Конкурс студентських творчих робіт із соціальних комунікацій


Наскільки важливими у наш час є літературні конкурси? На Вашу думку, чи дійсно це допоможе молодому письменнику впевнено заявити про себе?



жүктеу 3.23 Mb.
бет16/19
Дата21.04.2019
өлшемі3.23 Mb.
түріКонкурс
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Наскільки важливими у наш час є літературні конкурси? На Вашу думку, чи дійсно це допоможе молодому письменнику впевнено заявити про себе?

Єдиного рецепта тут немає і бути не може. Хтось прокидається зіркою вже пісня першої перемоги, а хтось, як до прикладу, я, упродовж років цілеспрямовано просто йде своєю дорогою. Якщо на цій дорозі трапляються творчі змагання – ніколи від них не відмовлюся. Перемога у конкурсі важлива у будь-якому випадку, адже додає впевненості у власних силах, вказує, на що потрібно звернути увагу.



Що Ви відчуваєте, коли отримуєте чергову премію або видаєте чергову книгу?

Природне задоволення від результату проробленої роботи і… моральний стимул працювати далі та йти далі.



Яка видана Вами книга – найулюбленіша?

Кожна книга – це відтинок мого життя і частина мене (можливо, частина мене тієї, котрою я вже більше ніколи не буду). Визначати, де я була цікавішою-розумнішою-щирішою – справа читачів.



Якою отриманою нагородою Ви пишаєтеся найбільше?

Кожною. Перемога у конкурсі, чи вручення іменної премії – визнання мого професійного рівня з боку фахівців, більш професійних і більш знаних, ніж я. Звісно, на особливому місці у цій шкалі пріоритетів знаходиться державна відзнака – орден княгині Ольги ІІІ ст.



Як Ви оцінюєте ситуацію, яка склалася в сучасній літературі, журналістиці та видавничій справі?

Попри всі неоптимістичні прогнози – література в Україні є! І книговидання є! Інше питання – чи в достатній кількості та якості? Сучасна література твориться переважно силами приватних видавництв і, якщо потужні видавництва цінують свою репутацію і не беруться за низькопробні тексти, то більшість дрібних готові видавати все, за що їм заплатять. А журналістика – така галузь, котра просто приречена знаходити своє місце під сонцем і бути затребуваною в суспільстві у будь-який час.



Як Ви прийшли в журналістику? Що спонукало обрати саме цю професію?

Напевне, це журналістика обрала мене. Якось так сталося, що я ще зі школи стала дописувачкою районної газети, а згодом – навіть не уявляла для себе іншої професії. Якийсь нетривалий час стояла дилема: вчитель чи журналіст, проте вона вирішилася сама по собі без надзусиль з мого боку – просто почала працювати в редакції та одночасно навчатися.



Коли і за яких обставин у Вашому житті з’явилося радіо і телебачення?

Спершу радіо, а потім і телебачення – логічні кроки у пошуку себе в професії. Особливої історії немає – на районному радіо звільнилося місце диктора і мені запропонували спробувати себе в цій іпостасі. Так і залишилася – от уже майже на десять років. Схожа історія і з телебаченням. Після власного творчого вечора, що відбувся на базі ТРК «Поділля-центр» у Хмельницькому, я отримала пропозицію від тодішнього генерального директора ТБ стати автором культурологічної передачі. На той час це була для мене «тerra іncognita», але цікавість узяла гору, і вже майже вісім років мені вдається не опускати професійну планку.



Розкажіть детальніше про передачу, над якою Ви працюєте.

Із 2006 року я працюю редактором культурологічних програм ХОДТРК «Поділля-центр», є автором і ведучою передачі «Мелодії родоцвіту». Програма представляє фольклорні, класичні, народні та самодіяльні колективи краю. Розкриває традиційні форми самобутньої культури Поділля та Волині. Знайомить із обрядовими дійствами дохристиянських часів, старовинними танцями і піснями. У щирому спілкуванні з талановитими сучасниками розкриває духовні пласти традиційної української культури.



Ви пишете і поезію, і прозу. Скажіть, що Вам ближче?

Почала свою творчу дорогу як поет, згодом мені захотілося випробувати нові горизонти і можливості епістолярного жанру. Наразі мені однаково легко створити вірш чи написати прозовий твір (відносно легко, як і будь-який процес творчості, що потребує натхнення і зосередження).



Коли Ви почали писати? Що надихнуло?

Перший вірш народився ще до школи. Навіть більше – ще до того, коли я навчилася писати. Вірші ніколи не були для мене чимось надзвичайним, і здатність до віршування в моїй свідомості дуже довго залишалася чимось таким – природним, звичайним, що саме по собі зрозуміле. Лише пізніше, коли подорослішала, я зрозуміла, що не маю права поверхово ставитися до свого вміння і повинна культивувати його та розвивати. А проза… Прозові замальовки, есеї, іконки вимальовувалися з-поміж поезії досить давно. Проте певно ж мав настати час, коли я внутрішньо змужнію і «доросту» до того, аби написати великий прозовий твір, коли мені буде не лячно відпустити рядки з чіпких рим і дозволити їм розвиватися розлогим сюжетом.



Що найчастіше надихає Вас на творчість?

Важко відповісти… Дуже багато емоційних складових, котрі, часом зовсім несподівано, торкаються душі і… починаєш творити. Просто тому, що інакше не можна, бо так повинно бути…



Чи є людина – у житті чи літературі – яку Ви можете назвати Учителем?

У житті, як і в літературі, я вчуся постійно. Щастя, коли трапляються люди, поруч із якими можна почерпнути знань, удосконалитися й усвідомити траєкторію розвитку, якою потрібно рухатися. Таких людей – немало. Хтось часом навіть не здогадується, що він/вона зіграли у моєму житті роль Учителя. Я зараз свідомо не говорю про вчителів і викладачів, котрі за професією покликані навчати і, спілкуючись із котрими, підсвідомо налаштовуєшся на навчання та сприймаєш (чи не сприймаєш) цей процес. Цінні ті науки, котрі приходять несподівано і залишаються на все життя. Безумовно, першими і найважливішими вчителями для мене є батьки – це природно, і так має бути.



Як Ви познайомилися з Університетом «Україна»? Що спонукало вступити саме до цього університету?

Про Університет «Україна» дізналася від колеги, котра якось прийшла на роботу і розповіла, що планує вступати до філії київського університету «Україна», що розпочала роботу у Хмельницькому. Не довго думаючи, вирішили здійснити цей крок паралельно. Згодом так і навчалися заочно в одній групі. Успішно отримала кваліфікаційний рівень бакалавра, а за декілька років вирішила підвищити його, ставши дипломованим спеціалістом. Шукати інший ВНЗ не бачила потреби, отож упродовж найближчого навчального року знову відчуваю себе студенткою Університету «Україна». Цього разу – в Києві.



Навчання в Університеті «Україна» тривало досить довго. Чи траплялися Вам книги, які перевернули Ваш світогляд?

Моє навчання в університеті тривало паралельно з роботою в редакції, отож світогляд розширювався ніби в двох руслах: теоретичному і практичному. Не можу сказати, що якась книга перевернула мій світогляд, а от деякі корективи до редакційної роботи внесла. Ідеться про коректорські правки. На роботі під час коректури для правки помилок у макеті газети використовували частину «правильних» знаків», а частину – «власно вигаданих». І ось, коли я, повернувшись із сесії, почала робити все, «як у книзі написано», оператори комп’ютерного набору спершу приходили до мене в кабінет і «з притиском» запитували: «Що це означає?..». Я залюбки пояснювала. Зовсім скоро ми всі почали в цьому плані, як то кажуть, «спілкуватися однією мовою».



Який вплив справили на Вашу творчість роки навчання в Університеті «Україна»?

Швидше не на творчість, а на професійне зростання. Творчість розвивається паралельно з журналістикою, інколи перетинається, але здебільшого залишається автономною. А ось удосконалення у плані професійного зростання – очевидне і логічне, бо ж, використовуючи отримані знання, уже дванадцятий рік я вписую свою сторінку в книгу журналістики України, а навчальна теорія реально втілюється в конкретні сюжети та матеріали.



Як на Вашу творчість впливає спілкування з оточуючим світом?

З одного боку – безпосередньо, бо, як частина соціуму, я не можу не відгукуватися на те, що відбувається в навколишньому світі і творити виключно в ілюзорній площині. З іншого – ніяк. У тому плані, що принциповою позицією як автора є чітке відмежування якоїсь внутрішньої емоційної каламуті від того, що в результаті «оселиться» на папері.



Чого, на Вашу думку, більше у нашому світі? Світла чи темряви?

Залежно від того, крізь яке скельце дивитися: сонячне чи кіптяве.



Чи легко даються нові ролі, які підкидає доля?

Схоже запитання років 6-7 тому під час інтерв’ю я поставила російському акторові Олексію Шевченковому. І він, професійний актор, відповів, що в житті… взагалі не грає, бо це – не чесно. Не пам’ятаю, чи випадала мені раніше нагода замислитися над власною відповіддю на це запитання? Можливо й ні, бо не було підстав. Проте відтоді я не лише розумію, що грати потрібно виключно на сцені (на щастя, час від часу маю таку можливість), а не в житті, а й чітко дотримуюся такої позиції. У будь-якій ситуації я – це я, а не вигаданий образ, роль.



Із ким Ви найчастіше співпрацюєте і які результати?

Я легко «ведуся» на усілякі творчі проекти, тому й різноманітні співпраці трапляються доволі часто. Результат – переважно задовільний, адже, беручись за справу, ніколи не роблю її абияк. Відповідно і співпрацюю з людьми, котрі також серйозно налаштовані на результат.



У 2012 році Ви спільно з композитором Олегом Круторогим провели творчий вечір «Осінній усміх таїни».

Так. Ми з Олегом практично разом починали свої творчі дороги: він – автора пісень, я – автора пісенних текстів. На щастя, за десять років співпраці і дружби надбали немало результатів і утвердилися у своїх іпостасях. Проте не лише з Олегом Круторогим маю нагоду і честь працювати в плані написання пісень. У вересні 2013 року глядачі, котрі завітали на мій творчий вечір «М’ятний сон осені», що відбувся у Києві в Центральному Будинку ЗСУ, мали нагоду вирізнити цілу пісенну палітру, що прозвучала у виконанні чудових співаків. Що найголовніше – з усіма своїми співавторами-композиторами і виконавцями ми не просто співпрацюємо, а й дружимо. Як на мене – це найкраща запорука гарного результату!



Ви озвучували роль кумедного ведмедика Медка у короткометражному мультфільмі «Чому звірята не хворіють?» Що Ви хотіли донести до глядачів вустами Вашого героя?

Озвучувати мультфільм – новий для мене досвід. Отримала його завдяки хмельничанці Аллі Цюпак, котра реалізовувала Грант Президента України і звернулася до мене за допомогою, оскільки три роки тому я пройшла схожою президентсько-грантівською дорогою, створюючи свій компакт-диск «Намисто українських свят». Головну ідею у мультфільм і в слова героя закладала авторка, а моїм завданням було щонайповніше передати задум наголосами та інтонацією. Шкода, що було дуже мало часу для озвучення, отож довелося працювати майже в режимі нон-стоп. Не скажу, що на сто відсотків задоволена якістю своєї роботи, але загалом – задумане вдалося. Допоміг досвід дикторської роботи на радіо.



Чи хотіли б Ви повторити досвід озвучення героїв мультфільмів чи кіно?

Якщо отримаю таку пропозицію, навряд чи довго вагатимуся зі ствердною відповіддю.



На Вашу думку, що найважливішим є для жінки: родина чи робота? Чи можна ці речі поєднати і як?

Хтось приходить у цей світ, щоб стати найніжнішою матусею і найкращою дружиною. Комусь до смаку кар’єрні перипетії й утвердження в суспільстві. Я належу до категорії тих представниць ніжної статі, котрі прагнуть бути успішними в усьому, що люблять. А любов, як відомо, – різнолика і торкається всіх сфер людського буття. Чи можна поєднати? Можна, якщо нічим не жертвувати, а намагатися знаходити золоту середину.



Що для Вас як письменниці, жінки, людини є кохання і родина?

Як на мене, ці одвічні цінності однаково необхідні в житті, незалежно – письменниця ти чи ні, жінка чи чоловік. Людина – істота, котра потребує відчуття внутрішнього тепла і захищеності. А його можна отримати, лише взаємно кохаючи і маючи єдність у родині.



Рецепт оптимізму від Оксани Радушинської.

Якби ж я знала… Ой, якби ж я знала

Який гнідий ті греблі перейде,

Яким мечем рубати днів забрала,

Зі слів яких молитва поведе…

Чим зараз наповнене життя Оксани Радушинської?

Життям! Гадаю, що в цьому простому слові вміщено всі найбільш розлогі відповіді.


РОЗДІЛ 9

FREESTYLE (ВІЛЬНА ТЕМА)
То кінець чи продовження? Або, знову на тему 21.12.2012

(полемічна стаття)

РАДУШИНСЬКА Оксана,

студентка 5 курсу заочної форми навчання

Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна», м. Київ,

спеціальність «Журналістика»

Давній календар Майя… Пророцтва Нострадамуса… Великий Парад планет… Наближення таємничої планети Нубіру… Вибух на Сонці… Одкровення Іоана Богослова… Кількаденне затемнення Сонця і стрімке похолодання на Землі… Погодьтеся, останнім часом на ці теми не говорив/писав/читав тільки ледачий. У магазинах і лікарнях, на роботі і вдома, у громадському транспорті і з сусідами по квартирі чи дачі, по телевізору і по радіо, в інтернеті і в періодиці – тільки й мови, що про кінець світу. Докази і домисли, факти і спростування, аргументи і контраргументи – навіть вибори не настільки захопили наші думки, як загроза втілення у життя апокаліптичних сценаріїв голлівудських фільмів. І яких тільки варіантів отого «кінця» не попридумували на наші голови, посилаючись на все нових і нових «найкомпетентніших» астрологів, магів, професорів, провидців, лам, оракулів, дослідників і т.д. і т.п! Письменники-фантасти, напевне, ходять із блокнотом і ручкою поміж люди та й старанно записують усі деталі прийдешнього апокаліпсису, аби згодом, коли все мине, використати отриманий матеріал у своїх нових творах.

Зізнаюся, навіть на думці не мала приділяти цій темі хоч якусь увагу, тим більше – писати, з упевненістю благополучно пережити цей «кінець», як уже більшість, котрі стовідсотково (або майже напевне) мали трапитися на планеті та й покласти їй край. Але, чим менше часу залишалося до грудня 2012, тим більша кількість знайомих дорослих (!), освічених (!), сучасних (!) людей почали запитувати про моє ставлення до кінця світу. Отож, спрацювала чи то журналістська, чи то просто людська цікавість і… – я вже «співаю», разом із більшістю люду, стару пісню на новий, чи то старий, лад.

Головний аргумент на користь кінця світу – великий Парад планет, котрий має статися у вікопомний грудневий день. Буцімто під час цього Параду в одну лінію мають вишикуватися не лише об’єкти Сонячної системи, а й планети інших зоряних систем, створивши лінію до центру галактики та спричинивши перехід до іншого Всесвіту. Але розчаровують астрономи – Парадом планет звіздарі називають явище, коли з одного боку Сонця в одну лінію під щонайменшим кутом умовно вишикуються мінімум шість планет. У кінці ж грудня буде лінія лише з чотирьох – Меркурія, Венери, Землі та Юпітера. До слова, схожі явища стаються щороку, а масштабніші – раз на двадцять років. Отож, більшість із нас уже благополучно пережили хоча б одне таке планетарне шикування. Останній значущий Парад планет був у 1982-му році. Тоді цивілізацію також завчасно відспівали і… помилилися. Щоправда, цього разу «жахастик» доопрацювали – на Парад вийдуть не тільки планети нашої Сонячної системи, а й сусідні. От і думайте, мовляв…

Ще один факт, що прогнозує загибель цивілізації – таємничі записи народів майя і їхній календар. Складається враження, що кожен другий із нас – знавець письмена народу, який незадовго після Різдва Христового припинив своє існування. Ми, не замислюючись, посилаємося на якийсь клинопис, не убачивши його й в очі! А якби побачили, то чим би це нам зарадило? Лише одиниці фахівців у світі можуть припустити, що вони приблизно (!) розшифрували зміст отих записів. Чому ж ми так беззастережно повірили народу, котрий не створив якоїсь особливо значущої цивілізації, не лишив по собі того, що, до прикладу, лишили єгиптяни, зумівши при цьому вижити, зберегти свою культуру й артефакти, на противагу майя. А індуси? Вони існували за тисячу років до майя, зуміли зберегти свою культуру, мають своє літочислення і, увага! − не винищили одне одного, як цивілізація майя, чиї жерці примудрилися вкинули у хату прийдешніх поколінь отаку люту гризоту? Коли вже так хочеться вірити древнім пророкам, чому б не згадати про волхвів Русі, які лікували, попереджали і передрікали завершення сто чи й тисячолітніх циклів життя…, після яких починалися наступні, а людина ставала досконалішою, добрішою, наближеною до Бога. Християнська релігія не заперечує кінець світу, бо згадка про цю подію є у Святому Письмі, як і опис кінця людства, але священики не беруться вираховувати конкретну дату, виходячи з одкровень Іоанна Богослова.

Прослідковується чітка послідовність: матеріали про прийдешню неминучу катастрофу публікують головно з посиланням на міфічних пророків чи нікому невідомих геніїв науковців і мало коли – за підписом автора опусу. Статті, де все виглядає не таким безнадійним, мають чітке посилання на висловлювання спеціалістів, котрі нині живуть та працюють, вказуються їхні прізвища й посади, а матеріали – не безіменні, тобто не безавторові. От і виходить, що, розповідаючи про безліч способів знищення нашої планети і людства, головне – щонайбільше наплутати: назви міфічних планет, астрологічні й астрономічні терміни, навіть карти Таро і Руни прилаштовані під планети… Не потрібно бути фахівцем від медицини, щоб здогадатися, що багатьох людей такий «пресинг» із використанням малознайомих, а відтак і незрозумілих термінів заганяє у кут безвиході, депресій, суїцидальних настроїв. Інша категорія громадян кинулася скуповувати продукти, сірники, свічки, сіль, медикаменти, аби пережити затемнення, яке має тривати чи то три, чи то сім днів, чи то аж до лютого майбутнього року. Чи допоможуть ті припарки, якщо апокаліпсис таки станеться, – невідомо, а ось виторги в магазинах збільшилася у рази і вже спровокували справжній ажіотаж. Та й для політиків кінець світу варто було б вигадати, якби цього не зробили до них: поки погляди електорату спрямовані у небо, на землі вершаться цілком земні справи.

Та є у кінці світу й позитивний момент – ми почали замислюватися про своє майбутнє, навертатися до Бога й уважніше ставитися до своїх рідних та близьких. Чомусь проста істина, що остання мить може заскочити кожного з нас будь-коли (нещасний випадок, зупинка серця, ДТП…) не сприймається так серйозно, як масовий апокаліпсис для всієї планети. То, може, нас корисно час від часу лякати загибеллю цивілізації, аби ми цінували те, що маємо, цінували свій маленький життєвий Всесвіт?

Я в жодному разі не перебираю на себе місію оракула – усе написане є виключно результатом власної думки, аналізу на основі прочитаних із різних джерел матеріалів. І висновок теж суто особистий: із вірогідністю 99,99% нам доведеться жити і після 21.12.2012, а відтак – відповідати за свої слова і вчинки. Тим більше, що обіцяний зовсім навіть не Парад планет розпочнеться 18 грудня, а завершиться 25-го. Та й на цьому передрікання кінця світу не завершуються – про всяк випадок нам уже призначили кілька наступних дат часу Ч: 2013-й – скандинавський Кінець світу Рагнарок. Йому має передувати трирічна Велика Зима, голод і ворожнеча; 2014-й – астрофізики кажуть, що до нашої Сонячної системи добереться хмара космічного пилу, який змете все на своєму шляху; 2015-й – кінець 9576-річного циклу, який призведе до загибелі цивілізації; 2016-й – Джеймс Хансен, дослідник кліматичного стану на Землі, стверджує, що в цьому році розтануть льодовики і велика частина суші буде затоплена; 2017-й – кінець світу за теорією ієрархічних катастроф; 2018-й – ядерна війна, пророкована Нострадамусом; 2020-й – Ісаак Ньютон на основі писань Іоанна Богослова розрахував, що кінець світу буде саме цього року…

Що тут додати ?..Далі буде!

Халва 45-го року

(нарис)

РЕГО Вадим,

студент 5 курсу Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна», м. Київ,

спеціальність «Українська мова та література»

Цю історію я почув від своєї бабусі, яка мешкає в місті Хмельницькому. Лишень уявіть собі: щойно закінчилася війна, село Кугаївці, в якому вона жила з родиною, в руїнах, але вже запрацювала кооперація, відбудовують школу. Розруха, у хаті холодно, пустка, дах тече, вхідних дверей немає… Весь час хочеться їсти, а про якісь смаколики годі й думати… Щоправда, у сільмазі вже продається печиво, цукерки-«подушечки», але грошей катма.

Якось моя бабуся, тоді ще підліток, разом зі своєю меншою сестричкою знайшли в землі під кущами брудну, темно-зеленого кольору, пляшку. Ой, як вони їй зраділи! Ще б пак! Адже її можна почистити, відмити і здати за 25 копійок, а на ці гроші купити аж 250 грамів халви!

Cпершу перевірили, чи не щербате горлечко, а коли обвели довкруж нього пальцями і пересвідчилися, що ціле, то аж підскочили від радості. Отож, не зволікаючи, вони принесли цю пляшку додому і заходилися чистити. Відмили від багнюки і понесли в магазин, а там продавець подивилася прискіпливо і сказала:

− Брудна, таку не прийму!

Дівчатка похнюплено пішли додому. Десь знайшли шмат паперу, виламали прутик і відчищали бруд зсередини пляшки, орудуючи прутиком, як йоржиком. І знову побігли з пляшкою, як із дорогоцінним трофеєм, до сільмагу.

Продавець була невблаганною:

− Так ви ж її не відмили, он ще на дні бруд.

Дівчатка, мало не плачучи, пішли додому. Нагріли воду на печі, знайшли якесь ганчір’я, запхали всередину пляшки і взялися драїти. Відтак утретє понесли пляшку до магазина, вже й не сподіваючись її продати. Проте, чи то продавець злагідніла до дітей, чи то пляшка була справді достатньо чистою, але цього разу вона прийняла її і віддала сестричкам жаданих 25 копійок…

Яка ж то була халва смачна, з горішками! Більше такої вони ніколи не їли.



Футбольный мяч

(эссе)

ДАШКОВСЬКА Ольга,

студентка 2 курсу заочної форми навчання

Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна», м. Київ,

спеціальність «Журналістика»

Май 2012. Страна полным ходом готовилась к ЕВРО-2012. Даже самые маленькие торговые точки хоть чем-нибудь, да напоминали о грядущем чемпионате: футбольные мячики, магниты, флаги, шарфики, брелоки и прочую мелочь можно было встретить на каждом шагу. Я – не фанатка футбола, но когда начинается чемпионат и когда и где играет наша команда, знала. К тому же, лето на носу (нужно как-то спланировать отпуск), работа, дом, детский сад – ежедневные заботы брали свое, и особого трепета перед чемпионатом я не испытывала. Во всей этой кутерьме хотелось не забыть и о себе − нужно было до отпуска попасть к мастеру по маникюру.

Наконец-то, выделив на это время, которого катастрофически не хватает, я отправилась на Харьковский массив к своей знакомой. Выйдя на нужной остановке, быстро перебежав через дорогу, обойдя кучу ларьков, я добралась до места назначения. Начался сеанс. Из опыта скажу, что если мастер хороший, то при его посещении ты получаешь двойную выгоду: красивые ногти и полуторачасовой прием психолога. Потому что хороший мастер, во-первых, тебя всегда выслушает, на какую бы ты тему не вещала; во-вторых, всегда с тобой согласен (ты же – клиент!); в-третьих, по завершению сеанса тотчас же выбросит всю эту чушь из головы (потому что после тебя у него еще запись и придет новая «пациентка»), т.е. не будет судачить о тебе с твоими же подругами. И вот, я, довольная и красивая, собралась домой:

− Ты не подскажешь, где у вас тут поблизости можно минералки купить?

− В «мячике».

− В каком «мячике»?

− По ходу, как ты ко мне шла, стоит продуктовый ларек, а на крыше у него прикреплен огромный футбольный мяч− хозяева к ЕВРО готовятся. Ты же мимо него проходила, ты не могла его не увидеть − он просто огромный.

«Какой мячик?» − думаю. «Нет его там. Я мимо этого ларька шла сегодня – его там точно не было». Я вежливо поблагодарила, расплатилась и пошла обратно.

Меня разбирало любопытство. «Как же так? Если он действительно огромный, то почему я его не заметила? А может, он установлен как-то особенно − так, что его не со всех сторон видно?» Подхожу к ларьку и останавливаюсь, как вкопанная: на крыше ларька стоит полутораметровый в диаметре футбольный мяч, прямо по центру, на самом видном месте! Я готова была поклясться, что полтора часа назад его там не было. Я обошла ларек со всех сторон, осмотрела. Отошла подальше, подошла поближе, – его не просто видно, он бросается в глаза! Я застыла и в недоумении уставилась на мяч. Вокруг куда-то спешили люди, играли дети, а я стояла и думала.

И тут меня осенило: мы видим только то, что привыкли видеть! Мы смотрим на мир через узкую щелочку ежедневных рутинных забот, не замечая того, что выходит за их пределы. В нашем мозгу очень редко блистает мысль о том, что вокруг очень много всего нового, интересного, увлекательного. Что жизнь − это вовсе не замкнутый круг «работа-дом-работа»! Я встречала прискорбно малое количество людей, которым работа, дело, бизнес, которым они занимаются, действительно приносят удовольствие. В основном, это выглядит как повинность, кое-кто даже ненавидит свою работу.

Но мы забываем один очень важный момент − на самом деле все зависит только от нас: где мы живем, где работаем, где отдыхаем и что мы вообще в жизни видим.

Так давайте же видеть больше!



Рідна осінь

(нарис)

ДАВИДЕНКО Марина,

студентка 3 курсу заочної форми навчання

Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна», м. Київ,

спеціальність «Видавнича справа та редагування»

Здається, осінь так, як ні одна інша пора року, може зворушити тебе зсередини, дати відчути сповна саме цю хвилину, ці секунди, коли вдихаєш її запах. Із кожним новим подихом щось мліє всередині. Серце наче завмирає, щоб вслухатися в тишу, щоб в цю тишу змогла поринути душа. Поринути і залишитися надовго в такому сокровенному для тебе просторі…

Тихий шелест високої розлогої берези наспівує найніжнішу мелодію для всього подвір’я. Легкий та холодний вітер одним пронизливим подихом зірвав ошатне вбрання берізки, перетворивши його на золотий килим для вже охолодженої землі. Цією ж пронизливістю вітер дібрався й до моєї оголеної душі, заторкнувши в ній струни щастя, і змусив мене, заплющивши очі, посміхнутися.

Мою осінню насолоду обірвав голос кумедного грайливого пса, прив’язаного біля сараю на не надто довгий ланцюг. І я, розплющивши очі, неквапливо пішла подвір’ям. Охайна біленька хатинка – господиня двору – в задумі дивиться на шлях: чи хто прийде? чи хто приїде? Та тільки зграя відлітаючих журавлів призупинилася в небі. Прокружлявши над самотньою домівкою кілька хвилин, дзвінко курликаючи, немов обіцяючи обов’язково повернутися, полетіли ген за обрії та невдовзі зникли на тлі блакитного полотна.

Праворуч, під боком хатини, на городі, притулившись одне до одного, ведуть душевну розмову два товариші – дозрілі гарбузи. Таке враження, наче грайливе сонце та настирливі горобці, що прилітають їх провідати – все, що потрібно їм для вдалого дня.

По іншу сторону хатки – невеличкий літній сад, що завжди дарував найсолодші плоди для своїх господарів. Сьогодні в ньому господарює сусідська курка, шукаючи поживу для свого виводка. Старенька бера, що попід давнім парканом уже повністю скинула пожовкле вбрання. Лише декілька останніх стиглих, налитих соком грушок висить на сухих гілках, крізь які пробиваються холодні промені сонця. Знову раптовий поштовх вітру вмить зірвав найважчий плід дерева, і налита груша, падаючи, накололась на гострий сучок, що стирчить із землі. Через дерев’яний паркан, який відгороджує подвір’я від загальної вулички, перехилились яскраво-багряні та рожеві жоржини. Вони, як талісман осені, старанно бережуть кольори тепла та любові, бо ті немов збираються до втечі.

Осінь, тому вечірній час настає швидше. Повітря стає злегка морозним, і мені захотілося зайти в натоплену хату, тим паче, що з димаря вже йшов дим, який так і манить забігти в теплу кухню, де на столі стоїть щойно вийнята з печі картопля. Сидячи біля столу в цілковитій тиші, в якій нема нікого, окрім мене, світлин бабусі та ще декількох близьких людей, яких уже немає поруч, відчуваю опіку рідних очей. Відчуваю тепло, накопичене тут роками.

Надворі знову озвався пес. У моєму серці промайнула якась надія. Може, хтось завітав у гості?...

Гостем пізнього осіннього вечора став місяць. Він стояв просто навпроти дверей. Яскраво-помаранчеве коло на фіолетово-синьому небі над високим, густим рядом посохлої кукурудзи змусило затамувати подих. Я вийшла і стала в центрі двору. Піднявши очі догори, оглянула весь обрій наді мною. Раптом мій погляд зупинився на відданому погляді рудого друга. На якусь мить здалося, що він розуміє мої почуття, як ніхто інший. Я стояла в одному лише в’язаному светрику під темним високим осіннім небом, під ногами гуляла прохолода, а всередині кипів вулкан гарячих емоцій. Відчулася термінова потреба глибоко вдихнути найчистіше, найприємніше у світі повітря. Коли мої груди наповнилися цим бальзамом, очі стали вологими, вії мимоволі моргнули і по холодних щічках покотилися гарячі сльози…

Умить відчулося невелике полегшення – моя душа вирвалась у рідний простір.





Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет