Короткий зміст попередніх романів



жүктеу 5.77 Mb.
бет19/28
Дата18.02.2019
өлшемі5.77 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   28

2

Того вечора настала Джейкова черга розпалювати багаття. Ко­ли дрова були складені так, як подобалося стрільцеві, Роланд простягнув хлопчику кремінь і кресало.

— Зараз подивимося, як ти впораєшся.

Неподалік, обійнявши одне одного за талію, сиділи Едді й Сю­занна. Коли день вже хилився до вечора, Едді зірвав для неї на узбіччі жовтогарячу квітку. Ввечері Сюзанна вплела її в волос­ся, і тепер щоразу, коли вона дивилася на коханого, її губи роз­тулялися в посмішці, а погляд світлішав. Роланд помічав усе це, і вони його тішили. їхнє кохання дедалі міцніло. І це було добре. Щоб витримати місяці й роки, що чекали на них попе­реду, воно має бути справді глибоким і сильним.

Джейк висік іскру, але вона пролетіла за кілька дюймів від хмизу для розпалювання.

— Піднеси кремінь ближче, — порадив Роланд, — тримай рів­но. І не бий по ньому кресалом, Джейку, а шкрябай.

Джейк знову спробував, і цього разу іскра впала на хмиз. За­курився легенький димок, але вогню не було.

— Здається, я не дуже добре вмію таке робити.

— Нічого, навчишся. А тим часом подумай, що це таке. Одяг­нене, коли приходить ніч, і роздягнене на світанку?

-Га?


Роланд узяв Джейка за руки і підніс їх ще ближче до купки хмизу.

— Здається, такої загадки в твоїй книжці нема.

— О, то це загадка! — І Джейк висік ще одну іскру. Цього разу в хмизі з’явився маленький язичок полум’я, з’явився і згас. — Ти теж знаєш кілька загадок?

Роланд кивнув.

— Не просто кілька, а купу. В дитинстві я, мабуть, знав їх цілу тисячу. Ми їх вивчали на заняттях.

— Правда? А навіщо вивчати загадки?

— Мій наставник, Ваннай, казав, що хлопчик, який може від­гадати загадку, мислить небуденно. Щоп’ятниці у нас влашто­вувалися змагання з загадок, і хлопчик чи дівчинка, які здобу­вали перемогу, могли раніше піти з уроків.

— А ти часто йшов раніше, Роланде? — спитала Сюзанна.

Він похитав головою і всміхнувся, наче сам із себе.

— Я дуже любив ці турніри, але ніколи не був надто тяму­щим. Ваннай казав: це тому, що я надто глибоко замислювався над кожною загадкою. А батько вважав, що в мене просто бідна уява. Як на мене, то вони обидва були праві... але в батькових словах було трішки більше правди. Я завжди вмів витягати ре­вольвер швидше за своїх товаришів і стріляв краще, але з небу­денним мисленням не товаришував ніколи.

Сюзанна дуже уважно спостерігала, як Роланд спілкується з мешканцями Річкового Перехрестя, тож думала, що стрілець себе недооцінює, але вголос цього не сказала.

— Часом довгими зимовими вечорами у великій залі вла­штовувалися турніри з розгадування загадок. Коли змагалася сама молодь, вигравав завжди Алан. А серед дорослих найкра­щим був Корт. Він забув більше загадок, ніж решта пам’ятала, і після кожного ярмаркового турніру ніс із собою гуску. Загад­ки мають велику силу, і одну-дві знає кожна людина.

— Навіть я, — сказав Едді. — Наприклад, чому мертве немов­ля перейшло дорогу?

— Це тупо, Едді, — сказала Сюзанна, але не сердито, а всмі­хаючись.

— Бо його прикріпили до курки! — прогорлав Едді. Джейк розреготався, розкидавши рукою купку хмизу, й Едді всміхнув­ся. — Гоп-ца-ца, гоп-ца-ца, я їх знаю мільйон!

Але Роланд не всміхнувся. Він навіть трохи образився.

— Вибач, Едді, але ти говориш дурниці.

— Ох, Роланде, вибач, — сказав Едді. Він досі посміхався, але відчувалося, що трохи дратується. — Весь час забуваю, що в одному з дитячих хрестових походів чи що то було тобі від­стрелили почуття гумору.

— Я ставлюся до загадок серйозно. Мене вчили, що здат­ність їх розгадувати свідчить про тверезий і дисциплінований розум.

— Все одно вони творів Шекспіра й квадратні рівняння не за­мінять, — сказав Едді. — Тобто не будемо відвертатися.

Джейк задумливо дивився на Роланда.

— У моїй книжці написано, що розгадування загадок — це найдревніша гра, у яку досі грають. Тобто в нашому світі. І в дав­нину загадки були не просто забавками, а дуже серйозною спра­вою. Через них людей вбивали.

Роланд вдивлявся у темряву, яка згущувалася навколо.

— Так. Я на власні очі це бачив. — Він згадував той ярмар­ковий турнір, що закінчився не врученням призового гусака, а смертю — смертю косоокого, який сконав на землі з кин­джалом у грудях. Кортовим кинджалом. Той чоловік був ман­дрівним співцем і акробатом. Він спробував ошукати Корта — вкрав книжечку судді, у якій на берестових аркушах були записані відповіді.

— Вибббачте, — затинаючись, сказав Едді.

Сюзанна дивилася на Джейка.

— Я геть забула про твою книжку загадок. Можна поди­витися?

— Авжеж. Вона в мене в наплічнику. Але відповідей там не­має, їх хтось вирвав. Може, тому містер Тауер й віддав мені книжку безко...

Зненацька його плече боляче стисла чиясь рука.

— Як його звали? — спитав Роланд.

— Містер Тауер, — сказав Джейк. — Кельвін Тауер. А хіба я вам не розповідав?

— Ні. — Роланд поволі ослабив хватку і відпустив Джейкове плече. — Але чомусь почуте мене не дивує.

Едді відкрив Джейків наплічник і, видобувши звідти «Загад­ки й головоломки», кинув книжку Сюзанні.

— Знаєте, — сказав він, — я завжди думав, що жарт про мертве немовля досить прикольний. Може, це й несмак, зате прикольно.

— Мені байдуже, є в нього смак чи ні, — сказав Роланд. — Ця загадка не має сенсу і її не розгадаєш. Тому вона дурна. Хо­роша загадка такою не буває.

— Господи! Ви що, серйозно ставилися до цих дурниць? Я не помиляюся?

— Так.

Тим часом Джейк знову складав хмиз докупи і мізкував над загадкою, яка спричинила цілу дискусію. Аж раптом він усміхнувся.



— Багаття. Відповідь — багаття, так? Збираємо ввечері, роз­бираємо вранці. Якщо замінити слово «збирати» на «розклада­ти», то все просто.

— Саме так. — Роланд посміхнувся хлопчикові у відповідь, але при цьому не відводив погляду від Сюзанни. Вона ж горта­ла сторінки пошарпаної книжечки. Дивлячись, як зосереджено вона набурмосилася і як неуважно поправила жовту квітку, коли та надумала вислизнути з її волосся, стрілець подумав: Сю­занна відчуває, що стара книжка загадок може бути не менш важливою, ніж «Чарлі Чух-Чух»... а може, навіть і важливішою. Він перевів погляд на Едді й відчув, що його знову охоплює роз­дратування з приводу дурної загадки. Навіть цим юнак нагаду­вав Катберта. Проте ця подібність була радше неприємною: часом Роландові хотілося взяти його за барки й трусити, доки в нього з носа не поллється кров і не випадуть усі зуби.

«Спокійно, стрільцю, спокійно!» — озвався в нього в голові на­смішкуватий Кортів голос, і Роланд рішуче посадовив свої емоції, на припону. Справу полегшила згадка про те, що Едді ніяк не міг вгамувати свого потягу до нісенітниць. Але вдача теж частково була справою рук ка, тим більше що Роланд чудово знав: на­справді Едді значно серйозніший. І щоразу, коли стрілець по­чинав у цьому сумніватися, на згадку спадала їхня розмова на узбіччі шляху, що відбулася три ночі тому, — розмова, в якій Едді звинуватив його в тому, що він використовує їх як пішаки і у своїй грі. Тоді це розлютило його... але слова Едді були на­стільки близькими до істини, що йому стало соромно.

А Едді, перебуваючи в блаженному невіданні щодо цих по­важних роздумів, спитав:

— Що це таке: зелене, важить сотню тонн і живе на дні океану?

— Я знаю, — відповів Джейк. — Це Мобі Шмаркля, Вели­кий Зелений Кит.

— Ідіотизм, — сердито буркнув Роланд.

— Ага... але тому це й смішно, — сказав Едді. — Жарти теж змушують мислити небанально. Розумієш... — Він загнувся, гля­нувши на Роландове обличчя, розсміявся і підняв руки вгору. — Забудь. Я здаюся. Ти все одно не збагнеш. Навіть за мільйон років. Ну, що там у тій дурній книжці? Я навіть спробую бути серйозним... якщо спершу ми трохи підвечеряємо.

— Гляньте, — сказав Роланд, і в його очах промайнув вогник посмішки.

-Га?


— Це означає, що ми домовилися.

Джейк шкрябнув кресалом по кременю. Спалахнула іскра, і цього разу хмиз зайнявся. Втішений, Джейк всівся й, обійняв­ши Юка рукою за шию, споглядав, як розгорається багаття. Собою він був дуже задоволений. Адже він не тільки розпалив вечірнє багаття, а й розгадав Роландову загадку.

З

— Я теж знаю одну загадку, — сказав Джейк, коли вони вече­ряли буритосами.



— Вона також нерозумна? — спитав Роланд.

— Ні. Це справжня загадка.

— Тоді загадуй, а я спробую відгадати.

— О’кей. Що не має ніг, але біжить, з ложем, та на місці не ле­жить, буває довгим і широким, ворожим, добрим і двобоким?

— Добра загадка, — м’яко сказав Роланд. — Але стара. Це ріка.

Джейк не чекав такої швидкої відповіді, тож трохи похню­пив носа.

— Ну так, тебе важко чимось здивувати.

Роланд кинув останній шматок своєї вечері Юкові, і пухнастик вдячно його заковтнув.

— Та ні. Я з тих, кого Едді називає «слабкий грець». От ба­чив би ти Алана. Той колекціонував загадки, наче якась да­мочка — віяла.

— Слабкий гравець, друже ти мій Роланде, — поблажливо сказав Едді.

— Дякую, що виправив. А спробуй-но відгадати оцю: що росте і встає? Спочатку біле, потім червоне, і чим пухкішим воно стає, тим дужче подобається старій?

Едді вибухнув сміхом.

— Це член! — прогорлав він. — Грубо, Роланде, як грубо! Але мені подобається! Подобається, хай йому!

Роланд похитав головою.

— Твоя відповідь неправильна. Гарна загадка — це часом го­ловоломка зі слів, як та Джейкова про річку. Але буває й так, що

вона більше скидається на трюк фокусника, бо змушує дивити­ся в один бік, коли насправді треба дивитися геть у інший.

— Вона подвійна, — сказав Джейк і переказав слова Аарона Діпно про загадку Самсона. Роланд кивнув.

— Може, це суниці? — спитала Сюзанна і тут же сама від­повіла на своє питання. — Авжеж, суниці. Це як у тій загадці про багаття. В ній є прихована метафора. І щоб розгадати за­гадку, треба збагнути, в чому метафора.

— Я хотів, щоб вона зі мною переспала, і висловив своє про­хання красивими метафорами, а вона дала мені по пиці й пішла геть, — сумно продекламував Едді. Але його ніхто не слухав.

— Якщо замінити «стає» на «росте», — вела далі Сюзанна, — то все просто. Ягоди спочатку білі, потім червоні. Чим пухкі­шими вони ростуть, тим більше їх любить стара жінка. — Від­чувалося, що вона задоволена собою.

Роланд кивнув.

— Я знаю іншу відповідь — виниці, але, мабуть, це одні й ті самі ягоди.

Едді взяв «Загадки й головоломки» та почав їх недбало гортати.

— А ну, Роланде. Коли двері перестають бути дверима?

Роланд набурмосився.

— Знову ти за своє? Бо мені вже скоро терпець...

— Ні, я ж обіцяв бути серйозним, і я серйозний... принайм­ні, я намагаюся. Це загадка з цієї книжки. Я просто знаю від­повідь. Колись у дитинстві чув.

Джейк по-змовницькому підморгнув Едді, бо теж знав від­повідь. І Едді йому підморгнув. На його подив, Юк теж спро­бував примружити око. Але, кілька разів поспіль невдало за­плющивши обидві повіки, шалапут облишив спроби.

Тим часом Роланд і Сюзанна міркували над питанням.

— Мабуть, щось пов’язано з порогом, — сказав Роланд. — Двері, перестають бути. Коли двері вже не двері... гммм...

— Гммм, — повторив Юк, досконало відтворивши задумливу інтонацію Роланда. Едді знову підморгнув Джейкові. А Джейк прикрив рота долонею, щоб сховати посмішку.

— Відповідь — коли переступаєш через поріг? — нарешті спи­тав Роланд.

— Нєа.

— Вікно, — зненацька рішуче промовила Сюзанна. Коли двері перестають бути дверима? Коли це вікно.



— Нєа. — Едді шкірився на всі кутні. Але Джейк був шоко­ваний тим, як далеко вони відійшли від правильної відповіді. У цьому є щось магічне, подумав він. Все начебто звичайне, жод­них килимів-самольотів і зникаючих слонів, але все одно це ма­гія. І зненацька їхнє заняття — проста гра в загадки коло багат­тя — постало перед ним геть у іншому світлі. Вони наче грали в піжмурки, тільки за пов’язку на очі правили слова.

— Здаюся, — сказала Сюзанна.

— Так, — сказав Роланд. — Скажи відповідь, якщо ти її знаєш.

— Відповідь — розчиняють. Двері перестають бути дверима, коли їх розчиняють. Ясно? — Спостерігаючи, як Роландове облич­чя мало-помалу світлішає, Едді трохи боязко спитав: — Що, теж погана? Роланде, я старався бути серйозним. Правда-правда.

— Дуже навіть непогана. Навпаки — гарна. Я певен, що Корт би її розгадав... і Алан, можливо. Дуже мудра загадка. А я, як це завжди відбувалося у класі, вирішив, що вона складніша, ніж є насправді, і недогледів відповідь.

— Щось у ній таки є, правда? — задумливо сказав Едді. Ро­ланд кивнув, але Едді цього не бачив. Він дивився у вогонь, в надрах якого розквітали і в’янули тисячі троянд.

— Ще одна загадка і лягаємо спати, — сказав Роланд. — Тіль­ки відтепер ми по черзі стоятимемо на чатах. Едді, ти перший, потім Сюзанна. Потім я.

— А я? — спитав Джейк.

— Можливо, пізніше надійде й твоя черга. Але зараз важливі­ше, щоб ти поспав.

— Ти справді гадаєш, що нам необхідно виставляти вартово­го? — спитала Сюзанна.

— Не знаю. А незнання — найкраща причина так вчинити. Джейку, прочитай нам якусь загадку зі своєї книжки.

Енні передав «Загадки й головоломки» Джейкові, і хлопчик, по­гортавши сторінки, нарешті зупинився десь наприкінці книжки.

— Ось! Це те, що треба!

— Читай, — сказав Едді. — Якщо не я, то Сьюз відгадає цю загадку. Нас знають в усій країні. На ярмарках ми виступаємо як Едді Дін та його загадкова королева.

— Які ми сьогодні дотепні, — сказала Сюзанна. — Побачи­мо, любий, чи не випарується з тебе вся твоя дотепність, поки ти до півночі нидітимеш на узбіччі.

— У неї нема плоті, зате є ім’я, — прочитав Джейк. — Часом вона висока, часом низенька. Вона приєднується до нас, коли ми розмовляємо чи робимо вправи. І в кожній грі вона з нами.

Цю загадку вони обговорювали майже п’ятнадцять хвилин, але жодне навіть близько не підійшло до розгадки.

— Може, хтось із нас розгадає її уві сні, — сказав Джейк. — Я так про річку розгадав.

— Дешева книжка, відповіді вирвані, — пробурчав Едді. Потім підвівся і загорнувся в шкіряну ковдру, наче в мантію.

— Вона справді дешево мені дісталася. Містер Тауер віддав її просто так.

— Роланде, на що мені звертати увагу? — спитав Едді.

Вже вкладаючись спати, Роланд знизав плечима.

— Я не знаю. Але, гадаю, ти збагнеш, щойно це побачиш чи почуєш.

— Розбуди мене, коли почнеш клювати носом, — попереди­ла Сюзанна.

— Навіть не сумнівайся.

4

Уздовж шляху тягнулася поросла травою баюра. На дальньому її кінці, загорнутий у ковдру, сидів Едді. Цієї ночі небо не було чистим — його застилала тонка пелена хмар, затьмарюючи со­бою сяйво зір. Дмухав сильний західний вітер. Коли Едді по­вернув голову назустріч вітру, то відчув запах буйволів — воло­



дарів рівнин. Пахло гарячою шерстю і свіжим лайном. За ці останні кілька місяців його чуття настільки загострилися, що він сам дивувався... а в такі миті, як ось ця, йому навіть трохи лячно ставало.

До вух долинуло ледь чутне мукання буйволяти.

Едді повернув голову в бік міста. Він вдивлявся в далечінь, і через деякий час йому почало ввижатися, що там спалахують маленькі вогники — електричні свічки, про які розповідали старі брати-близнюки. Але Едді не обманював себе: цілком імовірно, що він бачив бажане замість дійсного.

Котику, не забувай, що Сорок друга вулиця залишилася десь там, далеко-далеко. Надія — це велика сила, хай там що кажуть люди, але не варто сподіватися аж так сильно, щоб забути одну істину: ти далеко від Сорок другої вулиці. Я знаю, що тобі дуже цього хотілося б, але там попереду не Нью-Йорк. То Лад — і крап­ка. І якщо ти це затямиш, то цілком можливо, що з тобою нічо­го не станеться.

Він намагався вбити час, гадаючи, про що йдеться в останній загадці, яку їм прочитав Джейк. Його дуже роздратувало, що Роланд вичитав йому за жарт про немовля, і хотілося здивувати всіх уранці відгадкою. Звісно, перевірити, чи вона правильна, вони не зможуть, бо розділ з відповідями вирваний. Але Едді знав, що гарна розгадка хорошої загадки завжди очевидна і її не треба нічим доводити.



Часом вона висока, часом низенька. Ця фраза здавалася йому ключовою, а решта загадки, мабуть, просто слугувала для око­замилювання. Що воно таке — часом високе, часом низеньке? Сукня? Ні. Сукні бувають короткими і довгими, а не високими. Казки? Теж ні — як і сукні, вони відповідали тільки слову «корот­кий». Склянки для коктейлів бувають високими й низькими...

— Мова, — пробурмотів він собі під носа, і на якусь мить йому здалося, що він знайшов розгадку, бо обидва прикметни­ки ідеально підходили до іменника. Високою мовою розмовля­ють деякі поети, а низькою — перекупки на базарі. Тільки мова не виконувала вправи.

Едді відчув, що його охоплює розчарування, а потім сам до себе всміхнувся, дивуючись, чого це він так завівся через якусь дитячу книжку і найневиннішу в світі гру. Та все одно зараз йому якось більше вірилося в те, що люди можуть вбивати одне одного через загадки... якщо ставки достатньо високі, а супер­ники мухлюють.

Розслабся... ти зараз робиш точнісінько те, про що казав Ро­ланд: все ускладнюєш.

Але про що ще йому лишалося думати?

Аж раптом з міста знову долинув барабанний дріб, і в Едді з’явилася нова пожива для роздуму. Звук не наростав поступово. Щойно його не було, а вже наступної миті він на повній потуж­ності увірвався в нічну тишу, наче хтось там натиснув на кноп­ку. Едді підійшов до краю дороги, повернувся в бік міста і слу­хав. За кілька секунд він озирнувся, щоб дізнатися, чи барабани, бува, не розбудили когось із його супутників. Але виявилося, що він досі сам. Тож Едді знову повернув обличчя до Лада і на­шорошив вуха, приставивши до них долоні.

Пам... па-пам... па-пам-пампам-пам.

Лам... па-пам... па-пам-пампам-пам.

Едді дедалі більше переконувався, що чуйка його не підвела. Принаймні цю загадку він відгадав.



Пам... па-пам... па-пам-пампам-пам.

Думка про те, що він стоїть на узбіччі дороги, якою вже давно ніхто не ходив, стоїть на відстані ста сімдесяти миль від міста, яке побудували люди, чия цивілізація вже давно загинула, і слухає партію ударних з рок-пісні, була абсолют­но божевільною... але хіба це божевільніше, ніж світлофор, що, дзенькнувши, викидав іржавий зелений прапорець з на­писом «ІДІТЬ»? Божевільніше, ніж уламки німецького літа­ка 1930-х років?

І Едді пошепки проспівав слова пісні «ЗіЗі Топ»:

Тобі треба рівно стільки липучки,

Щоб трималася ширінька на джинсах,

Послухай, йе-йе...

Барабани ідеально повторювали ритм ударних у пісні. Диско-версія ударних із «Ширіньки на липучці». Тепер Едді не сум­нівався.

Невдовзі звук обірвався так само різко, як і почався. Тепер Едді чув лише вітер і невиразне жебоніння річки Сенд, яка ні­коли не лежала на місці, хоч і мала своє ложе.

5

Наступні чотири дні були не надто багаті на події. Вони просто йшли, дивилися, як міст і місто на очах збільшуються і увираз­нюються, ставали на привал, їли, грали в загадки, по черзі сто­яли на чатах (Джейк так надокучав Роландові, що той врешті-решт дозволив йому початувати годинки зо дві на світанні), спали. Єдиний вартий уваги випадок стався з бджолами.



Наближався полудень третього дня, відколи вони знайшли розбитий літак. Вони йшли і раптом почули дзижчання. Звук дедалі гучнішав і зрештою заповнив собою все повітря. Не ви­тримавши, Роланд зупинився.

— Це там, — сказав він і показав рукою на купу евкаліпто­вих дерев.

— Наче бджоли гудуть, — сказала Сюзанна.

Світлі Роландові очі заблищали.

— Хтозна, може, сьогодні нам пощастить розжитися солодким.

— Не знаю, як тобі це делікатніше сказати, Роланде, — втру­тився Едді. — Але мені не дуже подобається, коли мене жалять.

— Та це нікому не подобається, — погодився Роланд. — Але сьогодні нема вітру. Гадаю, ми зможемо їх обкурити димом, во­ни заснуть, а ми тим часом вкрадемо у них стільник, не влашту­вавши пожежу на півсвіту. Ходімо подивимось.

І він поніс Сюзанну Сій не менше, ніж стрільцеві, кортіло пере­жити цю пригоду) туди, де росли евкаліпти. Едді з Джейком трохи відстали, а Юк, очевидно, вирішивши, що береженого Бог береже, залишився сидіти на узбіччі Великого Шляху, по-собачому важко дихаючи і уважно їх споглядаючи.

На краю гаю Роланд зупинився.

— Залишайтеся на місці, — тихим голосом наказав він Едді й Джейкові. — Ми підемо на розвідку. Якщо все добре, я вам махну рукою. — І з Сюзанною на руках він пішов у тінистий гай, а Едді з Джейком лишилися на сонці, проводжаючи їх поглядами.

У затінку було прохолодніше. Рівномірне дзижчання бджіл заворожувало й навіювало сон.

— їх надто багато, — пробурмотів Роланд. — Зараз кінець літа, тож вони мусять збирати десь мед. Я не...

Але він не договорив до кінця, бо помітив вулик. Неначе пухлина, той випинався з дупла дерева, що стояло посеред галявини.

— Що це з ними таке? — тихим нажаханим голосом спитала Сюзанна. — Роланде, що з ними?

Повз неї, вгодована і неповоротка, наче ґедзь у жовтні, про­дзижчала бджола. Сюзанна відсахнулася.

Роланд дав Едді й Джейкові знак, що можна наблизитися. Вони підійшли й німо застигли, дивлячись на вулик. Комірки у стільнику були не акуратними шестикутниками, а дірками різноманітних форм і розмірів. Сам вулик виглядав так, наче його хтось добряче присмалив паяльною лампою. А бджоли, що ліниво повзали по ньому, були білими, мов сніг.

— Обійдемося без меду, — сказав Роланд. — Може, на смак вміст он того стільника й солодкий, але ми ним отруїмося — це точно.

Повз Джейка важко продзижчала неподобна бджола, і хлоп­чик гидливо ухилився.

— Як це сталося? Чому вони такі? — спитав Едді. — Що їх перетворило на монстрів?

— Та сама катастрофа, яка спустошила цей край. Те, від чо­го багато буйволів досі народжуються безплідними потворами. Я чув різні назви: Давня війна, Велика пожежа, Катаклізм і Ве­лике зараження. Хай там що то було, воно поклало початок усім нашим неприємностям. Це сталося багато років тому, за

тисячоліття до народження пра-пра-пра-дідів тих, хто зараз меш­кає в Річковому Перехресті. З плином часу вплив на організ­ми — який призводив до появи двоголових буйволів, білих бджіл і такого різного — зменшився. Я бачив це на власні очі. Але були й інші зміни. їх важче помітити, і найгірше те, що вони досі тривають.

Вони стояли й дивилися, як повзають по вулику білі бджоли, причмелені й майже безпорадні. Деякі вочевидь намагалися пра­цювати, але більшість комах просто бродила туди-сюди, буцаючись головами й наповзаючи одна на одну. І тут Едді мимохіть згадав один репортаж, який колись бачив у новинах. У ньому показували натовп уцілілих, що вибиралися з місця вибуху га­зопроводу, який зрівняв з землею мало не цілий квартал у яко­мусь каліфорнійському містечку. Ці бджоли нагадали йому тих приголомшених людей.

— У вас була ядерна війна, правда ж? — мало не обвинувачувальним тоном спитав він. — Ці Великі Древні, про яких ви весь час торочите... це вони підірвали свої великі старі дупи й від­правилися прямісінько в пекло. Це вони, так?

— Я не знаю, що сталося. Цього ніхто не знає. Про ті часи не збереглося жодних записів, а історії, що дійшли до нас, плу­тані й суперечливі.

— Ходімо звідси, — тремтячим голосом попросив Джейк. — Мене нудить від вигляду цих істот.

— Сонечко, я з тобою, — сказала Сюзанна.

Тож вони залишили бджіл доживати їхнє безцільне розбите життя в затінку старезних дерев. Того вечора так ніхто й не скуш­тував меду.

6

— То коли ти збираєшся нарешті розповісти нам усе, що знаєш? — спитав Едді наступного ранку. День був світлий і безхмарний, але в повітрі вже вчувався присмак осені — їхньої першої осені в цьому світі, яка вже була не за горами.

Роланд зиркнув на нього.

— Тобто?


— Я хочу почути все, що з тобою сталося, від початку до кін­ця. Починаючи з Ґілеаду. Про твоє дитинство і про те, що по­клало всьому край. Я хочу знати, звідки ти дізнався про Темну Вежу і чому ти взагалі почав її шукати. І про твоїх друзяк пер­ших теж хочу знати. І що з ними сталося.

Роланд зняв капелюха, стер рукою піт з лоба і знову начепив капелюха.

— Так, гадаю, ви маєте право все це знати. І я тобі розповім. Але не зараз. Це дуже довга історія. Ніколи не думав, що дове­деться її комусь розповідати. І розповім я її лише один раз.

— Коли? — не вгавав Едді.

— Ще не час, — сказав Роланд. І поки що їм довелося цим вдовольнитися.

7

Роланд прокинувся за мить до того, як Джейк почав торсати його за плече. Він сів і роззирнувся довкола, але Едді з Сюзан­ною досі глибоко спали, і в світанковій імлі було видно, що в їх­ньому таборі все гаразд.



— Що таке? — тихо спитав він Джейка.

— Не знаю. Може, бійка. Ходімо, сам послухаєш.

Роланд відкинув ковдру і пішов слідом за Джейком на доро­гу. За його приблизними підрахунками, до того місця, де ріка Сенд протікала перед містом, залишалося ще три дні ходьби. Міст, побудований строго вздовж Променя, затуляв собою об­рій. Краще, ніж будь-коли раніше, було видно, що він уже доб­ряче похилився. В тих місцях, де натягнуті кабелі не витримали й луснули, наче струни ліри, зяяли прогалини.

Вони стояли й дивилися в бік міста, а вітер дмухав просто їм в обличчя і доносив чіткі, хоч і віддалені звуки.

— Це правда бійка? — спитав Джейк.

Роланд кивнув і притулив до губ пальця.

Він чув якісь невиразні крики, тріскотняву, наче на землю падало щось велике, і незмінні барабани. Ось пролунав черговий хряскіт, цього разу вже мелодійніший: звук розбитого скла.

— Йой, — прошепотів Джейк і присунувся поближче до стрільця.

А потім пролунав звук, якого Роланд сподівався не почути: швидкий і сухий тріск стрілецької зброї. Одразу ж після цього почувся гучний глухий вибух. Він прокотився рівниною в бік Роланда і Джейка, як невидима куля для боулінгу. Після цього крики, гупання й тріск швидко стали тихішими за барабани. А не­вдовзі, як завжди, неприємно різко стихли й барабани, і в місті знову запанувала тиша. Але ця тиша наче на когось чекала.

Роланд обійняв Джейка за плечі.

— Ще не пізно піти в обхід.

Джейк підвів на нього очі.

— Ні, так не можна.

— Через той поїзд?

Джейк кивнув і монотонно сказав:

— Блейн негідник, але нам треба їхати. І тільки в місті ми зможемо сісти на цей поїзд.

Роланд замислено подивився на хлопчика.

— Чому ти вважаєш, що ми мусимо сісти на поїзд? Це ка? Але ж, Джейку, ти маєш зрозуміти, що поки що ти не надто обізнаний у справах ка. Часом для того, щоб здобути таке знан­ня, треба ціле життя прожити.

— Я не знаю, ка це чи не ка, але потикатися в спустошену землю без захисту нам не слід. Це означає, що нам потрібен Блейн. Без нього ми загинемо, як ті бджоли, яких ми бачили, взимку. Нам потрібен захист. Бо спустошена земля отруєна.

— Звідки ти все це знаєш?

— Не знаю звідки! — сказав Джейк. У його голосі вчувалися нотки гніву. — Просто знаю, і все.

— Ну гаразд, — лагідно мовив Роланд і знову подивився в бік Лада. — Але нам треба бути в біса обережними. Не пощастило нам, що в них досі є порох. Бо якщо є порох, то може бути щось

ще потужніше. Навряд чи вони можуть дати цьому раду, але небезпека від цього аж ніяк не зменшується. Ті люди можуть розсердитися і відправити нас смажитися до чортів у пекло.

— Екло, — понуро сказав хтось у них за спинами. Вони озир­нулися й побачили, що на узбіччі, спостерігаючи за ними, си­дить Юк.



Каталог: authors -> King Stephen
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
King Stephen -> І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   28


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет