Конкурс студентських творчих робіт із соціальних комунікацій



жүктеу 3.23 Mb.
бет13/19
Дата21.04.2019
өлшемі3.23 Mb.
түріКонкурс
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   19

***

Ритмічний стук барабанів лунав дедалі голосніше, і чим сильніше він лунав у вухах, тим швидше билося серце. Десь там, за віковими деревами, знаходилося стародавнє капище, священне місце для язичників тогочасних і нинішніх. Судячи з відблисків, багаття було потужне, і це давало надію на те, що там відбувається щось справді епічне. Ми вирішили перебратися поближче, але серед повної темряви постійно натикалися на сухе гілля, яке виказувало нас своїм хрускотом.

Ця частина гори була найтемніша та найбільше поросла старими деревами. Взагалі доволі моторошна місцевість, ліворуч від нас − крутий схил, у якому був яр, відомий у народі як Відьмацький, а попереду розкинувся досить похмурий лісок із купою старих повалених дерев, деякі з котрих повикручувало в різні чудернацькі форми.

Трохи вбік від нас знаходився гірськолижний спуск, зимою це улюблене місце відпочинку лижників та сноубордистів. Під спуском горіло багаття та відпочивали люди. А ми потроху наближалися до заповітного капища.

Стрибок – і я спіймав обома руками стовбур старого дерева. Трохи виглянув, щоб перевірити, чи ніхто не бачив мене. Ні, все було в порядку, удари барабана надійно заглушували наше шарудіння. Мій товариш приєднався до мене. Знявши сумки з плечей, ми лягли на животи та почали потроху повзти до останньої смуги кущів, які віддаляли нас від священного місця язичників − капища.

Сказати, що ми були вражені, було би повною брехнею. Але якщо ми скажемо, що жоден нерв не сіпнувся на наших обличчях, ми були б ще більшими брехунами. Так, гігантського вогнища посеред капища ми не побачили, так само не побачили п’яти десятків людей, які б сиділи навколо нього і робили, ну, так би мовити, напевно, щось «язичницьке». Так, багаття і справді палало, але не таке потужне, як я собі уявляв. Так, барабан теж був. Але знов не дуже епічних розмірів. Людей? Ну, не те, що багато… аж двоє! Зате, так би мовити, доволі колоритні персонажі. Барабанщик – чоловік років під тридцять, із бородою, вбраний у «щось», що нагадувало одяг давніх язичників. А взагалі, чесно кажучи, він був схожий на якогось «обкуреного» хіпі. І якщо стосовно його одежі можна було посперечатися, то його, так би мовити, стан не викликав ніяких сумнівів. Повністю «скляні» очі, які втупилися в одну точку та ні на що не реагували.

Другим персонажем була рудоволоса дівчина/подружка/дружина, ми якось не питали про тип їхніх стосунків, яка теж була вбрана в «язичницькому» стилі. Дівчина босоніж виконувала щось типу ритуального танцю, бігаючи навколо вогнища. Здається, вона, як і її «музикант», перебувала десь далеко від цієї «грішної» землі. Та як би це смішно не звучало, у ту саму мить, у тому самому місці це було дуже атмосферно. Особливо, якщо загадати про десятки, або навіть сотні маленьких свічок, що були розставлені у формі півмісяця на половині капища.

Звук барабанів, тріск багаття, свічки. Запахи нічного лісу та запальний танець дівчини перетворювали дійство на капищі в якусь несамовиту феєрію, пробуджуючи в авторів цих рядків тваринні інстинкти. Тіло ніби саме просилося забути про все та вистрибнути на середину і піддатися цій вогняній пристрасті, танцювати цей танок, не думаючи навіщо, скільки, як, просто танцювати…

Важка долоня товариша опустилася на плече. Нам час іти. Ми не знайшли того, на що розраховували, можливо, пізніше тут буде куди цікавіше, а поки треба пошукати щось містичне і жахливе. Ніч не буде чекати на двох відчайдухів, треба було поспішати…

Із тяжким серцем ми покинули «дику кішку» в танці й пішли геть. Дорога назад до спуску зі схилу зовсім не запам’яталася, ми не могли викинути з голови щойно побачене. Ми ніби загубилися у часі. Ось стежка кінчається, треба спускатися по крутому схилу, а…

…Усе, що сталося наступної миті, було схоже на дуже сповільнену зйомку. Десь спереду чутно тріск, я ледве повертаю головую і вже сам не чую під ногами землі, у той самий момент бачу, як мій товариш летить кубарем зі схилу й падає просто посеред дороги. А через секунду і я менш ефектно сповзаю просто в кущі.

Деякий час приходжу до тями. Мозок починає аналізувати те, що сталося. Ми впали обидва майже одночасно, це при тому, що були принаймні за три метри одне від одного. Підбігши до товариша, я перевірив, чи з ним усе в порядку. Тільки дивом він не отримав ніяких ушкоджень. Прийшовши до тями та почистивши одяг, ми рушили далі, а в головах у нас крутилася одна й та сама думка: «А чи це не гора дала нам гарного копняка?.. Усе ж таки підглядати не дуже добре». Тут згадується сумна сторінка Лисої гори, до речі, одна з багатьох.



Гора, наче магніт, притягує до себе самогубців. Третина всіх спроб суїциду на Лисій горі відбувається саме в ніч напередодні травневих свят. Але в більшості випадків їхні спроби закінчуються лише важкими переломами, оскільки схили гори не достатньо круті. У цьому можна побачити «диявольський» садизм гори − вона не забирає життя, вона його калічить і прирікає невдаху на ще більші страждання.

Галявина Бажань – дивне місце, навіть для такої екстраординарної місцевості, як Лиса гора. На форумах в інтернеті всілякі маги та езотерики запевняють, що тут можна і потрібно загадувати бажання, які неодмінно повинні збутися. На тих самих інтернет-сторінках пишуть про те, що кожен дійсно, всім серцем бажаючи, може знайти там чотирилисту або п’ятилисту конюшину – символ удачі.



Існує стародавня слов’янська легенда, згідно з якою землю опоясує змія, що кусає сама себе за хвіст. Місце, де вона себе кусає, розташоване в районі Києва і називається Лисою горою. Можна було б списати все це на казки, але один випадок змушує поставитися до цієї легенди трохи інакше. У 90-ті роки, коли збройне протистояння між Тибетом і Китаєм досягло свого апогею, Далай-Лама надіслав на гору буддійських ченців, щоб вони тут благали Вищі сили про припинення війни. Ченці молилися три дні, і на третій день помер президент Ден Сяо Пін! Ну, якщо ця гора надає такий шанс, то чого ж ним не скористатися?!.

На годиннику було трохи за другу годину ночі. Ми з товаришем без усілякого азарту блукали променями ліхтарів по землі у пошуку незвичайної, «щасливої» конюшини. У цих пошуках пройшло зо двадцять хвилин. Коли я вкотре присів біля купки конюшин, то помітив там шестилисту рослину. «Та, то якийсь мутант», – подумав я і викинув рослину вбік. А коли проміння ліхтаря знову повернулося до конюшин, я побачив чотирилисту рослину, ту, яка за давніми легендами багатьох народів приносить удачу людині, яка її знайшла. «Щось у цих легендах таки правда», − подумав я. Тоді вже можна, й справді, щось загадати. Найпотаємніше, бажання, яке не купиш за гроші та не отримаєш навіть надлюдською працею.

Піднявшись на ноги і піднявши обличчя до неба, я загадав бажання. По обличчю дмухнув легкий вітерець, а десь позаду пролунав гуркіт грому. Такий збіг міг би вразити довірливу людину, але й на мене він справив незабутнє враження. Та мене бентежив не містичний збіг. Хвилювання було викликано більш банальною річчю – дощем. Тільки його нам зараз бракувало. Уся нічна вилазка могла остаточно піти коту під хвіст, і весь час, що залишився до світанку, довелося б провести в холодній потерні, ховаючись від травневої зливи. Я пішов до товариша, який знаходився на другому кінці галявини. Він виявився великим щасливцем − знайшовши дві п’ятилистні конюшини. Він уже встиг загадати своє бажання. Гнані вітром хмари закрили далекий блідий місяць. Стало зовсім темно. Ось тут ми й побачили на вершині валу слабенькі вогники та почули запах свічок.

Більше десятка людей у білих балахонах стояли навколо багаття. Опущені голови, у руках свічки. Здалеку було чутно тільки їхнє монотонне бормотіння. Напевно, це були дияволопоклонники або, простіше кажучи, сатаністи, які зібралися на свою чорну месу. «Клоуни», − прошепотів я своєму товаришу, який лежав коло мене. Він схвально кивнув у відповідь. Ми були досить далеко від цих людей, та все ж вирішили залишатися максимально непомітними, лежачи на землі у непроглядній темряві лісу. Видно, ми потрапили на самий фінал «дійства», тому що люди почали одне за одним відходити від багаття вузенькою стежкою кудись за кущі. Останній із них піском засипав вогнище. Цікавою деталлю було те, що ніхто з них за весь час не промовив жодного зв’язного слова, окрім молитовного бурмотіння.

Почекавши зо дві хвилини, ми піднялися та вирішили оглянути «сатанинське» багаття. Ліхтарі не вмикали, щоб не виказати своєї присутності. Йшли повільно та максимально обережно, часто зупиняючись та прислухаючись до навколишніх звуків. Але навколо було тихо. Ось ми підійшли до погашеного багаття. Без ліхтарів важко було щось роздивитися, але ми вирішили обійтися без них. Я навис над багаттям у спробах розгледіти там щось цікаве, ну, наприклад, піктограму. Несподівано мені в око впав якийсь чорний предмет, що лежав коло вогнища. Я сказав про свою знахідку товаришу. Та він байдуже відмахнувся рукою і сказав щось типу: «Та, то напевне стара одежа якогось безхатька». Я з ним погодився і, аби остаточно підтвердити наші здогади, увімкнув ліхтар…. То була не одежа. Біля багаття лежала чорна курка з відрубаною головою. Ми обоє увімкнули ліхтарі й посвітили на багаття. В його центрі лежали туші трьох курок, а їхні відрубані голови з увіткнутими в них невідомими рослинами лежали трохи збоку. З іншого краю стояла якась пляшка, скоріш за все, то був розпалювач для багаття. Зважаючи на те, що панове сектанти могли бути десь поблизу, ми вирішили більше не затримуватися коло багаття та відійти подалі від цього потворного місця.

Ми сиділи мовчки, дивилися на вогні міста і, так би мовити, «перетравлювали» побачене. Для своєї «стоянки» ми вибрали найвищу точку валу, з якого відкривався масштабний вид на місто. Хоча місцина була гарна, але вона не дала душі розслабитися. Біля підніжжя валу було так зване «лобне місце», де на початку ХХ сторіччя страчували злочинців. Зокрема, тут було страчено Дмитра Багрова − убивцю прем’єр-міністра Петра Столипіна. За офіційними документами, на цьому місці три кати за одинадцять років позбавили життя 200 осіб.

До речі, тут і зараз доволі моторошно, навіть якщо не знати історії цього місця. Чого вартує всохле дерево біля стежки! Навіть не маючи сильно розвиненої уяви, можна домалювати три-чотири трупи, які гойдаються на мотузці, а вітерець їх колихає туди-сюди, туди-сюди…

Наша цікавість хлюпала аж через край, ми фізично не могли дочекатися повернення додому, щоб там, спокійно сидячи за столом, знайти в інтернеті якусь інформацію про ритуали всіляких чаклунів. На мою радість, зв’язок із мобільного проходив. На першій же сторінці я знайшов опис якогось ритуалу, де було задіяно багаття та чорні курки. Ритуал стосувався любовного привороту та інших «жіночих» штучок. Тож, ми полегшено зітхнули з думкою про те, що то була купка жінок із невдалим особистим життям. Одностайно було прийнято рішення зробити обідню перерву.

Поївши, ми ліниво лягли на траву, підклавши під голову наплечник. Повітря було чистим і свіжим. Узявши телефон, ми продовжили читати про усілякі магічні «штучки». І тут впала в око одна деталь. Обряд привороту слід проводити на молодий місяць. Ми зацікавилися цим моментом і вирішили це перевірити. Знайшовши місячний календар, ми були дещо здивовані. Місяць був спадаючим. Ми знову повернулися до сайту з описом обрядів і стали шукати все, що стосувалося спадаючого місяця. Ба, там був цілий розділ про це.

У першій же «інструкції» йшлося про порчу на смерть. Тут теж фігурували чорні кури та спадаючий місяць. Список ритуалів так і пістрявив порчею на хворобу, каліцтво, банкрутство і так далі. За одну мить наше ставлення до цих людей як до купки диваків змінилося. Це були зовсім не «клоуни», які гралися у чорну магію, а справді серйозно налаштовані підступні люди, які заради своїх бажань пішли на угоду із самим Князем Пітьми.

А на що вони здатні заради того, аби приховати свої темні справи, можна було тільки здогадуватися. Крім них та нас, там більше не було ніяких людей. Одразу згадалася одна деталь – вони стояли якраз біля сумнозвісної потерни №1, де, як уже згадувалося раніше, мурували людей. Ми спробували відігнати дурні думки та подивилися на годинник − була майже третя година ночі. Настав час повертатися до капища. У наших серцях не танула надія на те, що зараз там відбувається щось більш масштабне. Адже третя година ночі нарівні з північчю – теж доволі містичний час. Кажуть, що найтемніші сутінки − перед світанком. Та й зі слів очевидців, у чиїх оселях, як вони стверджують, живуть привиди або полтергейсти, найбільшої активності ці феномени набували якраз перед світанком − між другою та четвертою годинами.

У тому, що на Лисій горі протягом багатьох століть, справді, творилися погані справи, вже ніхто не сумнівається. Археологи виявили на вершині давню яму зі спаленими церковними книгами, а поблизу кілька обезголовлених півнячих скелетів, званих «мертвими півнями».

***

Спустившись з валу, ми вийшли на ґрунтову дорогу та незабаром дійшли до перехрестя. Тут маленька доріжка плавно перетікала у, так би мовити, головну, по якій їздили автомобілі. За нашими спинами залишилися сатаністи та страшне багаття. Я йшов, занурившись у власні думки.

Несподівано мій супутник щосили смикнув мене за одяг і, стрибнувши за кущ, зник із поля зору. Я не одразу зрозумів, що сталося. Поглянувши назад, я побачив світло автомобільних фар. Позаду нас дорога закінчувалася глухим кутом і єдині, хто міг їхати звідтіля, були наші старі знайомі. Я теж хутенько стрибнув за кущ. Там, на щастя, була потерна. Я притиснувся до холодної стінки так сильно, що, здавалося, хотів злитися з нею в єдине ціле. Десь поруч у пітьмі тихо дихав мій товариш. Вхід до потерни надійно прикривав широкий кущ.

Ось проїхала перша машина, за нею − друга. Я трохи виглянув із потерни, щоб роздивитися автівки. Як потім виявилося, автомобілі були не з дешевих, якщо брати вторинний ринок, їхня ціна коливалася від п’ятнадцяти до сорока п’яти тисяч доларів США. Тож, не бідні люди в нашій країні займаються чаклунством, або чаклунство дуже дієве. Хоча й ціна, напевно, за це віддана не мала. Усього я нарахував вісім-дев’ять машин. Коли звук мотора останньої загубився в нічній тиші, ми вийшли з потерни і попрямували до місця призначення.

По дорозі я згадав про ще одну місцевість, яку варто було оглянути − відомий ліс коло капища, місце проведення відьомських шабашів. Хоча, напевно, там зараз не так моторошно, як у давнину. Все ж таки гору було освячено у далекому 1870 році, та, можливо, удасться стати свідком чогось незвичайного.

 ***

Знову подолавши важкий підйом, ми просувалися по стежці до капища. Але зразу стало ясно − все, що там відбувалося, закінчилося. Попереду було тихо й не було видно відблисків багаття, не було чутно й гомону молоді, що відпочивала під гірськолижним спуском. Ми почали нарікати на те, що вже нічого цікавого не відбудеться. Раптом десь попереду у пітьмі ми почули гарчання. Мій супутник зупинився, ніби вкопаний, я завмер позад нього. А далі була лише сама тиша. Що це було? Собака чи нечиста сила? Обидва варіанти нам не дуже подобалися, а ліхтарі були на самому дні сумок й діставати їх прямо зараз було, ну, дуже нерозумно.

Сама місцевість була проти нас. Повна пітьма, цілий ліс низькорослих кущів по правій стороні та доволі крутий обрив зліва. Зустріч за таких умов із чималим та явно розлюченим «песиком» без не те що зброї, а навіть без трухлявої палиці, у легкій літній одежі та ще й у безлюдному місці не обіцяла нічого доброго. Було прийнято одностайне рішення про «тактичний відступ» якнайдалі від цього місця. Застосувавши спецназівську тактику «спина до спини», щоб унеможливити напад іззаду, ми почали просуватися до спуску з пагорба. Але, згадавши, що там ми мало не поскручували шиї, вирішили спуститися просто з обрива.

З’їхавши по землі, що підступно осипалася, і вдарившись тулубом об декілька дерев, ми врешті-решт спустилися… Прямо у Відьмацький яр. Місце з, м’яко кажучи, промовистою назвою. У давні часи просто так нічого не називали. Один із ярів на Лисій горі має назву Русалчин, бо колись давно там було озеро, в якому, за повір’ями, жили русалки. Ну, а у Відьмацькому… Та ми про це думали секунди зо дві. Нас більше хвилювало те, як швидко ми виберемося з цього яру. Місію ускладнювали купи дерев та заглиблення у землі. Декілька разів я мало не спіткнувся, але мені пощастило, і я залишився на ногах.

Ми вилетіли з яру, наче корок із шампанського. Уже спускаючись, я почав діставати ліхтаря. Зараз він був конче потрібен. Якщо не фактично, то для моральної підтримки точно. Коли ми дісталися до краю спуску, то усвідомили, що психіку доведеться попресувати ще трохи, адже єдина дорога вела через той темний лісок, через який ми проходили на початку своєї подорожі. І якщо вже тоді нам убачалися потвори у химерно викривлених деревах, то що буде зараз?..

Не змовляючись, ми пришвидшили крок, а наші ліхтарі нервово дриґалися з боку в бік. В одну мить усе змішалося. Уже було незрозуміло, чи це твоє важке дихання, чи то хтось дихає тобі в потилицю. Я узяв на озброєння метод «поштового коня», який не бачить нічого, крім цілі попереду. Навкруги була суцільна темрява, і всім своїм єством я не хотів дивитися по боках. Те, що ми вихоплювали на ганебні секунди поперед себе, зразу ж заповнювала чорна пітьма. Ми були, наче пацюки, які роблять дірки у хазяйській куртці, а він її кожен день латає знову.

І тут я підняв голову догори. Краще б я цього не робив. Бо всі ці покручені у пітьмі дерева були дитячим садком порівняно з тим, що я побачив там. Гнані легким вітерцем крони вікових дерев гнулися на середину дороги, закриваючи шматки неба. А що то було за небо! Ні, воно було не чорне і не дуже чорне. Уся та чорнота навколо була якоюсь буденною порівняно з кольором того неба. Важке, свинцеве небо з відтінками голубизни. Холодної, моторошної, гидкої. У ній було щось відразливе. Таке відчуття буває, коли людину б’є струмом чималої, але несмертельної сили. Щось чуже та противно-холодне проходить по всьому тілу. Здавалося, що ця голубизна − око якогось гігантського чудовиська, яке дивиться на нас, двох нахабних мурах, що посміли увірватися до його обителі і зараз поплатяться за це, коли саме небо впаде їм на голови.

Знову налетів порив вітру. Сильніший за попередній. Тепер дерева, навпаки, хилилися в бік від дороги, звільняючи ще більше неба й показуючи «око чудовиська» у всьому своєму масштабі. Зараз повинна була б промчати ескадрилья відьом на мітлах, а за ними, важко змахуючи крильми і пускаючи вогонь із пащі, Змій Горинич… Але, нам на радість, ліс закінчився, і ми вийшли на відкриту місцевість, де ця передранкова голубизна більше не була такою тяжкою. Тепер дорога вела нас на іншу сторону гори − до теплого багаття і такого бажаного відпочинку.

Бринчання гітари, спів із-за сусіднього пагорба та потріскування вогнища приємно заспокоювали. Скоро світанок, а значить, усе добре. Тільки двоє облич, які іноді вихоплювало світло від полум’я, були далеко неспокійні. Їх щось хвилювало. І причина у того хвилювання була − гарчання серед темряви біля капища. Що то було? Агресивний пес, що шарудів у траві за кілька годин до цього і який повернувся туди, де його злякали петардою? Чи розлючена нечиста сила, яку посміли лякати гучними звуками і яку більше не стримувало багаття та гучний барабан на капищі? Відповіді на це запитання ми, на жаль, ніколи не дізнаємося, а можливо, воно й на краще, адже, якщо це був не собака, − я готовий посивіти тієї ж миті…

Нам час повертатися додому. Наша подорож добігає кінця. Ранкова гора зовсім інша. Сонце щедро пестить своїм промінням кожен сантиметр землі. У кожному дереві на всі голоси співають ранкові птахи. Десь збоку промчав велосипедист, по-піжонськи підстрибнувши на підйомі та зробивши в польоті викрутас. Ось нам назустріч іде турист із великим рюкзаком за плечима, сьогодні перше травня − час відпочинку й пікніків, люди з самого рання обсідають найбільш зручні місця. За ним на відстані йде молода пара закоханих. І вони щось загубили на цій горі? Можливо, вирішили насолодитися чудовим краєвидом, або загадати на Поляні Бажань вічне кохання? Хто знає…

Гора змінила свою шкіру. Тепер вона може з легкістю стати місцем для зйомки реклами лісопаркової зони біля благополучного європейського передмістя. Красива, незаймана природа, велика площа, добробут, стабільність, сімейні цінності. Хто б міг сказати, що всього кілька годин тому ця місцевість підійшла б тільки для зйомки якогось фільму жахів у псевдодокументальному стилі, де група молодих людей прийшла б на пікнік і зненацька розбудила якусь нечисту силу, яка почала б жахати всіх, що опинилися в цей час на горі. Та й фінал можна було б зробити більш епічним. Ммм…. Наприклад, пробудження Змія Горинича☺. Ось вам ідея для вітчизняного кінематографа! Та щось не хочуть знімати, не хочуть.

На останньому повороті з гори зупиняємося і дивимося назад. І думається мені, що в цьому контрасті насправді щось є. Можливо, то сама гора ділиться з тими, хто «скуштував» дві її половинки, найважливішою істиною про те, що найважливіше в цьому світі не добро, ні, не воно. А рівноцінний баланс добра і зла. Їхня повна і цілковита гармонія, вивірена до останньої долі міліметра. Добро не може існувати без зла, тоді воно перестане бути добром, і навпаки. Удень − місце для приємного відпочинку, а вночі − повна жахів місцина, де вивільняються всі внутрішні демони. Вона – така ж, як і ми, вона така, як цей світ, у якому ми живемо. Вона закликає нас до гармонії. Можливо, варто прислухатися до цього визначного місця. Місця, де Світова Змія кусає саму себе…

Острів надії

(нарис)

АЛЕКСЄЄНКО Дарина,

студентка 4 курсу заочної форми навчання

Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна», м. Київ,

спеціальність «Видавнича справа та редагування»

Надворі виє люта зима, а в хатині на лежанці тепло і надійно. Прибігли онуки, бабуся пригощає їх смачною випічкою. Дівчатка весело щебечуть, п'ють тепле домашнє молочко, розповідають про свої дитячі новини. Старша Настуня ходить до школи, п'ятирічна Танюша відвідує дитсадок. А як стало надворі геть холодно і снігом замело дороги, дівчатка пересиджують негоду в затишній домівці, у маленькому селі Балабанка. Невеличке село загубилося посеред Буджацького степу на березі лиману Шагани. Тут усього 40 «живих» садиб, у яких проживає трохи менше, ніж 100 осіб. За радянських часів такі села модно було називати «неперспективними». Нині можновладці говорять, що державі утримувати невеличкі українські села «економічно невигідно». Тому й утримують селяни самі себе, хто як може.

Цю сім’ю знає все село, і вони знають усіх своїх односельців.

Під одним дахом живе родина Сторчеусів: Володимир Серафимович, Надія Іванівна, син Олег, невістка Наталя і дві їхні доньки. Володимир Серафимович і Надія Іванівна свою улюблену Балабанку не проміняють ні на що інше. Свій побут і присадибне господарство вони облаштовували тут роками, і найбільша їхня гордість – це власний водопровід. І хай скаржаться мешканці села на відсутність води, на цьому балабанському обійсті перебоїв із водопостачанням немає. Лише була б електрика, бо без неї насос із кринички не качає воду. «А ми вже розбалувані. Тягти руками воду із власної криниці лінуємося!», – сміється пані Надія.

Володимир Серафимович розповідає про те, що їхня сільська електропідстанція уже давно потребує ремонту. Каже про «фазу», «ноль», «контур», про «коротке замикання», про 400 вольт у розетці, коли бабахкають конденсатори і з телевізора йде дим. Вийшов з ладу новий холодильник. У сусідів такі самі проблеми з енергопостачанням: через перепади в мережі горять тюнери, побутова техніка. Кажуть, сам голова району колись приїздив, обіцяв посприяти з ремонтом підстанції. А поки що сільська цивілізація залежить від природи: пролетіли гуси, зачепили провід – і світла немає. А то шпаки сідають на дроти, і знову проблеми. Що вже казати про шалені вітри, які гуляють узимку над маленьким беззахисним селом!

Хто допоможе балабанцям, адже в селі переважно мешкають люди похилого віку? Щоправда, є в селі 17 дітей. І немає в селі жодного об’єкта інфраструктури. Немає дитячого садочка, немає школи, немає клубу, бібліотеки, пошти, медпункту. Немає жодного магазину. За всіма цими благами треба їхати в село Рибальське або в райцентр. Та й у Рибальському, де знаходиться сільрада, теж є проблеми. Минулого року селяни відвойовували автомобіль медичної допомоги, який головний лікар Татарбунарської центральної районної лікарні переконував віддати у сусіднє село Вишневе. Мешканці Рибальського і Балабанки зібралися на сільську сходку і постановили: автомобіль залишити на балансі їхньої сільради. Однак, користатися ним не можуть, бо, бачте, Бюджетний кодекс не передбачає фінансувати таке задоволення, а в сільраді на це грошей – катма! Не дуже давно, перед Новим роком одній молодій жіночці стало зле, втратила свідомість, та добре, що у сусіда машина «Нива» на ходу, так завезли в лікарню. А інакше невідомо, чим могла б закінчитися ця історія.

До Нового року в школу і дитсадок дітей із Балабанки у Рибальське возив шкільний автобус, а в нинішньому році вже й перестав. Добре, що на черговій сесії райради депутати вирішили відновити ці перевезення. Настуня з Танюшкою теж разом із дітьми їздитимуть щодня в Рибальське і назад, у свою Балабанку, яка, ніби острівець посеред степу, манить до себе. Куди там Канарам! Тут усе своє, рідне, серцю дороге.

Не факт, що діти тут залишаться, як виростуть. Дуже вже манить до себе в молодості велике місто. Здається, поринули туди, у легке світське життя, всі сільські юнаки і дівчата. Велике місто, ніби монстр, висотує із села останні живі краплини. Чим багатшими стають наші міста, тим сиротливішими залишаються села.

Та пані Надія разом із господарем своїм, Володимиром Серафимовичем, не втрачають оптимізму: і в селі можна жити добре! Он, і тарілка телевізійна допомагає увесь світ побачити, і зручності можна влаштувати на селі не гірші, ніж у містах. Он, і лиман під боком унікальний, із лікувальними грязями, з рибою. Яке хочеш господарство тримай, лиш не лінуйся працювати, і повернеться тобі твій труд сторицею.

Хто сказав, що українське село – «економічно невигідне»? Якби залишати усе зароблене важкою працею в селі, припинити недолугі «експерименти» з «оптимізацією» освіти, медицини, заохочувати молодих фахівців повертатися в рідну гавань не лише фінансовою підтримкою, а насамперед розвиненою інфраструктурою, то село залишалося б чудовим острівцем надії для всього українського народу.





Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   19


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет