Конкурс студентських творчих робіт із соціальних комунікацій



жүктеу 3.23 Mb.
бет12/19
Дата21.04.2019
өлшемі3.23 Mb.
түріКонкурс
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   19

Спасибі тобі, мамо

(есе)

ГОНЧАРЕНКО Марина,

студенка 4 курсу Горлівського регіонального інституту

Університету «Україна», м. Єнакієве, Донецька обл.,

спеціальність «Правознавство»

Мати… Чи є у світі слово прекрасніше і ніжніше? Добра, ніжна, турботлива, любляча мати. Маленькими і беззахисними приходимо ми в цей світ і відразу занурюємося в тепло материнської любові і турботи, чуємо її лагідний голос, що лунає над нашим ліжечком.

Можна знайти мільйони слів, найніжніших та найласкавіших, гарних і гідних, але навряд чи зможуть вони відобразити всю повноту почуттів до рідної матері.

Знав би хтось, як багато це слово значить для мене! Скільки приємних емоцій і спогадів воно викликає. Мама − мій друг, соратник та однодумець, мій промінь сонця, моя наснага. Мати завжди була зі мною поруч: і в радощах, і в труднощах. Хто, як не рідна матуся, оберігає родину від злих вітрів і лихоліття, дає мудру пораду в нашому складному житті, захищає нас від невірного кроку?

Як приємно, відчуваючи тепло материної руки, її подих, ніжно пригорнувшись до її плеча, розповісти про свої мрії, поділитися роздумами про прочитану книжку, довірити все те, що хвилює і бентежить... Вона порадить, заспокоїть, втішить і підбадьорить. Її очі… добрі, спокійні, в них я завжди знайду співчуття, жаль, коли в мене біда. У неї вірне і чуйне серце, в ньому ніколи не гасне любов, воно ні до чого не залишиться байдужим. Як приємно знати, що доки б`ється серце найріднішої людини − я в безпеці.

Коли моя мати народила мене, вона з тендітної та вразливої дівчини перетворилася на міцну та надійну стіну, яка буде оберігати мене все своє життя. І не важливо, скільки років мені буде: вона завжди буде моєю матусею, а я − її маленькою дитиною.

Нам варто частіше замислюватися про те, як не поранити серце найріднішої людини, як зробити так, щоб не з’являлися зморшки на її обличчі. Бо, чим старшою стає мати, тим більше вона потребує нашої уваги і любові. Ми не повинні соромитися бути добрими і ніжними з нею, не вважати за працю бути терплячими й уважними до неї. Адже ця дорога нам людина так багато вкладає у нас, що може забувати про себе.

Мати – це людина, з якою пов’язано багато спогадів: перший похід до школи, найкращі дні народження, дитячі колискові, які я й досі пам’ятаю. Але в моїй пам’яті дуже чітко закарбувався спогад із дитинства: коли мені було 8 рочків − моїй однокласниці батьки подарували гарну ляльку, про яку я завжди мріяла. Смішно казати, але я й досі пам’ятаю те почуття розпачу… таке дитяче, але дуже сильне і непереборне. Мої батьки робили все можливе для того, щоб я ні в чому не мала потреби, але не могли купити мені таку ж саму рідкісну і дуже дорогу річ. А згодом, із заздрощів, я зіпсувала дівчинці її нову та улюблену іграшку. Коли вона дізналася про це, то дуже засмутилась і розповіла про все вчителю. Звісно, покарання мене не оминуло, але найболючішим було те, що вчителька викликала до школи мою мати, щоб поскаржитися на мою поведінку. Я згадую почервоніле від сорому обличчя своєї матусі, як вона мовчки вела мене додому. І як, не промовивши ані слова, вкладала мене спати. Але її погляд говорив мені, що як би я не повелася та як би соромно їй не було за мене, – вона завжди буде мене любити, та зрозуміє у будь-якій ситуації.

Той випадок на все життя дав мені зрозуміти, що мати ніколи не розчарується в мені, ніколи не покине і не зрадить мене, як би я не вчинила. Але відтоді я пообіцяла їй, що ніколи не похитну її віру в мене, і не змушу червоніти, як тоді.

Я дотримала свого слова, і все, що я зараз роблю, всі свої успіхи та досягнення, присвячую тільки їй… своїй найріднішій людині у світі… своїй матусі.

Рідна мати! Ти стала для мене найріднішою людиною в усьому світі, яка розуміє і поважає мене. Ти завжди прислухаєшся до того, що підказує тобі твоє материнське серце, і даєш вірну пораду. Спасибі тобі, мамо, за те, що ти є, і що твоє серце завжди готове любити і пробачати. Як соромно зізнатися, що інколи ми можемо сваритися, що іноді я не помічаю смутку у твоїх очах. Проходить час, і серце здавить тиха печаль, що робиш боляче людині, яка, жертвуючи собою, присвятила тобі все своє життя… назавжди…

Ключ до безсмертя − у наших дітях

(есе)

СТОЛЯРОВА Лариса,

студентка 3 курсу заочного відділення

Горлівського регіонального інституту

Університету «Україна», м. Горлівка, Донецька обл.,

спеціальність «Фізична реабілітація»

Коли стаєш матір’ю, увесь світ кардинально змінюється. Зникає окрема людина із власними почуттями та бажаннями, натомість виникає чудова, прекрасна, гармонійна істота із двома серцями, що дихає, рухається, росте та пізнає світ, із цікавістю вдивляється у кожен новий ранок та відкриває себе до пригод. На перший план виходить слово «Ми» − ми поїли, ми гуляли, ми заснули …

За біблійними канонами, материнство – це жертовність, благодатне мучеництво. Віддавати себе дитині до останку, годувати, опікати та любити, усвідомлювати кров від крові своєї. Ця єдність непорушна та триває все життя. Мати хворіє разом зі своєю дитиною, іде поруч, підтримуючи, чи закриває своєю спиною від усіх життєвих негараздів. Жінка приходить у світ, щоб стати матір’ю, щедрою, зрілою хранителькою власного дому, втіленням плідності Землі.

Із появою дитини виникає розуміння величезної відповідальності – виростити, виховати дитину, − особистість − уже з перших днів життя, зробити все правильно, не зламати, але підштовхнути на вірний шлях. Як би не було страшно, боляче, важко, незважаючи на втому і слабкість, кожного дня встаєш, годуєш, пестиш, притискуєш до грудей, гойдаєш та заспокоюєш, витираєш сльози та лагідно дмухаєш на розбиті коліна.

Для дитини мати – цілий світ, сонце, опора, маму завжди любиш безоглядно, жадібно, безкорисливо, без умов. Мама, матуся, єдина, кохана…

Ніхто не може розказати, що значить бути мамою, тому що для кожної жінки − це своє, власне, глибинне переживання, цілий спектр емоцій та відкриттів. З одного боку, обмеження у харчуванні, зміна світогляду, оточення, але з іншого – зовсім новий рівень свободи. Жінка жертвує, але отримує набагато більше інших чистих емоцій. Радість від першого кроку, слова; почуття глибокого щастя вранці, коли дитина, прокидаючись, посміхається та тягне долоньки, бажаючи обійняти; солодкий запах чистого волоссячка на маківці після купання; поцілунки у липкі щічки – усі щоденні невеликі, але такі важливі перемоги, які дитя робить разом із мамою. Усі ці світлі переживання повністю перекривають і довгі ночі без сна, і плач від болю у животику, і непорозуміння між дорослими та маленькою Людиною із власною думкою.

Дитина єднає у собі минуле, теперішнє та майбутнє. Дивлячись на власну доньку, я бачу у ній свою матір, її форму голови та очі, я бачу себе, мою родинну пляму на стегні, але, в той же час, вона залишається собою, живою таємницею – ким стане, чого бажає, яку дорогу обере у житті?..

Алхіміки упродовж століть шукали містичний філософський камінь, що, як вважали, дає змогу жити вічно, але не змогли зрозуміти, що ключ до безсмертя − у наших дітях. Дитина стає нашим шляхом до вічності, безсмертям, і ми живі доти, доки живі наші нащадки.



Мами дітей з інвалідністю поділилися досвідом

виховання «особливих» дітей

(інтерв’ю)

ПАТРА Світлана,

випускниця Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна» (2013), м. Київ,

спеціальність «Видавнича справа та редагування»,

журналіст Імідж-центру Університету «Україна»

29 листопада 2013 року у Баришівці у приміщенні Баришівського центру позашкільної роботи «Мрія» відбувся тренінг для батьків, що виховують дітей із інвалідністю. Тема тренінга – виховання дітей із інвалідністю як повноцінних членів суспільства. На заході обговорювалася роль сім’ї та навчальних закладів у цьому складному процесі. Тренінг відвідали як батьки, що мають маленьких дітей із інвалідністю, так і ті батьки, чиї діти вже виросли і які можуть поділитися досвідом, набутим у вихованні дітей із особливими потребами.

Серед учасників заходу була і Тетяна ПАТРА, мама випускниці Університету «Україна», а нині – редактора офіційного сайту Університету «Україна» та журналіста Імідж-центру Університету – Світлани Патри. Жінка охоче поділилася із присутніми своїм досвідом та розповіла, що треба для того, щоб виховати «особливу» дитину як активного і небайдужого члена суспільства.

Розкажіть, будь-ласка, про загальні враження від організації тренінга.

−Враження дуже приємні. Організатори поставилися дуже серйозно до підготовки цього заходу, і тому це не була даремна трата часу. Дві години пролетіли, як одна мить, і залишилося ще дуже багато питань, що виникли у процесі роботи, які батьки хотіли б обговорити. Протягом усього тренінгу не було байдужих як серед організаторів, так і серед батьків. Учасниками тренінгу були, в основному, мами, і лише один тато. І це несподівано для всіх було дуже цікаво і корисно. Мами отримали можливість поглянути на це з боку чоловіка. І скажу вам відверто, ми почули таке, що примусило нас задуматися, переглянути свої погляди на стосунки чоловіка і дружини, які виховують дитину з особливими потребами. Висновок був однозначний: потрібно провести тренінг, у якому візьмуть участь сімейні пари.



Скажіть, будь-ласка, чи легко зараз виховувати дитину з інвалідністю? Чи змінилося щось від часу, коли Світлана була маленькою?

−Виховувати дитину завжди важко. Це клопітка праця, що не має ні вихідних, ні перерви на обід чи сон, ні відпустки. А щоб виховати дитину з інвалідністю, звичайно ж, доводиться докласти набагато більше зусиль. І дуже прикро, що половина цих зусиль − це намагання перебороти труднощі, яких могло б і не бути. Це і бюрократичні перепони, і невиконання законів, і упередженість по відношенню до людей із особливими потребами. А також те, що сім’ї, в яких з’явилася така дитина, просто не знають, як їм діяти, як вести себе, і просто замикаються в собі.

Із часу народження Світлани відбулося багато змін і, однозначно, це зміни на краще. Сім’ї, в яких з’явилася така дитина, нині не залишаються наодинці зі своїми проблемами. Ми все частіше зустрічаємо людей із інвалідністю на вулицях, з’явилося багато інвалідів, які ведуть активне суспільне життя. З’явилося багато навчальних закладів, де діти з особливими потребами навчаються разом зі здоровими. Із приємністю відзначу, що, коли я розповідала про життєвий шлях Світлани, зокрема про її навчання в Університеті «Україна», то присутні дуже зацікавилися цим навчальним закладом. Мені було легко відповідати на їхні запитання. Про цей університет у мене найкращі враження. Це був період, коли не потрібно було боротися, долати якісь перешкоди, щось комусь доводити. Навпаки, наші труднощі долав університет. Світлані ж залишалося лише відмінно навчатися та бути активною. Мою розповідь слухали з цікавістю, адже діти підростають, і вже зараз потрібно задуматися про їхню подальшу долю, про те, куди вони підуть після закінчення школи.

Що б Ви побажали молодим батькам, які зіткнулися з тяжким ударом – появою дитини з інвалідністю?

−Найперше побажання − це не залишатися наодинці зі своїми проблемами. Повністю вирішити всі проблеми не в змозі ніхто, але підтримати, допомогти в якихось турботах завжди знайдеться кому. Потрібно тільки бути відкритими до цього. І найважливіше – це, як не дивно, допомога порадами. Спілкуючись із людьми, які знаходяться в такій же ситуації, можна отримати і моральну підтримку, і дізнатися, як уникнути багатьох помилок. Також важливе і просто саме спілкування. Друга порада – не нашкодити дитині любов’ю. Дитина повинна мати обов’язки, повинна відчувати, що вона – така ж, як і всі.

Головне ж побажання – здоров’я та сили сприйняти все, що нам дає життя. І прожити це життя, не відкладаючи на потім усе хороше. Жити зараз і вміти бути щасливими.

Мама виховує мене своїм прикладом

(нарис)

КРАВЧУК Вікторія,

студентка 2 курсу Дубенського коледжу

Університету «Україна», м. Дубно, Рівненська обл.,

спеціальність «Правознавство»

На всій планеті немає слова святішого, ніж слово «мати». Вона народила дитя на світ, і з першої миті життя схилилася над дитиною із трепетом… У тривозі й любові мама завжди поруч. У кожного з нас є найсвятіші моральні цінності, поняття і речі. Обов’язково однією з них у кожної людини повинна бути любов до неньки. І недаремно про рідну матір пишуть письменники і поети, її оспівують у піснях…



Рідна мати моя, ти ночей не доспала

І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала…

(А. Малишко)

Перед своєю матір’ю ми все життя залишаємося у невідплатному боргу за її безсонні ночі, які вона провела біля нашої колиски, за її ласку і турботу, за материнську любов, яка убезпечує нас від багатьох тривог, та й просто за наше життя, яке вона нам подарувала. Тому любов до рідненької неньки для всіх нас повинна бути найсвятішим людським почуттям. Зазначені високі почуття підходять майже всім матерям. Чому «майже»?.. Тому що є і такі «мамочки», які своїх новонароджених немовлят, таких беззахисних, залишають напризволяще. Та й діти є такі, що зрікаються своїх матерів. Але, на щастя, це лише винятки, а більшість людей надзвичайно шанує материнство.

У невеликому селі на Шумщині живе моя матуся Надія. Вона для мене − дуже дорога людина. Адже ріднішої на світі не буває. У неї, як і в кожної сільської жінки, багато роботи: по господарству, городи, нагодувати всю птицю, їсти зварити кожного дня щось смачненьке. Усе мама встигає, і ще й на роботу ходить. Недаремно говориться, що наші матері невсипущі. Мабуть, так воно і є. Бо, коли я лягаю спати, ненька, частіше за все, ще не спить, а коли я прокидаюся зранку, вона вже на ногах. І це – незважаючи не те, що мама дуже завантажена і вдома, і на роботі. Я намагаюся якомога більше своїй матусі допомагати, та й не тільки їй, а й бабусі, коли вони пораються з усіма справами. Допомагаючи своїм рідним, я й сама навчаюся вести домашнє господарство. Мама не говорить незвичайних слів, вона не робить надзвичайних вчинків, а просто виховує мене своїм прикладом. У нашій родині завжди затишна та спокійна атмосфера. І найбільша в цьому заслуга належить моїй матері. Таку атмосферу в сім’ї створила саме вона. Вона майже ніколи не підвищує голос, завжди врівноважена і доброзичлива. Навіть коли у мами з татом виникають якісь непорозуміння, що буває дуже рідко, вони вирішують їх спокійно і тихо, і це зовсім не впливає на оточуючих. Ніхто не стукає кулаками об стіл, ніхто не кричить.

Зараз мій найперший обов’язок – це добре навчатися, здобути професію і в майбутньому знайти роботу, щоб забезпечити себе і допомагати батькам. Я впевнена, що це мені під силу, в будь-якому разі буду до цього прагнути, бо для мене рідна мати – це головне, що є у моєму житті. Тому нехай моя ненька завжди залишається радісною та здоровою, нехай вона допомагає мені своїми порадами, живе довго та щасливо.




РОЗДІЛ 7

РОДЗИНКИ ІСТОРІЇ МОГО МІСТА
Ніч на Лисій горі

(містичний репортаж із елементами журналістського розслідування)

КОРЕНЬ Владислав,

ЩЕРБАТЮК Андрій,

студенти 4 курсу Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна», м. Київ,

спеціальність «Журналістика»

Лиса гора − історична місцевість на території Голосіївського району міста Києва. Вона розташовується між Верхньою Теличкою, Саперною Слобідкою та Багриновою Горою. У другій половині XIX століття тут було споруджено Лисогірські укріплення Нової Печерської фортеці, а з 1923 року місцевість увійшла в міську межу як лісопарк. Водночас Лиса гора має славу містичного місця.

Ми, Андрій Щербатюк і Владислав Корень, відправилися на Лису гору в ніч із 30 квітня на 1 травня, у Вальпургієву ніч, що є язичницьким, християнським і водночас сатанинським святом…

Світло потужного ліхтаря прорізало нічну пітьму, вихоплюючи щоразу малу частину якоїсь споруди. При наближенні до неї стало видно, що це − залишки старого КПП, який багато років надійно закривав дорогу простим смертним до серця гори. А дехто вірить, що він слугував для того, аби не випустити щось звідти. А й, справді, під променями ліхтаря стара залізяка має вигляд воріт до пекла і, чесно кажучи, це враження стає сильнішим, коли проходиш їх та поринаєш у цілковиту темряву ночі.

Ми з товаришем неквапливо йшли по розбитій дорозі, на такій дорозі й у повній пітьмі можна було спіткнутися й поламати ноги: ліхтарі довелося вимкнути, щоб якомога довше залишатися непомітними і не сполохати завчасно когось чи щось. Усе ж таки ми були не в звичайному парку, а у парку, повному всіляких асоціальних елементів, а, можливо, в наймістичнішому місці Києва, у Вальпургієву ніч. Ніч, коли, за народними повір’ями, відьми злітаються сюди на щорічний шабаш, де розповідають Сатані про чорні справи, скоєні протягом року. Ішли мовчки, кожен був занурений у свої думки. Зненацька за деревами з’явилося світло. Воно швидко наближалося до нас. Це були фари автомобіля. Автомобіль? На Лисій горі о десятій годині вечора?.. На думку спали загулялі відпочивальники. Ми прийняли цю версію і, не помітивши тут нічого феноменального, покрокували далі, але вже згодом нам стане відомо, що на автомобілях по нічній горі їздять не тільки мирні відпочивальники, а й дехто більш підступний і моторошний.

Автомобілі на Лисій горі − це окрема історія. Взагалі, в’їзд на її територію для машин заборонено, однак, цього ніхто не контролює, шлагбаум піднято, бетонної огорожі немає – катайся, скільки хочеш. Міліції тут ніколи не буває, хоча в деяких публікаціях кажуть, що вона регулярно навідується сюди, проте ми за весь час не бачили жодного авта міліціянтів. Подейкують, що до 2005 року цю місцевість регулярно патрулювали бійці строкової служби внутрішніх військ, але таке патрулювання з невідомих причин згорнули. Та повернемося до нашої, так би мовити, «авантюри».

Після зустрічі з авто ми слухняно звернули за дорожнім полотном. Десь у темряві співала пташка. У нас одразу спалахнула суперечка з приводу видової приналежності птаха. У ході цієї дискусії ми з’ясували тільки одне − хтось із нас явно прогулював уроки з біології у школі… Суперечка була настільки цікава, що ми й не помітили, що за нами йдуть двоє молодиків із ліхтарями. Невдовзі вони нас обігнали й загубилися десь у темряві. У голові промайнули дві думки, за принципом «або». Або на горі не буде де яблуку впасти в натовпі п’яної та обкуреної молоді, − містики, звичайно, нуль, але можна буде весело провести час і випити на дурняк. Або на всій горі крім нас чотирьох нікого не буде, і можна очікувати на прояви чогось незрозумілого. Із такими різномастими думками ми крок за кроком поринали в нічний ліс.



***

На відміну від інших паркових зон Києва Лиса гора у плані облаштування досі залишається недоторканою місцевістю. Ні тобі лавок, ні ліхтарів… Взагалі ніяких ознак цивілізації. Про людей тут нагадують лише розвалини старих службових споруд та залишки Лисогірського форту.

Дорога привела нас до зруйнованої будівлі колишньої пожежної частини. Коли світло ліхтарів обмацувало рештки цегляної стіни, у голові промайнула думка, що на цій горі будь-яка споруда руйнується й перетворюється на саму пилюку. Тим смішніше згадувати про наміри будівельників побудувати тут «елітний житловий масив». Плани ці, до речі, поки що так і залишаються планами. Нам буде цікаво слідкувати за розвитком цього «будівництва сторіччя» й надалі.

А ми, пройшовши метрів із двісті, натрапили на підйом насипного валу, що в минулому був частиною укріплень Лисогірського форту. Від самого форту залишилося тільки вісім потерн, які прорізають вал по всій його довжині. В одній із них, першій за порядком, заживо мурували людей. За повір’ями, невпокоєні душі загиблих й досі бродять коло неї. Але це все − міфи. Як люди раціональні ми хотіли б отримати якісь докази проявів надприродного у таку плідну для нечистої сили ніч. Тож, піднявшись на самий вершечок валу, ми вирішили дочекатися більш пізньої години та попоїсти. Така незвичайна ніч повинна була неодмінно приготувати нам якийсь сюрприз!

***

Вальпургієва ніч − ніч з 30 квітня на 1 травня − язичницьке, християнське і водночас сатанинське свято, що відзначається у країнах Центральної і Північної Європи. Вважається, що в цю ніч слабне межа між світами мертвих і живих. У багатьох європейських країнах із заходом сонця хлопчаки починають кричати і запалювати петарди, оскільки вважається, що найкращий засіб захисту від злих духів − галас.

Уже майже одинадцята година вечора. Навкруги доволі тихо, проте досить далекий шум дороги й залізниці та світло вуличних ліхтарів не дають забути, що ми в місті. Можливо, через те тут не так темно й моторошно. Але ніч тільки починається, й усе ще попереду. Метрів за п’ятдесят від нас палало багаття.

Із давніх-давен люди вірили, що багаття, шум та петарди відганяють злих духів, які у Вальпургієву ніч бродять серед живих. Нам точно не відома причина розпалу того багаття, але, судячи з запаху, що лоскотав наші носи, там просто хтось розігрівав сосиски.

За півгодини повз нас проїхало дві-три машини. Надія натрапити на щось містичне падає. Здається, що на горі є чи невдовзі буде натовп людей. Галаслива п’яна компанія, що з’явилася дещо пізніше, не додала нам оптимізму. Єдиною позитивною річчю були вогні рідного міста, які світили вдалечині й заспокоювали на підсвідомому рівні. Трохи згодом, дочекавшись, поки ніч остаточно увійде у свої права, ми рушили далі.

Перший же поворот так і просився, щоб ми на нього звернули − ґрунтова вузенька дорога в саму гущавину лісу, що потроху спускається вниз. По боках кущі та сама темрява. До того ж, просто «золоті» угіддя для кліщів, що активізувалися. Але щось тягнуло саме туди. Із вимкнутими ліхтарями йти доволі моторошно, покручені стовбури старих дерев у темряві перетворювалися на потворних чудовиськ, і мозок малював те, що йому хотілося, а не те, що було насправді. Ця дорога вела до гірськолижного спуску, на вершині якого знаходилося язичницьке капище.

Метрів за триста до спуску почулися голоси людей, які, судячи зі звуків, збирали гілля для багаття. Оскільки «знайомство» з місцевими відпочивальниками не було нашою метою, ми потроху стали відходити назад і, зрештою, знову повернулися на головну дорогу. Після виходу з тієї дороги залишилися неприємні відчуття, час від часу з дерев щось сипалося, та й на одному відрізку дороги щось постійно шаруділо, і було неможливо виявити причину цих звуків. Перевіривши, чи не назбирали «врожаю кліщів», ми продовжили мандрівку.

Язичницьке капище представляло для нас найбільший інтерес, тому було вирішено непомітно підібратися до нього та подивитися на те, що там відбувається. За планом, ми повинні були піднятися на схил біля Відьминого яру й зайти до капища, так би мовити, з тилу. Підйом був із непростих, потрібно було чіплятися за ненадійні кущі й у будь-який момент можна було зірватися і скотитися вниз. Серед білого дня такий підйом був складний та небезпечний, не кажучи вже про цілковиту темряву, без ліхтарів та з добрим вантажем у вигляді наплечників, який міг зіграти фатальну роль під час підйому. Дорога там вузька, багато кущів з одного боку і крутий обрив із іншого.

Пройшовши два десятки метрів, ми почули доволі гучне шарудіння. Звуки були схожі на вовтуження якоїсь тварини в кущах, але з-за цих кущів неможливо було розгледіти винуватця шуму. Ліхтарі вмикати було недоречно, адже ми хотіли залишитися непомітними, тому вирішили кинути в бік шарудіння петарду. В ту саму хвилину, як петарда вибухнула, шум у кущах затих. І це дуже дивно, оскільки будь-яка тварина, як от кішка чи собака, не кажучи вже про дрібніших істот, повинні були б злякатися такого різкого звуку й тікати чим дужче від того місця. Навіть, якщо тварина постраждала (чого б нам дуже не хотілося) від вибуху петарди, вона повинна була хоча б упасти на землю, тим самим створивши хоч якийсь звук. Людина теж якось би зреагувала на вибух коло себе – від швидких кроків геть до чоловічої розмови з хуліганами. Як ми вже писали трохи вище, у міфології багатьох європейських народів зазначається, що злих духів у Вальпургієву ніч треба відлякувати будь-яким шумом, зокрема і вибухом петарди. Ця подія наштовхнула нас на роздуми. А пізніша «пригода» примусила поставитися до цього серйозніше.

На горі розташовано язичницьке капище, яке являє собою рів діаметром близько 50 метрів із чотирма ідолами заввишки метрів зо два. Камені й ідоли на його території поцятковані давньослов’янськими рунами. Капище, як утім і вся територія гори, вважається місцем із негативною енергетикою.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   19


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет