Короткий зміст попередніх романів



жүктеу 5.77 Mb.
бет2/28
Дата18.02.2019
өлшемі5.77 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

2

Він був найбільшою істотою в лісі, який колись називали Ве­ликим Західним. Найбільшою і найстаршою з-поміж усіх. Ко­ли цей ведмідь, як брутальний цар-мандрівник, вийшов із пітьми незвіданих обширів Зовнішнього світу, велетенські старезні в’язи здалися Роландові лише гілочками, що самотньо стир­чать із землі.

Колись дуже давно в Західному Лісі жив собі Прадавній На­род (за останні тижні Роланд не раз знаходив викопні рештки його діяльності), який залишив ці землі, бо боявся велетенсько­го ведмедя, не піддатного смерті. Зрозумівши, що вони зовсім не господарі віднайдених земель, його спробували вбити, але їхні стріли лише дратували звіра, не завдаючи суттєвої шкоди. Та, на відміну від інших лісових мешканців (навіть хижих ча­гарникових котів, що жили й плодилися в піщаних схилах на заході), він не дивувався, звідки летять стріли. Ні, він, цей вед­мідь, знав, де їх джерело. Знав. І за кожну стрілу, що впиналася в його плоть під кошлатою шкурою, він забирав три, чотири, а то й півдюжини життів Прадавнього Народу. Дітей, якщо міг їх дістати. Жінок, якщо не міг вхопити дітей. їхніх воїнів він зневажав, і це було найгірше приниження.

Врешті-решт, зрозумівши, хто він насправді, вони припини­ли спроби його вбити. Авжеж, він був втіленням демона — чи тінню якогось бога. Його називали Мір, що мовою цього наро­ду означало «світ під світом». Його зріст сягав сімдесяти футів.

Але зараз, через вісімнадцять чи більше століть незаперечного владарювання у Західному Лісі, ведмідь помирав. Можливо, його смерть чаїлася в мікроскопічному організмі, що потрапив усередину разом із їжею чи водою, можливо, її спричинив ста­резний вік, та найвірогідніше, і те, і те подіяло разом. Суть по­лягала не в причині, а в наслідку — в міфічному мозку ведмедя, пожираючи його, швидко розмножувалася колонія паразитів. І після незліченних років розважного й брутального перебуван­ня при своєму розумі Мір сказився.

Ведмідь і раніше знав, що в його лісах знову з’явилися люди. Він був царем лісу, і хоча той простягався на величезні відстані, увагу правителя не оминала жодна значуща подія. Новоприбу­лих він уникав, та не тому, що боявся, а тому, що йому було до них байдуже, так само, як і їм до нього. А тоді паразити почали свою підривну роботу, він шаленів усе більше і зрештою впев­нився у тому, що повернувся Прадавній Народ, люди, що стави­ли пастки й палили ліс та незабаром знову почнуть вдаватися до своїх старих дурних витівок. Лежачи в своїй останній печері за тридцять миль від новоприбулих і з кожним новим світанком стаючи слабшим, ніж увечері, він поступово дійшов висновку, що Прадавній Народ нарешті знайшов дієву зброю: отруту.

І цього разу він прийшов не помститися за якусь дрібну по­дряпину, а знищити цих людей, стерти їх з лиця землі, поки їхня отрута ще не встигла його вбити... але дорогою всі думки зник­ли. Залишилася тільки сліпа розпечена лють, рипуче дзижчан­ня чогось угорі голови — чогось, що крутилося у нього в скроні й раніше просто тишком-нишком робило свою справу, — а ще запах, що поступово дужчав і не давав йому втратити шлях до табору трьох подорожніх.

Ведмідь, чиє справжнє ім’я було зовсім не Мір, прокладав собі дорогу крізь ліс, наче ходячий будинок, кошлата вежа з червону­вато-бурими очима. Ті очі горіли від лихоманки й шаленства.

Величезна голова, на якій дорогою з’явився вінок зі злама­ного гілля і ялинової глиці, безперервно крутилася з боку в бік. Мало не щохвилини ведмідь чхав, і тоді лісом розносився при­

тлумлений вибух — АП-ЧХИ! — і з його ніздрів разом зі шмарклями вилітали хмарки звивистих білих паразитів. Лапи, озброєні крученими кігтями, шарпали дерева. Він ішов на задніх лапах, глибоко вгрузаючи в м’яку чорну землю під деревами. Від вед­медя пахло свіжим бальзамом і тхнуло старим кислим лайном.

Те, що сиділо в нього в голові, скрекотало й верещало, вере­щало й скрекотало.

Шлях ведмедя залишався майже незмінним: пряма лінія, що приведе його до табору тих, хто насмілився повернутися до йо­го лісу, зважився влити йому в голову це темно-зелене страж­дання. Прадавній це народ чи новий, він має померти. Натра­пивши на сухе дерево, ведмідь часом відступав від прямої лінії, щоб звалити його. Йому подобався сухий тріск, з яким гучно валилося на землю дерево. Коли гнилий стовбур опинявся на землі чи лягав на одного зі своїх побратимів, ведмідь рушав далі крізь навскісні промені сонця, у яких танцювали хмарки дерев­ного пилу.

З

За два дні до того Едді Дін знову почав різьбити з дерева — це вперше він спробував вирізьбити щось відтоді, як йому минуло дванадцять років. Він пам’ятав, як йому подобалося це робити, і вважав, що у нього непогано виходило. Ці згадки губилися в пам’яті, розпливалися, але принаймні один чіткий спогад був: його старший брат Генрі терпіти не міг, коли він різьбив.



«Ой, гляньте, дівчисько! — казав Генрі. — А що це дівчисько сьогодні робить? Будиночок для своїх ляльок? Чи горщик, щоб було куди пісяти своїм манюнім пісюнчиком? О-хо-хо... ну хі­ба ж не краса?»

Генрі не міг підійти й наказати Едді, щоб той перестав щось робити. Він ніколи не казав: «Ану, малий, годі! Розумієш, у те­бе це дуже гарно виходить, а коли у тебе щось виходить, я нервуюся. Бо насправді все має виходити у мене. У мене. У Генрі Діна. Тому от що я робитиму, братику: я просто братиму тебе

на кпини. Я не буду говорити: «Не роби цього, я нервуюся», бо ти ще подумаєш, чи я, бува, не шизонувся. Але я можу тебе підколювати, бо хіба ж це не обов’язок старших братів, га? Все частина цілого. Я тебе дійматиму, й дражнитиму, й насміхатимуся, поки ти... курва... НЕ ПРИПИНИШ ЦЕ! Добре?»

Нічого доброго в цьому насправді не було, але в родині Дінів зазвичай усе відбувалося так, як хотів Генрі. І донедавна здава­лося, що нічого страшного в цьому нема — доброго також, але страшного геть нічого. Між цими двома поняттями була неве­личка, проте суттєва різниця, хай вам це буде відомо. Існувало дві причини на те, чому така поведінка Генрі здавалася нор­мальною. Одна причина була на поверхні, друга — прихована.

На поверхні було те, що Генрі мав Наглядати за Едді, поки пані Дін була на роботі. Йому весь час доводилося Наглядати, бо, хай вам це буде відомо, у Дінів колись була сестра. Якби вона вижила, то була б зараз на чотири роки старшою за Едді й на чотири роки молодшою, ніж Генрі, але в тому-то й річ — юна померла. Коли Едді було два рочки, її збив п’яний водій. Коли це сталося, вона стояла на хіднику й спостерігала, як гра­ють у класики.

Малим Едді часом думав про сестру, слухаючи, як Мел Ален коментує матчі на каналі «Янкі бейсбол». Коли хтось забивав, Мел нестямно кричав: «Курва, він їх зробив! ДО ПОБАЧЕН­НЯ!» От так і п’яниця «зробив» Глорію Дін, курва, до побачення. Тепер Глорія була на розкішній верхній палубі небес, і сталося це не тому, що їй не пощастило, не тому, що штат Нью-Йорк вирішив не забирати у кретина прав після третьої ДТП і навіть не тому, що Господь нахилився підняти горіх. Це сталося тому (як без угаву торочила пані Дін своїм синам), що за Глорією ніхто не Наглядав.

Завданням Генрі було пильнувати, щоб з Едді не сталося чо­гось подібного. Зі своїм завданням він справлявся, та це було нелегко. Принаймні пані Дін та Генрі дійшли в цьому згоди. Вони обоє часто нагадували Едді про те, як багато Генрі поклав на жертовний олтар, аби убезпечити Едді від п’яних водіїв, гра­біжників, наркашів, ба навіть злих прибульців, які так і шаста­ють поблизу верхньої палуби, прибульців, що, можливо, захо­чуть спуститися зі своїх НЛО на реактивних лижах, що працюють на ядерній енергії, і вкрасти кілька малюків. Таких, наприклад, як Едді Дін. Генрі й так страшенно нервувався через свій жах­ливий обов’язок, тож змушувати його переживати ще більше було б не по-людськи. Якщо Едді робив щось, від чого Генрі нервувався ще більше, Едді мусив негайно це припинити. То була своєрідна плата Генрі за той час, який він витратив, На­глядаючи за Едді. Якщо так подумати, то виходило, що робити щось краще за Генрі — геть нечесно.

Втім, була ще й прихована причина. І ця причина (так би мовити, світ під світом) важила більше, бо її не можна було на­зивати: Едді не міг дозволити собі в чомусь випередити Генрі, бо Генрі був практично ні на що не здатний... крім, звісна річ, Наглядати за Едді.

На спортивному майданчику за багатоквартирним будин­ком, де вони жили (у бетонному передмісті, де вежі Мангеттену затуляли обрій, наче втілення мрії, а світом правив чек соцза­безпечення), Генрі навчив Едді фати в баскетбол. Едді був на вісім років молодший за Генрі й значно дрібніший, але рухався набагато швидше. Він мав природне відчуття гри. Щойно Едді опинився на потрісканому бугруватому бетоні майданчика

з м’ячем у руках, всі потрібні рухи наче вистрибували з його нервових закінчень. Він був прудкіший, але це не мало особли­вого значення. Турбувало інше: він грав краще за Генрі. І якщо після ігор це було йому невтямки, то похмурі погляди Генрі й си­льні стусани вище ліктя, якими нагороджував його старший брат дорогою додому, мусили все пояснити. Мабуть, ці стусани Генрі вважав жартиками. «Два зате, що ухилився!» — весело вигукував Генрі, а потім гах! Просто в біцепс Едді, виставивши одну кіс­точку, — але на жарти вони не скидалися. Це було більше схоже на попередження. Так, наче Генрі сказав: «Краще не дури мене й не виставляй ідіотом, коли ведеш м’яч до кошика, брате. Не за­бувай, що я Наглядаю за тобою».

Та сама історія повторювалася з читанням... бейсболом... грою в хованки... математикою... навіть скакалкою, хоч у неї й грали самі дівчата. Те, що він краще вмів це все робити чи міг би вміти краще, було таємницею, яку слід було будь-що зберег­ти. Бо Едді був молодший брат. Бо Генрі за ним Наглядав. Та все ж переважно прихована причина була найпростішою: все це мусило зберігатися в таємниці, бо Генрі був старшим братом Едді, й Едді його обожнював.

4

Два дні тому, коли Сюзанна оббіловувала кролика, а Роланд заходився коло вечері, Едді був у лісі південніше від табору. Там він побачив цікавий наріст, що стирчав зі свіжого пенька. І на нього накотило дивне відчуття (саме це, подумав Едді, лю­ди й називають словом «дежа-вю»). Він помітив, що невідривно дивиться на відросток, який формою нагадував дверну ручку негарної форми. Тьмяно усвідомив, що в роті пересохло.

За кілька секунд Едді зрозумів, що дивиться на відросток, який стирчить із пенька, а сам тим часом думає про майданчик за будинком, у якому вони з Генрі жили... згадує, який теплий був бетон під його дупою і як нестерпно смерділо сміття в кон­тейнерах, що стояли у провулку за рогом. У цих спогадах він тримав у лівій руці шматок дерева, а в правій — ніж для овочів, узятий з ящика біля раковини. Гілка, що стирчала з пенька, викликала в пам’яті той короткий період життя, коли він до нес­тями обожнював різьбити з дерева. Цей спогад був похований так глибоко, аж Едді не одразу зрозумів, із чим він пов’язаний.

Найбільше в різьбярстві йому подобався навіть не сам про­цес. Він любив дивитися на дерево перед тим, як взятися до роботи, і уявляти, що з нього вийде. Часом йому ввижалася ма­шинка чи вантажівка. Іноді — собака чи кіт. А одного разу, зга­дав він, привиділося обличчя ідола — примарної брили з острів Пасхи, що їх він бачив у одному з випусків альманаху «National Geographic» у школі. Виявилося, що це навіть добре. Гра поля­

гала в тому, щоб зрозуміти, яку частину уявленого можна ви­різьбити, не зламавши шматок дерева. Відтворити все не вда­валося ніколи, але якщо бути обережним, то часом можна зробити багато.

У гілці, що стирчала з пенька, щось таке було. І Едді поду­мав, що за допомогою Роландового ножа зможе випустити на свободу більшу частину цього «чогось». Той ніж був найгострішим і найзручнішим інструментом з усіх, які йому доводилося використовувати в житті.

Щось усередині дерева терпляче чекає, коли хтось — напри­клад, він, Едді! — прийде й випустить його. На волю.

«Ой, гляньте, дівчисько! А що це дівчисько сьогодні робить? Будиночок для своїх ляльок? Чи горщик, аби було куди пісяти своїм манюнім пісюнчиком? Рогатку, щоб вдавати, ніби полюєш на кроликів, наче великі хлопці? О-хо-хо... ну хіба не краса?»

Зненацька Едді відчув, що згоряє від сорому, що це все не­правильно. У ньому ожило сильне відчуття таємниці, яку слід будь-що зберігати, нікому не виказувати, а потім він згадав — вже вкотре згадав, — що Генрі Дін, який з віком став великим мудрецем і видатним наркашем, був мертвий. Цей спогад досі не втратив здатності заскочити зненацька, і вражав він по-різному: іноді приходила туга, іноді — почуття вини, а часом — гнів. Цього дня, за два дні до того, як зеленими лісовими кори­дорами на них посунув велетень-ведмідь, сталася дивовижна річ. Едді відчув полегшення й величезну радість.

Він був вільний.

Едді позичив у Роланда ножа. Скористався ним, щоб обе­режно вирізати гілку з пенька, а потім приніс її назад, сів під деревом і почав крутити в руках. Він дивився не на неї, а всере­дину неї.

Сюзанна закінчила поратися з кроликом. М’ясо вже варило­ся в казанку над багаттям, а шкурку вона натягнула на дві палі і прив’язала мотузками з сиром’ятної шкіри, знайденими в Роландовому кошелі. Пізніше, після вечері, Едді почне вичиняти шкуру. За допомогою рук Сюзанна легко просувалася до того

місця, де, прихилившись спиною до стовбура високої старої со­сни, сидів Едді. Біля багаття Роланд кришив у казанок якісь ча­родійські — і, поза всяким сумнівом, смачнющі — лісові трави.

— Що робиш, Едді?

Едді зрозумів, що ледве притлумлює в собі абсурдне бажан­ня сховати деревинку за спину.

— Та так, нічого. Захотілося щось, так би мовити, вирізьби­ти. — Помовчавши, він додав: — Але в мене все одно нічого пут­нього не вийде. — Здавалося, Едді прагне переконати її в тому, що він нездара.

Сюзанна спантеличено подивилася на нього. Якусь мить відповідь наче готова була зірватися з її вуст, але потім жінка просто знизала плечима й залишила його на самоті. Вона не ма­ла жодного уявлення, чому Едді, схоже, соромиться щось там вирізувати на дереві (її батько, наприклад, весь свій вільний час щось різьбив), але якщо це окрема тема для розмови, то, ма­буть, Едді сам її почне, треба тільки дати йому час.

Він знав, що почуватися винним — це тупо і не має сенсу, але також розумів, що йому набагато зручніше займатися цією роботою, коли Роланда й Сюзанни немає в таборі. Схоже, ста­рих звичок не так вже й легко позбутися. Здолати залежність від героїну — дитячі забавки порівняно з тим, аби перемогти залежність від дитинства.

Коли вони вирушали полювати, стріляти чи займатися в своє­рідній Роландовій школі, Едді міг спокійно повернутися до сво­го шматка деревини. Обробляючи його, він відчував дедалі біль­шу втіху, а власна майстерність дивувала його самого. Форма була на місці, він не помилився щодо неї. Тут усе було просто, і Роландів ніж вивільняв її надзвичайно легко. Едді вирішив, що цього разу йому пощастить досягти максимального результату, а це означало, що рогатка може стати справжньою зброєю. Ясна річ, порівняно з Роландовими револьверами це не надто вели­кий здобуток, але все одно — він зробить її власноруч. Сам. І ця думка зігрівала йому душу.

Коли в повітрі розляглися крики наляканого вороння, Едді їх не почув. Подумки він уже бачив (сподівався невдовзі поба­чити) деревинку з прив’язаним до неї ремінцем.



5

Як наближається ведмідь, Едді почув раніше за Сюзанну й Ро­ланда, але не набагато. Він з головою поринув у свою роботу і, як це завжди буває під час дії творчого імпульсу, не помічав нічого навколо. Більшу частину свого життя він притлумлював у собі ці імпульси, але зараз один із них заволодів ним повні­стю. Едді з доброї волі став в’язнем.

Із заціпеніння його вивели навіть не звуки, з якими валили­ся дерева, а постріли з револьвера, що лунали один за одним і доносилися з півдня. З посмішкою на вустах Едді підвів по­гляд і брудною від тирси рукою відкинув з лоба волосся. Тієї миті, коли він прихилився спиною до високої сосни на галявині, що стала їм домом, його обличчя, на якому, змагаючись, перехре­щувалися промені зеленувато-золотистого лісового світла, бу­ло справді вродливим — юнак із неслухняним темним волос­сям, яке весь час намагалося впасти на високе чоло, юнак із сильним рухливим ротом і світло-карими очима.

На якусь мить його погляд упав на другий Роландів револь­вер, що висів у кобурі на гілляці поблизу, й Едді замислився, чи давно Роланд ходив кудись без кобури на поясі і без бодай одно­го із тих потрясних револьверів. Слідом за цим питанням неми­нуче виникло два інших.

Скільки йому років, цьому чоловікові, який вирвав Едді й Сю­занну з їхнього світу й часу? А найважливіше: що з ним негаразд?

Сюзанна обіцяла, що спитає в нього... якщо, звісно, вона гарно стрілятиме і в Роланда волосся на потилиці не стане дибки. Едді сумнівався, що Роланд отак візьме і все їй одразу викладе, але настав час розповісти старому, високому і злому, що вони знають: з ним щось діється.

— Як на те Божа воля, то вода буде, — сказав Едді і повер­нувся до свого різьбярства. На його вустах заграла легенька посмішка. Вони з Сюзанною помалу переймали Роландові примовки... а він, у свою чергу, запозичував їхні. Складалося враження, що вони половини одного...

Аж раптом Едді, затиснувши в одній руці наполовину вирі­зану рогатку, в другій — Роландового ножа, миттю підхопився на ноги: неподалік упало дерево. Він стривожено вдивлявся в той бік, звідки пролунав звук. Серце шалено калатало в гру­дях, а всі чуття нарешті були напнуті, мов струна. Щось набли­жалося. Зараз Едді чув, як істота недбало продиралася крізь підлісок, і гірко подивувався, чому так пізно це зрозумів. Десь у глибині свідомості тихий голос прошепотів: «Так тобі й тре­ба». Це така розплата за те, що він робив щось краще за Генрі, що змушував брата нервуватися.

Із гуркотливим, кашлеподібним тріскотом знову на землю впало дерево. Крізь кривий прохід між високими ялинами Едді побачив, як у нерухоме повітря здійнялася хмара деревної ку­ряви. Істота, що спричинила цю хмару, зненацька заревіла, та так розлючено, що кров захолола в жилах.

Та той гівнюк просто велетень, ким би він не був.

Едді впустив на землю шматок дерева й швиргонув Ролан­дового ножа в стовбур за п’ятнадцять футів ліворуч. Двічі пере­вернувшись у повітрі, ніж увійшов у дерево до половини, за­тремтів і застряг. Едді вихопив Роландового револьвера з кобури, у якій він висів, і звів курок.

Стояти чи тікати?

Але виявилося, що перевагу міркувати над таким питан­ням він уже втратив. Істота виявилася не лише велетенською, але й моторною, тож тікати вже було запізно. На півночі га­лявини, в проході між деревами, почав вимальовуватися гі­гантський силует, що своїм зростом перевершував найвищі дерева. Істота насувалася просто на нього. Коли її погляд на­трапив на Едді Діна, пролунав ще один крик, від якого душа опускалася в п’яти.

— Блін, мені капець, — прошепотів Едді, коли чергове дерево зігнулося, хряснуло, наче з міномета вистрелили, й повалилося на землю, здійнявши хмару куряви й опалої глиці. Тепер істота просувалася просто до галявини, на якій стояв Едді. Ведмідь розміром із Кінг-Конга. Земля здригалася під його кроками.

«Що ти робитимеш, Едді? — зненацька ожив у нього в голо­ві голос Роланда. — Думай! Це твоя єдина перевага над отим звіром. Що ти робитимеш?»

Він сумнівався, що ведмедя можна вбити. З гранатомета — можливо, але ж не зі стрільцевого револьвера сорок п’ятого калібру. Едді міг би тікати, та щось йому підказувало, що звір може бігати досить швидко, якщо захоче. Схоже, що шансів померти затоптаним під лапами велетенського ведмедя у нього не більше й не менше, ніж п’ятдесят на п’ятдесят.

То що ж обрати? Стояти на місці й почати стрілянину чи тіка­ти, наче йому підпалили п’яти й ось-ось має зайнятися дупа?

Йому спало на думку, що є й третій варіант. Він міг би виліз­ти на дерево.

Едді повернувся до дерева, об яке обпирався раніше. То була велетенська прадавня сосна, цілком імовірно — найвище дерево в цій частині лісу. Нижня гілка лапатим віялом простиралася над землею на висоті близько восьми футів. Едді опустив курок револьвера і засунув револьвер за пояс штанів. Підстрибнувши, він ухопився за гілляку й з усіх сил підтягнувся. У нього за спи­ною ведмідь знову заричав, продираючись на галявину.

І якби цієї миті у звіра не стався черговий напад чхання, то він би вхопив Едді Діна і розвісив його кишки барвистою гір­ляндою на нижньому гіллі сосни. Попіл від залишків багаття хмарою злетів у повітря від удару лапою, і ведмідь схилився, ма­ло не зігнувшись навпіл, поклавши велетенські передні лапи на неосяжні стегна. Зараз він нагадував стариганя в шубі, старого чоловіка, хворого на застуду. Він чхнув ще раз, потім ще раз — АП-ЧХИ! АП-ЧХИ! АП-ЧХИ! З морди вилітали хмари пара­зитів. Гарячий потік сечі ринув у нього між ніг і з шипінням залив розкидані вуглинки багаття.

Не гаючи часу, Едді скористався кількома подарованими йому й конче необхідними секундами. Він видряпався на дере­во, як мавпочка на стовп, забарившись тільки на мить: перевіри­ти, чи надійно заткнутий за пояс його штанів револьвер стріль­ця. Його охопив невимовний жах, і вже майже виникло тверде переконання, що доведеться вмирати (а чого він чекав, коли Генрі вже нема поруч і нікому за ним Наглядати?), але все одно в голові пролунав шалений вибух сміху. Загнаний на дерево, подумав він. Як вам такий розклад, га, фанати спорту? Мене загнав на дерево Ведмезилла.

Істота знову підняла голову, відчуваючи, як те, що поверта­лося в неї між вухами, ловить відблиски й спалахи сонячного проміння, і вхопилася за дерево, на якому сидів Едді. Звір ви­соко підняв лапу й завдав нею різкого удару, заміряючись збити Едді, як соснову шишку. Лапа відпанахала гілку, на якій стояв Едді, саме в ту мить, коли він ухопився за іншу. Кіготь розірвав йому навпіл один черевик, стягнув його з ноги, й два рваних шматки того, що було черевиком, полетіли геть.

«Нічого страшного, — подумав Едді. — Можеш і другий до пари забрати, братику-ведмедику, якщо хочеш. Все одно я їх уже зносив».

Ведмідь заричав і знову вперіщив лапою по дереву, залишивши на його стародавній корі глибокі подряпини, рани, що одразу почали сочитися прозорим смолистим соком. Едді, не здаючись, рвучко піднімався вгору. Гілля ставало вже не таким густим, і ко­ли він ризикнув подивитися униз, то втупився просто в каламутні ведмежі очі. Галявина попід задертою головою звіра зменшилася до розмірів мішені, центром якої були розкидані рештки багаття.

— Промазав, волохатий недонос... — почав Едді, але тут вед­мідь, який досі не опускав голови, щоб мати змогу бачити су­противника, чхнув. Едді обдало гарячими шмарклями, в яких роїлися тисячі крихітних білих черв’яків. Вони несамовито зви­валися на його сорочці, руках, на шиї та обличчі.

В Едді вирвався змішаний крик здивування й відрази. Він почав щосили терти очі й рота, втратив рівновагу, але якраз вчас­но встиг ухопитися рукою за гілку в себе за спиною. Він три­мався й тер шкіру, намагаючись стерти якомога більше слизу, що кишів червою. Заричавши, ведмідь знову вдарив по дереву. Сосна хитнулася, наче щогла в шторм... але свіжі сліди від кігтів залишилися на сім футів нижче тієї гілки, на якій стояв Едді.

Черва здихає, зрозумів він — мусить здихати, щойно зали­шить заражені гадючі болота в тілі монстра. Від цієї думки йому стало трохи краще, й він знову почав підніматися. Видряпав­шись на дванадцять футів вище, він зупинився, не наважуючись підніматися далі. Стовбур сосни, діаметром не менше восьми футів біля основи, зараз потоншав дюймів до вісімнадцяти. Едді розподілив вагу тіла на дві гілки, але відчував, як вони пружи­нять під ним. Зараз з висоти пташиного польоту було видно ліс і передгір’я на заході, що простиралися перед очима Едді буг­руватим килимом. За інших обставин цим краєвидом можна було б помилуватися.

«Я на вершині світу, ма», — подумав Едді. Він знову глянув у підняту морду ведмедя, і на мить усі думки з його голови вивіт­рилися — залишилося тільки просте здивування.

На ведмежій скроні щось росло, і на вигляд ця річ нагадала Едді маленьку антену радара.

Прилад обертався ривками, відбиваючи сонячні спалахи. Едді чув, як він тонко пищить. Свого часу Едді мав кілька ав­томобілів (того штабу, що стояли на стоянках для уживаних автомобілів з написом «СПЕЦІАЛЬНА ПРОПОЗИЦІЯ», зроб­леним милом на вітровому склі), і звуки того пристрою нагада­ли йому скрегіт підшипників, які невдовзі стануть, якщо їх не замінити.

Ведмідь протяжно й лунко загарчав. Жовтувата піна, густа від черви, загуслими краплями просочувалася йому крізь лапи. Якби він ніколи в житті не бачив виразу повного й безповорот­ного божевілля (але він його бачив, бо не раз стикався ніс до носа з першокласним стервом на ймення Детта Волкер), то за­раз була саме така нагода... але, на щастя, та скажена морда була не менш ніж на тридцять футів нижче, і вбивчі пазурі не могли

дотягнутися до його ступнів, бо до них залишалося п’ятнадцять футів. А ще, на відміну від дерев, на яких ведмідь зривав свою злість, бредучи до галявини, ця сосна була живою.

— Мексиканська нічия, любчику, — видихнув Едді. Рукою, липкою від живиці, він стер з чола піт і струсив його в морду ведмедя-страхопуда.

Аж ось істота, яку Прадавній Народ називав Міром, обхопи­ла дерево своїми велетенськими лапами й почала його трусити. Едді вчепився у стовбур і відчайдушно намагався втриматися. Очі заплющилися й перетворилися на дві вузенькі щілини, бо сосна почала розгойдуватися туди-сюди, наче маятник.

6

Роланд зупинився на краю галявини. Сюзанна, що сиділа в ньо­го на плечах, втупилася у відкритий майданчик, не ймучи віри власним очам. Сорок п’ять хвилин тому вони пішли з галяви­ни, залишивши Едді під деревом. Зараз там стояла істота. Крізь захисний екран гілля й темно-зеленої хвої було видно тільки частини її тіла. Біля ноги монстра лежала друга Роландова ко­бура. Сюзанна побачила, що вона порожня.



— Господи Боже, — пробурмотіла вона.

Ведмідь заверещав, наче божевільна жінка, й почав трусити дерево. Гілля захиталося, як у сильну бурю. Ковзнувши погля­дом угору, Сюзанна побачила біля верхівки темні обриси. Едді ухопився за стовбур, а дерево ходило ходором. Її погляд вловив, що одна його рука зісковзнула й несамовито почала дряпатися, шукаючи порятунку вгорі.

— Що нам робити? — закричала Сюзанна до Роланда. — Він його скине! Що робити?

Роланд силкувався щось придумати, але до нього знову по­вернулося дивне відчуття — зараз воно ні на мить його не по­кидало, але в стані стресу тільки посилювалося. Відчуття, що у нього в голові співіснує двоє чоловіків. У кожного були свої спогади, й коли вони починали сперечатися про те, чиї спогади

справжні, стрілець відчував, наче його розривають навпіл. Він відчайдушно намагався примирити ці дві половини, і йому це вдалося... принаймні зараз.

— Це один з Дванадцяти! — прокричав він у відповідь. — Один із Вартових! Напевно! Але я думав, що вони...

Ведмідь знову заревів на Едді й почав розлючено, наче оса­танілий боксер, молотити по дереву. До лап йому безладно по­сипалися обламані гілки.

— Що? — закричала Сюзанна. — Що далі?

Роланд заплющив очі У нього в голові один голос закричав: «Хлопчика звали Джейк!» А інший у відповідь заволав: «Та НЕ БУЛО ніякого хлопчика! Хлопчика не було, і ти це знаєш!»

«Забирайтеся геть, обидва!» — загарчав він, а вголос гукнув: — Стріляй! Стріляй йому в дупу, Сюзанно! Він повернеться й на­паде! Тоді пошукай у нього на голові одну штуку! Це...

Ведмідь знову пронизливо крикнув. Він передумав молотити по дереву і знову взявся його трусити. Горішня частина стовбу­ра зловісно затріщала.

Коли звуки трохи стихли і голос можна було почути, Роланд закричав:

Здається, це схоже на капелюх! Маленький сталевий ка­пелюх! Стріляй у нього, Сюзанно! Тільки не схиб!

Зненацька її охопив жах — жах і ще одне почуття, якого вона ніколи не сподівалася: нищівна самотність.

— Ні! Я промажу! Давай ти, Роланде! — Вона почала намацу­вати його револьвер, щоб вийняти з кобури й передати йому.

— Не можу! — прокричав у відповідь Роланд. — Кут не той! Це мусиш зробити ти, Сюзанно! Це справжнє випробування, і буде краще, якщо ти його не завалиш!

— Роланде...

— Він збирається відламати верхівку дерева! — гаркнув на неї стрілець. — Невже ти не бачиш?

Вона поглянула на револьвер у руці. Потім перевела погляд на інший бік галявини, туди, де в хмарах і бризках зеленої гли­ці стояв велетенський ведмідь. Подивилася на Едді, що розгой­дувався туди-сюди, як метроном. Напевно, в Едді був другий револьвер Роланда, але Сюзанна не знала, як він може скориста­тися зброєю в такому стані, коли його намагаються струсити, наче перезрілу сливку. Крім того, він може поцілити не туди, куди треба.

Вона підняла револьвер. Шлунок стисся від переляку.

— Тримай мене міцно і не ворушися, Роланде, — сказала во­на. — Якщо ти ворухнешся...

— За мене не хвилюйся!

Вона вистрелила двічі, натискаючи на гачок до кінця, як вчив її Роланд. Звук, із яким ведмідь трусив дерево, батогом прорі­зали голосні постріли. Сюзанна побачила, що обидві кулі влу­чили точно в ціль: у ліву сідницю ведмедя — на відстані менше двох дюймів одна від одної.

Від несподіванки, болю й люті звір заверещав. Одна з дужих передніх лап вилізла з густого гілля й хвої та вхопилася за те місце, де боліло. Потім ведмідь забрав лапу, з якої стікали ясно-червоні краплі, знову підняв її, і вона зникла з поля зору. Сю­занна уявила, як він там, угорі, роздивляється свою скривавле­ну долоню. І тут почалося: шерех, шелест і хряскання гілок — то ведмідь розвертався, схиляючись і стаючи на чотири лапи, щоб мчати вперед з максимальною швидкістю. Вперше Сюзанна побачила його пащу, і її серце здригнулося. Морда була вся в піні, ліхтарями горіли величезні очі. Кошлата голова повер­нулася ліворуч... потім знову праворуч... і звір помітив Роланда, який стояв, широко розставивши ноги. На плечах у нього ба­лансувала Сюзанна.

Зі страшним ревом ведмідь кинувся просто на них.


Каталог: authors -> King Stephen
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
King Stephen -> І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет