Історія України в романах Роман Іваничук



жүктеу 5.24 Mb.
бет36/37
Дата21.04.2019
өлшемі5.24 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

Зупинив їх Єпіфаній, простягнувши вперед руки:

— Хто ви: угри, чехи, волохи чи дияволи?

— Опришки, святий отче! — відповіли хором.

— Православні, католики, протестанти чи погани?

— Українці, отче!

Єпіфаній з подивом і захватом дивився услід опришкам, що зникали в синій ущелині, та замість радості туга скоробила його душу. Чи то від думки, що над Дніпром заникло буйне лицарство і козаки підневольними гречкосіями стали, чи від усвідомлення, що цієї миті прийшло до Єпіфанія: поділилася Україна на дві, а може, й більше часток, і кожна згодом знатиме тільки свій п’ятачок землі й лише своє життя на ній, — десь буде легше коротати дні в ярмі, а десь важче, та вроздріб волі ніхто не здобуде, і неминуче настане той час, коли, задивлені у себе, увірувані у свою красу й силу, змаліють і опришки, простору широкого не зріючи, — велетні ж бо можуть виростати тільки на Великій Землі.

А люди на базарі вже іншу знайшли собі розвагу: тісним колом обступили дивного для них й не баченого, видно, в цих краях музèку, що сидів, підігнувши під себе ноги, й перебирав пальцями на багатострунному інструменті. Над ним нахилив голову буйний гнідий кінь; з тімені музèки звисав, чіпляючись за вухо, сивий чуб; був музèка одягнутий у червоний жупан, а очі мав заплющені, й тому, що не бачив Єпіфаній сповненого люті й гідності погляду бандуриста, — не міг упевнитися, що це був той самий сивий козак Мамай, якого він послав від імені Пилипа Орлика до Кам’янської Січі.

Стояв народ, заслухавшись у дивні перебори звуків на бандурі й речитативний тихий спів, подібний до поминальної молитви.

— Гей, у стороні чужій над морем синім та на білому камені сидить останній український гетьман, ім’ям Орла звеличений, рясні сльози проливає і словами квилить–проклинає:

«Мої вельце ласковії приятелі і браття, пане отамане кошовий і все Низове товариство! Будучи в далеких од ваших мостей одлеглих краях, одобралем ту непотішну вістку, же вашмость добрі молодці забули присягу свою — послідньої крові не жаловати, поки не будете до своїх первобитних прав і вольностей повернуті і од незносного ярма московського освободжені. Тепер, коли на виповнення тої присяги настав час, коли король французький, з’єднавшись з королем гішпанським, проти Москви праведную войну виказав, коли войсько польскоє і литовскоє на коні проти Москви всіли, далисте вашмость добрі молодці, звестись московськими хитрими обіцянками…»

Єпіфаній упізнав нарешті сивого козака Мамая, пробрався поміж людей, схилився над бандуристом, долонею струни затулив, потряс його за плече.

— Запізнився?

— Пізнаю тебе, не зріючи, отче Єпіфанію… Не я запізнився, світлої пам’яті гетьман Мазепа пізно народові свою правду сказав. Чи ж то не знав він, що до битви треба народ готувати? Пощо розбудив ув останню мить і заспаних перед ворогом поставив?.. Слухайте, люди гірськії, у вас нині ще кріси наладовані, тож не дайтеся в оману, як тії козаки кам’янські… Що ж відповів Орликові кошовий отаман Милашевич, у малості своїй нікчемний, не гідний покійному Гордієнкові ноги цілувати: «Од ханського величества ми мусимо одділитися, бо велику кривду від татар малисьмо. Да не ізвольте больш до нас писати, занеже єстесьмо уже єя імператорської величності вірнії слуги».

Утер скупу сльозу козак Мамай, і знову схлипнула поминальна молитва:

— І заплакав у стороні чужій басурменській останній гетьман України, іменем Орла звеличений: «Чом же випало вашмостям з пам’яті, як Москва при добиванню Січі 1709 года утинала козачеству голови? Леч по окончанію войни що з вашмостями станеться?» Люди, опришки свободнолюбні! — заволав Сивий Козак, схопився на ноги і бандуру над головою підняв. — Тож ніхто волі ще не випросив, воля — на вістрі шаблі!

Тоді повісив за спину бандуру, навпомацки до коня підійшов, взявся за уздечку, ногу в стремено вставив, сів верхи і поплескав гнідого по шиї:

— Скачім, мій вірний товаришу, в гірські бескеття. Або волю здобути, або вдома не бути!

— Хто тебе осліпив, козаче? — запитав Єпіфаній і коня буйного стримав.

— Непроглядь, отче. Всі посліпли. Хіба вони, брати мої низовії, зрячими бувши, повернулися б у ярмо?

— Чужина — теж ярмо. Коли хочеш до рідних плавнів, тоді й політика здається марною… Горе наше не тільки в неволі, а й у любові до рідного краю… Ти зневірився, Мамаю?

— Не впускаю до себе зневіри. Поки хоч один заряджений мушкет залишився в лицарських руках — не програна ще воля. Я ж маю зір — пісня моя зряча.

— Куди прямуєш?

— До опришків. Поведу їх з гір у степ воювати… На Погарі за Манявою чекають вони на мене. А по дорозі до скиту зайду, поклонюся прахові гетьмана Виговського, що перший підняв шаблю на зажерливу Москву. Хай його дух благословить нас на битву з ордою.

— Гетьман у скиті похований?

— У скиті. Сказала мені про це жона Пилипа Орлика, що у Станіславі доживає віку в самотності… У церкві Воздвиженській Скиту Манявського стоїть єдина на Україні гетьманська могила. Розкидали вороги кості Богдана й Івана — без цвинтаря зосталась Україна. А без батьківських могил гине народ… Хвалити Бога, що хоч у цій закутані української землі збереглася наша пам’ять. Тож підемо від могили гетьманської, від початку нашого — в похід.

— Й матимете силу дійти аж до краю України?

— З шаблею і піснею, зі словом і вірою!

— Хай провадить вас Господь, — перехрестив козака Єпіфаній і подався пріч. Та зупинився, повернувся. — Я проведу тебе до Скиту Манявського, сам туди прямую. Хочу запосягти для себе православний храм, в якому ще не проклиналася українська воля.

— Чи ж ти впевнений у цьому? Говорила мені пані Ганна Орликова в Станіславі, коли я напитував дорогу до Маняви, що іґумен скиту триста карбованців отримує від цариці щорічно… За волю України можеш помолитися і в уніатському храмі — Бог один.

Не відповів на це нічого Єпіфаній, мовчав і Сивий Козак, та в уяві ченця відбувся між ним і Мамаєм такий діалог.

«Чужа мені унія, козаче. Та вона б і тут не прижилася, якби не страх перед Москвою, яка й віру відбирає в людей і глумиться над нею. Унія — то протест проти духовного московського рабства».

«Я знаю… Розумію й те, хоч іноді мені це розуміння здається блюзнірством: якби за Гадяцькою угодою Україна залишилась би в складі Польщо–Литви зі своєю автономією, ми б тепер, при ослабленій Польщі, виростали у велику європейську державу… Але чому, чому така наша доля, що ми завжди мусимо шукати захисту в сильнішого сусіда?»

«Це не тільки наша доля така. Кожна нація, що бореться, шукає сильного союзника. Хіба в нас хтось таке право відібрав? З якої причини кожен хоче нас принизити звинуваченням у прислужництві й схилянні перед сильними? Наша справа, де маємо шукати спільників. Наша! Москва ж лає, кого їй спідручно: не Богдана, а Виговського, не Брюховецького, а Мазепу! Кому яке діло, в який спосіб ми хочемо здобути волю? Кого це, крім нас, має обходити?… Православна віра! Свята вона була для України, поки ми мали її для себе. Гей, та якби то наш народ прийняв унію за Мазепи, не мали б ми тепер тяжби з московським синодом!.. А Іван Виговський, у душі греко–католиком бувши, хотів разом зі своїм канцлером Юрієм Немиричем створити Велике Руське князівство — в серці Європи…»

«Помолимося на його могилі».

Єпіфаній вів Мамаєвого коня за уздечку, все глибше входили вони в гори, й замикалися над ними у високості верховіття смерек.

Усамітнившись у собі, осмислював чернець єдино вірну істину: всі віросповідування повинні бути взаємотерпимі, бо ж визнають єдиного Бога і єдиний Дух, що втілюється в матерію. Боротьба між православними й католиками безглузда й злочинна, бо роз’єднує народ. Вищому ж Духові байдужі обряди, за допомогою яких віруючі наближаються до істини. Не сміє бути ворожнечі не тільки між християнами різних обрядів, а й між релігіями, бо і євреї, і мусульмани, і буддисти, і язичники однаково прагнуть духовної висоти… Та коли власть імущі підпорядковують собі релігію — чи ж може бути вона справедливою? Чи ж то прояв Божого чину, коли католики вбивають православних, а православні католиків? Коли православний архімандрит Алілуй спалює православні книги тільки тому, що вони належать Україні, а не Москві? Коли польські католики ламають хрести в українських католицьких вівтарях і викидають ченців з монастирів?.. Найвищу правду мовили опришки: не католики вони, не православні, не протестанти і не погани — українці! І тому я хочу помолитися у православному храмі над гробом католицького гетьмана…

Далі дорогу заступили гори. Зі сходу на південь — від вершини Канюка аж до Погару — протягся хребет, через який могли проповзти хіба що звірині путівці, й неподалік села Краснополя прикуцнув в ущелині над гомінкою Манявкою, ніби ліктями сперся на гірські приступи, тихий монастир.

Високий мур обгородив святу місцину — гірську фортецю, залишивши для вхожих вузьку, залізом ковану хвіртку.

Сивий Козак спішився. Єпіфаній постукав.

— Православні? — почулося з дитинця.

— Православні.

Рипнула хвіртка, старий чернець в островерхому клобуку кивнув:

— Проходьте… Служба Божа правиться у Воздвиженській церкві.

Церковця була маленька, немов капличка, вміщалося в ній усього кілька десятків прочан, що навколішки били поклони. Мініатюрний іконостас дихав старожитністю — пам’ятав він, напевно, засновника Скиту Манявського Йова Княгиницького; храм прикрашали розп’яття, на яких страждали мученики з обличчям опришків; до Гробу Господнього, гуцульським візерунком різьбленого, припадала на іконі Божа Мати в кожушку й шальовій хустці. А високо вгорі синіла баня, що не мала дна і єдналася з небом.

Сивий Козак опустив повіки на більма; склавши руки долонями докупи, звів їх угору й німо накликав помсту на ворогів — іншої молитви він не знав… Єпіфаній, леліючи в душі неспізнане досі блаженство й передчуваючи кінець своєї спокути, прошепотів:

— Мій це Храм…

Він схилив у поклоні голову й побачив перед собою кам’яну плиту з написом: «Гетьман Іван Виговський із села Руда, що біля Стрию». Плита була прозора, крізь неї проглядав сумний лик гетьмана, знайомий із козацької літографії. Єпіфаній викликав його, розстріляного поляками під Корсунем, із небуття, воскрешав заблуканого у визвольних змаганнях між двома ворожими силами гетьмана і виправдовував: «Ні, не можна було тобі йти з Москвою. Москва, що осягала науку державності в монгольському рабстві, не розуміє душі вільної людини… Нині ще не розуміє. Може, й настане час, коли московський народ вивільниться від диявольського наслання зверхності й неповаги до народів, яких собі підкорив… Можливо, будемо ми колись торгувати — кожен своїм достатком, обмінюватися книгами й витворами митців, але тільки тоді, коли витруїться з нашої історії й слід про підданство Богдана в Переяславі, і зрозуміють московити, як довго й марно були вони знаряддям насильства в руках знавіснілих самодержців… Ти перший виступив проти невірного зговору і за це винагороджений: спочиваєш на клаптику української землі, де ще бореться народ проти неволі. І хай твоє останнє пристановище стане Храмом моєї душі».

Священик правив Службу Божу, мова молитов була наближена до української, й це додавало святковості й урочистості.

Єпіфаній вдивлявся в надгробну плиту й бачив уже крізь неї не лик Виговського, а засланого в турецьку чужину Пилипа Орлика, який говорив:

«Я задав тобі покуту, отче, і ти сповнив її, осмисливши початок нашої відвічної боротьби. Вільний уже єси від гріха. Та не вільний іще від нього наш народ. Тож, ставши чистим, як голуб, йди між людей і навертай Словом людські душі до правди. Ось Мамай полишив тебе в храмі, нема вже його поруч з тобою. Чуєш — лунає клич від Ґрофи до Погару: «До зброї!» А зброя продана, зброя складена в новій і останній Січі біля села Покровського до стіп орди, що готова і далі вбивати нас в ім’я своєї божевільної ідеї всесвітнього панування, і ніколи не прагнутиме вона спокути за вчинене… Не чує наш народ гірського кличу, тому йди його будити. Повертай до матірнього лона людські серця, заполонені ордою, — та не силою, не криком, не ганьбленням: затуркані і ущерблені душі пригрій мудрим і ласкавим словом. Бери мій Закон і заходь з ним до кожної хати, землянки, вертепу, проповідуй гордість за свій край, за його жертовне прагнення до волі, за добро до ближніх, за власну гідність. А уздрівши помислом своїм кожну людину на Україні й кожну пригорнувши до свого серця, переконаєшся, що не так уже й багато в нас холопів і яничарів… Стою на погарищі Запорозької Січі над річкою Кам’янкою, молюся над могилою лицаря Волі Костя Гордієнка й плачу над долею мого довірливого й незрячого народу…»

Втім, Єпіфаній почув: з уст священика, що стояв у царських вратах, пролунали несусвітньо блюзнірські слова, що глумилися над схиленими в поклонах прочанами, над просвітленою мислю Єпіфанія, над розіп’ятими на хрестах опришками, над Божою Матір’ю в кожушку, що припала до різьбленої гуцульським узором домовини:

— Преподобнії і богоноснії отці наші, пастиріє, і учителіє вселенні, молітеся за нас грішних… Святійшую заступницю царицю Анну і всіх вас православних християн да пом’яне Господь Бог у царстві своїм всегда і нині, і присно, і вовіки віків!

Та не встиг іще прочанський люд проспівати «амінь», як священик, кваплячись і соромлячись слів своїх, пробубонів:

— Івашкові Мазепі, людиноненависнику, зрадникові й христопродавцеві, — анатема!

Й прочанський люд, не розуміючи змісту мовленого, повторив луною прокляття.

Стало темно в церкві, мов у в’язниці, погасли свічки, висока баня опустилася на долівку й розчавила молящих.

Вибіг Єпіфаній із мурів скиту, слухаючи, як регоче в горах пугач зловтішним сміхом Мамая:

— А що, викупив мирною спокутою народний гріх, святеннику?! Ласкавим словом будиш люд — а треба припекти його розпеченим залізом!.. Гей, браття–опришки, набивайте кріси — воля ж народжується на вістрі кулі!

— Не мій це храм, не мій! — заридав Єпіфаній.

Розділ двадцятий


Він вийшов на найвищу вершину довколишніх гір — був це шпиль Ґрофи чи то Поґара, а може, Чугайської гори, що перемістилася на край української землі, і побачив звідти всю свою захомучену землю від Прип’яті до Чорного моря, від Пруту аж до Лопані, оточену високими тюремними стінами.

Вітер гнав морозний туман, небо затяглося сніговими бовдурами хмар, тіло продрягло до костей, та зігрівала душу незрима присутність Лебедиці–Мотрі, яка знову вивела його на шпиль духовної висоти, щоб він ще раз навіч уздрів усю Україну в її величі і терпінні.

— Що бачиш, запиши те до Євангелія, — почув голос своєї білої душі. — Все запиши, що бачив і чув і що має бути по цьому. Ти єдиний вийшов ціло — тілом і душею — з Армаґеддону, тому нарікаю тебе Месією, приреченим на розп’яття за свій народ. Де хрест твій?

Єпіфаній побачив біля своїх стіп опришківську бартку, а поруч росла рівна, мов свічка, ґаджуґа, готова хрестом стати. Зрубав її і хреста тесав, з потрісканих мозолів кров капала на обтесану колоду — був це прообраз мученицької крові, і знову відчув чернець страх перед тілесним болем і прошепотів:

«Боже, Боже, якщо можна, хай обмине мене чаша сія… Прости мені, Ісусе, але якщо тебе діймав страх, то чому маю не боятися я?»

«Проте Христос дав–таки себе розіп’яти», — почув відповідь Лебедиці.

«У нього не було іншої дороги, його ж конвоювали центуріони».

«Мав він дорогу — міг зректися свого вчення».

«Це ще страшніша смерть».

«Тому шукай для себе мук спокути, а не порятунку від них».

«Скільки ж нам іще мук?! Народ стомився, звідчаївся: он ідуть опришки улоговиною з бартками й крісами, веде їх сліпий козак, а змучені люди благословляють, хоч відають, що не вернуться звитяжці з походу. Та все ж благословляють — чому ніхто не бачив мого подвигу і моїх мук?»

«А чому юдеї дали волю Варраві, що убив центуріона, а не Христові, що прозрів майбутнє? Бо вони не вміли бачити того, що бачив Ісус, а Варрава зробив видиме діло, що дає хвилеву зловтіху. Але не волю. Дорога до волі пролягає крізь терпеливість і хрестами обставлена; наука волі довга, важка й непоказна. Чому ж ти, входячи мовчки в ярмо, ховався від себе і від людей, а на дорозі до волі слави забажав?»

«Чи ж тільки я один мовчки одягав ярмо? Чому маю покутувати за всіх?»

«Хтось перший мусить спізнати солодкий смак вільної знемоги по тому, як витече з нього ординська сукровиця. Це будеш ти!»

«Чи ж дозрів я до того, щоб умерти на Ґолґоті? І чи виросла у нас уже Ґолґота?»

«Ґолґота давно уже чекає на тебе. Ти сам допомагав висипати її в Батурині. Іди, несучи хрест, туди, та по дорозі заглянь до кожної домівки й промов до людей слово правди з гетьманського Закону, яким давно оповив собі душу й серце. Вийми пергамент — настала пора! А здолавши хресну дорогу, постав на батуринському згарищі хреста, признайся народу во грісі своїм і дай себе розіп’яти. І аж тоді на місці своєї ганьби воздвигнеться справжній чистий Храм, якого ти досі марно шукав, бо не хтось, а ти сам своїм гріхом мовчанки споганив наші святині. Нині ти волаєш повсюдно: «Не мій це храм!», а хто винен у тому, що в храмах проклинають Волю? Ти — який не боровся за неї. Ти — який, ніби та худобина на бойні, німо дивився на смерть братів своїх!.. Іди, ось перед тобою намет Бога із многими людьми — Україна. Це Храм твій, в якому водрузиш освячений твоєю покаянною кров’ю хрест».

«Я йду».

«Постій. Он бачиш на далекому обрії — фортеці, мури та вежі. То столиця великої блудниці нинішнього світу — Третього Риму. То метрополія нашої страшної імперії. Жодному народові, й московському теж, не потрібне її існування. Держать її тільки владці заради влади. А тому в один день впаде на неї кара, й ніхто не рятуватиме її. І зітхнуть полегшено народи, уздрівши румовища імперії, побачать нові землі й моря, і зацвіте усміх на обличчях людських, а земля зашумить налитим колосом».

Цілу добу, що не мала часового виміру, майстрував Єпіфаній хреста. Його долоні сочилися кров’ю, а серце обливалося єлеєм; при цій роботі він сприймав гармонію звуків Природи, божественний хорал космічної музики і думав, чому не чув цього раніше. І втямив: злагоду в Природі не руйнувало більше виття вовкулаки, здох звір у його душі — Бог прийняв спокуту.

Поставив сторчма хрест, який вершком досягав неба, а тоді з навислих над краєм хмар впали перехресні блискавки, вдарили громи, затряслася земля, і побачив чернець, як повалилися муровані стіни, що звідусіль обступали Україну; з усіх боків ринула, немов весняна повінь, блакить на землю, випнулося чистою банею небо й відбилося в озерах і ріках. З гуркотом валилася тюрма й зникла у земних проваллях, а на берег Дніпра впала в’язка чорних тюремних ключів, які стануть ключами до Храму.

Єпіфаній вирушив з гір, щоб підняти їх. Він ішов дні і ночі з хрестом на плечі і глаголив Єрусалимові, що кінчаються його страждання. Долав четверту із явлених йому в Печерській лаврі доріг до Храму — з образом Дніпра у серці.

А коли стомився і перший раз упав під хрестом, то засумнівався в доцільності своєї жертви.

«А чи воскресну я?»

«Хіба ж Ісус втішав себе воскресінням? — почув знову голос білої душі своєї — Лебедиці. — Він тільки поєднував своє безсмертя після жертви з воскресінням народу».

«Але ж не бачить, не бачить народ моєї хресної дороги, не прозріває, і я марно гину у пітьмі незримий… Де ж ті козаки, що з того самого страху, який здолав мене, не пішли за Мазепою, де старшини, які заради тихого рабства зрадили гетьмана, де запорожці, що спродали зброю, посполиті, що подали завойовникові хліб, холопи, що пропили церковну чашу? Де вони, чому не виходять на покаянний хресний хід?»

Єпіфаній ішов і падав у знемозі, а коли всоте придушив його хрест, він припав обличчям до землі й почув раптом, як у глибині гуде вона церковними дзвонами — ґвалтовними й урочистими, похоронними й великодніми — вся земля будилася покликом до походу.

Чернець підвівся й заволав:

— Виходьте, люди, на хресний хід, бо застане вас Страшний суд сплячими, і сонце Волі не розклепить ваших повік!

Тоді дзвін вихопився з підземних тіснин на білий світ урочистим благовістом, і люди почали виходити зі сховків на його поклик, ставало їх щораз більше й більше; перелякані заспокоювалися, зневірені вірою багатіли, темні прозрівали; народу повнилося, тисячилося і мільйонилося; хресний хід ішов угору по Дніпру, Єпіфаній підняв чорні ключі тюрми, що стануть ключами до Храму, і, йдучи, проголошував слова гетьманського Закону, а люд повторював їх за ним, немов спудеї–богослови правду віри; над мільйонами голів пливла з далекого краю вкрита китайкою домовина Мазепи, що знайде місце в батуринській дзвіниці поруч із невинно убієнними дітьми, і стане та дзвіниця Храмом і серцем України.

— Лебедице–Мотре, Лебедице–Мотре! — прошепотів Єпіфаній, ставлячи хреста на батуринському погарищі. — Явись мені, прилинь до мене, біла душе моя, я прощений, я віднайшов Храм!


* * *

Єпіфаній розплющив очі: над Сеймом світало. Спливали по течії останні криваві пасмуги, чорна курява тихо спадала на луки, витемнюючи зелень, тліли останні головні на батуринських румовищах.

Біля Єпіфанія, на камені, сиділа в чорній хустині Мотря Кочубеївна. Вона дивилася сумними очима на ченця, гладила його долонями по обличчі, заспокоювала й благала:

— Я наздогнала тебе… Скажи, грішний отче, розкрий таїну останньої сповіді Мазепи, він мусив сказати якісь слова про мене. Так потрібні мені вони на далеку дорогу…

Єпіфаній упізнав Мотрю, а в ній Лебедицю, що приснилася, згадав усе, що сталося, й відказав:

— Тайну сповіді? Так, так… Гетьман передав для тебе листочки безсмертника, ось вони… І мовив: «Благословила вона мене на велике діло». Більше нічого не сказав… Хай не забуде Господь того благословення в грядущих поколіннях…

— Спасибі, — проказала Мотря.

Єпіфаній сидів біля Лебедиці на камені, замість хреста тримав у руці палицю. Втім, почувся стогін — оглянулися обоє. Неподалік, над самим Сеймом, конав козак, вбитий на палю. Сивий чуб упав на його обличчя, мов хвіст полковницького бунчука, він вистогнував:

— Чи ж то я Месія, що гину за спасіння народу? Скажи мені, всечесний отче… А коли так, то запиши до своєї євангелії мої муки і будь моїм апостолом первозванним…

Підвелися. Мотря сперлася рукою на плече Єпіфанія, а він — на палицю; довго вдивлявся чернець в обличчя замученого козака, намагався згадати, де бачив його; потім обоє перехрестилися, помолилися за упокій козацької душі й рушили вниз берегом Сейму, щоб іти від села до села, від міста до міста й мовчки заглядати в людські обличчя, — а ще хтось подасть шматок хліба.

Помилуй нас, Боже, по велицій милості твоїй!..
Львів — Київ — Батурин,

1989–1991

Примітки


1 Магометанське літочислення, що починається з 622 року — дати переселення Магомета з Мекки до Медини. За нашим літочисленням — 1640 рік.

2 Фреката — веслове турецьке судно.

3 Меддах — турецький співець, оповідач.

4 Шагін–Ґірей — татарський полководець із роду Ґіреїв, що 1624 року вигнав турецьких васалів із Кафи.

5 Мубашири — рахівники, що відраховували данину для султана.

6 Священний вислів пророка Магомета.

7 Грецькі даскали — грецькі вчителі.

8 Кизилбаші— турецькі повстанці проти султанів.

9 Ускок — сербський повстанець.

10 Клефт — грецький повстанець.

11 Хаджі Бекташа — монах, який заснував у XIV ст. орден дервішів–бекташів.

12 Такіє— дервішський монастир.

13 Джихад — священна війна проти християн.

14 Аксакал — сивоборода, шанована людина.

15 Висока Порта, Високий Поріг — султанський уряд Туреччини.

16 Шиїт — мусульманська секта, визнана в Ірані й Іраку. В Туреччині — сунніти.

17 Хафіз — вчений богослов, що знає Коран напам’ять.

18 Міндер — підвищення вздовж стіни для спання.

19 Фередже — жіноче покривало поверх плаття в туркень.

20 Тепе–оба — у перекладі з татарської — вершина–гора.

21 Азан — заклик до молитви.

22 Намаз — молитва.

23 Хатиби — мусульманські проповідники.

24 Мюрид — послушник.

25 Оp–капу — Перекоп, у перекладі з татарської — двері фортеці.

26 Від Бористену до Гнилого моря — від Дніпра до Сиваша.


Каталог: authors -> Ivanychuk
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук
Ivanychuk -> Історія України в романах Роман Іваничук


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет