Й тарабани маємо готові, а золоту булаву передамо вам, пане прсфесор



бет1/6
Дата26.04.2019
өлшемі393 Kb.
#117788
  1   2   3   4   5   6

МИКОЛА УГРИН-БЕЗГРІШНИЙ
Нарис історії “Українських Січових Стрільців”
Перша частина
Рогатин – Львів – Київ, 1923.
Видавництво “Журавлі” Ч. 1.
До моїх читачів.

Ласкава Доля дозволила мені зберігти деякі матеріали до історії нашої визвольної боротьби.

Непевні часи, невідоме завтра… Не все це, що маю на думці, можу сказати сьогодня…

Булаби велика шкода для рідної нації, колиби будьяка буря знищила й ці малі документи, що так тісно вяжуться з ідеями наших Великих Прадідів, Дідів та нашого Пророка!

Не думаю я так вузенько, як дехто в столицях, що годі заєдно ґльорифікувати У. С. С.

А хтож це Ті У. С. С., що поклалися по важких трудах на вічний відпочинок, або ті, що Доля судила їм іще живими думати та мріяти про Найвищий Ідеал?…

Невже вони не частина нації? Та може й не найпоганіша частина… Невже їх похибки, чи слава не є виключною власністю цілого народу?

Через це й не беру серіозно на увагу ніяких вузьких підшептів…

Історія судитиме нас усіх справедливо, а не ми самі себе…

Це відома вже річ для кожнього тямучого.

Випускаю книжечки, бо так найкраще запевнити існування цього всього, що є нашим спільним скарбом, нашим сумом, одрадою, чи славою нашою.

Не маю претенсій ні на якого історика!

Даю тільки це, що вважаю святим обовязком супроти моїх Товаришів, які замість кріса, дали мені перо в руки та світливний апарат…

Судіть мене сучасники, як бажаєте! Я про вас і не думаю!

Думаю заєдно про Цих, що мене покинули на спільному шляху і про тих, що прийдуть по нас…

Рогатин 1. квітня 1923.

автор.

ЗВІТ


Маєва ніч. Місяць озолотив безкраї подільські поля. Тихо, ліниво пливе Стрипа. Її води блищать у місячному світлі мов живе срібло.

Соромливо зашамотить очерет і знову тихо…

Тихо дрімає над Стрипою на горбі могила… Утоптана стежка до неї–знать і не забувають про тих, що в їй лежать…

Тишина, така тишина, що в їй чуєш биттє твойого серця, така тишина, що ти певний, що мусить якийсь голос одізватися, щоби природа мертвою не видалася…

Зі сходу подув легенький вітрець. Зашамотів очерет. Задрожала вода Стрипи й повстали малесенькі хвилі. Імлою сповилася могила. Перестали мерехкотіти зорі, зупинився місяць…

Поволи отворилася могила… І почали з неї виходити самі молоді, самі гарні молодці… Зі здивуванням розглядалися довкола…

Що це? Як клалися у сю могилу, була сіра осінь, а тепер?…

Зеленіють поля, віє теплий вітрець. Так довго спали?… І почали згадувати: їх ряди по цей бік ріки – по той бік – хто був по той бік?… Ах, згадали! Так що це? Не чути гармат, ні крісів…

І всі звертаються до того, що поволи, повагом, останній вийшов із могили… А він таксамо кинув оком по полях і його лице мов зраділо від якоїсь таємної радости. Спокійно кинув у громаду одно слово: Збірка!

Заметушилася громада стаючи в ряд. Леготом понеслося над Золоту Липу: Збірка! Вітром засвистало над Дністер: Збірка! Бурею загреміло по карпатських дебрах: Збірка! Гураганом завило по закарпатських полях: Збірка! Степовим, буйним вихром загуділо над Дніпро: Збірка!

Замерехкотіли зорі до місяця. Зашуміли дністрянські лози. Заговорили столітні смереки… Заклекотіло по цілій Україні, і над Сяном, і над Доном, і в Карпатах, і на Кавказі…

Збірка, збірка, збірка!!! І дивнії дива почали творитися в ясну маєву ніч… На зазив із подільських ланів почали отвиратися могили. І над Дністром, і в Карпатах, і над Дніпром, гень усюди, де тільки зложили колись до неї того, що мав на шапці рідну відзнаку, що мав мазепинку, а в серці віру. А з них почали виходити самі молоді, самі гарні… І всі спішили на безмежні подільські лани, над тихо, ліниво пливучу Стрипу. І з під Галича, і з Карпат, і з над Сяну, і з над Дону, Дніпра, Бога, і з Кавказу…

Спішили то роями, то одинцем, то полками цілими. Спішили всі.

Ослаб гураґан, злагідніла буря, притих вітер, занімів легіт. Тишина настала…

Все заніміло, все заслухалося…

Уставилися ряди, в їх тисячі. Все заніміло – бо це мертві звіти складали…

І спитав старшина першого: 3 чим приходиш, Товаришу?

А він відповів: Приходжу з Карпат. На найвищому шпилі наш стяг повіває!

І спитав другого: А з чим Ти явився, Товаришу?

А той сказав: Я з над Дону прибув на збірку. Над водами Дону, Дніпра й Бога наш прапор має…

І спитав третього: А що Ти скажеш, Брате?

– Я спішу з над Сяну. На землях Володимирка наш стяг пишається!

– Чи маєш що нового, Товаришу? – звернувся до четвертого.

– Мене буря пригнала з Кавказу. На його верхах наш прапор із вітром грається!

Перестали мерехкотіти зорі. Німо стояли ряди. Тихо плили води Стрипи…

Ціла природа заслухалася – у стрілецький, січовий звіт…

ДМИТРО ВІТОВСЬКИЙ.

Хто тільки будьяк бажає підійти до історії У. С. С., ніяк не може поминути січової та сокільської організації в галицькій волості.

Не чужа була для мене праця в цих організаціях і я мігби багато написати про них.

Однак історики січового та сокільського руху на Україні мають вже чимало друкованих матеріялів.

З економічних та згаданих уже причин приступаю зразу записувати це, що відноситься до організації Українського Січового Війська.

Весна 1914. року. “Діло” містить статтю, в якій Товариство У. С. С. у Львові взиває все громадянство збирати жертви на фонд У. С. С.

В першу чергу треба грошей на урядження стрілецьких, військових маневрів у Карпатах та на стипендії для тих, що бажалиби покінчити військову академію.

Стрільці мали з нашої Чорногори піти в трансільванські Альпи, а відтіля угорським підгірям вернути назад у Галичину.

Нікому тоді й на думку не приходило, що липнева прогульна У. С. С. у Карпати закінчиться кровавою боротьбою за волю України.

В Сараєві впав од сербської кулі австрійський архикнязь, престолонаслідник Фердинанд.

З малої пожежі розгорілася велика світова війна, якій і досі не видко кінця…

В обороні Сербії виступає оружно проти центральних держав царська Росія, найбільший ворог України.

В серцях усіх Українців дивне почуття. У нас починається горячкова праця. Управа У. С. С. взиває в часописях до загальної “збірки” всіх тих, які спочувають ідеї визволення України з важких кайдан.

Роз’їхалися по всій галицькій волості післанці стрілецької організації.

Завитав і до мене в Рогатин висланник “Українських Січових Стрільців” в однострою тов. Клим Коник.

– Австрія та Німеччина бють нашого найбільшого ворога, тому треба й нам негайно та без усякого вагання ладитися до найзавзятішої боротьби за кращу долю України! Іменували вас нашим поборовим комісарем й організатором. Ось вам і грамота. Збирайте добровольців. Ваш славний повіт поставить бодай сотню, коли не більше.

Добровольці остають в своїх місцях замешкання, хиба що повітовий комітет бере на себе їх передержання і вихарчування через час приготувань в повітовім кісті.

На випадок алярму добровольців, усі збираються в повітовім комітеті й туди прийдуть дальші інструкції.

На місці загальної збірки, добровольці одержать безплатно однострої, набір, обуву, збрую та харч.

Треба взяти зі собою: нитки, голку, гребінь, рушник, ложку, вилки, ножик, лойову свічку й васеліну, дві парі шмаття, онучки й зеркальце.

Добровольців береже міжнародне право.

Завдання цілком самостійне, під українським стягом і командою.

Чим більша наша поміч, тим більше полекші!

– Усе зроблю, що є в моїй силі і хоч сливе всі наші військові люде стоять уже в боєвих рядах, так хоч пів сотні молодих найдеться. Зараз і беруся до праці.

– Прощавайтеж, товаришу професор! Іду в другі повіти, а все тут уже оставляю на вас. Усякі пояснення та маніфести маєте. Не забувайте й про Червоний Хрест “У країнських Січових Стрільців”. Збирайте гроші, полотно, всякі дари. Народ певно нічого не пожалує для своїх синів, що йдуть на стрічу Заповітові Тараса Шевченка. До милого побачення в Київі!

Останні слова заелєктризували мене найбільше… Яка мила, свята мрія!… Товариш Коник одїхав ночю. Спішився, бо діла було багато в його. Про сон годі було й думати.

На другий день вранці розійшлася вістка по місті, що в мене гостював… російський офіцир й укривався через два дні в мойому кабінеті…

Скликаю збори в українській ґімназії, про які наперед сповістив ц. к. Староство. Зібралася уся інтелігенція, студенти, учні, міщане й селяне з найблищих громад. Місцевий парох бл. п. о. Павло Кудрик обняв провід. У салі панує велика повага, горяча дискусія, поклики. Після моєї патетичної промови поділ праці. Одні мають повідомити всі наші села в повіті про українську мобілізацію, другі мають збирати дари для стрільців, иньші вишукати приміщення по клунях та хатах для замісцевих добровольців. Українське жіноцтво під проводом пань, Ірени й Ольги Кудрикових та Марії Борисової, взяло на себе кухню і майбутній шпиталь для хворих та ранених…

Всі рвалися до праці, бо добре розуміли велике діло. Всі записалися на лісту “Українських Січових Стрільців” та бралися до призначеного діла.

Виходжу на коридор, а там одбуваються другі збори. Дивлюся, а це зібралася наша “Молода Січ” і миттю окружила мене та стала благати:

– Пане професор, запишіть і нас до стрільців. І ми хочемо бити царя! Пан професор знають, що стріляти вміємо добре, бо самі вчили нас два роки. Прапори Богуна, Хмельницького, Мазепи, Сірка, сурми й тарабани маємо готові, а золоту булаву передамо вам, пане професор. Батько нашого Кошового дарує вам гарного коня і ви поведете нас до бою!…

Очі в мене прослезилися з радости, однак я укривав моє зворушення, бо завжди вчив своїх хлопців, що не слід плакати козакові…

Між ними були всі мої учні, записані в “Молоду Січ”, а навіть не приняті до неї, з лихими свідоцтвами й такі, яких за їх діточі промахи я іноді карав за строго…

– Мої ви завзятці! – промовив я з усміхом на устах. – Честь вам і слава, що не забуваєте про свої святі обовязки. Так тільки нас за скоро зачіпив клятий цар. Ви ще дуже молоденькі, а чотирнацятьлітних не вільно записувати до стрільців. Не судилося мені тепер іти з вами, бо за скоро показалася на нашому небі чорна, велика, градова хмара північного демона. Підождемо, прийде пора й на наш похід і він буде куди вдячніший та інший як тепер. Тоді я вас і слухатиму. Тепер вертайте спокійно до хат і по своїм силам помагайте родичам у праці, бо і це козацьке діло.

“Молода Січ” сумно склонила голову й мовчки сходила в долину. Я весь час глядів із боку за нею. Через хвилину прибігає до мене маленький кошовий та прохає показати “Молодій Січі” ще раз їх малинові прапори. Я вволив їх волю. Картина, яку я бачив тоді, прошивала мене наскрізь, я весь дрожав од зворушення. Хлопцям канули з очей горячі сльози. Вони обнімали прапори як живі матері, як живих батьків, сестри й братів, і цілували кожну мережану букву, які разом складали речення: “Богун, наш батько!” – “Добути, або дома не бути”…

Через тиждень ішла походом під прапорами “Молодої Січі” старша Січ. Попереду йшов стрункий Юліян Соколовський зі Стрятина, з боку Мурин Іван, Соломка Володимир, Шеремета Петро, Горанський Івась, Дорошенко Михайло, Мидляк Іван, Коритко Михайло, Городецький Степан, Герасимович Мирослав Іван, Притика Олекса, Поритко Іван, мій перший адютант Велитович Степан, Володимир Мосора, Лесь Новїна-Розлуцький та інші завзятці.

Сотні Українських Січових Стрільців вибіралися до Львова, до головного табору. Не бажали оставляти Москалям на поталу святощів їх молодших братчиків. Маяли ці прапори “Молодої Січі” через цілу дорогу до Львова, потім до Стрия, а там в українських Карпатах, на верхівях славного Добуша, під свистом ворожих куль, під шумом гірського вітру та сніговиці…

Їзджу по селах. Усюди застаю військову канцелярію “Українських Січових Стрільців”. У ній все в порядку. Голова місцевого комітету зі своїми членами провадять книги. Записують добровольців, відбирають дарунки: гроші, яйця, кури, гуси, полотно, збіже, солому, картоплю та всяке плаття. Кожний член свідомої української громади спішить зложити свою пайку, по своїй змозі як найбільшу, бо так приказує народній обовязок, рідна Україна!

Вертаю до своєї канцелярії і застаю тут чимало інтеліґентного, українського жіноцтва. Всі навантажені всяким добром. Ходили по місті весь день, не оглядалися на страшну спеку, ні на громовицю. Назбирали дарів для “Українських Січових Стрільців”.

– Пане комісар – відзивається струнка, з ясними очима дружина мойого старшого товариша, пані Б., звісна до того часу народня робітниця на весь повіт – я маю до вас щире прохання. Не відмовтеся, будь ласка:

– Що саме? Радий все сповнити, коли діло добре.

– Оце вам моє все золото для наших борців, тільки нікому не кажіть, що це від мене. Все це памятки від багатьох гарних членів моєї рідні.

– Так годі, годі! Оставте це при собі – прохаю – Хто знає, що може ще трапитися з нашми приватними урядниками. Самі добре знаєте, що вчителі нашої ґімназії вже другий місяць не одержують плати тай не дістануть, доки війна…

– Ні, пане комісар – сказала рішучо пані Б. – ставте, бо вам більше треба! Чейже наші люде не дадуть нам загибати. Добро наших стрільчиків дороще всякого золота й лискучих діямантів. Прощавайте, а моє прохання сповніть!…

Завтра вранці – перегляд добровольців.

Зібралося їх, не сотні а тисячі.

Займають салі в українській ґімназії, по клунях на Бабинцях та в приватніх житлах. В бурсі філії “Просвіти”, під управою о. проф. Теодозія Кудрика, працює трудолюбиве наше жіноцтво під орудою лагідної, господарної пані Ольги Кудрикової. Харчують всіх добровольців із повіту. Харчів доволі.

До комісії попросили місцевого лікаря, Д-ра Антона Терлецького та представників ц. к. Староства.

В Комітеті нарада. Обмірковують діло з переглядом. За богато зголосилося добровольців. Хтож остане в повіті, хто заступить цих, що підуть у ряди? В довгу війну не вірив ніхто. Врадили зорганізувати три сотні, а останок пустити до дому, як нездібних… Д-р. А. Терлецький дістав спеціяльні інструкції.

Вранці о годині осьмій має зійтися з повіту перша часть, добровольців, друга часть пополудні.

Вже о семій годині вранці витає на ґімназійнім майдані кілька сотень січового брацтва. Нові гурти заєдно прибувають. Перегляд назначено на третю годину пополудні. Зароїлися всі вулиці міста. Під проводом інструкторів, п. п. Григорія Павлова та Петра Когута машерує наше молоде козацтво довгими рядами на майдан “Роксоляни” біля церкви в Горішних Бабинцях. Гомонить, лунає милозвучна наша пісня та радує серця всіх гордих громадян Українців. Лукавим оком глядять на нас тільки поклонники “вірности й любови” австрійському цісареві та нишком думають…

Визнавцям “вищої культури та братньої любови” чомусь стало жаль мене й мойого великого брацтва. В надмірній гуманності постановили таки на своїй раді в першу чергу ратувати мене, як духового провідника й організатора січового полку… Вірили, що по мені прийде ратунок і для моїх завзятців… А я про ніщо більше й не думаю, як тільки про моїх стрільчиків, що там на горі, на майдані “Роксоляни” вправляються та співають. Мені й на думку не приходило, що наші “бічні приятелі” такі ласкаві для мене й так дуже бояться, щоби в поході на клятого царя півночі мені не приключилося будьяке лихо…

Оглядаю на майдані справні ряди Січових Стрільців, аж тут ненадійно прибігає моя дружина. Вся у сльозах і дрожить з великої… радости, аж побіліла…

– Ходи скоріше до хати, бо там гостей велика сила жде на тебе! Хочуть тебе конче взяти зі собою на спокійніші воєнні ферії, бо тут рух великий тай не дуже то безпечно. Всю хату окружила тьма народу двоякого визнання… Наші відвічні прихильники бажають оваційно забрати тебе зі собою та може ще які лагодять милі несподіванки з братанками мадярами… Дуже ти їм припав до вподоби, до серця. Ходиж скоріше, а то готові сказати цісарським висланцям, що ти гордуєш їх гостинністю та тікаєш перед їх “братніми” обіймами. Ти можеш дорозумітися, що вони тоді сказали-би про тебе…

Вертаю в хату. Бачу її з далека у великому вінку всяких людей. Приходжу блище, аж тут як не заревить вся чесна громада всякими чужими мовами, як не привитає мене окликами:

– Вівайт наша армія! На гак шпіони! Смерть царським підніжкам!

У мині будиться небувала гордість. А я вже весь у зброї та в мазепинці. З тріюмфальною усмішкою кланяюся чесній громаді, кричу на все горло “Слава цуцикам” та кулаками прохаю солоденько зробити міні прохід до хати. У дверях і під кожним вікном стоїть замовлена, дуже численна почетна сторожа з наїженими гострими… зелізними смолоскипами… Така сторожа має завжди велику принаду й підносить мій тріюмф ще вище. В хаті таксамо повно австрійської почетної ґвардії. Кидають міні під ноги килими й квіти з моїх рукописей, листів, книжок і судових засудів на заплату редакційних довгів, яких придбав чимало в моїй буйній, непосидючій молодості… Кланяюся всім низенько та з патосом дякую за честь, якою тепер огортають свідомого Українця, організатора стрілецьких лав та найзавзятішого ворога північного царя, лінивих Рутенців та по крові рідних рабів і підлизайків…

Я завжди був гордий аж до пересади на моє українство, а тепер став іще гордіший.

А квіти й рожі з моїх полиць та редакційної шафи так і падуть дальше під мої стрілецькі ноги й застелюють долівку всіх моїх департаментів.

Безрадно чомусь приглядаються всій цій дивній параді моя дружина, товариш Антін Лотоцький та мої недавні піклувателі з Тернополя, Марія та Онуфрій Солтиси та їх син Богдан.

А на обійстю кричить заєдно чесна громада й дає знати всім сердечним приятелям двоякого визнання, що я зараз же поїду в лаврах на воєнні ферії у райські палати, на українську Голгофту в австрійській країні, до якогось то Талєргофу, що його вибрали в першу чергу для синів найвірнішого народу цісаря всемогучої австрійсько-мадярської латанини…

Парада відбувається іще з повним розмахом, а тут приходить вістка й про сумну сторінку сучасної хвилі. Який біль великий, як крається серце з нежданного болю. Мені позавидували щастя мої таки рідні Українці, моя рідна місцева й замісцева громада. А між нею і рідний мій парох о. Павло Кудрик ї милий лікар Антін Терлецький, завжди прихильний для мене директор Андрій Ґургула, добрий товариш Др. Антін Борис, Влодзьо Мосора, симпатичний Григорій Пелеховський та багато, багато рідної братії…

І хто сподівавсяби по їх такої зависті?… Скільки разом не напрацювалися, не нагомонілися, не наїздилися, не “насупрітивлялися”…

Позавидували міні того, що я можу небаром парадувати з “високими” панами, з їх почесною гвардією, а не з голодранцями козаками, Українськими Січовими Стрільцями”…

Змовилися всі миттю й цілою лавою вбігли на обійстя цісарсько-королівського Староства.

–- Ото справедливість!? – закричав мій парох о. Павло Кудрик. – Високі намісники нашого рідного батька цісаря вміють шанувати тільки нашого брата Миколу, вміють робити йому величаві паради, а нас усіх такісіньких самих, як він, за що ручаємо всі нашими головами, і знати не хочете?…

– А так, так! – озвався знов мій товариш Др. Антін Борис. – Високі намісники обсипують лаврами нашого брата, а ми що, від мачухи? Прохаємо безумовно й нас не минати. Цеж несправедливо! Ми пожаліємося на вас, де слідно. Закон однаковий для всіх! Чванитеся вищою культурою та гуманністю, а нас хочете покривдити? Пошануйтеж зараз лаврами вашими й нас усіх, або оставте нашого брата Миколу між нами!

– І я цеі думки! – озвався вкінці наш лікар Др. Антін Терлецький. –

– Краще буде, коли оставите нам нашого “Генерала” для наших Стрільців. Гуманність наказує, що й їх не годиться робити сиротами. Хтож їх запровадить до головного табору, коли наш генерал, наш рідний син і брат поїде з вашого Гвардією на воєнні ферії. А чейже Січові Стрільці йдуть разом із цісарем бити клятого царя півночі!

Зміркували високі намісники цісаря, що поступили таки несправедливо та ще раз глянули дивним оком на непроглядні товпи Українців. Подумали собі, що годі таки нараз всіх забирати, за багато клопоту й видатків, а може й небезпечно. Ну й усі таки ручають своїми головами, що повітовий організатор “Українських Січових Стрільців” у всьому такий самий, як і вся його громада.

– Ну, нехай ваш ґенерал і остається з вами! – озвався по надумі цісарсько-королівський пан Староста. – Бажаю бути справедливий, хоч завжди таки спеціяльно полюбив я зі всіми моїми радниками оцього вашого ґенерала…

Моя зависна громада відійшла вдоволена, а в її голові стали роїтися думки про громадську та народню солідарність і відвагу в усякій ситуації…

У мою хату входить начальник почетної Гвардії і дещо засоромлений усуває всю параду.

Засумувала тоді вся товпа – збиранина під хатою, спустила голову в долину й відійшла мовчки.

Мої хатні гості й дружина визбирували потоптані рукописі й книжки з помосту й складали назад у шафи.

На мене чомусь всі ці дещо дивні картини не робили ніякого особлившого вражіння. Я далі муштрував січове брацтво на майдані “Роксоляни” й учив, випробуваними дещо методами, вдячности для наших, не своїх, цісарських піклувателів українського народу…

Мій перший осаул Степан Велитович приступає до мене й каже:

– Весь уже повіт знає про сьогоднішню подію з вами. Тисячі добровольців сливе з кожної громади були в дорозі до Рогатина. На вістку про трус у вашій хаті збентежилися й завернули назад. Всі думали й були цього пересвідчення, що коли вас, відому всім найсвідомішу українську одиницю, бажають вивезти на воєнні ферії з такими парадами, то що їх може ждати в спільноті з вами.

Замість стати під малиновим прапором і бити північного ката українського народу, скажуть і їм відпочивати…

– Нічого – кажу на те – нас і так уже за багато. Мав я стати у Львові зі сотнею Рогатинців, а завжди таки стану з цілим курінем.

В душі подумав я, що не має лиха, щоби не вийшло на добро тай уже наперед радів, що все піде тепер по думці нарад та міркувань боєвого комітету з останнього вечера.

Через хвилину опустів майдан Роксоляни й загомоніла могуча, вкраїнська маршева пісня…

Точно о годині першій пополудні перегляд добровольців. Цісарсько-королівське староство вислало на його як делегатів двох жандармів. Перегляд відбувається після всяких форм австрійської поведінки. Добровольці роздягаються й стають у міру. Секретар боєвого комітету протоколує. Пролунало лікарське “здібний” – доброволець підскакував із радості та вдоволення і щиро усміхався до всіх біля себе. “Нездібні” похнюплювали голови й з нетаєною соромливістю мовчки відходили зі салі. Перегляд протягнувся до пізного вечера мимо дуже приспішеного темпа. Записано здібними цілий курінь. Частину приділено до “Червоного Хреста” У. С. С. і ці мали оставати в повіті.

Заповіджена збірка всіх здібних на осьму годину вранці, на майдані Роксоляни.

Ніччю переглянув я з моїми осаулами, Степаном Велитовичем та Володимиром Мосорою, всі домівки, де спали добровольці. Через недостачу крісів роздав я стійкам фльоберти “Молодих Січей”. Хлопці держали взірцево лад і порядок.

Міжтим прийшов у Рогатинщину мадярський корпус. Команди розмістилися в Рогатині. Заняли зайві салі в українській ґімназії та приватні доми. Офіцири відносилися до нас зразу дуже прихильно. Зустрічали ми між їми одиниці всяких народностей та всякої професії.

На другий день після перегляду, добровольці сотнями машерували гордо й з піснею на устах до міської церкви. Заняли весь церковний майдан і ждали на присягу.

Прийшов о. парох Павло Кудрик. Я зі старшиною став на переді. Парох виголосив чудову промову, загрів серця добровольців Шевченковіми пророцтвами й відобрав присягу на вірність ідеї Великого Кобзаря.

Після присяги по обіді мали ще всі замісцеві вернути до своїх хат, забрати все потрібне зі собою та попращатися з ріднею й знакомими.

Я з тов. В. Мосорою забіг ще до цісарсько-королівського староства розвідати дещо про воєнну ситуацію.

Тут саме й застали при телефоні старостинського комісаря.

Він запевняв нас про великі успіхи австрійської армії, однак з доривочних, підслуханих відповідей при телефоні пана комісаря ми догадалися, що московські стежі вже в районі Бережан.


Каталог: authors
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Психоформы поведения и базисные признаки юнга, тесты, совместимость
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця


Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3   4   5   6




©kzref.org 2023
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет