К. М. Третьяков



жүктеу 1.77 Mb.
бет6/12
Дата26.10.2018
өлшемі1.77 Mb.
түріНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Шабельський відзначав, що основне заняття населення – рільництво та скотарство. Населення також займається виловом різної риби, звірів. Є тут добра питна вода, ліси, які сильно вирубані у зв’язку з солеварінням. Саме цей документ використано при написанні «Опису міст та повітів Азовської губернії» («Записки Одеського товариства історії і давнини», т. 1.). А.Скальковський вказував на авторство І.В.Шабельського.

Бахмутський купець Василь Терентьєв також пропонував взятися за відновлення солеваріння.

Катеринославський губернатор 21 грудня 1782 р. відправив до Петербурга прохання про ліквідацію бахмутських заводів. У «Описі», що в І-й половині ХІХ ст. зберігався у архіві Катеринославського губернського правління (за посиланням А. Скальковського), перераховано майно бахмутських солеварень: варниць – 2 розміром 33 х 4 сажнів, сковорід залізних – 11, нових – 3, печей – 10, басейнів з дерев’яними стінами – 2, дерев’яних корит – 41, куфів – 19, тяглової худоби – 70 коней та 30 волів. Колодязь «Кирилівський» мав 12 машин із 2 колесами, 2 сараї, колодязь «Хайлівський» мав сарай із 6 насосами. Все це майно було оцінено у 10 тис. рб., на торгах продане за 12 тис. рб.

Наприкінці ХVІІІ ст., у зв’язку із зростанням цін на сіль, Сенат приймає рекомендації про відновлення бахмутських промислів.

Статський радник, вчений-мінеролог Гаскойне спочатку був доглядачем Сиваських соляних промислів. Після дослідження покладів залізної руди та кам’яного вугілля («О копях бахмутских и поисках метал лов») Гаскойне звернувся до Потьомкіна з проектом будівництва ливарного заводу, але тільки після «контрактування» на ливарних заводах Петербургу Платон Зубов як фельдмаршал і намісник Новоросії отримав Наказ Катерини від 14 листопада 1795 р. про будівництво Луганського ливарного заводу, було виділено 650 тис. рб. та приписано 2400 майстрів та робітників.

Імператор Павло І в 1797 р. доручив директору Луганського ливарного заводу Гаскойне провести обстеження бахмутських варниць, перебудувати печі і відлити чавунні черени, сковороди. Згодом, в 1798 р., імператор Павло І за результатами доповіді головного директора Берг-канцелярії, та враховуючи закладку Штеричем вугільної копальні у маєтку на річці Білій, що в 22 верстах від Луганського ливарного заводу, велів зробити спробу відновлення бахмутських та торських солеварень і видав Указ: «оставленные Бахмутские, Славянские солеварни возобновить».

У 1799 р. міністр внутрішніх справ граф В.П. Кочубей по Указу імператора Павла I розпорядився, щоб Катеринославський губернатор і Соляна контора почали роботи в Бахмуті. Сенат відпускає 9278 рб. на чищення колодязів, кладку печей, виготовлення залізних клепаних чренів (сковорід).

Маркшейдер Чернявський заклав у Бахмуті першу бурову свердловину, відправив до Петербургу міністру фінансів Чернишову зразки кам'яної солі. Смерть імператора Павла зашкодила подальшим роботам в Бахмуті.

Костромський майстер солеваріния Ашитков отримував оклад по 10 рб. на місяць. Майстра спіткала невдача - через неправильно побудовані печі і сковороди «досвід зробити було зовсім неможливо», а губернатор доносив до Петербургу «...дія кам'яного вугілля... вельми швидко пропалює і псує кислотою залізний чрен». Невдачі в Бахмуті привели до запитів з Петербургу «якої поведінки майстер Ашитков і чи майстерний у своєму ремеслі?». В 1805 р. Ашиткова засудили «за розкрадання з соляного магазину і кузні різних речей».

Сенат відпускає 9278 рб. на чищення колодязів, кладку печей, виготовлення залізних клепаних черенів, сковорід.

Кінець XVIII ст. став часом закриття солеварень і запустіння фортечних споруд. Після приєднання Криму до Росії Бахмут опинився в «глибокому тилу.

Приєднання Криму відкрило доступ тисячам чумаків до дешевої сивашської солі "кримки". Сіль "бахмутка" вимагала викачування ропи з колодязів, їх ремонту, величезної кількості дрів і доставки кам'яного вугілля. На багато верст навкруги Бахмуту були вирубані ліси байрачного типу, почалася вирубка по Дінцю.

Французький письменник Дюма в середині XIX ст. по дорозі до Астрахані описує здобич солі «кримки»: «...ці озера наливаються водою весною, коли тануть сніги, влітку підчас проливних дощів. Тут же розчиняється кількість донної солі і солі в шарах, на яких покоїться маса води, наступає велика спека і вода випаровується, залишаючи широкі слої солі, що кристалізується... робітникам залишається лише підчіплювати її лопатою і кидати на вози».

На обсяг здобичі самосадкової солі впливали кліматичні аномалії, в дощові роки її яидобуток різко падав.



У царювання Олександра I з прожектами про відновлення солеваріния в уряд зверталися В. Шостак, Д. Бродський, купець І. Зайцєв, міщани брати Білоусови, титулярний радник Башинський, поручик Окороков, міщанин Ольшанський. Деякі з них вирішили відновити солеваріння, засноване на заготівці дрів в районі Маяк і Святогірського монастиря. Надвірний радник Костянтиноградського повіту К. Бродський припускав використовування кам'яного вугілля, наймання на варниці місцевих жителів, в’язнів бахмутського тюремного замку (злодіям на відробіток вкраденого, що відбувають «за дрібні вини»). Сіль, що видобувається, повинна була коштувати не вище 40 коп. за пуд для жителів Бахмутського і Ізюмського повітів. Автор прожекту хотів від властей тільки заборони ввезення сюди «кримки».

Уряд Олександра I в 1808 р. доручає директору Луганського ливарного заводу Якову Християновичу Нілусу вивчити питання про відновлення солеваріния в Бахмуті і Словянську. У квітні 1808 р. міністр внутрішніх справ О.Б. Куракін доручає Катеринославському цивільному губернатору дійсному статському раднику К.С. Гладкому і Слобідсько-Українському цивільному губернатору в Харкові дійсному статському раднику І.М. Бахтіну доручити «пану оберберггауптману Нілусу, щоб він прийняв на себе працю або підлеглому зняти план Бахмутських і Слов'янських соляних варниць і зробити топографічні оних описи». У червні 1808 р. Яків Хрістиянович Нілус побував в МВС в Петербурзі і відправив листи з свого боку Харківському і Катеринославському губернаторам. І.И. Бахтін відправив в Словянськ з Чугуєва губернського землеміра Драгомира «доставити грунтовний топографічний опис колишнім Слов'янським варницям, на яких соловаріння мусить поновитися за допомогою земляного вугілля». Доручення допомагати Я. Нілусу було дане і Ізюмському земському справнику. Далі благих намірів і доручень скласти плани і описи справа в 1808 р. не пішла.Після закінчення Вітчизняної війни 1812 р. уряд знов робить спробу відновити солеваріння в Торі і Бахмуті. 10 травня 1813 р. військовопоселений села Хрестище Федір Ольшанський звернувся до Слов'янського городового ратнера Навроцького з пропозицією узяти солеварні «на наступних кондиціях: відновити ті варниці власним коштом, не вимагаючи від казни ніякої допомоги і винагороди (протягом 4 років), а по приведенні їх в справність і порядок солеваріння з джерел і озер йому одному з виплатою в казну акцизу», який складеться в той момент ще 6 років по 60 рб. «Слов'янським жителям з джерел соляної води бочками і бочонками не брати», сіль продавати за вільними цінами. «Уряд має право віддати їх кому іншому на яких заманеться буде умовах». Ольшанський через 10 років «зобов'язаний здати оні беззаперечно». Міністр фінансів Росії і Департамент гірничних і соляних справ наказали в листопаді 1813 р. ратнеру Словянська у присутності справника і стряпчого повіту, після «розпубліковування» оголошення про торги, провести конкурс «між жителями міста Словянська». 26 листопада 1813 р. торги відбулися, в них брали участь особи різних станів - купець Кисильов, купецькі сини Іван Рогозін і Іван Пятиробльов, міщанин Опанас Каніщев, військовообиватель Федір Ольшанський, прапорщик Захаде, прапорщик Карпов, обиватель Газін, поміщіця Марія Андрійовна Павліщева. Якщо Карпов запропонував платню за «оренду» джерел 1000 рб. на рік, купець Кисильов 1170 рб., міщанин Каніщев 1580 рб., то капітан Тренер за дорученням М.А. Павлищевої запропонував 1600 рб. і виграв торги. 2 січня 1814 р. з Петербургу послідувало розпорядження до Харкова і Катеринослава для «розпубліковування, що бахмутські і слов'янські казенні запустілі соляні варниці запропоновано для відновлення на них соловаріння віддати у володіння приватній особі... деякі просили віддати їм зазначені варниці в утримання». Департамент гірничих і соляних справ вказував, що «в представлених умовах ухвалювалося запозичити ліс з казенних дач, якого дозволу по безлісості тамошнього краю неможливо».Уряд, Міністерство фінансів не поспішали віддавати варниці навіть в приватні руки, поставивши умову претендентам узяти разом і Слов'янські і Бахмутські джерела. Була пропозиція в 1817 р. узяти джерела «у вічне і потомствене володіння..., зобов'язавши платити після закінчення пільгових 6 років по 40 копійок з пуду проданої солі». Уряд встановив з жовтня 1817 р. восьмимісячний термін для нових «заявок відновити виробництво солі на вигідних для казни умовах». Казенній Палаті в Чугуєві пропонувалося опублікувати, щоб «з чесних людей з'явилися охочі заснувати виробництво солеварень власним утриманням для обігу солі на вольний продаж». Цікаве листування в січні-лютому 1818 р. між Слобідсько-Українським губернатором і міністром фінансів, де запитувалося: від якого терміну вважати 8 місяців? Міністр роз'яснив - з жовтня! «Торги бахмутськими джерелами разом із слов'янськими, і разом одній особі віддати!». Проте, Слов'янські варниці були віддані М.А. Павліщевій, а ізюмський справник доносив Слобідсько-Українському губернатору про те, що «з оних тільки озер» в Словянську можна виварювати в рік 1800 - 2200 пудів солі». Департамент гірничних і соляних справ вирішив знов привернути фахівців Луганського ливарного заводу. Тут починав працювати з 1816 р. переведений до Гірничого Департаменту чиновником з особливих доручень і секретарем Департаменту Є.П. Ковалєвський. 19 грудня 1817 р. бахмутський городничий Миронов повідомляв, що «у середині тамошнього міста неподалік річки за течією оної ліворуч два соляні колодязі, які при існуванні в колишній час заводів солеварених були обкладенені дерев'яним зрубом». Колодязі мали глибину до 15 аршин, викачування ропи велося 12 кінними насосами, «сіль виварювалася через коливанську чашу і виходило в оній в добу по 120 і 130 пудів на одній сковороді, яких в минулі часи було числом до 120». Городничий Миронов так описує стан солеварень - «по знищенню заводів і з продажем будов, ті колодязі залишалися без жодного нагляду, згодом часу засипані землею, засмітилися мулом, річковою водою і тепер знаходяться в такому положенні, що ледве можна їх визнати такими, що є в наподобії ям».

28 лютого 1818 р. Департамент повідомив Слобідсько-Українського губернатора, що «вважає за необхідне оглянути на місці бахмутські і слов'янські ключі, покладаючи виконання цього на урядовця обергиттенфервальтера 8 класу Ковалєвського». Євграф Петрович Ковалєвський (якому тоді було 28 років) звернувся до Харківського губернатора «по-перше наказати земському справнику, щоб він після прибуття моєму на місце доставив мені відомості про соляні джерела як колишньої розробки, так по яких проводиться солеваріння, в що обходиться пуд солі промислового виварювання, і в що обходився він раніше, коли знаходилися при джерелах насоси і градирні, що коштують дрова і звідки оні, як дорого продаються будівельний ліс і цегла?». Є.П. Ковалєвський просив і Катеринославського губернатора зобов'язати бахмутского городничого Бабенка «надавати подібне вспомоществованіє при випробуванні бахмутських джерел», виділити «працівників для пошуку за допомогою земляного буру джерел», що завалилися, оскільки геолог вважав, що «запустити колодязі солеварень в дію можливо шляхом розкопок на місцях колишніх колодязів». Для фінансування робіт Є.П. Ковалєвського пропонувалося витребувати з таємного радника в Чугуєві Теплова за утримання майстра Луки Кримановського 1750 рб. недоїмки в Казенну палату. В роботі-звіті «Історичні і статистичні відомості про Слов'янські і Бахмутські соляні варниці» в Журналі МВС Є.П. Ковалєвський писав – «соляні джерела на лівому березі річки Бахмут - 2 колодязі в сажнях десяти від русла поблизу кріпосного валу... квадратні, один глибиною сажень 10, а інший менше...». Чрени вміщали до 360 відер ропи, сіль випаровувалася за 4 години, 6 разів на добу, дрів йшло до 4 кубічних сажнів, при чрені працювали по 2 солевари, одержуючі 1 копійку з пуду». Є.П. Ковалєвський заклав бурову свердловину у старого колодязя солеварні і визначив, що на глибині 8-9 сажнів (приблизно 15-17 м) знаходиться щільний вапняк «важко бурити і соляний росіл, вийнятий з свердловини росіл показав 5 градусів». Помітимо, що дослідники історії Бахмуту завжди зв'язували виникнення солеваріння з існуванням поблизу річки в пластах вапняків карстових провалів, що доходять до шару кам'яної солі. Якраз, Є.П. Ковалєвський першим припустив існування в Бахмутській долині могутніх пластів кам'яної солі для промислової розробки.

Євграф Петрович Ковалевський (10 (21) грудня 1790 р., село Ярошевка Харківського повіту — 18 (30) березня 1867 р., Петербург), директор Гірничого корпусу, з 1830 по 1836 р. губернатор Томська і головний начальник Коливанських і Алтайських заводів, сенатор; з 1856 р. - опікун московського учбового округу. З 1858 по 1861р. — міністр народної освіти. Закінчив Гірничий кадетський корпус в Петербурзі із золотою і срібною медалями (1810 р.).

• 1826 р. — член Гірничої ради Департаменту гірничих і соляних справ Міністерства фінансів.

• 1834 р. — генерал-майор.

• у 1837—1839 роках — директор Департаменту гірничих і соляних справ і член мануфактурної ради.

• з 1839 р. — Почесний член Харківського університету.

• 1843 р. — таємний радник.

• у 1843—1856 роках — сенатор.

• з 1856 р. — Почесний член Академії наук.

Активний учасник університетських реформ - було впроваджено в життя «Високе дарування особам, що відчувають покликання відкривати приватні учбові заклади» (1857 р.). У 1858 р. відкрилася перша в Москві приватна гімназія Ф. Креймана.

У 1856-1858 рр. — Голова Московського цензурного комітету, член московського відділення Головної ради жіночих учбових закладів (1858).

• у 1858—1861 рр. — Міністр народної освіти.

Це був перший міністр народної освіти, призначений імператором Олександром II, напрям, даний Ковалевським своєму відомству, гармонував з великою епохою реформ. Ковалевський висунув на перший план турботу про народні училища, недільні школи і т. п., але із-за нетривалості свого управління встиг зробити небагато.

• з 1859 р. — Дійсний таємний радник.

• з 1861 р. — Член Державної ради.

• з 1862 р. — Президент Вольного економічного Товариства.

• Автор книги «Досвід досліджень геогностических в Донецькому гірському кряжі, «Гірничий журнал», 1827, кн. 2

9 грудня 1819 р. Департамент оголосив «про залишення Бахмутських соляних джерел в дійсному їх положенні». В 1841-42 рр. тут працювала експедиція англійця Мурчисона.

Спроби видобування солі в Бахмуті продовжувалися. З «Справи Департаменту гірничних справ» відомо, що в жовтні 1860 року син купця 3-ї гільдії Степан Аристархович Іваницький із Словянська звернувся до імператора Олександру II з проханням: "займаючись в місті Словянську солеварінням... придбав знання в розшуках в надрах землі соляних джерел..., проїжджав по бахмутскому вигону помітив в деяких місцях повинні знаходитися такі...". Бурінням свердловини Іваницького в 1833 р. керував інженер Кондратьев.

За проханням С.А. Іваницького Бахмутський магістрат виділив 4 десятини землі з орендною платнею в рік 12 рб. сріблом. Іваницький просив царя звільнити його від сплати акцизу на сіль, що здобувається, протягом 12 років.

У 50-ті рр. XIX ст. акцизний податок стягувався з продажу горілки, цукру, тютюну, солі, чаю і інших товарів, входив в ціну товару. Горілчана частка акцизних надходжень в державному бюджеті Росії в 50-60 млн. рб. на рік складала до 30-35% річних надходжень. Уряд передав прохання С.А. Іваницького в міністерство фінансів, звідки в 1861 р. прийшла відповідь, що «клопотання його, як не відповідне -користі казні, підлягати задоволенню не може». Іваницькому наказували вступити в купецький стан в Бахмуті. Після цього з Бахмуту від Іваницького і бахмутчан царю знов прийшли прохання не «залишити милостивейшим рішенням представити можливість бути в числі корисних громадян, прагнучих до суспільного блага». «Якби предмет цей не був зв'язаний з народними вигодами цілого суспільства, я не наважився б звернутися... мабуть в цій справі Богу бажано ощасливити мене, Государ, бути корисним Вітчизні» - купець витіювато міркував про користь «місцевості» від його побудованого заводу, «сотні душ матимуть кращі засоби для того, щоб утримувати себе з сімействами».

Майже два роки вів безуспішне листування з урядовцями Петербургу С.А. Іваницький, дістаючи відмову за відмовою.

Існує ряд монографій та статей дорадянських дослідників В.С. 3іва, П.В. Оля, І.В. Фолюшевського, сучасних українських авторів Ю.В. Макогона. Р.А. Бакланова, В.І. Овіннікова по питанню розвитку солевидобування.

Важливим центром чорноморської торгівлі Росії був Таганрог. В 80-ті роки ХIХ ст. через порт вивозилося товарів на 8,7 млн. рб. Серед постачальників могли бути і бахмутські купці, мали ділові зв'язки з таганрогскими.

Ще з 40-х рр. у Ростові фірма Раллі та Скараманги постачала овечу бавовну за кордон. Фірма мала Торгівельний Дім у Москві.

23 січня 1866 р. газета «Ведомости Ростовской городской Думи» повідомила, що негоціант Іван Петрович Скараманга затверджений Почесним громадянином міста Ростов. У 1871 р. І.П. Скараманга заклав свердловину на північній околиці Бахмуту, що дала дані про могутній шар солі під містом. Роботами керував генерал-майор-інженер В.Г. Єрофєєв.

Єрофєєв (Василь Гаврилович (1822-1884) - геолог, гірничий інженер. після закінчення курсу (1842 р.) в гірничому інституті, завершив свою геологічну освіту у Франції. Службова діяльність Єрофєєва пов'язана з гірничим інститутом, в якому він довгий час був професором палеонтології і займав послідовно ряд адміністративних посад, до звання директора включно. У 1883-84 рр. директор геологічного комітету. Найбільше практичне значення мають дослідження Єрофєєва в Славяно-Бахмутській соленосній області, які привели до відкриття багатого покладу кам'яної солі біля Брянцовки.

У 1871-1872 рр. при бурінні свердловин був присутній профессор- геолог Харківського университету О.В. Буров, про що написав в «Гірничому журналі» (т.1,1 873 р.).

Для вирішення питания про перспективность видобутку кам'яної солі урядом 1876 р. було збудовано дві бурові свердловини - біля с. Брянцевки, що в 10 верстах від м. Бахмуту, отримали 49 сажнів чистої солі.

Статистики губернського земства наводять відомості про другий солевиварювальний завод Віктора Михайловича Онуфрієва у його маєтку с. Большекузьмінівці. У 1881 р. було закладено ствол кам'яносоляної шахти, але на глибині 9 сажнів пішла вода і роботи припинили. Натомість заклали шурф на 15 сажнів та пробурили свердловину до 66 сажнів у жовтні 1882 р. На будівництво заводу В.М. Онуфрієв витратив 40 тис. рб., на свердловини 50 тис. 18 липня 1884 р. завод було збудовано-цегляний на 2 поверхи, у нижньому 2 печі з трубою, на верхньому поверсі 2 чрени (працював один). Вода подавалася у свердловину підземною галереєю з недобудованої шахти, насос паровий у 10 к.с. викачував на добу 25 тис. відер ропи (розмивалася квадратна сажінь кам’яної солі). Ропу заливали у чрен 20х9 саженів, ємністю 3000 відер, кіпятили 12 годин, отримували 600 пудів солі за добу. Сіль вигрібали мотиками на довгих держаках. Річний видобуток солі мав становити 120-140 тис. пудів солі.З авод працював у 2 зміни-3 робітники (25 рб. на місяць) у зміну, солевар (60 рб.),помічник (30 рб.). До персоналу належали керуючий, коваль з помічником, водовізник, охоронець, Робітники мешкали у бараці, були з с. Парасковіївки.

У Званівській волості у маєтку Гаврилова варили сіль.

Криза 1884 р. призвела до використання тільки 5 чренів з 14 (систем Ланге та Перре). Кожен давав по 700 пудів солі. Мав розміри 36х12 аршинів. Концентрація росолу становила 25%, для хімічного очищення вапняним молоком його зберігали у 2 ємкостях по 100 тис. відер. Росол викачували насоси з паровими двигунами та машинами по 25 кінських сил,об’єм викачування ропи становив 25 тис. відер на добу, були ще 3 резервні машини.

Коли почалися проблеми із збутом солі, що не поступалася за якістю англійській (Ліверпуль) і «кримці», міський Голова В.А. Ангеліді відзначав, що «публіка не звернула увагу на якість солі і по звичці купує іншу, тому що... продається дешевше».

У 1875 р. у Росії видобувалося 4 млн. п. камяної солі та 14,4 млн. п. виварної.

В 1883-1884 рр. студенти IY курсу фізико-математичного факультету Харківського університету обстежували завод Скараманги.

В 1881-84 рр. на солевидобуванні в Бахмуті працювало 72 сімей з міста, 73 з Луганської, Зайцівської, Званівської, Покровської, Камишувахської, Лисичанської волостей, 24 з Павлоградського, Катеринославського, Ростовського, Словяносербського повітів, 172 сім'ї з Курської, Калузької, Харківської та інших губерній.

Робочій день з травня по серпень становив 14 годин, зимою та восени 9 годин. Технічний персонал складали 2 керуючих, механік, касир, кореспондент, 4 прикажчика.

Криза 1884 р. призвела до використання тільки 5 чренів з 14 (систем Ланге та Перре). Кожен давав по 700 пудів солі. Мав розміри 36х12 аршинів. Концентрація росолу становила 25%, для хімічного очищення вапняним молоком його зберігали у 2 ємкостях по 100 тис. відер. Росол викачували насоси з паровими двигунами та машинами по 25 кінських сил, об’єм викачування ропи становив 25 тис. відер на добу, були ще 3 резервні машини.

Чрен-сковорода представляв, за описом В.П. Горшкова по кресленнях заводів ХІХ-ХХ ст., велике корито, зроблене з котельного заліза завтовшки 6-8 мм. Чрени мали прямокутну форми 6-8х10-12 м із стінками заввишки 0.4-0,5 м. Для зручності вигрібання солі стінки мали кут 110-115 градусами; бічні стінки чрена були вертикальними. Виготовлявся чрен з прямокутних пластин заліза - полиць 10 х 10 - 20 вершків, завтовшки 7 мм. З'єднувалися полиці заклепками діаметром 16 мм. в кузні.

Чрени встановлювали у варницях на стінки «жарових» ходів печей. Жарові ходи печі розташовувалися під чреном по всій довжині.

З довгих сторін чрену знаходилися «полиці» — деревяний настил-ковпак з витяжною трубою, на якому сушили сіль.

Полиці ділилися дерев'яними стінками невеликої висоти на секції.

Дрова - колоди завдовжки в 1,5 аршина після розжигу топки рівно укладалися на всю висоту.

Новий чрен нагрівався до 80 градусів, щілини промазували житнім тістом. Після цього він заливався розсолом на висоту 4-5 см. і поступово висота рідини доходила до 20 см і температура до 105-108°С. Розігрів чрена тривав 4-5 годин.

З підвищенням концентрації починали виділятися вуглекислі солі кальцію, магнію, гіпс і інші домішки, які осідали на дно у вигляді кірки чреннго каменя. Через 5-6 днів варіння товщина чренного каменя досягала 3-5 см, він викликав перепал металу, деформацію і пропалення, метал нагрівався до червоного коліру. Розсіл потрапляв на розжарені плити і проїдав їх.

На дні чрена кристали поэаренної солі «винімальщики» підтягували скреблами до похилих країв сковороди. Було 2 гребла, що відрізнялися довжиною держака від 3 до 6 м.

Сіль лопатами викидалася на полиці. Після того, що сіль підсушували на полиці її зсипали в мішки на склад — «магазею».

Чищення чрена передбачало видалення чренного каменю: очищали поверхню від солі і заливали прісною водою для розпушування каменя, через 3 години воду спускали, починали «отколотку» каменя.

При прогоранні дна замінювали полиці, зрубували заклепки, нова полиця встановлювалася по отворах знизу чрена, вставлялися розжарені заклепки, ричажковим ковадлом заклепки розковувалися.

Складовою частиною варниці була піч. Довжина колосникових грат в топках 3,3 м. Топок на 1 чрен було 2 з двома дверцями в кожній. Внутріщня поверхня топки, склепіння і перший газохід викладалися з вогнетривкої цегли, а решта кладки чревна виконувалася з червоної цегли.

Коли почалися проблеми із збутом солі, що не поступалася за якістю англійській (Ліверпуль) і «кримці», міський Голова В.А. Ангеліді відзначав, що «публіка не звернула увагу на якість солі і по звичці купує іншу, тому що... продається дешевше».


Каталог: olderfiles
olderfiles -> Все секретное и тайное всегда вызывает повышенный интерес общественности
olderfiles -> У. Ф. Олбрайт Величина еврейского "долга" шу­мерам становилась очевиднее день ото дня в результате посте­пенного, кропотливого проникно­вения в шумерскую литературу
olderfiles -> И с настоящим английским юмором справочник
olderfiles -> Нажмитдин мухитдинов
olderfiles -> Мухитдинов Нажметдин Баукеевич
olderfiles -> История создания и развития
olderfiles -> В книге на основе изучения и обобщения действующего горного законодательства и практики использования недр в Казахстане анализируются понятие и особенности горных правоотношений, принципы пользования недрами, правовые основы
olderfiles -> В качестве замены или дополнения речи; отношение окружающих к состо-янию речи ребенка; занимался ли с логопедом, каковы результаты
olderfiles -> Общество исследователей истории Ряжского края им. В. И. Гаретовского


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет