Короткий зміст попередніх романів



жүктеу 5.77 Mb.
бет15/28
Дата18.02.2019
өлшемі5.77 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   28

36

Джейк підскочив, ухопився за ланцюг люстри, що висіла над головою, і визволився від лапи охоронця. Тоді, гойднувшись, відштовхнувся від утрамбованої землі в дверному проході й, наче Тарзан на ліані, полетів уперед. І, піднявши ноги, врізав­ся у кістляву лапу. Тиньк розсипався на шматки, оголюючи грубо зліплений докупи скелет з дерев’яної сітки. Тиньковий велетень заревів від голоду і люті. І крізь цей крик Джейк по­чув, як розвалюється будинок, зовсім як в оповіданні Едґара Алана По.

Наче маятник, він гойднувся назад на ланцюзі, вдарився об стіну втрамбованої землі, що перекривала дверний прохід,

і знову полетів уперед. Лапа потягнулася до нього, і він почав несамовито відбиватися ногами. Дерев’яні пальці вхопили йо­го за ногу, і її пронизав гострий біль. Назад Джейк гойднувся вже без однієї кросівки.

Він спробував ухопитися за ланцюг трохи вище, і це вдалося, тож він почав видряпуватися до стелі. І тут над головою в нього пролунав глухий тріск, і на його спітніле лице цівкою посипав­ся дрібний тиньковий порох. Стеля почала прогинатися, лан­цюг, на якому висіла люстра, ланка за ланкою опускався вниз. Врешті-решт тиньковий велетень з глухим хрускотом просунув голову в отвір між залою і коридором.

Джейк не міг цьому зарадити: він із криком полетів просто в це жахливе обличчя.

37

Зненацька жах і паніка зникли без сліду. Холодний спокій опа­нував Едді — цю маску безліч разів надягав Роланд із Гілеаду. То була єдина зброя, якою володів справжній стрілець... і жод­ної іншої він не потребував. Водночас у голові озвався чийсь голос. Останні три місяці голоси переслідували його: голос ма­тері, Роландів голос і, звісно, голос Генрі. Але цей не належав нікому з них. Едді з полегшенням упізнав у ньому свій влас­ний — нарешті спокійний, розважливий і мужній голос.



Ти бачив форму ключа у вогні, ще раз бачив у лісі, й обидва рази ти чудово його роздивився. А потім ти затулив очі пов'язкою страху. Зніми її. Зніми її і подивися ще раз. Може, ще не пізно. Ще не пізно.

Він слабко розумів, що стрілець невблаганно дивиться на нього, що Сюзанна криком під’юджує демона, але її голос де­далі слабне. А на тому боці дверей кричить Джейк — від жаху чи вже в агонії?

Едді не звертав на них уваги. Він витяг ключ із намальованої замкової щілини, з дверей, що тепер стали справжніми, і пиль­но на нього подивився, намагаючись пригадати ту невинну

радість, яку відчував у дитинстві, — щастя бачити зрозумілу форму в чомусь безглуздому. І місце, де він припустився по­милки, одразу знайшлося — воно було настільки очевидним, що Едді не міг збагнути, як він його взагалі не помітив. «Ма­буть, у мене точно була пов’язка на очах», — подумав він. Ясна річ, помилка виявилася у карлючці на кінці ключа. Другий ви­гин був дещо затовстий. Зовсім трішечки.

— Ніж, — сказав він і простягнув руку, як хірург в операцій­ній. Без зайвих слів Роланд поклав ніж йому на долоню.

Едді затис лезо ножа між великим і вказівним пальцем пра­вої руки і схилився над ключем, не помічаючи граду, що пері­щив по неприкритій шиї. Обрис у дереві проступив чіткіше, в усій своїй гарній і невідпорній справжності.

Едді зробив надріз.

Один раз.

Обережно.

Від середини 8-подібної карлючки на кінці ключа відділи­лася, закручуючись, тонка, майже прозора смужка ясенево­го дерева.

На тому боці дверей знову пронизливо закричав Джейк Чемберз.

38

Ланцюг, гуркочучи, відірвався, і Джейк важко впав на коліна. Охоронець дверей переможно заревів. Тинькова лапа вхопила його за пояс і потягла до входу в коридор. Джейк спробував було впиратися ногами в підлогу, але це не допомогло. Лапа тільки стиснула його міцніше і потягнула далі. Дерев’яні скал­ки й іржаві гвіздки-нігті впиналися в шкіру.



Скидалося на те, що голова велетня застрягла на вході до коридору, як корок у пляшці. Від зусиль, докладених, щоб дістатися туди, грубі риси мармизи набули нової форми — по­твора стала схожа на якогось гидкого троля. Рот широко розту­лився, готуючись прийняти жертву. У відчаї Джейк навпомацки

пошукав у кишені ключа, щоб скористатися ним як оберегом, але, звісно, ключ залишився у дверях.

— Відпусти, гад! — закричав він і що було сили рвонувся на­зад, вигнувши спину, наче олімпійський чемпіон зі стрибків у воду, й забувши про поламані дошки, що поясом із гвіздків впиналися в тіло. Аж раптом він відчув, що джинси на стегнах трохи зісковзнули й хватка лапи дещо послабилася.

Джейк знову заходився пручатися. Потвора сердито стис­нула лапу, але джинси з’їхали до колін, і Джейк упав на спи­ну. На щастя, наплічник пом’якшив удар, тож падати було не так боляче. Мабуть, прагнучи вхопити жертву надійніше, лапа ослабила хватку. Цієї миті Джейк трохи підтягнув колі­на вгору, і коли лапа знову міцно стислася, штовхнувся но­гами. Натомість рука потягнула його на себе, і сталося те, на що сподівався Джейк: чудовисько стягло з нього джинси (ра­зом із другою кросівкою), і він знову був вільний. Бодай на одну мить. Він побачив, як чудовисько повернуло лапу на зап’ястку з дощок і потрісканого тиньку та запхало джинси собі до рота. Побачив і притьмом поповз на руках і колінах до засипаного землею проходу в дверях, не зважаючи на уламки битого скла від люстри, прагнучи якомога швидше добутися ключа.

І був уже майже біля дверей, коли лапа вхопила його за голі ноги й знову потягла до себе.

39

Нарешті ключ був готовий. Форма відтворена бездоганно.



Едді вставив його назад у замкову щілину й натиснув. Якусь мить відчувався опір... а потім ключ повернувся. Едді почув, як обертається замок, як втягується язичок, і відчув, що ключ пе­реломився надвоє, щойно виконав своє призначення. Обома руками вхопившись за темну відполіровану ручку, він потягнув двері на себе. Відчуття було таке, наче на невидимому шарнірі повертається важезна плита. Наче його руку було наділено да­ром безмежної сили. І ясне знання про те, що два світи раптово вступили в контакт і між ними відкрився прохід.

На частку секунди йому запаморочилося в голові. І він зро­зумів, чому, щойно подивився крізь дверний прохід: хоч він і дивився згори вниз, тобто вертикально, але бачив усе гори­зонтально, так, як зазвичай бачить людина. Перед його очима наче розгорталася оптична ілюзія, створена призмами і дзерка­лами. А потім він побачив, що Джейка щось тягне по всипано­му битим склом і уламками тиньку коридором. Лікті воло­чаться по підлозі, литки стискає велетенська рука. Попереду на нього чекав гігантський потворний рот, з якого виривалася якась біла імла — невідомо, дим то був чи курява.

— Роланде! — закричав Едді. — Роланде, його вхопи...

Але не встиг доказати, бо його збило з ніг.

40

Сюзанна розуміла, що її підняло вгору й закрутило у вирі. Світ навколо здавався розмитим, наче вона мчалася на каруселі: поставлене сторч каміння, сірі небеса, земля, всипана велики­ми градинами... а ще прямокутний отвір, що скидався на про­чинену ляду в землі. Звідти долинали чиїсь крики. Демон у тілі Сюзанни нестямно борюкався, бажаючи одного: втечі. Але він не міг вийти, поки Сюзанна йому не дозволила.



— Давай! — кричав Роланд. — Відпускай його, Сюзанно! За­ради свого батька, відпускай його НЕГАЙНО!

І вона відпустила.

Не без Деттиної допомоги вона створила в своїй уяві щось на кшталт пастки з вовняних ниток, а тепер, за командою Ро­ланда, просто їх перерізала. І відчула, як демон корком вилетів із неї, а всередині виникла страшенна спустошеність, жахлива порожнеча. Проте ці відчуття миттєво змінилися іншими: по­легшенням і водночас — опоганеністю та бажанням якнай­швидше відмитися від бруду.

Коли невидимий демон відлітав, вона встигла спостерегти його обриси, такі несхожі на людські. Він був подібний до ска­та і мав величезні закручені крила. Внизу бовталося щось схоже на страшний гігантський гак. Вона радше відчула, ніж побачи­ла, як промайнула ця істота над розверстою дірою в землі. По­бачила Едді, який дивився вниз широко розплющеними очима. Побачила Роланда, котрий широко розставив руки, щоб упій­мати демона.

Стрілець заточився назад, мало не збитий з ніг невидимим тілом. А потім знову подався вперед, стискаючи в руках по­рожнечу.

Стрибнув у дверний отвір і зник з очей.

41

Зненацька коридор Маєтку затопило біле світло. Об стіни й по­ламані дошки підлоги задріботіли, відскакуючи навсібіч, гра­дини. Джейк почув спантеличені вигуки й побачив, як у дверях з’явився стрілець. Зайшов, наче згори стрибнув. Руки він виста­вив перед собою, зчепивши кінчики пальців.



1 тут Джейк відчув, як його нога прослизає в пащу охорон­ця дверей.

— Роланд! — пронизливо скрикнув він. — Роланде, допо­можи мені!

Стрілець розвів долоні вбік, і його руки миттю широко розі­йшлися, а сам він не втримався і заточився назад. Джейк вже відчував гострі зуби на своїй шкірі, зуби, що готувалися вгризти­ся в його тіло й трощити кістки. Аж раптом щось величезне, не­наче порив вітру, промчало в нього над головою. Наступної миті зубів уже не було. Гидка лапа, що стискала його ноги, розтулила пальці. Із запилюженої горлянки охоронця дверей вирвалися перші звуки потойбічного зойку болю і здивування, вирвалися і зникли, наче хтось запхав їх назад.

Роланд вхопив Джейка і поставив його на ноги.

— Ти прийшов! — радісно загорлав Джейк. — Ти справді прийшов!

— Так, я прийшов. З ласки богів і завдяки відвазі моїх друзів — я прийшов.

Охоронець дверей знову заревів, і Джейк розплакався від полегшення й пережитого жаху. Тепер у будинку лунали такі звуки, наче на кораблі, що потопає під час шторму. Звідусіль сипалися шматки дерева і тиньку. Вхопивши Джейка в обійми, Роланд прожогом кинувся до дверей. Тинькова лапа розлюче­ної істоти в пошуках жертви навмання гепнула його по чоботу. Нога вдарилася об стіну, яка тут же розтулила пащу, щоб вку­сити. Пробігши трохи вперед, Роланд розвернувся і дістав револьвер. Він двічі вистрілив у лапу, що безцільно молоти­ла повітря. Куля влучила в тиньковий палець і розтрощила йо­го на порох. Морда охоронця дверей за їхніми спинами з білої перетворилася на брунатно-чорну — було видно, що його щось душить, щось настільки швидке, що чудовисько незчулося, як воно влетіло йому в рот і застрягло в горлянці.

Роланд знову повернувся і бігом подолав шлях до дверей. І хоча видимої перепони вже не було, на якусь мить він застиг на порозі, наче наштовхнувся на невидиму сітку.

А потім відчув, як Едді запускає пальці йому в волосся і ви­тягає, але не вперед, а вгору.

42

Вони вигулькнули у вологе повітря, під град, що помалу сходив нанівець, наче немовлята на світ народилися. Едді, як і про­рочив йому стрілець, правив їм за повитуху. Він розпростерся на животі, зануривши руки в отвір дверей, і тримав Роланда за волосся.



— Сьюз! Допоможи мені!

Вона підповзла до дверей, просунула руки і вхопила Роланда за підборіддя. Він піднімався. Голова була закинута назад, губи скривилися в гримасі від болю й напруження.

Едді відчув, як рветься волосся, і в руці опинилося лише гус­те пасмо посрібленого сивиною волосся стрільця.

— Він падає!

— Який цей вилупок... важезний! — простогнала Сюзанна і рвонула так, наче збиралася скрутити Роландові в’язи.

Посеред дверного отвору показалися дві маленькі ручки і вхопилися за край. Тепер, коли його не тягнула донизу вага Джейкового тіла, Роланд сперся на лікоть і наступної секун­ди вже вилазив нагору. Тим часом Едді вхопив хлопчика за зап’ястя і витяг його з ями.

Джейк перекотився на спину і так лежав, відсапуючись.

Повернувшись до Сюзанни, Едді пригорнув її і заходився обціловувати її всю: чоло, щоки, шию. Він сміявся і плакав вод­ночас. А вона тулилася до нього і важко дихала... але на губах грала ледь помітна вдоволена посмішка, а рука повільно глади­ла мокре волосся Едді.

Внизу тим часом лунала какофонія звуків: верески, стогони, глухий стукіт, тріск.

З низько опущеною головою Роланд відповз од діри в зем­лі. Сплутане волосся стирчало дибки. По щоках стікали цівки крові.

— Зачини! — прохрипів він до Едді. — Зачини, заради батька!

Ед ді штовхнув двері, й вони важко зачинилися на своїх не­осяжних і невидимих петлях. Зі страшним безбарвним гурко­том двері впали, поховавши під собою все, що відбувалося внизу. На очах у Едді їх краї перетворювалися на розпливчасті лінії, накреслені на землі. Ручка втратила опуклість і знову стала ли­ше кружальцем, яке він намалював кінчиком палиці. На місці замкової щілини залишився хіба що грубий обрис, із якого, на­че руків’я меча — з каменя, стирчав шматок дерева.

Сюзанна наблизилася до Джейка й обережно всадовила його.

— Як ти, сонечко, тримаєшся?

Він приголомшено глянув на неї.

— Мабуть, так. Де він? Де стрілець? Мені треба в нього щось спитати.

— Джейку, я тут, — озвався Роланд. Потім звівся на ноги, хитаючись, мов той п’яний, підійшов до Джейка й присів коло нього навпочіпки. Наче не вірячи своїм очам, доторкнувся до щоки дитини.

— Ти більше мене не покинеш? Не даси мені впасти?

— Ні, — сказав Роланд. — Більше ніколи не покину. — Та десь у темних надрах душі зродилася думка про Вежу, і він завагався.

43

Град змінився зливою, та Едді побачив, що на півночі хмари розступилися і крізь них уже прозирають промені сонця. Бу­ря обіцяла невдовзі вщухнути, але тим часом вони намокнуть, як хлющі.



Та Едді був наче й не проти. Він не міг пригадати, коли вос­таннє відчував такий спокій, такий мир із самим собою, таку повну й цілковиту спустошеність. Ця шалена пригода ще не за­кінчилася — він підозрював, що фактично вона ще й не почина­лася як слід. Але сьогодні їм вдалося здобути велику перемогу.

— Сьюз? — Він відкинув волосся їй з лоба і зазирнув у темні очі. — Як ти? Він зробив тобі боляче?

— Так, було трохи боляче, але все гаразд. Мабуть, титул чем­піонки придорожніх забігайлівок таки лишиться за тією суч­кою, Деттою Волкер. З демоном чи без демона.

— Ти про що?

Вона грайливо усміхнулася.

— Та так, уже ні про що... слава Богу. А ти як, Едді? Усе гаразд?

Едді дослухався до себе, чи не почує він голос Генрі. Але голос мовчав. І він готовий був повірити, що голос Генрі зник назавжди.

— І навіть краще, — розсміявся він і знову пригорнув її до себе. Через її плече він бачив усе, що залишилося від дверей: лише кілька невиразних рисок і кутів. Невдовзі і їх змиє дощем.

— Як тебе звуть? — спитав Джейк у жінки, яка нижче колін не мала ніг. Раптом він зрозумів, що загубив штани, втікаючи від охоронця дверей, тож натягнув сорочку, щоб прикрити тру­сики. Хоча, якщо вже на те пішло, від її сукні також небагато лишилося.

— Сюзанна Дін, — відповіла жінка. — А як тебе звуть, я знаю.

— Сюзанна, — задумливо протягнув Джейк. — Ау твого бать­ка часом нема залізничної компанії?

Це питання виявилося для неї несподіванкою, але вона май­же одразу весело розсміялася.

— Ні, сонечко. Він був зубним лікарем, зробив кілька вина­ходів і розбагатів. А чому ти запитуєш?

Джейк не відповів, бо вже зацікавився Едді. Його обличчя втратило переляканий вираз, і погляд знову став спокійним, оцінюючим. Цей погляд Роланд добре пам’ятав ще з придо­рожньої станції.

— Здоров, Джейку, — сказав Едді. — Радий познайомитися.

— Здоров, — відповів Джейк. — Я вже бачив тебе сьогодні. Тільки ти був набагато молодший.

— Я був набагато молодший ще десять хвилин тому. Ти як, у порядку?

— Так, — кивнув Джейк. — Кілька подряпин. Пусте. — Він роззирнувся довкола. — А поїзд ви ще не знайшли. — І це було не питання.

Едді з Сюзанною обмінялися здивованими поглядами, але Роланд тільки головою похитав.

— Не знайшли.

— Твої голоси замовкли?

Роланд кивнув.

— Геть усі. А твої?

— І мої. Я знову сам свій. Ми обидва цілі.

Тієї миті, коли їхні погляди зустрілися, обох охопило одне поривання. Щойно Роланд стис Джейка в міцних обіймах,

неприродне самовладання хлопчика мов рукою зняло, і він розплакався. То плакала від полегшення змучена дитина, якій довелося багато пережити й перестраждати, а тепер ніщо не за­грожує. Коли Роландові руки зімкнулися довкола його пояса, Джейк сам обійняв стрільця за шию і міцно стис.

— Я більше ніколи тебе не покину, — пообіцяв Роланд, і на

очі йому теж навернулися сльози. — Клянуся тобі іменами всіх моїх батьків: я більше ніколи тебе не покину.

Але його душа — цей мовчазний, спостережливий, вічний в’язень ка, зачувши стрільцеву обіцянку, не лише здивувалася, а відверто засумнівалася в правдивості цих слів.

КНИГА ДРУГА



КУПА ПОВАЛЕНИХ БОВВАНІВ



РОЗДІЛ 4

МІСТЕЧКО Й КА-ТЕТ



і

Минуло чотири дні по тому, як Едді витяг його крізь прохід між світами, без джинсів і кросівок, зате з наплічником і живого. Джейк прокинувся від дотику: щось тепле й вологе обнюхувало йому обличчя.

Якби це сталося зранку якогось із попередніх трьох днів, то він би, поза сумнівом, розбудив своїх супутників криком, бо тоді його весь час лихоманило і снилися жахіття про тинькового велетня. У цих снах джинси ніяк не хотіли сповзати, охоронець дверей міцно тримав його лапою за ноги і пхав до безсловесного рота, опускаючи гострі зуби, наче ґрати, що перекривають вхід до замку. Джейк прокидався від власного стогону. Все його тіло били дрижаки.

Лихоманку спричинив павучий укус на потилиці. Наступ­ного дня Роланд оглянув його і побачив, що рана виглядає гір­ше. Він порадився з Едді, а потім простягнув Джейкові роже­ву піґулку.

— Тобі доведеться щодня приймати по чотири таких піґулки щонайменше тиждень.

Джейк недовірливо дивився на таблетку.

— А що це?

— Чифлет, — відповів Роланд і гидливо скривився, зверта­ючись на Едді. — Скажи ти. Я досі не можу це вимовити.

— Кефлекс. Не бійся, Джейку, їх узяли в офіційно затвер­дженій аптеці старого доброго Нью-Йорка. Роланд цілу купу їх зжер, і, як бачиш, здоровий, мов той коняка. Навіть зовні тро­хи подібний.

Джейк досі не йняв віри.

— Як ви роздобули ліки в Нью-Йорку?

— Це довга історія, — сказав стрілець. — Ти ще її почуєш. А зараз просто прийми ліки.

Джейк послухався, і задовільний результат не забарився. За добу запалення й почервоніння довкола вкушеного місця по­чали сходити, і лихоманка теж минулася.

Щось тепле знову тицьнулося йому в лице, і Джейк різко сів, миттю розплющивши повіки.

Створіння, яке лизало йому щоку, квапливо відступило на два кроки назад. То був пухнастик-шалапут, але Джейк цього не знав. Він ще ніколи в житті не бачив пухнастиків-шалапутів. Тваринка була худіша за тих, яких Роланд із супутниками ба­чили раніше. Чорна шкурка в сіру смужку сплутана і брудна. На боці в одному місці запеклася кров. Обведені золотом чорні очі занепокоєно дивилися на хлопчика, задня частина тулуба при­язно рухалася туди-сюди. Джейк розслабився. Звісно, всяке бу­ває, але істота, що мотиляє хвостом (чи принаймні намагається це робити), мабуть, не така вже й страшна.

Година була рання, світанкова, близько пів на шосту. Точні­ше Джейк визначити не міг, бо його цифровий наручний го­динник «Сейко» більше не працював... чи то пак працював, але якось дивно. Коли він вперше зиркнув на циферблат після пе­реходу з одного світу в інший, то годинник показував 98:71:65. А наскільки було відомо Джейку, такий час — це цілковитий нонсенс. Придивившись пильніше, Джейк зрозумів, що час біжить назад, а не вперед. Та якби це відбувалося постійно, то годинником ще можна було б так-сяк користуватися. Але все було не так просто. Певний час цифри прокручувалися назад з потрібною швидкістю (Джейк перевіряв, вимовляючи в про­міжку між зміною цифр слово «Міссісіпі»), а потім цифри або

спинялися на десять-двадцять секунд, і Джейк думав, що го­динник нарешті наказав довго жити, або ж деякі цифри знена­цька починали розпливатися, і їх годі було побачити.

Він розповів про цю дивовижу Роландові й показав йому го­динник, щиро вважаючи, що це має вразити стрільця до гли­бини душі. Але Роланд просто секунду-дві роздивлявся його, а потім кивнув і сказав Джейкові, що годинник, безумовно, ці­кавий, але зараз настали такі часи, що жоден хронометр не пра­цює належним чином. Тож користі з «Сейко» тепер не було ні­якої, але Джейк усе одно не хотів його викидати... мабуть, тому, що годинник був часточкою його минулого життя, і таких речей у нього лишилося зовсім небагато.

Зараз «Сейко» показував шістдесят дві хвилини по сороковій у середу, четвер і суботу одночасно грудня і травня.

Ранок був непроглядно імлистим. У радіусі п’ятдесяти-шіст­десяти футів світ просто зникав з поля зору. Якщо цей день буде таким самим, як і попередні три, то приблизно за дві го­дини з’явиться тьмяно-біле кружальце сонця, а о пів на десяту туман остаточно розвіється і стане спекотно. Джейк озирнувся й побачив, що його супутники (поки що він не наважувався на­звати їх друзями) сплять під своїми ковдрами з оленячих шкур — Роланд неподалік, Едді й Сюзанна разом з іншого боку догорі­лого багаття.

Джейк знову подивився на ту тваринку, що його розбудила. На вигляд це була суміш єнота з бабаком, до якої додали ще й краплину такси.

— Як справи, га, малюк? — тихо спитав він.

— Юк! — відразу озвався шалапут, не перестаючи, проте, за­непокоєно на нього зиркати. Голос у звіра був низький і глибо­кий, він нагадував гавкіт. Голос сильно застудженого футболіста-англійця.

Зачувши його, Джейк аж сахнувся від несподіванки. Напо­лоханий різким рухом, пухнастик-шалапут відступив на два кро­ки назад, наче збираючись тікати, але потім передумав. Задня частина тулуба в нього тепер рухалася ще швидше, а чорні з зо­

лотом очі продовжували нервово споглядати Джейка. Вуса на писку тремтіли.

— Він пам’ятає, які з себе люди, — відзначив голос над пле­чем у Джейка. Хлопчик озирнувся і побачив Роланда — той сидів навпочіпки, спираючись ліктями на ноги. Довгі руки звисали між колін. До тварини він вочевидь виявляв значно більше ці­кавості, ніж до Джейкового годинника.

— Що це таке? — тихо спитав Джейк. Зачарований, він не хотів наполохати тварину. — У нього такі гарні очі!

— Пухнастик-шалапут, — відповів Роланд.

— Аапут! — вигукнула істота і відступила ще на крок.

— Він уміє говорити!

— Не зовсім. Шалапути просто повторюють те, що чують... чи то пак раніше чули. Я вже багато років не чув, щоб хтось із них повторював слова. Цей такий змарнілий, наче з голоду по­мирає. Мабуть, прийшов сюди чимось поживитися.

— Він облизував моє лице. Можна, я його нагодую?

— Якщо ти це зробиш, ми від нього ніколи не відчепимо­ся, — сказав Роланд, злегка всміхнувся і клацнув пальцями. — Агов! Пухнастий!

Створіння якось примудрилося відтворити клацання паль­ців, наче язиком цокнуло.

— Ов! — гукнуло воно своїм хрипким голосом. — Ов, астий! — Тепер кошлата філейна частина ходила ходором від задоволення.

— Іди, підгодуй його. Один знайомий конюх колись ка­зав, що хороший шалапут — це талісман щастя. А цей наче хороший.

— Так, — погодився Джейк. — Хороший.

— Колись вони були ручні. В кожному баронському маєтку довкола замку чи особняка тинялося по півдюжини таких ша­лапутів. Але ці тварини були придатні хіба що розважати ма­лечу і винищувати щурів. Вони можуть бути досить-таки відда­ними... чи були відданими в ті давні часи... хоча я ніколи не чув, щоб шалапут був так само вірним, як хороший пес. А дикі — то

взагалі посмітюхи. Вони не становлять жодної загрози, але на­докучають, як оси.

— Оси! — крикнув шалапут. Його неспокійний погляд пере­бігав від Джейка до стрільця і навпаки.

Повільно, щоб не налякати істоту, Джейк полізу наплічник, дістав звідти залишки стрільцевого бурито і кинув пухнастикові-шалапуту. Тварина сахнулася і тихо, по-дитячому скрик­нувши, повернулася до них спиною та пухнастим хвостом-штопором. Джейк був упевнений, що шалапут зараз побіжить геть, але той зупинився і, вагаючись, глянув через плече.

— Давай, — заохотив Джейк. — їж. Ти хороший малюк.

— Юк, — пробурмотів шалапут, проте не зрушив з місця.

— Дай йому час, — сказав Роланд. — Я думаю, він підійде.

Шалапут потягнувся вперед, витягнувши довгу і навдивовижу

граційну шию. Тонкий чорний ніс смикався, чуючи їжу. Зреш­тою наважившись, шалапут потрюхикав уперед, і Джейк помі­тив, що він трохи накульгує. Тваринка понюхала бурито, а потім однією лапою відділила шматок оленини від листка. Це було зроблено надзвичайно делікатно, навіть дещо урочисто. Очис­тивши м’ясо від листка, шалапут миттю проковтнув увесь шма­ток і знову підвів погляд на Джейка.

— Юк! — сказав він. Не втримавшись, Джейк розсміявся, і звір знову відсахнувся з переляку.

— Якийсь він худий, — сонно відзначив Едді з-поза їхніх спин. Зачувши звук його голосу, шалапут блискавично повер­нувся і розчинився в ранковій імлі.

— Ти його налякав! — насупився Джейк.

— Ох, вибач, — сказав Едді і провів рукою по своєму волос­сю, яке після сну стояло сторч. — Якби я знав, що це твій близь­кий друг, Джейку, то накрив би на стіл.

Роланд підбадьорливо постукав Джейка по плечу.

— Він повернеться.

— Ти впевнений?

— Якщо щось чи хтось його не вб’є, то повернеться. Ми ж його нагодували, правда?

Але не встиг Джейк відповісти, як почався барабанний дріб. Ці барабани вони чули вже третій ранок поспіль, і двічі звук долинав до них, коли день хилився до вечора. То був слабкий, невиразний, глухий стукіт, що ширився з того боку, де лежало велике місто. Цього ранку дріб звучав якщо не виразніше, то принаймні чіткіше. Джейк терпіти його не міг. Йому здавалося, що десь у щільній безбарвній ковдрі ранкового туману б’ється серце величезної тварини.

— То як, Роланде, ти ще не визначився, що воно таке? — спитала Сюзанна. Вона вже наділа сукню, зав’язала волосся на потилиці і тепер складала ковдри, під якими вони з Едді спали.

— Ні. Але ми обов’язково дізнаємося.

— Ти вмієш заспокоїти, — пробурчав Едді.

Роланд звівся на ноги.

— Ходімо. Не треба марнувати день.



Каталог: authors -> King Stephen
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
King Stephen -> І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   28


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет