К. М. Третьяков



жүктеу 1.77 Mb.
бет5/12
Дата26.10.2018
өлшемі1.77 Mb.
түріНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

1 грудня 1878 р. перша залізниця з Бахмуту була відкрита для руху.

«Пану Міністру фінансів. Маю честь повідомити Ваше високопревосходительство, що 1-го цього грудня відкрито правильний рух по Донецькій кам'яновугільній залізниці:

-на головній лінії від станції Зверєво, загальної з Козлово, Воронежсько-Ростовською залізницею до станції Хацапетовки;

-на гілці від ст. Хацапетовки до ст. Микитівки, загальною з Курсько-Харково-Одеською залізницею;

-на гілці від ст. Дебальцево головної лінії до Луганського заводу;

-на гілці від ст. Дебальцево головної лінії до ст. Краматорської, загальної з Курсько-Харково-Азовською залізницею, і на розгалуженні цієї лінії до Бахмуту; всього 389 верст. Міністр шляхів сполучення генерал-ад'ютант Клейнміхель».

На залізницях Бахмутського повіту на початку 80-х років працювали 1273 особи: 624 робітники та кочегари, 231 машиніст паровозів 183 стрілочники, 40 жандармів, 6 лікарів та 13 фельдшерів. 61 торговець мали крамниці. При станціях Дебальцеве та Попасна діяли 2 школи для 130 дітей робітників та селян (2 вчітелі).

У 1910-1912 рр. велося будівництво залізничної лінії Харьков-Яма-Микитівка. Бахмут був розташований в улоговині і з'явилися два проекти: дорога повинна була пройти через міський центр і базарну площу, в другому варіанті - по західній околиці міста з будівництвом нового вокзалу. Залізнична гілка Яма-Микітівка мала станції: від Ями до Солі 17 верст, Соль-Пост (Парасковіївка) 7 верст, Пост-Бахмут 7 верст, Бахнут-Курдюмівка 15 верст, Курдюмівка-Микитівка 5 верст. Всього 66 верст. Вартість квитка залізницею по губернії - від Бахмуту до Катеринослава (303 версти) становила: 1-й клас 10 рб., 2-й 6 рб., 3-й 4 рб. Від Часів Яру до Петербургу було, наприклад, 1615 верст. Проїзд в 1 кл. 8.45 рб., у 2 - 5.07, у 3 - 3.38 рб. 4 кг. багажу коштували 16 коп. Потяги прибували на Миколаївський вокзал Петербургу. В 1912 р. став функціонувати 2-й вокзал Бахмуту, в особливому царському павільйоні «Ротонда» бахмутські урядовці, гімназисти, інтелігенція, купці вітали проїзд через місто царя Миколи II з сім'єю на відпочинок на Кавказ.

Бахмут був містом двох вокзалів, по вулицях на станції і назад щорічно провозилося до 6 млн. пудів вантажів: до 100 тисяч пудів мануфактури, 150 тис. пудів галантерейних і бакалійних товарів, 10 тис. пудів порцеляно-фаянсового і скляного посуду, 50 тис. пудів західноєвропейських і кримських вин, 50 тис. пудів шкір, взуття і шуб, 25 тис. пудів горілки, 150 тис. пудів залізних виробів, линви і дьогтю, до 200 тисяч пуд. лісу, понад 10 тис. пудів химіко-москательних товарів.

Утримання мостів у Бахмуті через балки Сапату та Чиркову, будівництво мосту у Ступках було на кошти Думи. У 1895-96 рр. виникло питання перенесення шляху на Ростов з вулиці Ростовська, оскільки вона була крутою, а міст поганий. Почалося будівництво за рахунок земства мосту через р. Бахмут по вул.Великій Миколаївській.

У зв'язку з появою в Росії перших автомобілів Бахмутська Дума 23 липня 1896 р. вводить збір "з велосипедів і автоматичних екіпажів".

Перший автомобіль в Бахмуті з'явився в 1898 р. - "Роллс Ройс" належав В.Г. Французову, власнику гасових складів, цегляного, алебастрового і гвоздильно-миличного заводів. Мали автомобілі Г.С. Лобасов, М.О. Ковалєвський.

З Бахмутських газет можна встановити, що в 1908-1910 рр. в місті була приватна авторемонтна майстерня. Декілька автомобілів належало управлінню залізниці - "їх поява на вулицях збирала натовпи обивателів і зграї собак".

У 1914-1917 рр. в місті базувався 25-й Запасний полк, що мав автомобільну роту з декількома полуторками для перевезення новобранців і військових вантажів. В роки громадянської війни транспортні засоби - коні і автомобілі - піддавалися численним конфіскаціям і експропріаціям.

Шляхи у повіті у 1900 р. були скотпрогонні, транспортні, проселкові, була видана їх карта (по 10 р. примірник), підїздні шляхи до підприємств. Відбулися ремонти мостів у Новоекомічному, Іванвці, Покровсбкому, Гришино, балці Грязна, Сантуриновці. Ремонт Торецького мосту 500 рб. Будується міст у Ступках. На 1914 рік виділялися кошти на дороги в Лісичанську 1 верста мощення каменем, в Авдотьїно-Юзівці 5 верст мощення, в Дружківці-Софієвці 20 верст мощення. Використовувалися механічні котки, встановлювалися стовпчики. Камінь брався гранітний, пісковик і вапняк.

Земство ремонтувало мости в с. Покровське і ст. Деконська через р. Горілий Пень, в Ступках-Іллінівці, селах Луганське, Гришино, Дружківка, Костянтинівка, Курахово.

У 1895 р. в Бахмуті з'явилася перша телефонна станція на 120 номерів. Отримання кожного нового номера телефону було пов'язано з обов'язковим рішенням Думи. Так, промисловець В.Г. Французов отримав дозвіл на установку другого телефону після сплати на розвиток телефонізації 1000 рб.

Розвиток промисловості, торгівлі у повіті вимагав нагальна швидкого звязку підприємств з Бахмутом, Катеринославом, Харковом.

Вперше питання про телефонну мережу повіту було розглянуто на сесії земського зібрання у 1898 р.

На зібранні 1899 р. заслухали доповідь Предводителя дворянства. Клопотання Управи поступило до Головного Управління пошт і телеграфів Міністерства звязку Росії. Вердикт міністерства був такий, що тільки за казенні кошти провести телефонізацію повіту з влаштуванням центральної станції в Бахмуті неможливо. Але визнано, що справа дуже корисна.

Тому земського землеміра Гринера терміново командирували до власників шахт, підприємств для ознайомлення з проектом, обговорення запланованих витрат.

20 серпня 1899 р. земська Управа підписала угоду з представником фірми «Сіменс і Гальске» інженером Куніковим про підготовку кошторису і плану магістральної мережі в повіті, вимірювання відстаней в натурі, розрахунок експлуатації. Земство виділило кошти для роз’їздів, 3 десятників, 6 робітників. Було виділено 500 рб. на роботи за умови повернення суми в разі передачі фірмі реалізації її проекту.

Передбачалося проектом представника фірми Кунікова мати 76 кінцевих станцій. Центральні: Бахмутську, Щербинівську, Костянтинівську, Горлівську, Юзівську. Магістральна лінія мала 340,5 верст, парні проводи – 1284,2 верст. Загальна вартість на дводротовий телефон становила 161167 рб.

Через брак часу відстань вимірювали по карті. 17 вересня кошторис Куніков розіслав зацікавленим особам.

20 вересня 1899 р. у Управі відбулося засідання представників заводів, шахт, Згоду на телефони дали 32 підприємці. Були присутні представники електротехнічних фірм, механік Ростовської поштово-телеграфної контори Аксьонов, начальник Бахмутського телеграфу Медведєв.

Кошторис Аксьонова розраховувався на однодротовий телефон і передбачав 68000 рб.

Куніков вказував, що Фірма «Сіменс і Гальске» запропонувала більш якісне та новітнє устаткування, кваліфікованих працівників.

На засіданні Управи було ухвалено рішення про встановлення дводротових телефонів на магістральних лініях, однопроводних на кінцевих. Дріт бронзовий діаметром 2 і 1,5 мм, 20 стовбів на версту по існуючих грунтових дорогах, з гаками, траверзами, ізоляторами. Центральні станції – в Бахмуті, Юзівці, Костянтинівці, Горлівці, на содовому заводі Любімова, Сольве і Ко у Лисичанську. Потрібно було 37 телефонів Еріксона, 223 комутатори. Управа клопотала перед повітовим земським зібранням про прийняття ним на себе 50% вартості монтажу магістральної лінії та в тому ж обсязі її утримання.

На початку ХХ ст. гостро постало питання подальшої телефонізації Бахмуту і повіту. Тому встановлювали телефони З”Їзду мирових суддів, в богадільню Мажної, приставу, Червоному Хресту, військовому начальнику, помічнику Катеринославського прокурора. Були введені в дію станції не менше ніж на 4 - 12 номерів (платня по 50 рб. в рік) у с. Луганському, Микитівці, Попасній, Гришино, Камишувасі, Селідово, введені посади монтера і посильного.

В травні 1909 р. в Катеринославі почав функціонувати міжміський телефон, що зв’язав Харків з Катеринославом, Бахмутом і всіма пунктами Донецького басейну.

Телефонне повідомлення було відкрито між містами: Харков-Катеринослав по 2 двопровідним лініям, Харков-Бахмут по 2 двопровідним лініям і Бахмут-Катеринослав по 1-провідній лінії. "Перемови з Харкова і Катеринослава йдуть по всій Бахмутській земській телефонній мережі і, таким чином, міжміське телефонне повідомлення охоплює торгівельно-промисловий, вугільний і металургійний райони".

Доводилося боротися з боржниками за телефон: померли Корецький-Кулябко і Іщенко і «повисли» 180 рб. боргів, виїхали Платонов і Гуревіч - повисли 150 рб. («з'ясувати місцепроживання боржників неможливо»).

ПОЖЕЖНА СПРАВА.

У 1-й половині XIX в. дерев'яний Бахмут горів в 1815, 1823, 1831, 1833 роках. Гасіння пожеж здійснювало населення підручними засобами.

У серпні 1863 р. в Бахмуті була створена пожежна команда. Бахмутська Дума розглядала питання розвитку пожежної справи на своїх засіданнях в грудні 1871 р., травні-вересні 1873 р., в серпні 1881 р., в 1884, 1888, 1889, 1892 рр.

У 1891-93 рр. на утримання пожежного обозу було витрачено з міського бюджету по 6175 рб. Жалування брандмейтерів складало 450 рб. на рік, 18 пожежників одержували середню зарплату 25-30 рб. на місяць, в пожежній команді були коваль, тесляр, два завідувача пожежними трубами. В 1895 р. Дума виділила 96 рублів на ремонт збруї коней, ремонт інструментів і пожежних рукавів - 300 рб., придбала коней на 500 рб., сіно - 400 рб., на оренду приміщення витрачено 231 рб.

У кінці ХІХ ст.. пожежний обоз складався з чотирьох пожежних труб, шести повозок-бричок, возів з баграми, вилами, драбинами, сокирами, лопатами, був 21 кінь. До майна пожежного обозу відносилися 10 пожежних рукавів, 6 драбин, 18 відер, 3 чани, 29 багрів, 24 лопати, 18 сокир. З 1898 р. була збільшена платня брандмейстеру і пожежникам, утримання пожежних коней обходилося в 1962 рб. на рік.

Агент оцінки нерухомого майна Н.С. Смиренномудренський в 1890 р. вказав на 3 пожежі 3 застрахованих будівель на 505 рб. Видано страховки 458 рб. Причинами пожеж були 1 підпал, 1 невідомо, 1 необережність з вогнем.

Для оперативного гасіння пожеж міська Дума з листопаду 1899 р. розмістила в різних районах міста 10 бочок з водою і найманими кіньми, на що було витрачено 550 рб.

На початку XX ст. Бахмут продовжував періодично горіти. В 1905 р у зв'язку з єврейськими погромами згоріло декілька лавок в Торгових рядах. В 1908 р. горів завод В.Г. Французова. В 1909 р. збитки від пожеж становили 23300 рб. У 1910 р. було сім пожеж, які завдали збитків в сумі 1400 рб.

Щорічні витрати Думи в 1907-1909 рр. на фінансування пожежної команди складали до 10 тис. рб. В 1913 р. на складі купця Камінського спалахнула велика пожежа. Газета "Бахмутська копійка" відзначала, що пожежа охопила територію більше 100 кв. м, що підпал вчинив старший прикажчик за незаконне звільнення, а збиток оцінювався в 10 тис. рб.

У 1913 р. у зв'язку з 50-річчям пожежної команди Велика Княгиня Марія Павлівна направила телеграму: "Щіро дякую Бахмутській пожежній команді і шлю поздоровлення". Її ім'я було присвоєно пожежній команді.


СОЛЯНА ПРОМИСЛОВІСТЬ

Виникнення Бахмуту пов’язане із необхідністю захисту південних кордонів Російської держави. Московський великий князь Іван ІV запровадив цілу низку Донецьких сторож, до яких входила і Бахмутська сторожа. Але ще на початку 1500-1505 рр. слобідські козаки несли сторожу по лівому березі Дінця. У 1524 р. дяк Тюфякін. В архівних документах (Розпис Донецьких сторож) Бахмут, як сторожа, вперше згадується в 1571 р. Кількісний склад сторожі був невеликий. Згідно з архівними документами, на Бахмутській стороні стояли шість чоловік, яких присилали з Путивля і Рильська. Охоронці сторожі стежили за татарськими перелазами угору по р. Донець.

Подальша доля виникнення острогу-фортеці Бахмут пов’язана безпосередньо з видобутком солі. Аполлон Скальковський, начальник Статистичного Бюро Катеринославської губернії, кореспондент Статбюро МВС Росії, один із перших дослідників історії Новоросії у першій половині ХІХ ст. писав, що видобуток солі у Торі почався у 1675 р. На прохання Ізюмського козачого полку тут був заснований «Соляний городок».

Потім на правій стороні Дінця на мілководній річці Бахмут маяцькі, торські та ізюмські козаки знайшли соляні джерела, викопали колодязі й заснували слободу. До них «наїздом» для солеваріння приходили донські козаки з Ямполя та Сухаревської станиці. Архівні документи свідчать, що сухаревські козаки «соль на Бахмуте варили и от неприятеля отпор делали» ще в 1683 р.

Вперше фортецю, побудовану на річці Бахмут, було описано в «описних книгах» Білгородського полку капітаном Григорієм Скорихіним. Він писав, що «на речке Бахмут построен городок по обе стороны речки стоячим дубовим острогом; в нем двое проезжих ворот; по мере того городка в длину через речку Бахмут 61 сажень, поперек 16 сажней, а жилья в том городке никакого нет. Подле того городка, вверх по речке Бахмут с правой стороны на посаде построена часовня. Близ часовни построены полковые Изюмского полку для пошлинного сбора, из Семеновской канцелярии для мостового проезду таможенная изба и ратуша Изюмского полку, да около той таможни и ратуши в разных местах построены для торгового промыслу Изюмского полку казаков и Торских и Маяцких жителей, всяких чинов людей 15 амбаров, 9 кузнец. Близ города, на речке Бахмут, устроены у солеварных колодцев Изюмского полку казаков из разных городов 140 сковород соловарных, да разных городов всяких чинов людей 30 сковород».

У 1701 р. солеварів у Бахмуті було вже більше ніж у «Соляном Городке» Тору (цьому сприяли розорення Тору кримцями у 1696-97 рр.). Вірогідно, що це нове поселення у Бахмуті та розташовані тут солеварні, цар Петро Великий вважав важливою місцевістю, у зв’язку з чим своїм Указом від 31 квітня 1702 р. наказав: «Бахмутских жителей: Русских людей ведать торскому приказному человеку, а Черкас (казаков) Полковнику Изюмского Полку Шидловскому».

Таким був початок міста Бахмут та його соляного промислу.

План і опис Бахмуту того часу також можна знайти в описах поручика Петра Язикова із Білгорода, які він зробив у 1703 р. П. Язиков був присланий для огляду Бахмутського поселення по волі царській від воєводи на прохання стольника Ізюмського полковника Ф.В. Шидловського. У своїх Описах про Бахмутське поселення він повідомляє наступне: «На новопоселенном месте, на речке Бахмут: жителей Русских, Торских и Маяцких и иных разных городов – 36 человек; Черкасов (казаков) Изюмского полка Торских и Маяцких жителей – 112 человек; Донских Казаков – 2, зашедших для варения соли. У тех всех жителей: 29 соловаренных колодезей, 49 дворов, 49 изб, 11 амбаров, 48 куреней и землянок. …От того города Тора до речки Бахмута, где построены соловаренные курени, дикой степью 30 верст».

Згадку про містечко залишив і Донський отаман Яким Філіп’єв, який у 1703 і 1704 рр. звертався в Посольський Приказ із новими чолобитними, в яких скаржився на ізюмців.

Поразка помічників К.О.Булавіна під Кривою Лукою 8 липня 1708 року призвела до повного руйнування Бахмуту військами Ф. Шидловського та винищення городян.

У 1712 р. до Бахмуту для охорони солеварень та жителів було приписано 1450 «черкас» у віданні Ізюмського полковника та були встановлені драгунські форпости у Ямполі і в Писаревої.

У 1718 р. солевидобування у Бахмуті було передано до Соляного Правління в Петербург, і з року в рік почало зростати. Але незабаром місто почало потерпати від епідемій чуми, солевари та купці втекли з міста. уряд перервав усі стосунки з фортецею. Тому солеваріння було відновлено лише у 1721 р. Протягом 10 років прибуток від солеварень коливався від 30 до 69 тис. рб.

Воєвода капітан Г. Скорихін вказував, що на початку 30-х рр. ХVІІІ ст., від нападів татар, хвороб і «поступления в ландмилицию» з Бахмутської провінції вибуло 5741 чоловік. Внаслідок чого, Указом від 14 січня 1732 р., на прохання воєводи Г. Скорихіна до Бахмуту було приписано для заготівлі дров та видобування солі по 200 козаків від Ізюмського, Рибінського та Харківського полків.

У 30-ті рр. ХVІІІ ст. фортеця Бахмут була обнесена земляними валами з бастіонами і мала два дерев’яні мости через річку. У форштадті розміщалися: два кам’яні льохи для пороху, хлібний магазин, приміщення грошової казни, цейхгауз для вогнепальної зброї з вогнепускальними гарматами, дерев’яні казарми, суддівське присутствіє, дерев’яний амбар для солі та постоялий двір для купців. У фортеці мешкали 26 дворян, 51 особа духовного звання, 144 купці із 138 членами родин (серед них євреїв – 21), 492 міщан (серед них євреїв – 69), селян-кріпаків – 165, калмиків-мусульман – 69, відставних чинів після 25 років служби – 1.

За результатами доповіді Соляної контори уряд вирішив віддати соляні копальні в приватні руки, вважаючи, що це дасть змогу краще розвинути соляну справу.

В 1732 р. купець Василь Озеров і дев’ять компаньйонів отримали бахмутські і торські солеварні від уряду у «відкуп» на 10 років. За це вони повинні були платити щорічно 50 тис. рб. у казну та віддавати казні половину солі. Указ від 24 грудня 1732 р. встановлював: продажну ціну на сіль, спостереження за промислом і заводами крім воєводи і обер-офіцером із командою. Утримання казенних споруд, сковорід, колодязів і чищення їх після повеней здійснювати за рахунок компанії. Компанія отримувала право на випас худоби, дозвіл на вирубку лісу по Дінцю. Також повинні були ремонтувати фортецю, утримувати гарнізон та артилерію.

Сіль видобувалася «гаманна», «цуркова» і продавалася по 10 копійок за пуд, та «баранцова», яка виймалася із печей та із під сковорід – по 6 коп. за пуд. У Торі всі сорти мали вартість 11 коп. за пуд. Відкупники мали право віддавати сковороди в оренду: у Бахмуті – за 6 рб. на добу, у Торі – за 1,8 рб. Продаж донської та калмицької солі у слобідських полках була заборонена.

У 1732 р. караули у степу було замінено на козаків Бахмутського полку, як писав А. Скальковський, «созданного недавно». Місто мало 4 тис. десятин землі, капличку та три церкви: Троїцьку, Різдвяно-Богородичну та цвинтарну, яка знаходилась за фортечним валом. Покровська церква на той час ще не була збудована.

В архівних документах того періоду також згадуються села, які виникли поблизу Бахмуту: с. Луганське, с. Кодемо поміщика Макара Ларіна, який мав у власності 4 вітряки та млин; с. Покровське, в якому на той час мешкало 689 чоловіків та 702 жінки. В селі було побудовано 2 вітряки.

У 1735 р. Бахмут відвідав управитель Малоросії генерал-лейтенант князь Шаховський, який за дорученням імператриці Ганни оглядав соляні варниці. Він відзначав, що населення дуже постраждало від чуми, втечі на Запоріжжя, та від призовів до ландміліції (Засічної лінії з 1731 р.), а також від полонів татар.

У 1741 р. маяцькі, торські та бахмутські козаки-солевари почали отримувати платню з казни нарівні з Бахмутським полком. А незабаром всі ці розряди місцевих козаків: торських, маяцьких і бахмутських були об’єднані разом для підсилення Бахмутського кінного козацького полку.

У 1744 р. за скаргами населення на коменданта підполковника Спешнєва, до Бахмуту прибув камер-радник Юнкер та інженер-майор Мазовський. Вони також прибули і для відновлення роботи торського заводу. Юнкер описав солеварні заводи. Вони мали 12 відерні підйомні машини. Варіння солі починалося з ранньої весни. Робочих рук не вистачало, для налагодження сковорід присилали ковалів-майстрів тульських заводів за особливим імператорським Указом. Бахмутський промисел з кожним роком ставав все біднішим.

Тому з 1754 р., у зв’язку з малим видобутком солі уряд, за клопотанням гетьмана К. Розумовського, дозволив ввозити до Малоросії сіль з Криму через Запорізьку Січ.

В 1759 р. за поданням генерала І. Хорвата (Нова Сербія) до Бахмуту прибув радник Лодигін. Він зазначав відсутність у Бахмуті казенного солеваріння та «відкупників». Але приватних промисловців, на його думку, було достатньо. В 1765 р. їх нараховувалося по списках до 1000 чоловік.

На початку 60-х рр. ХVІІІ ст. Росія мала потребу в 2 млн. пудів солі. 1,5 млн. пудів солі привозили з Польщі, Криму та Кубані, а 500 тисяч пудів повинні були видобувати у Бахмуті та Торі. Але цього, за визначенням М.В. Ломоносова, ніколи не було. Кримська сіль коштувала 30 коп. за пуд.

У 1765 р. імператриця Катерина ІІ наказала брати сіль полкам Української лінії з Бахмуту. Проти такого насильного продажу був генерал-губернатор Новоросії фон Брандт. Він вважав такий продаж невигідним.

Під час російсько-турецької війни у Бахмуті та Торі побував з еспедицією академік Гільденштедт. Він вказував на гниле повітря у Бахмуті, на необхідність чистити колодязі та будувати градирні.
Антон Гільденштедт — автор першого опису і характеристики грунтів, рослинності і тваринного світу південноросійських степів, першим пояснив походження чорнозему, вперше описав ряд до того невідомих хребетних (сліпець,, новий вигляд ховраха і ін.).

Гильденштедт — один із перших європейців дослідив побут і культуру осетин, інгушів і інших північно-кавказьких народів.

Вчився медицині у Франкфурті-на-Одері.

Докторське звання отримав в 1767 р. в Берліні.

З 1769 р. Гильденштедт — ад'юнкт по натуральній історії, в 1771 р. — професор, в 1774 р. — академік. Президент Вільного економічного Товариства (з 1780 р.).

Не встигнувши видати опис своїх мандрівок, Гільденштедт помер від тифу внаслідок зараження під час лікування сусідів будинку у Санкт-Петербурзі у віці 36 років у 1781 р. Брав участь в академічних експедиціях 1768-1774 р., очолював 2-у Астраханську експедицію. Гильденштедту було доручено обстеження Кавказу в межах Астраханської губернії того часу.

Час перебування Гільденштедта на Кавказі збігся з російсько-турецькою війною 1768-1774 р., і це визначило підвищену увагу дослідника до питань військово-стратегічного характеру.

Гільденштедт чітко усвідомлював власні інтереси і цілі в регіоні, повною мірою і з великою ретельністю виконав покладену на нього місію, досліджував витоки Двіни, Дніпра, Волги і Дона; нижню Волгу, Кавказ; пониззя Дону і узбережжя Азовського моря; деякі райони України.

У 1776 р. у промові на 50-річний ювілей Академії наук, виголошеній французькою мовою, Гільденштедт говорив: «Багато відкриттів академіків суть розумові і зумовлені для одних учених, але вони не даремні будуть і для наших нащадків. Інші, напроти, мають безпосередній вплив в цивільний добробут сучасників наших, і кількість сих останніх відкриттів також вельми велика. Золоте століття Росії, в благословенне царювання всеавгавгустійшої Катерини II, був поднесений вельми корисними для нинішніх жителів Імперії фізичними відкриттями Росії академіки по високому велінню її Імператорської Величності, мандрівниками. Він дав «свідчення таких спостережень фізичних і економічних, що можуть бути безпосередньо Вітчизні корисними сотоваришами моїми і мною». Дослідники знаходять у промові цікаві і яскраві передбачення майбутнього. Вперше вкахано на значення донецького кам'яного вугілля, на каспійського оселедця, на бахмутську сіль.

На початку 80-х рр. катеринославський купець Василь Терентьєв звернувся до Азовського губернатора із проханням віддати йому бахмутський промисел в оренду. До губернатора викликали коменданта Бахмуту полковника Івана Шабельського, який вказав на неможливість відновлення солеваріння та неприпустимість знищення лісів по Дінцю.

А. Скальковський вважав, що ліси у Бахмутському та Слов’яносербському повітах були винищені переважно у 1752 - 1769 рр.

У своїй доповідній записці Катеринославському губернатору Бахмутський комендант І. Шабельський писав: «город Бахмут лежит между двумя горами в низменном месте… церквей четыре: каменная и три деревянных. Купцов 168, мещан - 138, цеховых - 21, разного звания жителей - 1437. В городе за год проходит 4 ярмарки: февраля 2 в день Сретения Господнего; июня 29 в день апостолов Петра и Павла; сентября 8 в день Рождества Богородицы; ноября 24 в день великомученицы Екатерины, длятся дней по пяти… Соляных источников два, приносят больше казне убытка… воздух от источников в летнее время сгущен и противного запаха и не здоров… Здесь располагается уездное правление. Близ города находятся меловые, алебастровые, аспидного, точильного и других камней горы в которых быть и металлам, каменное уголье, но не созрелое… В уезде состоят поселенные Волоской (с. Верхнє), Иллирической (с. Залізне) полки».


Каталог: olderfiles
olderfiles -> Все секретное и тайное всегда вызывает повышенный интерес общественности
olderfiles -> У. Ф. Олбрайт Величина еврейского "долга" шу­мерам становилась очевиднее день ото дня в результате посте­пенного, кропотливого проникно­вения в шумерскую литературу
olderfiles -> И с настоящим английским юмором справочник
olderfiles -> Нажмитдин мухитдинов
olderfiles -> Мухитдинов Нажметдин Баукеевич
olderfiles -> История создания и развития
olderfiles -> В книге на основе изучения и обобщения действующего горного законодательства и практики использования недр в Казахстане анализируются понятие и особенности горных правоотношений, принципы пользования недрами, правовые основы
olderfiles -> В качестве замены или дополнения речи; отношение окружающих к состо-янию речи ребенка; занимался ли с логопедом, каковы результаты
olderfiles -> Общество исследователей истории Ряжского края им. В. И. Гаретовского


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет