Короткий зміст попередніх романів



жүктеу 5.77 Mb.
бет21/28
Дата18.02.2019
өлшемі5.77 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   28

14

Незнайомець був вбраний у зелені штани з клаптів оксамиту. Стоячи на краю провалля, він скидався на пірата, що вже до­живає останні дні свого розбійницького життя: хворий, змуче­ний, але досі небезпечний.

— А що, як я вирішу інакше? — спитав Роланд. — А що, як я всаджу кулю в твою пранцювату голову?

— Тоді ви відправитеся в пекло разом зі мною, а я вам двері потримаю, — сказав чоловік у жовтій хустці, гигикнув і помахав піднятою рукою в повітрі. — Мені однаково, що так, що інак.

І Роланд зрозумів, що він не бреше. Вигляд пірата красно­мовно свідчив, що жити йому лишилося щонайбільше рік... і останні кілька місяців, мабуть, будуть дуже неприємними. Кровоточиві виразки, що вкривали його обличчя, не мали ні­чого спільного з радіацією. Якщо тільки Роланда не ввели в ома­ну, цей чоловік перебував зараз на останній стадії хвороби, яку лікарі називали мандрусом, а в народі вона звалася просто «лярвиними квіточками». Сутичка з небезпечним ворогом — це за­вжди неприємно, але тут принаймні можна вирахувати свої шанси. Але коли твій ворог мертвий, то ситуація радикальним чином змінюється.

— Знаєте, що у мене тут, дорогесенькі мої? — спитав пірат. — Знаєте, що потрапило до лап старого Ґешера? Це граната. Така чудова штучка, яку нам залишили Древні, і я вже зняв з неї ковпачок, бо ж неввічливо знайомитися, не знявши головного убору, ги-ги!

Погигикавши трохи, він ураз став серйозним і спохмурнів. Складалося таке враження, що десь у надрах його запаленого мозку повернули тумблер, бо весь гумор зник безслідно.

— Я утримую загвіздок пальцем, мої любі, пальцем, і більше нічим. Якщо ти в мене вистрілиш, то буде великий бабах. Тебе й тую сучку в тебе на спині розірве так, шо й шматків не зоста­неться. І шмаркача теж. А той молодий засранець, шо цілиться мені в лице своєю пукалкою в тебе з-за спини, може, й виживе, але ненадовго. Поки не долетить до води. Бо цей міст висів на волосині останні сорок років і щоб його поваляти, досить буде одного маленького поштовху. Так шо сховай свій револьвер, бо ми поїдемо у пекло на одній тачці.

Роланд на мить замислився, чи не спробувати йому вибити кулею предмет, який Ґешер назвав гранатою, але побачив, як міцно той його стискає, і сховав револьвер у кобуру.

— О, молодець! — враз звеселившись, закричав Гешер. — Я знав, шо ти файний хлопак, тільки-но на тебе глянув! Так-так! Еге ж!

— Що тобі треба? — спитав Роланд, утім, наперед знаючи відповідь.

Ґешер підняв вільну руку і тицьнув брудним пальцем у Джейка.

— Шмаркач. Віддайте мені малого, і можете йти на всі чоти­ри боки.

— А може, ти підеш і сам себе відтрахаєш? — миттєво відреагувала Сюзанна.

— Чом би й ні? — гигикнув пірат. — Дайте мені уламок дзер­кала, і я його відріжу й запхаю собі в гузно. Бо він мене вже замучив. Я навіть віділляти не можу як слід, бо пече, зараза, як у пеклі! — Говорячи це, він ані на мить не відводив погляду своїх очей, що мали дивний спокійний відтінок сірого, від Роландового обличчя. — Що скажеш, друзяко?

— І що з нами буде, якщо я віддам тобі хлопчика?

— Та підете собі, ми вас і пальцем не зачепимо! — швидко відказав чоловік у жовтій хустці. — Сам Цок-Цок дає вам сло­во. Він переказував це через мене. А Цок-Цок, шоб ви знали, — файний хлоп, і він не порушує обіцянок. Про Юнів нічого ска­зати не можу, але Цок-Цокові Сиві вас не зачеплять.

— Що ти таке говориш, Роланде, бодай тобі? — закричав Ед­ді. — Ти жартуєш? Не може бути, щоб ти таке надумав!

Роланд не дивився на Джейка, але пробурмотів, не воруша­чи губами:

— Я обіцяв, і я дотримаю слова.

— Так... я знаю, — так само непомітно сказав Джейк. А потім підвищив голос і сказав: — Едді, сховай зброю. Я сам вирішу.

— Джейку, ти геть з глузду з’їхав!

Пірат радісно захихотів.

— Та ні, дурнику! Це ти з глузду з’їхав, якщо не віриш мені. З нами малому принаймні не загрожують барабани. А ще поду­май про таке: ну якби я брехав вам, то, мабуть, наказав би ки­нути зброю! Це ж простіше простого! Але хіба я таке зробив? Отож-бо й воно, що ні!

Сюзанна чула коротку потаємну розмову між Джейком та Роландом. Більше того, вона збагнула, що в нинішній ситуації іншого вибору в них не було.

— Сховай пістолет, Едді.

— А звідки нам знати, що ти не жбурнеш у нас гранату, коли хлопчик опиниться у тебе? — гукнув Едді до пірата.

— Я розстріляю її в повітрі, — сказав Роланд. — Він добре знає, що мені це до снаги.

— Може, й так. Виглядаєш ти грізно, не заперечую.

— Якщо він каже правду про ту штукенцію, — вів далі Ро­ланд, — то йому кінець, навіть якщо я не влучу в його іграшку, бо міст упаде і він загине разом з нами.

— Дуже мудро, сину мій! — сказав Ґешер. — А ти не тіко гріз­ний, а ше й мудрий. — Він хрипко розсміявся, а потім знову набув серйозного вигляду і довірчим тоном повів далі: — Роз­

мову закінчено, старий друже. Вирішуй. Ти віддаєш мені хлоп­ця чи на цьому наша дорога життя уривається.

Не встиг Роланд і слова вимовити, як Джейк прослизнув повз нього. Досі тримаючи Юка в правій руці, він виставив уперед скривавлену ліву.

— Ні, Джейку, що ти робиш! — у відчаї заволав Едді.

— Я прийду по тебе, — так само тихо сказав Роланд.

— Я знаю, — повторив Джейк. Знову налетів вітер, міст за­стогнав і хитнувся. Тепер Сендом бігли баранці шумовиння й вода біло вирувала довкола руїн синього монорейкового поїз­да, що стирчав у річці.

— Розумнику ти мій! — протуркотів Ґешер. Його губи розту­лилися в широкій усмішці, оголяючи кілька зубів, що самотньо стирчали з білих ясен, наче напівзруйновані надгробки. — Ти мій хлопчику! Ходи-но зі мною.

— Роланде, а раптом він блефує! — закричав Едді. — То мо­же бути обманка!

Але стрілець не відповів.

Коли Джейк підійшов до протилежного краю доріжки, Юк вишкірив зуби й загарчав на Ґешера.

— Викинь цей балакучий мішок лайна у річку, — наказав Ґешер.

— Пішов ти, — не підвищуючи голосу, відповів Джейк.

Пірат на мить сторопів, а потім кивнув.

— Твій улюбленець, ге? Дуже добре. — Він відступив на два кроки назад. — Як станеш на тверде, постав його на землю. І якщо він на мене кинеться, то я так йому наваляю, шо мізки вилетять через його ніжну сраку.

— Сраку, — сказав Юк крізь вишкірені зуби.

— Замовкни, Юк, — пробурмотів Джейк. Він вчасно встиг дійти до того місця, де знову починався бетон, бо міст шарпо­нув черговий сильний порив вітру. І цього разу звуки, з якими рвалися нитки кабелів, залунали звідусіль. Джейк озирнувся і побачив, що Роланд і Едді чіпляються за поруччя. А Сюзанна дивилася на нього з-поза Роландового плеча, і її туге кучеряве

волосся шарпав вітер. Джейк підняв на прощання руку. Роланд відповів йому так само.

«Ти більше мене не покинеш? Не даси мені впасти?» — якось спитав він. «Ні, більше ніколи не дам», — пообіцяв Роланд. Джейк вірив йому... але він дуже боявся того, що може статися, поки Роланд по нього прийде. Він поставив Юка на землю. Тієї ж миті Ґешер рвонув уперед, заміряючись щосили вдарити тварин­ку ногою. Щоб уникнути важкого чобота, Юк сахнувся вбік.

— Тікай! — закричав йому Джейк. І Юк послухався: стрілою промчав повз них і, низько опустивши голову та перестрибую­чи через діри й тріщини в бетоні, пристрибом побіг у Лад. На­зад він не озирався. А за мить Ґешер обійняв Джейка за шию. Від нього тхнуло брудом і гнилою плоттю, й ці огидні запахи зливалися в один жахливий задушливий сморід. Джейкові за­хотілося блювати.

Ґешер притисся пахом до Джейкових сідниць.

— Може, я ще не такий пропащий, як думав. Недарма ж ка­жуть, що старі п’яніють тільки від молодого вина, ге? Ми з то­бою добряче побавимося, так, мій солоденький? Ми так поба­вимось, що янголи в раю заспівають.

«Господи Боже», — подумав Джейк.

Ґешер знову підвищив голос.

— Ми вже йдемо, мій крутий друже. На нас чекають великі справи і великі люди. Але свого слова я дотримаю. А ви стояти­мете тут ще чверть години, а то й більше. Звісно, якщо вам до­рогі життя. Якщо я побачу, що котресь із вас заворушилося, ми всі відправимося до праотців. Второпали?

— Так, — сказав Роланд.

— Вірите, коли я кажу, що мені нема чого втрачати?

— Так.

— Дуже добре. Ворушися, хлопче! Но, пішов!



Ґешер міцно стискав Джейка за горло, поки тому не забрак­ло дихання. І поволік його спиною вперед. Вони відступали лицем до провалля, над яким стояли Роланд із Сюзанною, що сиділа в нього за спиною, і Едді просто за ним, досі стискаючи

«рюгер», який Ґешер назвав пукалкою. Гаряче дихання Ґешера виривалося в Джейка над вухом. І, що ще гірше, до ніздрів до­линав огидний запах.

— Навіть не думай пакостити, — прошепотів Ґешер, — або я відірву тобі твої гарнюні іграшки й запхаю в дупцю. Сумно бу­де втратити їх ще до того, як ти їх пустиш у діло, ге? Дуже сумно.

Так ідучи, вони досягли кінця мосту. Джейк напружився, га­даючи, що Ґешер негайно жбурне в його друзів гранату. Але він цього не зробив... принаймні, поки що. Він протягнув Джейка крізь вузенький прохід між двома будками, які колись, мабуть, слугували контрольними постами. За ними, як понурі тюрми, бовваніли цегляні будівлі.

— А зараз, маленький, я відпущу твою шийку, бо як інакше тобі дихати? Але я тримаю тебе за руку, і якщо ти не побіжиш прудко, як вітер, то обіцяю, що вирву тобі руку і відлупцюю тебе нею замість ціпка. Затямив?

Джейк кивнув і раптом зміг вдихнути на повні груди, бо жах­лива рука перестала стискати йому горло. Щойно це сталося, як його власна рука знову нагадала про себе — вона розпухла і пекла вогнем. А тоді Ґешер ухопив його за передпліччя, і він забув про свою руку.

— Бум-бурум! — гукнув пірат неприродно радісним фальцетом і помахав гранатою. — Бувайте, хлопчики і дівчатка! — А тоді прогарчав до Джейка: — Бігом, мале падло! Бігом!

Спочатку Джейка підхопив вихор, а потім він мимохіть зірвав­ся на біг. Удвох із піратом вони припустили вигнутим пандусом нагору. У Джейка плуталися думки, але він встиг подумати, що так могла б виглядати нью-йоркська Істрівер-Драйв за двісті-триста років по тому, як мозкова чума винищила усіх психічно здорових людей у світі.

Уздовж обох хідників стояли іржаві брили металобрухту, які колись, безперечно, були автомобілями. Здебільшого то були спортивні машини у формі бульбашок. Джейк не бачив таких ніколи в житті (крім, хіба що, тих, на яких їздили мажори в комік­сах Волта Диснея). Але серед них точно були старий «фольксваген жук», машина, яка нагадувала «шевроле корвер», і ще щось на кшталт «форда» моделі А. На жодному колесі не було шин: або їх зняли грабіжники, або вони давно спорохнявіли і розсипалися. Усі шибки були розбиті. Складалося враження, буцімто ті мешканці міста, які ще в ньому залишилися, нена­виділи все, в чому, хай навіть випадково, могли побачити своє відображення.

Водостічні канави під покинутими автомобілями і між ними були заповнені якимось металевим сміттям і блискучими улам­ками битого скла. Колись давно, у щасливіші часи, вздовж хід­ника росли дерева. Але зараз вони були настільки безнадійно мертві, що на тлі захмареного неба скидалися на непорушні металеві скульптури. Деякі склади або розбомбили, або вони розвалилися самі. Від них лишилися тільки самотні купи битої цегли. За ними Джейк бачив річку та іржавий напівобвалений міст через Сенд.

Усюди ширився міцний дух тління й занепаду. Він відчувався сильніше, ніж будь-коли, і забивав ніздрі. Вулиця відхилялася від шляху Променя і вела строго на схід. Що далі, то більше Джейк помічав кучугур сміття, що загачували проїзд. За шість чи сім кварталів вулиця вже була завалена вщерть, але Ґешер тягнув його саме в той бік. Спочатку Джейк за ним встигав, аж зараз Ґешер узяв шалений темп і хлопчик почав засапуватись та на крок відставати. Ґешер смикнув його так, що Джейк мало не впав, і по­волік далі, до загати зі сміття, уламків бетону та іржавих сталевих балок, що виднілася попереду. Цей насип між двома будинками з запилюженими мармуровими фасадами, як здалося Джейкові, з’явився там геть не випадково. Статую перед тією будівлею, що стояла ліворуч, Джейк упізнав одразу: сліпа богиня правосудця. Тоді будівля, яку вона охороняла, напевно, була судом. Але роз­дивитися як слід він не встиг: Ґешер, не вповільнюючи темпу, безжально тягнув його в бік барикади.

«Якщо він спробує пройти крізь неї, нам кінець!» — у відчаї подумав Джейк. Але Ґешер, який, попри свою хворобу, що красномовно свідчила сама за себе на його обличчі, біг прудкі­ше вітру, просто міцніше стис його передпліччя і поволік далі. Загата наближалася, і ось уже Джейк побачив, що в зумисне на­валеній купі бетону, потрощених меблів, іржавих труб й уламків вантажівок та легкових автомобілів є вузький прохід. І знена­цька він збагнув. У цьому лабіринті Роланд блукатиме година­ми... а от Ґешер тут свій і чудово знає, куди йти.

Ледь помітний прохід темнів ліворуч у хисткій купі сміття. Щойно вони опинилися біля входу, Ґешер перекинув через спи­ну зелений предмет, який тримав у руці.

— Ліпше пригнися, крихітко! — заволав він і вибухнув про­низливим істеричним сміхом. А за мить вулицю струсонув по­тужний вибух. Машина у формі бульбашки злетіла в повітря на двадцять футів і, перевернувшись, приземлилася догори дриґом. Град із уламків цегли просвистів у Джейка над головою, і щось боляче вдарило його в лопатку. Він перечепився і неодмінно впав би, якби Ґешер ривком не поставив його на ноги і не по­волік у вузьку щілину. У проході, що тягнувся у темряву, їх з усіх боків обступили похмурі ненаситні тіні.

Коли чоловік із хлопчиком зникли з поля зору, з-поза бетон­ного валуна обережно виповзла маленька пухнаста фігурка. Юк. Він трохи постояв біля проходу, витягнувши вперед шию і вдивляючись усередину блискучими очима. А потім, ретельно нюхаючи землю, вирушив слідом.

15

— Ходімо, — сказав Роланд, щойно Ґешер кинувся навтьоки.

— Як ти міг? — сердито спитав Едді. — Як ти міг віддати йо­го тій потворі?

— Бо в мене не було вибору. Візьми візок. Він нам ще знадо­биться.

Вони вже були на твердому бетоні доріжки, коли міст здриг­нувся від вибуху і в вечірнє небо злетіли хмари уламків.

— Господи! — видихнув Едді й повернув пополотніле пере­лякане лице до Роланда.

— Поки що нема причин хвилюватися, — спокійно сказав Роланд. — Такі, як той Ґешер, не граються з вибухівкою.

Вони досягли будок на краю мосту. Позаду них, на верхівці пандуса, Роланд зупинився.

— Ти ж знав, що той чувак не блефує? — спитав Едді. — Тоб­то ти діяв не навздогад — ти знав напевно.

— Він ходячий мрець, а таким людям нема чого втрачати. — Роландів голос звучав спокійно, але десь у глибині цього спо­кою ховалися відчай і біль. — Я знав, що щось таке може ста­тися. Але якби ми побачили його раніше, поки ще були поза радіусом дії його вибухового яйця, то могли б якось з ним упо­ратись. Але Джейк упав, і ми не помітили, як той підібрався за­надто близько. Він, мабуть, вирішив, що ми привели хлопчика, аби розплатитися ним за те, щоб нас не чіпали у місті. Чорт! Прокляття! — І Роланд від безсилля вгатив кулаком по нозі.

— То ходімо його відбивати!

Роланд похитав головою.

— Ні. Тут ми розділимося. Не можна брати Сюзанну туди, куди пішов той мерзотник, і саму її лишати не можна.

— Але ж...

— Слухай і не сперечайся. Якщо, звісно, хочеш урятувати Джейка. Поки ми тут стоїмо, його слід холоне. А йти охололим слідом непросто. У вас буде своє завдання. Якщо є ще один Блейн... а Джейк певен того, що він є... тоді ви з Сюзанною маєте його знайти. Десь мусить бути станція або те, що в даль­ніх краях називали колискою. Розумієш?

Вперше за весь час їхнього знайомства Едді не сперечався.

— Еге ж. Знайдемо. А потім що?

— Стріляй угору щопівгодини. Коли я знайду Джейка, то приєднаюся до вас.

— Постріли можуть привернути увагу інших, — сказала Сю­занна. Едді допоміг їй вибратися з ранця, і тепер вона знову сиділа у візку.

Роланд холодно на них подивився.

— То впорайтеся з ними.

— О’кей. — Едді простягнув руку, і Роланд коротко її потис. — Знайди його, Роланде.

— Я його знайду, не сумнівайтеся. Просто моліться своїм богам, щоб я знайшов його вчасно. І пам’ятайте обличчя ваших батьків.

Сюзанна кивнула.

— Ми намагатимемося.

Роланд повернувся до них спиною і легко побіг пандусом униз. Коли його вже не було видно, Едді глянув на Сюзанну і не дуже здивувався, побачивши, що вона плаче. Йому самому сльози підступали до горла. Ще півгодини тому вони були ра­зом — маленький дружний загін. І враз, за лічені хвилини, їхнє чудове братство розпалося на дрібні шматки. Джейка викрали, Роланд пішов його шукати. Навіть Юк — і той утік. Ще ніколи в житті Едді не почувався таким самотнім.

— У мене таке відчуття, що ми вже їх ніколи не побачимо, — сказала Сюзанна.

— Не кажи так. Авжеж, побачимо! — грубо обірвав її Едді. Але в глибині душі він знав, що вона має на увазі, бо почувався так само. Серце німіло від важкого передчуття, що їхня подо­рож закінчилася, як слід не почавшись. — У сутичці з Аттилою-гуном я б оцінив шанси Роланда-варвара як три до одного. Ході­мо, Сьюз, нам треба встигнути на поїзд.

— А де цей поїзд? — жалібно спитала вона.

— Не знаю. Може, пошукаємо найближчого старого й муд­рого ельфа, щоб у нього спитати? Як гадаєш?

— Про що ти говориш, Едварде Дін?

— Та ні про що, — сказав він і відчув, що це справді так. І оскі­льки понад усе на світі йому зараз хотілося розплакатися, то він ухопився за ручки Сюзанниного візка й повіз її униз порепаним і всипаним уламками скла пандусом, що вів у місто Лад.



16

Джейк швидко спускався у імлистий світ, де єдиним орієнти­ром був біль: його скривавлена рука, те місце на передпліччі,

куди сталевими гачками впиналися Ґешерові пальці, палаючі легені, яким бракувало повітря. Невдовзі всі ці болі злилися в один, а на зміну йому прийшов інший — сильні й різкі коль­ки в лівому боці. Він думав, чи Роланд іде за ними. Думав, чи довго зможе прожити Юк у цьому світі, такому несхожому на ліси й поля, де він перед цим жив, не знаючи іншого. А потім Ґешер щосили вдарив його в обличчя, розбивши ніс до крові, і всі думки потонули в червоному потоці болю.

— Ворушися, малий недоноску! Рухай своїми булками!

— Я не можу... бігти швидше, — видихнув Джейк і в останню мить спромігся ухилитися від товстого шматка скла, що довгим прозорим зубом стирчав із стіни непотребу ліворуч.

— Хутчіш, бо я тебе приб’ю і потягну за патли! Но, малий паршивцю!

З останніх сил Джейк побіг швидше. На початку завулку він ще думав, що невдовзі вони знову вибіжать на широку вулицю, але тепер неохоче усвідомлював, що цього не буде. То був не про­сто завулок, а замаскована й укріплена дорога в країну Сивих. Високі хиткі стіни, що тисли на них з обох боків, були спору­джені з найнеймовірніших матеріалів: автомобілів, частково чи повністю розплющених за допомогою уламків граніту й сталі, мармурових колон, якихось заводських верстатів, темно-червоних від іржі в тих місцях, де на них не було мастила. Була там ще й якась химерна риба з хрому й кришталю, завбільшки з при­ватний літак, на блискучому боці якої було обережно вирізьблене загадкове слово Високою Мовою — БЛАЖЕНСТВО. 1 довершу­вали картину кучугури поламаних меблів, обплутані ланцюгами, кожна ланка яких була завбільшки з Джейкову голову. Уся ця спо­руда хитко балансувала на барикаді, як цирковий слон на своїй крихітній сталевій платформі.

Там, де ця божевільна стежина розгалужувалася, Ґешер упев­нено повернув ліворуч. Трохи далі в різні боки розбігалися ще три завулки, такі вузькі, що скидалися на тунелі. Цього разу Ґешер обрав праву стежину. Її стіни були складені з напівзотлілих ящи­ків і величезних стосів паперу, мабуть, колишніх книжок чи жур­налів, і вузьким коридором тут могла пробігти тільки одна люди­на. Тож Ґешер штурхонув Джейка уперед і побіг слідом за ним, безжально підганяючи його ударами в спину. «Мабуть, так по­чувається худоба, коли її женуть коридором на бійню», — поду­мав Джейк і заприсягнувся, що більше ніколи в житті не їстиме відбивних, якщо тільки йому вдасться вибратися звідти живим.

— Біжи, мій солоденький! Біжи давай!

Невдовзі Джейк геть заплутався у тому, куди і скільки разів вони повертають. І що глибше вони з Ґешером занурювалися в непролазні хащі уламків сталі, меблів і машинерії, то слаб­шою ставала надія на порятунок. Тепер його не знайде навіть Роланд. Якщо стрілець і спробує його врятувати, то заблукає і по­мре в цьому лабіринті, шукаючи виходу.

Тепер стежка пішла вниз і замість стін із утрамбованого па­перу почалися укріплення з шаф для документів, куп арифмо­метрів і комп’ютерного «заліза». Все це скидалося на перегони складом якогось магазину побутової техніки з нічного жахіття. Майже цілу хвилину вони бігли вздовж стіни, що, здавалося, бу­ла споруджена чи то з телевізорів, чи то з безладно покиданих до­купи дисплеїв. Всі вони вирячалися на Джейка, наче невидющі очі мерця. Хідник під ногами неухильно спускався, і Джейк збаг­нув, що це справді тунель. Смуга неба над головою звузилася до розмірів тасьми, тасьма — до стрічки, а стрічка перетворилася на нитку. Вони опинилися в підземному царстві й мчали стрімго­лов, наче щури, що перебігають велетенський смітник.

«А якщо це все обвалиться просто нам на голови?» — подумав Джейк, але від виснаження й болю майже не злякався цієї пер­спективні. Якщо дах упаде, він принаймні зможе відпочити.

Ґешер поганяв його, як фермер мула, — бив у ліве плече, щоб Джейк повертав ліворуч, і в праве, коли треба було бігти пра­воруч. Коли дорога пролягала навпростець, він гатив у тім’я. Із гори сміття стирчала труба, і Джейк спробував її оббігти, але не встиг. Він сильно вдарився об неї стегном і полетів сторч го­ловою в купу битого скла і гострих уламків дощок. Але Ґешер підхопив його і штовхнув уперед.

— Біжи, мале стерво ледаче! Бігати розучився? Якби не Цок-Цок, я б тебе просто тут відтрахав і горлянку перері­зав, їй-бо!

Джейк біг, а очі йому застилало червоне марево, в якому бу­ли тільки біль і удари Ґешерового кулака по плечах чи в тім’я. Врешті-решт, коли він уже відчував, що не може бігти далі, Ґе­шер ухопив його за шию і так різко зупинив, що Джейк, здуше­но пискнувши, врізався в нього.

— А тут невеличке западло! — весело прохрипів пірат. — Ди­вися вперед. Бачиш два дроти, які перехрещуються низько над землею. Бачиш їх?

Спочатку Джейк не бачив. Там було дуже темно. Ліворуч ви­сочіли купи величезних мідних чайників, праворуч — складені одна на одну сталеві цистерни, що нагадували акваланги. Раз дмухнути — і вони лавиною полетять униз, подумав Джейк. Він витер лоба рукою, прибравши сплутані пасма волосся, що ліз­ли в очі, і намагався не думати про те, як він виглядатиме, коли на нього зваляться приблизно шістнадцять тонн металевих кон­тейнерів. Він примружився, дивлячись у той бік, куди показу­вав Ґешер. І справді — попереду ледь-ледь виднілися дві тонкі сріблясті лінії, схожі на струни від гітари чи банджо. Вони тяглися з протилежних боків проходу і перехрещувалися над хід­ником на висоті близько двох футів.

— Проповзи під ними, золотко. І гляди не зачепи, бо якщо ти зачепиш котрийсь із цих дротиків, то половина всіх сталевих прибамбасів й цементу, які тільки є в цьому місті, звалиться на твою маленьку дурненьку голівку. І на мою теж, хоча навряд чи тобі буде до цього діло, правда? А тепер повзи!

Джейк зняв наплічник, поклав на землю і поліз у щілину під тонкими туго натягнутими дротами, штовхаючи його перед со­бою. Він збагнув, що, попри все, йому ще хочеться трохи по­жити. У нього було таке відчуття, що всі ці кучугури сміття, що хитко балансували навколо, тільки й чекають, щоб звалитися

на нього. «Мабуть, ці дроти утримують пару замкових каменів, — подумав він. — Якщо один із них порветься... попіл і порох, нам усім каюк». Спиною він трохи зачепив один із дротів, і ви­соко над головою щось зарипіло.

— Обережно, хлопче! — мало не простогнав Ґешер. — їй-бо, обережніше!

Допомагаючи собі ногами і ліктями, Джейк проповз під пе­рехрещеними дротами. Смердюче, мокре від поту волосся зно­ву лізло в очі, але він не наважився його прибрати.

— Все, вставай, — нарешті пробурчав Ґешер і поповз сам. У то­му, як вправно і невимушено він подолав підступно натягнуті тро­си, відчувалася тривала практика. Джейк замірився було знову вдягти наплічник, але не встиг — його вхопив Ґешер. — А що там, золотко? — спитав він, зазираючи всередину. — Є щось смач­неньке для старого друзяки? Бо старий Ґешер ой як любить смаколики!

— Там нема нічого, крім...

Ґешер блискавично підняв руку, складену в кулак, і так силь­но зацідив Джейкові межи очі, що в нього з носа фонтаном бризнула кров.

— За що? — крикнув Джейк, розлючений від болю.

— За те, що ти розпатякуєш! Я сам бачу, що там є, а чого нема! — прогорлав Ґешер і викинув Джейків рюкзак. А потім вишкірив зуби, як небезпечний лютий пес. — За те, що ти ледь не поваляв усю цю халабуду! — Він замовк і додав уже спокій­нішим тоном: — А ще мені так захотілося. Нічого не вдієш. У тебе таке тупе рило, що мені так і хочеться тобі наваляти. — Жахлива усмішка розійшлася ще ширше, демонструючи гнилі білуваті ясна. Без цього видовища Джейк точно міг обійтися. — Якщо твій крутий друзяка нас і дожене, буде йому подаруночок коло цих дротів, ге? — Не перестаючи шкіритися, Ґешер гля­нув угору. — Наскільки я пам’ятаю, десь там вмощений місь­кий автобус.

Джейк почав схлипувати. Сльози безвиході і втоми струмками стікали по брудних щоках, залишаючи на них світлі доріжки.

Гешер замахнувся на нього розчепіреною рукою.

— Бігом, золотко, бо я зараз сам заплачу. Знаєш, я такий сен­тиментальний, а вже коли починаю плакати й тужити, то ніщо мені не миле, крім як надавати комусь мордасів. Це єдине, що може мене звеселити. А ну пішов!

І вони знову побігли. Здавалося, Ґешер навмання обирає стеж­ки, що вели в черево цього смердючого лабіринту, стусанами в плечі вказуючи Джейкові, куди бігти. За деякий час почувся звук барабанів. Він долинав звідусіль і нізвідки. Для Джейка це стало останньою краплею. Він попрощався з надією і тверезим мисленням та, склавши руки, пішов на дно страхітливої безодні.


Каталог: authors -> King Stephen
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
King Stephen -> І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   28


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет