Короткий зміст попередніх романів



жүктеу 5.77 Mb.
бет18/28
Дата18.02.2019
өлшемі5.77 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   28

16

Йому снився сон, але не про тинькового велетня.

Натомість снилося, що він стоїть на чорному асфальті шосе десь посеред Великого Пустиря в західному Міссурі. З ним був Юк. Обабіч автостради виструнчилися залізничні попереджу­вальні знаки — білі, Х-подібні, з червоними ліхтариками посе­редині. Ліхтарики блимали, дзвенів дзвінок.

І тут з південного сходу, поступово наростаючи, долинуло гудіння, неначе блискавка потрапила всередину пляшки й за­стрягла там.

Він наближається, сказав Джейк Юкові.

Ається! погодився Юк.

Аж раптом виявилося, що просто на них, розтинаючи повітря, мчить рівниною велетенська рожева проява довжиною колеса

зо два. Поїзд був низький і мав форму кулі. Побачивши його, Джейк перелякався на смерть. Два величезних вікна спереду поїзда, що виблискували на сонці, скидались на очі.

Безглуздих запитань не треба, сказав Джейк, звертаючись до Юка. З тобою він не грає в ігри. Він просто страшний чух-чух поїзд, що зветься Блейн Негідник.

Зненацька Юк стрибнув на колію і сів, притисши вуха до голо­ви. Золотисті очі горіли вогнем. Зуби відчайдушно вишкірилися.

Ні! закричав Джейк. Юк, ні!

Але Юк не звертав на нього уваги. Рожева куля мчала просто на крихітну фігурку пухнастика-шалапута, що насмілився ки­нути її виклик. Здавалося, це гудіння повзає по тілу Джейка, і з носа тече кров, і кришаться пломби в зубах.

Він стрибнув, щоб врятувати Юка, і тієї ж миті на них налетів Блейн Моно (чи це був Чарлі Чух-Чух). І Джейк прокинувся, весь спітнілий. Його били дрижаки. Важка ніч притискала його рукою до землі. Джейк перекотився на інший бік і почав відчай­душно шукати рукою Юка. Уже перелякавшись було, що шала­пут зник, він нарешті намацав пальцями шовковисту шкурку. Юк пискнув і зацікавлено подивився на нього сонними очима.

— Все добре, — прошепотів Джейк. У горлі пересохло. — Поїз­да нема. Мені наснилося. Лягай спати, малюк.

— Юк, — погодився шалапут і знову заплющив очі.

Джейк перекотився на спину і дивився на зорі. «Блейн

не просто негідник, — подумав він. — Він небезпечний. Дуже небезпечний».

Так, можливо.

«Жодних “можливо”!» відчайдушно наполягала його свідомість.

Гаразд, Блейн — негідник, і це факт. Але в його іспитовому творі про Блейна говорилося ще дещо, правда ж?



Блейн — це правда. Блейн — це правда. Блейн — це правда.

Господи, я вже нічого не тямлю, — прошепотів Джейк. Він заплющив очі й за кілька секунд уже міцно спав. Більше цієї ночі йому нічого не наснилося.

17

Приблизно опівдні наступного дня вони зійшли на верхівку чер­гового схилу і вперше побачили міст через Сенд. Він перетинав річку там, де вона звужувалася, повертала на південь і текла повз місто далі.



— Господи Ісусе, — тихо сказав Едді. — Сьюз, тобі це нічого не нагадує?

— Так.


— А тобі, Джейку?

— Так... схоже на міст Джорджа Вашингтона.

— Стопудняк, — погодився Едді.

— Але що міст Джорджа Вашингтона робить у Цинциннаті? — спитав Джейк.

Едді уважно на нього подивився.

— Де-де, синку?

— Тобто в Серединному світі, — засоромився Джейк. — Ну ви розумієте.

Тепер Едді дивився на нього ще уважніше.

— А звідки ти знаєш, що це Серединний світ? Коли ми підійшли до дороговказа, тебе з нами не було.

Джейк запхав руки в кишені штанів і заходився зосереджено вивчати свої черевики.

— Уві сні бачив, — буркнув він. — Авжеж не через батьково­го турагента забронював.

Роланд торкнувся плеча Едді.

— Облиш його поки що.

Едді зиркнув на стрільця і кивнув.

Мандрівники ще трохи постояли, звикаючи до нового крає­виду. До обрисів міста на горизонті вони вже звикли, але міст тільки-но з’явився перед очима. Розпливчастий обрис на тлі полуденного неба, він мріяв на віддалі. Роланд зміг розріз­нити чотири блоки неймовірно високих металевих веж — по одному на кожному кінці мосту й два посередині. Між ними довжелезними арками вигиналися в повітрі гігантські троси. Між цими арками й підпорою мосту йшли численні мета­леві дроти — чи то інші линви, чи то металеві балки, Роланд не міг сказати напевно. Але також він побачив прогалини між ними і після тривалого споглядання збагнув, що міст уже не стоїть рівно.

— Я собі думаю, що он той міст невдовзі звалиться в річку, — сказав Роланд.

— Можливо, — неохоче протягнув Едді. — Але мені здаєть­ся, що не все так погано.

Роланд зітхнув.

— Не варто надміру сподіватися, Едді.

— І що б це могло означати? — Едді почув у власному голосі нотки роздратування, але було вже запізно — слова вирвалися.

— Це означає, що я хочу, аби ти довіряв власним очам, Ед­ді, от і все. Коли я був малим, у нас ходило одне прислів’я: «Тільки дурень вірить у те, що він спить, до того, як проки­неться». Розумієш?

В Едді на язиці крутилася ущиплива відповідь, але він пере­боров себе. Його просто дратувало, що Роланд уміє (ненавмис­не, він був у цьому впевнений, але це справи не полегшувало) змусити його відчути себе малолітнім бовдуром.

— Мабуть, розумію, — нарешті сказав він. — Це те саме, що й улюблене прислів’я моєї матінки.

— Яке?


— Сподівайся на краще, а очікуй гіршого, — кисло промим­рив Едді.

Роландове обличчя просяяло в усмішці.

— Вислів твоєї матері подобається мені більше.

— Але міст досі стоїть! — не стримавшись, вибухнув Едді. — Згода, він у не надто гарному стані. Мабуть, його вже тисячу років ніхто не оглядав і не ремонтував. Але ж він стоїть. Ціле місто стоїть! Невже це так погано — сподіватися, що ми знай­демо там якісь корисні речі? Або людей, які нас не пристре­лять, а нагодують і побалакають з нами, як ті старі в Річковому Перехресті? Що, скажеш, даремно сподіватися нате, що щастя нарешті повертається до нас лицем?

Запала мовчанка, в якій Едді дуже збентежився, бо раптом зрозумів, що виголосив цілу промову.

— Ні. — У Роландовому голосі бриніла доброта, та доброта, з якої Едді ніколи не переставав дивуватися. — Нічого погано­го в тому, щоб сподіватися, нема. — Він подивився на Едді та інших, наче людина, яка щойно отямилася після глибокого сну. — На сьогодні все. Станемо тут. Гадаю, настав час погово­рити, і ця розмова не буде короткою.

Стрілець зійшов зі шляху і, не озираючись, побрів крізь ви­соку траву. За мить інші рушили слідом.

До того дня, як вони зустріли в Річковому Перехресті старих, Роланд здавався Сюзанні подібним до героїв телешоу, які вона зрідка дивилася: Чейена, Людини-Рушниці і, звісно, їхнього прообразу — героя, якого називали «Дим від пострілу». Пере­дачі про останнього вона раніше, поки вони не з’явилися на телебаченні, слухала з татком по радіо (Сюзанна подумала про те, наскільки неприродною видалася б сама думка про радіо-драму Едді та Джейкові, й мимохіть усміхнулася — не тільки Роландів світ зрушив з місця). Вона досі пам’ятала, про що го­ворив диктор на початку кожної з цих радіозамальовок: «Лю­дина стає спостережливою... і трохи самотньою».

До Річкового Перехрестя Роланд здавався їй уособленням усіх цих персонажів. Він не був ані таким широкоплечим, ані таким високим, як шериф Ділон, а його обличчя радше нага­дувало Сюзанні стражденний вираз якогось втомленого пое­та, ніж суворе лице охоронця правопорядку з Дикого Заходу. Але все одно вона дивилася на нього як на реальне втілення того вигаданого захисника порядку з Канзасу, чия єдина місія в житті (крім, звісно, пропустити чарчину в салуні «Довга гіл­ляка» з друзями Доком і Кітті) полягала в тому, щоб Очистити Місто Від Покидьків.

Але в містечку вона зрозуміла, що Роланд — не просто коп, який об’їжджає на коні свій сюрреалістичний округ на краю світу. Він був дипломатом, посередником, можливо, навіть учителем. Але передусім він був солдатом тієї сили, яку ці лю­ди називали «білістю». В ній, на думку Сюзанни, зосереджу­валося усе те, що втримувало людей від убивства досить дов­го, аби за цей час з’явився бодай якийсь прогрес. Свого часу він був радше мандрівним рицарем, ніж людиною, яка вби­ває за винагороду. І в певному сенсі його час ще не закінчив­ся. Принаймні так вважали мешканці Річкового Перехрестя. Інакше навіщо їм ставати перед ним навколішки й просити благословення?

І тепер, у світлі цього нового розуміння, Сюзанна побачила, як мудро стрілець керував ними з того жахливого ранку у веле­мовному кружалі. Щоразу, коли вони починали розмову, яка могла б їх привести до обміну враженнями (а що могло бути природніше за тих обставин, враховуючи катастрофічне й не­поясненне видобування, яке пережило кожне з них?), з’являвся Роланд і так плавно скеровував розмову в інше річище, що ні­хто з них (навіть вона, активістка боротьби за громадянські пра­ва, яка чотири роки нічим іншим, крім цієї боротьби, не зай­малася) не помічав, що він робить.

Сюзанна, здається, зрозуміла причину — він хотів дати Джей­кові час одужати. Втім, розуміння стрільцевих мотивів аж ніяк не змінювало її власних відчуттів — подиву й розчарування від того, як спритно він з ними повівся. їй згадалося, що сказав Ендрю, її шофер, незадовго до того, як Роланд витяг її в цей світ. Щось там було про президента Кеннеді, останнього стрільця за­хідного світу. Тоді вона підняла Ендрю на клини, але тепер, здається, почала розуміти. В Роланді було значно більше від Джона Фіцджеральда Кеннеді, ніж від Мета Ділона. Вона підозрю­вала, що Роланд не володів такою багатою уявою, як Кеннеді, але що стосується романтики... відданості... харизми...

«І хитрості, — подумала вона. — Не забувай про хитрість».

І зненацька, сама собі дивуючись, розсміялася.

Роланд сидів на землі, схрестивши по-турецькому ноги. Він здивовано підняв брови й повернувся в її бік.

— Щось смішне?

— Так, дуже. Скажи-но мені — скількома мовами ти во­лодієш?

Замислившись на мить, стрілець відповів:

— П’ятьома. Колись я дуже добре володів селліанським діа­лектом, але зараз геть усе позабував, крім лайки.

Сюзанна ще раз від душі розсміялася: щиро й радісно.

— Який же ти хитрий, Роланде, — сказала вона. — Мов той лис.

А от Джейк по-справжньому зацікавився.

— Скажи матюк по-стреліанському, — попросив він.

— Селліанському, — виправив Роланд. Він знову замислив­ся, а потім дуже швидко й плавно щось пролопотів. Едді здало­ся, що він полоще горло якоюсь дуже густою рідиною, напри­клад кавою, яка вистояла цілий тиждень. Сказавши це, Роланд всміхнувся.

Джейк всміхнувся у відповідь.

— А що це означає?

Роланд обійняв хлопчика за плечі, а потім знову опустив руку.

— Це означає, що нам є про що поговорити.

19

— Ми КА-ТЕТ, — почав Роланд, — тобто гурт людей, пов’язаних долею. Мислителі мого краю колись казали, що ка-тет може зруйнувати тільки смерть або зрада. А Корт, мій великий учи­тель, вважав, що, оскільки смерть і зрада — це спиці в колесі ка, то ніхто й ніщо не зможе розірвати такий союз. І з роками я дедалі більше схилявся до Кортової думки. Кожен член ка­тету — як шматочок головоломки. Сам по собі він загадка, а от коли їх усі зібрати докупи, то виходить картинка... чи частина картинки. Для створення цілої картини може знадобитися ба­гато ка-тетів. Не дивуйтеся, коли виявиться, що ваші життя раніше перетиналися, але ви самі досі про це не здогадувалися. Насамперед, кожне з вас може читати думки інших...



— Що? — вигукнув Едді.

— Так, це правда. Ви настільки природно обмінюєтесь дум­ками, що навіть не усвідомлюєте цього. Мені легше це побачи­ти, бо я не зовсім належу до вашого ка-тету... можливо, тому, що я з іншого світу... і тому не можу брати повноцінну участь у обміні думками. Але я можу подумки передавати вам інфор­мацію. Сюзанно... пам’ятаєш, як було тоді, в кружалі?

— Так. Ти сказав відпустити демона тоді, коли ти це нака­жеш. Але сказав не вголос.

— А ти, Едді? Пам’ятаєш ту мить, коли на ведмежій галявині на тебе кинувся механічний кажан?

— Так. Ти скомандував: «Лягай!»

— Едді, він зробив це, не розтуляючи рота, — сказала Сюзанна.

— Нічого подібного! Ти це прогорлав! Я ж чув!

— Так, я кричав, але подумки. — Стрілець повернувся до Джейка. — А ти пам’ятаєш? Там, у будинку?

— Дошка не хотіла відриватися, і ти наказав мені спробувати підняти іншу. Але ж, Роланде, якщо ти не можеш читати мої думки, то звідки ти взнав, що я в біді?

— Я побачив. Чути не чув, але побачив — зовсім трішки, на­че крізь брудну шибу. — Він по черзі обводив їх поглядом. — Ця близькість і обмін думками називається кхеф. Це слово мовою Старого світу означає дуже багато. Вода, народження і життєва сила — ось лише три його значення. Затямте це. По­ки що це все, що мені від вас потрібно.

— А хіба можна затямити те, у що не віриш? — спитав Едді.

Роланд усміхнувся.

— Просто треба хотіти зрозуміти.

— Це я можу.

— Роланде? — То був Джейк. — Як ти гадаєш, Юк може на­лежати до нашого ка-тету?

Сюзанна посміхнулася. Але Роланд залишався серйозним.

— Поки що я навіть припустити таке не готовий. Але, Джей­ку, мушу тобі зізнатися, що я багато думав про твого пухнас­того друга. Ка підпорядковується не все на світі, і трапляють­ся випадковості... але випадкова поява пухнастика-шалапута, який досі пам’ятає людей, здається мені не такою вже і випад­ковою.

Він по черзі подивився на кожного зі своїх друзів.

— Я почну. Наступним говоритиме Едді, починаючи з того місця, на якому я закінчу. Потім Сюзанна. Джейку, ти говори­тимеш останнім. Домовились?

Вони закивали.

— Гаразд, — сказав Роланд. — Ми ка-тет — один з багатьох. Починаймо.

Розмова тривала до заходу сонця. Перервали вони її тільки раз: щоб перекусити. І на час її закінчення Едді почувався так, наче витримав дванадцять раундів на ринзі з Реєм «Красунчиком» Леонардом. Він більше не мав сумнівів у тому, що у них, як це назвав Роланд, спільний кхеф. Здавалося, вони з Джейком про­живали життя один одного уві сні, наче вони були двома поло­винками одного цілого.

Роланд почав із того, що трапилося під горами, коли обірва­лося перше Джейкове життя. Розповів про свою розмову з чо­ловіком у чорному, і завуальовані Волтерові слова про Звіра й про того, кого він називав Вічним Чужинцем. Розповів про дивний страхітливий сон, у який він потім поринув, сон, що в ньому Всесвіт потонув у спаласі дивовижного білого світла. І про те, як наприкінці того сну з’явилася єдина пурпурова тра­винка, яка заповнила собою все.

Едді скоса глянув на Джейка і був вражений: вираз хлопчи­кових очей вочевидь свідчив про те, що він усе знає й розуміє.



21

Свого часу хворий Роланд марив уривками цієї історії, тож Ед­ді вже дещо знав. А от для Сюзанни оповідь була новою, і вона слухала, затамувавши подих. Коли Роланд повторював те, що йому розповідав Волтер, їй ввижалися відблиски власного сві­ту, наче відбиття в розбитому дзеркалі: автомобілі, рак, ракети на Місяць, штучне запліднення. Вона гадки не мала, хто такий Звір, але щодо Вічного Чужинця мала свій здогад: так називали Мерліна, чарівника, який нібито допоміг королю Артуру зро­бити кар’єру. Як казала Аліса, все дивасніше і дивасніше.

Роланд розповів, як він прокинувся, і виявилося, що Волтер мертвий уже багато років. Якимось чином час прокрутився вперед — на сто, а може, й на п’ять сотень років. У німому за­хваті Джейк слухав історію про те, як стрілець дійшов до берега

Західного моря, як він втратив два пальці на правій руці і як видобув Едді та Сюзанну, перш ніж зустрітися з темним третім — Джеком Мортом.

Стрілець дав знак Едді, і той почав з появи велетенського ведмедя.

— Шардик? — перебив його Джейк. — Але ж це так книжка називається! Книжка з нашого світу! Письменника, який ще ту, знамениту написав, про кроликів...

— Річард Адамс! — вигукнув Едді. — А та, що про кроликів, називалася «Кораблик на воду!» А я ще думав: ну звідки мені відоме це ім’я?! Але як таке може бути, Роланде? Як це так, що люди в твоєму світі знають про те, що діється в нашому?

— Але ж для цього є двері, хіба ні? — відповів Роланд. — Ми вже їх бачили. Цілих чотири штуки. Гадаєш, раніше їх не існу­вало і більше ніколи не буде?

— Але ж...

— Ми всі бачили, що в моєму світі є багато від вашого, а ко­ли я був у вашому місті, Нью-Йорку, то бачив там сліди мого світу. Я бачив стрільців. Здебільшого вони були мляві й сонні, але все одно залишалися стрільцями — членами свого старо­давнього ка-тету.

— Роланде, то були просто копи. Ти їх обставив на раз.

— Тільки не останнього. Коли ми з Джеком Мортом спусти­лися на станцію підземної залізниці, той останній мало не вколошкав мене. Якби не сліпий випадок — у Морта був такий дивний кремінь, з кресалом, — то він би свого досяг. Я бачив його очі... Він пам’ятав обличчя свого батька. І, як на мене, дуже добре пам’ятав. А ще... пам’ятаєш назву Балазарового ніч­ного клубу?

— Авжеж, — з тривогою в голосі сказав Едді. — «Похила ве­жа». Але це могло бути випадково. Ти ж сам сказав, що не все в світі підпорядковується ка.

Роланд кивнув.

— Ти справді подібний до Катберта. Пригадую, коли ми бу­ли ще малими, він сказав одну річ. Ми збиралися погратися на

цвинтарі опівночі, але Алан не хотів з нами йти. Він сказав, що боїться образити тіні своїх батьків. Катберт ще тоді глузував з нього. Сказав, що не повірить у привидів, доки не спробує одного на зуб.

— Молодець! — вигукнув Едді. — Браво!

Роланд усміхнувся.

— Я так і думав, що тобі сподобається. Хай там як, облишмо поки що цього привида. Розповідай далі.

Едді розповів про видіння, яке було йому, коли Роланд уки­нув щелепу в багаття — видіння про троянду і ключ. Розповів про свій сон і про те, як він крізь двері «Делікатесів від Тома та Джері» вийшов просто на трояндове поле, на якому височіла похмура вежа кольору сажі. Про чорноту, що витікала з вікон, згромаджуючись у небі над головою. Зараз Едді звертався без­посередньо до Джейка, бо хлопчик слухав його жадібно і з по­дивом, і подив невпинно зростав. Едді намагався бодай трохи передати те почуття піднесення й жаху, яким був просякнутий той сон, і в очах слухачів бачив, що йому це вдалося краще, ніж можна було сподіватися... або ж вони теж бачили такий сон.

Він розповів, як вони пішли Шардиковою стежиною до Пор­талу Ведмедя і що, притуливши голову до дверей, він мимохіть згадав той день, коли вмовив брата піти до Датч-Гіл подивити­ся на Маєток. У своїй розповіді він також не оминув чашку й гол­ку і те, що голка стала непотрібною, щойно вони збагнули, що Промінь впливає на все, чого торкається, навіть на птахів у не­бі, тож його можна легко побачити.

У цьому місці нитку оповіді підхопила Сюзанна. Поки вона розповідала про те, як Едді почав різьбити ключ, Джейк ліг на спину і, підклавши під голову руки, дивився на хмари, що повіль­но пливли своїм прямим шляхом на південний схід, у бік міста, їхня впорядкованість свідчила про присутність Променя так са­мо чітко, як дим із димоходів показує напрям вітру.

Сюзанна закінчила на тому, як вони врешті-решт видобули Джейка у цей світ, перекривши роздвоєний плин спогадів хлоп­чика й Роланда так само різко, як Едді хряснув дверима у веле­мовному кружалі. Єдине, про що вона промовчала, насправді ще не було доведено життям... принаймні, поки що. Врешті-решт, вранці її не нудило. А те, що один раз не було місячних, ще нічого не означало. Як сказав би Роланд, це вже зовсім інша історія, і її краще залишити на наступний раз.

Втім, закінчивши розповідь, Сюзанна зрозуміла, що понад усе прагне забути слова Тітоньки Таліти, які та вимовила, коли Джейк сказав, що тепер цей світ став йому домівкою: «Тоді не­хай над тобою змилостивляться боги. Бо сонце в цьому світі хи­литься до заходу. І невдовзі воно сяде навіки».

— А зараз твоя черга, Джейку, — сказав Роланд.

Джейк сів і подивився в бік Лада, де у вікнах веж, що височі­ли на заході міста, вигравали промені вечірнього сонця, пере­творюючи шибки на золоті аркуші.

— Це все божевілля, — пробурмотів він, — але є й щось ро­зумне. Це наче сон, коли прокидаєшся.

— Може, ми якось допоможемо тобі знайти сенс? — спитала Сюзанна.

— Може, й допоможете. Ви точно можете мені допомогти подумати про поїзд. Я вже втомився сам думати про те, в чому сенс Блейна. — Він зітхнув. — Ви знаєте, що витерпів Роланд, коли жив одночасно двома життями, тож я можу це пропусти­ти. Навряд чи я зможу пояснити, як воно. Та я й не хочу цього робити. Було важко. Мабуть, краще вже почати з Іспитового Твору, бо саме після нього я перестав сподіватися, що рано чи пізно це все просто минеться. — Джейк обвів усіх безрадісним поглядом. — Це тоді я остаточно здався.

22

Поки Джейк говорив, на землю опустилися сутінки.



Він розповів усе, що зміг пригадати, починаючи з твору «Що таке правда і як я її розумію» і закінчуючи чудовиськом, яке охороняло двері й буквально вийшло зі стін, щоб напасти на нього. Всі троє слухали уважно, не перебиваючи.

Коли хлопчик закінчив, Роланд повернувся до Едді. Його очі іскрилися від змішаних почуттів, які Едді спочатку прийняв за подив. Але потім він збагнув, що це сильне збудження... і водно­час страх, що зачаївся десь у надрах душі. В Едді аж у роті пере­сохло. Бо якщо Роланд боїться...

— То як, Едді, ти досі сумніваєшся, що наші світи взаємо­діють?

Едді похитав головою.

— Звісно, ні. Я йшов тією самою вулицею, причому йшов у його одязі! Але... Джейку, можна подивитися ту книжку? «Чарлі Чух-Чух»?

Джейк простягнув руку до наплічника, але Роланд його зупинив.

— Ще не час, — сказав він. — Повернися до пустиря, Джей­ку. Розкажи про нього ще раз. І спробуй нічого не випустити.

— Може, ти мене загіпнотизуєш? — нерішуче запропонував Джейк. — Як тоді, на придорожній станції.

Роланд заперечно похитав головою.

— У цьому нема потреби. Те, що сталося з тобою на пусти­рі, — найважливіша подія в усьому твоєму житті, Джейку. В на­ших життях. Тож ти можеш згадати все.

І Джейк повторив свою розповідь. Всі чудово розуміли: те, що він пережив на пустирі, де колись стояла делікатесна Тома й Джері, було потаємним серцем їхнього спільного ка-тету. В тому сні, який бачив Едді, будинок, де розташовувалися «Ви­шукані делікатеси», ще не знесли. В Джейковій дійсності його зрівняли з землею. Але в обох випадках те місце мало величез­ну магічну силу. Роланд теж не сумнівався, що пустир, всипа­ний битою цеглою і склом, був іншим втіленням того, що Сю­занна називала Буєраками, а також майданчика з кістками, який він бачив наприкінці свого видіння.

Повільно переказуючи цю частину своєї історії вдруге, Джейк збагнув, що стрілець казав правду: він досі пам’ятав усе до найдрібніших деталей. І спогади були такими яскравими, що йому вже почало здаватися, ніби він переживає все знову. Він роз­

повів їм про щит, на якому було написано, що на місці колиш­ньої делікатесної тепер буде елітний житловий будинок «Зато­ка черепахи». Джейк навіть пригадав і прочитав уголос віршик, написаний фарбою з балончика на паркані:

ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви,

На собі вона тримає світ людви.

Хочеш побігати і погратися?

До ПРОМЕНЯ спробуй сьогодні дістатися.

— Думи її приязнії линуть неквапливо, і до всіх нас ставиться дуже шанобливо... — пробурмотіла Сюзанна. — Так, Роланде?

— Що? — спитав Джейк. — Що так?

— Це віршик, який я знаю з дитинства, — відповів Роланд. — Це ще одне свідчення зв’язку, і він нам про щось говорить. Хоча я не впевнений, що це нам потрібно... втім, ніхто не знає, коли йому станеться в нагоді те чи те знання.

— Дванадцять порталів, поєднаних шістьома Променями, — сказав Едді. — Ми почали з Ведмедя. Іти нам треба тільки до середини — до Вежі. Але якби ми пройшли увесь шлях і вийшли на тому боці, то там би був портал Черепахи, правда ж?

Роланд кивнув.

— Авжеж.

— Портал Черепахи, — задумливо протягнув Джейк, пере­кочуючи слова в роті, наче смакував їх. І перейшов до завер­шальної частини історії, розповівши про прекрасний хор, від­чуття, що його оточують лиця, оповідки й історії, а також про те, як у ньому міцніла віра, що він набрів на місце, де, схоже, знаходиться центр усього сущого. І наостанок він розповів про те, як знайшов ключ і побачив троянду. Від повноти спогадів Джейк плакав, хоча, здавалося, сам цього не відчував.

— Коли вона розтулила пелюстки, я побачив серцевину — вона була така яскраво-жовта, що годі й словами передати. Спершу я подумав, що то пилок, а яскравий він такий тому, що все на тому пустирі здавалося яскравим. Навіть старі цукеркові обгортки й пляшки з-під пива скидалися на найгарніші в світі

картини. Та тільки потім я втямив, що то було сонце. Я знаю, що це якась маячня, але нічого не вдієш. Тільки там було не од­не сонце. Воно було...

— Сонце з багатьох сонць, — пробурмотів Роланд. — Все, що справжнє.

— Так! А ще воно було і правильне, і неправильне водночас. Я не можу пояснити, що з ним було не так, але я це відчував. Так, наче всередині одного серця билося інше і це інше серце було хворе. Або заражене. А потім я зомлів.

23

— Роланде, ти ж бачив уві сні те саме, так? — тихо спитала Сю­занна. В її голосі бринів побожний трепет. — Та травинка, яку ти побачив наприкінці... ти подумав, що вона пурпурова, бо во­на була забризкана фарбою.



— Ти не розумієш, — сказав Джейк. — Вона справді була пур­пурова. Коли я побачив її такою, якою вона є, то вона була пур­пурова. Такої трави я ніколи не бачив. А фарба була лише мас­куванням. Так само охоронець дверей замаскувався під старий порожній будинок.

Нижній край сонця торкнувся обрію. Роланд попросив Джей­ка показати їм «Чарлі Чух-Чуха» і прочитати книжку вголос. Джейк видобув її з наплічника і передав по колу. Едді з Сюзан­ною дивилися на обкладинку довго-предовго.

— У мене така була в дитинстві, — нарешті сказав Едді ціл­ковито впевненим тоном. — Але загубив, коли ми переїжджали з Квінса до Брукліну. Мені тоді й чотирьох рочків не виповни­лося. Але картинку на обкладинці я пам’ятаю. Вона викликала в мене такі самі почуття, як і в тебе, Джейку. Не подобалася мені. Не було до неї довіри.

Сюзанна підвела погляд на Едді.

— У мене теж вона була. Я добре запам’ятала дівчинку, яку звали так само, як і мене... хоча тоді це було моє друге ім’я. І до поїзда я ставилася так само, як ви. Не любила і не довіряла. —

Перед тим, як передати книжку Роландові, вона постукала по картинці на обкладинці. — Я думала, що ця усмішка — одна ве­лика фальшивка.

Роланд кинув на книжку побіжний погляд і знову подивився на Сюзанну.

— Ти свою теж загубила?

— Так.

— Здається, я навіть знаю, коли це сталося, — сказав Едді.



Сюзанна кивнула.

— Не сумніваюся, що знаєш. Це сталося після того, як той чоловік скинув мені на голову цеглину. Коли ми їхали на пів­ніч, на весілля Синьої Тітки, книжка ще була в мене. Я читала її в поїзді. Пам’ятаю це, бо я весь час питала в тата, чи нас везе Чарлі Чух-Чух. Насправді я не хотіла, щоб нас віз Чарлі, бо нам треба було в Елізабет, штат Нью-Джерсі, а Чарлі міг нас завезти куди завгодно. Він скінчив тим, що катав людей довкола яко­гось іграшкового села, так, Джейку?

— Так, тільки то був парк розваг.

— Так, звісно. В кінці книжки є картинка, на якій він катає дітлахів, правда ж? Вони наче всі голосно сміються, та тільки я завжди думала, що вони кричать: «Випустіть нас!»

— Так! — вигукнув Джейк. — Саме так! Я теж так подумав!

— Я боялася, що Чарлі завезе нас не до тітоньки на весілля, а кудись у свій барліг і ми більше ніколи не повернемося додо­му, бо він нас не випустить.

— А ти й не повернешся більше додому, — пробурмотів Едді й нервово скуйовдив собі волосся.

— Увесь час, поки ми їхали на тому поїзді, я не випускала книжки з рук. Я навіть пам’ятаю, що думала: якщо він спробує нас викрасти, я вириватиму з неї сторінки, поки він не зупиниться. Але, звісно, ми приїхали туди, куди треба було, до того ж вчасно. Тато навіть підвів мене до локомотива, щоб я побачила двигун. То був дизель, а не паротяг, і, пригадую, я дуже цьому зраділа. А тоді, після весілля, Морт скинув мені на голову цеглину, і я ду­же довго лежала в комі. А книжку про Чарлі Чух-Чуха відтоді

більше не бачила. Дотепер. — Помовчавши, вона додала: — Джейку, твоя книжка могла колись належати мені. Або Едді.

— Ага, мабуть, так і є, — сказав Едді. Його обличчя було блі­де й урочисте... а потім він вишкірився на всі кутні, як хлоп’я. «ЧЕРЕПАХУ уяви, здорова до неба, Промінь сраний — це все, що нам треба».

Роланд кинув погляд на захід.

— Сонце сідає. Джейку, прочитай історію, поки ще не темно.

Джейк відкрив першу сторінку, показав їм картинку, на якій

був зображений Машиніст Боб у кабіні Чарлі, й почав читати:

— Боб Брукс служив машиністом у Залізничній Компанії Се­рединного світу. Працював він на перегоні «Сен-Луїс — Топіка»...

24

— ...А діти досі чують, як Чарлі Чух-Чух тихим і хрипким голо­сом наспівує свою стару пісеньку, — закінчив Джейк. Він по­казав усім останню картинку — щасливих дітей, які насправді начебто кричали — і закрив книжку. Сонце вже сіло, і небо на заході набрякло багрянцем.



— Ну, насправді все не зовсім так, — сказав Едді, — більше нагадує сон, у якому вода часом тече вгору, а не вниз. Але збігів цілком досить, щоб я обдзюрився від страху. Це ж Серединний світ — територія Чарлі. Тільки звуть його тут зовсім не Чарлі. Тут він Блейн Моно.

Роланд дивився на Джейка.

— А ти як гадаєш? — спитав він. — Може, варто обійти міс­то? Триматися подалі від того поїзда?

Джейк опустив голову і замислився, відсторонено погладжу­ючи густу шовковисту шкурку Юка.

— Я б залюбки, — нарешті сказав він. — Але якщо я правиль­но розумію, що таке ка, то навряд чи нам це вдасться.

Роланд кивнув.

— Якщо це ка, то питання про те, вдасться нам чи не вдас­ться, навіть не стоїть. Якщо ми спробуємо обійти місто, обста­вини все одно змусять нас повернутися. У таких випадках краще негайно скоритися, ніж відкладати це на потім. Що думаєш, Едді?

Едді розмірковував так само довго і ретельно, як і Джейк. Він не хотів мати нічого спільного з балакучим поїздом. Як би там його не називали: Чарлі Чух-Чухом чи Блейном Моно, — все, що розповів і прочитав їм Джейк, волало про те, що на них може чекати невідворотна лажа. Але їм треба було подолати величез­ну відстань, і десь наприкінці цієї дороги знаходилося те, заради чого вони йдуть. І тут Едді здивовано збагнув, що точно знає, про що думає і чого хоче. Він підвів голову і вперше за той дов­гий час, відколи з’явився в цьому світі, подивився просто у вічі стрільцеві. Світло-карі очі проти блідо-голубих.

— Я хочу постояти на тому трояндовому полі і хочу побачи­ти Вежу, яка на ньому стоїть. Я не знаю, що буде далі. Можли­во, наші тіла поховають і хтось попросить не приносити квітів на наші могили. Та мені байдуже. Я хочу прийти на те поле. Схо­же, мені по цимбалах, навіть якщо той Блейн — диявол, і поїзд на шляху до Вежі перетинає пекло. Я голосую за те, щоб іти.

Роланд кивнув і повернувся до Сюзанни.

— Мені Темна Вежа не снилася, — сказала вона, — тож я можу вирішити для себе це питання на рівні «хочу — не хочу»... мабуть, ви б так це назвали. Але я вже вірю в ка. До того ж, я не така тупа, щоб не помічати, коли хтось лупить мене по голові кісточками пальців і каже: «Йди туди, ідіотко». А ти, Роланде? Що думаєш ти?

— Я думаю, що годі вже на сьогодні розмов. Час перенести їх на завтра.

— А як же «Загадки й головоломки на будь-чий смак»? — спи­тав Джейк. — Не хочете подивитися?

— Іншим разом. Для цього ще буде день, — сказав Роланд. — А зараз лягаймо спати.

25

Але стрілець ще довго лежав без сну. І коли знову ритмічно застукотіли барабани, він підвівся й пішов назад тією дорогою,



якою вони туди добулися. А прийшовши, став і дивився на міст та місто. Сюзанна не помилилася: він справді був дипломатом і знав, що поїзд буде наступним етапом їхньої мандрівки з тієї самої миті, як уперше про нього почув... але водночас він від­чував, що вчинить нерозумно, якщо оголосить це привселюд­но. Ніхто не любить примусу, а надто Едді. Коли він відчував, що його змушують, то просто опускав голову, впирався нога­ми, жбурлявся дурними жартиками, словом, комизився, як той мул. Цього разу він хотів того самого, що й Роланд, але все од­но якби Роланд сказав «стрижено», Едді б відповів «голено», і навпаки. З ним краще було діяти обережно і питати замість наказувати.

Він розвернувся, щоб іти до табору... і рука сама опустилася на руків’я револьвера, бо на узбіччі дороги бовваніла, роздив­ляючись його, якась темна фігура. Він не витяг револьвер, але був дуже близько до цього.

— А я все думав, чи зможеш ти заснути після цієї маленької вистави, — сказав Едді. — Мабуть, відповідь «ні».

— Я не чув, як ти підійшов, Едді. Ти швидко вчишся... та тільки цього разу за успіхи в навчанні ти міг легко отримати кулю в живіт.

— Ти мене не почув, бо твій розум зайнятий різними думка­ми. — Він підійшов до стрільця, і навіть у пітьмі, освітлюваній лише зірками, Роланд побачив, що надурити Едді йому так і не вдалося. Він відчував до Едді дедалі більшу повагу. Так, Едді справді нагадував Катберта, але багато в чому він уже ви­передив стрільцевого друга дитинства.

«Не варто його недооцінювати, — подумав Роланд. — Інак­ше я дуже ризикую. А якщо я його підведу чи зроблю щось таке, через що він вважатиме мене обманщиком, то цілком може бу­ти, що він мене вб’є».

— Про що ти думаєш, Едді?

— Про тебе. Про нас. Я хочу, щоб ти дещо собі затямив. До­сі я вважав, що ти це вже знаєш, але після того, що було сього­дні ввечері, я вже сумніваюся.

— То скажи мені. — І він знову подумав: «Як же він схожий на Катберта!»

— Ми з тобою тому, що так має бути — це твоє трикляте ка. Але є ще одна причина: ми з тобою, бо ми цього хочемо. Ми з Сюзанною так вирішили, і я певен, що Джейк теж так думає. У тебе непогані мізки, мій старий напарнику з кхефу, але ти, мабуть, тримаєш їх у бомбосховищі, бо часом пробитися туди ой як непросто. Я хочу побачити її, Роланде. Второпав, про що я? Я хочу побачити Вежу. — Він пильно подивився Роландові в обличчя, але, мабуть, не побачив там того, на що сподівався, і зробив роздратований жест руками. — Я хочу сказати: відпус­ти мої вуха.

— Відпустити твої вуха?

— Ага. Не треба мене більше тягти. Тепер я йду, бо сам цього хочу. Ми всі цього хочемо. І якщо сьогодні вночі ти помреш уві сні, то ми тебе поховаємо і підемо далі. Хай навіть ми недовго про­тримаємося, але помремо на шляху Променя. Тепер второпав?

— Так. Тепер так.

— Ти кажеш, що розумієш мене, і здається, так воно і є... але чи віриш ти мені, ось у чім питання?

«Звісно, — подумав стрілець. — Куди тобі ще йти, Едді, в цьому чужому для тебе світі? І що ще робити? Фермер із тебе, так би мовити, поганенький».

Але думати так — низько й нечесно з його боку, і Роланд це розумів. Принижувати свободу волі, плутаючи її з ка, — це гір­ше, ніж блюзнірство. Це нудно й тупо.

— Так, — сказав він. — Я вірю тобі. Душею присягаю — вірю.

— Тоді годі поводитися так, наче ми отара овець, а ти чабан, який нас поганяє ціпком, щоб ми, нерозумні, бува, не подрі­ботіли в болото. Покажи нам, що в тебе на душі. Якщо нам су­дилося загинути в місті чи на тому поїзді, то я хочу помирати, знаючи, що я був не просто пішаком у твоїй грі.

Роланд відчув, як щоки заливає хвиля гніву, але йому ніколи не вдавалося ошукати самого себе. Він сердився не тому, що Едді був неправий, а тому, що Едді побачив його наскрізь. Весь

цей час Роланд спостерігав, які успіхи він робить, як відда­ляється од своєї в’язниці — і Сюзанна також, бо вона теж була ув’язнена, — та все одно його душа ніяк не могла прийняти очевидного. Вона прагнула й далі вважати їх іншими, нижчими за стрільця істотами.

Роланд глибоко вдихнув.

— Я благаю прощення, стрільцю.

Едді кивнув.

— Невдовзі на нас налетить ураган проблем... я це передчу­ваю. І мені дуже страшно. Але це не твої проблеми, а наші, й ми самі з ними впораємося. Згода?

— Так.

— Як ти гадаєш, у місті нам буде дуже непереливки чи тільки трішки?



— Не знаю. Знаю тільки, що нам треба захистити Джейка, бо Стара Тітонька сказала, що його зажадають обидва ворожі та­бори. Частково все залежить від того, чи швидко ми знайдемо той поїзд. А вже коли знайдемо, то багато залежатиме від того, що станеться далі. Якби в нашому гурті було ще двоє, то я б по­садив Джейка в рухомий ящик і приставив до нього охоронців з револьверами по обидва боки. А так нам доведеться йти вер­вечкою — я перший, за мною Сюзанна на візку, який штовха­тиме Джейк, а замикатимеш ти.

— Що на нас там чекає, Роланде?

— Спробуй здогадатися.

— Не можу.

— Можеш. Ти не знаєш міста, але знаєш, як поводилися лю­ди в твоєму світі відтоді, як усе почало руйнуватися. То на що нам слід очікувати?

Роланд повернув голову в той бік, звідки долинав безперерв­ний бій барабанів, і замислився.

— Можливо, нічого страшного не буде. Гадаю, їхні солдати вже старі й втратили бойовий запал. Можливо, твої сподівання справдяться і дехто з них навіть допоможе нам, як це зробив ка-тет з Річкового Перехрестя. Може статися, що ми взагалі їх

не побачимо. Вони помітять нас і наші револьвери, поховають носи і не чіплятимуться. Якщо ж ні, то я сподіваюся, що вони порснуть у різні боки, як щури, коли ми кількох підстрелимо.

— А якщо вони вирішать влаштувати бійку?

Роланд похмуро всміхнувся.

— Тоді, Едді, ми всі згадаємо обличчя наших батьків.

Побачивши, як зблиснули в темряві очі Едді, Роланд іще раз

мимохіть згадав Катберта — Катберта, який якось сказав, що повірить у привидів, тільки коли спробує одного на зуб, Кат­берта, з яким вони колись кришили хліб під шибеницею.

— Я на всі твої питання відповів?

— Нєа. Але цього разу ти грав зі мною по-чесному.

— Тоді добраніч, Едді.

— Добраніч.

Едді розвернувся і пішов геть, а Роланд стояв, проводжаючи його поглядом. Зараз він дослухався, тож міг розрізнити кроки Едді... та все одно вони були ледве чутними. Час було поверта­тися й самому, але стрілець іще раз наостанок глянув туди, де в темряві лежало місто Лад.



Для них він один із тих, кого стара називала Юнами. Вона ска­зала, що забрати його зажадають обидва табори.

Ти більше мене не покинеш ? Не даси мені впасти ?

Ні. Більше ніколи не покину.

Але йому було відомо те, чого не знали його супутники. І ма­буть, після тієї розмови, яка щойно відбулася в них з Едді, вар­то їм розповісти... але він знав, що триматиме це знання в собі ще деякий час.

Старою мовою, якою колись спілкувалися між собою меш­канці різних країв його світу, слова, такі як кхеф і ка, здебіль­шого мали багато значень. Проте слово «чар» — чар, як у Чарлі Чух-Чуха, — було однозначним.

Чар означало смерть.



РОЗДІЛ 5


МІСТ І МІСТО

1

За три дні вони натрапили на рештки розбитого аероплана.



Першим на нього показав Джейк. Коли ранок був у розпалі, він помітив спалах світла на віддалі, миль за десять, неначе там у траві лежало дзеркальце. Підійшовши ближче, вони побачили на узбіччі Великого Шляху щось велике й темне.

— Схоже на мертвого птаха, — сказав Роланд. — Великого птаха.

— То не птах, — відповів Едді. — То аероплан. А світло — це сонце, що відбивається від скла ліхтаря.

А ще за годину вони мовчки стояли на узбіччі, споглядаючи старі руїни. На прогнилому фюзеляжі, нахабно витріщаючись на новоприбулих, сиділи три вгодовані ворони. Джейк підняв з узбіччя камінець і пожбурив ним у птахів. Невдоволено кар­каючи, ворони насилу здійнялися в повітря.

Одне крило зламалося, коли літак падав, і тепер лежало не­подалік, наче трамплін для стрибків у воду посеред високої тра­ви. Решта літака не дуже постраждала. Скло ліхтаря тріснуло в усібіч, коли об нього вдарилася голова пілота. На тому місці лишилася велика пляма кольору іржі.

Юк подріботів туди, де з трави здіймалися три іржаві лопаті пропелера, понюхав їх і притьмом побіг назад до Джейка.

У кабіні пілота сиділа висхла мумія у м’якому шкіряному ком­бінезоні й шоломі, з якого стирчав шпичак. Губ у мумії не було,

зуби випиналися в передсмертній гримасі відчаю. Пальці, які колись були товстими, мов сосиски, зараз перетворилися на вкриті шкірою кістки, що стискали штурвал. На скроні в тому місці, де пілот вдарився головою об ліхтар, лишилася западина. А зеленувато-сірі патьоки, що вкривали ліву щоку, як здогадав­ся Роланд, колись були мозком. Голова мертвого була нахилена назад, так, наче він навіть у момент смерті не сумнівався, що зможе знову злетіти в небо. Вціліле крило літака стирчало над густою травою. Поблякла емблема на ньому зображала кулак, що стискав блискавку.

— Схоже, Тітонька Таліта помилялася, а старий альбінос мав рацію, — побожно сказала Сюзанна. — Мабуть, це Давид Сприт­ний, принц-ізгой. Роланде, поглянь, який він великий. Мабуть, його довелося намастити жиром, щоб запхати в кабіну!

Роланд кивнув. Від спеки й часу тіло чоловіка в кабіні ме­ханічного птаха зменшилося в розмірах, і тепер він був просто скелетом, обтягнутим сухою шкірою, але все одно було видно, які широкі в цього чоловіка плечі і яка масивна розтрощена голова.

— Так загинув Лорд Перт, — сказав стрілець, — і земля здригнулася, коли він впав.

Джейк питально на нього поглянув.

— Це зі старої поеми. Лорд Перт був велетнем, який виру­шив на війну, битися з тисячею людей. Але не встиг він поки­нути свої землі, як у нього поцілив камінцем якийсь хлопчак. Просто в коліно. Він перечепився, важкі обладунки потягли його вниз, і, падаючи, він зламав собі карк.

— Це схоже на нашу легенду про Давида й Голіафа, — сказав Джейк.

— Пожежі не було, — відзначив Едді. — Б’юся об заклад, у нього закінчилося пальне, заглух двигун, і він спробував сісти на дорогу. Хай навіть він був ізгоєм і варваром, але сміливості в нього було хоч греблю гати.

Роланд кивнув і перевів погляд на Джейка.

— Ти не боїшся цього видовища?

— Ні. Мені було б страшно, якби він ще... ну, розкладався. — Від мертвого в кабіні аероплана Джейків погляд помандрував до міста. Зараз Лад був значно ближче і чіткіше вирізнявся на тлі неба. І хоча вони бачили, що шибки в багатьох вікнах веж розбиті, Джейка, так само, як і Едді, не полишала надія знайти там бодай якусь допомогу. — Б’юся об заклад, що безлад у місті почався після того, як він зник.

— Гадаю, ти виграв, — сказав Роланд.

— Знаєте що? — Джейк знову уважно роздивлявся літак. — Люди, які побудували це місто, могли самі робити аероплани, але я певен, що цей — наш, з нашого світу. У п’ятому класі я пи­сав роботу про повітряні баталії. Здається, я впізнаю цей літак. Роланде, можна я підійду ближче?

Роланд кивнув.

— Я піду з тобою.

Разом вони пішли до літака. Висока трава шурхотіла об хо­лоші їхніх штанів.

— Дивись, — звернувся до Роланда Джейк. — Бачиш кулемет під крилом? Це німецька модель з повітряним охолодженням. «Фоке-Вульф». їх випустили перед самим початком Другої світо­вої. Я впевнений, що це саме той літак. Але звідки він тут узявся?

— Багато літаків просто зникають, — сказав Едді. — Візьмі­мо, наприклад, Бермудський трикутник. Це місце над одним нашим океаном, Роланде. Вважається, що воно прокляте. А на­справді там просто може бути величезний прохід між нашими світами. Прохід, який майже завжди відчинений. — Едді згор­бився і, недолуго імітуючи фантаста Рода Серлінга, оголосив: — Пристебніть паси. Ми наближаємося до зони турбулентності. Наш літак входить у... Зону Роланда!

Але Джейк із Роландом, стоячи вже під вцілілим крилом лі­така, не звернули на нього уваги.

— Підсади мене, Роланде.

Роланд похитав головою.

— Крило міцне тільки на вигляд. Джейку, цей літак уже дав­но тут лежить. Ти впадеш.

— Тоді зроби руками сходинку.

— Давай я, Роланде, — запропонував Едді.

Роланд глянув на праву руку, на якій бракувало пальців, зни­зав плечима і склав пальці в замок.

— Нічого. Він не важкий.

Джейк скинув мокасини і легко ступив на імпровізовану шпо­ру з Роландових рук. Юк пронизливо загавкав, але Роланд не міг збагнути, чому — чи то від збудження, чи то від тривоги.

Джейк уже притискався грудьми до іржавого закрилка літака і дивився на емблему: блискавку в кулаці. Біля краю вона трохи відстала від поверхні крила. Джейк узявся за закрилок і потяг­нув. Той відійшов від крила так легко, що коли б Едді не підстраховував його і не притримав рукою, то Джейк упав би на спину.

— Так я і знав, — сказав хлопчик. Під кулаком і блискавкою була інша емблема. Тепер вона відкрилася майже повністю. Свастика. — Я просто хотів переконатися. Можете мене опус­кати на землю.

Вони знову вирушили, але щоразу, коли озиралися назад, їх переслідував хвіст літака. Він грізно здіймався над високою тра­вою, наче пам’ятник Лордові Перту.


Каталог: authors -> King Stephen
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
King Stephen -> І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   28


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет