Короткий зміст попередніх романів



жүктеу 5.77 Mb.
бет17/28
Дата18.02.2019
өлшемі5.77 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   28

8

— Ми б багато тобі розповіли, стрільцю, та тільки мало знаємо. Одне я скажу тобі точно:, місто — це кубло зла. Особливо для цього юнака. Для всіх дітей. Може, ви обійдете його стороною?

Роланд підвів очі в небо і побачив знайомі обриси хмар, що пливли шляхом Променя. У відкритому небі над рівнинами годі було не помітити цей потік, схожий на небесну річку.

— Можливо, — сказав він, але прозвучало це якось невпев­нено. — Мабуть, ми могли б обійти Лад з південного заходу й пі­ти далі за Променем.

— Ти йдеш за Променем, — сказала Таліта. — Так я і думала.

Але, попри все, Едді плекав надію на те, що в місті вони знай­дуть допомогу, і надія ця дедалі міцніла. Він мріяв про полише­ний людьми провіант і речі, що можуть знадобитися їм у дорозі. А може, в місті навіть знайдуться люди, яких вони розпитають про Темну Вежу і про те, що їм робити, коли вони до неї діста­нуться. Взяти, наприклад, тих, кого називали Сивими... в його уяві вони поставали в образі старих премудрих ельфів.

Втім, були ще барабани. От вони справді наганяли жах, на­гадуючи про сотні дешевих фільмів про джунглі (здебільшого він дивився їх разом з Генрі, тримаючи на колінах миску поп-корну), де мандрівники шукали й нарешті знаходили міфічні загублені міста. Міста, як і годиться, стояли в руїнах, а їхні меш­канці перетворювалися на плем’я кровожерних канібалів. Але щоб таке сталося в місті, яке принаймні здалеку так нагадувало Нью-Йорк, Едді навіть уявити собі не міг. Якщо мудрих ельфів чи запасів провіанту там нема, то книги точно знайдуться. Ро­ланд часто розводився про те, що, мовляв, у їхньому світі па­пір — велика рідкість. Але Едді ще не бачив у своєму житті жод­ного великого міста, яке буквально не потопало б в книжках.

Можливо, їм навіть пощастить розжитися якимось автомобілем. Непогано було б знайти щось на кшталт «Лендровера». Мож­ливо, то була лише мрія ідіота, але коли попереду тисячі миль незвіданої місцевості, то не завадить мати в запасі кілька дур­них мрій. Вони покращують настрій і додають сил. Але ж імовір­ність, що вони збудуться, теж була, хай їм грець?

Едді розтулив було рота, щоб висловити декілька думок, але його випередив Джейк.

— На мою думку, нам треба йти навпростець, — сказав він і трохи засоромився, бо всі погляди звернулися до нього. На­віть Юк поворухнувся під ногами.

— А чому ти так думаєш? — спитала Тітонька Таліта.

— Ви знаєте, що таке поїзд? — спитав Джейк.

Запала довга мовчанка. Білл і Тілл обмінялися спантеличе­ними поглядами. Тітонька Таліта пильно дивилася Джейкові у вічі, але він не відвів погляду.

— Чула про таке, — нарешті сказала вона. — Може, навіть бачила. Он там. — Вона показала рукою в бік річки Сенд. — То було давно, коли я була дитиною, а світ ще не зрушив з місця... чи то пак зрушив, але зайшов ще не так далеко, як оце зараз. Хлопчику, ти говориш про Блейна?

У Джейка аж очі від задоволення загорілися.

— Так! Блейн!

Роланд пильно на нього подивився.

— А ти звідки знаєш про Блейна Моно? — спитала Тітонь­ка Таліта.

— Моно? — не зрозумів Джейк.

— Так його називали. То звідки ти знаєш про того старого лайдака?

Джейк безпорадно глянув на Роланда і перевів погляд на Ті­тоньку Таліту.

— Не знаю звідки. Просто знаю, і все.

«Він не обманює, — подумав Едді, — але й не всю правду нам каже. Він знає більше, ніж хоче нам розповісти... і, здається, йому страшно».

— Гадаю, це вже наша справа, — сухо відрізав Роланд. — До­зволь нам розібратися з нею самотужки, Стара Матінко.

— Добре, — швидко погодилася вона. — Самі собі давайте раду. Таким, як ми, краще не знати.

— То як щодо міста? — нагадав Роланд. — Що вам відомо про Лад?

— Зовсім мало. Але все, що знаємо, ми вам розповімо. — І вона налила собі ще кави.

9

Розповідали здебільшого близнюки, Білл та Тілл. Коли один втомлювався, другий підхоплював нитку оповіді, й так по черзі. Час від часу втручалася Тітонька Таліта, то додаючи якусь деталь, то виправляючи, й брати шанобливо чекали, поки вона закінчить. Сі мовчав як риба. Він просто сидів перед своїм кухлем охололої кави, вискубуючи з крислатого сомбреро соломинки.



Дуже швидко Роланд зрозумів, що вони справді дуже мало знають, навіть з історії рідного містечка (і це його не здивувало, бо настали такі часи, що спогади вже не тримаються в головах, вони дуже швидко стираються, і вже не існує нічого, крім учо­ра й сьогодні). Але те, що старі змогли розповісти, дуже непо­коїло. Та Роланд і цьому не здивувався.

За часів їхніх пращурів Річкове Перехрестя було саме таким, яким його уявляла Сюзанна: торговим поселенням на Великому Шляху. Містечко було не надто багатим, але процвітало — то­вари в ньому здебільшого не продавали, а обмінювали на інші. Вважалося, що воно входить до складу бароній Приріччя, хоча існування баронських земель і великого землевласництва вже тоді відходило в минуле.

У ті часи ще полювали на буйволів, хоча торгівля м’ясом та шкурами помалу занепадала, бо стада були нечисленними, а тва­рини швидко мутували. М’ясо мутантів було не отруйним, але жорстким і гірким. Але все одно Річкове Перехрестя, що лежа­ло між місциною, яка називалася просто Пристань, і селом

Джимтаун, не пасло задніх серед навколишніх містечок. Цьому сприяло зручне розташування на Великому Шляху: звідти до міста було шість днів пішки сушею і три — річкою на баржі. «Коли річка була повноводною, — сказав один із близнюків. — Бо тоді, коли вода спадала, пливти доводилося довше. Мій дід розповідав, що були часи, коли баржі сиділи на мілині аж до самого Томового пересипу».

Господарі містечка, звісно, нічого не знали про тих, хто за­снував це місто, й не мали уявлення про засоби й інструменти, якими вони користувалися, щоб звести вежі-хмарочоси й не­високі башти. Місто будували Великі Древні, чия історія пори­нула в небуття ще в ті часи, коли прапрадід Тітоньки Таліти був малим хлопчаком.

— Ті будівлі й досі стоять, — сказав Едді. — Цікаво, а маши­ни, якими користувалися ті Древні, досі на ходу?

— Може бути, — відповів один із близнюків. — Та якщо на­віть так, юначе, серед живих нема такого чоловіка чи жінки, хто знав би, як їх запускати... так мені здається.

— Ні, — впевнено заперечив його брат. — Навряд чи Сиві та Юни повністю втратили старі шляхи, навіть зараз. Він подивив­ся на Едді. — Наш батько казав, що колись у місті були елект­ричці свічки. А деякі й досі говорять, що ті свічки ще горять.

— Та що ви кажете? — вкрай здивовано відповів Едді, й Сю­занна вщипнула його під столом за ногу.

— Так, — відповів другий близнюк. Він говорив серйозно, навіть не здогадуючись про сарказм, прихований у словах Едді. — Коли натискали на кнопку, вони загоралися. То були яскраві свічки, вони горіли, не випромінюючи тепла, без ґноту й резер­вуару для олії. А ще я чув, що в давнину принц-ізгой на прі­звисько Спритний злетів у небо в механічній пташці. Але в пташ­ки зламалося крило, і він розбився об землю, як Ікар.

В Сюзанни відвисла щелепа.

— Ви знаєте міф про Ікара?

— Так, дамочко, — відповів близнюк, вочевидь здивований тим, що вона питає про таке. — У нього були крила з воску.

— Та це все казочки для дітей, і про принца, і про Ікара, — презирливо пирхнула Тітонька Таліта. — Але історія про вічні свічки правдива, бо я бачила їх на власні очі, коли ще зовсім молодою була. Так, бува таке, що вони юрять. Люди, яким я дові­ряю, казали мені, що в безхмарну ніч бачать їх здалеку, хоча сама я їх не бачила вже багато-багато років. Але щоб людина літала — такого не було, навіть у часи Великих Древніх.

Втім, у місті були дивні машини, створені для того, щоб ви­конувати певну (часом небезпечну) роботу. Можливо, деякі з них і досі справні. Але старі близнюки вважали, що ніхто з теперіш­ніх мешканців міста не знає, як їх завести, бо звук машин не до­линав до їхніх вух уже багато років.

«Ну, це, мабуть, можна буде виправити, — подумав Едді, і йо­го очі загорілися. — За умови, що нагодиться винахідливий мо­лодий чоловік, який трохи шарить у дивних механізмах і вічних свічках. Може статися, що для цього треба лишень знайти кноп­ку ВВІМК. Тобто все може бути простіше простого. А раптом просто запобіжники перегоріли — як вам таке, любі друзі й сусі­ди? Просто замінити півдюжини запобіжників, і все — місто за­сяє вогнями, як Ріно, штат Невада, суботнього вечора!»

Сюзанна штовхнула його ліктем і тихо запитала, чого йому так смішно. Але Едді тільки похитав головою і притулив паль­ця до рота, за що кохання всього свого життя змірило його незадоволеним поглядом. Тим часом альбіноси вели далі, по черзі підхоплюючи нитку оповіді з тією легкістю, на яку, ма­буть, здатні тільки близнюки, та й то після цілого життя, про­житого разом.

Чотири чи п’ять поколінь тому, розповідали вони, у місті жи­ло дуже багато людей, і цивілізація там теж була нівроку, хоча мешканці й водили свої вози та карети широкими бульварами, які Великі Древні спорудили для своїх знаменитих екіпажів, які не треба було запрягати кіньми. Місто населяли ремісники й ті, кого близнюки називали «мануфакторами», тож торгівля вела­ся жваво як річкою, так і через неї.

— Через річку? — перепитав Роланд.

— Міст через Сенд досі стоїть, — відповіла Тітонька Таліта. — Стояв двадцять років тому.

— Еге ж. Старий Білл Маффін із сином бачили його не так давно — десять років минуло, — вперше за весь час порушив мовчанку Сі.

— Що то за міст? — спитав стрілець.

— Великий такий, зі сталевих дротів, — відповів один із близ­нюків. — Підпирає небо, наче та павутина здоровезного павука. Мені б побачити той міст перед смертю. Дуже хочеться, — соро­м’язливо додав він.

— Та він уже, мабуть, розвалився, — сказала Тітонька Талі­та. — Туди йому й дорога. Диявол той міст зробив, диявол. — Вона повернулася обличчям до близнюків. — Розкажіть їм, що сталося відтоді і чому те місто таке небезпечне... небезпечне на­віть без привидів, яких там сила-силенна бродить, я впевнена. Ці люди хочуть іти далі, а сонце вже хилиться до заходу.

10

Решта розповіді мало відрізнялася від історії, яку Роланд із Ґілеаду чув безліч разів і в певному сенсі сам пережив. Ця розповідь була уривчаста і неповна, часто-густо пересипана міфами й ви­гадками, а її прямота переривалася дивними змінами (змінював­ся не тільки час, але й напрямок), що відбувалися зараз у світі. І все це можна було звести до одного речення: колись давно існу­вав світ, який ми всі добре знали, але він зрушив з місця.



Старі з Річкового Перехрестя знали про Ґілеад не більше, ніж Роланд — про баронії Приріччя, а ім’я Джона Фарсона, чо­ловіка, який зруйнував Роландів край і посіяв там анархію, бу­ло для них порожнім звуком. Але всі розповіді про загибель старого світу були подібні... надто подібні, подумав Роланд, щоб бути збігом.

Три або навіть чотири століття тому розгорілася велика гро­мадянська війна — можливо, в Ґарлені або в більш віддаленому краї, який називали Порлою. Язики її полум’я повільно поширювалися, а слідом за ними йшли анархія і розбрат. Мало які королівства могли протистояти цій повільній лавині. Анархія запанувала в цій частині світу так само неподільно, як ніч після заходу сонця. В одну мить на дорозі опинялися цілі армії — де­які наступали, деякі відступали, але всі їхні воїни були збенте­жені й не знали, навіщо ця війна. З часом вони розбивалися на менші загони і вироджувалися в бродячі банди розбійників. Торгівля поступово завмирала, а потім геть зійшла нанівець. Подорожі з незручних перетворилися на небезпечні. Врешті-решт їздити кудись стало майже неможливо. Зв’язок з великим містом дедалі слабшав, а сто двадцять років тому настала наре­шті мить, коли він припинився.

Як і сотні інших містечок, де Роландові довелося побувати (спочатку з Катбертом та іншими стрільцями, яких вигнали з Ґілеаду, а потім самому — в гонитві за чоловіком у чорному), Річкове Перехрестя було відрізане від цивілізації й залишене напризволяще. Відтепер мешканці могли покладатися тільки на власні сили.

У цьому місці підвівся Сі, і його розповідь з перших слів при­вернула увагу гостей. Він говорив хрипким, добре поставленим голом вічного оповідача — одного з тих талановитих йолопів, народжених, щоб змішувати правду й брехню воєдино, витво­рюючи з них казкові сни, так само неймовірно тендітні й пре­красні, як павутина, всіяна краплями роси.

— Востаннє ми відправляли данину в баронський замок ще за тих часів, коли був живий мій дід, — сказав він. — Двадцять шестеро чоловіків поїхали відвозити цілий віз шкур... звісно, грошей на той час уже не було; так би мовити, чим багаті, тим і раді. Довгий і небезпечний був той шлях — цілих вісімдесят коліс, і шестеро загинуло в дорозі. Троє — від руки розбійників, що прямували на війну в місто, інші ж померли від хвороб і чор­тового зілля.

Коли ж вони нарешті добулися до місця, то побачили, що замок покинутий і господарюють там лишень круки і чорні дроз­ди. Стіни були зруйновані, подвір’я заросло бур’яном. На по­

лях, що лежали на заході, відбулася велика битва. Поле було біле від кісток і червоне від крові та іржавих обладунків — так казав мій дід. І голоси демонів лунали зі щелеп тих, хто там наклав головою. Вони носилися в повітрі, як східний вітер. Се­ло неподалік від замку було спалене дотла, й тисяча паль з на­садженими на них черепами стирчали зі стін сторожової вежі. Наші люди залишили дар зі шкур перед розтрощеним бараба­ном, бо ніхто не наважився зайти всередину, туди, де бродили й стогнали привиди, і вирушили додому. Ще десятеро померли в дорозі, тож із двадцяти шести повернулося тільки десять, і се­ред них мій прадід... але він підхопив стригучий лишай на шию й живіт й мучився з ним до самої смерті. Казали, що це від радіа­ції. І після цього, стрільцю, ніхто не потикав носа з міста. Ми залишилися на власних харчах.

До набігів розбійників вони звикли, вів далі Сі своїм над­тріснутим, проте мелодійним голосом. Містечко виставило вартових, і коли наближалися ватаги нападників — майже за­вжди вони йшли Великим Шляхом на південний схід, шляхом Променя, йшли на нескінченну війну, що лютувала у Ладі, мешканці ховалися у великому сховку, який вони викопали під церквою. Щоб не привернути увагу бандитів, ніхто не ремон­тував будинки, які вони трощили дорогою. Але здебільшого вони не цікавилися містечком, а просто проїздили крізь нього галопом, з луком та стрілами чи сокирами, перекинутими через плече, їхали туди, де тривала різня.

— Про яку війну ти говориш? — спитав Роланд.

— Так. І що це за барабани? — докинув Едді.

Близнюки знову обмінялися блискавичними, мало не забо­бонними поглядами.

— Ми нічого не знаємо про барабани богів, — відповів Сі. — Анічогісінько. А війна в місті вже...

Війна починалася як протистояння розбійників і бандитів та конфедерації ремісників і «мануфакторів» міста. Міщани вирі­шили не чекати склавши руки, поки розбійники пограбують місто, спалять їхні крамниці й виженуть тих, хто вижив, на вір­

ну смерть у Велике Ніщо, а боротися. І кілька років їм вдавало­ся обороняти Лад від агресивних, проте погано організованих ватаг нападників, які брали приступом міст чи намагалися пе­реправитися на човнах і баржах.

— Але хоча оборонців міста й було мало, — сказав один із близнюків, — розбійники не могли їм протистояти, бо що їхні луки, булави й сокири проти стародавньої зброї?

— Тобто міщани користувалися револьверами? — спитав Едді.

Один з альбіносів кивнув.

— Так, револьвери, але не тільки вони. Були ще такі штуки, з яких можна було метати вогонь на цілу милю, як не більше. Вибухівка теж була, така, як динаміт, тільки стократ потужні­ша. Бандитам — це їх називають Сивими — не залишалося ні­чого, крім як взяти місто в облогу.

Так Лад став останньою цитаделлю того світу, яким він був колись. Туди по двоє-троє з навколишніх сіл пробиралися ті, хто був кмітливіший і здібніший за інших. Перевірка розу­мових здібностей новоприбулих здійснювалася просто: треба було прокрастися крізь табір і передові позиції супротивника. Беззбройні, вони перетинали «нічию» землю — міст, і, звісно, тих, хто спромігся продратися крізь облогу, пропускали. Деякі не витримували випробувань, і зрозуміло, що їх відправляли назад. Але тим, хто мав якесь ремесло чи щось вмів (або мав достатньо кебети, щоб чогось навчитися), дозволяли залиши­тися. Особливо цінувалося вміння щось вирощувати на землі. Подейкували, що кожен пар у Ладі перетворили на город. Відрі­зані від сільської місцевості, оборонці міста мали лише один вибір: вирощувати їжу в місті чи померти з голоду серед скляних веж і металевих вулиць. Великі Древні вже були в минулому, їх­ні машини залишалися загадкою, а мовчазні дива, що зосталися після них, не годилися в їжу.

Мало-помалу характер війни почав змінюватися. Терези пе­реваги схилилися в бік Сивих — так їх називали тому, що вони були значно старші за мешканців міста. Звісно, міщани теж постарішали. їх і досі називали Юнами, проте в більшості пора

юності вже давно була позаду. І вони або забули, як користува­тися стародавньою зброєю, або вона вже стала непридатною для війни.

Скоріше за все, і те, і те, — буркнув Роланд.

Ще якихось дев’яносто років тому — на пам’яті Сі й Тітонь­ки Таліти — з’явилася остання банда розбійників, така велика, що перші вершники прогалопували Річним Перехрестям на сві­танку, а останні підтягувалися до самого заходу сонця. То була остання армія, яку бачили в цій частині світу, й верховодив нею принц-воїн на ім’я Давид Спритний — той самий, що, за пере­казами, злетів у небо, впав і розбився на смерть. Він примусив весь той набрід, що вештався на околицях міста, слухатися його команд, безжально вбиваючи кожного, хто насмілювався йому суперечити. Сива армія Спритного навіть не намагалася ввійти в місто через річку на човнах чи через міст. Натомість вони збу­дували понтонний міст за двадцять миль нижче за течією річки й напали з флангу.

— Відтоді війна вичахала, як вогонь у печі, — закінчила Ті­тонька Таліта. — Щодня ми чули про людей, яким пощастило втекти з міста. Зараз вони приходять трохи частіше, бо кажуть, що міст відкритий. Гадаю, вогонь уже майже згас. У місті досі чубляться Юни й Сиві через залишки трофеїв, та нащадки розбійників, що слідом за Спритним перейшли той наплав­ний міст, зараз самі дуже юні, хоч їх і називають Сивими. А на­щадки оборонців міста, мабуть, уже такі самі старі, як і ми. Хоча деяких молодиків досі тягне у Лад, бо їх приваблюють зви­тяги минулого і світло знання, яке колишні мешканці могли там залишити.

Ці два табори досі ворогують між собою, стрільцю, і обидва захочуть мати в своїх лавах цього молодика, якого ви називаєте Едді. Якщо темношкіра може народжувати, то вони її не вб’ють, хоч у неї й нема ніг. Вони триматимуть її, щоб вона виношува­ла дітей, бо дітей зараз дедалі меншає. І хоча давні хвороби вже лютують не так, як раніше, діти все одно народжуються не та­кими як слід.

Зачувши це, Сюзанна неспокійно поворухнулася, хотіла бу­ло щось сказати, але потім просто допила каву і вмостилася, щоб слухати далі.

— Але, стрільцю, якщо молодика й жінку вони просто захо­чуть залишити в себе, то можеш уявити, як вони прагнутимуть хлопчика.

Джейк нахилився і знову почав гладити Юка. Побачивши ви­раз його обличчя, Роланд зрозумів, про що він думає: це той са­мий тунель під горами, тільки Пришелепкуваті Мутанти інші.

— А тебе вони вб’ють, — сказала Тітонька Таліта. — Бо ти стрілець і належиш іншому часу й іншому місцю. Ти ні риба ні м’ясо, користі з тебе ніякої. Але хлопчика можна використати, навчити, як пам’ятати одне й викинути з голови все інше. Там усі забули, через що почалася війна, бо відтоді світ зрушив з міс­ця. Тепер вони просто б’ються під звуки тих жахливих бара­банів, деякі ще молоді, деякі вже такі старі, що їм час у крісло- гойдалку, як нам усім, хто тут зібрався. І всі вони — тупі ідіоти, що живуть тільки заради того, щоб убивати, а вбивають заради життя. — Вона помовчала. — А тепер, коли ви нас, старих пень­ків, вислухали до кінця, може, передумаєте й підете в обхід? Мо­же, нехай їх там грім поб’є?

Але перш ніж Роланд встиг відповісти, пролунав чистий і впев­нений голос Джейка.

— Розкажіть, що ви знаєте про Блейна Моно, — попросив він. — Розкажіть про Блейна й Машиніста Боба.

11

— Про якого машиніста? — перепитав Едді, але Джейк не від­водив очей від старих.

— Колія он там, — порушивши мовчанку, що запала, сказав нарешті Сі, показуючи кудись у бік ріки. — Лише одна рейка, ви­соко на насипу з каменів, зроблених руками людини. Великі Древ­ні мостили таким каменем вулиці й будували з нього будинки.

— Монорейка! — вигукнула Сюзанна. — Монорейковий Блейн!

— Блейн — негідник, — пробурмотів Джейк.

Роланд мовчки глянув на нього.

— А цей потяг ще їздить? — спитав Едді у Сі.

Але той, чимось вочевидь стурбований, повільно похитав головою.

— Ні, молодий чоловіче. Але за моєї пам’яті... тітонька теж мусить це пам’ятати... він їздив. Ми тоді були ще молоді й зе­лені, а війна за місто була в розпалі. Ми його чули здалеку... те низьке буркотіння, наче от-от вдарить сильна літня гроза і блис­кавки розітнуть небо.

— Так, — підтвердила Тітонька Таліта. На обличчі в неї осе­лився розгублений і мрійливий вираз.

— А потім з’являвся він — Блейн Моно, весь блискучий на сонці, з довгим носом, наче твоя куля, стрільцю. І сам довгий, два колеса, не менше. Я знаю, в це важко повірити (не забувай­те, що ми були ще малі, а це щось та значить), але я досі думаю, що він був такої довжини, бо коли він їхав, то наче простягався на весь обрій. Швидкий, низький і зникав так швидко, що ми навіть не встигали його як слід роздивитися!

В погану погоду, коли був туман, поїзд верещав, як гарпія, коли вигулькував із заходу. Часом він їздив уночі, кидаючи перед собою довгий промінь білого світла, і ми всі підскакували на ліж­ках від того пронизливого звуку. Він був наче труба, що підніме мертвих з могил, коли настане кінець світу, от що я вам скажу.

— Скажи їм про вибух, Сі! — тремтячим від захоплення го­лосом сказав Білл чи Тілл. — Розкажи про той безбожний гур­кіт, що завжди лунав після цього!

— Так, я саме до цього підвожу, — трохи роздратовано озвав­ся Сі. — Коли він проїздив, то кілька секунд було тихо... може, навіть цілу хвилину... а потім гахкало так, що дошки здригали­ся й горнятка злітали з полиць. А часом навіть шиби у вікнах тріскалися. Але ніхто ніколи не бачив спалаху чи вогню. Наче той вибух ставався у світі духів.

Едді торкнувся Сюзанниного плеча, і коли вона повернулася, то самими губами прошепотів два слова: звуковий удар. Ша­ленство — він ніколи не чув про поїзди, що рухалися б з над­звуковою швидкістю, але це було єдине розумне пояснення цього феномена.

Сюзанна кивнула і знову повернулася лицем до Сі.

— То була єдина з машин Великих Древніх, яку я бачив у ро­боті, — тихо сказав він, — і якщо її створив не диявол, тоді ди­явола взагалі не існує. Востаннє я бачив той поїзд навесні, коли побрався з Мерсі, а відтоді вже шістдесят років минуло.

— Сімдесят, — авторитетно виправила Тітонька Таліта.

— І цей поїзд прямував у місто, — сказав Роланд. — 3 того боку, звідки прийшли ми... з заходу... з лісу.

— Так, — несподівано пролунав чийсь голос, — але був ще один... і він виходив з міста... і може статися, що він досі їздить.

12

Вони повернули голови. Біля квіткової клумби, що відділяла задній двір церкви від столу, за яким сиділи гості й господарі, стояла Мерсі. Виставивши попереду руки, вона повільно йшла на звук їхніх голосів.



Сі заледве звівся на ноги, почвалав до неї так швидко, як тільки дозволяли старечі ноги, і взяв за руку. Вона обняла йо­го за пояс, і так вони й стояли, наче пара найстаріших у світі молодят.

— Тітонька ж наказала тобі випити каву всередині! — докір­ливо вигукнув він.

— Каву я вже давно допила, — відповіла Мерсі. — Вона гір­ка, я терпіти її не можу. А ще я хочу почути, про що балака­ють. — Вона підняла тремтячий палець і тицьнула ним у бік Ро­ланда. — Я хочу почути його голос. Він світлий і чистий.

— Благаю прощення, Тітонько, — сказав Сі, з острахом дивля­чись на свого матріарха. — Вона завжди була трохи сама не своя і з роками розумніша не стала.

Тітонька Таліта зиркнула на Роланда, і той ледь помітно кивнув.

— Нехай приєднується до нас, — дозволила Таліта.

Сі підвів дружину до столу, дорогою не перестаючи сварити. Але Мерсі тільки дивилася через його плече своїми незрячими очима, вперто стуливши губи.

Коли Сі її нарешті всадовив, Тітонька Таліта нахилилася впе­ред, спираючись на лікті, і сказала:

— То як, сестро-сей, тобі є що сказати чи ти просто схотіла попатякати?

— Я чую те, що я чую. Слух у мене, Таліто, гіршим не став — якраз навпаки, він став кращим!

Роланд на мить опустив руку до пояса. А коли знову поклав її на стіл, то в пальцях був затиснений патрон. Стрілець пере­кинув його Сюзанні, і вона впіймала.

— Чуєш, сей? — спитав він.

— Чую, — сказала вона, повертаючись у його бік, — і знаю, що ти щось кинув. Своїй жінці, тій, що з коричневою шкірою. Щось маленьке. Що то було, стрільцю? Коржик?

— Майже, — сказав він, усміхаючись. — Ти справді чудово чуєш. А тепер розкажи нам те, що хотіла.

— Є ще один моно. Такий самий, тільки в другий бік ще. Хай там як, був ще один моно, який їздив в інший бік... років зо сім чи вісім тому. Раніше я чула, як він виїжджав з міста і їхав у спус­тошену землю.

— Які дурниці! — пирхнув один з близнюків. — У спустоше­ну землю ніхто і ніщо не ходить! Там ніщо не виживає!

Вона повернулася до нього обличчям.

— А поїзд що, живий, Тілле Тадбері? — спитала вона. — Хіба машина може хворіти, вкриватися болячками і блювати?

Ну, хотів було сказати Едді, ми бачили одного ведмедика...

Але, трохи поміркувавши, вирішив, що краще тримати рот на замку.

— Ми б таке неодмінно почули, — гарячково наполягав ін­ший близнюк. — Такий шум, про який Сі завжди каже...

— Цей не гахкав, — визнала вона, — але я чула той інший звук, те сичання, яке буває, коли десь поряд блискавка вдарить. Коли дмухав сильний вітер з боку міста, я його чула. — Вона випнула

підборіддя й додала: — А одного разу я й вибух чула. Здалеку, дуже далеко. Тієї ночі, коли вітер Великий Чарлі мало не зірвав з цер­кви шпиля. Коліс зо двісті звідси. А може, й двісті п’ятдесят.

— Лайно собаче! — закричав близнюк. — Та ти трави нажувалася!

— Якщо ти, Білле Тадбері, не стулиш свій писок, то я тебе загризу. І не смій так розмовляти з жінкою. Як...

— Мерсі, годі вже тобі! — засичав на неї Сі. Але Едді не дослу­хався до цього обміну сільськими люб’язностями. Те, про що гово­рила сліпа, мало сенс. Звісно, ніякого звукового удару бути не мог­ло, поїзд, що виїздив із Лада, просто не міг розвивати надзвукову швидкість. Едді не міг точно пригадати, якою була швидкість зву­ку, але знав приблизну цифру: шістсот п’ятдесят миль за годину. Поїзд, що виходить з депо, може досягти її лише через деякий час, а досягши її, буде за межами чутності... якщо тільки погодні умови не посприяють, як тієї ночі, про яку розповідала Мерсі — коли дмухав вітер Великий Чарлі (дивна якась назва для вітру).

І це давало якусь надію. Звісно, Блейн Моно — не «лендровер», але раптом... раптом...

— І ти вже сім чи вісім років не чула, щоб цей інший поїзд ви­ходив з міста, сей? — спитав Роланд. — Ти впевнена, що не довше?

— Не довше, — відказала вона, — бо востаннє чула його того року, коли старий Білл Маффін захворів, з кров’ю в нього щось було. Бідолаха Білл!

— Та то вже років з десять тому було, — сказала Тітонька Талі­та, і її голос прозвучав напрочуд м’яко.

— А чого це ти ніколи не казала, що таке чула? — спитав Сі. Він глянув на стрільця. — Володарю, не можна вірити всьому, що вона каже, бо моя Мерсі завжди хоче бути в центрі уваги.

— Ну ти й старе пердло! — вигукнула вона і ляснула його по руці. — Я нічого не казала, бо не хотіла, щоб ти незручно почу­вався. Ти ж так пишаєшся своєю оповідкою. Але зараз це ін­ше — я просто мусила все розповісти, бо це важливо!

— Я вірю тобі, сей, — сказав Роланд, — але ти точно не чула відтоді жодних звуків моно?

— Ні, відтоді ні. Гадаю, він нарешті заїхав туди, де кінчаєть­ся його шлях.

— Цікаво, — сказав Роланд. — Дуже цікаво. — Поринувши у свої думки, він дивився на стіл і, здавалося, був зараз дуже далеко звідти.

«Чух-чух», — подумав Джейк і здригнувся.

13

За півгодини вони знову стояли на міському майдані. Сюзанна сиділа у візку, Джейк поправляв лямки наплічника, а Юк уваж­но його роздивлявся, сидячи під ногами. Очевидно, на обіді в рай­ському куточку позаду Церкви Крові Господньої були присутні лише старійшини міста, бо виявилося, що на майдані на них че­кала ще дюжина людей. Всі вони побіжно глянули на Сюзанну, трохи довше затримали свої погляди на Джейку (його молодість цікавила їх значно більше, ніж її темна шкіра), але було очевид­но, що насправді ці люди прийшли подивитися на Роланда. їхні захоплені погляди були сповнені старечого благоговіння.



«Він живе втілення минулого, про яке вони знають лише з істо­рій, — подумала Сюзанна. — Так віряни могли б дивитися на якогось святого — Петра, Павла чи Матвія, — якби він вирішив зазирнути до них у суботу на вечерю і розповісти їм, як вони з Ісусом Христом мандрували Галілейським морем».

Ритуал, яким закінчувався обід, повторився знову, тільки цього разу його виконали всі мешканці Річкового Перехрестя. Вони вишикувалися в чергу, потискали руки Едді й Сюзанні, цілували Джейка в щоки чи в лоба, потім ставали перед Роландом навколішки, прагнучи, щоб він до них торкнувся і благо­словив. А Мерсі обійняла його і притислася лицем до живота. Роланд теж її обійняв і подякував за новину.

— Ти не заночуєш у нас, стрільцю? Швидко вже настануть сутінки, а ти й твої друзі вже так давно не ночували під дахом.

— Так, справді. Але нам краще поквапитися. Дякую, сей.

— Стрільцю, ти прийдеш ще, якщо зможеш?

— Так, — відповів Роланд, але Едді, навіть не дивлячись в ли­це своєму дивному другові, знав, що шанси невеликі. — Якщо ми зможемо.

— Так. — Вона обійняла його востаннє і пішла геть, трима­ючись рукою за засмагле плече Сі. — Прощавай.

Останньою підійшла Тітонька Таліта. Вона почала опуска­тися навколішки, але Роланд узяв її за плечі й підняв.

— Ні, сей. Тільки не ти. — І на очах у вкрай здивованого Ед­ді Роланд сам опустився перед нею навколішки у пилюку місь­кого майдану. — Благословиш мене, Стара Матінко? Благосло­виш нас усіх на добру путь?

— Так, — сказала вона. В її голосі не було здивування, а в очах — сліз. Але все одно голос тремтів від надміру почут­тя. — Я бачу, що твоє серце щире, стрільцю, і що ти свято до­тримуєшся старих шляхів, так, ти їх дуже добре пильнуєш. Бла­гословляю тебе і твоїх людей. Я молитимуся, щоб шкода вас оминала. А тепер візьми ось це. — Вона полізла за комір своєї линялої сукні, дістала срібний хрестик на витонченому срібно­му ланцюжку і зняла його.

Тепер настала Роландова черга дивуватися.

— Ти впевнена? Я прийшов не для того, щоб забирати в тебе й твоїх людей те, що вам належить, Стара Матінко.

— Впевнена. Цю річ я носила, не знімаючи, понад сотню років, стрільцю. А тепер вона належить тобі. Поклади її біля підніжжя Темної Вежі й назви ім’я Таліта Анвін на найдальшому кінці світу. — І з цими словами вона наділа ланцюжок йому на шию. Хрестик ковзнув у виріз сорочки з оленячої шкіри і, наче рід­ний, ліг Роландові на груди. — Іди. Ми мали спільну трапезу, ми поговорили, ми отримали твоє благословення, а ти — наше. Нехай твій шлях буде безпечним. Тримайся і будь щирим. — На останньому слові її голос затремтів і зірвався.

Роланд звівся на ноги, вклонився і тричі торкнувся горла.

— Дякую, сей.

Стара жінка теж уклонилася, але не відповіла. По щоках у неї струменіли сльози.

— Готовий? — спитав Роланд.

Едді кивнув. Говорити щось не наважився, бо боявся, що голос його зрадить.

— Добре, — сказав стрілець. — Ходімо.

Вони пішли колишньою центральною вулицею містечка, точ­ніше, тим, що від неї лишилося. Джейк штовхав Сюзаннин візок. Коли проминали останню будівлю («ТОРГУЄМО Й МІНЯЄМО­СЯ» — проголошувала поблякла вивіска), він озирнувся. Люди досі купчилися біля кам’яного дороговказа, як жалюгідний осе­редок людства посеред безмежної порожньої рівнини. Джейк підняв руку. Досі йому вдавалося стримувати сльози, але коли кілька стареньких — і серед них Сі з Біллом та Тіллом — теж під­няли руки, хлопчик розплакався.

Едді співчутливо обійняв його за плечі.

— Не зупиняйся, друже, — мовив він нетвердим голосом. — Це єдиний спосіб звідси піти.

— Вони такі старенькі! — схлипував Джейк. — Як ми може­мо взяти й просто так їх покинути? Це неправильно!

— Це ка, — не довго думаючи, відповів Едді.

— Справді? Тоді воно по-по-погане!

— Так, це важко, — погодився Едді... не зупиняючись, про­те. Джейк теж пішов далі й більше не озирався. Він боявся, що старі досі стоять посеред цього забутого Богом і людьми міста й проводжають Роланда та його друзів поглядами, аж поки во­ни остаточно не зникнуть з поля зору. І він не помилявся.

14

На той час, коли небо почало темніти, а обрій на заході запалав помаранчевим вогнем, вони пройшли заледве сім миль. Непо­далік був евкаліптовий гайок, і Едді з Джейком пішли туди по­шукати дрів для багаття.



— Не розумію, чому ми не могли лишитися там, — сказав Джейк. — Ми все одно мало пройшли. А та сліпа жінка нас за­прошувала. Я так напхався, що й досі важко дихати.

— Я теж, — усміхнувся Едді. — Знаєш, що я тобі скажу? Твій приятель Едвард Кантор Дін уже передчуває, як завтра вранці присяде десь у цьому гайочку й неквапом покакає. Ти й гадки не маєш, як мені набридло їсти оленину й срати кролячими куль­ками. Якби ще рік тому ти мені сказав, що метою мого життя ста­не гарно випорожнитися, я б тебе засміяв.

— А твоє друге ім’я справді Кантор?

— Так, але я просив би тебе не розпатякувати про це всім навколо.

— Я не розпатякаю. Едді, а чому ми не залишилися?

Едді зітхнув.

— Не залишилися, бо виявилося б, що їм потрібні дрова.

-Га?


— А коли б ми принесли дрова, то з’ясувалося б, що їм по­трібно поповнити запаси свіжого м’яса, бо на обід вони подали все, що в них було. І ми були б останніми вилупками, якби не відшкодували все, що з’їли, правильно? А надто тому, що ми озброєні до зубів, а у них нема нічого, крім кількох старезних луків і стріл, яким уже півстоліття чи навіть сотня років. Тож нам довелося б іти на полювання. Потім настала б ніч, а на­ступного ранку ми б прокинулися і Сюзанна сказала б, що тре­ба бодай щось полагодити, поки ми ще не пішли, не фасади підновлювати, бо це небезпечно, а всередині, в готелі чи де во­ни там жили, ремонтик зробити. Лише кілька днів, а що таке кілька днів, так?

З темряви виматеріалізувався Роланд. Він, як завжди, рухався майже нечутно, але вигляд у нього був стомлений і стурбований.

— А я думав, ви обидва провалилися в яму, — сказав він.

— Нєа. Я просто викладав Джейкові факти, як я їх розумію.

— Ну то й що з того? — спитав Джейк. — Ця Темна Вежа вже давно там стоїть, правда ж? Вона ж нікуди не втече.

— Спочатку кілька днів, потім ще кілька, потім ще. — Едді подивився на гілочку, яку щойно підібрав, і роздратовано ви­кинув її геть. І подумав: «Я вже став таким, як він». Та все ж він знав, що говорив хлопчикові правду, от і все. — А тоді ми, може,

побачили б, що їхнє джерело заростає намулом, і було б неввіч­ливо піти, не почистивши його. Але нащо на цьому спинятися, якщо можна залишитися ще на пару тижнів і побудувати їм нор­мальну криницю з водяним колесом, правда ж? Вони ж старі, їм важко ходити. — Він зиркнув на Роланда, і в його голосі з’яви­лися нотки докору. — Знаєш що? Коли я думаю про те, як Білл і Тілл гасають за стадом буйволів, мені стає зле.

— Вони це роблять уже давно, — сказав Роланд, — і мені здається, що вони могли б і нас дечого навчити. У них буде все гаразд. А тим часом назбираймо хмизу. Ніч буде холодна.

Але Джейк почув ще не все, що хотів. Він пильно — мало не строго — дивився на Едді.

— Ти хочеш сказати, що ми ніколи б не змогли зробити для них достатньо?

Едді висолопив нижню губу й здмухнув пасмо волосся з лоба.

— Не зовсім. Я хочу сказати, що нині нам було найлегше піти звідти. Можливо, це було не так вже й легко, але далі бу­ло б ще важче.

— І все одно мені здається, що це неправильно.

Вони саме підійшли до місця, якому судилося стати лише чер­говим табором на шляху до Темної Вежі, місця, де розкладало­ся багаття. Сюзанна вже вибралася з візка й лежала на спині, підклавши руки під голову й дивлячись угору на зорі. Побачивши їх, вона підвелася й почала складати хмиз так, як багато місяців тому її вчив Роланд.

— Правильно те, що відбувається, — сказав Роланд. — Але якщо надто довго дивитися на маленькі істини, Джейку... те, що лежить близько, під рукою... то легко випустити з поля зору вели­кі правди, які знаходяться трохи на віддалі. Настав безлад — усе йде не так, як треба, і стає дедалі гірше. Ми це бачимо довкола, але відповіді ще попереду. І поки ми допомагали б двадцяти-тридця­ти людям у Річковому Перехресті, то деінде могли страждати й помирати двадцять-тридцять тисяч. І якщо є у Всесвіті місце, де все це можна виправити, то це Темна Вежа.

— Чому? Як? — спитав Джейк. — Що це за вежа така взагалі?

Роланд присів навпочіпки коло багаття, яке вже розклала Сюзанна, дістав кремінь і кресало та почав кресати вогонь на хмиз. І невдовзі довкола гілочок і жмутів сухої трави затанцю­вали язички полум’я.

— Я не можу відповісти на ці питання, — сказав він. — Хотів би, та не можу.

Викрутився, подумав Едді. Дуже дотепна відповідь. Роланд сказав «Я не можу відповісти»... але це не те саме, що «Я не знаю». Геть не те саме.

15

На вечерю були боби й вода. Вони досі приходили до тями піс­ля розкішного обіду, яким їх почастували у Річковому Пере­хресті. Навіть Юк з’їв лише один-два шматочки м’яса, а від ре­шти відмовився.



— А чого це ти там не хотів розмовляти? — посварив Джейк пухнастика. — Ти мене повним дурнем виставив!

— Иавив! — сказав Юк і притулився пичкою до Джейкової ноги.

— А він розмовляє дедалі краще, — відзначив Роланд. — На­віть голос уже на твій трохи схожий, Джейку.

— Ейку, — погодився Юк, не підводячи голови. Джейка за­чаровували золотисті обідки навколо Юкових очей — у відблис­ках багаття здавалося, що вони повільно обертаються.

— Але він не хотів розмовляти зі старими.

— Пухнастики щодо цього перебірливі, — зауважив Ро­ланд. — Вони дивні створіння. Мені здається, цього вигнала його власна зграя.

— Чому ти так думаєш?

Роланд показав на Юків бік. Джейк змив йому кров (Юкові це не надто сподобалося, але він перетерпів), і, хоча шалапут досі накульгував, укус вже загоювався.

— Б’юся об заклад, його покусав інший пухнастик.

— Але нащо його власній зграї...

— Може, їм набридло його базікання? — припустив Едді. Він лежав біля Сюзанни й обіймав її за плечі.

— Може, й так, — відповів Роланд, — особливо якщо серед них він єдиний не хотів вгамуватися й перестати говорити. Мож­ливо, його родичі вирішили, що він занадто розумний... або ж надто самовпевнений. Тварини не такі заздрісні, як люди, але заздрість їх теж не оминає.

Предмет обговорення заплющив очі, вдаючи, що спить... але Джейк помітив, як смикнулися його вушка, коли розмова про­довжилася.

— А вони справді розумні? — спитав Джейк.

Роланд знизав плечима.

— Старий конюх, про якого я тобі розповідав, той, що казав про пухнастиків: «Хороший шалапут — талісман щастя», кляв­ся мені, що бачив одного, який умів додавати. Він казав, що тварина видряпувала відповідь на підлозі чи зсувала камінці до­купи носом. — Він усміхнувся, й усмішка освітила його облич­чя, прогнавши похмурі тіні, що затьмарювали його, відколи во­ни пішли з Річкового Перехрестя. — Хоча конюхи й рибалки природжені брехуни.

Між ними запала мовчанка, і Джейк відчув, що його змо­рює сон. Він подумав, що невдовзі засне, і це йому сподоба­лося. Але раптом знову ожили барабани. Звук ритмічно за­пульсував на південному сході. І Джейк знову сів. Вони всі мовчки слухали.

— Це ритм рок-н-ролу, — раптово порушив мовчанку Едді. — Я вам точно кажу. Якщо забрати гітари, то він звучатиме точ­нісінько так. Взагалі-то дуже схоже на «ЗіЗі Топ».

— Зізі що? — спитала Сюзанна.

Едді всміхнувся.

— У твоєму часі їх ще не існувало. Тобто, мабуть, існували, але в шістдесят третьому вони були простими дітлахами й хо­дили до техаської середньої школи. — Він прислухався. — Хай мені грець, якщо це не фоновий ритм якогось пісняка типу «Чувак у кльовому прикиді» чи «Ширінька на липучці».

— «Ширінька на липучці»? — перепитав Джейк. — Яка дур­на назва для пісні.

— Та ні, прикольна, — сказав Едді. — Ти просто спізнився на десять років, друже.

— Краще нам уже лягати, — сказав Роланд. — Завтра рано вставати.

— Я під цю дурню заснути не зможу, — категорично заявив Едді. А потім, трохи повагавшись, сказав те, що було в нього на думці з того самого ранку, як вони витягли блідого й перестра­шеного Джейка крізь двері в цей світ. — Роланде, а тобі не здаєть­ся, що нам час по черзі розповісти кілька історій? Раптом ви­явиться, що ми знаємо більше, ніж гадаємо?

— Так, час для цього вже майже настав. Але не в темряві. — Роланд перекотився на бік, натягнув на себе ковдру і, судячи з усього, заснув.

— Господи, — сказав Едді. — Яку нього все просто. — І гид­ливо присвиснув крізь зуби.

— Правильно він каже, — погодилася Сюзанна. — Едді, ля­гаймо спати.

Він усміхнувся й поцілував її в кінчик носа.

— Добре, мамусю.

За п’ять хвилин вони з Сюзанною, попри весь барабанний дріб, спали мов убиті. Але від Джейка сон втік. Він лежав, ди­вився на чужосвітні зорі і слухав рівний ритмічний стукіт, що долинав з пітьми. Можливо, то Юни танцювали свій шалений танець під «Ширіньку на липучках», доводячи себе до нестями перед ритуальним жертвоприношенням.

Він думав про Блейна Моно — поїзд, який так швидко пере­тинав величезний населений примарами світ, що за ним тяг­нувся хвіст звукового вибуху. Цей хід думок привів його до Чар­лі Чух-Чуха, якого списали на всіма забуту запасну колію, коли з’явився новий локомотив «Берлінґгон-Зефір». Він згадав ви­раз фізії Чарлі, яка за задумкою художника мала бути жвавою й приємною, але чомусь справляла інше, протилежне вражен­ня. Подумав про Залізничну Компанію Серединного світу та

великі пустирі, що простиралися між Сент-Луїсом та Топікою. Згадав, що Чарлі був у повній боєготовності, коли він знадо­бився містерові Мартіну, що Чарлі міг сам дудніти в свій гудок і підкладати вугілля собі в паливню. І Джейкові знову стало ці­каво, чи це, бува, не Машиніст Боб зіпсував «Берлінґгон-Зефір», щоб дати своєму дорогесенькому Чарлі другий шанс.

Нарешті барабанний дріб припинився так само зненацька, як і почався, і Джейк нарешті зміг заснути.



Каталог: authors -> King Stephen
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
King Stephen -> І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   28


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет