назустріч ішов його старий учитель, професор Києво–Могилянської академії Тимотей Вергун.

Заступив дорогу, і поки професор розгублено придивлявся до ченця, намагаючись його виминути, в Єпіфанія перед очима картиною постала давно забута пригода… Він ще не спудей, тільки кандидат першого класу академії — фари, жовтодзьобий «беан», слухняно лягає на бурсацьку підлогу, а депозитор, старший спудей з другого року філософії, обмірює його шнуром, мов колоду, бере до рук пилку і ніби спилює усе зайве з неотеси, потім сокирою теж нібито обрубує вуха, примовляючи, щоб глухий був і не доносив на товаришів, далі обмиває водою й розчісує, врешті подає новопосвяченому спудєєві перо і каламар, після чого Єпіфаній пригощає побратимів у шинку…

Хвиля спогаду залила його, розчулила до сліз, Єпіфаній обійняв учителя й прошепотів:

— Пане Вергуне, я ваш учень, Єпіфаній…

Професор звільнився з обіймів ченця, приглянувся:

— Живий! З Батурина живий вийшов!

Поник Єпіфаній, пропало з–перед очей миле серцю видіння, і знову вкотре зашмагала душу жорстока дійсність, й замість мальовничого Подолу над Дніпром постали дерев’яні, криті дерном будинки Великої Першпективи, а там, над Невою, вовтузяться в болоті чубаті раби — закладають фундамент під Зимовий царський палац, забивають палі, випалюють цеглу, засипають землею твань.

— Учителю, що діється на світі? — запитав розпачливо Єпіфаній.

— Суд іде, — коротко відповів Тимотей.

— Над ким?

— Нас судять… — Хвилину помовчав, додав упевнено: — І їх!

— О ні, — похитав головою Єпіфаній, — їх ще не скоро судитимуть. Розправа відбувається над нами. Нині закатували Полуботка…

— Йде найсуворіший суд над ними, сину, не сумнівайся… Я давно думав над цим і все більше переконуюся, що не помиляюся, їхні нинішні вчинки вже судять їх, і наказний гетьман сьогодні прикликаний у свідки.

— Ви сказали щойно, що і над нами йде суд… А за що — ви і над цим думали? За що — коли ми завжди бажали тільки того, що кожній людині належиться?

— Мабуть, нас судять за те, що ми українці. За історію нашу судять… Ми так любимо пишатися: українець — герой, мученик, лицар, філософ. Ми можемо й самобичуватись: українець — лінюх, зрадник, донощик. А ми ж не нині народилися з усіма своїми гідностями й вадами — ми продукт історії. І ось так само, як їхні діти будуть покарані за гріхи батьків, — показав на посіпак, що стояли з нагайками край вритих під фундамент траншей, — так і ми мусимо нині відповідати за гріхи наших предків… Чиї гріхи? Та згадаймо хоча б жорстокого Романа, кривавого Святополка Окаянного, недалекоглядного Хмельницького, плазуна Брюховецького, скритного Мазепу… Та що там — за князів та гетьманів! За лінивство і байдужість простих батьків наших: чом же чухалися замість того, щоб посісти свій простір і загнуздати для себе час? Тому й судить нас Бог. А який вирок буде — побачать діти наші. Може, на смерть скарає, може, в штрафні полки пошле боротися і гинути за волю… А їм нині Бог вирок підписав: до чорної книги внесений Батурин. Кров убієнних упаде на голови винних і невинних.

Тимотей Вергун, сивий, як полин, зморшка на зморшці, пригорблений, та з очима жвавими, підбадьорливо глянув на Єпіфанія, мовив:

— Ходім до мене, сину. За звичаєм старих спудеїв по чарці вип’ємо. Хай простить нам Бог…

На Луговій лінії, що звертала вбік від Великої Першпективи й губилася у шелюгах, стояло кілька будиночків, покритих очеретом, що мовби до столиці не належали і жили своїм окремішнім життям.

— Це наша професорська колонія, — зупинився Тимотей Вергун біля крайньої хати. — Побудували її ті ж самі козаки, що он зводять цареві Зимовий палац, — для нас, засланих до Петербурга українських вчених, найменованих тепер «ученою дружиною» Петра І. Вся Україна служить цареві — від землекопів до філософів… Заходьмо до хати, несила дивитися на це гниле болото і згадувати — весь час згадувати! — чепурний Поділ над Дніпром!..

Помешкання Вергуна складалося з двох невеликих кімнаток, з’єднаних прямокутним отвором без дверей, і в другій повно книг, складених попід стіною. Не чуючи припросин професора, що виймав з комоди запорошеного бутеля з наливкою та копчену пахучу рибу, стояв Єпіфаній і заворожено дивився на книги, яких не бачив, здавалося, сотні літ; не питаючи дозволу, він просто–таки увірвався до кімнатки, хапав книги одна за одною, розгортав, прочитував заголовки, відкладав, тулив до грудей і щось шепотів.

— Зголоднів, сердешний, — промовив сам до себе Тимотей, підійшов до Єпіфанія, взяв за руку й повів до першої кімнатки, всаджуючи його до столу. — Надивишся іще… Вся мудрість українська до Петербурга перекочувала. Пригощайся, й погомонимо годинку.

— А там, — невизначено махнув рукою Єпіфаній, — там уже нікого й нічого не залишилося?

Там залишився народ, — відказав Тимотей. — А де є народ, там єсть мисль витворна… Філософія, синку, то не стоси книг, не наука, не мистецтво, не політика і не релігія — то сфера духовного життя й діяльності людини. А народ залишився у своїй сфері й щоденно має можливість з’ясовувати для себе сенс свого буття… Я теж для себе з’ясував той сенс і спробую сьогодні викласти його тобі. А ти ще молодий, вернешся в Україну і помножиш своїм і людським досвідом моє розуміння нашого призначення на землі. Сам Бог послав мені тебе — я ж уже не встигну повернутися.

Єпіфаній глянув на Тимотея і сокрушився серцем: дуже підупав професор. Сіре обличчя мішками взялося під очима й на щоках, проте пугар підбадьорив його, він заговорив збуджено:

— Вже майже сотню літ годує Україна розумом Москву. І не жаль було б ділитися багатством із сусідою — хай і він має, хай повниться культурою весь світ, та ні ж: бере за своє, зриває з нас родові таблички і шпурляє в грязь… І вже учитель царської родини поет та друкар Симеон Полоцький, і вже блюститель всеросійського патріаршого престолу Стефан Яворський, і великий дидаскал київський, а потім ректор греко–латинської московської школи Єпіфаній Славинецький, і письменник Дмитро Туптало, митрополит Ростовський, і, нарешті, кладезь усіх нинішніх мудростей — поет, філософ, астроном і політик, псковський єпископ і голова «вченої дружини» Петра І Феофан Прокопович — усі найменовані московськими, і дико лютує російське духовенство, коли ми нагадуємо про наше українське походження. Топчеться римський люмп на грецькій культурі, і пасеться на ній, і знущається з неї… У нашій професорській колонії теж чимало вчених: Кульчицький, Лопатинський, Бужинський, Волатовський, я, грішний, — усі вихованці Києво–Могилянської академії!

— Велику ціну взяв царський двір за посланих в Україну карликів, — тихо мовив Єпіфаній.

— Не розумію, синку.

— Потім поясню… Так що ж робить для царя «вчена дружина»?

— Допомагаємо Феофанові обезсмертити діяння Антихриста Петра.

— І кари Божої не боїтеся?

— Хто має очі, той побачить: образ Антихриста проступає крізь славословіє, мов стара фреска крізь олійну фарбу богомаза.


Каталог: authors -> Ivanychuk
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   37


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет