Конкурс студентських творчих робіт із соціальних комунікацій



жүктеу 3.23 Mb.
бет8/19
Дата21.04.2019
өлшемі3.23 Mb.
түріКонкурс
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19

«Вокальний дід»

Концерт «Відлуння «Солоспіву», що відбувся устоличному Будинку актора, відкрив заходи, присвячені памʼяті відомого українського співака та педагога. Ця програма представила публіці рідкісну манеру співу − старовинне бельканто. Виступили учениці Валентини Антонюк, студентки НМАУ ім. П. Чайковського − Валерія Туліс (сопрано), Анастасія Хілько (меццо-сопрано), Ху Фан та У Сяу (сопрано, Китай). Присутність молодих співачок на вечорі пам’яті М. Кондратюка була невипадковою, адже, за словами Антонюк, Микола Кіндратович є «вокальним дідом» її учениць, яким вона передала техніку виконання старовинного бельканто.

У концертній програмі прозвучали твори Марчело, Вівальді, Легренсі, Монтеверді, Глюка, Россіні, Офенбаха, Мисливчика та українська народна пісня в обробці Лисенка.

Другий концерт, присвячений пам’яті Кондратюка, називався «Чуєш, брате мій» і був організований Центром культури СБУ та благодійною організацією «Наш дім». Він відбувся у рамках проекту «Їх таланти − слава України». Це − творчі вечори відомих українських митців минулих літ і сучасності, серед яких − поет Олександр Малишко, співаки Оксана Петрусенко, Євгенія Мірошниченко, Юрій Багатіков та Микола Кондратюк. Вечір відрізнявся відсутністю тривалих пафосних промов та теплою атмосферою. Ведуча Віра Бондарчук нагадала присутнім про важливість пам’яті в житті людини, «яка прокладає міст між минулим і майбутнім». І наче віддзеркаленням цієї думки прозвучало «Адажіо» Баха у виконанні скрипаля − студента НМАУ Кирила Бондаря. Далі концерт продовжив виступ струнного квартету КДМУ ім. Глієра. Програма складалася з оперних арій, українських народних та радянських пісень, творів сучасних вітчизняних композиторів із репертуару Миколи Кондратюка. У вечорі взяли участь його вихованці − співаки різних поколінь. Прозвучав і голос Миколи Кіндратовича (телезапис 60-х рр. пісні «Я жил в такие времена»). До речі, у концерті цю ж пісню виконав молодий співак Денис Вишня (бас). У виконанні Дениса прозвучала і популярна пісня «Ясени» (з репертуару Кондратюка). А соліст оперної студії при НМАУ Маркіян Свято (баритон) заспівав арію князя Ігоря (з однойменної опери Бородіна), вразивши слухачів глибоким зануренням у світ почуттів героя та достовірністю. Співак Юрій Ракул із блискучим артистизмом та віртуозністю виконав арію Фігаро з «Севільського цирульника» Россіні. Увагу публіки привернула жартівлива українська народна пісня «Казав мені батько» (обробка Лисенка), яку Юрій розробив разом зі своїм викладачем − Миколою Кондратюком.

Поминальною пролунали два твори з циклу Віталія Кирейка «Десять українських народних пісень з Полтавщини»: «Ой сьогодні тута» та «Чом ти мене, моя мати...» − обробки старовинних українських народних пісень XVII ст. у прекрасному виконанні Валентини Антонюк...

Відчувалася незрима присутність самого співака у залі, коли публіці показали кілька сюжетів: фото на вулицях Мілану (стажування в театрі «Ла Скала»), Микола Кондратюк на сцені разом із Євгенією Мiрошниченко, афіша вистави за участю співака у міланському театрі; прозвучали пісні у його виконанні: «На долині туман», «Сніг на зеленому листі», «Тече ріка дзвінка», «Очі волошкові»...

Концерт тривав 2,5 години без антракту, але з появою на сцені співака Олександра Василенка у публіки відкрилося «друге дихання». В його виконанні прозвучали різні за настроєм пісні, зокрема, «Песня про любовь», «Ах, ты, душечка», «Очі волошкові». Після бурхливих оплесків Олександр Василенко сказав про свого викладача: «Микола Кіндратович був людиною красивою, чистою, теплою...».

А вечір пам’яті Миколи Кондратюка у Національній філармонії України став справжнім подарунком для меломанів, для тих, хто скучив за класичним мистецтвом і гарними піснями...

Нині голос Кондратюка залишився нам у спадок, записаний на платівках, які перевидані на компакт-дисках. У меломанів та шанувальників ретро користуються популярністю такі записи співака: «На долині туман», «Оперні арії у виконанні Миколи Кондратюка», «Два кольори» (пісні О. Білаша), «Хіти української естради 60-х років» та інші.
Довідка

Микола Кіндратович КОНДРАТЮК (1931 − 2006 рр.) народився у місті Старокостянтинів (Хмельницька область). Закінчив Київську консерваторію, на початку 60-х років стажувався у міланському театрі «Ла Скала» (Італія).

З 1957 до 1959 року − соліст Державного народного хору ім. Г. Верьовки.

1959 − 1966 року − соліст Київського театру опери та балету.

1966 − 1974 рр. − соліст Укрконцерту та Київської філармонії.

1973 − 1974 рр. − голова правління Музичного товариства України.

1972 − 1983 рр. − завідувач кафедри оперної підготовки.

З 1974 до 1983 року − ректор Київської консерваторії.

З 1994 року − завідувач кафедри сольного співу. Гастролював у 40 країнах світу. Народний артист СРСР та України, Шевченківський лауреат, був нагороджений орденами та медалями.

Мені неоднаково

(есе)

ЛІТВІНОВА Тетяна,

студентка 2 курсу Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна», м. Київ,

спеціальність «Журналістика»

Хто такий Шевченко?

Мабуть, на це питання кожен в українській родині може відповісти: «Тарас Шевченко – гордість нашої нації». Але яким буде відсоток людей, що дадуть іншу відповідь на це запитання: «Шевченко – це найкращий футболіст!?.» Адже у кожного свої асоціації із цим прізвищем.

Але я б хотіла сказати про Кобзаря. Цей видатний письменник, поет, революціонер привніс щось надзвичайно яскраве, відверте, рішуче, лагідне, чуттєве в українську літературу. Нам усім добре відома його доля, яка була не дуже приязною до нього (в той важкий час мало до кого доля була ласкава). Але попри усі негаразди, страждання, біль, наш Кобзар мужньо вистояв украй тяжку долю та, незважаючи на це, він висвітлив усі проблеми того часу з усіма стриманими, відвертими, важливими емоціями та проблемами.

Зараз проблеми того часу можуть здатися не важливими для сучасного суспільства. Нас хвилюють тільки наші особисті проблеми. Ми не звикли думати про інших: про тих, хто позбавлений вибору; про тих, хто вміє подбати не тільки про себе; про тих, хто знає, що таке справжня втрата. Втрата свободи, втрата гідності, втрата особистості. У роки кріпацтва людина позбавлялася усього, що зараз може мати сучасний українець, а натомість – кріпак отримував важку роботу цілими днями, біль, страждання, смуток. Тому люди того часу вміли радіти маленьким незначним речам. У них не було інтернету, стільникових телефонів, вони не спілкувалися онлайн із друзями, вони не їздили відпочивати закордон, але попри все це, люди того часу вміли інколи відволікатися від усіх проблем – вони щиро закохувалися, зустрічалися, дружили…

Для нас, хто живе у 21-му столітті, найбільшою проблемою є відсутність інтернету, стільникового зв’язку, світла. Нам зовсім не цікаві проблеми інших. Мабуть, це звичайна людська властивість – егоїзм. Але існували, існують та будуть існувати люди, які вміють думати про інших. Одним із таких людей і є наш Кобзар. Його тонка душа відчувала проблеми будь-якої людини. Для нього усі були рівні. Він співчував кріпакам та засуджував владу. Ми можемо відчути, які біль та страждання переживала людина у 19-му столітті, просто прочитавши твір видатного письменника.

Тарас Шевченко дуже важко переживав долю самої України. У своїх віршах він намагався розбурхати українців, щоб вони не забували, що вони – козацького роду, а тому повинні бути сильними, рішучими бунтарями. Він намагався в кожному рядку закликати людей до революції, надати сили та наснаги для перемоги. Вірш «Заповіт» («Як умру, то поховайте…») є яскравим прикладом цього – заклик до повалення експлуататорського ладу й розбудови нового вільного суспільства.

Видатний письменник − справжній патріот. Він з любов’ю оспівав свою неньку – Україну. У вірші «Мені однаково» поет виражає найглибші патріотичні почуття. Ми відчуваємо його готовність до самозречення заради щастя свого рідного народу, заради волі України.

Також Тарас Шевченко у своїх віршах критикував українську еліту, яка зневажала народ. Він закликав до соціального примирення заради відродження нації. Яскравим прикладом цього є послання «І мертвим, і живим, і ненародженим…». Скільки туги, заклику, благання в цьому творі.

Творчість Кобзаря не знає меж. Його твори глибокі, енергійні. Кожен вірш, поема, оповідання, повість відкриває перед нами суть тієї епохи, яка внесла свої корективи у свідомість українців.

Зараз люди стали більш агресивними, егоїстичними, байдужими до оточуючих. У наш час можна продати власну ідею за безцінь, стати «тушкою», зовсім не пошкодувавши про це. У 21-му столітті відкрилися великі можливості, про які навіть не мріяли покріпачені люди 19-го…

Та чи зараз це когось хвилює?

Усі проблеми та ідеї, які розкривав у своїх творах Т. Шевченко, усі заклики та риторичні питання, які були адресовані до українців, на жаль, залишилися лише на сторінках підручників із української літератури. Прикро розуміти, що на більшість питань, які хвилювали усе життя Кобзаря, сучасне суспільство підло промовчить або відповість: «Мені однаково…».

ХудожникВалерій Франчук: талант і душа – єдині

(ітерв’ю)

Олена МАЧУЛЬСЬКА,

студентка 1 курсу Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна», м. Київ,

спеціальність «Журналістика»

Земляки зустрінуться обов’язково. Так і мені поталанило зустрітися зі своїм земляком – відомим художником Валерієм Олександровичем ФРАНЧУКОМ. Родом ми із мальовничої Хмельниччини, яка славиться талановитими людьми, величною історією і чарівною природою. Ми – земляки близькі, можна сказати, сусіди. Це з його малої батьківщини, села Зелена бере початок, дивна своїми джерелами та своєю назвою, річка Хомора. Тече вона невеличким потічком через село Васьківчики, куди за 2,5 км ходив у середню школу Валерій Олександрович. А вже третє село, через яке тече річечка, – моє село Тернавка.

І як та річка, перетікаючи із села в село, живить і дає життя всьому, так коріння рідної землі живить талант Валерія ФРАНЧУКА.

Ми зустрілися завдяки щасливому випадку долі. 4 жовтня 2013 року на відкритті 2-го сезону галереї «Арка» в Національному музеї медицини Валерій Олександрович сам підійшов до нашої групи з Університету «Україна», щоб привітатися. Я чула про цього митця, але і в найфантастичніших мріях не могла уявити, що так близько з ним познайомлюся. Тому цю зустріч із ним я просто прирівнюю до подарунка долі. Від одного його привітання я зрозуміла, що це – дуже чудова, відкрита, щира і привітна до всіх людина. Після більш розлогої розмови з Валерієм Олександровичем я тепер знаю, що талант і душа – єдині речі. Мене вразила його простота у спілкуванні, той потяг до прекрасного, і… «хмельницька усмішка».

Валерій Франчук зумів найти себе і стати тим, ким мріяв стати. Незважаючи на всі випробування долі, йому вистачило сил піднятися і довести, що на цій землі він має що сказати людям.

Багатолітньою важкою творчою працею цей художник сформував свій власний оригінальний творчий стиль, який завжди вирізняє його серед колег по мистецькому цеху не лише тому, що В. Франчук знайшов ніким не задіяну до нього техніку письма на полотні.

Творам цього митця притаманні романтичний пафос, дивовижна виразність і така глибока українська наспівна емоційність. Це стало вагомим результатом справді новаторських, формально-пластичних, образно-змістовних знахідок у сучасному станковому живописі. Звідси його витончена поетика і пластика в осягненні національної специфіки, цілісність і вагомість наповнених внутрішнім драматизмом образів.

Я прагнула зустрітися з митцем ще раз. І художник запросив мене у «святу-святих» − свою робітню. Те, що він дозволив мені подивитися, як працює, як народжуються його картини, для мене стало ще одним підтвердженням того, що Валерій Франчук – це відкритий для людей художник. Не кожна творча людина захоче, щоб у майстерню, де вона працює, хтось приходив, до того ще й малознайомий. Але це трапилося.



Я як майбутня журналістка не могла не поставити кілька запитань майстру.

Коли Ви відчули, що Ваша душа живе мистецтвом?

Та з самого раннього дитинства. Перші прояви були у зошиті мого старшого брата Володі. Це були якісь придумані мною образи, а також я багато копіював ілюстрацій із книжок. Правда, моє малювання дорого брату коштувало. Вчителька Ярина Савівна, думаючи, що це брат розмальовує свій зошит, сварилася на нього, казала: «Володю, нащо ти таке робиш, у тебе ж один зошит?». Я − малий, не розумів, що в зошиті не можна малювати, і мамі не зізнавався про свою шкоду. Дуже хотілося малювати. Тому за своє захоплення не раз отримував від брата на горіхи. Потім батько купив альбоми, і я вже в них давав волю своїй фантазії.

У селі, зазвичай, хлопці стають трактористами, шоферами, зоотехніками, а тут − художник. Були у Ваш бік образи та осуд зі сторони односельчан?

Мене, із класу третього, вже всі звали художником. Хоча я і сам не знав, це – добре чи образливе слово. Пізніше, в класі шостому, я вже розумів значення цього слова. Було приємно. Мій учитель запрошував, щоб я щось намалював у стінгазету класу.

Тому щодо заздрощів скажу таке: «Нічого не поробиш. У випадку непересічного таланту знайдуться люди, які заздрити будуть завжди – запам’ятай це».

Але зі сторони односельчан чогось образливого я не чув. Навпаки, хто знав, що зі мною трапилося в лісі (я в дитинстві зламав руки), жаліли. Поза очі може хтось і говорив, але я того не чув і не хотів знати. Тоді не ті часи були. То зараз люди очерствіли душею і ворогують між собою. А зробила їх такими несправедливість, яка є в нашому житті. Бідні і багаті завжди будуть знаходитися в стані взаємного протистояння.

Батьки підтримали Вас із вибором життєвого шляху?

Вдячний, що батьки завжди мене підтримували в бажанні стати художником. Хоча ніякої можливості віддати мене на навчання не було. Возила мене мама малим у м. Кривий Ріг до тьоті Юлі, щоб та допомогла в моєму бажанні вчитися на художника. Та нічого з того тоді не вийшло. Мені навіть було образливо, що моя хрещена мама не захотіла мені допомогти, але, коли став старший, зрозумів, як мало від неї залежало. Тоді і пробачив.

Батьки робили все, що могли. Вони ж мало знали про цю професію. Що таке художник?

Батько мій – простий механізатор, працював у радгоспі. Мама 25 років − передова ланкова в колгоспі, мала норму 3 га буряків і 3 га кукурудзи. З мамою і ми ходили рвати ті кляті буряки. Народила і виховала п’ятеро дітей, мати-героїня, поновлена в цьому статусі вже за часів Незалежності.

Пам’ятаю, коли мама згадувала свою маму, то завжди підкреслювала, що я вдався в Орловських. Це прізвище моєї бабусі Теклі, їхня родина була майстровита, жила в с. Кучманівка та була шанована односельцями. Дуже шкода, що я не побачив її живою, бо вона померла в голодному 1947 році.

Моїй мамі 95 років. Вона живе зі старшим сином Петром, але на літо брат забирає маму в с. Зелена, щоб вона пожила у своїй хаті, щоб подихала свіжим повітрям, настояним цвітом старої яблуні і грушою-спасівкою, побула у рідному селі. Це її батько, а мій дід Кобилянський Броніслав Степанович посадив ці дерева ще до війни. Хоча скільки вони мали клопоту за ті яблуні і груші через податки. Проте не зрубали, а залишили їх для нас, дітей.

Були моменти відчаю у житті?

Звичайно, як без цього. Багато чого було. Був час, коли опускалися руки, було і погано, але доброго все одно більше. Тільки добрі люди, які стрілися на життєвому шляху, завжди допомагали вижити, щоб іти далі.

Ваш старший син не пішов Вашою дорогою, але нею пішла донька. Не відмовляли її від цього вибору?

Уся дитяча Академія мистецтв, де навчалася Марійка, ще дотепер завішена її творами. Тому не відмовляли з дружиною ні коли їй було шість років, ні тепер. Правда, на собі відчувши, який це тернистий шлях, дуже переживаю, як у неї це складеться. Але вона хоче малювати, то хай малює! Адже, колись і мене батьки підтримали, мій вибір.

Моя підтримка доньки буде завжди. Але це зовсім мало в порівнянні з тим, скільки сил віддає цьому дружина. Бо на її жіночі плечі лягла ця важка ноша і праця. Бо тільки, завдячуючи допомозі мами, наша донька має такі результати. За цю жертовність вклоняємося і будемо їй повік вдячні. Адже не всі можуть вчинити так, як вчинила моя дружина і Марійчина мама, все зробивши, щоб нам була можливість творчо реалізуватися. Бережи тебе Господь!

Тому, як надалі складеться її життя, творчість і доля, багато в чому буде залежати від неї самої. Ми віримо в її щасливе майбуття.

Син Михайло йде своєю дорогою. Та професія, яку він має, – його вибір.

Це ще раз доводить, що діти самостійно вибирають собі професії, і що ми, батьки, не впливаємо на їхній вибір.

Скажіть, адже Франчук не відразу став Франчуком, якого ми тепер знаємо. Маєте свій секрет успіху?

Ні, секрету ні перед колегами, ні перед людьми не маю ніякого. І особливих ритуалів перед початком роботи не проводжу. У нашій професії тільки повна віддача дає шанс на успіх. Просто мені допомагає віра: віра у Бога і віра в Україну. Нею живу і для своєї землі української працюю. Ото і весь секрет!

Ви православний чи католик?

У мені тече українська кров, адже мій батько Франчук Олександр Іванович − українець, а мама моя − полька. Її дівоче прізвище Кобилянська Марія Броніславівна. По вірі – православний, хоча в уяві живу я серед скіфських воїнів десь перед Єгиптом, а через мить язичником обробляю землю вже древлянином, що на Хоморі. У дитинстві з мамою ходив і молився в нашу сільську церкву. Як шкода, що її в 1965 році зруйнували. А взяв на себе гріх за цей вандалізм голова сільради Петро Горбатюк.

Ще досі пам’ятаю ті високі бані, які було видно здалека. Перед очима світиться золотом іконостас, свічки. До речі, нашу дерев’яну трьохкупольну церкву побудували мій прадід Кобилянський Степан разом із односельцями наприкінці ХІХ ст. Не цінують минулого сучасники, от і рознесли храм. Шкода односельчан, які дозволили це зробити. У багатьох селах тоді, за радянських часів, церкви руйнували. Знаю, що в Тернавці також розібрали, а у Христівці люди не дали зруйнувати храм. Молодці, ой які молодці, що зберегли і церкву, і душі свої. Бо душа без молитви – грішна. Вона скніє у безвір’ї, мучиться і тиняється світом, мов неприкаяна. Тепер шукаю хоч якоїсь пам’ятки про нашу Зеленецьку церкву. Запитую в односельчан, може, у когось є хоч якась фотографія, але поки що результатів немає.

У Вас є картини на тему голодомору. Чому? Адже Ви народилися уже після третього голодомору 1946-47 р.р. і Вам, на щастя, не довелося пережити те, що пережила Ваша мама?

Мені, слава Богу, не довелося відчути на собі голодну смерть, а от моїм старшим братам довелося відчути смак мерзлої колгоспної картоплі, яку вони збирали в полі, щоб вижити. Щоб писати такі картини, треба пропустити через себе ті події, відчути їх. Про голодомор мені розповіла моя мама. Я з дитинства знав про цю страшну трагедію, яка не минула жодної людини і в нашому селі. Згадує мама: «Наша родина вижила завдяки добрій душі вчительки. Мій батько у неї підробляв, це вона дала йому висівки і то просила не варити, а розмочувати у воді і так їсти, щоб нічим не викликати підозри у сільських активістів-душогубів. Із молодої зеленої пшениці, яку батько невідомо, як діставав, запарювали клейку масу і так рятувалися». Від цих маминих спогадів у мене перехопило дух, я не міг і слова сказати. Мати сиділа тихо, а з очей капали сльози. Я обійняв її, ми трохи посиділи і мама продовжила страшну сповідь людини, яка дивом залишилася живою. Про це потрібно говорити на весь світ, бо це – біда. Багато хто береться творити на цю тему, але не всі витримують. Не можуть витримати, найперше, психологічно.

Свій цикл «Розгойдані дзвони пам’яті», присвячений світлій пам’яті жертв голодоморів 1921−1923, 1932−1933, 1946−1947 років, я створив, щоб люди пам’ятали, бо той, хто пам’ятає, житиме у завтрашньому дні.

72 твори подаровані Національному музею «Меморіалу пам’яті жертв голодоморів в Україні». До 80-ліття голодомору-геноциду в Україні 1932−1933 рр. 9 листопада 2013 р. у Національному музеї літератури буде відкрита моя виставка «Розгойдані дзвони пам’яті».

22 листопада 2013 р. у Полтаві до 80-ліття також буде відкрита виставка моїх творів із цього циклу.

А в 2014 р. планується провести у низці країн Європи виставку моїх творів із цього циклу.

Чула, що Ви багато працюєте над циклом творів за мотивами «Кобзаря» Т.Г. Шевченка?

За тридцять років я не раз звертався до творів нашого генія і Пророка Тараса Шевченка. Це була надзвичайно важка і відповідальна робота. Бо знаю, скільки прекрасних майстрів працювало над цією невичерпною темою, вже не говорячи, які геніальні твори в живописі і графіці створив сам Т. Шевченко. Щоб почати щось робити після такого майстра і сказати щось своє, потрібно не тільки вчитатися у зміст його творів, їх треба сприйняти серцем і душею. Їх потрібно прожити. Адже «Кобзар» для українця свідомого −це як Біблія для віруючого істинного.

За ці роки мною створено до ста творів у живописі, графіці і скульптурі.

Тому вирішив, що до 200-ліття із дня народження Т.Г. Шевченка представлю на суд глядачів свій доробок. 15 листопада 2013 р. у Національному музеї медицини України відбудеться відкриття виставки моїх творів «Сторінками Кобзаря». Думаю, що і в 2014 році зможу донести до глядачів свій цикл «Кобзар».



Що б Ви, з урахуванням власного досвіду, побажали молоді?

Потрібно довго і серйозно вчитися життю, але головне − знайти себе в цьому світі. Не піддаватися чийомусь впливу, бо кожна людина – це особистість неповторна, зі своїм баченням, талантом та безмежним всесвітом. А, найголовніше, пам’ятати, що це все з Божого благословення, і всім життям дякувати Богу за такий щедрий дарунок долі.
Для мене, студентки-першокурсниці, слова Валерія Олександровича Франчука стали, можна сказати, настановою на майбутнє. Якою ж складною може бути доля у людини! Але, якщо є бажання і є талант, то можна досягти великих висот. Яскравим прикладом цього є відомий художник, мій земляк! − Валерій Олександрович Франчук. І як же добре, що він є з нами, так сердечно любить свою Хмельниччину і всю Україну та передає щиро свою любов нам, молодим.

Кожен із нас – частка України!

(есе)

ГОНЧАРЕНКО Марина,

студенка 4 курсу Горлівського регіонального інституту

Університету «Україна», м. Єнакієве, Донецька обл.,

спеціальність«Правознавство»

Нова мода, нові тенденції − усе це змушує нас шукати вподобань в інших культурах, в іншій мові. Ми все більше звертаємо увагу на зарубіжні пісні, фільми, тим самим заглиблюємося в чужі звичаї та забуваємо про своє коріння. Ми втрачаємо ту спадщину, яку залишив нам народ. Наші предки виборювали, захищали, створювали наново те, про що ми так легко забуваємо, від чого ми вже майже відмовилися. Ще 22 роки тому ми здобули незалежність, таку бажану, таку дорогоцінну. Але для чого? Для того, щоб так легко забути про здобутки своєї держави, відмовившись від українських звичаїв, культури та милозвучної української мови?

Єдність народу, піднесення України на вищий рівень розквіту − все це неможливе без щирого патріотизму та любові до своєї держави. А виявляється це все у нашому відношенні до українських культурних звичаїв та збереженні української мови як спадку наших пращурів.

Мова – це душа держави, зв’язок усього народу, тому і берегти нашу мову треба, як тендітну душу, котра згасає без турботи та любові до неї. Вона неповторна, своя, рідна, особливість нашої держави, відмінність українця серед інших людей та інших держав.

Незважаючи на невблаганні процеси асиміляції, українці повинні прагнути зберегти у своєму домі українську мову, культурні, мистецькі та побутові традиції, зрештою, свою національну самобутність.

Ще з років нашої незалежності ми прагнемо увійти до Європейського союзу та з усіх сил переймаємо європейські звичаї, вивчаємо мови європейських держав, але при цьому забуваємо здобутки нашої країни, нашу мову та культуру.

Для того, щоб українська мова, культура не згасли та назавжди залишилися основою українського народу, треба зробити не так багато. Усього декілька кроків кожного українця приведуть до повної єдності та непереможності сильного українського народу: такі кроки, як патріотичне виховання дітей та прищеплення любові до держави з самого дитинства, захист і збереження культурної спадщини. Звісно, неможливо добитися квітучості нашої культури без подальшого розвитку мистецтва, промислів і ремесла.

Історія нашої держави, наші перемоги говорять про те, що наша непереможна сила полягає у відданості своїй країні, у повазі до всього українського. Я впевнена в тому, що українська мова та культура нашого народу завжди будуть у моді, тому, що любов та повага до своєї держави і всього, що з нею пов’язано, − це любов до самого себе, адже кожен із нас – частка України!





Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет