Життєвий подвиг І подвижницька творчість



жүктеу 167.09 Kb.
Дата21.04.2019
өлшемі167.09 Kb.

«Життєвий подвиг і подвижницька творчість

буковинської поетеси Анни Дущак»

(методична розробка виховного заходу)

Еріка Борошенко,

викладач української мови та літератури, спеціаліст вищої категорії, викладач-методист Чернівецького професійного машинобудівного ліцею



Мета: розкрити учням самобутній талант поетеси, її постійні творчі пошуки, своєрідність жанрів. Викликати емоційні переживання учнів засобами художнього слова. Формувати вміння творчо осмислювати прочитане, розкривати запропоновану тему. Виховувати почуття людської гідності, доброти, милосердя.
Вступне слово вчителя

(Під музичний супровід однієї з пісень А. Дущак.)

Кожному з нас доведеться пройти життєвий шлях, вибраний Всевишнім. Дорогу цю пробиваємо самі. Не раз здається, що дехто йде лише по м’якій траві, а інші власними руками мусять відкидати кожний камінь з-під своїх ніг. Але, по суті, важливо не те, що лежить під ногами нашими, а як ми до цього ставимося. Чи матимемо наполегливість іти вперед, чи сядемо край дороги, жаліючись, що змучені.

В Анни Дущак терен нелегкий. Упродовж більше сорока років вона не один раз стояла перед великою скелею, яку треба було подолати, або перед широкою рікою, яку треба переплисти. І хоч їй було нелегко, вона не втрачала надії і з Божою допомогою оминала сніги песимізму та льоди цинізму. Господь благословив Анну Дущак зматеріалізуватися і бути у Слові. У чистій, як сльоза, у високій, як Небо, у неперебутній, як добро, Поезії. І здається, із першого свого віршованого рядка, десь у глибинах голубиної і ніжної душі, Анна усвідомила суть своєї, дарованої богом, місії на землі і благородного призначення своєї творчості:
Так живу я, як умію, -

І згораю, і зорію,

Мудре бачу у простому,

А велике – у малому.

Поле бачу у травинці,

Синє море у краплинці,

В тихім смуткові – страждання,

В маминій сльозі – ридання.


«Я прийшла у цей світ, і я люблю його…»

1ведуча: Сьогодні ми спробуємо зануритися в поетичний доробок однієї з найяскравіших квіток у барвистому буковинському вінку сучасних поетів – Анни Дущак.

Краса навколо! Лиш кохати, жити!

А біль у груди, мов ножами, б’є.

І неможливо в долі щось змінити,

Приймати мусиш все таким, як є …

Кажуть, щоб зрозуміти поета, треба побувати на його батьківщині.

… Село Тисівці, що на Сторожинеччині, - рідне село Анни Дущак – української поетеси, людини надзвичайної долі, великої волі до життя і високої незрадливої любові до усіх нас, до людей.

2 ведуча: Народилася Анна Кирилівна 15 жовтня 1959 року в селянській родині. У школі любила уроки літератури, багато читала, захоплювалась народними піснями, добре вчилася, мріяла здобути вищу освіту.

Та трапилося непоправне. У січні 1975 року, будучи ученицею 9 класу, вона тяжко захворіла. Діагноз медиків, а відтак і все лікування виявилося помилковим, що і призвело до повної нерухомості суглобів. З того часу дівчина прикута до ліжка. Її світ поділений на дві частини: той, що обмежений чотирма стінами, і той гомінливо барвистий, що за вікном.



1ведуча: Навіть уявити собі важко не бути в силі самій встати з ліжка – не місяць, не рік, а більш як чверть століття… Не могти самому нічого посадити чи зібрати, стати під відкритим небом чи подивитись на сонце або місяць, побігти приятелеві назустріч, принести собі навіть склянку води… Пересічна людина в такій ситуації впала б у прірву безнадії з тяжко звихненим світоглядом. Але Анна прийняла свою долю. Вона не нарікала, що є сотні доріг, по яких вона ніколи не зможе пройти. Вона виливала свою душу на папір, і ці аркуші паперу з її написаним Словом висилає в світ замість себе, в такий спосіб торкаючись сердець багатьох людей. Силою самодисципліни Анна Дущак виплекала невимушену життєрадісність. Вона переборює фізичні болі та недуги, пише, збагачуючи світ своїм існуванням. Вона не лише іде своїм життєвим шляхом, але й залишає за собою слід.
2 ведуча: Друзями і порадниками Анни стали вчителі Великокучурівської середньої школи Графина Маковій та Мірча Дмитрович Мінтенко. Вони підтримали перші поетичні спроби, познайомили з сучасною українською поезією, приносили книги, передруковували її вірші і пересилали по газетах. А коли зібралося на цілу книжечку, Г. Маковій вирішила її видати.

Ще у 1990 році в Чернівцях відбувся перший творчий вечір Анни Дущак. Письменники, композитори і актори присвятили молодій поетесі свої твори. За зібрані на благодійному концерті кошти було видано першу книжку її поезій «Дивоквіт любові». А далі друга, третя …



1ведуча: Ім’я Анни Дущак не потребує особливої реклами. Вже після виходу її першої поетичної збірки резонанс був широкий і справедливий. Вірші поетеси з надзвичайно складною особистою долею зазвучали не тільки в Україні, а й у далекій Америці, Канаді. Австралії.

Близько 30 її віршів покладено на музику, і ці пісні виконуються на різних фестивалях, використовуються і у фільмах.

(Звучить одна із пісень на вірші А. Дущак.)
«Поезіє! З душі моєї лийся…»

2 ведуча: Гортаючи сторінки збірочок «Дивоквіт любові», «Спитай себе», «Понад вечірнім Дереглуєм», «Любов я росами розтрушу» натрапляємо на значну кількість поезій, у яких ідеться про долю поета, його поезію, її призначення, роль у житті суспільства і кожного з нас.

Галина Тарасюк у передмові до збірки «Дивоквіт любові» пише: «Поезія Анни Дущак – це поезія не задля себе, а задля нас з вами, задля світу, який починається для поетеси «там, за шибкою вікна», за рідним селом Тисівці…»

Коли читаєш вірші А. Дущак, мимоволі згадуєш Лесю Українку. Можливо, саме в її творах черпає поетеса наснагу, силу, волю до життя.

По житті упевнено іду,

Я ступаю широко і твердо.

Я здолаю горе і біду,

Повторю дорогу свою вперто.

Я іду. Я чую в собі міць!

Збунтувалась сила потаємна, -

А якщо й втомлюсь – із рідних місць

Сил додасть вода мені джерельна.

Я пройду крізь терни й водоспад,

Почерез провалля і каміння,

Не схилюся, не ступлю назад, -

Вистачить і волі, і терпіння.

Я пройду крізь бурі і вітри,

Через чорні хмари й заметілі,

І замовкнуть всі оті роти,

Що лиш неміч бачать в моїм тілі.

По житті упевнено іду.

Я ступаю широко і твердо,

Я здолаю горе і біду,

І дорогу проторю уперто.
1ведуча: Що давало сил поетесі упевнено йти по житті? Гадаю, що це, у першу чергу, велика любов до людей. По-друге, уміння в усьому, що її оточувало, бачити красу. Це, звичайно, чарівна природа рідного краю. А про себе вона каже: «…В усьому я: у квітці, грозах, блискавиці…».
В пташиній повені пісень У полину стеблі гіркім,

Усе навкруг цвіте й буяє. У небі веснянім й осіннім,

Віддзвонює травневий день У чорній грудочці землі,

Й повіки стомлено стуляє. В листочку першім і посліднім


І тихий спокій на душі. У дальнім промені зорі,

Думки снуються і снуються В пухнастих кучерях туману,

Даруючи рясні дощі, В шершавій дубовій корі

Громи розкотисто сміються. Я в цьому є, я всім цим стану.


А я живу, й в усьому я: У моїм серці – вишень цвіт,

У квітці, грозах, блискавиці, І п’янкість м’яти, материнки.

У переспівах солов’я, В моїх очах увесь цей світ,

В струмках, у копанках-криницях. Увесь до краплі, до краплинки.


2 ведуча: Усе життя Анни Дущак проходить у рідному селі, «в хатиночці малій». Не може вона з неї вийти, але її душу ятрять людські болі, чиїсь страждання. Вона щаслива тим, що «біль і радість знає», і вважає, що кожна людина повинна пройти через страждання, щоб очистити душу.

Чаклує вже весна, так зеленій же, луже,

Землице, розквітай, усе живе, радій!

Я не боюсь життя прожити скромно дуже,

Серед простих речей, в хатиночці малій.

Я не журюся тим, що золота не маю,

Що срібло і кришталь не прикрашають дім,

Бо я щаслива тим, що біль і радість знаю,

І що любов живе у серденьку моїм.

Щаслива я отим, що вірила й чекала,

У різнобарв’ї трав вслухались в тишину…

І що чиюсь печаль світанком розвидняла,

Весняним журавлем злетівши в вишину.
1 ведуча: Не може не вразити поезія «Об’явилась в Тисівцях зірка…». Лише дві строфи, але вони змушують замислитись багато над чим. Слово має магічну силу: ним можна піднести людину до небес, ним можна навіть убити. А коли в людини така вразлива душа, такі оголені нерви, як у А. Дущак, стає зрозуміло, що кожне зневажливо кинуте слово залишає глибоку рану в душі.

Об’явилась в Тисівцях зірка, -

Хтось з колишніх сказав вчителів.

І на серденьку стало так гірко

Від зневажливо кинутих слів…

Перестань-бо журитись, нарешті, -

Шелеснув ніжно вітер в гаю,-

Бо відомо давно, що без честі

Є пророк лиш в своєму краю…
2 ведуча: Відомо, що більшість поетів звертаються до музи, до поезії, як до живої істоти.

Згадайте Шевченкові «Думи мої, думи мої…», «Слово, чому ти не твердая криця…» Лесі Українки. Є такий вірш і в Анни Дущак.

Вона боїться одного: боронь Боже, щоб поезія стала роботою. Поезія повинна бути піснею, що ллється з душі, бути радістю і печаллю. Адже поезія на замовлення не пишеться…

Поезіє!


З душі моєї лийся

І ріками, й потоками, й струмками,

Вогнем гори і променися,

І квітни дивними квітами.

Будь леготом,

Цілуй і гори, й доли,

Стань піснею,

Печаллю,


Коли плачу…

Тільки не стань роботою ніколи, -

Бо я тоді тебе навіки втрачу!

Поезіє, з душі моєї лийся…


«Я так люблю на цьому світі дуже

Усіх і все – і радість, і печаль…»

1ведуча: Від людей зазнала А. Дущак і кривди, і прикрощів, від людей зігрілася теплом і добротою. На собі відчула, що є зло, і що добро. Хоча, якщо б довелося класти на терези обидва ці поняття, шалька зі злом безнадійно тягла б додолу. Бо скільки тепер не роби добра, воно не в силі компенсувати зло, завдане дівчині, може, й долею, але не без участі людей. Не народилась ж бо вона калікою. Вчилася у школі, як усі, а потім захворіла. І її лікували…

Довго лікарі не могли установити діагноз, а потім сказали, що системна червона вовчанка. Діагноз виявився помилковим, а неправильне лікування вплинуло на організм і призвело до повної нерухомості. За лікування ніхто не брався. Через кілька років був встановлений діагноз – інфекційний поліартрит.



«Моїм цілителям» - назвала вона один із віршів, з якого все стає зрозумілим.

Я вам усе прощу: всі ваші помилки,

Які для мене, мов фатальність, стали,

Діагнози усі, які ви клали

Холодним звичним порухом руки.

І кулі сліз, з якими сніг упав

На материнську голову святу,

Вінчальне біле плаття і фату,

Не пройдені стежини поміж трав.

Прощу і юність, і молодість мою,

Моїх дітей, які не народились,

І мрії всі, що так і не народились,

Весну, що нерозвеснилась в маю.

Прощу усе: що змовка пісня рання,

Усе моє скалічене життя…

Тільки б одне, одне було знаття,

Що помилка оця у вас – остання!
2 ведуча: Навіть у цих, крізь біль, писаних рядках немає і нотки злості. І так у всіх її серцем писаних віршах (кожен рядок дається не без болю, пальці ледь тримають ручку) є все: любов і надія, світло і радість, біль і туга… А от злість, лихослів’я їй не притаманні.

Ти, недуженько, гадала,

Що утопиш мене в горі,

Тільки зась! Дарують міцність

Вечорові диво-зорі.

Ти мій дух не переможеш,

Не зламає мою волю,

І душі тобі торкнутись

Я, недуго, не дозволю.

Ти сама того не знаєш,

Що відкрила мені очі, -

Подивися, диво граєм

Радість в серденьку хлюпоче.

І снаги дарує поле,

Дереглуй, лука, толока,

Вузька стежка біля тину

І хатина світлоока.

Дає кріпості і сили

Край чудовий, - Буковина, -

Вона – рідна моя мати,

А я є її дитина.

Отому я і щаслива

В дні веселі і не дуже,

Тож, недуго, марно в злобі

Кришиш трійлом свої зуби!
1ведуча: Коли стає особливо боляче, коли здається, що терпіти вже несила, Анночка звертається до Бога.

О, Боже мій! О, Всемогутній Боже!

Якщо не Ти – то хто мені поможе?

Подасть надію у наступний день?

Хто витре сльози доброю рукою,

І хто ж бо дасть душі моїй покою

І сил додасть, щоб дивнішу з пісень –

Пісню життя – Тобі лиш проспівало

Серце моє? Бо почасі так мало

Снаги бува у тілі, Божий сину…

Тож будь зі мною в кожну хвилину,

Не відступи, Ісусе, і на мить.

Життя своє і долю я вручаю

У твої руки. Вірю я і знаю, -

Ніщо ж бо зле не зможе підступить, -

Як буду я ведучая Тобою

Земним шляхом, що радістю й журбою

Встеляється. Не дай мені замкнутись

Від тягот світу, від чийогось зла,

В самій собі. Від сонця відвернутись,

Аби душа моя не омертвіла,

Аби вогнем отим я не згоріла,

Що не дає ні світла, ні тепла…

2 ведуча: Давно відомо: співчувати горю іншої людини може той, хто сам багато пережив. А що вже випало на долю Анни Дущак, можемо собі уявити. Поетеса зізнається:

Чи у житті своєму зможу віднайти

Слова, які б сягнули висоти,

Якими би тебе зуміла оспівати,

Моя старенька і святая мати?
1 ведуча: І тому не є випадковістю, напевно, те, що першим із надрукованих поезій у другій збірочці Анни Дущак «Спитай себе» є вірш «Вічні істини», епіграфом до якого є святі слова з Біблії: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Бог твій дав тобі».

Можуть покинути друзі,

І родичі всі забуть, знаю,

Мимо пройти товариш

Може в найтяжчий час.

І тільки життя усе сонцем,

Вірним і відданим, сяє.

Мати, у холод й негоду

Теплом зігріваючи нас.

Лиш мамине серце прощає,

Як нічиє в світі цьому,

Лиш мамине серце чекає,

Як нічиє на землі.

І світлом цвітуть за опівніч

Віконечка рідного дому, -

Жде Віра, Любов і Надія,

І хлібець весь час на столі.

Для неї найбільша біль – наша,

І горе найбільше – то наше,

І радість найвища –то наша

Для матері є во віки,

Гіркі найпекучіші сльози,

Тривоги. – то наші, тонаші…

В поразках – вона наша сила,

Її – наші лаври й вінки…

Можуть покинути друзі,

І родичі всі забуть, знаю,

І мимо пройти товариш,

Коли у журбі буду я.

Та тільки до Тебе звертаюсь,

І тільки тебе лиш благою:

Не гасни, свята моя Правдо! –

Матусенько! Мамо моя!..

2 ведуча: У важкий час живемо ми нині, багато горя й біди є довкола, але мусимо жити, сіяти добро в людських душах, бути мило сердними. І тоді здається, що зло перемогло. Це тому, що про нього всі говорять, пишуть, з екранів телевізорів на нас часто дивляться не люди, а звірі в людській подобі: вбивці, грабіжники, ґвалтівники. Але добрих людей дуже-дуже багато! Просто вони чинять свої благородні справи мовчки, вони не афішують їх. Для Анни Дущак справжня людина та, яка має добру душу, якій «чужії болі обпікають груди». Нелегко такій людині, не має вона спокою. Частіше плаче, аніж сміється, але то є справжнє життя.

Ой не будеш мати в світі цім спокою,

Бо ти народилась з душею такою,

Як будилась днина в голубім світанку,

У рожево-білім веснянім світанку.

Ой, душа ж бо щира, вірна, як лебідка,

І ранитиме серце, травнева квітка.

А травневу квітку часто б’ють морози,

І тому-то очі ронять часто сльози,

І тому сумують, скапують журбою, -

Ой, нелегко жити з долею такою, -

Як чужії болі обпікають груди,

То чи буде спокій, чи той спокій буде?..

1ведуча: Ми сьогодні маємо бути милосердними не тільки до людей, а й до всього, що нас оточує: тварин, рослин. Людина вже стільки знищила, що поставила під загрозу своє існування на Землі. Про вандалізм, про жорстокість у ставленні до природи ми не раз писали у своїх творчих роботах. Але зізнаймось чесно: серед тих, хто нищить,- і ми з вами. У Анни Дущак знаходимо чимало поезій, у яких вона порушує цю проблему. Чи то бездомний собака, чи оберемок зірваних квітів, чи занедбана криничка – не має значення. Для неї все живе, все потребує захисту, людської доброти. Послухаймо ці вірші.

Не рвіть кіток.

Не убивайте.

Життя одне.

Не віднімайте.

Воно дано їм, як і нам, -

Радіти сонцю

і вітрам.

Вчувається, що плаче у саду

Мурована стара криничка.

Я подумки до неї знов іду, -

Води черпнула, умиваю личко…


Вода в посуху напувала всіх,

Водицю всю, до краплі, віддавала!

Закинули… забули… Чи не гріх?!

Вона ж людей від смерті рятувала.



2 ведуча: Анночка часто згадувала: «Коли ми повернулися з лікарні додому і мене з машини несли до хати, я глянула в бік лугу й лісу і була просто приголомшена тою чарівною красою, яка відкрилася моїм очам. Ні, ніяким поетичним словом не передати тієї краси! Дуже хочу заночувати під зоряним небом! Я так колись любила подовгу дивитись у таємниче зоряне небо!».

А чи часто ми піднімаємо погляд у небо, чи часто милуємося зорями? Напевно, ні. Ми просто не бачимо тієї краси. Яка є довкола:

А там, за шибкою вікна, А там, за шибкою вікна,

В блакитних росах буйні трави, Вузенькі стрічечки-стежини

Дуби крислаті й кучеряві В тонкому плетиві ожини,

І неба голубінь ясна. І біла липа запашна.


А там, за шибкою вікна, А там, за шибкою вікна,

Вітри в’ють гнізда в верховітті Ячмінь налитий достигає.

І наймиліша в цілім світі І чую: соловей співає –

Цвірінькав пісня голосна. Так, ніби все іще весна…


1ведуча: Анночка усвідомлює себе як часточку природи, часточку Всесвіту. Природа, як і людина, радіє і сумує, плаче і сміється. Дощ – це сльози, якими вмивається земля…

Дощ, як дитина незупинно плаче,

Сльозами захлинаючись щомить.

Його печаль мені також болить, -

Та чим йому зараджу я одначе…

Земному смутку, неземній журбі

Моя розрада – зайвина буденна…

Полегшить біль стараюсь надаремно, -

Я добре знаю, знаю по собі.

Бо лиш сльоза полегшення несе,

І тільки болем біль і переможеш.

Не треба слів, словами не поможеш,

Хай дощ ридає, виплаче усе…

2 ведуча: А ось інша картина природи – вечір і все, що його супроводжує: місяць сріблястий, зірниці високі… Дівчина дякує долі за те, що живе, що може споглядати цю красу.

Вечір торкнувся рукою мохнатою

Неба, долин і ярів,

Кедра густого за нашою хатою,

Річки низьких берегів,

Лісу, левад, залізниці, полянок…

Десь, рогозом шурхочи,

Присмерку темного стелить серпанок,

Нічці назустріч ідучи.

Світло далеке зірниці високої

Злотно назустріч сяйне.

Я найщасливіша в світлому спокої,

Злившись з землею в одне.

Місяць сріблиться у дивоколі,

Пестячи рясно траву, -

Знову і знову я дякую долі

Тільки за те, що живу,

І що голубить рукою мохнатою

Вечір дрімливе село,

Кедр неспокійний за нашою хатою, -

Все, що у серце вросло…
«А ти мені даруєш ясні зорі… Приносиш у долонях цілий світ…»
1ведуча: Інтимна лірика… Чи є на світі такий поет, який би не оспівав кохання – одне з найсильніших людських почуттів. Данте і Шекспір, Гете і Байрон, Пушкін і Міцкевич, Шевченко і Леся Українка, Симоненко і Стус… Усіх не перелічиш. Прекрасна інтимна лірика і в Анни Дущак. І тут коментарі зайві. Хай звучить таємнича поезія кохання!
Я подарую все тобі, коханий:

І чистоти чарівний цвіт весняний,

І мрій моїх блакитну глибину.

Я подарую все тобі, коханий!..

У літню ніч, усіяну зірками,

Обпалена вустами-пелюстками,

В обіймах рук жаданих не засну.

У літню ніч, усіяну зірками!..

У музиці кохання неземного,

У не згасанні полум’я святого

Ми віднайдемо щастя таїну…

У музиці кохання неземного!..




      1. ведуча:

Ніч темно-синю надягла вуаль,

Між хмар яскраві розтрусила зорі.

Розстались ми з тобою на мінорі, -

Кохання світло має тінь – печаль.

А тихо так, ніде й не шелесне, -

Застигли хвилі щастя неземного.

І на планеті всій нема нікого

Багатшого! Тож зрозумій мене…



1ведуча: Немов зірниця синього світання,

Твоя проста, як зелен-хміль, любов.

Весна, говорять, то пора кохання,

Мені ж бо осінь схвилювала кров.

Горнусь, неначе до землі барвінок,

До твойого високого плеча.

Й гірких не буде у житті сторінок,

Доки горить на двох одна свіча…




      1. ведуча: О. Боже! Дай же сили жити,

Або візьми мене з землі.

Бо я не можу не любити,

А я маю лиш одні жалі.

Це серце дав мені Ти в груди

І душу, як весняний хміль.

Ніколи спокою не буде, -

Б’є мороз, і заметіль.

А я ще щастя і не знала,

Ще радості не допила…

Її крізь вікна виглядала,

Хвилини кожної ждала.

І ніби… ніби дочекалась!..

Чарівний келих піднесла

До спраглих вуст… Опам’яталась:

В долонях – тільки кулька скла…
«Злечу у небо. Злечу нестримно.

І ще раз»

1ведуча: В одному з листів А. Дущак є такі слова: «Як хочеться встати і піти! Піти, не питаючи ні доріг, ні стежок! Піти по тих дорогих серцю місцях! Але це неможливо. Хіба тільки в уяві моїй. Щось дається, а взамін щось забирається. Отак і в мене. Оця прикутість відкрила мені очі багато на що. Тільки тоді розумієш справжню ціну втраченого, коли вже втратив. Якби людина ніколи не знала смутку, вона не змогла б пізнати».
Зламались крила – і не злетіти, -

Хто сказав?!

В полях й на луках зірками квіти

Цвітуть між трав.


Блакитні роси іскряться дивно,

Немов алмаз.

Злечу у небо. Злечу всерівно.

Іще не раз!

Барвистих райдуг вузькі кип тари

Тепло несуть,

В високе небо кудлаті хмари

Мене зовуть.

І злоте сонце, святе світило –

У синю вись.

Зростуть крила, і буде сила,

Як колись!


Вчитель. Тож нехай поетичне крило Анни Дущак підносить нас над проблемами сьогодення, закликає навіки полюбити свій край, землю, на якій стоїть батьківська хата, зорі, які заглядають ночами у вікно, прагнути до того, щоб у нашому серці навіки поселилася любов і доброта, всепрощення і злагода з оточуючим світлом.
Каталог: attachments -> article
article -> ҚазақТҰтынуодағЫ
article -> Элективті пәндер каталогы мамандық 5В070400 «Есептеу техникасы және бағдарламалық қамтамасыздандыру»
article -> Аудит пәнінен курстық ЖҰмыс жазу жөнінде әдістемелік нұСҚаулар, тақырыптар
article -> Капиталдыњ ауыспалы айналымы мен айналысы
article -> Кафедра Правового регулирования экономических отношений
article -> Қазтұтынуодағы
article -> Конспект урока биологии по теме: «Биотические связи в сообществе»
article -> ҚазтұтынуодағЫ
article -> Ќазтўтынуодаєы
article -> 1. Оқу-танысу практикасының мақсаты мен міндеттері


Достарыңызбен бөлісу:


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет