Конкурс студентських творчих робіт із соціальних комунікацій


Кор.: Пане Олександре, а чи замислювалися колись над тим, аби сформулювати Вашу життєву місію?



жүктеу 3.23 Mb.
бет7/19
Дата21.04.2019
өлшемі3.23 Mb.
түріКонкурс
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19

Кор.: Пане Олександре, а чи замислювалися колись над тим, аби сформулювати Вашу життєву місію?

Живу, як живу… Цікавлюся, вивчаю, охороняю народні пам’ятки, етнічну культуру…

На порозі сімдесятип’ятиріччя, яке Олександр Пажимський буде святкувати за кілька днів – 27 грудня, розмірковую про те, чи вдалося йому все, до чого прагнув у житті? І чомусь здається мені, що багато не вдалося – час був такий, обставини, політика держави – тієї, великої, де самоідентичність не те, що не заохочувалася, ба більше – каралася… Ну і тепер своєї, незалежної, проте так часто схожої на мачуху, щодо власних традицій, що зачудовано губишся у здогадах – а звідки у рідних дітей цієї землі стільки любові до неї, що здатна вона підняти з руїн навіть запилене часом і байдужістю?.. Але, для Олександра Матвійовича Пажимського вдалося найголовніше – у житті, в роботі, в творчості дослухатися до своїх генів, до свого менталітету, жити у світогляді українців – під отим підсонням, де накопичено наш фольклор і космос нашого, українського світобачення.

А старі леви на осонні маєтку спокійно дихають уві сні, бо, переживши буремні й величні часи, вони навчилися смиренно сприймати віяння нового часу, розуміючи своє призначення – охороняти від зазіхань і руйнації цей маленький всесвіт під кронами дерев. І щоденне відлуння знайомих кроків чоловіка, який не мислить свого життя відокремлено від Державного історико-культурного заповідника «Самчики», втихомирюють кам’яних білих хижаків із добрими живими серцями…

Сеанс арт-терапії

від Галереї «Арка» та Національного музею медицини України

(стаття)

ПАТРА Світлана,

випускниця Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна» (2013), м. Київ,

спеціальність «Видавнича справа та редагування»,

журналіст Імідж-центру Університету «Україна»

18 жовтня 2013 року у приміщенні Національного музею медицини України відкрилася виставка відомих художників Валентини та Віктора БИСТРЯКОВИХ під назвою «ПОДВІЙНИЙ ПОРТРЕТ». Захід відбувся у рамках спільного проекту «КУЛЬТУРА+Р2=МИСТЕЦТВО» телеканалу «Культура» та галереї «Арка».

Національний музей медицини України – дійсно унікальне місце. Будівлю музею створено як тимчасову споруду, без фундаменту. Але поміж тим, вона існує цілих 160 років. Ювілей творіння скульптора Беретті відзначали 4 жовтня початком другого сезону проекту «КУЛЬТУРА+Р2=МИСТЕЦТВО», у рамках якого заплановано кілька виставок та музично-мистецьких вечорів, які будуть проходити у приміщенні Національного музею медицини України.

Виставка «ПОДВІЙНИЙ ПОРТРЕТ» – логічне продовження проекту. Захід відвідало багато митців, журналістів, поціновувачів мистецтва. Гостинними господарями виставки стали куратор проекту Руслан Руно, директор Національного музею медицини України Вадим Шипулін та прес-секретар проекту Дарина Бойко. «Винуватцями» свята стали подружжя Бистрякових та їхні чудові і дещо таємничі картини. Завдяки спільним старанням, виставка пройшла у дуже теплій та затишній атмосфері. Надворі вирувала осінь із холодними дощами та вітрами. Навколо вирувало життя із проблемами та стресами. А в приміщенні Національного музею медицини України було дійсно затишно, спокійно. Кожен відвідувач – від відомого художника до журналіста-початківця – почувався у виставковій залі, наче у себе вдома. Легко і невимушено. Атмосфера заходу дійсно була цілющою. Справжнісінький сеанс арт-терапії для людей, спраглих справжнього мистецтва.

Виставка розпочалася з вітальних слів господарів та гостей заходу.

Руслан Руно:

Сьогодні ми презентуємо виставку Валентини та Віктора Бистрякових «Подвійний портрет». Експозиція виставки умовно поділена на дві частини. Ліворуч від мене представлені живописні роботи Віктора Бистрякова. Праворуч – графічні та живописні роботи Валентини Бистрякової. Сьогодні хотів би зупинитися на одній роботі – це «Чекання» Віктора Бистрякова, котра представлена у нас на виставці. Чекання – дуже сильний емоційний стан людини. В даному разі у автора роботи – Віктора Бистрякова. Він відчуває певні емоції плюс хоче передати їх на полотно. Це справжня творчість. Це життя. Не кожен художник показує свій внутрішній храм, те, чим він живе і дихає. Це – вища ліга майстерності.



Андрій Чебикін, ректор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, президент Національної академії мистецтв України:

Не знаю, спонтанно вийшло, чи ні, що керівництво Національного музею медицини України популяризує творчість художників. Є медицина, яка лікує тіло, але дехто забуває, що арт-терапія не менш важлива, ніж втручання хірурга чи приймання ліків. Я дякую керівництву музею і нашим рідним медикам, без яких суспільство жити не може. Так само як і без художників, яких ми сьогодні представляємо. Це наші друзі, колеги. Це відомі художники з великим досвідом – усе це ви бачите на цій виставці. Їхні роботи дуже щирі. Вони хвилюють глядача. Чому? Тому, що вони самі з великим хвилюванням обирають мотиви для робіт – із великою любов’ю до людини, до предмета, до природи. Це справді сучасні художники і, водночас, професіонали.



Я б не хотів потрапити під ніж хірурга, який ніде не вчився і не знає, що таке висока хірургічна майстерність. Ти ляжеш під ніж медика-бакалавра? Безумовно, будеш шукати магістра, а ще краще – професора. Так і в мистецтві – потрібен високий вишкіл, треба мати основи знань, композиції, колористики. І тоді тобі буде підвладне все. Професіонал завжди побачить невігластво, заховане за новітніми формами мистецтва.

Виставка «Подвійний портрет» містить і роботи Валентини Бистрякової, другої половинки родини талановитих художників. Обоє не поступаються одне одному в таланті та щирості в роботах. Як талановитим митцям одночасно жити у злагоді та любові і, при цьому, залишатися талановитими митцями? Складне питання, яке я, не втрималась, але задала пані Валентині, на що вона відповіла:

Є дуже старий вислів: «Коли двоє в подружжі дивляться в різні сторони – нічого не вийде, а коли в один бік, − то буде і мир, і злагода, і любов».

Складно не погодитися з пані Валентиною. Картини, представлені на виставці, створюють такий собі мистецький портрет Віктора і Валентини Бистрякових. Подвійний портрет. Яскравими і, в той же час, оповитими деяким туманом таємничості штрихами цього портрета є роботи Валентини Бистрякової, зокрема, із циклу на сюжети Євангелія – «Гефсіманський сад», «І настала тиша», «Розподіл одежі». Ці три картини ледь не на фізичному рівні передають увесь трагізм останніх днів земного життя Христа. Також вражає картина «Протистояння» – художнє втілення впевненості у перемозі Світла над Темрявою. Не менш захоплюючими є картини Віктора Бистрякова, зокрема, дивовижні жіночі портрети. Деякі навіть написані різними відтінками одного кольору. Філософського змісту та мистецької таємничості сповнені полотна «Змія і голуб» та «Чекання».

Споглядання творів мистецтва, одухотворених високою енергією Творця, справляє цілющий вплив на душу людини, а разом із нею – і на її здоров’я. Тож виставку «Подвійний портрет» дійсно таки можна назвати сеансом арт-терапії. Отже, зрозуміло, що мистецтво дуже важливе для пацієнтів. А для лікарів? Із цим запитанням я звернулася до директора Національного музею медицини України.

Лікар-гастроентеролог, директор музею, а за сумісництвом – шанувальник Ріхарда Вагнера і Густава Малера, Вадим Шипулін відповів:

Я хотів би насамперед подякувати шановних художників за те, що вони дебютували на сцені Анатомічного театру в рік його 160-річчя. Небагатьом це вдавалося, тим більше – за життя. У зв’язку з цим я хочу пригадати одну байку. Якось лікар сказав Пабло Пікассо: «Ви знаєте, от не розумію я Вашого живопису, і мені здається, Ваш живопис не буде мати продовження». Пікассо: «Не хвилюйтеся, цей живопис переживе і Вас, і Ваших пацієнтів». Я, в даному разі, повинен подякувати живим класикам, із якими ми маємо змогу зустрічатися, а також із їх картинами, слава Богу, за їх життя.

Лікар – складна професія. Якщо немає якогось «переключення» уваги, то лікар може втратити не лише нормальну психіку, а і взагалі – життя. Якщо лікар не ставиться дещо інакше до дійсності, що його оточує, і до своєї роботи, він перестає розвиватися і бути хорошим лікарем. Тому всі лікарі тією чи іншою мірою цікавляться мистецтвом.

Час, проведений на виставці, промайнув дуже швидко, навіть – занадто швидко. Але він залишив по собі незабутні враження і позитивні емоції. Ними діляться глядачі та юні журналісти, представники студентського Медіа-центру Університету «Україна».



Олена Мачульська:

Емоції «зашкалюють». Я вперше на такій виставці… Найбільше сподобалася картина «Останні теплі дні осені». Можливо, це тому, що зараз – осінь…



Юрій Міхєєв:

Було дуже приємно познайомитися з Віктором Петровичем Бистряковим. Дуже добре, що люди у поважному віці, навіть не дивлячись на деякі проблеми зі здоров’ям, все одно працюють, творять. Це робить їх молодими душею.



***

За результатами виставки «Подвійний портрет» Віктор Бистряков дав невеличке інтерв’ю.



Як з’явилася ідея виставки «Подвійний портрет»?

− Руслан Руно, побачивши наш каталог «Чорнобиль – довге відлуння» (цикл робіт на чорнобильську тематику – прим. С. П.), можна сказати, «примусив» нас зробити цю виставку (сміється – прим. С. П.). Після виставки у Київській галереї «Лавра» ми думали робити ще одну виставку дещо пізніше, можливо через рік, але він наполіг. І я щиро дякую організаторам цієї виставки і Русланові Руно.



Із якими почуттями Ви починаєте роботу над кожною картиною? Що Ви відчуваєте по закінченні?

− Почуття такі, наче все спочатку, наче нічого не знаю. Ніби і досвід є, техніка, учні. Але, що цікаво, кожна робота, кожна тема диктує своє ставлення, свої пошуки, навіть технічні нюанси. Звідси – деяка розгубленість на початку і певні муки. В муках усе й народжується. Для мене найважливіший – сам процес. Коли починаєш роботу, ще відчуваєш якесь хвилювання, а потім – як говорив Наполеон: «Треба вступити у бій!» А там уже знайдеш відповіді на питання, як діяти далі.



Що Ви хочете сказати людству своєю творчістю?

− Людина повинна з більшою повагою ставитися до природи, берегти її, жити з нею в гармонії. Для мене дуже важлива тема довкілля, я дуже багато років працюю над екологічними циклами, зокрема – чорнобильською тематикою. У 1991 році у Харкові відбулася міжнародна виставка плакату і графіки «Четвертий блок», присвячена річниці Чорнобильської катастрофи. Роботи на виставку надсилали зі всього світу, особливо – з Японії, якій теж близька тема «мирного атома». Я надіслав кілька плакатів на цю виставку і за її результатами отримав заохочувальний диплом. Було дуже приємно, що мої роздуми схвилювали глядачів і журі. Виставка проходить кожні три роки, її організатор – художник Олег Векленко, він не з чуток знає про цю аварію. У 2005 році в харківському видавництві «Колорит» вийшла книга «Четвертий блок: кращі плакати з екології визначних сучасних дизайнерів. Краща графіка з екології визначних сучасних принтмейкерів».

Колись я зустрів Ліну Костенко. Вона знає, як тема Чорнобиля мені болить. «Знаєш, це добре, що тобі болить. Висловися про те, що наболіло, а потім – повернися до сонця, до життя», – сказала вона. Я розумію, що не можна жити тільки болем, але потрібно зробити все, щоб більше у нас таких трагедій не було. Природу потрібно поважати.

Чи потрібна праця художників нинішній Україні?

− Є багато художників, митців, які тихенько роблять свою справу незалежно від того, що коїться навколо. Вони діляться своїми радощами, тривогами. Я думаю, робота кожного митця окремо в сумі дає великі результати по збереженню нашої культури та мистецтва. Потрібно працювати. Якщо Господь закликав тебе працювати, значить – треба. Рєпін колись говорив, що лише 10 % успіху митця – талант, решта 90 % – наполеглива праця, і ще раз праця, серйозна, важка. Легкої праці не буває. Усі художники тяжко працювали. Але ж які шедеври залишили! Бо вони мучилися, страждали!

Ідіть своїм шляхом, слухайте лише своє серце і тоді правильно все зробите! І тоді ми збережемо нашу культуру і мистецтво!

Наскільки важливим для митця є його оточення – родина, друзі?

− Родина – це все. Це моє святе середовище. Особливо, коли є дружина, яка розуміє твою справу і захищає тебе від побуту, від усього злого і темного, каже: «Працюй, працюй». Що може бути краще? Мені хочеться і їй у чомусь допомогти, а вона: «Сиди, сиди працюй!». Отак і живемо: як у човні – пливемо, сидимо поруч і в один бік дивимося.



Ви з такою приємністю зустріли сьогодні групу відвідувачів із Університету «Україна». (Виставку В.П. Бистрякова вже не вперше відвідали представники Імідж-центру Університету «Україна» – Юрій Міхєєв, Олена Мачульська, Надія Пазяк, Світлана Патра, Ніна Головченко). Як Ви дізналися про наш ВНЗ?

− Від Анатолія Івановича Ломовського (нині – заступник завідувача кафедри дизайну – прим. С. П.). В Університеті викладає мій учень – Володимир Пархоменко (закінчив Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури – прим. С. П.). Я був головою Дежравної екзаменаційної комісії три роки підряд, цього року – теж. Я Університет «Україна» знаю, поважаю і люблю. Слава Богу, що є такий Університет, що має змогу приймати і навчати дітей із обмеженнями здоров’я. Дай, Боже, здоров’я президенту вашого університету, викладачам! Хай щастить Університету «Україна» і його випускникам. Дай Бог здоров’я нам усім. І ми цей хаос переборемо! Треба лише вірити.



Що б Ви побажали молодим митцям і просто шанувальникам прекрасного?

− Любові! Тільки любові до обраного шляху, до своєї роботи. Працюйте, і все буде добре. Без любові нічого не буде! Щоб стати майстрами, треба шліфувати свою майстерність, ставитися до світу, до людей із любов’ю. Олександр Довженко говорив своїм учням: «Я не знаю, станете ви акторами чи режисерами. Але я хочу, щоб ви стали людьми». І це – найголовніше!


P.S.: На сайті асоціації дизайнерів-графіків «4 блок» можна побачити кілька плакатів Віктора Бистрякова. Адреса сторінки: http://www.4block.org/ru/museum/posters/id36

Таємниця сімейного альбому

(нарис)

РЕГО Вадим,



студент 5 курсу Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна», м. Київ,

спеціальність «Українська мова та література»

Ця історія почалась у роки війни Наполеона з Росією. Сьогодні вона звучить як легенда, яку переповідало одне покоління роду іншому, щоб збереглася тяглість сімейного літопису, але в цій легенді правдивий фактаж.

Коли Наполеон, зазнавши поразки, тікав із Росії, за обозом із важко пораненими тяглися ті, хто ще міг шкандибати сам. Один із таких французьких вояків, виснажений відчаєм і болем, сів під парканом дерев’яної хатини, вже не сподіваючись на порятунок. Але доля була прихильною до нього. Дівчина (чи то росіянка, чи то білоруска), вийшовши на подвір’я, почула чийсь стогін. За негласним законом милосердя вона вмовила батьків забрати до хати юного французика, ще вчорашнього запеклого ворога.

…Рани згодом загоїлися, а француз і слов’янська дівчина покохали одне одного. Мабуть, це кохання було освячене церковним шлюбом, бо в 1816 році у них народився первісток, назвали його Едуардом, по-батькові – Федоровичем. Француза звали Теофіл, а от ім’я дівчини в сімейних переказах не збереглося. Це й не дивно, адже на території тогочасної Російської імперії домінували міцні патріархальні традиції.

Маленький Едуард ріс допитливим хлопчиком, особливо його цікавило все те, що зростало на землі, зелений світ довкілля. Родина була відносно заможною, Едуард закінчив гімназію, а згодом – й університет. Дослідницький склад розуму, спостережливість, уміння ставити досліди й експериментувати згодом привели Едуарда Федоровича в Горигорецький землеробний інститут (нині це Білоруська сільськогосподарська академія). У 1840 році ад’юнкт-професор цього інституту Едуард Федорович Рего започаткував створення Ботанічного саду – як науково-дослідної лабораторії для практичних занять студентів з ботаніки, лісознавства, садівництва. Він повністю сформував колекції та мальовничі паркові ландшафти. Саме завдяки його зусиллям у Ботанічному саду було створено унікальний дендрарій із модрин, сосен, кедрів, ялиць, тополь, верб, бузку. Колекція містила близько 900 видів інтродуцентів із різних еколого-географічних зон. Минали роки, з часом Е.Ф. Рего став відомим ученим-ботаніком, професором, автором фундаментальних праць з проблем систематики рослин. Одна з них – «Естественная история растительного царства преимущественно в применении к русской флоре средних губерний» (1860 р.) – була високо оцінена Імператорською Академією наук.

Згодом за наукові праці з ботаніки і розвитку сільського господарювання Едуарду Федоровичу надали дворянський титул. То було заслужене, не спадкоємне, дворянство, предмет особливої гордості цього роду.

…Я дивлюся на фотографії моїх пра-пра, на ці просвітлені, красиві обличчя, і думаю: о, якби вони знали, скільки майбутніх загроз, небезпек і пасток таїть для їхніх нащадків один лише натяк на колишнє дворянство… Але до жовтневого перевороту залишалося ще кілька десятиліть. Вони закінчували гімназії й університети, закохувалися, одружувалися, народжували дітей, мріяли і дерзали… Коли дивлюся на юні обличчя на цих світлинах, мені згадуються рядки з поезії Бели Ахмадулліної: «Как на земле свежо и рано, Грядущий день, дай им отсрочку…».

…Син Едуарда Федоровича – Едуард Едуардович Рего – хоч і не успадкував від батька пристрасть до ботаніки, однак мав яскраві здібності в технічних науках.

Його син, а мій дідусь – Георгій Едуардович Рего – уже зростав за радянської влади і змушений був тримати в таємниці свій родовід. Талановитий інженер, він був багатогранно обдарований: грав на пʼяти музичних інструментах (залишились у спадок онукам мандоліна й гітара), малював олійними фарбами (у нашій спальні висить один із його пейзажів), писав вірші («для себе», як він казав), на дачі у Глевасі прищепив на кожній яблуні по два-три рідкісних сорти. Але в його сина, мого батька, завжди залишалося переконання, що Георгій Едуардович не зміг себе вповні реалізувати, розвинути все те, що було закладено в генах і в його устремліннях до творчої праці в багатьох царинах. Воно й зрозуміло: більшовицький режим привчив його «не висуватися», жити «за лаштунками». Оте «нажите» дворянство (фамільне срібло, жіночі прикраси, що передавалися від покоління до покоління, за роки громадянської війни, розрухи і голоду були продані чи обміняні на харчі) залишалося як незаперечний і небезпечний речовий доказ у фотографіях сімейного альбому. Тому цей альбом ховали далеко в глибині комірчини «хрущовки» і показували лише близьким родичам. Хтось навіть пропонував спалити ці фотографії, щоб не накликати лиха. Але до честі моїх предків, вони цього не зробили, навіть коли одного з родичів репресували і розстріляли тільки за те, що він був талановитим інженером, автором дев’ятьох винаходів. У роки сталінських репресій лише одних цих знімків на цупкому картоні, де на звороті бронзовими літерами був відтиснутий перелік подарунків від «Його Імператорської Величності» придворному фотографові Г.В. Трунову, було досить, щоб над родиною нависла небезпека.

Але оте злощасне дворянство зовсім несподівано вигулькнуло в долі мого батька, професора, викладача Київського технологічного інституту легкої промисловості Костянтина Георгійовича Рего. Хтось із «доброзичливців» дізнався, що його прадід мав дворянський титул, доніс у райком партії, батька багато разів викликали і «промивали мізки» за те, що приховав «дворянське походження». Йому винесли догану, усунули з посади декана – за непролетарське коріння… Тоді він уперше потрапив із гіпертонічним кризом до лікарні, а в його особистому архіві зʼявилася папка з іронічною назвою «Я − не верблюд»…

Такою була ціна збереження пам’яті родоводу. Адже історична пам’ять – це основа ідентичності – роду, нації, народу. Ми маємо її берегти, щоб не стати безпам’ятними і затурканими манкуртами, людьми без честі і гідності.

І лише після краху більшовицької імперії, за часів незалежної України, наш родинний альбом із фотографіями ХІХ століття ніхто вже не ховав у закутках комірчини.



Шість років без Миколи Кондратюка…

(стаття)

ПРИНДЮК Ольга,

студентка 2 курсу заочної форми навчання

Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна», м. Київ,

спеціальність «Журналістика»

Голос цього співака не сплутати ні з яким іншим: теплий, глибокий, музикальний, рівний на всьому баритоновому діапазоні. Микола Кіндратович був прекрасним оперним артистом і першим виконавцем багатьох пісень українських композиторів, зокрема, вже легендарних «Ясенів» та «Двох кольорів» Олександра Білаша. Більше шести років тому Миколи Кондратюка, відомого українського співака та педагога, не стало. Вечори його пам’яті відбулися в Будинку актора, в Центрі культури та мистецтв СБУ, а також у Національній філармонії.


«Український італієць»

У Києві видано наукове дослідження Валентини Антонюк «Традиції української вокальної школи. Микола Кондратюк», у якому йдеться про життя та творчість співака. У книжці перша учениця Кондратюка описує події, пов’язані з його стажуванням у міланському театрі «Ла Скала», де артист не тільки вчився, а й брав участь у декількох виставах.

− Суворої зими 1962 року, напередодні новорічних свят, молоді українські співаки Микола Кондратюк і Анатолій Солов’яненко, долучившись до відбіркових змагань та перемігши в них разом із Володимиром Атлантовим та Муслімом Магомаєвим, ладні були співати на морозному повітрі, радіючи реальній перспективі навчання в Італії, − згадував Андрій Сірош. Із «Ла Скала» Кондратюк повернувся, сповнений надій на творчі звершення. «Голос його багатий, соковитий, пластичний, тембр благородний. Із такою технічною школою цього баритона невдовзі почують кращі театри світу», − писала римська газета «Аванті».

У Київському театрі опери та балету Микола Кондратюк виконував 23 оперні партії. «Коронними» стали: Остап із «Тараса Бульби» М. Лисенка, Граф де Луна з «Трубадура» Дж. Верді, Фігаро з «Севільського цирульника» Дж. Россіні, Яго з «Отелло» Дж. Верді та Максим з «Арсеналу» Г. Майбороди.

«Та минали роки після стажування, яке Миколі Кондратюку практично нічого не дало. Артист дозрівав внутрішньо до остаточного вибору жанру для найбільш повної реалізації свого таланту. Порівнюючи умови функціонування оперних театрів удома та за кордоном, доходив до невтішних висновків про даремність зусиль та спроб щось змінити у вітчизняній репертуарній політиці, у нецивілізованому ставленні до виконання вистав мовою оригіналу», − зазначає Валентина Антонюк.

Повернувшись в Україну, Микола Кондратюк отримав дозвіл заспівати один денний спектакль — «Севільського цирульника» Дж. Россіні італійською мовою, після чого отримав «ляпаса» (одна зі столичних газет вмістила фейлетон про «доморощеного італійця»). Після цих сумних подій Кондратюк поїхав до Москви, став працювати в Большому театрі, але через два роки за сімейними обставинами повернувся до Києва. Микола Кіндратович пережив «внутрішню кризу» і вирішив створити Театр одного актора (він стає солістом Укрконцерту, а потім Київської філармонії).

− Співак гастролював із класичним репертуаром, і у світі його ім’я пов’язували із амплуа оперного співака, а вдома, в Україні, він мав імідж «виконавця радянських та народних пісень» (українських і російських) та творів сучасних композиторів лірико-героїчного спрямування, − зазначає Валентина Антонюк. До речі, величезний репертуар Миколи Кондратюка включав також чотири кантати та ораторії, пісні західноєвропейських та сучасних українських композиторів... «Мода» на Кондратюка тривала протягом 50−70-х років. Перейшовши згодом на викладацьку роботу, він не поривав зв’язків зі своїми шанувальниками...

У Миколи Кіндратовича було непросто навчатися: він був дуже вимогливим до себе та до інших, під час уроків не допускав жодної помилки у виконанні вокальних творів, будь це складна оперна арія, чи невелика пісня. Тим, хто знаходився поруч із Миколою Кондратюком, необхідно було постійно триматися на найвищому професійному рівні. Кондратюк підтримував дружні стосунки із відомим співаком Романом Гмирею. Напевно, вiд нього Микола Кіндратович успадкував вдумливе, інтелектуальне відношення до вокальних творів, складної арії чи народної пісні. Над кожним твором співак проводив філігранну роботу, досліджував історію його створення. Завдяки такому серйозному підходу пісні та оперні арії у виконанні Миколи Кондратюка не втратили своєї свіжості та запам’ятовуються слухачам надовго. Співак досконало володів італійською мовою, цікавився психологією. Микола Кіндратович товаришував із професором Китайгородським і навіть мріяв про створення окремої наукової галузі − психології співу. У повсякденному житті М. Кондратюк був людиною акуратною, безконфліктною, поважав традиції у будь-якій сфері життя. Водночас Микола Кіндратович був не байдужий до чужого болю.

Із 1968 року Микола Кондратюк став викладати вокал на кафедрі сольного співу в Київській консерваторії (нині НМАУ ім. П. Чайковського), а з 1973 став її ректором. Серед учнів Миколи Кондратюка чимало яскравих співаків − Шопша, Антонюк, Шокало, Чорнодуб, Бондаренко, Колибаб’юк та інші.

Останні роки свого життя Кондратюк знаходив відраду, виховуючи онука Сашка. «Взимку 1995 року Микола Кіндратович прийшов до Будинку вчителя, де проходив мій концерт. Він любив ходити пішки, − пригадує В. Антонюк. − Коли концерт завершився, він підійшов привітатися та пожалiвся на біль у колінах. Тоді вперше у Кондратюка почали проявлятися симптоми хвороби Бєхтєрєва. А згодом Микола Кіндратович уже не вставав з ліжка... В одній із останніх розмов співак зізнався: «Якщо б я обрав інший шлях − не професію артиста, а, наприклад, став би радіотехніком, то, непевно, теж досягнув би успіху. Але очевидним є одне − мене оточували б більш доброзичливі люди. Більше ніде, лише в артистичному середовищі, нема такої кількості демонічних людей»...

Дійсно, на шляху до визнання на Батьківщині та за кордоном Миколу Кондратюка супроводжувала не лише любов публіки, але й заздрість колег-артистів. Дехто з них навіть намагався посварити двох «зірок»: Миколу Кондратюка та Дмитра Гнатюка, приписуючи їм однаковий репертуар. Микола Кіндратович заперечував це звинувачення. Насправді, за життя обидва співаки підтримували теплі та дружні стосунки...




Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет