Конкурс студентських творчих робіт із соціальних комунікацій


Мотивуючі чинники кращого життя в Україні



жүктеу 3.23 Mb.
бет10/19
Дата21.04.2019
өлшемі3.23 Mb.
түріКонкурс
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   19

Мотивуючі чинники кращого життя в Україні

(проблемна стаття)

ДОВГАЛЬ Олена,

студентка 4 курсу Білоцерківського інституту економіки та управління

Університету «Україна», м. Біла Церква, Київська обл.,

спеціальність «Документознавство та інформаційна діяльність»

У сучасних умовах глобалізації життя суспільство характеризується багатьма проблемними моментами, які можна зустріти практично в усіх сферах життєдіяльності людини. Такі принципові зміни призвели до формування нового світосприймання. Сьогодні, здавалося б, бурхливий розвиток науково-технічного прогресу призвів до появи нових технологій, засобів, які значною мірою покращують життя, тим самим даючи змогу реалізувати себе на повну. Незалежність та демократизм покладалися на «нову» українську еліту. І саме тому, що вона почала було створюватися переважно як носій національно-культурних цінностей та ідей, а головне, прислухатися до потреб народу.

Тоді чому ж ми, українці, все більше починаємо нити про несправедливе кошмарне життя, що українській владі плювати на потріскані дороги, брудні вулиці, викручені лампочки з вуличних ліхтарів, перекриті дороги, бо якийсь великий чиновник приїхав?.. Та хоча б узяти звичайний буденний день: хтось проїхав на зелене світло для пішохода, тут перекрили велосипедну доріжку біотуалетами та фруктовими лавками, в автобусі хтось гучно кричить: «Агов, придурок, можеш не навалюватись на мене, і так тісно», в університеті знову по закінченню сесії процвітає корупція, на роботі одні телепні, як при моїх талантах можна з ними працювати, ніхто нічого не розуміє. У більшості на вустах звучить песимістичне: «Залишатись в Україні нема ніякої перспективи…»

Але велика істина полягає в тому, що якщо людям плювати на себе, то чому ж владі не плювати на них? Ми самі себе не поважаємо, то чому ж владі поважати нас? Це ж не влада смітить на вулицях та розмальовує огорожі, ламає дитячі майданчики. Це не Президент викручує лампочки… Ми самі дозволяємо кидати сміття де завгодно… Надати допомогу потерпілому чи викликати «швидку»? Яке там! Краще пройду тихенько повз, ніби я нічого не бачив. Навіщо поважати інших?

Я дійсно починаю замислюватися над усім тим, що трапляється в моєму житті, над тим, що бачу по «Новинах» та читаю в газетах. Це просто жах, до чого ми дійшли! Все! Досить скиглити! Тому що з такими темпами не зміниться нічого. Ні-чо-го! Поки не почнемо діяти. Я вірю, що над цим питанням багато хто замислювався, але, на превеликий жаль, реалізовувати беруться лише поодинокі відчайдухи.

Причому, я хочу сказати не про грандіозні проекти на майбутнє, які перевернуть світ, а саме про вчинки, які перевернуть світ у собі, у сприйнятті реальності та свідомості.

Ми легко можемо перевести бабусю через дорогу, варто тільки захотіти та виявити ініціативу. Поступитися місцем майбутній мамі чи дідусеві з палицею, кидати сміття в урну, а не десь біля неї, здавати на утилізацію енергозберігаючі лампочки та батарейки, перестати купувати так багато поліетиленових пакетів, посадити дерево біля будинку, користуватись автомобілями з меншим двигуном, пропускати пішоходів на дорозі, бути більш увічливим, поблажливішим, отримувати знання, розвиватися та пізнавати світ. Цей список можна продовжувати до безкінечності!

Якщо ми бачимо проблему в суспільстві, яку дійсно під силу вирішити – ти йдеш і вирішуєш. Чому ти повинен? Ти нічого не винен, нікому. А треба було б! Варто бути відданим своїй історії та культурі, своїм предкам, своїй державі, своїм нащадкам, котрим також доведеться тут жити. Мені прикро спостерігати, як більшість людей перетворилися на невиправних індивідуалістів, котрих турбує красива аватарка ВКонтакті, а те, що навколо – сміття та бомжі просять милостиню, − то нічого, то так треба! Дуже шкода, що з дитинства нас не привчили любити та берегти природу, поважати свою історію та культуру, як, наприклад, прививають це в країнах Азії. Мабуть, це і стало причиною таких проблем сучасності…

Також хотіла б зауважити, що з розвитком сучасних технологій, появою Інтернету, мобільного телефона з’явилося не стільки плюсів, скільки мінусів сучасної комунікації та розвитку особистості. А тим часом рівень читання книг безперервно падає – а навіщо воно треба, коли є комп’ютер із телевізором. Незначною мірою це скоригували, створивши електронні книги. Але все одно їх мало хто читає! Паніка! Але ж читання:


  • розвиває мислення;

  • знижує стрес, тому що багатство мови має властивість заспокоювати психіку і позбавляти організм від стресу;

  • збільшує словниковий запас, що в свою чергу підвищує грамотність;

  • надає впевненості, коли дійсно можна висловити свою думку, демонструючи глибокі знання того чи іншого предмета. Оцінка оточуючими такої якості знань значно підвищує самооцінку.

Взагалі знання – це сила, як би банально це не звучало. Відкрийте очі – світ змінюється. Наведіть порядок спочатку в собі, потім у будинку, потім у під’їзді, на вулиці, у місті та, в решті решт, у країні.

Ми звикли твердити, що один у полі − не воїн, тому дуже важко зрозуміти, що один студент, один працівник, хтось один у змозі якимось чином вплинути на країну. Тому потрібно усвідомлювати, що саме відчувши свою важливість, залучивши однодумців, ми зможемо змінити ставлення до нас і своє ставлення до оточуючих. Головне − зруйнувати ці марні стереотипи, які ми на себе самі ж і начепили!

Я дійсно вірю, що молодь здатна все змінити на краще, і все зміниться!

Зробімо крок до милосердя…

(нарис)

ЩЕРБИНА Катерина,

студентка 2-го курсу Коледжу «Освіта»

Університету «Україна», м. Київ,

спеціальність «Туристичне обслуговування»

Життя минає дуже швидко. Здається, що дитинство ніколи не закінчиться і ми не станемо дорослими... Але спливають дні, місяці, роки, непомітно відлітають у спогади дитячі літа, приходить юність, потім зрілість, а потому – і невблаганна старість.

А чи замислювалися ми коли-небудь про старість? Люди мого віку – допоки молоді – навряд чи! Та й навіщо думати про те, що з тобою станеться через багато років, коли ти нині молодий, красивий і безтурботний. А от люди старшого віку, звичайно, замислювалися. І з кожним роком ці думки все частіше і частіше поглинають їхню свідомість. Чому так відбувається? Відповідь проста: кожен із нас хоче зустріти старість не на самоті, кожен із нас хоче мати люблячу сім'ю, дітей, онуків, яким буде що розповісти і яких буде чому повчити, і кожен мріє, щоб близькі люди були поряд завжди і ніколи не кидали нас напризволяще.

Для мене стара людина є ніби дзеркалом помилок, страждань, мудрості, здобутих протягом цілого життя. Це людина, яка опанувала всю науку життя і з гідністю йде до свого завершення. Нині старі люди часом голодують, помирають від знедоленого життя. Вони тиняються по вулицях, випрошуючи мізерний «куруш». Колись вони були сильні, а тепер повністю залежні від оточуючого світу. Не розумію вчинків, коли діти віддають своїх батьків до будинків-інтернатів для літніх людей. Іноді вони не хочуть брати на себе цілу низку зобов’язань по догляду за старими. Станьмо на їхнє місце, опинімося в чотирьох стінах на цілий день чи прикутими до ліжка, наодинці зі своїми спогадами, думками. Цей трагічний контраст – самотнє лице старості.

На мою думку, кожен із нас повинен виявляти до літніх людей співчуття. Воно має жити в кожному з нас! На жаль, такі поняття як «милосердя», «злагода» і «порозуміння», важко уживаються в нинішній час. Слово «милосердя» майже зникло з нашого лексикону. Ще трохи, і поруч із ним у словниках стоятиме примітка – «застаріле».

Але, для однієї сім’ї з невеличкого містечка, яка влаштувала притулок для старих людей, це поняття визначило суть їхнього життя назавжди. Ні, вони не одержували під це ні західних грантів, ні бюджетного фінансування, ні навіть спонсорської допомоги місцевих бізнесменів. Вони просто забирали до власної хати і доглядали старих, немічних, самотніх людей. Тих, хто не міг сам собі дати раду, кого ображали сусіди, а часом – і рідні. Пригріти чужу дитину – вчинок, звичайно ж, благородний, і в людському плані більш зрозумілий. Як би не було важко з дитиною, але це завжди несе в собі якийсь позитив, має перспективу. Але старі нікому не потрібні. Пояснення може бути лише одне: у душах цих людей існує потреба робити добро, бути милосердними. Уже й сама немолода господиня притулку каже, що це потрібно не лише самотнім літнім людям, це, насамперед, потрібно їй самій.

На жаль, більшість із нас такої потреби не відчуває. Ми можемо, наприклад, перевести кошти на рахунок, скажімо, постраждалих від стихійного лиха десь у далеких краях чи навіть віддати старий одяг для бідних. Тож, із чистим сумлінням вважаємо себе милосердними. Це й справді зовсім не складно – виявляти милосердя на відстані та час від часу. Набагато важче бути милосердним до тих, хто поруч, щодня і щохвилини. До своїх рідних, знайомої бабусі в черзі до лікаря чи незнайомого інваліда у маршрутці. Важче, але цілком можливо. Варто лише уважніше придивитися до всіх тих, хто потребує нашого співчуття, і подумати про те, що й ми могли бути на їхньому місці.

Мені б дуже не хотілося, щоб ці мої міркування сприймалися як повчання. Але за щоденною метушнею, поспіхом, у вирі справ ми так рідко замислюємося над подібними речами. Та в житті кожного з нас настає момент, коли найбільше нам потрібні не гроші й посади, не визнання і слава, а просте співчуття, добро, увага і піклування. Тобто, все те, що містить у собі старомодне слово – милосердя.



Роль та значення студентської юридичної клініки

в розбудові правової соціальної держави в Україні

(наукова журналістика)

ПАСЕВИЧ Наталія,

студентка 2 курсу Дубенського коледжу

Університету «Україна», м. Дубно, Рівненська обл.,

спеціальність «Правознавство»

Сучасний розвиток української держави відбувається під конституційним гаслом визнання України правовою державою (ст. 1 Конституції України). Зазначене положення цілком можливо пов’язати з рівнем правової культури, освіти та обізнаності громадян, які виступають однією з важливих умов становлення такої держави.

Необхідно відзначити, що Україна робить певні позитивні кроки у сфері модернізації правової освіти своїх громадян та підвищення якості професійної підготовки юристів. Одним із таких видів роботи є створення юридичних клінік (ЮК) та їх функціонування на базі вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації, що здійснюють підготовку фахівців за напрямом «Правознавство».

Правова освіта – це структурний компонент освіти в Україні, процес набуття правових знань, навичок та умінь, формування поваги до права, закону, прав та свобод людини і громадянина тощо. Правова освіта населення полягає у здійсненні комплексу заходів виховного, навчального та інформаційного характеру, спрямованих на створення належних умов набуття громадянами обсягу правових знань та навичок у їх застосуванні, необхідних для реалізації своїх прав і свобод та виконання обов’язків.

Правове виховання – це цілеспрямований уплив на людину з метою формування у неї правової культури і правомірної поведінки. Основна мета правового виховання – дати людині необхідні в житті юридичні знання і навчити її поважати закон і підзаконні акти та додержуватися їх, тобто сформувати достатньо високий рівень правової культури, здатний значно зменшити кількість правопорушень.

При розбудові правової держави і розвиткові громадянського суспільства підвищена необхідність формування правосвідомості і високої правової культури всіх суб’єктів суспільних відносин, оскільки без них неможливо побудувати таку державу і суспільство. Проте, за теперішніх умов, багато людей залишаються безробітними, без засобів до існування, що значною мірою обумовлює їхній правовий нігілізм та правопорушення. Важливим завданням у розвитку громадянського суспільства має бути поширення й укорінення серед людей цінностей громадянського суспільства, знань про права і державний устрій, виховання поваги до закону, умінь відповідно діяти у тій чи іншій ситуації.

Ще одним напрямом розбудови правової соціальної держави є отримання громадянами безоплатної правової допомоги, що гарантована кожному Конституцією України. Юридична клініка відіграє чималу роль у цьому процесі, надаючи безкоштовні консультації малозабезпеченим верствам населення, виконуючи свою соціальну місію.

Так, не кожен може дозволити собі консультацію у високопрофесійного юриста. В юридичній клініці таку консультацію може отримати будь-яка особа. Юридична клініка дозволяє цим особам, що дуже часто не знають про свої права, отримати доступ до правових послуг. Також вона дає змогу молодим спеціалістам-консультантам розвивати свій професіоналізм і здобувати практичні навички.

Завдяки роботі в юридичній клініці Дубенської філії ми навчаємося застосовувати отримані знання на практиці, самостійно вирішувати конкретні життєві ситуації без відриву від навчання.Тут девізом слугують такі слова: «Ми допоможемо кожному», – це означає, що немає значення, який ти статус маєш у суспільстві,тут тобі завжди допоможуть, тут ти завжди − бажаний гість.

Юридична клініка – це стартовий майданчик,за допомогою якого формується початок чогось нового, цікавого та ефективного в майбутньому. Із розвитком такої структури зароджуються все більші амбіції, можливості та ідеї молодого суспільства, а разом із ними молодих людей.

Важливим фактором є те, що діяльність ЮК будується на власному ентузіазмі, з власної ініціативи, з непереможного бажання бути корисним для суспільства, надавати безкоштовні консультації, і в нагороду отримувати вдячну усмішку клієнта, бачити радість в очах бабусі, яка зневірилась і не сподівалася на допомогу, бачити, як старше покоління (пенсіонери) радіє тому, що молодь хоче і бажає їм допомагати. Не передати словами, яке невимовне почуття вдячності написане на обличчі людини, яка в немолодому віці прийшла до суду і не знає, як діяти. Можна лише уявити, як приємно дідусеві чи бабусі, людині з інвалідністю, що його доля не байдужа не лише рідним, але й зовсім чужим людям.

Приємно дивитися в оченята школярів, які хвилину тому відчайдушно бігали по аудиторії, а зараз повні уваги та зацікавленості; надзвичайно приємно бачити вдячне кивання головою як знак того, що їм усе зрозуміло, і раніше вони не знали такої інформації; приємно бачити ліс рук при повторенні пройденого матеріалу. Саме ці моменти стимулюють нас до подальшої роботи, дають нам неабиякий заряд енергії та бажання йти вперед, боротися, відстоювати, допомагати, захищати, реалізовувати. Ніякі матеріальні цінності не замінять нам тих відвертих посмішок та слів удячності.

Я щаслива, що маю змогу бути учасником ЮК, бо це – моє майбутнє.

Отже, активізація та стимулювання розвитку студентських юридичних клінік в Україні є одним із напрямів формування високої правової культури і правової свідомості, утвердження свободи і демократії, через які можна наблизити досягнення конституційної мети – формування громадянського суспільства і правової держави.



Людство має бути колективом творчих оригіналів,

а не натовпом сірих осіб

(проблемна стаття)

ОКСЕНЧУК Марія,

студентка 1 курсу Дубенського коледжу

Університету «Україна», м. Дубно, Рівненська обл.,

спеціальність «Правознавство»

У сучасний період історії людства ми стикнулися з таким явищем, як глобалізація. На жаль, одним із її виявів є «стирання» унікальності та оригінальності культурних організмів різних націй та народів. Прагнення до глобалізації проявлялося у людських спільнот уже давно. Різні суспільні утворення намагалися об’єднатися на основі спільних культурних зразків, спільних засад існування та діяльності. Проте, як бачимо нині, ці шаблони, спільний культурний знаменник, постають не позитивом, а негативом для людства. Заради одноманітності, що нібито породжує єдність, ми втрачаємо всю свою унікальність, культурну специфіку, перетворюючись на безлику масу. Людство ж, заради свого подальшого повноцінного розвитку, має бути колективом творчих оригіналів (під якими розуміємо народи та нації світу), а не натовпом сірих осіб.

Заходами, які можуть обмежити наступ глобалізації, є збереження національно-культурної самобутності, мови як однієї з її ознак.

Так сталося, що український народ завжди потерпав від культурних утисків і знищення мови в тому числі. Кожний історичний період було позначено боротьбою за ці святині – культуру та рідне слово, врешті-решт, − за національну самобутність. Вона знаменувалася перемогою, бо, встаючи з колін, українці щоразу гордо заявляли про свої вагомі здобутки у культурі, підносили до висот красу і велич своєї мови. Правда, завдячувати цими результатами можна національним геніям, які на своїх плечах «винесли» культуру, піднімали дух протесту, патріотизму, національного пафосу серед народу.

Говорити про розвиток культури народу і нічого по суті не сказати про мову – це все одно, що будувати дім і забути про його фундамент. Загалом, суспільство є здоровим, життєздатним тоді, коли воно складається не з безликих індивідуумів, а із громадян – патріотів своєї землі. Патріотизм починається зі ставлення до своєї рідної мови. Сама вона сприймається не просто як засіб комунікації чи знаряддя формування думок, а значно глибше – як одне з головних джерел, що оживляють патріотичні почуття, як рецептор духовного й емоційного життя людини.

Рідна мова є одним із основних засобів, за допомогою якого створюється соціальний механізм успадкування культури від покоління до покоління, тобто вироблення національно-культурної традиції. Але чи замислюємося ми над усією значущістю цієї «скарбниці» і тим, що саме за нею сприймається народ, його звичаї, традиції? На мою думку, українська мова є відображенням духу нашої національної культури, її історичної трагічної минувшини, адже вона пройшла крізь всі заборони разом із народом, який, на жаль, тепер її цурається, демонструючи свою неповагу.

Чи була б Україна відома, якби не мова, якою писали свої невмирущі твори найвидатніші поети та письменники, такі як І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка? Думаю, що ні, бо саме завдяки цим постатям Україну знає увесь світ.

Рідне слово – це ніби криниця, з котрої справжні громадяни-патріоти черпають свою наснагу. Стан мови є відображенням рівня та перебігу розвитку національної культури. Ставлення до рідного слова відразу показує політику держави у сфері культури, врешті-решт – національний патріотизм.

На жаль, у сучасний період більшість українців спілкуються так званим суржиком, тобто змішують іноземні слова з українськими, або ж говорять російською, інколи, навіть, вживають нецензурну лексику, а все це через те, що люди цураються рідної мови і вважають її не престижною, зневажливо ставляться до неї. Коли ж у когось, навіть у перехожих, спитаєш про те, чому вони не розмовляють рідною мовою, ті просто розсміються в обличчя. Сподіватимемося, що через деякий період часу вони все-таки усвідомлять свою помилку, зрозуміють, що стан мови – це не лише відлуння культурної політики держави, а й дзеркало душі самого народу, нації, кожного громадянина особисто.

Із початком демократичних перетворень та з проголошенням державної незалежності України наша національна культура почала поступово розглядатися й аналізуватися науковцями-культурологами як певна цілісна система, що найповніше виражає духовний світ українського народу. Сучасне культурне життя сповнене багатьма різними заходами, присвяченими комусь або чомусь. Вони проходять у популярній для масової культури формі шоу і дещо деформують справжній національний культурний зміст. Українські таланти, патріоти пропонують (і розробляють щоразу нові) цікаві національно-культурні проекти (наприклад, фестивалі та заходи з ініціативи Олега Скрипки), провести які часто немає за що. Дається взнаки фінансова криза, особливо відчутна вона в галузі культури, що і до цього забезпечувалася за залишковим принципом.

Підсумовуючи, варто сказати, що для збереження української культури ми повинні вивчати нашу рідну, співучо-солов’їну мову, шанувати її, зберігати народні звичаї та традиції, несучи їх крізь віки як духовну спадщину для майбутніх поколінь, пам’ятати історію становлення незалежності України, поважати людей, які поклали життя в ім’я свободи та національної ідеї. Економіка нашої країни не є поки що високорозвиненою, але це не повинно заважати нам проводити заходи, що відтворюють сутність нашої національної культури, малюють обличчя народу. Не дивлячись ні на які перешкоди, ми маємо поширювати українську культуру серед молодого покоління. Саме це забезпечить нашу впевненість у завтрашньому дні.
РОЗДІЛ 5

МОЯ УЛЮБЛЕНА КНИГА
«Незламна дружба та кохання»

(рецензія на роман Еріха Марії Ремарка «Три товариші»)

ТЕРЕЩЕНКО Кристина,

студентка1 курсу Горлівського регіонального інституту

Університету «Україна», м. Горлівка, Донецька обл.,

спеціальність «Правознавство»
Читаючи перший раз гарну книгу,

ми відчуваємо те ж почуття,

як при зустрічі нового друга.

Знову прочитати вже прочитану книгу –

значить знову побачити старого друга.

(Вольтер «Незламна дружба та кохання»)

Так прикро іноді буває на душі, коли кажуть, що сучасна молодь не читає книжок. У цей момент сотні думок з'являються у голові. Згадується те, що прочитав, які емоції були в душі, згадується, що часто звертаєшся до цих книжок знову і знову, щоб знайти відповіді на свої питання.

Я читала багато творів, усі вони посіли своє місце у моєму серці, проте однією з найулюбленіших мною книг є чудовий роман «Три товариші», автором якого є неперевершений Еріх Марія Ремарк.

Перш ніж сказати про роман, я хочу написати декілька слів про його талановитого та прекрасного автора.

Еріх Марія Ремарк народився 22 червня 1898 року в німецькому місті Оснабрюк, у католицькій робітничій родині. При народженні хлопцеві було дане ім'я Еріх Пауль. 1918 року, після смерті матері Анни Марії Ремарк − у пам'ять про неї – письменник змінив своє ім'я на Еріх Марія.

У 17-річному віці Ремарк наважується почати літературну працю, стає членом літературного «Гуртка мрій».

1916 року був мобілізований на фронти Першої світової війни. Тоді йому було лише 18 років.

У 1917 році був поранений уламками гранати в ліву ногу, праву руку і шию. Водночас, попри власне поранення, зміг дотягти постраждалого товариша до медсанбату.

У житті Ремарка було різне. Війна, голодні роки, втрата товаришів на фронті, цькування письменника націонал-соціалістами, а пізніше − міжнародне визнання.

Ремарк був декілька разів одружений. Його перша дружина була невиліковно хвора. Саме вона стала прототипом кількох героїнь його наступних творів. Зокрема, Патриції Хольман із «Трьох товаришів».

Чим обумовлено успіх Ремарка-письменника? Я переконана: тим, що він писав про події, які бачив, учасником яких був. Він не вигадував, він писав про справжнє життя, про таке, яке воно було в усіх його кольорах та відтінках.

Моє знайомство з цією книгою відбулося 3 роки тому. Тоді ще на шкільному уроці з історії ми розмовляли про Першу Світову війну та про повоєнні роки Німеччини. Не дивно, що зайшла мова про роман «Три товариша». На той час я ще не читала цю книгу, тому вирішила, що прочитаю її для того, щоб краще зрозуміти устрій повоєнної Німеччини, проте я зрозуміла значно більше…

Важко сказати, про що ця книга. Вона про все. Про звичайних людей, про їхнє життя, страхи, дружбу, кохання. Про те, що все можливо, коли разом із тобою твої товариші, зокрема ті, що пройшли з тобою випробовування війною.

Приблизно 1928 рік. Німеччина після першої світової війни. Економічна криза. Покалічені долі людей і покалічені їхні душі. Як говорить один із героїв роману, «ми живемо в епоху відчаю».

Три шкільних, а потім і фронтових товариша – Роберт Локамп, Готтфрід Ленц, Отто Кестер – працюють у майстерні з ремонту автомобілів. Заробітки невеликі, але жити можна.

На початку книги Роберту виповнюється 30 років Перед ним проходять картини з його недавнього минулого: дитинство, школа, у 1916-му він, вісімнадцятирічний, покликаний, солдатські казарми, поранення Кестера, болісна смерть однополчан від газової задухи, від важких ран. Усе це так схоже на долю самого Ремарка та його товаришів.

Друзі купили на аукціоні стару колимагу, оснастили її найпотужнішим мотором гоночної машини, назвали її «Карлом» – примарою шосе. Іноді вони розважаються, обганяючи жартома власників дорогих і розкішних машин, які вони спершу пропускають уперед. Зупинившись у дорозі, друзі збираються замовити вечерю, і тут їх наздоганяє машина, яку вони обігнали. В авто виявилася пасажирка – Патриція Хольман.

Вони всі разом святкують день народження Роберта. Роббі зачарований Патрицією або Пат, як її називають його друзі.

Роберт призначає зустріч Патриції. На початку їхня розмова не складається. Наступного дня Роберту соромно від цих спогадів, він думає, що образив дівчину, тому, за порадою Ленца, відправляє їй букет троянд.

Роббі і Пат – люди різних доль і з різних верств суспільства – покохали одне одного. У романі показується розвиток їхнього кохання на тлі кризи тих років.

Товариші Роберта беруть Пат у своє співтовариство. Вони дбайливо ставляться до почуття Роберта, бо любов – єдина цінність на цьому світі, «все інше не має значення»…

У країні криза, тому у друзів немає грошей. Вони вирішують купити таксі й підробляти на ньому по черзі. Але все не так легко. Велика конкуренція підкидає друзям нові проблеми, але вони віддані одне одному і з усіх сил допомагають одне одному.

Роберт не впадає у відчай, адже в ньому живе величезна любов до Пат. У цей час відкривається велика таємниця: Патриція невиліковно хвора, це наслідок війни, наслідок її голодного дитинства. Роберт не залишає її, друзі його підтримують.

Пат стає дуже погано, їй потрібна медична допомога, але лікаря немає поряд. Тоді Кестер та Ленц, кидаючи всі справи, шукають його. «Там, за туманом… фари розбризкували яскраве світло, свистіли покришки, і дві руки стискали рульове колесо, два ока холодним упевненим поглядом свердлили темряву: очі мого друга ...».

Лікар наполягає на лікуванні в санаторії, але це коштує грошей. Усі заощадження Роберт віддає на лікування коханої. У друзів абсолютно немає грошей. Аби здобути необхідні кошти, друзі виставляють на аукціон усе майно.

У цей час у місті неспокійно. На вулицях демонстранти, перестрілки. Ленц зранку пішов на мітинг. Роберт і Отто, стурбовані, їдуть розшукувати його. Друзі знаходять Ленца в натовпі, умовляють піти до дому. Всі йдуть до машини. Несподівано з'являються чотири хлопці, один із них стріляє в Ленца. Кестер намагається наздогнати злочинця, але безуспішно. «Загинув Ленц, який пройшов війну і вмів так добре сміятися...». Кестер присягається помститися убивці.

У приміському кафе Роберт бачить убивцю. Однак, «той вислизнув, перш ніж друзі вирішили, що треба зробити». Кестер їде розшукувати вбивцю. Роберта з собою не бере – через Пат. Спільний знайомий товаришів першим знаходить убивцю і здійснює розплату. Роберт знаходить Отто, розповідає йому все. Разом вони їдуть у санаторій, де їх чекає Пат, яка нещодавно надіслала телеграму: «Роббі, приїжджай швидше ...».

У друзів немає грошей, Кестер вирішує повернутися до міста, щоб знайти гроші для Пат і Роберта.

Пат просить передати привіт Готфріду Ленцу, в них не вистачає духу сказати їй про загибель одного з друзів. Кестер їде. Незабаром від нього приходять гроші. Роберт розуміє – Кестер продав «Карла». Він у розпачі. Ленц убитий, «Карл» проданий, а Пат?.. А Пат більше не може слухати лікарів і просить Роберта дозволити їй робити, що хоче. У неї одне лише бажання – бути щасливою в час, що залишився. Патриція слабшає з кожним днем…

Вона помирає в останню годину ночі. «Важко і болісно. Стискала його руку, але вже не впізнавала. Настає новий день, а її вже немає...».

Після прочитання книги емоції переповнюють. Це роман про велике кохання і велику дружбу. Про те, що справжня любов не руйнується через хворобу, про те, що друзі ладні віддати все, щоб допомогти одне одному, про те, що дружба може витримати випробовування війною та мирним життям.

На душі тяжко, бо така гарна історія закінчилася так трагічно, але не вмирає надія на те, що у світі, можливо, ще існує така дружба, вірність, кохання…

І зараз цей роман нікого не залишає байдужим. Мільйони людей читають його вперше, інші повертаються до нього знову. На мою думку, це і є найвища оцінка творчості неперевершеного письменника Еріха Марія Ремарка.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   19


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет