Короткий зміст попередніх романів



жүктеу 5.77 Mb.
бет16/28
Дата18.02.2019
өлшемі5.77 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   28

2

Туман почав розсіюватися тільки за годину після того, як вони вирушили в дорогу. Сюзаннин візок котили по черзі, і він, не­щасний, постійно підстрибував, бо на дорозі траплялися міни у вигляді великих булижників. Коли ранок був у розпалі, повітря стало прозорим і сухим, у небі не було ні хмаринки. На півден­но-східному обрії чітко виділялося місто. Особливої різниці між краєвидом Нью-Йорка і цим містом Джейк не бачив. Хоча, на його думку, будівлі тут, мабуть, були не такими високими. Здебільшого речі в Роландовому світі не трималися купи. Але якщо з тим містом також не все було гаразд, то принаймні звід­ти, де мандрівники перебували зараз, цього не було видно. Так само, як Едді, Джейк почав потай плекати надію, що там вони знайдуть допомогу... чи бодай гарячу їжу.

Ліворуч, за тридцять-сорок миль, текла широка ріка Сенд, а над нею великими зграями кружляли птахи. Час від часу котрийсь із них складав крила і каменем падав униз — мабуть,

рибалив. Ріка й дорога повільно рухалися назустріч одна одній, хоча точки їхнього перетину ще не було видно.

Попереду мандрівники бачили інші будівлі. Здебільшого во­ни скидалися на покинуті ферми. Деякі геть розвалилися, але, схоже, під дією часу, а не від рук вандалів. Це підсилило віру Едді та Джейка в те, що в місті на них чекає приємний сюрприз. Та ці надії кожен тримав у собі, щоб інші не підняли на кпини. На рівнинах паслися нечисленні стада великих кошлатих тва­рин. Вони намагалися триматися подалі від дороги, а якщо й під­ходили до неї, то тільки щоб перейти. Перетинали шлях дуже швидко, галопом, як зграйки дітлахів, що бояться автомобілів. Джейк подумав, що то б могли бути бізони... якби деякі не мали по дві голови. Він показав на них стрільцеві, і Роланд кивнув.

— Мутанти.

— Як ті, під горами? — У його голосі Джейк почув нотки жа­ху і зрозумів, що стрілець, напевне, теж це знає, але контролю­вати страх було понад його сили. Він надто добре пам’ятав не­скінченну кошмарну подорож на дрезині.

— Гадаю, тут мутація вже потроху вичахає. А там, під горами, вона дедалі посилювалася.

— А як буде там? — Джейк показав у бік міста. — Там теж бу­дуть мутанти? Чи... — Описати свої надії й сподівання деталь­ніше він був не спроможний.

Роланд знизав плечима.

— Не знаю, Джейку. Якби знав, то сказав би.

Вони саме проминали напівобгорілу порожню будівлю — сумнівів у тому, що це ферма, майже не було. «Але ж у неї могла влучити блискавка», — подумав Джейк і замислився, що саме він зараз робить — шукає пояснення чи дурить себе.

Мабуть, Роланд прочитав Джейкові думки, бо обійняв його за плечі.

— Не варто навіть намагатися вгадати, Джейку. Це сталося дуже давно. — Він показав рукою в бік ферми. — Он там, ма­буть, була загорожа для худоби. А залишилося від неї кілька па­тичків, що самотньо стирчать із землі.

— Світ зрушив з місця, так?

Роланд кивнув.

— А люди? Як ти гадаєш, може, вони переселилися в місто?

— Деякі, може, й переселилися, — відповів Роланд. — Але дехто досі тут.

— Що? — аж підскочила Сюзанна.

Роланд знову кивнув.

— Останні кілька днів за нами спостерігають. У цих старих будинках лишилося небагато люду. Але вони там. І чим ближче до цивілізації, тим більше буде людей. — Він помовчав. — Тоб­то до колишньої цивілізації.

— А звідки ти знаєш, що вони там? — спитав Джейк.

— Відчув їхній запах. За бур’яном, вирощеним навмисне для того, щоб сховати урожай, я бачив кілька грядок. Ми промину­ли робочий млин, що ховався серед купи дерев. Але здебільшого я просто відчуваю... так, як відчуваєш, коли замість сонячного проміння на лице падає тінь. Гадаю, з часом ви теж навчитеся відчувати.

— Як ти думаєш, вони небезпечні? — спитала Сюзанна. Во­ни наближалися до великої спорохнявілої будівлі, яка колись, мабуть, правила за сарай чи ярмарковий павільйон. Сюзанна стривожено її роздивлялася, і рука мимохіть потяглася до руків’я револьвера, який вона носила на грудях.

— Чи вкусить чужий пес? — у свою чергу запитав стрілець.

— І що це означає? — спитав Едді. — Терпіти не можу, коли ти говориш, як дзен-буддист, Роланде.

— Це означає, що я не знаю, — відповів Роланд. — А хто та­кий цей Дзен Буддист? Він так само мудрий, як і я?

Едді подивився на Роланда довгим оцінюючим поглядом і врешті-решт вирішив, що це один із тих рідкісних випадків, коли стрілець жартує.

— Та ну тебе, — сказав він, відвертаючись. І спостеріг, як під­нявся в Роланда кутик рота. Едді вже заходився штовхати Сюзаннин візок далі, коли краєм ока помітив ще дещо.

— Гей, Джейку! — гукнув він. — Здається, в тебе з’явився друзяка!

Джейк озирнувся, і широка усмішка засяяла на його облич­чі. На відстані сорока футів слідом за ними, обнюхуючи кожну бур’янину на битому Великому Шляху, старанно кульгав пухнастик-шалапут.

З

За кілька годин Роланд оголосив про привал і наказав їм при­готуватися.



— До чого? — спитав Едді.

Роланд зиркнув на нього.

— До будь-чого.

Це сталося близько третьої години дня. Великий Шлях при­вів їх на верхівку довгастого пагорба, що навскоси перетинав рівнину, довгий, наче складка на найбільшому в світі постіль­ному укривалі. А під ним і далі дорога бігла через перше справж­нє містечко, яке вони побачили на своєму шляху. Здавалося, там нікого немає, але Едді ще не забув уранішню розмову. Те­пер Роландове питання — чи вкусить чужий пес? — більше не ви­давалося таким по-буддистському незрозумілим.

— Джейку?

-Що?


Кивком голови Едді показав на руків’я «рюгера», що стирчав з-за пояса Джейкових джинсів (тієї запасної пари, яку він при­хопив з дому).

— Хочеш, я понесу?

Джейк кинув питальний погляд на Роланда. Та стрілець тіль­ки плечима знизав, і його жест промовисто свідчив: «Тобі ви­рішувати».

— О’кей. — Джейк передав пістолет Едді. Потім зняв напліч­ник, покопирсався в ньому і витягнув заряджену обойму. Він ще пам’ятав, як знайшов її серед течок з документами в одній із

шухляд батькового столу, але здавалося, що це було дуже давно. Цими днями думати про життя в Нью-Йорку і навчання в школі Пайпера було все одно що дивитися в телескоп не з того боку.

Едді взяв обойму, обдивився її, вставив у гніздо пістолета, перевірив запобіжник і нарешті запхав «рюгер» собі за пояс.

— Слухайте уважно й затямте те, що я скажу, — мовив Ро­ланд. — Якщо там є люди, то, швидше за все, вони старі й бо­яться нас більше, ніж ми — їх. Молоді вже давно пішли звідси. Навряд чи ті, хто залишився, озброєні. Зрештою, наші револь­вери, можливо, стануть єдиною зброєю, яку більшість із них бачила на власні очі... звісно, крім картинок у старих книжках. Не робіть рвучких рухів. І пам’ятайте дитяче правило: говоріть тільки тоді, коли до вас звертаються.

— А як щодо луків і стріл? — спитала Сюзанна.

— Так, цілком можливо, що це їхня зброя. А ще палиці й дрючки.

— І каміння, — пригніченим тоном сказав Едді, дивлячись униз на дерев’яні будинки. Здавалося, містечко вимерло, але хтозна? — А якщо вони жбурлятимуть у нас камінням, ми змо­жемо відповісти булижниками зі шляху.

— Так, завжди можна щось знайти, — погодився Роланд. Але самі бійку не починаємо, зрозуміло?

Вони кивнули.

— Мабуть, було б легше піти в обхід, — сказала Сюзанна.

Не зводячи очей зі збудованого за найпростішим планом по­селення, що лежало внизу, Роланд кивнув. У центрі містечка Великий Шлях перетинала інша дорога, і завдяки цьому напівзруйновані хатини були схожі на ціль, побачену через оп­тичний приціл гвинтівки.

— Так справді було б легше, але ми цього не робитимемо. Йти в обхід — погана звичка і дуже нав’язлива. Завжди краще йти напряму, якщо немає вагомої й цілком очевидної причини цього не робити. А зараз я такої причини не бачу. Якщо там є лю­ди... що ж, може, це навіть на краще. Зможемо з ними поспіл­куватися.

Сюзанна помітила, що Роланд став іншим. І навряд чи ця зміна була зумовлена лише тим, що голоси в його голові замовк­ли. «Таким він був тоді, коли було з ким воювати і кого вести в бій, а старі друзі ще були разом із ним, — подумала вона. — Таким він був, поки світ не зрушив з місця і він не схибнувся разом із ним та не почав полювати на того Волтера. Таким він був, поки Велике Ніщо не змусило його замкнутися в собі й стати диваком».

— Може, вони знають, що це за барабани, — сказав Джейк.

Роланд знову кивнув.

— Все, що вони знають... особливо про місто... може статися нам у пригоді. Але не варто забагато думати про людей, яких там, можливо, взагалі немає.

— Знаєте що? — спитала Сюзанна. — На їхньому місці я б не поткнула носа на вулицю, якби побачила нас. Четверо чужинців, троє з них озброєні. Мабуть, ми схожі на банду тих грабіжників минулого, про яких ти нам розповідав, Роланде... як ти їх називав?

— Розбійниками. — Опустивши руку на сандалове руків’я свого револьвера, він на якусь дещицю витяг його з кобури. — Але жоден розбійник на світі ніколи не носив револьверів. І якщо в тому селі є старожили, то вони зрозуміють, хто перед ними. Ходімо.

Джейк озирнувся і побачив, що шалапут лежить на дорозі, затуливши пичку передніми лапами, й пильно за ними спо­стерігає.

— Юк! — гукнув хлопчик.

— Юк! — луною озвався пухнастик і миттю звівся на лапи.

Вони почали спускатися вниз невисоким схилом, а за ними

дріботів Юк.

4

Два будинки на околиці були спалені. Решта поселення стояла вкрита шаром пилу, але ціла і неушкоджена. Вони проминули



порожню стайню ліворуч, якийсь будинок, що скидався на ба­зар, праворуч і опинилися в самому містечку — якщо можна було так назвати близько дюжини перехняблених хат обабіч до­роги. Між деякими хатинами бігли вузенькі провулки. Другий шлях, ґрунтовий, здебільшого порослий травою з рівнин, про­ходив з північного сходу на південний захід.

Глянувши вздовж цієї дороги на північний схід, Сюзанна подумала: «Колись на цій річці ходили баржі, а десь далі на до­розі була пристань і до неї тулилося ще одне жалюгідне посе­лення, самі салуни й хижки. Остання торговельна точка, а далі баржі пливли до великого міста. А дорогою їздили фургони — звідси туди і назад. Як давно це було?»

Вона не знала. Але, судячи з вигляду цього поселення, за давніх-давен.

Десь, погойдуючись на іржавих петлях, монотонно рипіли двері. Самотньо стукала на вітрі з рівнин віконниця.

Перед будинками виднілися поруччя для прив’язування коней, здебільшого поламані. Колись тут був дощатий хідник, але дощок практично не лишилося, а крізь дірки на їх місці росла трава. Вивіски на будинках були старі й побляклі, але деякі ще можна було прочитати. їх писали якоюсь недолугою мовою, яку, на дум­ку Сюзанни, Роланд називав низькою. «ЇЖА Й ЗЕРНО» — було написано на одній, і Сюзанна вирішила, що, мабуть, її автор мав на увазі «Корм і зерно». На декоративному фасаді будинку поряд, під грубим малюнком, що мав зображати буйвола, який відпочи­ває в густій траві, стояли слова «ПОЇЖ ВИПИЙ СПОЧИНЬ». Перехняблені двостулкові двері під вивіскою, що відчинялися в обидва боки, погойдувалися на вітрі.

— Це що, салун? — Сюзанна не розуміла, чому вона шепо­че, — знала тільки, що нормальним тоном говорити не могла. Говорити голосно зараз — усе одно, що збацати на банджо ве­селу музичку під час похорону.

— Був салун, — відповів Роланд. Він не шепотів, але його голос був тихим і задумливим. Джейк намагався йти якомога ближче до стрільця і весь час нервово озирався. Юк скоротив

відстань, яка їх розділяла, до десяти кроків. Він швидко трюхи­кав позаду, крутячи головою, щоб роздивитися хатини. Голова гойдалася з боку в бік, наче маятник.

Тепер Сюзанна теж почала відчувати на собі чиїсь погляди. Відчуття було точнісінько таке, яким його описав Роланд, — неначе після сонця на обличчя набігла тінь.

— Там усе-таки є люди, так? — прошепотіла вона.

Роланд знову кивнув.

На північно-східному розі перехрестя стояв будинок з іще од­нією вивіскою, яку вона змогла прочитати: «ВЕЧЕРЯ Й НОЧІВ­ЛЯ». Окрім церкви з похилою дзвіницею, це була найвища будівля в містечку, бо вона мала три поверхи. Підвівши очі, Сю­занна встигла помітити в одному з вікон без шибок білу пляму. Поза сумнівом, то було обличчя. Зненацька їй захотілося як­найшвидше забратися звідти геть. Але Роланд навмисно пішов повільно, і вона здогадувалася чому. За ними спостерігали, тож поспіх ні до чого доброго не призведе. Це означало б, що вони бояться... отже, їх можна схопити. Та все одно...

На перетині дві вулиці розширювалися, утворюючи майдан. Зараз над ним неподільно владарювали бур’яни. Посередині стояв побитий негодою кам’яний дороговказ. А над ним на іржавому дроті висіла металева коробка.

Роланд пішов до каменя. Джейк не відставав від нього ані на крок. За ними, штовхаючи перед собою Сюзаннин візок, ішов Едді. У спицях шепотіла трава, вітер грався кучериком у Сюзанни на щоці. Десь на вулиці гахнула віконниця і рипнула дверна завіса. Здригнувшись, Сюзанна відкинула волосся назад.

— Хоч би він трохи швидше пішов, чи що. Повзе як та чере­паха, — тихо сказав Едді. — Мені тут моторошно.

Сюзанна кивнула й окинула майдан поглядом. Послужлива уява тут же намалювала їй яскраву картину базарного дня — хідник угинається від люду, в юрбі є кілька міських пані з ко­шиками в руках, але здебільшого натовп складається з візників і вбраних у лахи робітників з барж (Сюзанна не мала жодного уявлення, звідки знає про всі ці баржі й баржовиків, але впев­неність у тому, що вони були, не полишала її). Крізь сільський майдан дорогою без бруківки, здіймаючи задушливі хмари жовтої куряви, проштовхуються вози, погоничі ляскають бато­гами коней



(волів, то були воли)

і їдуть далі. У неї перед очима стояли всі ці хури з крамом, накриті брезентом: на одних паки сукна, на інших — піраміди просмолених діжок. Терплячі воли, запряжені по двоє, тягнуть вози і стріпують вухами, відганяючи ґедзів. З салуна долинають голоси, дзвінкий сміх, і хтось бренькає на піаніно веселу ме­лодію, щось на кшталт «Дівчата з Баффало» чи «Кралечка Кеті».

«Я наче жила тут. У іншому житті», — подумала вона.

Стрілець схилився над дороговказом, читаючи напис.

— Великий Шлях. Лад, сто шістдесят коліс.

— Коліс? — здивувався Джейк.

— Це така стародавня міра довжини.

— А ти чув про цей Лад? — спитав Едді.

— Можливо, — відповів стрілець. — Коли був ще зовсім ма­леньким.

— Цікава назва. Римується з «гад» і «зад». А це не така вже й добра ознака, — зауважив Едді.

Тим часом Джейк роздивлявся східний бік каменя-дороговказа.

— Річкова дорога. Написано якось дивно, але так і є.

Едді зазирнув на західний бік дороговказа.

— Джимтаун, сорок коліс. Роланде, це ж там народився Вейн Ньютон?

Роланд здивовано подивився на нього.

— Ясно. Мовчу, — сказав Едді, а сам підкотив очі.

На південно-західному розі майдану стояла єдина в міс­течку кам’яниця — приземкуватий запилюжений куб із іржа­вими ґратами на вікнах. «В’язниця й окружний суд, разом узяті», — подумала Сюзанна. Подібні будівлі вона бачила на півдні в своєму світі. Ще б кілька навскісних ліній для паркування машин перед входом — і подібність абсолютна. На

кам’яному фасаді жовтою фарбою, що вже потьмяніла, було щось написано. Прочитати вона змогла, і хоча напис був не­зрозумілий, їй ще сильніше захотілося втекти з цього містечка. «ЮНИ МРУТЬ.

— Роланде! — Коли він нарешті звернув на неї увагу, Сюзан­на показала на криві літери. — Що це означає?

Прочитавши, він тільки похитав головою.

— Не знаю.

Вона знову озирнулася. Зараз здавалося, що майдан змен­шився у розмірах і будівлі наче нависають над чужинцями.

— Може, ходімо звідси?

— Не зараз. Зачекай трохи. — Він нахилився і підняв якийсь камінець, що валявся на дорозі. Задумливо зважив у лівій руці, роздивляючись металеву скриньку, що висіла над дороговка­зом. А потім різко підняв руку, і Сюзанна зрозуміла, що він зби­рається зробити, але запізно.

— Ні, Роланде! — закричала вона і сама злякалася, таким нажаханим був її голос.

Та, не звертаючи на неї уваги, він пожбурив камінцем у скри­ню. І, як завжди, не схибив. Камінь потрапив точно в центр ящика і з глухим металевим дзенькотом відскочив. Усередині завирував якийсь механізм, і з бічного отвору вискочив іржа­вий зелений прапорець. Щойно він зупинився, як пролунало пронизливе дзеленчання дзвоника. На боці прапорця велики­ми чорними літерами було написано «ІДІТЬ».

— Ні фіга собі, — сказав Едді. — Це ж світлофор. А якщо стук­нути його ще раз, він покаже «СТІЙТЕ»?

— Ми не самі, — тихо сказав Роланд і повів рукою в бік кам’я­ниці, яку Сюзанна подумки охрестила окружним судом. Звідти вийшли чоловік та жінка. Вони вже спускалися кам’яними схо­дами. «Ти виграв ляльку, Роланде, — подумала Сюзанна. — Во­ни обоє старші за самого Господа Бога».

Чоловік був одягнений у робочий комбінезон і солом’яне сомбреро з величезними крисами. Жінка йшла, тримаючись рукою за його голе засмагле плече. На ній була проста сукня

з домотканого полотна й очіпок. Вони наближалися, й ось уже Сюзанна побачила, що жінка сліпа: нещасний випадок, який забрав в неї зір, був, напевно, просто жахливим. На місці очей лишилися дві неглибокі западини, що заросли шрамами. Ви­гляд у жінки був водночас наляканий і збентежений.

— А раптом то розбійники, Сі? — крикнула вона надтрісну­тим тремким голосом. — Кажу тобі, ти нас угробиш!

— Мовчи вже, Мерсі, — відповів чоловік. Як і дружина, він говорив із сильним акцентом, тож Сюзанна ледве їх розумі­ла. — Ніякі вони не розбійники, ні. З ними Юн, я ж тобі казав. А розбійники з Юнами не швендяють.

Жінка, хоч і була сліпа, спробувала відірватися від нього, але поводир вилаявся і вхопив її за руку.

— Годі тобі, Мерсі! Я сказав, годі! Ти впадеш і заб’єшся, тряс­ця твоїй матері!

— Ми не бажаємо вам зла, — гукнув стрілець Високою Мо­вою. Від її звуку очі в чоловіка загорілися вогнем — він не пові­рив власним вухам. Жінка знову повернулася до них сліпим обличчям.

— Це стрілець! — закричав чоловік. Від хвилювання його го­лос зірвався і затремтів. — Боже! Я знав, що так буде! Знав!

Тягнучи за собою жінку, він кинувся бігти до них через весь майдан. Сліпа безпорадно спотикалася, і Сюзанна з острахом очікувала на неминучий момент, коли та впаде. Але першим упав чоловік. Він важко приземлився на коліна, а вона розтяг­нулася поряд, боляче забившись об бруківку Великого Шляху.

5

Джейк відчув, що об ногу треться щось пухнасте, і подивився вниз. Біля самої кісточки припав до землі Юк, і вигляд у нього був ще стурбованіший, ніж завжди. Джейк опустив руку й обе­режно погладив тваринку по голові, прагнучи не тільки втішити, але й заспокоїтися самому. Шерсть у шалапута була шовковис­та, навдивовижу м’якенька. Якусь мить хлопчикові здавалося,



що він ось-ось втече, але шалапут тільки подивився на нього, лизнув руку, а потім знову зацікавився двома новими людьми. Чоловік намагався допомогти жінці підвестися на ноги, але йому це не надто добре вдавалося. Вочевидь збентежена, вона повер­тала головою з боку в бік і тільки заважала.

Чоловік, якого вона називала Сі, порізав собі долоні об бруків­ку, але не звертав уваги на кров. Він махнув на жінку рукою, зняв сомбреро і притис до грудей. Джейкові цей капелюх зда­вався не меншим, ніж кошик об’ємом у цілий бушель.

— Ласкаво просимо, стрільцю! — гукнув Сі. — Для нас ти ба­жаний гість! Я думав, твій край давно вже зник з лиця землі, от що я собі думав!

— Дякую за привітання, — сказав Роланд Високою Мовою. Підійшовши, він обережно взяв жінку за руки вище ліктів. Во­на зіщулилася від страху, але потім розслабилася і дозволила себе підняти. — Надінь капелюха, старожиле. Сонце припікає.

Старий послухався, а потім просто стовбичив, не відводячи від Роланда погляду блискучих очей. А за мить чи дві Джейк зрозумів, від чого блищать його очі. Сі плакав.

— Стрілець! Я казав тобі, Мерсі! Я побачив залізяки, з яких стріляють, і сказав тобі!

— Не розбійники? — спитала сліпа, наче не ймучи віри. — Ти точно знаєш, що вони не розбійники, Сі?

Роланд повернувся лицем до Едді.

— Перевір запобіжник і дай їй Джейків пістолет.

Едді витяг «рюгер» з-за пояса, подивився, чи стоїть він на запобіжнику, а потім обережно опустив зброю сліпій у руки. Зойкнувши від здивування і мало не впустивши пістолет на землю, вона зачудовано провела по ньому пальцями. А потім повернула до старого порожні очниці, де колись були очі.

— Револьвер! — прошепотіла вона. — Святий капелюше!

— Револьвер, та не той, — зневажливо відгукнувся старий, забираючи пістолет у Мерсі й повертаючи Едді, — а от у стріль­ця справжнісінький, і у тої жінки теж. У неї коричнева шкіра, як у того народу Ґарлену, про який мені батько розповідав.

І тут пронизливо загавкав Юк. Джейк повернувся й побачив, що до них наближаються інші люди — п’ятеро чи шестеро, не більше. Всі вони, як Сі та Мерсі, були старі, а одна жінка, що накульгувала, спираючись на ціпок, наче відьма з казки, здавалася взагалі древньою. Роздивившись їх ближче, Джейк зрозумів, що двоє чоловіків — близнюки. Довге біле волосся спадало на плечі, обтягнуті домотканим сукном сорочок, які зшили з клаптів. Шкіра була біла, як тонка постільна білизна, а очі — рожеві. «Це альбіноси», — подумав Джейк.

Скидалося на те, що стара карга в них головна. Вона шку­тильгала до Роланда й компанії, свердлячи їх пильним поглядом смарагдово-зелених очей. Беззубий рот запав глибоко всередину. Вітер з рівнин тріпав краї старої шалі, в яку вона куталася. Наре­шті погляд старої зупинився на Роланді.

— Вітаю, стрільцю! Добра година привела тебе до нас! — Во­на теж говорила Високою Мовою, і Джейк розумів усе до остан­нього слова, так само, як і Едді з Сюзанною, хоча в його світі ніхто так дивно не розмовляв. — Ласкаво просимо до Річково­го Перехрестя!

Стрілець уже зняв свого капелюха раніше, тож тепер просто вклонився й двічі швидко постукав себе по горлу правою ру­кою, на якій бракувало пальців.

— Дякую-сей, Стара Матінко.

Зачувши це, жінка захихотіла, й Едді зрозумів, що Роланд убив двох зайців: вдало пожартував і зробив комплімент. І йому теж спало на думку те саме, про що раніше подумала Сюзанна: «Зараз він став таким, як раніше... і поводиться, як раніше. До деякої міри».

— Може, ти й стрілець, але під усім Цим ти просто ще один дурень. Всі чоловіки дурні, — сказала вона, переходячи на низьку мову.

Роланд знову вклонився.

— Перед лицем краси я завжди дурію, матінко.

Цього разу вона відверто зайшлася сміхом, схожим на воро­няче каркання. Юк від страху притисся до Джейкової ноги.

Стара заточилася назад, шаркнувши запилюженими потріс­каними черевиками по землі, й один з альбіносів метнувся, щоб підхопити її. Втім, вона сама зуміла відновити втрачену рівновагу й кишнула помічника величним жестом руки. Аль­бінос ретирувався.

— Подався в мандри, стрільцю? — Погляд її зелених очей був прикутий до Роланда, зморшкуватий рот невтомно рухався.

— Так, — відповів Роланд. — Ми шукаємо Темну Вежу.

Всі інші лише обмінялися спантеличеними поглядами, але

стара відсахнулася і склала пальці проти лихого ока. Але Джейк помітив, що цей жест спрямований не проти них, а на півден­ний схід, уздовж шляху Променя.

— Як шкода це чути! — вигукнула вона. — Як шкода! Ніхто з тих, що вирушали на пошуки чорного пса, не поверталися додому! Так казав мій дід, а йому казав його дід! Жодна душа не повернулася!

— Це ка, — терпляче сказав стрілець таким тоном, наче це все пояснювало... Джейк помалу починав розуміти, що для Ро­ланда насправді так і було.

— Так, — погодилася жінка, — чорний пес ка! Що ж, роби те, до чого покликаний, і йди своїм шляхом, і вмри, коли він приведе тебе до галявини серед дерев. Але чи не розділиш ти з нами трапезу, стрільцю, перш ніж рушати далі? Ти й твої рицарі?

Роланд вклонився ще раз.

— Давно вже ми не сідали за стіл з іншими людьми, Стара Матінко. Надовго ми лишитися не можемо, але радо призво­лимося до вашого хліба.

Стара повернулася до інших. У неї був дзвінкий надтрісну­тий голос, але Джейка налякав не тон, яким вона говорила. Здригнутися його змусили слова.

— Ви! Узріть повернення Білості! Після всіх бід і страждань Білість знову повертається! Збадьортеся і тримайте голови високо, бо ви дожили до того дня, коли колесо ка знову поча­ло обертатися!

Стару звали Тітонька Таліта. Вона повела їх через майдан до церкви з похилою дзвіницею. Вицвіла табличка на запущеному газоні повідомляла, що це Церква Крові Господньої. Над цими словами зеленою, тепер уже майже невидимою фарбою, було написано інше: СМЕРТЬ СИВИМ.

Усередині церква стояла в руїнах. Енергійно накульгуючи, Тітонька Таліта провела їх центральною навою повз розтро­щені перевернуті лави, потім униз короткими сходами і на кух­ню, яка так разюче відрізнялася від усього побаченого нагорі, що Сюзанна аж блимнула очима від здивування. Тут панував ідеальний лад. Дерев’яна підлога була дуже стара, але до блиску вишарувана і змащена, тож світилася своїм спокійним внут­рішнім світлом. Один куток займала чорна піч. Вона була без­доганно чистою, а дрова у цегляній ніші поряд виглядали так, наче їх дбайливо добирали і ретельно сушили.

До їхнього гурту приєдналися троє ще старіших мешканців міста — дві жінки й чоловік з дерев’яною ногою, що кульгав, спираючись на милицю. Дві жінки пішли до буфетів і заходи­лись поратися коло їжі. Третя відкрила заслінку печі й підпа­лила довгим сірником охайно складені дрова, що вже лежали всередині. Четверта відчинила інші двері й спустилася вузьки­ми сходами у погріб. Тим часом Тітонька Таліта провела гостей у простору залу в глибині церкви. Вона махнула ціпком на два столи, що стояли тут, накриті чистими, але пошарпаними ска­тертинами, і два літніх альбіноси миттю почовгали підіймати один з них.

— Ходімо, Джейку, — сказав Едді. — Допоможемо дідусям.

— Ні! — жваво вигукнула Тітонька Таліта. — Ми, може, й старі, але допомоги не потребуємо! У нас ще є сили, юначе!

— Нехай, вони самі впораються, — наказав Роланд.

— Старі йолопи пупи собі понадривають, — пробурмотів Ед­ді, але послухався і пішов слідом за іншими, залишивши старих борсатися зі столом.

Коли Едді підняв Сюзанну з візка і проніс крізь задні двері, вона мимоволі зойкнула від захоплення. Газон був справжнім витвором мистецтва. У м’якій зеленій траві яскравими смоло­скипами палахкотіли цілі клумби квітів. Деякі з них — чорно­бривці, циннії та флокси — вона впізнала, але інші бачила впер­ше в житті. Квітів було дуже багато, й Сюзанна не могла від них очей відірвати. Ось на яскраво-сині пелюстки спустився ґедзь... і квітка миттю стулилася над ним, не випускаючи на волю.

— Ого! — сказав Едді, витріщаючись на це диво. — Просто тобі сади Буша!

— Ми доглядаємо цей квітник, і він такий самий, як у дав­нину, коли світ ще не зрушив з місця, — сказав Сі. — Ми хо­ваємо його від тих, хто проїздить через нас. Від Юнів, Сивих, від розбійників. Якби вони знали про це місце, то спалили б його... і нас би повбивали за те, що доглядаємо його. Вони не­навидять усе гарне... люто ненавидять. Це єдине, що є спільно­го в усіх цих покидьків.

Сліпа взяла його за руку, щоб він замовк.

— Ніхто вже тут не їздить, — втрутився старий з дерев’яною ногою. — Вже давно не їздить. Вони орудують ближче до міста. Мабуть, там є все, що їм, негідникам, треба.

Близнюки-альбіноси насилу витягли стіл надвір. Слідом за ними, підганяючи й наказуючи забратися геть з дороги, йшла одна зі старих жінок. У кожній руці вона тримала по глиняно­му глекові.

— Сідай, стрільцю! — запросила Тітонька Таліта, гостинно гладячи рукою траву. — І всі сідайте!

Сюзанні паморочилося в голові від сотень ароматів, що наче змагалися між собою. Вона почувалася немов уві сні. Важко було повірити в те, що за напівзруйнованим фасадом церкви в мертвому місті ховається цей рай на долоні.

Несучи тацю зі склянками, в дверях з’явилася ще одна жін­ка. Склянки були різні за розмірами, але бездоганно чисті й ся­яли на сонці, наче витончені кристали. Жінка по черзі обнесла всіх тацею: спочатку Роланда, потім Тітоньку Таліту, Едді, Сюзанну, а наостанок — Джейка. Коли всі розжилися склянками, перша жінка налила в кожну темно-золотистої рідини.

Роланд нахилився до Джейка (той сидів, підібгавши під себе ноги, біля овальної клумби з яскраво-зеленими квітами, а по­ряд примостився Юк) і пробурмотів:

— Багато не пий, Джейку, задля ввічливості вмочи губи, і все. Бо інакше доведеться тебе звідси на плечах тягти. Це граф — міцне яблучне пиво.

Джейк кивнув.

Таліта підняла склянку, і, побачивши, що Роланд наслідує її приклад, Едді, Сюзанна та Джейк теж підняли імпровізовані келихи.

— А як щодо інших? — прошепотів Едді на вухо Роландові.

— їм подадуть після нас. А тепер мовчи.

— Потішиш наші душі теплим словом, стрільцю? — спитала Тітонька Таліта.

Тримаючи склянку високо, стрілець звівся на ноги. Похилив голову, наче в глибокій задумі. Решта старожилів Річкового Пе­рехрестя, помітив Джейк, спостерігали за ним з повагою і де­яким острахом. Врешті-решт він знову підвів голову.

— Випиймо за землю і за давно минулі дні, проведені на ній. — Його голос був хрипкий і схвильовано тремтів. — Ви­пиймо за повноту життя і за померлих друзів. Випиймо за доб­рих знайомих і вдале знайомство. Чи ж не зігріють ці слова ду­шу, Стара Матінко?

Джейк побачив, що стара плаче. Але водночас її обличчя за­сяяло посмішкою щастя... і на якусь мить до неї знову повер­нулася молодість. Джейк зачудовано дивився на неї — його душа зненацька сповнилася відчуттям радості. Вперше відтоді, як Ед­ді витяг його крізь двері в землі, тінь охоронця дверей відсту­пила від його серця.

— Так, стрільцю! — сказала Таліта. — Чудово сказав! Від цих слів бадьорість наша зросте на цілу лігу! — Одним духом вона перехилила склянку. Коли її склянка була порожня, Роланд випив до дна свою. Едді й Сюзанна також випили, але потроху.

Джейку напій на диво припав до смаку. Він думав, що це пиво гірке, але, скуштувавши його, відчув, що воно солодке і водно­час терпке. Як сидр. Його дію хлопчик відчув на собі одразу, тож обережно відставив склянку вбік. Юк зацікавився вмістом склянки, але, понюхавши, сахнувся і ображено притулився пис­ком до Джейкової ноги.

Старі люди — останні мешканці Річкового Перехрестя, — що зібралися довкола них, заплескали в долоні. Здебільшого вони, як Тітонька Таліта, відкрито плакали. їм роздали склянки — може, й не такі гарні, але повні по вінця. І тієї погожої літньої днини почалося розкішне свято просто неба, широкого неба, що розкинулося над неосяжною рівниною.

7

Відтоді, як казкові дні народження його дитинства відійшли в минуле, Едді не куштував такої смачної їжі, як того дня. Коли він був малим, мама завжди виставляла на стіл усе, що він лю­бив найбільше: м’ясний рулет, смажену картоплю, кукурудзу в качанах і на десерт — шоколадний торт «Диявольська амб­розія» з ванільним морозивом.



Після багатьох місяців напівголодного життя, коли вони харчувалися лише м’ясом омарів, оленів і кількома видами гір­куватої зелені, що їх Роланд оголосив безпечними, розмаїття наїдків, які їм подали старі, нагадало йому, що від їжі можна діставати насолоду. Втім, Едді сумнівався, що причина лише в цьому. Малий теж уплітав за обидві щоки (час від часу підго­довуючи пухнастика, який віддано лежав у нього біля ніг), а він же в цьому світі й тижня не пробув.

Перед ними поставили цілі миски рагу (у густій коричневій підливці з овочами плавали щедро покраяні шматки буйволячо­го м’яса), скибочки свіжого печива, солодке біле масло і тарілки зеленого салату, що на вигляд нагадував шпинат, але насправ­ді то було щось інше... не зовсім шпинат. Едді ніколи не захоп­лювався зеленню, але, щойно скуштувавши цей салат, відчув,

що їв би його і їв. На апетит він і так не скаржився, скуштував усе, що стояло на столі, але жагуче жадав саме цієї зелені. Він ба­чив, що Сюзанна теж постійно підсипає собі салатику. До кінця обіду четверо гостей спорожнили три миски подрібненого листя.

Жінки й близнюки-альбіноси прибрали тарілки зі столу й по­вернулися з покраяним на шматки пирогом на двох товстих бі­лих тарілках та мискою збитих вершків. Від пирога йшов такий приємний солодкий аромат, що Едді здалося, нібито він помер і потрапив до раю.

— Вершки тільки з буйволячого молока, — зажурено сказала Тітонька Таліта. — Корів більше нема... остання здохла три­дцять років тому. Буйволячі вершки — не така вже й смакота, та все ж краще, ніж нічого!

Пиріг був з чорничною начинкою. Таких смачнющих пирогів Едді не куштував ніколи в житті. Він ум’яв три скибки, відкинув­ся на спинку стільця і лунко відригнув, не встигши затулити ро­та долонею. Довелося обводити всіх винуватим поглядом.

Сліпа Мерсі пирхнула від сміху.

— Я це чула! Хтось подякував кухареві, Тітонько!

— Так, — сказала Таліта, й собі засміявшись. — Від душі.

Але трапеза не закінчилася: дві жінки, що прислужували за

столом, повернулися. Тепер одна з них принесла глечик, над яким підіймалася пара, а інша тримала в руках тацю, заставле­ну товстостінними глиняними кухлями.

Тітонька Таліта сиділа в голові столу, місце праворуч займав Роланд. Нахилившись, він прошепотів їй щось на вухо. Від по­чутого Талітина посмішка трохи зів’яла, але жінка кивнула.

— Сі, Білл та Тілл, — сказала вона. — Ви втрьох залиштеся. Нам треба поговорити зі стрільцем та його друзями, бо сьогодні після обіду вони знову вирушають у дорогу. А решта — випий­те каву на кухні, щоб не заважати нам своїм патяканням. А ко­ли будете виходити, згадайте про гарні манери!

Близнюки-альбіноси Білл і Тілл залишилися сидіти в кінці столу, інші ж вишикувалися в ряд і повільно пройшли пою гос­тей. Всі по черзі потисли руки Едді та Сюзанні й поцілували

Джейка. Хлопчик люб’язно підставляв щоку, але Едді бачив, що він здивований і спантеличений цим виявом старечої любові.

Біля Роланда ж усі опускалися на коліна й торкалися санда­лового руків’я револьвера, що стирчало з кобури, яку він носив на лівому стегні. А він клав руки їм на плечі й обдаровував кож­ного зі старих поцілунком у чоло. Останньою йшла Мерсі. Во­на обхопила стрільця руками за пояс і дзвінко чмокнула його вологими губами в щоку, наче похрестила.

— Нехай боги благословлять тебе, стрільцю! Якби ж то мої очі тебе бачили!

— Мерсі, будь чемною! — нагримала на неї Тітонька Талі­та. Але Роланд пропустив цю догану повз вуха і схилився над сліпою.

Він ніжно, але впевнено взяв її за руки і підніс їх до свого обличчя.

— Подивись на мене так, красуне, — сказав він. І заплющив очі, коли вона почала обережно водити зморшкуватими й по­кривленими артритом пальцями йому по лобі, щоках, губах і підборіддю.

— Так, стрільцю, — видихнула вона, підводячи невидющі очниці, наче дивилася в його світло-блакитні очі. — Я дуже добре тебе бачу! Гарне обличчя, та сумне й стурбоване. Я бою­ся за тебе і твоїх людей.

— Але ж ми познайомилися в добру годину, чи не так? — спи­тав він і ніжно поцілував її гладеньке, але зів’яле чоло.

— Так, у добру. Добра зустріч. Дякую за поцілунок, стріль­цю. Усім серцем дякую.

— Іди, Мерсі, — лагіднішим тоном промовила Тітонька Талі­та. — Нехай тобі наллють кави.

Мерсі звелася на ноги. Старий на милиці з дерев’яною но­гою взяв її за зап’ястя і поклав руку собі на пояс. Вхопившись за нього, сліпа попрощалася з Роландом і його друзями та слух­няно пішла за своїм проводирем.

У Едді були мокрі очі, тож він витер їх рукавом.

— Хто її осліпив? — хрипким голосом спитав він.

— Розбійники, — відповіла Тітонька Таліта. — Розпеченою у вогні залізякою, якою худобу таврують. Мовляв, вона зухвало на них дивилася. Двадцять п’ять років минуло відтоді, так, два­дцять п’ять років. А тепер пийте каву, хутко! Вона й гаряча ги­дотна, а холодна так взагалі наче з калабані налита.

Едді взяв чашку і обережно ковтнув. Назвати цей напій бо­лотом з калабані у нього не повернувся б язик, але й особливою вишуканістю кава теж не вирізнялася.

Сюзанна скуштувала і здивовано глянула на Тітоньку.

— Та це ж цикорій!

Таліта теж на неї подивилася.

— Я такого не знаю. Це реп’яхівник. Ми п’ємо цю реп’яхову каву ще з того часу, як мене зурочила та баба. А прокляття ж з мене зняли давно, дуже давно.

— Скільки вам років, мем? — зненацька спитав Джейк.

Тітонька Таліта здивовано зиркнула на нього і розсміялася.

— Правду кажучи, юначе, я не пам’ятаю. Свої вісімдесят я святкувала тут, але за столом тоді зібралося чоловік із п’ятдесят люду, і Мерсі ще не була сліпою. — Її погляд помандрував до шалапута, що лежав у Джейка біля ніг. Смішно тулячись пис­ком до ноги хлопчика, Юк підвів на стареньку чорні очі з золо­тими обідцями. — Пухнастик-шалапут! Давно вже я не бачила, щоб шалапут отак просто сидів собі з людьми... схоже, ці тва­рини забули ті дні, коли ми, люди, з ними товаришували.

Один із альбіносів нахилився погладити Юка, але той не дався.

— Колись вони стерегли отари овець, — сказав Джейкові Білл (чи, може, то був Тілл). — Тобі відомо це, юначе?

Джейк похитав головою.

— А він розмовляє? — поцікавився альбінос. — У давнину де­які пухнасті були балакучі.

— Так, розмовляє. — Хлопчик подивився на шалапута. Загро­за, яку чаїла в собі чужа рука, вже минула, і Юк знову припав пис­ком до Джейкової ноги. — Скажи, як тебе звуть. Скажи «Юк».

Але Юк тільки подивився на нього й нічого не сказав.

— Юк! — наполягав Джейк, але пухнастик мовчав. Джейк винувато подивився на Тітоньку Таліту і трохи розчарованих близнюків. — Він уміє розмовляти... але, мабуть, тільки тоді, коли сам схоче.

— А хлопчик наче не тутешній, — сказала Тітонька Таліта, звертаючись до Роланда. — У нього дивний одяг... і очі дивні.

— Він тут віднедавна. — Роланд всміхнувся Джейкові, й той відповів невпевненою усмішкою. — За місяць-два ніхто навіть не здогадається, що він не місцевий.

— Так? Навіть не знаю. А звідки він?

— Його дім далеко, — сказав стрілець. — Дуже далеко.

Вона кивнула.

— А коли він повернеться?

— Ніколи, — відповів Джейк. — Тепер це мій дім.

— Тоді нехай над тобою змилостивляться боги, — сказала старенька. — Бо сонце в цьому світі хилиться до заходу. І не­вдовзі воно сяде навіки.

Зачувши ці слова, Сюзанна здригнулася і взялася рукою за живіт, наче їй боліло.

— Сьюз? — спитав Едді. — Ти як?

Вона спробувала видушити з себе посмішку, але не змогла. Здавалося, звичне самовладання і впевненість тимчасово по­кинули її.

— Все добре. Просто якось моторошно стало. В таких випад­ках кажуть: моєю могилою пройшовся качур.

Тітонька Таліта довго вивчала її поглядом, від якого Сюзан­ні стало незатишно... і несподівано всміхнулася.

— Хе! Качур пройшовся могилою! Сто років уже не чула цьо­го вислову.

— А мій тато весь час його повторював. — Сюзанна всміхну­лася до Едді, й цього разу посмішка вдалася їй краще. — Хай там що це було, воно минулося. Зі мною все гаразд.

— Що вам відомо про велике місто й землі, через які проля­гає шлях до нього звідси? — спитав Роланд, відпиваючи ковток

кави. — Там є розбійники? А ці інші — хто вони? Хто такі Сиві й Юни?

Тітонька Таліта глибоко зітхнула.


Каталог: authors -> King Stephen
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
King Stephen -> І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   28


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет