Короткий зміст попередніх романів



жүктеу 5.77 Mb.
бет20/28
Дата18.02.2019
өлшемі5.77 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   28

8

Того дня вони натрапили на нову дорогу, яка тяглася з заходу і вливалася у Великий Шлях. Починаючи з цього місця, шлях (тепер він був набагато ширший і розділявся посередині смугою з якогось гладенького темного каменя) ішов униз. Обабіч дороги височіли бетонні насипи, які вже кришилися від віку. Між ними мандрівники почували задуху, наче опинилися в пастці. Вони зупинилися біля пролому в цих бетонних стінах, за яким відкри­вався заспокійливий краєвид на рівнину, і трохи перекусили, не втамувавши, проте, голоду, бо харчів залишалося мало.

— Едді, як ти гадаєш, чому вони пустили дорогу вниз? — спитав Джейк. — Тобто вони ж це навмисне зробили, з якоюсь метою, так?

Едді подивився крізь прогалину в бетоні на спокійні віковіч­ні рівнини і кивнув.

— Чому ж?

— Не знаю, чемпіоне, — відповів Едді. Але потай розумів, що знає. Глянувши на Роланда, він здогадався, що той також знає, для чого були збудовані ці стіни. Дорогу до мосту опусти­ли з оборонною метою. Військові загони, розташовані на цих бетонних пагорбах, контролювали два ретельно сконструйова­них редути. Якщо захисникам міста не подобалися люди, що наближалися до Лада Великим Шляхом, вони могли відкрити вогонь згори й знищити супротивника.

— Точно не знаєш? — спитав Джейк.

Едді всміхнувся Джейкові й спробував відігнати од себе на­докучливу думку про те, що там, угорі, на цих напівзруйнованих бетонних схилах причаївся якийсь псих і от-от скине на них величезну іржаву бомбу.

— Навіть гадки не маю, — сказав він.

Сюзанна гидливо присвиснула крізь зуби.

— Це дорога до пекла, Роланде. Я сподівалася, що ми вже покінчили з тим ідіотським ранцем, але зараз думаю, що дове­деться його перепросити. — Стрілець кивнув і без зайвих слів почав порпатися в кошелі.

До Великого Шляху, наче притоки до повноводної річки, приєднувалися інші, менші дороги, і стан шляху дедалі погіршу­вався. Ближче до мосту бруківка зникла, поступившись по­криттю, яке Роландові здалося металевим, але решта виріши­ли, що це асфальт. Воно не так добре збереглося, як бруківка. Відтоді, як востаннє лагодили покриття дороги, минуло багато років, а час і незліченні копита та колеса робили свою руйнівну справу. Поверхня перетворилася на підступне місиво. Нею на­віть пішки важко було б просуватися, а вже про те, щоб штов­хати Сюзаннин візок, і думати смішно.

Придорожні насипи ставали дедалі крутіші. Тепер на їхніх верхівках можна було роздивитися тонкі гостроконечні обри­си, що вирізьблювалися на тлі небес. Роландові вони асоцію­валися з наконечниками стріл — величезними наконечниками, які виготовило плем’я велетів. А його супутникам вони нагаду­вали ракети чи керовані снаряди. Сюзанна подумала про раке­ти «Редстоун», які запускали з мису Канаверал, Едді — про зенітки, які вистрілюють з кузова вантажівки з платформою без бортів, що їх, цих вантажівок, по всій Європі розкидана сила-силенна. Джейку згадалися міжконтинентальні балістичні ра­кети, сховані в укріплених стартових шахтах під канзаськими рівнинами і в ненаселених горах Невади, — ці ракети були за­програмовані на те, щоб завдати удару у відповідь по Китаю чи СРСР у разі, якщо почнеться ядерний армагеддон. Всі вони по­чувалися так, ніби ступили в темну й страшну зону скорботи чи враз опинилися в місцевості, над якою тяжіє древнє прокляття, що досі не втратило своєї сили.

За кілька годин після того, як вони увійшли в цю зону (Джейк назвав її Прогоном), бетонні огорожі закінчилися в тому місці, де нитками павутини сходилися разом півдюжини доріг. Тут знову відкривався краєвид на рівнини, і всі зітхнули з полег­шенням, хоча вголос ніхто про це не сказав. Над перехрестям висів ще один світлофор. Цього разу Едді, Сюзанна й Джейк уже впізнали його конструкцію: колись у ньому були скельця, хоча їх давно вибили.

— Я впевнена, що колись ця дорога була восьмим дивом сві­ту, — сказала Сюзанна. — І подивіться, на що вона перетвори­лася. Це просто мінне поле якесь.

— Часом старі шляхи — найвторованіші, — погодився Роланд.

Едді показував рукою кудись на захід.

— Гляньте-но.

Тепер, коли високих бетонних стін уже не було, вони поба­чили те, що старий Сі описував їм за чашкою гіркої кави в Річ­ковому Перехресті. «Тільки одна рейка, — сказав він тоді, — високо на насипу з каменів, зроблених руками людини. Великі Древні мостили таким каменем вулиці й будували з нього бу­динки». Тонка пряма рейка на вузькій золотистій естакаді тяг­лася з заходу, перетинала річку Сенд над водою і губилася десь у місті. Проста вишукана конструкція — і вперше за весь час, проведений у цьому світі, вони бачили метал, на якому не було іржі. Та все одно згубна дія часу позначилася і на ній. Шматок естакади над серединою річки розламався і впав у стрімкі води. Залишилися тільки два довгих контрфорси, що стирчали один навпроти одного, наче два вказівні пальці, виставлені в жесті обвинувачення. З води під дірою виступала тонка металева трубка. Колись вона була яскраво-синьою, але тепер колір по­бляк під плямами іржі, які невпинно поширювалися. З відстані, на якій вони перебували, труба здавалася мініатюрною.

— От вам і Блейн, — сказав Едді. — Не дивно, що його біль­ше ніхто не чув. Опори обвалилися, коли він їхав через річку, і поїзд шубовснув у воду. Мабуть, коли це сталося, він скидав швидкість, бо інакше ми б побачили геть іншу картину — ве­лику, як вирва від бомби, дірку в тому березі. Ну, хороший був поїзд, що тут скажеш.

— Мерсі казала, що є ще один, — нагадала йому Сюзанна.

— Еге ж. А вона теж казала, що за сім чи вісім років жодного разу його не чула. А Тітонька Таліта виправила, що не за сім-вісім, а за десять. А ти що думаєш, Джейку? Агов, Джейк! Зем­ля викликає Джейка, Земля викликає Джейка, озвися, друже.

Але Джейк, який зосереджено споглядав рештки поїзда, що впав у річку, тільки знизав плечима.

— Дякую, Джейку, ти дуже допоміг, — спробував пожарту­вати Едді. — Ти цінний кадр — ось чому я так тебе люблю. Та що там я — ми всі тебе любимо саме за це.

Та Джейк пропустив його жарти повз вуха. Він знав, що то не Блейн. Монорельсовий поїзд, рештки якого стирчали з річ­ки, був синім. Блейн наснився йому, і в тому сні він був брудно-рожевим, як жуйка з бейсбольними вкладишами.

Роланд тим часом зав’язав на грудях шворки Сюзанниного ранця.

— Едді, підсади свою даму в цю хитромудру штуковину. Нам час піти пошукати місце для табора.

Джейк занепокоєно подивився на міст, що похмуро бов­ванів попереду. Здалеку до вух долинало примарне гудіння — то вітер грався в гнилих сталевих кріпленнях, що з’єднували троси з бетонною основою.

— Ти думаєш, міст можна перейти? Це безпечно? — спитав Джейк.

— Завтра дізнаємося, — відповів йому Роланд.

9

Наступного ранку Роландів загін стояв біля довгого іржавого мосту. Всі дивилися на протилежний бік, туди, де лежало місто Лад. Мрії Едді про те, що вони зустрінуть мудрих лісових ель­фів, які протягом багатьох років дбайливо зберігали хитромудрі технології і зараз принесуть їх на тарілочці гостям, випарувалися.



Тепер, коли до міста було рукою подати, він бачив прогалини в забудованих районах, і будинки, що стояли там, де утворили­ся ці діри, були або спалені, або підірвані. Обриси міських буді­вель нагадували хвору щелепу, з якої випало вже багато зубів.

Так, здебільшого будинки ще стояли, але всі вони мали такий сумний і нежилий вигляд, що Едді дуже сильно засмутився (а слід сказати, що цей настрій зазвичай був йому зовсім не при­таманний). А міст, що відділяв подорожніх від того сліпого лабі­ринту з бетону і сталі, більше скидався на руїну, ніж на непохит­ну твердь. Вертикальні троси ліворуч безвільно провисли, а ті, які ще лишилися праворуч, мало не скреготали від напружен­ня. Основа мосту була споруджена з пустих усередині бетонних плит, сформованих у вигляді трапецій. Деякі плити піднялися вгору, зяючи внутрішньою порожнечею, інші покосилися. Здебільшого перекошені плити просто потріскалися, але були й розламані, в яких утворилися такі прогалини, що в них спокій­но могла провалитися вантажівка — і то велика вантажівка. Крізь ці дірки прозирали сіро-зелені води Сенда і брудний берег. Едді прикинув, що відстань між мостом і водою десь посередині ста­новить три сотні футів. І, мабуть, ця оцінка була дуже неточною.

Глянувши на величезні залізобетонні конструкції, до яких кріпилися основні троси, Едді подумав, що один з правих ке­сонів виглядає так, ніби він уже наполовину вирваний з землі. Але вирішив не привертати до цього увагу супутників. Виста­чало й того, що міст повільно, але помітно хитався з боку в бік. Від самого його вигляду в Едді починалася морська хвороба.

— Ну? — спитав він у Роланда. — Що скажеш?

Роланд показав кудись рукою. Уздовж правого боку мосту тягнулася доріжка завширшки зо п’ять футів. Її зробили з окре­мих бетонних плит, тож можна було сказати, що це окремий місток. Цей окремий настил підтримував нижній трос — чи, можливо, це був товстий сталевий стержень, — прикріплений до основних тросів величезними вигнутими скобами. З цікаві­стю людини, що невдовзі може довірити своє життя об’єкту вив­чення, Едді оглянув найближчу з них. Ця скоба на вигляд була

іржава, але міцна. На металі були вибиті літери «ЛИВАРНЯ ЛА- МЕРКА». Читаючи їх, Едді з подивом збагнув, що вже не знає, якою мовою це написано: Високою чи його рідною.

— Гадаю, ми зможемо там пройти, — сказав Роланд. — Там тільки одне пошкоджене місце. Бачиш, де?

— Еге ж... його важко не помітити.

Міст, що простягався щойнайменше на три чверті милі, ні­хто не доглядав уже тисячу років. Але, як здогадувався Роланд, найбільших руйнувань він зазнав протягом останніх п’ятдесяти. Троси праворуч рвалися, і міст дедалі більше западав ліворуч. Але найбільший вигин був посередині мосту, між двома крі­пильними вежами, кожна з яких була чотириста футів. У точці, де напруження вигину було найсильнішим, настил не витри­мав, і тепер у ньому зяяла діра у формі ока. Розлам у пішохідній доріжці був вужчий, але все одно щонайменше дві сусідні пли­ти з бетону звалилися в Сенд, і на їхньому місці лишилася про­галина двадцять чи тридцять футів завширшки. Там, де раніше були ці плити, прозирав іржавий стрижень чи дріт, на якому трималася доріжка. Щоб перебратися через провалля, їм дове­деться ним скористатися.

— Гадаю, ми зможемо перейти, — сказав Роланд, спокійно показуючи на щось рукою. — Долати провалля — не надто при­ємна розвага, але принаймні поруччя на місці, тож нам буде за що триматися.

Едді незворушно кивнув, а в самого шалено калатало серце. Оголена опора пішохідної доріжки скидалася на велику трубу

зі сталевих сегментів. Її ширина в перерізі становила не більше чотирьох футів. Подумки він вже уявляв собі, як вони переби­раються через провалля, ступаючи по широкій і дещо заокруг­леній трубі, тримаючись за поруччя, а міст під ними повільно хитається, як судно в легкий шторм.

— Господи, — сказав він. Спробував сплюнути, але не вда­лося — надто вже сухо було в роті. — Роланде, ти впевнений?

— Наскільки я розумію, іншого шляху нема. — Роланд по­казав кудись униз за течією річки, й Едді побачив ще один міст.

Той уже давно впав у річку. Його іржаві рештки безладно стир­чали з води купою металобрухту.

— Джейку, ти як? — спитала Сюзанна.

— Без проблем, — з готовністю відгукнувся Джейк. Він на­віть усміхався.

— Малий, я тебе ненавиджу, так і знай, — сказав Едді.

Роланд стурбовано подивився на Едді.

— Якщо ти відчуваєш, що не зможеш перейти, краще скажи одразу. Мені не треба, щоб ти застряг на півдорозі і відмовляв­ся йти далі.

Едді довгим поглядом оцінив хитку поверхню мосту і вре­шті-решт кивнув.

— Нічого, я впораюся. Я трохи боюся висоти, але менше з тим.

— Гаразд. — Роланд оглянув їх усіх. — Раніше почнемо, рані­ше закінчимо. Я піду першим і понесу Сюзанну на руках. За мною Джейк. Едді останній. Впораєшся з візком?

— Та без проблем, — превеселим тоном сказав Едді.

— Тоді ходімо.

10

Щойно Едді ступив на доріжку, як усе його єство почала затоп­лювати холодна хвиля страху і в душу закралася підозра, чи не припустився він, бува, дуже небезпечної помилки, погодив­шись на цю авантюру. На твердій землі здавалося, що міст хи­тається лише трохи. Але опинившись на ньому, Едді відчув себе наче на маятнику найбільшого в світі дідусевого годинни­ка. Рух був дуже повільний, але рівномірний, і амплітуда коли­вань, як виявилося, було значно більшою, ніж Едді підозрював спочатку. Поверхня доріжки була вся в тріщинах і похилилася ліворуч щонайменше на десять градусів. Під ногами рипіли купки стертого на порох бетону, бетонні плити терлися одна об одну, тихенько повискуючи. Місто попереду повільно гойда­лося вперед і назад, наче штучно створений обрій у найповільнішій у світі відеогрі.



Над головою, в туго натягнутих тросах, завивав вітер. Унизу земля круто йшла вниз, обертаючись болотистим північно-західним берегом ріки. Ось Едді пройшов тридцять футів... потім шістдесят... потім сто десять. Невдовзі він опиниться над во­дою. З кожним кроком візок ударяв його по лівій нозі.

Коли щось пухнасте тернулося об його ногу, Едді нажахано вхопився правою рукою за іржаве поруччя, ледве втримавшись, щоб не закричати. Але то був лише Юк — він діловито пробігав повз, ледь кинувши на нього погляд, яким наче хотів сказати: «Вибачте, я поспішаю».

— Дурна тварюка, — процідив Едді крізь міцно стиснені зуби.

На мосту з’ясувалося: дивитися на троси, що якимось дивом досі тримали настил і металеві кабелі, ще неприємніше, ніж униз. Подекуди крізь шар іржі проступали жмути металевих ни­ток — на вигляд вони були як металеві клапті вати. Дядько Рег, маляр за фахом, який колись фарбував мости Джорджа Вашинг­тона і Трайборо, колись казав йому, що мостові троси й кабелі «скручуються» з тисяч металевих ниток. Схоже було, що на цьо­му мосту плетення вже не трималося купи. Зараз троси в пря­мому розумінні слова розпадалися, нитка за ниткою.



Якщо вже цей міст так довго не падав, то протримається ще трохи. Ти думаєш, що він звалиться у воду тільки тому, що його переходиш ти? Не варто так собі лестити.

Втім, ця думка його не заспокоїла. Судячи з усього, вони, мож­ливо, перші, хто спробував перейти цей міст за багато десятків років. І, зрештою, мусить же цей міст колись упасти. Його ви­гляд переконливо свідчив, що чекати недовго. Вага їхніх тіл мо­же виявитися тією соломинкою, що переломить спину верблюда.

Ідучи, Едді скинув черевиком уламок бетону і тепер, знема­гаючи від нудоти, дивився, як він летить униз, перевертаючись у повітрі. У воду він упав із тихим, ледь чутним плюскотом. Вітер свіжішав. Від його пориву сорочка Едді прилипла до спіт­нілої шкіри. Міст стогнав і хитався під їхньою вагою. Едді спро­бував забрати руки від поруччя, але вони наче намертво при­стали до побитого корозією металу.

На мить він заплющив очі. Ні, ти не заклякнеш. Не закляк­неш. Я... я тобі забороняю. Якщо тобі треба на щось дивитися, то дивись на цю довготелесу потвору. Едді знову розплющив повіки, прикипів поглядом до Роланда, примусив себе відір­вати міцно стиснені руки від поруччя і знову поволі посунув уперед.



11

Діставшись до провалля, Роланд озирнувся. Джейк був за п’ять кроків від нього, Юк не відставав від хлопчика. Шалапут при­пав до доріжки, витягнувши шию. Над відкритими просторами річки вітер дмухав дужче — і Роланд бачив, як він ворушить шов­ковисту шкурку Юка. Едді відстав від Джейка на двадцять п’ять кроків. Губи міцно стиснені, обличчя витягнуте. Та все одно він рішуче просувався вперед, тримаючи в лівій руці складений Сюзаннин візок. Права намертво вчепилася в поруччя.

— Сюзанно, ти як?

— Добре, — одразу відгукнулася вона. — Все гаразд.

— Джейку?

Джейк підвів очі. Він не переставав усміхатися, і стрілець збаг­нув, що з хлопчиком проблем не буде. Йому шалено подобала­ся ця пригода. Волосся хвилями розвівалося на вітрі, відкрива­ючи гарне чоло, очі блищали. Він підняв угору великий палець. Усміхнувшись, Роланд теж підняв палець.

— Едді?

— Не хвилюйся за мене. — Здавалося, Едді дивиться на Ро­ланда, але стрілець зрозумів, що насправді його погляд спря­мований повз нього, на цегляні будівлі без шибок, що скупчилися на протилежному березі. І це було добре — зважаючи на його очевидний страх висоти, годі було вигадати щось краще, що допомогло б не занепадати духом.



— Гаразд, не буду, — пробурмотів Роланд собі під носа. — Сю­занно, зараз ми переходитимемо через провалля. Просто сиди. Не роби різких рухів. Збагнула?

— Так.


— Якщо хочеш вмоститися зручніше, то зроби це зараз.

— За мене не турбуйся, Роланде, — незворушно сказала во­на. — Сподіваюся, з Едді буде все гаразд.

— Едді вже стрілець. І поводитиметься він, як стрілець.

Роланд розвернувся праворуч, обличчям за течією річки, і взяв­ся за поруччя. І обережно почав просуватися вперед, помалу переставляючи ноги на іржавому тросі.



12

Джейк почекав, поки Роланд із Сюзанною подолають полови­ну шляху над прірвою, а потім і собі рушив уперед. Його торсав поривчастий вітер, міст хитався вперед і назад, але хлопчик був спокійний. Правду кажучи, він просто кайфував. На відміну від Едді, він ніколи не боявся висоти. А ріка звідси виглядала дуже гарно — вона текла, як сталева стрічка, ген-ген на обрії злива­ючись із небом, на якому вже почали збиратися хмари.

Подолавши половину шляху над проваллям (Роланд із Сюзан­ною вже стояли там, де хитка доріжка починалася знову, і чекали на інших), він озирнувся, і всередині в нього все обірвалося. Вони геть забули про маленького члена гурту, коли обговорювали спосіб перейти через прірву. І тепер наляканий Юк зіщулився на краю провалля, не наважуючись іти далі. Він з нещасним вигля­дом нюхав те місце, де бетонна доріжка закінчувалася і починав­ся іржавий стрижень, на якому вона трималася.

— Ходи до мене, Юк! — покликав Джейк.

— Юк! — відгукнувся шалапут тремтячим, майже яку лю­дини, голосом. Він витягнув до Джейка свою довгу шию, але не ворухнувся. У величезних очах з золотистими обідцями стояв жах.

Від чергового пориву вітру міст знову похитнувся і жалібно застогнав. Біля самого Джейкового вуха наче луснула натягну­та до межі гітарна струна. З найближчого троса, мало не подря­павши йому щоку, вискочила сталева нитка. А на відстані де­сяти кроків Юк жалібно дивився на Джейка, не відриваючи від нього погляду.

— Ворушися! — прокричав Роланд. — Вітер дужчає! Давай, Джейку!

— Без Юка я не піду!

І Джейк поволі посунув назад тим шляхом, яким прийшов. Та не встиг він і двох кроків зробити, як Юк обережно ступив на залізну опору. Він міцно стис лапи, і кігті дряпали заокруг­лену металеву поверхню. Наляканий до смерті, Едді вже стояв за шалапутом, відчуваючи всю свою безпорадність.

— Ось так, Юк! — радісно підбадьорив Джейк. — Ходи до мене!

— Юк-Юк! Ейк-Ейк! — вигукнув шалапут і швидко потрю­хикав трубою вперед. Та коли до Джейка йому залишалося зовсім трішки, знову налетів зрадник-вітер. Міст похитнувся. Юк несамовито заборсався, дряпаючи кігтями трубу й шукаю­чи надійної опори, але її не було. Його задні лапи опинилися у повітрі. Він спробував учепитися передніми, та чіплятися не було за що. Задні лапи молотили повітря.

Не бачачи перед собою нічого, крім Юкових очей з золотисти­ми обідцями, Джейк відпустив поруччя і метнувся на допомогу.

— Ні, Джейку! — одночасно закричали Роланд із Едді. Ко­жен з них був надто далеко і не міг нічого вдіяти.

Джейк упав на трубу, вдарившись грудьми й животом. На­плічник стукнувся об лопатки, і він почув, як клацнули зуби —

з таким звуком більярдна куля розбиває піраміду. Знову налетів вітер, і Джейк посунувся вперед, вхопившись правою рукою за стрижень, а ліву простягаючи до Юка, який висів над річкою. Шалапут почав падати і від безвиході вхопився зубами за Джейкову простягнуту руку. Від нестерпного болю хлопчик закри­чав, але втримався. Правою рукою він чіплявся за стрижень, опустивши голову й притискаючи коліна до жахливо гладень­кої поверхні. З його лівої руки, як цирковий акробат, жалібно зорячи своїми обведеними золотом очима, звисав Юк. Джейк бачив свою кров, яка тонкими цівками стікала по його пичці.

Аж ось знову налетів вітер, і хлопчик почав сповзати у прірву.

Страх із Едді мов рукою зняло, а натомість з’явилася дивна, про­те приємна холодна незворушність. Він з гуркотом кинув Сюзаннин візок на порепаний бетон і, забувши про поруччя, швид­ко рушив уперед. Джейк висів головою донизу, а Юк пухнастим маятником гойдався над проваллям, тримаючись зубами за руку свого друга. Права хлопчикова рука вже зісковзувала з троса.

Едді розставив ноги і з розгону сів на опору, боляче вдарив­шись об неї яйцями. їх наче розплющило, але цієї миті навіть різкий біль здався якимось далеким і неістотним. Однією ру­кою Едді вхопив Джейка за волосся, а другою — за лямку його наплічника. Він відчув, що його тягне вперед, і, неначе в страхіт­ливому сні, йому здалося, що ще мить — і вони втрьох ланцюж­ком полетять у прірву.

Він відпустив Джейкове волосся й міцніше вхопився за на­плічник, молячись про себе, щоб у останню мить не виявилося, що цю сумку малий купив на дешевому розпродажу. Вільною рукою Едді понишпорив у себе над головою, шукаючи поруч­чя. Ці пошуки тривали нескінченну секунду, та врешті-решт вона закінчилася і Едді знайшов помічну опору.

— РОЛАНДЕ! — щосили прогорлав він. — ТРОХИ ДОПО­МОГИ МЕНІ Б ЗАРАЗ НЕ ЗАВАДИЛО!

Але потреби кричати не було: Роланд уже був поряд. З-за йо­го спини визирала Сюзанна. Коли він нахилився, вона міцно обійняла його руками за шию, щоб не випасти з ранця вниз го­ловою. Стрілець підхопив Джейка за груди і підняв. Намацав­ши ногами опору, Джейк правою рукою обійняв тремтяче тіль­це тварини. Ліву руку пекло вогнем і кригою.

— Відпусти мене, Юк, — видихнув він. — Можеш відпусти­ти, ми... врятовані.

На якусь мить він злякався, що пухнастик-шалапут не зби­рається випускати його руку. Але потім Юк поволі ослабив ще­лепу, і Джейк звільнився. Рука була вся залита кров’ю, довкола кисті виднілися темні дірки від зубів.

— Юк, — проскавчав шалапут, і Едді з подивом побачив, що в дивних очах тварини стоять сльози. Юк витягнув шию і лиз­нув хлопчика в обличчя скривавленим язиком.

— Та нічого, — сказав Джейк і занурився лицем у тепле хутро. Обличчя застигло від жаху й болю. Він теж плакав. — Не хви­люйся, все гаразд. Ти не винен, що ти міг вдіяти?

Едді поволі спинався на ноги. Його обличчя було мертвот­но-сірим, а в паху боліло так, наче хтось щосили вгатив туди кулею для боулінгу. Він помацав між ніг лівою рукою, щоб збаг­нути, чи не все ще втрачено.

— Дешева вазектомія, бля, раз — і яєць нема, — прохрипів він.

— Едді, ти як, не зомлієш? — спитав Роланд. Черговий по­рив вітру зірвав з його голови капелюха і втелющив його прос­то Сюзанні в лице. А вона вхопила його і натягла стрільцеві до самих вух, від чого той став схожий на напівбожевільного сіль­ського дурника, який спустився з гір.

— Ні, — відповів Едді. — І хотів би, але...

— Глянь на Джейка, — сказала Сюзанна. — Він спливає кров’ю.

— Нічого страшного, — сказав Джейк і спробував сховати ру­ку. Але не встиг, бо Роланд лагідно взяв його за зап’ястя. Вся кисть руки: тильний бік долоні, сама долоня, пальці — була розцяткована слідами від зубів.

І здебільшого глибокими. Годі було зрозуміти, чи пошко­джені кісти й сухожилля, доки Джейк не спробує зігнути руку. А час і місце для таких експериментів вочевидь були невдалі.

Роланд глянув на Юка. Пухнастик-шалапут відповів йому за­смученим і наляканим поглядом виразних очей. І навіть не спро­бував злизати Джейкові кров, хоча така поведінка була б для нього найприроднішою в світі.

— Дайте йому спокій, — сказав Джейк і ще міцніше стис тільце Юка. — Він не винен. Це я винен, що забув його. Його здув вітер.

— Я нічого йому не зроблю, — відповів Роланд. Упевнений, що шалапут не скажений, він усе одно не хотів, щоб Юк по­куштував ще більше Джейкової крові. А щодо інших хвороб,

що могли гніздитися в тілі Юка... що ж, лишається тільки од­не — як завжди, покладатися на ка. Знявши нашийну хустину, Роланд витер Юкові пичку.

— Ось так краще. Хороший хлопчик. Хороший малюк.

— Юк, — слабо пискнув пухнастик, і Сюзанна, яка спостері­гала за всім цим з-поза Роландового плеча, готова була заприсягтись, що в його голосі була вдячність.

Знову налетів вітер. Погода швидко псувалася.

— Едді, треба негайно забиратися з мосту. Ти зможеш іти?

— Ні, господарю, Едді поповзе. — Унизу живота досі сильно боліло, але хвилину тому було значно гірше.

— Гаразд. Тоді ходімо. І якомога хутчіш.

Роланд повернувся, підняв ногу, щоб зробити крок, і рапто­во зупинився. На протилежному краю провалля стояв, незво­рушно дивлячись на них, якийсь чоловік.

Чужинець підійшов непомітно, коли Джейк із Юком поло­нили всю їхню увагу. За спиною в нього висів лук. Довкола го­лови була пов’язана яскраво-жовта хустка, і її кінці, наче прапо­ри, майоріли на сильному вітрі. У вухах у нього висіли золоті сережки у формі кружал із хрестами посередині. Одне око при­кривала біла шовкова пов’язка. Усе обличчя чоловіка було по­оране пурпуровими виразками, із деяких сочився гній. Важко було сказати, якого він віку: йому можна було дати тридцять, сорок або й усі шістдесят. Одну руку він тримав високо над го­ловою. Роланд ніяк не міг розібрати, що він тримає в руці, збаг­нув тільки, що той предмет — не камінь, бо в нього занадто пра­вильна форма.

Світло дня вичахало, але обриси міста за спиною у з’яви ста­ли моторошно чіткими. За скупченнями цегляних будівель на березі ріки (Едді не сумнівався, що то склади, вже давно роз­грабовані мародерами) виднілися понурі тінисті каньйони і кам’яні лабіринти міста. І лише тепер Едді збагнув, як жахливо помилявся і яким був дурнем, сподіваючись, що тут вони знай­дуть допомогу. Тепер він бачив побиті фасади й потрощені дахи, бачив на карнизах і в сліпих вікнах без шибок неохайні пташині

гнізда. І дозволив собі вдихнути запах цього міста — не казковий аромат спецій і смачної їжі, яку мама в дитинстві часом прино­сила від Забара, а сморід підпаленого матраца, який трохи подимів, а потім його залили водою з каналізації. Зненацька він зрозумів, що таке Лад, зрозумів до кінця і повністю. Кривопикий пірат, що з’явився, поки їхня увага була зайнята чимось іншим, був уособленням мудрого ельфа, якого могли породити стіни цього сплюндрованого агонізуючого міста.

Роланд витяг револьвер.

— Сховай-но це, ага, — промовив чоловік у жовтій хустці з та­ким акцентом, що вони заледве його зрозуміли. — Сховай на­зад. Ти сильний, але я сильніший буду.



Каталог: authors -> King Stephen
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
King Stephen -> І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   28


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет