К. М. Третьяков



жүктеу 1.77 Mb.
бет8/12
Дата26.10.2018
өлшемі1.77 Mb.
түріНавчальний посібник
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

В.В. Вілінський заявив про відсутність представників Бахмуту і Криму, але З’їзд в особі секретаря П. Пестерева не дав провести обговорення і, фактично, проігнорував думку представника залізниць про картельну змову слов’янських солепромисловців, що виробляли 6 млн.пудів солі (на третину більше бахмутських копалень і солеварних заводів), з метою знищення конкурентів та відвоювання монопольно ринків збуту.

На ХІІ з'їзді гірничо-промисловців Півдня Росії у 1887 р. гірничий інженер М.С. Авдаков зробив доповідь про потреби словянських та бахмутських солевиварних заводів. Розвиток видобування камяної солі у Бахмуті створив умови різкого спаду виробництва солі у Архангельській, Вологодській, Пермській (закрився Дедюхінський завод Строганових за нестачею палива та скоротив виробництво завод Шувалових), Астраханській, Ставропольській губерніях, майже знищилося виробництво Маничської, Сивашської солі. Тому солепромисловці вимагали від уряду встановити податок на сіль від 1\2 до 3 коп. у віддалених губерніях та 7 коп. з пуду камяної і 6 коп. з виварної у Харківській та Катеринославській губерніях. У держбюджеті Росії акциз з солі становив 15 млн. рублів з продавців та споживачів, господарства. Відміна у 1881 р. соляного податку призвела до розширення її виробництва, споживання населенням та промисловістюсіль була дорогою для бідного населення та сільського , розвитку скотарства та обробки шкір, повернула державі мільони золотом від відмови закупівель закордонної солі. За 7 років виробництво солі у державі зросло на 18 млн. пудів. Причому приріст видобутку у Харківській та Катеринославській губерніях зріс з 9 млн. до 16 млн. п. солі за період 1881-87 рр. Ця сіль продавалася у Білорусі та Прибалтиці, тоді як Пермська на північному сході центральної Росіїї до Москви та Вятки, а південні солі на півдні.

Введення гірничої податі на сіль здорожить словянську та бахмутську у Варшаві на 14-17 коп. з пуду, у Мінську на 10-15 коп.

З'їзд звернувся до Сенату не вводити гірничу подать на сіль, бо це може знищити соляну промисловість Донбасу.

Найбільш прийнятним був маршрут по залізниці Краматорськ-Київ-Ковель-Варшава, як самий короткий у 1596 верст. Але був ще коротший шлях 1486 верст від Деконської-Гомель-Брест-Варшава. Саме такий маршрут прохали від МШС, при обговоренні представник Південно-Західної залізниці ухилився від відповіді, а представник заводу Скараманги Брусіловський підтримав слов'янських та деконських промисловців.

Вимагали від залізниць перевісу вагонів безкоштовно на 18 пудів (600+18), оскільки сіль розсипається, здувається за час транспортування. Крім того, треба було повертати перебор залізничних тарифів за накладними відправникам.

В 1912 р. петербурзькі акціонери, серед яких був відомий промисловець О.І. Путілов, Російсько-Азіатський і Сибірський банки завершили будівництво копальні «Бахмутська сіль» в двох верстах на північ від заводу Скараманги, почалося інтенсивне відкачування води, різко впав рівень ропи у свердловинах солеварного заводу. А.Е. Скараманга зазнала величезних збитків. В.А. Ангеліді писав до Петербургу, що «...бахмутський солеварний завод, власник якого перший ризикнув витратити величезний капітал, остаточно загине від конкуренції з шахтами».
І. Тімме, проф. Гірничого інституту в «Нарисі сучасного стану гірничозаводської справи в Донецькому басейні» в 1889 р. писав, що Брянцевську копальню заснував генерал М.М. Лєтуновський, керівником був барон Клод фон Юргенс, гірничий інженер. Харламовська копальня управлялася гірничим інженером Марцианслі де Делінесті, його заступник О.І. Романов.

До початку ХХ ст. відносяться наступні дані.

Південно-російське солепромислове Товариство, соляна копальня «Нова Велічка». Зав. технічною частиною інженер Б.Б. Старіновський, зав. комерційною частиною В.А. Айзенштейн. Директор розпорядник інженер С.І. Рабінович. Річне виробництво - 5 млн. пудів.

Голландське Товариство для розробки кам'яної солі в Росії- соляна копальня «Петро Великий». Зав. технічною частиною: І.І. Шерер. Зав. комерційною частиною Ван-ден-Мейзенберг.

Солепримисловцям було невигідно відправляти сіль зі станцій Деконська та Кудрявка, вони просили це робити на станції Сіль.

Статистика травмованих на 100 млн. пудів продукції у камяносоляній промисловості становила у 1904 р. - 26 випадків, у 1905 р. – 22, у 1906-5, 1907-68, 1908-4.

У вугільній промисловості Півдня у 1908 р. травмованих було 498, металлургії - 468, видобутку залізної руди 223 робітники.

Порівняння кількості загиблих на 1000 робітників у вугільній промисловості видокутку солі має такий вигляд:

1904 1908

Вугільна 2,1 2,9

Соляна - 0,21

Втрачали повністю чи частково (за Законом 1903 р. до 3 днів) працездатність в середньому за 5 років на кожну 1000 робітників у вугільній промисловості Півдня Росії - 23, на маталлургійних - 42, на соляних копальнях - 0,8.

Видобуток камяної солі бахмутськими копальнями становив у 1906 р. 26,4 млн. пудів. Вартість пуду від 3 до 15 коп.

У 1907 р. соляні копальні видобули Харламівська 5,8 млн. п., Брянцевська 8,3 млн. п., «Петро Великий» 4 млн. п., копальня Пшеничного (с. Покровське, кол. Клейменова) 2,7 млн. п., «Нова Величка» - 4,7 млн. пудів, всього 25,5 млн. п. за ціною пуду 7-10 коп. В 1908 р. загальний обсяг донецької солі становив 32,6 млн. пудів.

З 19 солевиварних заводів Словянська ропу з свердловин видобували Залєський 1-й, П.В. Михайловський, М.І.Іванов, з 2 свердловин брати С. і Є. Іщенки. Концентрація солі була від 10 до 24%, глибина свердловин до 50-60 сажнів.

Інші брали ропу з озер.

На солеварнях було 5 парових машин, 64 чрени, використовували 64 куб. сажені дрів та 2,7 млн. пудів камяного вугілля. На варницях працювало 543 особи. Собівартість пуду солі коливалася від 8 до 19 коп.

У порівнянні з 80-ми рр. ХІХ ст. змінилися власники заводів: ними були Рабінович, Цимбал, Липовські, Суне, Пшеничний, Ривош, Малов, у Залєськиї було 4 заводи.

У Бахмуті на заводі Скараманги діяло 3 свердловини, 3 парові машини, використовувалося 768 тис. п. вугілля. Працювало 175 робітників. За рік отримано 908 тис. п. солі за собівартістю 18 коп. пуд.

Працював солеварний завод біля Харламівської копальні з 1 свердловиною на 45 сажнів, ропа мала концентрацію 24%. На заводі була 1 парова машина, 3 чрени, працювало 22 робітники. На рік використовувалося 154 тис. п. камяного вугілля, видобувалося 392 тис. пудів солі за ціною 10-13 коп.

Найбільші витрати вугіллся на 100 п. солі були на Брянцівці-195, найменші у Скараманги-118. Проміжними були витрати вугілля на слов'янських заводах.

Цікавою є порівняльна таблиця видобутку солі у Донбасі

1897 1907

Камяної млн. пуд. 21,3 25,5

Виварної млн. пуд. 5,1 5,8

Тобто, виробництво зростало дуже повільно.

Споживання солі у Росії з 1897 по 1907 рр. зросло з 95 до 111 млн. пудів. Імпорт солі до Росії становив у 1897 р. 0,5 млн. п., у 1907 р. - 3,5 млн. п.

9 залізниць вивезли з Донбасу в 1899 р. 20,8 млн. п.в солі, в 1907-23,9 млн. п.

У 1912 р. виникла потреба побудувати до станції Сіль гілки з Бранцевської, Харламовської, «Нова Величка» копалень. Тариф за перевізку пуду солі до Маріупольського порту становив від 3,19 коп. (Слов’янськ) до 3,55 коп. (Бахмут). Промисловці вимагали зниження тарифів на технічну сіль. З 1910 р. 10 солепромисловців, які виробляли не менш 2000 вагонів солі на рік отримали право обирати уповноваженого для підготовки доповідей та рішень З’їздів.

У 1909-1913 рр. видобуток солі зростав: в 1908 по 1909 рр. 34,5 млн. пудыв, у 1912 - 37,2 млн. п. У загальноросійському обсязі доля Донецької солі становила 27,6 %, зростання видобутку на 11-12 %. У загальному обсязі солі виварна становила до 25%. За період з 1903 по 1912 рр. зростання видобутку виварної солі становило 18,6%.

Сіль видобували 6 копалень, з них 50% становили Харламівська та Брянцевська копальні. Працювало 1175 робітників. Собівартість пуду становила 5 коп. За думкою фахівців копальні працювали на 40% своєї потужності.

Потужний розвиток Лисичанському содового заводу Сольве та Ко. призвів спочатку до споживання за пятнрічку камяної солі з 2 до 5,7 млн. п., потім содовий завод пробурив свердловини у «Новому Карфагені» (Покровська волость, с. Триполь) і проклав трубопровід ропи. Споживання камяної солі у 1912 р. впало.

Копальні перейшли на однозмінну роботу.

Виробництво виварної солі у Слов'янську за період з 1903 по 1912 рр. зросло на 37% і становило 8,5 млн. п. На 23 заводах використовували 86 чренів, працювало 18 свердловин (за 5 років збільшення в 4 рази). Йшло спорудження 3 сучасних виварних заводи з вакуумними машинами потужністю в декілька млн. пудів, в 1912 р. 1 завод запрацював.

Виробництво виварної солі у Бахмуті впало на 33% і становило в 1912 р. 1.069 тис. п. Працювало 4 свердловини.

На всіх виварних заводах працював 861 робітник.

Важливою проблемою стало падіння транспортування залізницями донецької солі за відсутності вільних ринків збуту та неролзвиненої хімічної промисловості Росії. Встало питання експорту на Близький та Далекий Схід, встановлення відповідних залізничних тарифів.

Районами споживання донецької солі напередодні 1 Світової війни були Південь, Центр Росії, Польща, Прибалтика,Західна Україна.

У 1913 р. на копальнях працювало 1175 робітників, Видобувалося 27 млн. п., що становило 27% загальноросійської. Виварювання солі у Бахмуті скоротилося на 33%, становило 1, 064 млн. п.

У Слов'янську на 29 заводах працювало 36 свердловин, 861 робітник.

У Працях 28 З'їзду гірничо-промисловців Півдня Роосії у 1914 р. у доповіді Н.Л. фон Дітмара йшлося, що вивіз солі за 9 місяців 1913 р. становив 28,3 млн.п. камяної 21.8 млн. п., виварної 6.4 млн. п. (зростання 2,5%.). Балканські війни не сприяли експорту солі до Сербії. Промисловці вимагали встановити ввізне мито на імпортну сіль 45 коп. з пуду. Виварні заводи використали 6,2 млн. п. камяного вугілля. На 1914 р. камяного вугілля використано 6,5 млн., антрациту 0,5 млн.п.

Вивіз солі становив: зі станцій Пшенична - 4,9 тис. п. (Катеринослав 215 тис. п.), Деконська - 478,9 тис. п. (1,98 млн.п.), Ступки - 457 тис. п. (829 тис. п.)., Кудрявка 12 тис. п. (546 тис. п.). Виварної з Бахмуту - 2 тис.п. (Катеринослав 30 тис. п., Кавказ 12 тис. п.).

З 1914 р. будували залізничні гілки з «Нової Велички», з Бранцівської та Харламівської копалапь до ст. Сіль, зменшення пробігу на 30 верст, здешевлення 0,6 коп. з кілометро-пуду,

У Слов'янську діяли 3 нові заводи: «Вакуум» Залеських-Успенських, «Триплекс».

У книзі «Загальний огляд гірничої та гірничозаводської промисловості», (1915) вказувалося, що загальний обсяг донецької у видобутку солі у Росії 32,2 %.

Видобуток 1914 р.: 38 млн. п.; 27 млн. п. - камяна, 10 млн. виварної. Виробництво виварної солі зросло на 34%. Бранцівка та Харламівка лавали 9,8 млн. п., «Петро Великий» 4,4 млн. п., «Нова Величка» 3,6 млн. п., Семеновсько-Іванівська - 0 3,1 млн. п., «Бахсіль» 2,8 млн. п. Загальна чисельність робітників становила 1418, собівартість пуду солі становила 10-11 коп.

Виварювання солі на заводі Скарманги скоротилося на 35,7%. Харламівський виварний завод мав 1 свердловину.

Сольве і Ко побудувало росолопровід від «Карфагену» (колишня копальня Голуба) до Лисичанська, було 30 свердловин, видобували 8,5 млн. п.

У Слов'янську виварили більше 9,8 млн. пудів, а у Бахмуті всього 318 тис. п., працювало 36 солеварних заводи (з них 3 вакуумних), 98 чренів. У Бахмуті завод Скараманги не працював.

Звіт начальника гірничого Управління Південної Росії в 1915 р. містить перелік соляних копалень: Бахмутська центральна, Брянцевська, Харламовська, Кузьміновська, «Нова Величка», «Петро Великий», Семеновсько-Івановська (Пшеничного) копальні з даними щодо чисельності парової і електротехніки, чисельності нещасних випадків, хворих, шкіл і учнів.

Цікавою є інформація про існування на початку ХХ ст. народних майстрів, різблярів солі. Відома фігура генерала Летуновського з брили солі заввишки 2 м зберігається у Донецькому областному краєзнавчому музеї.

У 1910 р. на Катеринославській виставці Мала срібна медаль губернського земства була вручена Афанасію Дєльцову «за мистецтво виробів з солі». Подальша доля народного митця невідома.

Існувало більше 8 приватних, невеличких копалень Кишинської, Коровко, Глєфтієнко та інших.

З великими зловживанням коштами акціонерів, втручанням уряду повязана історія будівництва шахти «Нова Бахмутська соляна коп» у 1908-10 рр. У 1911 р. новими засновниками будівництва стали син М.М. Летуновського гірничий інженер Павло Миколайович та власник Російсько-Азійського банку дійсний счтатський радник О.І.Путілов.Шахта почала працювати у 1912 р.



Путілов Олексій Іванович (1866 р. - не раніше 1937 р.) - фінансист і промисловець. Народився у старовинній збіднілій дворянській сім'ї. У 1889 р. закінчив юридичний ф-т Петербургського ун-та. Відмовившись від професорської кар'єри, в 1890 р. поступив помічником юрисконсульта в Міністерство фінансів, був відмічений С.Ю. Вітте і швидко зробив кар'єру, ставши в 1905 р. товаришем міністра фінансів, керуючим державними Селянським і Дворянським земельним банками, де зумів знайти потрібні засоби для скупки поміщицьких земель і підтримки столипінської аграрної реформи. У 1906 р. перейшов на службу в приватні банки. Як людина без пороків, всі думки якого були підпорядковані лише роботі, Путілов став мільйонером, директором-розпорядником найбільшого в Росії Русько-Азиатского банка, головою англо-російського нафтового Товариства, головою правління акціонерного Товариства механічних і трубних заводів "Промет", членом правлінь тютюнових фабрик “Лаферм”, "Асмолова", "Дукат", Глузорських і Чудовських цементних заводів, ряду залізниць і річкових пароплавств, вагонобудівних, металургійних заводів, паперових фабрик, співвласником концерну Стахєєва-Батоліна і ін. У травні 1915 р. Путілов вважав падіння царського режиму в результаті революції неминучим і передбачав жорстоку за своєю тривалістю і наслідками анархію. З 1916 р. – гласний петербурзької Міської думи. Незабаром після Лютневих подій 1917 р. зрозумів, що Тимчасовий уряд дуже слабий, аби утримати владу від лівих радикалів. 5 квітня 1917 р. на зустрічі видних фінансистів Петрограду і представників Корнілова він прийшов до виводу, що Корнілов здатний встановити в Росії режим твердої єдиновладності і покінчити з радами. У квітні 1917 р. за його ініціативою було створено Товариство економічного відродження Росії (ТЕВР), до якого увійшли керівники ряду найбільших банків і страхових Товариств Петрограду. У липні 1917 р. він зустрічався з представниками Корнілова з організації "Республіканський центр" в Гурзуфі і обіцяв їм фінансову допомогу з боку ТЕВР. На початку серпня 1917 р. Путілов брав участь в роботі московської Державної наради. 13 серпня 1917 р. він був запрошений на зустріч з Корніловим і повідомив про те, що спільно з Керенським він має намір силоміць знищити ради в Петрограді, і просив надати фінансову допомогу офіцерам, які прибудуть до Петрограду для підтримки виступу. Він відповів, що давно цього чекав і готовий надати в його розпорядження 4 млн. рб., але при умові, що цей факт не стане відомий громадськості. Він просив у англійського посла прислати броньовики для Корнілова і надати допомогу в приховуванні тих, що виступили проти рад в разі, якщо виступ Корнілова провалиться. Точних даних про розмір переданих людям Корнілова грошей немає, але ця сума не перевищувала 2 млн. рб., оскільки представники Путілова, зустрівшись з корниловцями, порахували, що ті не збираються активно підтримати генерала. 28 серпня 1917 р., одержавши черговий лист Корнілова з проханням виділити гроші, відповів, що грошей "на похорон не дасть". Незабаром, побоюючись арешту за свої зв'язки з Корніловим, виїхав з Петрограду. У 1917 р. він продовжував вести активну підприємницьку діяльність. Декретом РНК 30 грудня 1917 р. все майно Путілова унаслідок його нез'явлення на виклик слідчої комісії РНК було оголошене конфіскованим. Після Жовтневого перевороту 1917 р. емігрував до Франції, де очолив Паризьке відділення Російсько-Азіатського банку . У січні 1918 р. знаходився в Шанхаї. Відмовився від пропозиції Семенова взяти участь в Громадянській війні на стороні білих, оскільки вважав це передчасним. Путілов очолював в цей час "фінансових шахраїв", що об'єдналися, за словами лідерів більшовизму, в "Пекінський уряд". У роки Громадянської війни надавав значну грошову допомогу армії Деникіна. У 1937 р. він дав 3 інтерв'ю російській газеті "Останні новини", що видавалася в Парижі, про свою участь у подіях 1917 р. Інтерв'ю викликало критику з боку Керенського і сподвижників Корнілова, які звинуватили його в спотворенні багатьох фактів і замовчуванні своєї дійсної ролі у виступі Корнілова.

Цікавим є порівняння стану копалень через 10 років після Жовтневого перевороту 1917 р.

У 1928 р. працювали копальні ім. Шевченко (Харламівська), ім. Лібкнехта (Брянцевська), ім. Урицького (Семеново-ІванівськаЇ, ім. Свердлова 1(Терещенківська), ім. Свердлова 2(Центральна), ім. Артема 1 (Петро Великий), ім. Артема 2( Бахсіль), що видобували 485 тис. т солі.

ВИНИКНЕННЯ ВУГІЛЬНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

Першим історію винекнення вугільної промисловості Новоросії та Донбасу описав А.А. Скальковський.

Намісник Малоросії Г.О. Потьомкін доручив П. Штеричу, Абрамову та Гаскойне дослідити поклади вугілля у маєтку Білому на р. Біла, правому притоці Лугані, та у Привольному на Дінці (5 шанець Луганського пікінерського полку) Лисичому буєраці Бахмутського повіту.

Після 1797 р. вугілля було знайдено у маєтку Іванівка генерала Шевіча, у с. Волхуніно капітанши Безулеску.

У 1795 р. вугілля у Гродвці знайщов Брігонцій, у Андріївці Піленк.

У 1806 р. було відкрито поклади на 185 десятинах у Зайцевому-Микитівці, з 1826 р. інженер Шуман знайшов поклади у Залізному, Щербинівці, Скельовому яру та Чорному-Кургані. Розробку вугілля тут почали казенні селяни з 1820 р. з 4 шарів па майже 200 «копанках» понад 200 тис. п., який йшов на винокурні та кузні. Скальковський вказав, що копальні були « от Бахмута и большой Харьковской дороги не более 20 верст».

Цікаві «Правила» розробки надільних земель селян Щербинівських та Нелепівських хуторів:

-видобуванням вугілля може займатися кожен мешканець хуторів,

-розробкою вугілля мають право займатися артілі по 10 осіб, один селянин може бути у одній артілі.

Але селяни обходили Правила- або підрядник зразу купував право у кожного з селян, або ставив «магарич», створював псевдоартіль і після початку робіт викуповував копальню.
Правила 1829 р. «О дозволении производить разработку каменного угля в Новороссийском крае» звільняли селян від акцизу.

Усього у 40-ві рр. ХIХ ст. у повіті було 3 пункти розробки кам’яного вугілля.

На правому березі р. Кальміус біля села Олександрівка «от Бахмута в 75 верстах не считая почтовую дорогу из Бахмута в Павлоград… разрабатываются селянами с пренебрежением и беззаботностию». У 1842 р. М.С. Воронцов узяв землі у оренду у поміщика Шидловського на 30 років, платив йому по 2 коп. сріблом з пуду, а продавав по 4 коп. сріблом за пуд вугілля. На рік видобувалося по 150 тис. пудів.
Михайло Семенович Воронцов (1782-1856), граф, князь, генерал-фельдмаршал, генерал-адютант. З 1826 р. - почесний член Академії наук, у 1823- 44 рр. - Новоросійський та Басарабський генерал-губернатор, у 1844-56 рр. намісник Кавказу. Реформатор господарства Півдня Росії.
До Щербинівського родовища належали поклади вугілля у с. Іванопіллі поміщика Плещєєва у 35 верстах від Бахмуту, відкриті у 1810 р. Розробка почалася у 1831 р., щорічно видобувалося 15 тис. пудів вугілля, «весьма пригодного для кузнечных дел и топки зданий». Але збут воно мало місцевий: «Иванополь находится далеко от портовых мест, сбыт иметь в села или внутренней части Екатеринославской губернии».

У ІІ-й пол. ХІХ ст. в краї тривали інтенсивні міграційні процеси, що були пов'язані з потребою вільних робочих рук. Серед більшості “сезонників”, які були представлені селянами центральних губерній, було багато кримінальних елементів, що рятувалися від поліції. З них вербувалася більша частина робітників вугільних копалень Слов’яносербського та Бахмутського повітів. Земська статистика (губернське Бюро статистики очолевав В.С. Пругавін, на статті якого посилався В.І. Ульянов у книзі «Розвиток капіталізму у Росії») зафіксувала перехід бідних селян Олександрівської волості Бахмутського повіту на працю «на заводах та копальнях» Новороссійського товариства. Прибували на роботу на фабрики та заводи та копальні селяни Орловської, Курської, Калузької, Тульської, Воронезької, Тамбовської, Харківської, Чернігівської, Полтавської губерній, інших повітів Катеринославської. В 1871 р. в регіон прибуло 82,5% робочих з чорноземного центру Росії, 15,6% з українських губерній та області війська Донського».

За даними дослідження, в сер. 1880-х рр. («Историко-статистическое описание Екатеринославской губернии», том 2 - «Бахмутский уезд» и том 3 - «Славяносербский уезд», які видані В.С. Пругавіним у 1886 р.) у Бахмутському повіті на 33 великих вугільних копальнях (не враховуючи селянські) було зайнято 5150 чол., з них 2067 чол. (40,1%) мешкали біля копалень постійно, 3083 чол. (59,9%) приходили працювати тимчасово. З 1870 родин постійних працівників мешканців Бахмутського повіту було 66 родин, мешканців інших повітів Катеринославської губ. – 48 родин. Інші переважно були робочими з Белівського повіту Тульської губ. та Болховського повіту Орловської губ. Статистики пояснювали це величиною земельних наділів та кількістю безлошадних селян.

на душу оренда дес.

Болховський 7 2,25 рб.

Бахмутський 13 1 рб.


З числа тимчасових працівників 97% складали місцеві, що у вільний від польових робіт час приходили працювати на копальні. У 1880-ті рр. річний дохід селянина Курської губ. складав 60 рб., за осінньо-зимовий період він міг заробити стільки ж.

На копальнях Бахмутського повіту працювало 27 іноземних родин (76 осіб).


Селянам повіту було вигідно займатися землеробством, роботі на копальнях вони могли приділити час пізньої осені та взимку. П.М. Горлов вказував як препону на Кальміусі наймання робітників-селян присутність офіцерских маєтків, де землю віддавали в оренду за 50 коп. десятина. Селяни могли працювати на копальні не більше 5 місяців. Таку ж картину малював керуючий Рутченнківською копальнею О.О. Ауербах у «Спогадах». Спроба його переселити робітників у пристойні казарми з землянок наштовхнулася на спротив шахтарів.

Широко практикувалися щахтарські артілі, коли підрядник набирав робітників, від них вів перемови з власником копальні, організовував житло та харчування, платив за шахтарів різні податки.

Для розробки вугілля на селянських землях вони також створювали артілі, вулілля розподіляли кожному порівно, продавали по 1-3 коп. пуд, використовували для опалення жител, надлишки скуповувалися євреями-перекупниками та перепродувалися значно дорожче.

- I з’їзд гірничо-промисловців Півдня Росії виробив правила: переселенці отримували землю та матеріали на подвір’я, за які розраховувалися 30 років: перші 5 років належали до громад за місцем початкового проживання,

-надра належати корінному населенню та дворянам,

-не мали права відкривати питні заклади, які повинні бути у 2 верстах від копалень,

-5 років повинні працювати на власника копальні, що запросив їх,

-строк військової служби 18 річним шахтарям скорочували на 2 роки (5 замість 7 років).

Певні пільги мали штейгери та інженери.

МЕТАЛУРГІЯ, МАШИНОБУДУВАННЯ

Металургійні та металообробні підприємства повіту були потужними.

У маєтку С.І. Рутченко видобувалася в 1876-78 рр. залізна руда 250 тис. пудів на рік для заводу Юза. Копальня розробляла суцільний пласт. Пуд коштував 7-10 коп. Потім Юз розсварився з Рутченком.

Залізна руда видобувалася у маєтку княгині М.О. Долгорукої в с. Софієчці та х. Федоровському Веронської волості для Петровського заводу, який у 80-ті рр. знаходився у занепаді-було 2 доменні печі, 2 цегельні, 2 для обпалення вапняку, У 1882 р. 1 доменну піч розібрали.

Поклади заліза мав дворянин Туткевич.


Каталог: olderfiles
olderfiles -> Все секретное и тайное всегда вызывает повышенный интерес общественности
olderfiles -> У. Ф. Олбрайт Величина еврейского "долга" шу­мерам становилась очевиднее день ото дня в результате посте­пенного, кропотливого проникно­вения в шумерскую литературу
olderfiles -> И с настоящим английским юмором справочник
olderfiles -> Нажмитдин мухитдинов
olderfiles -> Мухитдинов Нажметдин Баукеевич
olderfiles -> История создания и развития
olderfiles -> В книге на основе изучения и обобщения действующего горного законодательства и практики использования недр в Казахстане анализируются понятие и особенности горных правоотношений, принципы пользования недрами, правовые основы
olderfiles -> В качестве замены или дополнения речи; отношение окружающих к состо-янию речи ребенка; занимался ли с логопедом, каковы результаты
olderfiles -> Общество исследователей истории Ряжского края им. В. И. Гаретовского


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет