Конкурс студентських творчих робіт із соціальних комунікацій


Як ти потрапив у команду парашутистів? Що тебе спонукало приєднатися до участі в акції «Небо для вільних»?



жүктеу 3.23 Mb.
бет15/19
Дата21.04.2019
өлшемі3.23 Mb.
түріКонкурс
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Як ти потрапив у команду парашутистів? Що тебе спонукало приєднатися до участі в акції «Небо для вільних»?

Ця ідея належить голові профспілки працездатних інвалідів Володимиру Борисовичу Петровському. Оскільки я з ним знайомий уже не один рік і, хоч і не є зареєстрованим членом цієї організації, тим не менше, я задіяний у ній достатньо давно і достатньо активно.

Спонукало те, що творчим людям для того, щоб тримати себе в тонусі, необхідно, на мій погляд, постійно змінювати ненадовго місце проживання, діяльність, щоб побачити щось нове. Для незрячої людини так само є потреба в чомусь новому. Я свого часу взяв участь у проекті «Світло для друга», коли ми спускалися в печери і провели там практично добу. Цього разу вирішив підкорити небо, тому що це – абсолютно незвична, абсолютно нова акція, і це, звичайно, подарувало нові враження, а значить – з’явилося нове натхнення для роботи. Це свого роду переформатування свідомості, коли ти вибираєшся з води на катер, ти відчуваєш, що ти оновився, омолодився і у тебе з’явилися сили для подальшої роботи. Це справді цікаво. Цей досвід був екстремальним, інтригуючим, він подарував абсолютно нові, незвичні для мене емоції.

Що ти відчував під час польоту? Які враження?

Відчуття просто неможливо передати словами, тому що їх потрібно пережити. Це відчуття свободи, відчуття польоту і відчуття того, що ти маєш крила, що у тебе з’являються крила. Це просто щось неймовірне, ну, і коли поринаєш у воду, хоча знаєш, що на тобі – рятувальний жилет, але ж усе одно ти не бачиш того, − це достатньо вражаюче.

Тому, що одна справа, коли людина бачить і вона чітко розуміє: зараз парашут розкриється, зараз буде приземлення… А коли все це відбувається як своєрідний сюрприз, хоч ти і знаєш, що це буде, − це завжди неочікувано. Мені інструктор перед стрибком під час інструктажу сказав: «Рахуйте приблизно до 100, а там – залежно від ваги, кому до 120, кому до 90 треба рахувати, − і тоді пірнаєте у воду. Рахуйте, щоб бути просто готовим». Я встиг порахувати до 56, а далі – набрав повне море води в рот, тому що, напевне, повільно рахував і набагато швидше приземлився. Дійсно – момент входження у воду досить несподіваний, і це додає адреналіну.

Якщо буде можливість, я обов’язково зроблю це знову, тому що це – неймовірно захоплива пригода. Один раз спробувавши, відмовитися наступного разу буде просто неможливо. Сам стрибок за традицією відбувся 24 серпня.



Тобто, ти зробив таким чином подарунок для України?

Так, ми всі – нас було там 8 незрячих людей − ми всі таким чином вшановуємо свою державу, висловлюємо їй свою повагу.



Ти брав участь і в акції «Світло для друга». Розкажи детальніше, будь-ласка.

«Світло для друга» – це проект 2009 року, пов’язаний із тривалим перебуванням у печерах, на Тернопільщині. За його результатами імена всіх учасників занесено до книги рекордів України.

Свого часу ці печери потерпали від нашестя вандалів – усі туристи намагалися відколоти собі шматочок від стін. Щоб запобігти цьому вандалізму, місцевий спелеологічний клуб поставив вхідні двері у печеру. Тож тепер, коли туристи заходять у печери, двері за ними зачиняються і через обумовлений термін відчиняються наново. Ти знаходишся в печерах, які довжиною десь 100 км – суцільні лабіринти. А це – найскладніші печери України, може і не лише України, тому що вони дуже розгалужені. Звичайно, було дуже цікаво. Ми встигли добряче відчути ці печери – доба є доба. Ми там і спали, і їли. Ми пройшли маршрути із професійними спелеологами, два маршрути по дві з половиною години кожен. Пройшли – це слово достатньо можливо, не відповідає тому, що там відбувалося. Ми насправді повзли, а не йшли: коридори вузькі, іноді навіть і гроти своєрідні. Тому враження були просто неймовірні. Запам’яталося надовго, мабуть до кінця життя, тому що такі враження не стираються.

Чи плануєш ти взяти участь у ще яких-небудь цікавих акціях, на зразок «Небо для вільних» чи «Світло для друга»?

Звичайно. В принципі, я – креативна людина, звик долучатися до цікавих і незвичних проектів. І якщо є якась найменша змога, я обов’язково долучаюся. Це нові враження, емоції, люди, події, атмосфера. Я думаю, кожна людина, якщо вона не ледача, прагне пізнати щось нове у своєму житті.



Перейдемо до твоєї творчості. Коли був написаний твій перший вірш?

Це насправді досить давно було. Я писав ще у школі. Мене і ще кількох дітей, коли я навчався десь у другому класі, наша вчителька, покійна Катерина Миколаївна, залучала до таких змагань: хто кращу риму придумає, хто краще вірш напише. Звичайно, були перемоги, були й поразки, але до того серйозно не ставилися. Коли перейшли до іншого класу і з’явилася інша вчителька (класний керівник), то захоплення зникло. Потім, десь близько 2000 року, я написав вірш «Додому їхав чоловік незрячий», і з нього все розпочалося більш серйозно. Це був мій перший вірш, який було надруковано в газеті «Обухівський край». Зустрічають на вулиці знайомі: «О, Геннадій! Читали твій вірш у газеті». Це, звичайно, дуже сподобалося.

Після цього було написано ще два вірші. При вступі в університет я мав уже п’ять віршів і, власне, саме за ці вірші мене і взяли на кафедру видавничої справи і редагування, журналістики, тому що я довго думав, на кого мені йти вчитися: на реабілітолога чи на психолога. Вийшло так, що мої вірші потрапили на очі певним людям, і через це я потрапив туди, куди потрапив, і абсолютно не шкодую. Це точно був правильний вибір. Викладачі Університету «Україна» навчили мене, як поліпшити свою майстерність, за рахунок яких прийомів я можу це зробити, вони ще більше додали бажання писати, стимулювали.

Потім був перший фестиваль «Сяйво надій», я був його лауреатом. Ця перемога, звичайно, далася взнаки, я відчув, що мене оцінили. Потім мені запропонували написати слова гімну Університету «Україна», я їх довго писав, здається, місяців два, давав кілька разів на перегляд. Повертали назад, вказували, де потрібно переписати, я перероблював, консультувався у спілці письменників, також – із авторами гімнів своїх міст і селищ. Зрештою, у співпраці з Наталією Віталіївною Барною цей гімн побачив світ. І далі вже все. Воно захоплює, насправді. Якщо один раз вийдеш на сцену, на серйозну сцену, якщо відчуєш отой вир аплодисментів – без цього вже не уявляєш подальшого життя, це такий наркотик, від якого дуже важко відмовитися.



Що найчастіше надихає тебе на творчість?

Насправді – на творчість надихає що завгодно. Життя, емоції, удача, розчарування. Навіть, якщо якийсь репортаж почуєш по радіо чи телевізор вчасно ввімкнеш. Навіть так можна: щось вихопивши з контексту, створити вірш чи прозу. Все залежить від часу, настрою і натхнення. Якщо вони сходяться в одному місці, тоді народжується новий твір.



Влітку ти презентував на Тринадцятому Всеукраїнському фестивалі української книги у Феодосії свою повість «Дзел-ле-енннь-світ». Розкажи детальніше про неї. В якому видавництві книга побачила світ?

«Дзел-ле-енннь-світ» – це моя крайня книга (Геннадій не любить слова «остання» в контексті літературної творчості – прим. С. П.). Вона вийшла у видавництві «Буква» (Біла Церква), і було це року Божого 2011. У 2012 році книга отримала молодіжну міжнародну україно-німецьку премію ім. Олеся Гончара. Книга розрахована на підлітків – дітей середнього і старшого шкільного віку. Герої – школярі, які пізнають життя, пізнають дружбу, кохання, можливі життєві розчарування і зради.

Але суть у тому, що тут немає, як це прийнято в більшості книг, позитивних і негативних персонажів. Вони всі однакові, вони всі – діти, вони всі перебувають у процесі пізнання, вони ще не знають, на що здатні вони та їхні однокласники. Я не кажу друзі, тому що не всі однокласники є друзями, так само – не всі є ворогами. Є ті, з ким ти дружиш, є ті, з ким менше спілкуєшся, або взагалі не спілкуєшся, тому що створюються компанії за інтересами, і так воно й ведеться. Потім компанії можуть змінюватися.

Але ці діти не є поганими, навіть якщо вони чинять одне одному якусь капость, це зовсім не означає, що вони – погані. Вони просто вчаться на помилках – власних, своїх друзів. Вони вчаться дружити, кохати. І, звичайно, усе це просякнуто гумором. Певні повчальні моменти використовуються, щоб пояснити дітям, яким чином можна вирішити ту чи іншу життєву ситуацію. Навіть не пояснити, а ненав’язливо підказати саме через гумористичні якісь ситуації, тому що гумор – найкращий спосіб донести до підлітка свою думку таким чином, щоб це не викликало спротиву і роздратування. Так я і намагався творити і, судячи з отриманих відгуків на цю книжку, мені це вдалося.



Що спонукало вступити тебе саме до Університету «Україна»?

Насправді, це було давно, приблизно 15 років тому… Зараз уже деякі деталі стираються. Якраз мій шкільний товариш вступив в університет на один рік раніше за мене. Він багато розповідав мені про цей виш, і під упливом його розповідей я вирішив піти саме сюди. Було трошки лячно, я не знав, як воно буде і куди я йду. Але, зрештою, все сталося як сталося – я вступив до Університету «Україна», закінчив його і тепер працюю тут.



Як вплинули на твою творчість роки навчання в Університеті «Україна»?

На мене вплинуло більше навіть не навчання в Університеті «Україна», а спілкування з викладачами в позалекційний час. Я дуже багато провів хвилин, годин у спілкуванні з доцентами, професорами, дуже поважними людьми, яких я і досі шаную. Спілкування просто сидячи десь у коридорі або у вільній аудиторії. Ми говорили про все: про життя, спорт, книги, різні захоплення, іноді зачіпали політику, хоча це було дуже рідко. Я отримував від них просто неймовірний багаж знань, який потім сформувався в мені відповідно до моїх потреб, навичок. І це, насправді, не можна ні на що проміняти.

Більшості цих людей і на світі вже немає. Я згадую теплим словом, царство йому небесне, професора Мартена Давидовича Феллера, професора Романа Григоровича Іванченка, Ольгу Михайлівну Пазяк. Це настільки потрясаючі люди, що ті, хто з ними спілкувався, отримали дуже багато знань (якщо, звичайно, хотіли того). Ті, хто не спілкувався, – я вважаю, вони дуже багато втратили, тому що таких професіоналів у нашій країні просто одиниці, а можливо, зараз уже й тих одиниць практично не залишилося.

Як у твоєму житті з’явилася «Горлиця»?

До мене звернулася Ніна Іванівна Головченко, директор Імідж-центру Університету «Україна». На фестивалі «Сяйво надій-2012» вона вперше озвучила цю ідею, потім ми зустрілися на фестивалі «Поетичний рушник», і вже там ми поговорили більш детально. Я обмірковував деякий час, були перемовини телефоном та електронною поштою. Врешті прийшли до спільної думки.

Чому погодився? Тому, що зрештою мені було цікаво випробувати себе і в такій ролі. Я завжди прагну до чогось нового. Саме тому я і в печери спускався, і літаком в небо піднімався з парашутом за плечима. Ведення літературних студій – хороший досвід, хороший набуток нових знань. Він не лише моїм студентам допомагає, а й мені. Це допомагає стати іншим, сильнішим. Можливо, трошки кращим. Можливо, я в плані негативу-позитиву залишаюся на тому ж рівні, що й був, але те, що я росту як людина, як особистість – це точно. Саме з цих міркувань я і погодився.

Кого ти бачиш на засіданнях «Горлиці»?

Початківців, які, якщо прислухаються до порад, поступово зростають. Це приємно. Якщо бачиш, що людина чогось досягає, і ти доклав до цього руку, це не може не радувати. Я дуже задоволений, коли бачу реальне зростання, і сумую, коли бачу, що ми щось обговорювали на попередніх засіданнях, а потім студент чи студентка приносить твір, де є помилки, які ми нещодавно обговорювали, і дуже ретельно. Теоретично, якщо людина слухала уважно, вона цих хиб мала б позбутися. Але буває, що нові твори з’являються, читаєш, а бачиш все ті ж «граблі».

Наприклад, поняття «усмішка» і «посмішка». Скільки людям не розповідай, а вони надсилають вірші, де вживають, наприклад, слово «посмішка» замість «усмішки». Тобто, це слово часом використовують абсолютно неправильно. І це дуже прикро, тому що я постійно звертаю на це увагу і, коли питаю у студентів, вони самі кажуть, де правильно, ніби розуміють. Але – черговий твір, і знову – чергова «посмішка». На жаль, такі помилки дуже важко відходять від людини, тому що вони домінують у ЗМІ: на радіо, телебаченні – усюди. Але якщо людина хоче прогресувати, віддає на це свої сили, час, – ігнорувати набуті на «Горлиці» знання недоцільно.

Скоро буде підбито підсумки чергового фестивалю «Поетичний рушник». Розкажи, будь-ласка, чи є сподівання на відкриття нових поетичних імен цього року?

Сподівання завжди є, інакше не було б сенсу розпочинати цю справу знову і знову. Ми завжди розраховуємо на те, що долучаться нові люди, долучаться, можливо, більш професійні люди, можливо, талановиті від природи аматори, які зможуть привнести у фестиваль своє неповторне слово. Бо незалежно від того, навчалася людина чи не навчалася – якщо вона талановита, це дуже помітно.

Я згадую Вадима Любицького з Бучі. Він ніде не навчався, але він – один із найталановитіших учасників фестивалю за всі три роки. На жаль, він нещодавно пішов із життя, царство йому небесне, але він устиг подати конкурсний пакет. Ми його оформили і подамо до розгляду, незважаючи на ці сумні обставини. Зрештою, якщо так стається, що конкурсант іде в інший світ, то залишаються його рідні, яким буде приємно отримати ніби звістку від сина, батька, чоловіка.

Ти брав участь у міжнародній конференції на тему «Інтернет-радіо для людей з обмеженими фізичними можливостями». На твою думку, що для людини з інвалідністю дає інтернет-радіо? Що воно дає тобі?

Конференція відбувалася навесні 2012 року. Завдяки допомозі губернатора Київської області, А.Й. Присяжнюка, я їздив у Архангельськ (Росія). Проект було створено за ідеєю інтернет-радіо РанСіс (РанСис – Російська інтернет-радіостанція для незрячих. Прим. С. П.). Це був суто український проект, але певна співпраця з російською стороною передбачалася.

Інтернет-радіо дає людям із особливими потребами можливість самореалізації. Сам по собі проект інтернет-радіо задумувався не як радіо для інвалідів. Він повинен був зацікавити всіх, а значить, теоретично, його мали слухати всі, незалежно від стану здоров’я. Головне, що творити цей проект повинні були виключно люди з інвалідністю, от чому він називається «інтернет-радіо для людей з інвалідністю». Тому, що задіяними в його творенні мали бути насамперед люди з особливими потребами. Яким важче зреалізуватися у повсякденному житті, яким важче виїхати кудись на роботу, які можуть творити інет-радіо, власне не виходячи зі свого дому.

На жаль, поки що проект «заморозили».



Геннадію, ти ще й телеведучий. Як тобі у новій іпостасі?

Моя програма називається «Просто передача». Чому так? Тому, що в ній може підійматися будь-яка тема і ведучих може бути кілька. Спочатку, коли я починав, ведучих було четверо, тому я і погодився. Сам би я точно не впорався.

Це цікаво, насправді дуже цікаво. Спочатку було, зізнаюся, трошки лячно, тому що я не знав, як усе це буде відбуватися, я ж не бачу. Це не радіо, тут потрібно рухатися, дивитися туди-сюди, слідкувати за часом, тому що передача повинна вкладатися в певні часові рамки, так?! От ці проблеми вирішувалися одна за одною. Зараз колеги мені говорять, що якби я не носив окуляри, то було б не помітно, що я не бачу.

Я вважаю це дуже хорошим досвідом. Я не побоявся, переступив через свої комплекси і страхи, пересилив себе, і в результаті – здобув чергову перемогу над собою. Досвід і перемога в купі – це, звичайно, просто чудово.

Я отримую задоволення від самого процесу. Це не порівняти ні з чим. Тому, що від самого початку і до завершення все в моїх руках: знайти тему, підготувати питання і людину. Людей теж я обираю. Це може бути житель як Обухова, так і іншого селища, міста і навіть області. Я сам їх знаходжу і запрошую, сам розробляю запитання і пояснюю те, як триматися перед камерами. Я їх заспокоюю і надихаю. Я дивлюся, як кожна людина поводиться перед камерою. Кожен – по-різному. Хтось від переляку не може і слова сказати, хтось навпаки – починає говорити дуже багато. Хтось із поетів забуває власні вірші, співаки – слова пісні. До кожного потрібно знайти індивідуальний підхід, щоб заспокоїти, допомогти знайти душевну рівновагу. Кожна людина – індивідуальна, у кожного свої комплекси, і до кожного потрібно підходити так, щоб це було суголосно саме його душі, і тоді людина заспокоюється і, на мою думку, телевізійний продукт виходить дуже пристойної якості.

Чи легко тобі даються нові ролі, які підкидає доля?

Легко ніщо не дається. Насамперед тому, що більшість тих проектів, куди я залучаюся, не мають відношення до людей із особливими потребами. Там працюють фізично здорові люди, і я повинен встигати працювати нарівні з ними, а оскільки я незрячий – скажу чесно, незряча людина завжди буде працювати довше, ніж зряча. Тому що, навіть якщо ти робиш якийсь матеріал, набагато швидше пробігти очима, ніж прослухати те, що читає комп’ютер, і доводиться працювати набагато більше, ніж зрячому, щоб, як мінімум, не пасти задніх, тому що ніколи і нікому не потрібен той, хто пасе задніх. Тобто, потрібно додавати всіх своїх сил і навіть, якщо потрібно, трошки більше працювати – вночі і вдень працювати – рівно стільки, щоб досягти успіху.



Чим зараз наповнене життя Геннадія Горового?

«Поетичний рушник», «Сяйво надій», літературні студії, у тому числі «Горлиця». Мене запрошують виступати в бібліотеках, школах. Зараз я вирішив нарешті зайнятися проектом аудіоредагування, точніше – створенням аудіоальманаху літературної студії «Радосинь», яка діє при Спілці письменників України. І це теж відбиратиме дуже багато часу, тому що потрібно буде поїхати в Київ, записати людей, потім поїхати додому, зредагувати цей аудіоматеріал, потім дібрати до нього музику, звести з музикою, створити саме як аудіоальманах. Усе це займає насправді дуже багато часу, і поєднати це з усіма іншими клопотами – достатньо важке завдання.

Проте, саме таке насичене життя і називається повноцінним.

Грані творчості та особистості Оксани РАДУШИНСЬКОЇ

ПАТРА Світлана,

випускниця Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна» (2013), м. Київ,

спеціальність «Видавнича справа та редагування»,

журналіст Медіа-центру Університету «Україна»

Оксана Радушинська – поет, прозаїк, журналіст. Мешкає у містечку Старокостянтинів, що у Хмельницькій області. Працює на радіо і телебаченні. Має у своєму активі численні перемоги в конкурсах та премії. І за всім цим губиться одна деталь, яка не є важливою для тих, хто цінує Творчість у Людині та Людину у Творчості. Оксана з дитинства послуговується інвалідним візком. Та вона давно навчилася жити наперекір інвалідності і змусила оточуючих не помічати візка при спілкуванні з нею.

Оксана Радушинська – випускниця Хмельницького інституту соціальних технологійУніверситету «Україна», де навчалася за фахом «Видавнича справа та редагування»; нині – студентка 5 курсу кафедри журналістики Університету «Україна» в місті Києві. Оксана − натура багатогранна, в її діяльності красне письменство вдало поєднується з журналістикою. За її плечима – досвід праці в газеті, на радіо і телебаченні. Як письменник і поетеса вона брала участь і отримувала різні нагороди в численних всеукраїнських та міжнародних літературних конкурсах. Загалом Оксана видала низку поетичних та прозових книг, а також у її активі – дитячі книги, ще кілька готуються нині до друку в різних видавництвах України.

Чим живе Оксана Радушинська? Яким був її шлях до творчості та професії? Про це ми з нею і поговоримо.

Якими новинами може поділитися Оксана Радушинська?

Насправді, новини трапляються щодня: новий цікавий сюжет для газетного матеріалу, знайомство з непересічним виконавцем/виконавицею чи співочим колективом, ідея щодо творчого проекту чи відгук на якусь із книг. Серед останніх новин – підготовка до святкування річниці з часу виходу книги «Щоденник Славка Хоробрика» – такі-собі іменини книжкового персонажа, котрий став улюбленим героєм багатьох юних читачів. «Народився» Славко на Хмельниччині, проте його домівкою-видавництвом стало «Видавництво Старого Лева», отже іменини будемо святкувати саме у Львові. Наразі більше подробиць не можу розповісти, аби не виказувати всі секрети.



Розкажіть, будь-ласка, про Славка Хоробрика? Як з’явилася ідея створити цього персонажа? Якою Ви бачите його долю?

Ідея створити Славка Хоробрика з’явилася не у мене, а у… підполковника міліції Інни Глеги, котра є ідейною «мамою» персонажа, а я – літературною. Головна мета – донести до дітей правила безпечної поведінки, використовуючи їхню мову і їхній світогляд, без нудних і банальних повчань, створити для дітей своєрідну кальку поведінки в екстраординарній ситуації. Якщо потрібно гратися з дітьми, аби пояснити їм оте одвічне «що таке добре, а що таке погано», отже… потрібно гратися з ними. Знаю, що я була не першим автором, котрому запропонували написати кілька оповідань про пригоди Славка.

Проте інші автори або починали мову з суми гонорару, або й взагалі відмовлялися від пропозиції, остерігаючись, що доведеться «піарити» міліцію. Хоча цього точно ніхто не просив! Я перейнялася ідеєю Славка просто блискавично, і декілька оповідань дуже швидко переросли в повноцінну книжку. А доля Славка Хоробрика?.. Приємно, що книга і персонаж стали улюбленими для багатьох дітей України. Наразі на підході друга книга про пригоди хлопчака. Сподіваюся, і вона знайде свого читача.

Відомо також, що Ви написали і видали книгу «Зелен-день або чарівні русалчині коралі». Як виникла ідея створення, як вона створювалася, ішла до свого читача?

Хоча на поличці своєї особистої бібліотеки маю не одну-дві, а сімнадцять авторських книг, проте «Зелен-день…» є з-поміж них знаковою. Ще як рукопис ця книга принесла мені перемогу в одному з найжаданіших конкурсів – першу премію «Коронації слова»1. Згодом книга вийшла у тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан». Упродовж тривалого часу я цікавилася народними звичаями і дізнавалася про них. Згодом захотілося поєднати знання про наші прадавні традиції і сучасний світ, сучасних дітей. Проте, щоб дітям було цікаво читати, головні герої мають бути не надуманими, а такими, як звичайні школярі. А чи багато дітей можуть похвалитися тим, що ніколи-ніколи в житті не робили ніяких бешкетів? Близнюки Соломійка та Нестор однозначно не належать до когорти чемних дітей: що вони не утнуть – все не так! А може все саме ТАК? Так, як має бути у справжнісіньких дітей, котрі шукають заховані панські скарби, знаються з Домовиком, Водяником, середземноморськими піратами, лютим чаклуном Крачуном та звичайнісінькими озброєними «братками»? А ще від них залежить доля русалки Олесі та цілого села Русалівка!.. Чи до снаги звичайним дітям вийти сухими не лише з води (котрої в романі, ой, як багато!), а й із усіх пригод? І яку неймовірну таємницю дізнаються вони від бабусі Тоні наприкінці своєї пригоди? Про все це – у казковому романі.



Наскільки важливою є казка для сучасної людини?

Як і для попередніх, так і для прийдешніх поколінь дітей – дуже важливою! Адже казка – основа, на якій ґрунтується ментальність, світосприймання, елементарне розуміння добра-зла. Казка мусить жити, проте вона не повинна залишатися такою, як сто чи двісті років тому. Світ змінюється, діти сприймають життя інакше, аніж їхні батьки чи дідусі-бабусі, відповідно, й казка повинна крокувати в ногу з тими, для кого вона адресована.



Розкажіть, будь-ласка, про «Коронацію слова». Що надихнуло Вас взяти участь у конкурсі? Чи з першої спроби подолали цю вершину? Ви були налаштовані на перемогу, чи для Вас головне – участь?

«Коронація слова» – та вершина, котра далася лише з третьої спроби. Двічі я подавала свої рукописи на конкурс «Коронація слова» і обидва рази вони не проходили жорна журі. Це були поетичні добірки. На третій рік надіслала два прозових твори: «Зелен-день, або Чарівні русалчині коралі» та «Коли сонце було стозрячим». «Зелен-день» отримав першу премію в номінації «Для дітей 9-12 років», а другий роман отримав спеціальний приз «Кращий твір-фентезі». Ще наступного року я надіслала на конкурс добірку віршиків для дітей і стала дипломанткою конкурсу. Авжеж, я прагнула перемоги, бо в іншому випадку навіщо взагалі братися до справи, коли не віриш у себе і в те, що ти робиш? Проте зізнаюся, я навіть не чекала, що результат перевершить найсміливіші сподівання.





Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет