Історія України в романах Роман Іваничук



жүктеу 5.24 Mb.
бет35/37
Дата21.04.2019
өлшемі5.24 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

— Вони зійдуть з полотен у день страшного суду над імперією.

— Слухай, Мамаю, — заговорив по хвилі Єпіфаній. — Мені звелено йти до Кам’янської Січі, щоб спинити козаків, які з великої туги за рідною землею хочуть повернутися в московський зашморг. Не встигну я — піший і кволий. А ти сідлай сивого мамаївського коня, скачи до них і скажи їм: гетьман Пилип Орлик з болем зраненого серця волає до запорожців, щоб не поверталися в тяжку неволю, де їх знову нищитимуть вогнем і мечем, — хай чекають на гетьманський поклик до всеєвропейського походу проти людожерів. Скачи, козаче, і повертайся в Україну із запорожцями, коли настане пора. А я піду шукати духовного шляху для нашого воскресіння. Бо ще не раз виб’ють вороги з наших рук меча. Тож мусимо кувати іншу зброю, яку ніхто здолати не може, — мисль і дух…

Розділ вісімнадцятий
Дніпро!

Одне слово — і спадає з тебе полуда зневіри та втоми, одне слово — і зцілюєшся від кривдних ран, очищуєшся від накипу злоби й, ослаблений, повертаєш собі життєдайні сили й жадобу творення.

Якщо маєш у душі те слово…

Не в образі водного шляху для воїв і купців, не у вигляді повені, що бурхотить із земних джерел незагнузданою силою, не в картині сизого безмежжя простору, сповненого світла, барв і гомону, а в символі нашої сутності, вічного буття народу, його багатства, сили і здоров’я.

Коли не згубив його, не спродав, не пропив, не зрікся — кожної миті, висвітливши в своїй душі цей символ, воскресаєш, як тлінний Лазар з небуття, і стаєш видний світові, мов хрест на церковній бані — святий і чистий.

Дніпро…


Розділився, монолітний і дужий, досягаючи столиці України, на ріки, річки, потоки й рукави, ніби стомився дорогою й спинитися хоче; омиває зелені острови, спочиває в замшілих очеретом старицях, тихою гладдю засинає на лебединих озерах, аж поки не допаде до зелених круч Печерська — та й вирветься на степовий простір, і благословлять золотим блиском його нестримний біг до моря суворі шпилі Лаврських соборів і хрещаті бані Видубецького монастиря.

Єпіфаній ступив на пором, пропустивши поперед себе гурт прочан, і привітався Божим іменем з перевізником, молільниками, а паче зі святою місциною, на яку, обурений колись гріховністю ситого монашества, не ступав багато літ, а скільки — і згадати не міг, тільки за своїм відображенням у воді, коли сперся на поруччя порома, зрозумів, що Хронос відлічив йому вже довгу дорогу днів: у дзеркалі води побачив змученого бородатого старця, якому невдовзі доведеться складати одвіт перед Богом, а справжньої справи ще не сповнив.

Чи то тут, на Печерських горах, настане для нього мент, коли він зможе сказати світові своє «аз єсьм» і провістити вистраждану ним самим правду, чи ще довгими, крутими і незнаними дорогами доведеться блукати, поки дізнається, що єсть правда?

Де вона? На вістрі леза мамаївської шаблі чи у затворницькому самоспогляданні своєї душі; у класі академії, де засіваються уми спудеїв зернами науки, чи за амвоном перед спраглими духовного очищення прочанами; у вільному гурті людей, де кожен має право на свою думку, чи у злютованому послушенством суспільстві, в якому всі слухають одного?

Всі ці дороги перед тобою, і ти мусиш вибрати з них одну, і в надії, що очистишся на ній, і хоч знову зустрінешся з брудом і гріхом, хоч знову розчаруєшся — однаково йтимеш, долаючи перешкоди, бо ніде нема гладкої стезі до правди.

Он поглянь. Одна пролягає повз п’ятибанний хрещатий собор на Видубеччині, в якому козак, зайшовши на молитву, вмить відчує себе розкутим від легкості зодчества й духом воскресає і, відмовивши похапцем молитву перед образом Святої Покрови, прямує на Січ, на Великий Луг, на Татарські шляхи виборювати собі вольницю, а виборовши, нікому не залишить її у спадок і зникне з нею на своїй славній дорозі.

А друга важко стугонить угору по печерській кручі до тринефного Миколаївського собору, Мазепою збудованого, суворого й величного, в якому людина почуває себе мізерною й залежною, — можливо, то була єдино вірна дорога гетьманської автократії, яку торував Мазепа для того, щоб козацька вольниця не передавалася у спадок і не гинула в охлократичних чварах на чорних радах?

А третя біжить он з Печерська Хрещатицьким узвозом на Поділ до славної, теж Мазепою збудованої кам’яної споруди Академії, звідки цар Петро, немов п’явка, висмоктав найздольніші уми, — хіба не треба тут нових сил розуму й духу людського?

Три дороги — і всі в нікуди. Бо козацька вольниця доживає свого віку на чужині, гетьмани з автократів прислужниками стали, а вчені, навіть ті, що залишилися вдома, досліджують нині не історію свого народу, а божественний родовід царів.

Зносить потужний плин Дніпра шкаралущу порома навскоси до причалу, звідки беруть початок усі шляхи, крім того одного, що мусить знайти для себе приречений на покуту чернець.

Стукнувся ніс порома до берега, вийшли прочани на священний клаптик землі й припали до неї чолами, а один підвів голову і, дотикнувшись рукою до плеча Єпіфанія, сказав, показуючи на румовище, що чорніло на пагорбі навпроти Успенського собору:

— Поглянь на Антихриста нечисте діло. І не хрестися — всохне рука.

— Що там було? — з тривогою запитав Єпіфаній в кустратого прочанина, в очах якого таїлась тінь печалі, — згадав зловісні слова вовкулаки про спалений храм і спопелілі книги.

— Мудрість людська, ще великими князями записана. Спалив Антихрист во славу десятиріччя полтавської перемоги… Древлєхранилище згоріло з літописами й актами княжими. Щоб царський родовід числився від дня Антихристового народження.

— Хто ж той Антихрист? — запитав пошепки Єпіфаній.

— Петро, хіба не знаєш? У дев’ятнадцятому році прийшли сюди його посланці в монаших рясах — і згорів храм. А злочинці ще й досі тут живуть, обдаровані царськими орденами.

— Чому не боїшся мені про це казати?

— Образ Божий на тобі…

— Ти московит — я вперше чую такі слова від московита.

— Так, із Твері я. І щороку сюди приходжу відмолювати первородний гріх мого народу — месіянство.

— Хіба месіянство у вас вважається гріхом?

— Так — коли месіями називають себе антихристи.

— Чому ж ви підкорилися злій силі і волю її виконуєте вже віки?

— Наш народ вибраний Богом.

— Для зла?

— Ми зла не хочемо, та чинимо його. Несемо ж людству неволю й німоту, й самі свободи ніколи не мали. Бо ж месії в нас — антихристи. Так захотів Бог, а ми виконавці його волі. Тому месіянство стало нашою долею і нашим горем. Мене, московита, у вас ненавидять, я бачу гнів і зло в людських очах. А я не винен. І мій народ не винен. Ми ж нічого із завоювань не маємо і, підкоряючи чужі краї, самі гинемо. З награбованого добра нам не перепаде ні дещиці. Навіть підкорені краще живуть, і тому нашому темному людові інколи здається, що недокрадене у вас добро — ним самим вам принесене, і він ложно називає себе вашим визволителем.

— Чому ж ви не вступитеся з нашого краю, коли самі розумієте, що нам і собі зло приносите?

— Не розумію, — мовив прочанин, здивовано глянувши на ченця. — Як це так — вступитися? Для чого? У нас уже спільна доля: разом мучимося, разом і Бога просимо, щоб рятував нас від антихристів. Нам не можна бути окремо! Ви ж і ради собі без нас не дасте: ні війська, ні державних установ не маєте, хто ж вас оборонить?

— Від кого?

— Там чорна сила! — показав прочанин рукою на захід.

— Чорніша, ніж ваша?

— Исчадие ада!

— Ось тобі віз і перевіз, — зітхнув Єпіфаній. — У всіх вас, без винятку, розбивається розум об мур месіянської облуди, навіть у тих, що бачать її злочинність, як тільки мова заходить про право іншого народу на волю. І в цьому ваше горе: через жадобу володіти чужими землями — своєї знайти не можете. Ви — як ті сліпці, що навпомацки йдуть завжди вперед, не зріючи перед собою горизонту: не бачите, де кінчається ваш і починається чужий. Але ж не бачите теж і провалля, до якого неминуче вийдете, йдучи наосліп. Здеріть із віч своїх більма!

— Несила наша. Видно, Бог вибрав нас для зла…

— Увесь народ? Не може цього бути!

— Хто питає в народу? У нас є цар…

Втім, прочани, не дійшовши до Христовоздвиженської церкви, що біля Далеких печер, загомоніли, зашепталися, і дивний, як для святого місця, рокіт пролетів над юрбою: із притвору церкви вийшов високий, із сивою кучерявою борідкою священнослужитель у білому клобуку.

— Це ж архімандрит, — промовив Єпіфаній до кустратого прочанина. — Чого ж вони?..

— Юда, — відказав прочанин. — Окаянний Алілуй, слуга Антихриста. Це ж він спалив древлєхранилище… І стародавні розписи в печерах кислотою витравив — щоб і в помині не було слави предків.

Єпіфаній запримітив на шиї архімандрита не панагію, а царський орден Андрія Первозванного, рясу ж прикрашали генеральські аксельбанти.

— Царські нагороди понавішував! — прошепотів прочанин.

Алілуй з ненавистю поглядав на лахмітних прочан, що перегородили йому дорогу і впівголоса вимовляли:

— Юда, Юда, Юда…

— Розступись, царство хама… вашу мать! — гаркнув по–солдатськи архімандрит, пробираючись крізь натовп, а люди розступалися не так зі страху, як з ляку діткнутися до ряси христопродавця.

— І ви йдете до нього на молитву? — спитав із подивом Єпіфаній прочанина.

— Ми йдемо наблизитися до Бога… Я вчений–розкольник, я проклинаю антихриста–царя і молюся за свій народ — єдину і неподільну Русь.

«Боже, як глибоко запав ординський дух у народ!» — думав Єпіфаній, вибираючись із юрби.

Перед величчю Успенського собору схилив голову, та поки встиг осінити себе хрестом, побачив біля своїх ніг гранітну плиту і вжахнувся, прочитавши на ній ім’я Василя Кочубея.

— Господи, — прошепотів, — і це теж твій допуст, що на святому місці канонізують зрадників і донощиків?.. Ніні, не мій це храм!

І подався з Печерська до Хрещатого узвозу, щоб вийти на Поділ.

…Зміліла свята Почайна, непомітно спливає по білій ріні у Дніпро, обмиваючи Щекавицю. І думає, зупинившись над нею, Єпіфаній, що його час, який він так скупо визначив для себе і всього свого народу, розпочався не тоді, коли дерев’яні ідоли, зневажені, осміяні й кинуті у ріку, попливли попід кручі до нинішньої Видубеччини, де Даждьбогові внуки, сподіваючись іще на чудо, благали безсилих ідолів, щоб вони видибали з води… Час його розпочався перед тим, як люди, вперше зрозумівши своє безсилля, витесали з тисових окоренків божків на свою подобу, наділивши їх вищою рятівною силою, — час його розпочався ще тоді, коли тут розкололася земля, утворивши дві гори, названі потім Киселівською і Щекавицькою, і на рівнину, яку люди згодом назвали Подолом, потекла чиста сльоза землі.

Я вічний тут. Я існую в категорії Є і в ній завжди зостануся. Нема такої сили на світі, що могла б перемістити мене і мій вічний народ у категорію БУЛО, позбавивши нас перспективи БУДЕ. Ми йдемо в безупинному поході часу — горді, мудрі і з нашим Богом, а за нами дріботять, підбігають і губляться в невідомості тіні тиранів.

Стою обличчям до Дніпра і в душі викохую його образ, щоб піти з ним у далеку дорогу. А дорога та, немов обвід персня, кінця не має, а дорога та — через кожне місто, село, хутір на Україні, через душі і серця кожної людини — і всім треба вкрапити у свідомість, відбити, вирізьбити в ній образ благословенного Дніпра, до якого збіглися обидві половини великого простору України, вчепилися за його береги, а діти української землі прокладають через нього мости і кладки і тягнуться зобабіч, щоб за руки взятися і триматися цупко — назавжди в будуччині.

Так було, так є і так буде.

Позаду Подільського узгір’я підвелася в небо Андріївська гора, на якій колись первозванний апостол провістив благодать на київських горах, ліворуч — ніби корабель на якорі, яким щоденно рушає в мандрівку до людей, стоїть Академія, а довкруж неї — церкви й монастирі, крамниці й ринки, і многолюддя, і торги, і сварки, і братання… Єпіфаній стоїть біля старого сонячного годинника, дивиться на колонаду Академії і просить долю, щоб вийшов з неї той, якого він, зневірений, нині на пораду кличе, — професор богословія Антоній Прости–бог, улюблений учитель і приятель, що вмів не тільки вірити, а й розуміти віру. Так потрібна Єпіфанієві цієї миті його наука!

Тільки про це подумав, як із брами Академії вийшов авдитор класу метафізики, порозглядався, уздрів Єпіфанія, підійшов і мовив, поклонившись:

— Вас запрошує на лекцію його первосвященство Антоній. Ідіть за мною.

У класі було порожньо, а може, тільки так здавалося Єпіфанієві, можливо, тут сиділи спудеї й слухали, але він бачив перед собою тільки вчителя, що виголошував проповідь про шлях Божої істини.

— Преблагий Господи, — звучав у аудиторії знайомий голос професора Простибога, — пошли нам благодать духа твого святого, щоб, у навчання вникаючи, ми виросли тобі на славу, а батьківщині на користь.

Єпіфаній, спудеєм ставши, уважно ловив його слова, щоб міг на кожен постулат вийти зі своїм власним судженням.

— Усі духовні устремління мають теологічний характер, — продовжував після молитви професор. — Тому перед тим як рушити в дорогу, — щоб чистим бути, — слід примиритися з ближнім, якого ти скривдив.

«Я просив у скривджених мною прощення на панахиді по Мазепі в Батурині, — відказав мовчки Єпіфаній. — Не знаю, чи прощено мені».

— Вибір життєвої дороги — це духовне устремління людини, що за своє страждання просить у Бога винагороди або заслуженої покари. Бог зважує на точній вазі твої гріхи й заслуги, і не жадай, щоб шалька винагороди переважила, не вимагай більше, ніж тобі належиться, бо правда, яку ти запосяг, може стати враз олжею.

«Візьму не ремствуючи те, що заробив, і піду з тим набутком своєю дорогою».

— Не бери більше на себе, ніж можеш узяти, бо всяка дорога довга, і голка заважить більше, ніж камінь. Ти можеш нести рівно стільки, скільки здужає двигати твій народ. Зрозумій істину: навіть велика людина не в силі перемінити звичок, звичаїв і плину народного життя. Проте через надмірний волевияв або хвилеву байдужість здатна вона спричинитися до перерви в розвитку свого народу і повернути його від цивілізації до кочового рівня.

«Я прагну збагнути духовні потреби мого народу і через те не знаю ні сну, ні спочинку».

— Не загордися, пам’ятаючи повсякчас, що тільки великий народ може народити велику людину.

«Мій народ змалів у неволі, невже він ніколи не народить Спасителя?»

— Але ніколи і в помисли не допускай, що твій народ малий, бо тоді й сам зупинишся в своєму рості. Дикі римляни, зустрівшись із цивілізованими еллінами, віддали себе їм в науку і ту науку використали для жорстокості. Чи змаліла Еллада від того, що Рим, перемінивши добро у зло, сам захлинувся в крові? Народ маліє тоді, коли втрачає духовність, пориває з вічними цінностями й кидається в погоню за тимчасовою користю. Бережи народ від духовного занепаду.

«Я бачив, як мій народ продавав зброю, пропивав церковні чаші й підносив завойовникові хліб. Чи можна ще нижче впасти?»

— Народ, що змалів з принуки, а не із самовдоволення, зарозумілості й жорстокості, завжди здатний піднестися, якщо, підводячись, звертає свій зір до божественного начала. Віра в Бога дає людям надію і не дозволяє увірувати в земних божків. Релігію не можна відібрати в людей так само, як історію. В релігії навіть тоді, коли народ поблажливо ставиться до культових догм, можна знайти закладену в ній відвічну гуманістичну мораль, що виявляється у звичаях, обрядах і етиці. Без релігії народ хаміє. Не дайте дияволу відібрати в народу віру в Бога!

«Бога в народі вбивають самі священнослужителі. Ви ж чули, Вчителю, про Алілуя, що спалив храм і книги, ви ж бачили пам’ятник зрадникові, поставлений навпроти святого собору. Ви ж знаєте, що константинопольський патріарх Діонізій продав київську митрополію московському патріархові за двісті золотих червінців і сто двадцять соболиних шкур — й отримав цю плату з рук антихриста–царя».

— Щоб убити Бога в поневоленого люду і зруйнувати церкву, диявол одягає архієрейські шати. Та після розрухи Храм завжди виходить із полум’я цілим і знову збирає біля себе народ, являючи світові у первозданній чистоті християнський ідеал: цінність людської особистості, яка є носієм вічного смислу життя — любові.

«Я шукаю такого храму, який не принижував би людину, а підносив до рівня Бога».

— Та чи може збудувати храм держава, що оголосила один народ вибраним і поставила його над іншим? Третій Рим — Москва уявила себе єдиним у світі пристанищем православної віри і, поставивши вище церкви державу, примусила пастирів стати її агентами. Що може дати людині церква, підпорядкована кріпосній державі, — крім рабства? Що може дати людям теократична влада — крім тюрми? Московське самодержавство оголосило всенародну тюрму «царством божим»; а тому для Храму в ньому місця немає.

«Чи можу я визнати храмом божницю, в якій щодня проклинають людину, яка хотіла моєму народові дати волю? Чи не краще вернутися до язичницького капища, де сповідується Різдво Світла нашої землі?»

— До будь–якого храму, якщо тільки в ньому не проповідується насильство над людьми, маєш право увійти. І до поганського. Та древня віра єднала людей з Природою і була досконалою, як Боже творіння. Підійми камінь — і там знайдеш Мене, розсічи дерево — і Я там… Зате людина в поганському храмі не могла пізнавати висоти свого Духу, їй став потрібен Учитель. Коли людина увійшла до християнського храму, вона побачила, як сходить він до неї з ікон, як виходить в іпостасі Божого намісника через царські врата… й почала просити, щоб він розкривав їй тайну Духу, навчав і прощав. Не маємо права зрікатися тієї віри сьогодні. Але знайдемо у ній Бога, що благословить наші святощі і нашу волю. Наблизьмося до нього, як це робить природа, що створила життя з туги за Богом, відтворює його у своїх діяннях, хоч сама ніколи не може досягти Божої досконалості.

«Можна досягти — правдивим Словом, — прошепотів Єпіфаній. — Бо Слово — це витвір Божий, і спочатку було воно. Я йду шукати Храму, в якому цим Божим знаряддям славлять, а не проклинають Волю».

Розділ дев’ятнадцятий
Пробився нарешті Єпіфаній до межі простору свого світу, який у часі не мав ні початку, ні кінця, — спинили його Карпатські гори, що піднебесною зубчастою грядою відгородили розлогу Україну від європейських країн, пропустивши крізь себе однокінні путівці й звірині стежки, де чужинцям годі пройти ордою: прокрадаючись під навислими кручами, боязко заглядаючи в паморочливе бездоння ізворів, продираючись крізь жереп і хащі, може зайда навідатися сюди хіба що в гості, а зі злом прийшовши, яко тать, рідко коли вибереться цілим з гірських тенет.

Стогнуть заблукані у бескеттях вітри, виють, загнуздані, мов грішні душі, і вирватися на волю не мають сил; мстять вони горам хмароломами, блискавицями, громами, градобоєм, а гори тільки звитяжно стугонять, виборсуючись одна по одній із западень до небес, і жодна найвищою не стане, і завжди дальший верх вищим здається, — не здолати тих висот ні вітрам, ні людям, стоять верхи Чорногори, заковані в панцирі непробивних гранітних скель, у коронах смерек, мов горді князі.

І що їм ординські шляхи, і що їм той невгамовний люд, якому місця на землі мало, — всяк зупинився тут: нестримний монгол — розбійник вселюдський і пожадливий на корону жорстокий угр, а підступний лях тремтить сьогодні, допановуючи над гірським краєм, — не дай, Боже, нікому такого панування…

Гей, а чом ви, Карпатські гори, не оперезали всю мою землю з півдня, сходу й півночі, чому зупинилися у своєму потужному поході, ніби стомилися, й не загородили шляхи татарам, туркам, московитам, полишивши їм відкриті брами до мого краю?

Чи ж то зачарував вас невпинний шум гірських потоків, клекіт орлів, гудіння готурів, регіт пугачів чи шамотіння струнких, немов купальські діви, зелених ґаджуґ? Чому ви, задивившись на свою вроду, забули, що мій край — незахищений, стратований ордою — гине у підніжжі вашої високості?

…А там, де зупиняється у степовому бігові Україна, наткнувшись на перепону гір, під стінами темних борів, посіялися містечка й села, немов розсипи білої ріні; знаходять вони для себе ущелини, ніби ховаються од завидющого ока, й крадькома спинатимуться звідти догори по руслах річок, доки стане сил, й зупиняться біля джерел бурхливої Манявки, від якої далі доріг нема, тільки стежки, а у гірській закутині, спершись плечима до неприступних скель, бовваніє відлюдний скит, дві сотні років тому галицькими ченцями заснований, не завойований досі католиками оплот українського православ’я, до якого не діткнулася й царська рука, не осквернила його облудою московського месіянства, й ніколи не звучали тут блюзнірські слова прокляття сподвижникам Волі.

Та далеко ще до Скиту Манявського, куди і місяць, і два, і рік тягнуться звідусіль православні прочани за живлющою водою чистої віри, а на цій хресній дорозі, неподалік від міст і сіл великих, повиникали поселення з нічліжками, торгами й базарними видовищами — звані Кальваріями.

У Кальварії біля містечка Осмолоди, що причаїлося над холодною Лімницею у підніжжі піднебесної Ґрофи, вершина якої, вихопившись із кожуха борів, тяжіє над усім краєм сталевими щитами скель, зупинився стомлений Єпіфаній.

Ще здалеку долинула до нього музика, і була вона не звичайною для вуха — такою густою, що не дає передиху між музичними тактами, наче б її виконавці кудись квапилися, наздоганяли або втікали від когось, такою дрібною, мов розсипаний мак, що його ніхто не в силі позбирати, а він сиплеться й сиплеться із горнця, віхолить, заповнює весь простір й подих забиває; такою тісною, ніби музики вмістилися на кружальці мідного крейцаря і зіступити з нього не можуть, бо довкруж місця немає, і вони перемішують, мов перли в кришталевій амфорі: шалений дзенькіт цимбалів і скрипкові перебори, завиточки сопілкового плачу і пищання фрілок, а над усім цим гомінким содомом верховодить лункий бубон, що нагнітає у міжгір’я всі ті звуки, мов бринзу до бочки, а столочити її не можна: у неймовірній тісноті кожен звучить окремо, перегукуючись з іншими у дивно злагодженій гармонії.

Єпіфаній слухав заворожено і не міг збагнути, до якого краю потрапив, що та розлога степова пісня, яка діймала тугою, пестила слух, сльозу витискала й заколисувала, враз потрощилася, покромсалася і завихорилася у феєрверках звуків? Чи тут ще Україна?

Музика не вгавала, була вона невтомна й вічна, музики на п’ятачку землі самобутньо зливалися зі своїми інструментами, стримано кивали головами до такту і щораз голосніше вимоцовували звуки.

А люд ніби й не чув: метушився на базарі, приглядався до товару, що лежав просто на землі біля ніг збутників; подався на торг і Єпіфаній, та все випитував, як що називається, бо такого краму ще ніде не бачив: були тут килими й ліжники, кептарі й запаски, різьблені шкатулки й коники із сиру, бриндза й тягуча гуслянка в бербеницях, стоси кукурудзяних малаїв і чорної афини в бочівочках…

Люд приглядався до товару, й наразі ніхто не купував нічого, немов чогось очікував; продавці припрошували ласкаво–запобігливою мовою, що була таки українською, але від степової відрізнялася багатьма словами і тональністю. Що ж це за край, куди потрапив Єпіфаній?

Та враз музика стихла, наче з переляку: на ближніх відрогах Ґрофи, над видолиною, поставали велетні в довгих сардаках, виквітчаних на комірах волічковими басарунками, у постолах і вишиваних камашах, у чорних кресанях з блакитними павами і з крісами на плечах.

Вони підняли ген до неба довгі труби, притулили денця до уст — і затремтіло над горами тужливе курликання, довго воно не змовкало, а коли вщухло, запала над долиною святкова тиша, і люди заніміли в очікуванні несподіванки.

Й вона сталася. Велетні, поклавши долі трембіти, зійшли з горбів, поскладали до куренів кріси, вихопили з–за чересів бартки, зчепили їх лезами над головами, дзенькнули ними, аж іскри посипалися, а тоді вдарила музика до танцю.

Велетні побралися за плечі, почали розганяти коло: задуднів притуп, затіпала танцюристами трясунка, й барвистий людський обруч закрутився в шалених обертах то ліворуч, то праворуч, і не стало видно постатей; обруч стиснув музик ще дужче докупи, і тільки чутно було вигуки: «Раз–два, а прибий, раз–два, ще такий!»

Довго крутився розшалілий аркан — чи то втоми велетні не знають? — та враз утихла музика, ніби струни обірвалися, сопілки потріскали від натуги, а бубновий квач зламався; поставали леґіні, піт градом котився з їхніх лиць, бартки за череси позакладали, розбирали кріси з куренів й вирушали з базару, не чекаючи дяки, ніби виконали тут свій обов’язок, потішивши танцем народ, а далі в них важливіша справа — йдуть воювати з ворогами.


Каталог: authors -> Ivanychuk
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет