Конкурс студентських творчих робіт із соціальних комунікацій



жүктеу 3.23 Mb.
бет5/19
Дата21.04.2019
өлшемі3.23 Mb.
түріКонкурс
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Про творчість

– Працюю над третьою книгою роману – заключною частиною історичної трилогії (популярними серед читачів стали твори О. Глушка «Кінбурн», «Стрибок тарпана»). Через книжку про П. Таланчука мав відкласти її. Зараз знову взявся до роботи.

Нещодавно ректору Університету «Україна» Петрові Таланчуку виповнилося 75 років. Саме до цієї події Олександр Глушко написав біографічну книжку «Лебедина пісня в ритмі козацького маршу» (художньо-документальна повість в есе про людину, що не дає собі зістарітися).

У творі розкриваються найяскравіші епізоди біографії непересічної особистості. Автор зосереджує увагу на тих життєвих обставинах, у яких огранювалися риси характеру героя повісті, формувалися його моральні й духовні якості, громадянська позиція.

Це розповідь про людину, якій вдалося створити масштабний навчальний заклад, аналогів якому немає у світовій системі вищої освіти. Зокрема, Петро Таланчук зазначає в цій книзі: «…З дитинства ненавиджу злидні, убогість, вони мені й досі сидять у печінках. І тепер, якщо вже розпочинаю якусь справу, то намагаюся робити її фундаментально, з максимальним запасом надійності, щоб потім не соромитися перед самим собою, і перед людьми…»

Окрім літературної майстерності, естетичної насолоди, яку винесе кожен, хто засяде за цей твір, ми маємо змогу дізнатися про нелегкий та, безсумнівно, великий шлях ще однієї величної постаті України − Петра Таланчука. Переконатися, що лише тим, хто плідно працює, ревно охороняючи справедливість і шанобливе ставлення до свого народу, вдається підкорити найвищі вершини життя.


Про українське суспільство

– Хіба нормальне явище у демократичному суспільстві, коли у президента, який тільки-но прийшов до влади, одразу два сини стають мільярдерами, у той час, як у нас в Україні не вистачає грошей на дороги! У багатющої країни не вистачає дитячих садків!

За радянських часів це все було (хоча радянську владу я дуже критикую). Немає грошей на квартири бідним громадянам, яким повинна давати ті квартири держава, а на 11 резиденцій президентові є! Є на шикарні машини під Верховною Радою…

А гляньмо на наше правосуддя! Це жахлива, просто кричуща ситуація.

Я звертаюся до всіх українців: не можна бути такими інертними! Треба відстоювати свої права.

(Тим, хто хоче детальніше дізнатися про те, звідки беруться біди українського народу, рекомендую прочитати есе О. Глушка «Парадокси незалежності» та «Чи завжди мовчання – золото?» (зі збірки публіцистичних творів Олександра Кіндратовича «Куди ти йдеш, Україно?»).


«Письменники – інженери людських душ…»

– За радянських часів, за всіх його недоліків люди прагнули до високих моральних засад, до прекрасного. Було щось світле. Зараз моральні засади зводяться до грошей, до матеріального накопичення. Культивуються біологічні інстинкти.

Я завжди виступав проти ненормативної лексики. Проти пропаганди низинних потреб.

Раніше класики показували кохання через переживання, через душу. Зрозуміло, що кохання включає у себе й фізичні речі. Але навіщо це смакувати? Це речі самі собою зрозумілі. Ми ж не повинні описувати все те, що людина робить.

Пам’ятаю, коли був ще у школі, нам забороняли читати Гі де Мопассана, бо це, мовляв, – еротичний письменник. Ми під партами читали його «Милий друг». Я зараз перечитую його і не знаходжу там нічого такого, про що тоді говорили. Там почуття, там душа.

Адже письменник – це людина, яка вивчає душу людини, її характер, а не фізіологічні функції. Це треба залишити медицині.

Приклад: іде максимально декольтована з усіх боків жінка. От кому це цікаво? Для мене, особисто, у цьому немає нічого привабливого! А коли вона гарно вбрана, є момент для домислювання. Є політ уяви. Ось це – цікаво. Коли ти сам можеш уявити ту картину, відчути її.

У молодих письменників зараз тема кохання, в основному, зводиться до сексу. І от якби хоч той опис був гарний. Не натуралістичність головне! Це може зобразити будь-хто! Чомусь цієї простої істини ніяк не може зрозуміти сучасний молодий «творець». Треба писати так, аби дозволити читачеві самому пережити той момент. Ось, де ховається великий талант. Над цим, зазвичай, довго сидять, мучаться справжні письменники.

(Яскравим прикладом того, як треба писати про спокусливість жінки, є новела О. Глушка «Ольвійська спокусниця» (збірка «Італійське каприччо»).
Слово студентам.

Вікторія Клюшина, студентка 2 курсу:

Олександр Кіндратович, без перебільшень, є взірцевим журналістом, письменником і педагогом. У своїй викладацькій діяльності Він не боїться відходити від стереотипів. Його приклади завжди яскраві і надовго лишаються у пам’яті, бо викладає не завченими доктринами, а розумом і серцем!



Вітаємо Вас із Днем народження, зичимо невичерпного натхнення і успіху в усіх справах. Та, найголовніше, здоров’я, аби радувати близьких, колег та студентів.

Олександра Рощепій, студентка 3 курсу:

Я щиро дякую Університетові «Україна» за те, що мала змогу познайомитися і слухати лекції журналіста з великої букви, професіонала своєї справи, і, найголовніше, просто хорошої людини. Олександр Глушко став для мене своєрідним провідником у глибини сутності професії журналіста, особливо запам’яталися його лекції про один із найнебезпечніших і найтяжчих жанрів – журналістське розслідування.



На заняття таких викладачів, без перебільшень, тягне магнітом. Цікавий оповідач, співрозмовник, вміє й пожартувати, й пожурити.

Я завжди буду вдячна Олександрові Кіндратовичу за отримані знання, за намагання донести до нас, ще не зовсім розумних студентів, важливі процеси в суспільстві та журналістиці.

Вікторія Кутьїна, студентка 4 курсу:

Свою професійність та енергійність Олександр Кіндратович кожного року дарує новим поколінням. Із ним можна з легкістю поспілкуватися на різні теми, він дуже відкрита та демократична людина.



На кожному заході можна побачити Олександра Кіндратовича у перших рядах із посмішкою на вустах.

Якщо у студента виникають проблеми з навчанням, він завжди запропонує допомогу та порадить, як краще вирішити питання.

Вікторія Скрипник, бакалавр, випускниця Університету «Україна»:

Олександр Кіндратович – людина енергійна, цікава. На його лекціях студентам немає часу нудьгувати: цей викладач уміло чергує сухі теоретичні постулати з цікавими історіями із власного досвіду. Таким чином, розповідь стає живою, атмосфера – невимушеною, а знання здобуваються ніби самі собою… Не можна не відмітити і його надзвичайний письменницький талант, адже взірцева літературна мова у творах пана Глушка і його власний стиль вдало передають глибокі, ґрунтовні думки мудрого та ерудованого автора. Він для студентів є водночас і еталонним класиком сучасної української журналістики, і добрим провідником, який ніби бере нас за руку й веде до знань.



Маріанна Пещанська, спеціаліст, випускниця Університету «Україна»:

Борець за справедливість, перший, хто допоміг досконало розібратися в жанровій палітрі журналістики та виставити пріоритети, людина, яка встигає всюди!



Добрий та чуйний, відкритий та готовий прийняти кожного як індивідуальність, він завжди може дати слушну пораду та виправити помилки. Але зробити це так, начебто ти сам їх помітив. Олександр Кіндратович – це журналіст-учитель! Таке поєднання трапляється рідко, адже доступно поділитися творчим досвідом − не проблема, а викласти це в доступній та легкій формі − майстерність!

Його найкращі творчі доробки у мене в книжковій шафі, його наука допомагає гордо йти по журналістській стежині! Здоров’я Вам, Олександре Кіндратовичу, та творчої наснаги!

Український учений-кібернетик, професор Університету «Україна» Станіслав ЗАБАРА: «Головне – виявляти ініціативу»

(інтерв’ю)

КАЛЕНСЬКА Ольга,

випускниця Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна» (2013), м. Київ,

спеціальність «Журналістика»

На перерві зацікавлені студенти продовжують «засипати» викладача запитаннями, на які той відповідає вичерпно, без поспіху. Першокурсників, з першого дня навчання, Він називає колегами. Своє головне завдання вбачає у тому, аби навчити студентів самостійно оволодівати знаннями і вміти чітко висловлювати власні думки. Йдеться про завідувача кафедри інформаційних технологій та програмування Університету «Україна», доктора технічних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України, спеціаліста в галузі автоматизації проектних робіт та виробництва, Головного конструктора низки цифрових машин і систем ЗАБАРУ Станіслава Сергійовича.


Ваш батько був військовим, мати – простою сільською дівчиною. Які цінності, здібності заклала у Вас родина?

Батька мого куди лише не заносила доля: він брав участь і у фінській, і у Великій Вітчизняній війнах. В останній майже всі роки провів у Ленінградській блокаді, дійшовши потім до Кенігсбергу. Повернувся з війни командиром артилерійського батальйону. Був двічі поранений. У післявоєнні часи служив у залізничних військах, прокладав залізничні шляхи на Уралі та Далекій Півночі. Ми бачилися з ним дуже рідко, загалом лише тоді, коли я, студент, приїжджав на Урал чи в Ухту під час канікул.

Пам’ятаю, що у 1938 році батько був репресований і півтора року провів у в’язниці. У нашому містечку Любарі, де тоді мешкала наша сім’я, перекопали весь наш город – шукали зброю. Звинувачували мого тата в участі в організації збройного заколоту. Але це була притягнута за вуха справа, і його-таки відпустили без будь-яких наслідків.

Якось через багато років, коли я вже був студентом, я вже не пам’ятаю з якої нагоди, батько став читати напам'ять вірші. Багато віршів, в основному С. Маршака. Я був здивований, бо знав, що він колись давно закінчив лише чотири класи приходської школи. Він засміявся. Виявилося, що, коли він сидів у в’язниці, разом із ним там, у камері, було багато високоосвічених людей. Вони організували те, що тоді називалося «політпросвєт». Саме такі «університети» пройшов мій батько.

Виховувала мене моя мати. Вона була від природи дуже артистична, в молоді роки брала участь у народному самодіяльному театрі. Навіть грала Наталку Полтавку, бо гарно співала.Зовнішньо мама була схожою на актрису Тетяну Дороніну. Я завжди захоплювався енергійністю і життєвою стійкістю моєї мами, її відчайдушністю. Якось на іподромі, коли жоден із чоловіків не насмілився плигнути з парашутної вишки, моя мама єдина наважилася на цей крок.

Мабуть, якісь риси маминого романтичного і, навіть, трохи авантюристичного характеру перейшли і до мене. Не знаю, добре це чи погано, але нічого тут не вдієш – така наша порода. А от прихильність моя до точних наук, це – від батька. Самому йому випало на долю бути військовим, але вся його родина, п’ятеро братів і сестер, були вчителями математики. Тут гени також відіграли свою роль.

Війна захопила нас на кордоні з Румунією, на березі Дунаю, в містечку Нова Кілія. Батько в той же день був утягнутий у бойові дії. А ми з мамою (мені сім років, сестрі – п’ять) в обозі сімей військовослужбовців тікали степом до Одеси. Охорона була – один червоноармієць із гвинтівкою. По дорозі нас атакував мессершміт. Було дуже страшно: паніка, коні «понесли», були вбиті і покалічені. Це було моє перше бойове хрещення. Потім за роки війни я ще двічі потрапляв у подібну небезпечну ситуацію.

В Одесі на вокзалі – страхолюдство. Білети купити неможливо. Чоловіки лізуть через голови до каси. Серед вокзалу, як сьогодні пам’ятаю, на купці наших речей сидить моя сестричка і голосно реве. І тут моя мама, яка ніколи не бачила моря, бере маленьку сумочку з документами, нас із сестрою і каже: «Біс із цим усім. Пішли дивитися на море!» Цілий день купалися, загорали і їли морозиво (тоді воно ще продавалося). Повернулися, а речі наші лежать на місці. Тут ще й начальник вокзалу вийшов, побачив мою маму з нами малими і розпорядився, аби нам продали білети.



Знаю, що закінчили школу із медаллю. Це було бажання, збіг обставин, мета, обдарованість?

Це мамина заслуга. Вона весь час хотіла вивести нас із сестрою в люди, щоб були ми не гірші за інших. Єдиний шлях вона вбачала у тому, аби ми здобули вищу освіту. Мама створювала всі умови для мого розвитку.

До школи я пішовза часи евакуації і шість класів закінчив у Росії, коли ми жили в різних областях – у Молотовській, Сталінградській, Ленінградській (тепер всі вони мають інші найменування). У Полтаві вже по інерції навчався також у російській школі, так що літературною українською мовою я оволодівав «самотужки».

У нас були чудові самовіддані шкільні вчителі, дійсно достойні високого звання педагога.У важких напівголоднихпіслявоєнних умовах вони всіляко намагалися пробудити в наших пацанячих душах (чоловіча школа) жадобу до знань, долучити до рідної і світової культури. Наш класний керівник, учитель історії Подворчан Ґригорій Сергійович сам малював мапи країн стародавнього світу на саморобному пантографі та розповідав безліч захоплюючих історій, що оживляли нам ті часи і нібито робили нас їхніми сучасниками. Я був зачарований нашою старенькою вчителькою російської мови і літератури Семятицькою Маріам Калманівною. Вона прищепила мені смак до величної літературної прози і поезії. А під впливом учителя математики я просто захворів розв’язуванням різних математичних головоломок.

Треба сказати, що і мої однокласники також щиро прагнули до навчання. Із нашого класу вийшли неабиякі фахівці: педагоги, лікарі, юристи, будівельники, біологи. Троє стали докторами наук, Володимир Савченко – видатним письменником-фантастом, ми з ним приятелювали, шкода, він рано помер. До речі, у нашому класі навчався і майбутній перший секретар компартії України Володимир Івашко. Він завжди був першим відмінником, але, як на мене, трохи нуднуватим. Я був в іншій компанії.

Ви народились у маленькому селі Маликівщина, що на Полтавщині, закінчили школу в Полтаві. Що Вас спонукало приїхати до Києва, аби вступати на радіотехнічний факультет? Як зустріло Вас велике місто?

Це були часи юнацького романтизму. Більшість моїх однокласників поїхали на навчання до Харкова (бо це поряд із Полтавою), а я начитався книжок про Київ і вирішив, що обов’язково поїду саме сюди.

Хоча у Києві у мене не було нікого: ні родичів, ні знайомих, мене це не зупинило. І потім я жодного разу про це рішення не пошкодував.

Ось вам епізод із життя провінціала: вийшов на вокзалі і побачив трамвай №6. Я вже знав, що він їде до Політехнічного інституту, куди я збирався вступати. Кондуктор сказала: «Трамвай їде в парк». Я розгубився, бо чомусь я думав, що є лише один трамвай на лінії.



Київський політехнічний інститут, де здобували вищу освіту, Ви називаєте Храмом. Що для сучасної молоді змінилося сьогодні, адже той «трепет» давно зник?

Я остаточно вирішив, що піду до КПІ, але який факультет обрати, ще остаточно не вирішив. Коли навчався у Полтаві, орієнтувався на механічний. Туди й написав заяву. Але коли сидів у приймальному відділенні, до мене підійшов один хлопець, і я дякую Богові за ту зустріч. Хлопця звали Фред Березін, він сказав: «Не валяй дурня! Треба йти на радіофак! Це дуже перспективний напрям». І я переписав заяву. Цей випадок повністю визначив мою долю.

Наш інститут, я вважаю, давав нам тоді по-справжньому гарну освіту. Я із вдячністю згадую чудових наших викладачів: С.І. Тетельбаума, Н.Ф. Воллернера, А.П. Тараненка, П.П. Орнатського, Ш.Г. Горделадзе, Р.Й. Демаховську. Пам’ятаю кожного. Рівень викладання був дуже високий. Від нас вимагали наполегливого навчання, та й стимул був вагомий. Адже я отримував стипендію, а вона залежала від моїх академічних успіхів. 480 карбованців – це були непогані гроші (інженер-початківець отримував 980 карбованців). Зрозуміло, що ми ще інколи підробляли. Я, наприклад, репетиторством, але й на саму стипендію можна було прожити. Мама завжди висилала стандартну посилку – трьохлітрову банку смальцю із засмаженою цибулею, її вистачало нам на семестр.

Я був активним комсомольцем. Мабуть, шкода, що ми позбулися комсомолу, не запропонувавши альтернативної молодіжної спілки. Адже комсомол організовував молодь, згуртовував її, навчав працювати, стежив за її поведінкою. Був момент, коли я почав вести себе «розхлябано», і комсомольське бюро вивісило в стінгазеті мій графік відвідування занять. Відразу викликали на килим. Як же я ненавидів тих дівчат-відмінниць і зануд, що мене «проробляли». Між іншим, моя майбутня дружина також була серед них.

Комсомол – це комуністична ідеологія, яку ми сьогодні не сприймаємо. Та це і дух високого патріотизму. Виховувалася суспільна свідомість: насамперед ми мали думати про загальнодержавні інтереси, а вже потім про свої. Сьогодні як завгодно можна дивитися на нас тодішніх, але ми справді були такими. Молодь була готова поїхати на цілину, на БАМ, не дуже зважаючи на особисту вигоду. І не має значення, що то були за проекти. Головне – тоді вважалося, що це − перспективний напрям розвитку країни, і ми − його творці.

Мені прикро, коли зараз опитування молоді показує їхнє переважне бажання піти в митницю, податкову інспекцію, або стати суддею.

Сьогодні інші цінності й інші стимули. І мені здається, що ми багато втрачаємо від того, що суспільне стало набагато нижче, ніж особисте. Думаю, що це − головна причина усіх наших державних негараздів.

Яким було перше місце роботи? Чому воно навчило? Який головний урок Ви змогли винести для себе?

Із першою п’ятіркою випускників, яких відрядили у галузь обчислювальної техніки, я потрапив у лабораторію Академії наук, де відомим науковцем С.О. Лебедєвим було спроектовано першу обчислювальну машину МЭСМ (Малая электронно-счетная машина). Ми гадки не мали, що воно таке. Та вже під час модернізації другої спеціалізованої обчислювальної машини (СЭСМ) я зміг по-справжньому прикласти свої руки та інтелект.

Урок, який отримав, – навчитися бути ініціативним!

Річ у тому, що цю машину ідеологічно було спроектовано гарно, але електроніка її виявилася недосконалою. Машина весь час «збоїла». А була дуже потрібною користувачам. Я розібрався в основних причинах ненадійної роботи і запропонував Зіновію Львовичу Рабіновичу – своєму керівникові свій проект модернізації машини. Але для цього її треба було зупинити на певний час. «Це неможливо», – відповів він, – бо ж попит на термінові обчислення дуже великий».

Улітку, коли всі керівники були у відпустці, а я залишився за головного, я домігся, аби машину зупинили і демонтували значну частину монтажу. Звичайно, через неосвіченість я не розрахував час, не встиг до кінця реалізувати свої задуми. Коли повернувся мій керівник, машина все ще була вимкнена. Треба було чути, які були «грім і блискавки»! Але через місяць машина запрацювала набагато краще. І коли була видана монографія з описом машини, я теж, молодий спеціаліст, потрапив до списку маститих авторів. Мій розділ був найбільшим у книзі. Я навіть і сьогодні вважаю цю публікацію найвдалішою з усього, що я коли-небудь писав. Монографію переклали англійською і видали в Америці.

Інший приклад. Коли прийшов до інституту академік В.М. Глушков, оголосили проект із розробки першої напівпровідникової машини («Дніпро»). Що таке напівпровідники, ніхто з нас не знав. Коли В.М. Глушков, розподіляючи, що кому робити, дійшов до розробки електронної частини машини (напівпровідникової елементної бази), жоден із досвідчених розробників не погодився. Тоді я підняв руку і взявся за справу. Зараз я з моїм досвідом нізащо не пішов би на це, але тоді, по молодості, дав згоду. І таки вийшло!

Завдяки цьому я став завідувачем лабораторії. У мене в підпорядкуванні було 25 прекрасних хлопців (хоча дружина каже, що я всіх людей вважаю прекрасними). З них вийшло два доктори, декілька кандидатів наук. Разом зі своєю командою ми побудували електронні базові елементи для машин «Дніпро», «Дніпро-2», «МИР», «МИР-2», «АСВТ», «Іскра», «ЭМРТ», «М-4030». А потім спроектували і свою машину – перший калькулятор. От що таке ініціатива.

Перший у Радянському Союзі електронний калькулятор «Іскра», розробки моєї лабораторії, планувалося запустити в серійне виробництво на заводі «Точелектроприлад». Директор заводу, видатний промисловець, Герой Праці П.А. Шило, захотів на нього подивитися. Я привіз калькулятор і сиджу чекаю у приймальні. Годину, другу, а директору все ніколи – до нього йде потік відвідувачів із невідкладними справами. Тоді я сказав секретареві: «Якщо Петро Андрійович захоче побачити калькулятор, нехай приїздить до нас». І поїхав.

Згодом, коли був заснований спеціалізований із виробництва обчислювальних машин завод ВУМ (Вычислительных и управляющих машин), директор цього заводу А.Ф. Незабитовський телефонує своєму товаришу П.А. Шило і запитує, чи не знає він десь якогось хлопця на посаду начальника СКБ. «Я знаю одного такого. Думаю, за характером він тобі чудово підійде», – відповідає Петро Андрійович і назває моє прізвище.

До речі, за розробку першого в країні електронного калькулятора я з моїм колегою В.І. Корнієнком одержали премію Центрального Комітету комсомолу України імені Миколи Островського.

Так із Академії я перейшов працювати на завод «для підтримки зв’язків науки з виробництвом». Затримався тут на довгих 20 років. Був головним конструктором, заступником Генерального директора з науки.

Я інколи думаю, чи правильно я вчинив. Можна було досягати певних академічних успіхів, адже на той час я вже захистив кандидатську дисертацію (першим із молодих спеціалістів у нашій Академії зі спеціальності «Обчислювальна техніка»). У мене була прекрасна лабораторія, зірки віщували успішну академічну кар’єру. Ніякої тобі метушні, поспіху. Але я зважився піти на завод, де мені підпорядковувалися 1200 інженерів та техніків і експериментальний цех. А я ніколи не нюхав заводського пороху…

Якось майстер цеху телефонує мені: «Ей ти, там! У мене тут твій пристрій не йде! Що ви там напартачили? Іди-но сюди, приймай рішення! Ти що хочеш, аби завод зупинився? Аби ми не отримали прогресивки?» І я із тремтячими руками йшов до цеху, бо ж мені треба було приймати цілком конкретне рішення. Згодом усе стало на свої місця, і в мене з цеховиками налагодилися дружні та ділові стосунки.

Дружина каже, що іноді я приходив додому ніякий від усіх цих переживань, труднощів, стресів. Я часто ночував на заводі разом із іншими. Ми працювали, не покладаючи рук. Але це був неповторний дух!

Я став Головним конструктором виробничого об’єднання «Електронмаш», Головним конструктором Міністерства приладобудування СРСР, а головне − інженером – творцем реальної техніки. І цей статус інженера я ціную понад усе.

За розробку і впровадження в серійне виробництво видатних на той час обчислювальних машин наш колектив, і я в тому числі, були удостоєні Державних премій СРСР та УРСР.

Окрім проектування машин і пристроїв (більше, як шістдесяти), я започаткував в нашому об’єднанні науково-технічний напрям з комп’ютерної автоматизації проектних робіт та технологічних процесів. Це дало дуже великий ефект у підвищенні продуктивності праці. Саме на цю тему я захистив докторську дисертацію.

А яке Ваше ставлення до нової Вашої професії викладача? Які поради Ви хотіли б дати Вашим студентам?

Я став викладачем несподівано навіть для самого себе. Правда, ще раніше, коли я був головним конструктором «Електронмаша», мене запрошували прочитати факультативний курс для аспірантів Київського політехнічного інституту. До речі, тоді моїм слухачем одного разу була проректор нашого університету Коляда Оксана Петрівна. Ось такі бувають колізії.

Так от, я став викладачем тому, що розвалилася наша промисловість, а бути безплідним «паперовим інженером» я не вмію. Цікаво, що поступово я відкрив у собі певний хист до викладацької діяльності і вдячний долі (в особі Таланчука Петра Михайловича), що вона надала мені таку можливість реалізувати себе.

У своїх стосунках зі студентами я намагаюся насаперед психологічно їх зрозуміти, поставити себе на їхнє місце, згадати, що я і сам колись був студентом. Намагаюся виховувати в них «дорослість», тобто відповідальність за своє майбутнє.

В оцінці знань студентів я не люблю тести, хоча вимушений ними інколи користуватися. Тому після тестів я увів процедуру апеляції, коли ми зі студентом очно аналізуємо відповіді. І я готовий пробачити помилки, якщо у студента є правильне розуміння суті питання.

Своїм студентам я намагаюся втлумачити безумовну переконаність у винятковій ролі нашої професії в розвитку людського суспільства. Інформаційні технології це нова технічна революція, що пов’язана з могутньою інтелектуалізацією усіх творчих процесів у всіх галузях людської діяльності. Це неодмінно призведе до появи нових надзвичайних технологій, насамперед, нано- і біотехнологій. І як наслідок до суттєвих соціальних зрушень.

Але в сьогоднішньому світі треба зуміти знайти своє місце. Наш напрям вимагає хорошої базової освіти і практичних навичок у певній прикладній справі. Цих «справ» безліч: наука, менеджмент, економіка, фінанси, торгівля, промисловість, сільське господарство, медицина, транспорт, соціальні комунікації і т.п. Тому ми намагаємося на стадії дипломного проектування дати студентам певну прикладну орієнтацію.

І ще одна особливість нашої (найкращої!) професії висока динамічність. У нашій галузі актуальні засоби і технології оновлюються з величезною швидкістю: приблизно кожні два роки. Тому наше завдання не тільки в тому, щоб чомусь навчити, але і в тому, щоб навчити неперервно навчатися самостійно. Тому порада одна: працювати і, працюючи, вчитися.





Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет