Короткий зміст попередніх романів



жүктеу 5.77 Mb.
бет25/28
Дата18.02.2019
өлшемі5.77 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

— Гаразд, але не торкайся її. Якщо вона під напругою...

— Якщо Блейн захоче нас підсмажити, то він це зробить, — сказала Сюзанна, роздивляючись крізь грати Блейнову спину. — Ти знаєш це не гірше за мене.

Едді знав, що це правда, тож промовчав.

Коробка нагадувала щось середнє між переговорним при­строєм і сигналізацією. У горішній її половині розташовував­ся гучномовець, поряд з яким було щось на кшталт кнопки «СЛУХАЙТЕ/ГОВОРІТЬ». А нижче йшли цифри, розставлені у формі ромба:

1

23 456 78910



11 121314 15 16171819 20 21 22 23 24 25 26 27 28

29 ЗО 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100

Під ромбом було ще дві кнопки з написами Високою Мо­вою: КОМАНДА і ВВЕСТИ.

Сюзанна розгублено подивилася на Едді.

— Як ти гадаєш, що це таке? Схоже на якийсь прибамбас із фантастичних фільмів.

«Авжеж», — подумав Едді. Свого часу Сюзанна могла бачити одну-дві системи домашньої охоронної сигналізації — врешті-решт, вона мешкала серед мангеттенських багатіїв, хай навіть вони не надто раділи з цього приводу. Але все одно між елект­ронними пристроями, які вироблялися в тисяча дев’ятсот шіст­десят третьому році (а саме цього року вона народилася) і в час Едді, тобто тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого, була ціла прірва. «Хоча ми з нею взагалі рідко обговорювали відмінності, — поду­мав він. — Цікаво, що б вона подумала, якби я сказав, що, коли Роланд викрав мене, президентом Сполучених Штатів був Рональд Рейган? Мабуть, що я несповна розуму».

— Це система охоронної сигналізації, — зазначив він і, по­при те що всі нерви й інстинкти голосно проти цього заперечу­вали, примусив себе простягнути праву руку і великим пальцем натиснути кнопку «ГОВОРІТЬ/СЛУХАЙТЕ».

Струмом його не шибонуло, і синє полум’я теж не охопило ру­ку. Не було жодних ознак того, що ця річ досі ввімкнена в мережу.



То може Блейн мертвий. Усе-таки мертвий.

Але повірити в це Едді не міг.

— Алло? — сказав він і внутрішнім зором побачив бідолаху Ардіса, якого пронизують мікрохвилі синього вогню, поглина­ють його лице і все тіло, розтоплюють очі й підпалюють волос­ся. — Алло... Блейн? Хто-небудь?

Він відпустив кнопку і став напружено чекати. Сюзанна обе­режно вклала йому в руку свою, холодну й маленьку. Відповіді досі не було, і Едді ще раз — тепер з іще більшою неохотою, ніж перед цим, — натис кнопку розмови.

— Блейн?

Відпустив кнопку. Зачекав. І коли відповіді, як і минулого разу, не було, у нього почало паморочитися в голові. Це не­безпечне відчуття з’являлося щоразу, коли обставини тисли на Едді чи він відчував страх. Воно геть позбавляло його обе­режності та здорового глузду. Будь-що переставало важити.

Те саме сталося під час його зустрічі з «блідою поганкою» — агентом Балазара в Нассау, те саме відбувалося й зараз. І якби Роланд побачив Едді в мить, коли ним оволодівав цей шал нетерплячки, він би зрозумів, що Едді не просто віддалено нагадує йому Катберта. Він би заприсягнувся, що Едді — це Катберт.

Едді причавив кнопку великим пальцем і закричав у гучно­мовець, безуспішно намагаючись зімітувати акцент британсь­кого аристократа.

— Вітаю, Блейне! Привітулі, старий друже! Це Робін Ліч, ве­дучий програми «Багаті і придуркуваті». Я прийшов сказати тобі, що ти виграв у лотерею видавництва «Паблішерс» шість мільярдів доларів і новенький «Форд-Ескорт»!

У них над головами залопотіли крильми перелякані голуби. Сюзанна охнула. На її обличчі з’явився вираз благочестивої жінки, яка почула, що її чоловік лається в соборі.

— Едді, що ти робиш! Годі, припини!

Але Едді вже не міг зупинитися. Його губи були розтягнуті в посмішці, але очі блищали від страху, істерики і гніву.

— Разом зі своєю монорейковою подружкою Патрицією ти вирушиш у незааабууутню подорож до мальовничого Джимтауна, де питимеш тільки найкраще вино і їстимеш лише найвродливіших і найнезайманіших дівчат! Ти...

— ...шшшшш...

Враз замовкнувши, Едді зиркнув на Сюзанну. Він вирішив, що це вона на нього шикнула, і не тому, що вона вже намага­лася його вгамувати, а тому що, крім неї, на станції більше ні­кого не було. І водночас він знав, що це не Сюзанна. То був інший голос, голос маленької дитини, якій дуже страшно.

— Сьюз? Це ти...

Але Сюзанна вже хитала головою, показуючи пальцем на коробку переговорного пристрою. І Едді побачив, що кнопка з написом «КОМАНДА» слабо світиться рожевим кольором, кольором мушлі. То був колір монопоїзда, що спав у своїй люль­ці по той бік загорожі.

— Шшш... не розбудіть його, — промовив згорьований ди­тячий голос. Тихо, як вечірній бриз, він лився з динаміка.

— Що... — почав було Едді, але потім, похитавши головою, простягнув руку до кнопки «ГОВОРІТЬ/СЛУХАЙТЕ» і обе­режно її натис. І заговорив, але не громоподібним голосом Робіна Ліча, а мало не пошепки, наче конспіратор. — Ти що за один? Хто ти?

І відпустив кнопку. Вони з Сюзанною обмінялися погляда­ми переляканих дітей, які вже знають, що в будинку разом з ни­ми — небезпечний дорослий, може, навіть психопат. А як вони про це дізналися? Та просто їм розповіла інша дитина, дитина, яка дуже довго жила в домі з дорослим-психопатом — ховалася по кутках і нишком виповзала звідти тільки тоді, коли дорос­лий спав. Налякане дитя, звикле бути невидимкою.

Відповіді не було. Едді мовчки чекав, поки спливали секунди. Кожна секунда тягнулася нескінченно довго, до її кінця можна було встигнути прочитати роман. Стомившись чекати, Едді зно­ву потягнувся до кнопки, і тут вона знову засвітилася слабким рожевим сяйвом.

— Я Маленький Блейн, — прошепотів дитячий голос. — Той, якого він не бачить. Той, про якого він забув. Він думає, що залишив його в покоях руїн і коридорах смерті.

Едді знову натис кнопку, відчуваючи, що неспроможний за­спокоїти тремтіння руки. Його власний голос теж тремтів.

— Хто? Хто не бачить? Ведмідь?

Та ні, тільки не ведмідь. Шардик лежав мертвий у лісі, між ними багато миль відстані. Та ще й зрушений з місця світ відтоді просунувся ще далі. Зненацька Едді пригадав відчуття, яке його охопило, коли він приклав вухо до тих дивних дверей на галя­вині, де ведмідь жив своїм відчайдушним напівжиттям. Дверей, розмальованих жахливими жовтими й чорними смужками. Він збагнув, що все це — частина єдиної картини, частина якогось гнилого цілого, пошарпаної павутини, в центрі якої, наче жир­ний кам’яний павук, застигла Темна Вежа. У ці останні дні увесь Серединний світ став одним величезним будинком із привидами,

увесь Серединний світ перетворився на Буєраки, увесь Середин­ний світ був спустошеною землею, катом і жертвою.

Не встиг голос із переговорного пристрою вимовити ці сло­ва, як Едді прочитав їх за Сюзанниними губами. Ці слова були настільки ж очевидними, як і відгадка до загадки, щойно її ви­мовлять.

— Великий Блейн, — прошепотів невидимий голос. — Ве­ликий Блейн — це привид у машині... привид в усіх машинах.

Сюзанна піднесла руку до горла і щосили стисла, наче зби­раючись задушити саму себе. Її очі були сповнені жаху, але по­гляд не був скляним. Навпаки, він був гострий і сповнений ро­зуміння. Колись у своєму минулому — ще тоді, коли єдине ціле на ім’я Сюзанна роздирали навпіл ворогуючі особистості Детти й Одетти, — вона чула подібний голос. Дитячий голос здивував Сюзанну не менше, ніж Едді, але її страдницький погляд вика­зував, що вона не вперше потрапила в таку ситуацію.

Хто-хто, а Сюзанна знала все про шаленство роздвоєності.

— Едді треба тікати, — сказала вона, від жаху забуваючи ро­бити паузи між словами. І Едді почув, що у неї в горлі свистить повітря, наче холодний вітер у комині. — Едді треба вшиватися Едді треба вшиватися Едді...

— Пізно, — сказав тихенький зболений голос. — Він проки­нувся. Великий Блейн прокинувся. Він знає, що ви тут. Він уже близько.

Раптом у них над головою заблимали лампочки — яскраво-помаранчеві дуги, — заливши усю Колиску пронизливим світ­лом, яке розігнало пітьму. Сотні наполоханих голубів запурхали довкола, зігнані зі свого лабіринту гнізд під стелею.

— Чекай! — закричав Едді. — Будь ласка, зачекай!

Від хвилювання він забув натиснути кнопку, але Маленький Блейн усе одно відповів.

— Ні! Якщо я залишуся, він мене впіймає! Якщо я залишуся, він мене вб’є! Я не можу цього допустити!

Світло на переговорній коробці знову згасло, але лише на мить. Наступної миті спалахнули обидві кнопки, і «КОМАНДА», і «ВВЕСТИ», але не рожевим, а темно-червоним кольо­ром розжареної підкови в горнилі коваля.

— ХТО ВИ? — прогримів голос, що линув не з динаміка пе­реговорного пристрою, а з кожного гучномовця в місті. Від міці того голосу загойдалися трупи, що висіли на стовпах. Здавало­ся, навіть мертві ладні тікати від Блейна світ за очі.

Сюзанна зіщулилася у візку, затуливши вуха долонями. Її обличчя витягнулося від переляку, рот спотворив мовчазний крик. Едді теж відчув, що до нього повертаються всі неймовір­ні страхи-галюцинації дитинства, які він переживав у одина­дцять років. Хіба це не той голос, якого він боявся, стоячи поряд із Генрі перед Маєтком? Боявся і, можливо, навіть чекав? Він не знав... але знав тепер, як почувався Джек у тій казці, коли зрозумів, що надто вже зловживав бобовим деревом і розбудив велетня-людожера.

— ЯК ВИ НАСМІЛИЛИСЯ МЕНЕ РОЗБУДИТИ? КАЖІТЬ, АБО ПОМРЕТЕ НА МІСЦІ.

І на цьому Едді міг би вклякнути, дозволивши Блейнові — Великому Блейнові — зробити з ними те, що він зробив із Ардісом (а може, навіть щось страшніше). Можливо, йому навіть варто було вклякнути, завмерти в цій жахливій казці, де вони летіли вниз кролячою норою. Але саме спогад про тихий голос, що озвався до них першим, був тим імпульсом, який змусив його розтулити рота. То був голос наляканої дитини, але, навіть перестрашений, він хотів їм допомогти.

«Тож тепер ти мусиш допомогти собі сам, — подумав Едді. — Це ж ти його розбудив, тобі з ним і розбиратися!»

Едді простягнув руку і знову натиснув на кнопку.

— Мене звуть Едді Дін. А жінка, що поряд зі мною, — моя дружина Сюзанна. Ми...

Він глянув на Сюзанну, і та відчайдушно закивала, благаючи його продовжувати.

— Ми мандруємо. Шукаємо Темну Вежу, розташовану на Шляху Променя. З нами ще двоє — Роланд із Ґілеаду і... і Джейк з Нью-Йорка. Ми обоє теж з Нью-Йорка. Якщо ти... — Він за­мовк, ледь не звернувшись до поїзда «Великий Блейне». Та як­би ці слова зірвалися з його губ, то розум, що керував тим го­лосом, збагнув би, що вони чули інший голос. Так би мовити, голос привида всередині привида.

«Продовжуй», — показала йому обома руками Сюзанна.

— Якщо ти Блейн Моно... то... ми хочемо, щоб ти нас підкинув.

Едді відпустив кнопку. Здавалося, відповіді не було цілу віч­ність. Тривалу мовчанку порушувало хіба що тріпотіння крил наполоханих голубів. Коли Блейн знову заговорив, його голос линув не з усіх динаміків, а тільки з одного — на коробці пере­говорного пристрою. І тепер він був майже людським.

— НЕ ВИПРОБОВУЙТЕ МОЄ ТЕРПІННЯ. УСІ ДВЕРІ В ТІ МІСЦЕВОСТІ ЗАЧИНЕНІ. ҐІЛЕАДУ БІЛЬШЕ НЕ ІСНУЄ, А ТІ, КОГО НАЗИВАЛИ СТРІЛЬЦЯМИ, ДАВНО МЕРТВІ. А ТЕПЕР ВІДПОВІДАЙТЕ НА МОЄ ПИТАННЯ: ХТО ВИ? ЦЕ ВАШ ОСТАННІЙ ШАНС.

У повітрі щось засичало. Зі стелі вистрелив промінь біло-синього світла і вдарив неподалік від Сюзанниного візка, пробив­ши в мармуровій підлозі діру завбільшки з м’ячик для гольфа. Звідти негайно закурився димок, запах якого нагадував той, що буває після удару блискавки. Якусь мить Сюзанна й Едді нажа­хано дивилися одне на одне, а потім Едді рвучко простягнув руку до переговорного пристрою і натиснув кнопку.

— Ти помиляєшся! Ми справді з Нью-Йорка! Лише кілька тижнів тому ми пройшли в цей світ крізь двері, які стояли на узбережжі!

— Це правда! — вигукнула Сюзанна. — Клянуся, правда.

Тиша. За бар’єром виднівся тільки вигин гладенької рожевої

спини Блейна. Переднє вікно наче вирячалося на них порож­нім скляним оком і хитро мружило повіку-склоочисник.

— ДОВЕДІТЬ, — нарешті озвався Блейн.

— Господи, як я можу це довести? — спитав Едді в Сюзанни.

— Не знаю.

Едді знову натиснув кнопку.

— Статуя Свободи! Тобі це про щось каже?

- ПРОДОВЖУЙ, — сказав Блейн майже задумливим голосом.

— Емпайр-Стейт-Білдінґ! Фондова біржа! Світовий торго­вельний центр! Знамениті хотдоги Коні-Айленду! Мьюзик-хол «Редіо-Сіті»! Іст-Віл...

Але Блейн не дав йому договорити. Неймовірно, але моно­тонний голос, що полинув із гучномовця, тепер належав Джонові Вейну.

- ГАРАЗД, ПІЛІГРИМЕ. Я ВІРЮ ТОБІ.

Едді з Сюзанною знову обмінялися поглядами, і цього ра­зу в них були спантеличення і полегшення водночас. Та коли Блейн заговорив ще раз, його голос звучав холодно та незво­рушно.

- ПОСТАВ МЕНІ ПИТАННЯ, ЕДДІ ДІН З НЬЮ-ЙОРКА. І НЕХАЙ ВОНО БУДЕ ЦІКАВИМ. — Запала коротка мовчан­ка, а потім Блейн додав: — БО ІНАКШЕ ТИ Й ТВОЯ ЖІНКА ПОМРЕТЕ, ХАЙ ТАМ ЗВІДКИ ВИ ПРИЙШЛИ.

Сюзанна перевела погляд із коробки переговорного при­строю на Едді.

— Про що це він? — з присвистом прошепотіла вона.

Едді тільки головою похитав.

— Гадки не маю.

28

Кімната, до якої затягнув його Ґешер, здалася Джейкові стар­товою шахтою міжконтинентальної балістичної ракети «Мініт-мен», прикрашеною пацієнтами психлікарні: частково музей, частково вітальня, а частково — нічліжка, де отаборилися гіпі. Простір над головою впирався у закруглену стелю, підлога, опущена на сімдесят чи сто футів униз, теж була округлої фор­ми. А на єдиній стіні скрізь вертикальними лінями тяглися різ­нокольорові неонові трубки: червоні, сині, зелені, жовті, пома­ранчеві, персикові, рожеві. Біля стелі й підлоги шахти (якщо це була вона) ті довгі трубки збігалися разом, утворюючи кричуще-веселкові вузли.



Сама кімната, у якій за підлогу правили іржаві залізні ґрати, була піднята приблизно на три чверті від дна велетенської кап­сули. Подекуди ґрати були встелені килимами, подібними до турецьких (пізніше Джейк дізнався, що такі килими ткали в ба­рони-Кашмін). їхні кути притискали до підлоги важкі скрині, оббиті міддю, торшери чи низькі ніжки крісел, завалених усі­ляким непотребом. Інакше килими просто тріпотіли б, наче паперові стрічки, прикріплені до вентилятора, бо знизу постій­но дмухав теплий вітер. Інший вітер, що надходив з круглого скупчення вентиляційних отворів, подібних до тих, які вони бачили в тунелі, гуляв на висоті приблизно чотирьох чи п’яти футів над головою в Джейка. На дальньому боці кімнати були двері, такі самі, як ті, крізь які вони з Ґешером увійшли сюди. У Джейка зародився здогад, що це продовження підземного коридору, який тягнеться Шляхом Променя.

У кімнаті було шестеро людей — четверо чоловіків і дві жінки. Джейк здогадався, що це вище командування Сивих. Звісно, за умови, що досі було ким командувати. Жодного молодого облич­чя він не бачив, та все одно всі ті люди були в розквіті сил. І ди­вилися на хлопчика так само зацікавлено, як і він на них.

У центрі кімнати, недбало перекинувши масивну ногу через бильце крісла завбільшки з трон, гордовито сидів чоловік. Ви­глядав він як хтось середній між вікінгом і велетнем з дитячих казок. Його мускулястий торс був оголений, тільки срібляста стрічка була зав’язана довкола біцепса, через одне плече переки­нуті піхви для ножа, а на шиї висів якийсь дивний амулет. М’які шкіряні штани, запхнуті у високі чоботи, щільно облягали тіло. На одному чоботі виднілася жовта пов’язка. Брудне біляве во­лосся з сивизною каскадом спадало до середини широкої спини, очі були зелені й цікаві, як у шкодливого кота — старого й до­свідченого, який, проте, ще не втратив витонченого смаку до жорстокості, що в котячих колах вважається забавкою. На спин­ці крісла висіло щось подібне до престарого автомата.

Придивившись пильніше до прикраси на грудях вікінга, Джейк побачив, що це скляна коробка у формі труни, підвіше­на на срібному ланцюзі. Всередині крихітний циферблат годин­ника показував п’ять хвилин по третій. Під циферблатом гой­дався маленький золотий маятник. І навіть попри тихе сичання течії повітря, що циркулювало внизу і вгорі, Джейк почув тихе «цок-цок». Стрілки годинника рухалися швидше, ніж зазвичай, і Джейк зовсім не здивувався, коли побачив, що вони крутять­ся не вперед, а назад.

Він згадав крокодила з «Пітера Пена», того, що ганявся за Капітаном Гаком, і потай всміхнувся. Але від погляду Гешера ця посмішка не сховалася — пірат замахнувся на хлопчика ру­кою. Джейк сахнувся, затуляючи обличчя руками.

Помітивши це, Цок-Цок кумедно насварився на Гешера паль­цем — мовляв, такий-сякий.

— Ну-ну... дарма ти так, Ґешере, — сказав він.

І Ґешер миттю опустив руку. Вираз його обличчя повністю змінився. Якщо перед цим воно не виражало нічого, крім тупої злоби та якогось хитрого, мало не екзистенційного гумору, то тепер він був сама послужливість і обожнювання. Як і всі інші присутні в кімнаті (у тому числі й Джейк), Ґешер не міг надов­го відвести погляд від Цок-Цока — його очі самі поверталися до велетня. І Джейк чудово розумів чому. Цок-Цок був єдиним у тій кімнаті, хто виглядав цілком життєрадісним, цілком здо­ровим і цілком живим.

— Ну раз ти кажеш, то не буду, — сказав Ґешер. Проте пе­ред тим, як звернути очі до білявого велетня на троні, він об­дарував Джейка зловісним поглядом. — Але ж він такий упер­тий, Цокі. Страшенно впертий, Цокі. Він до біса впертий. І як хочеш знати мою думку, то його ще вчити і вчити. Може, й лю­ди будуть!

— Коли я захочу знати твою думку, то спитаю тебе про неї, — відрізав Цок-Цок. — І зачини двері, Ґешере, ти що, в кошарі народився?

Темнокоса жінка пронизливо розсміялася, наче ворона за­каркала. Цок-Цок так зиркнув на неї, що вона миттю принишк­ла й перевела погляд на грати підлоги.

Двері, крізь які Ґешер затягнув Джейка, насправді були по­двійними. Джейк згадав, що в нормальних науково-фантастич­них фільмах саме такий вигляд мали люки космічних кораблів. Ґешер зачинив обоє дверей і повернувся до Цок-Цока, вели­ким пальцем руки показуючи, що вже все, мовляв, гаразд. Цок-Цок кивнув і спроквола потягнувся до кнопки в предметі умеб­лювання, що нагадував кафедру в лекційній аудиторії. Десь у стіні почав шумно працювати насос, і неонові лампи відчутно втратили яскравість. Тихо засичало повітря, і круглий клапан на внутрішніх дверях повернувся, замикаючи їх. Джейк зро­зумів, що, мабуть, на зовнішніх дверях відбувалося те саме. По­за сумнівом, вони перебували зараз у якомусь бомбосховищі. Коли насос заглухнув, довгі неонові трубки знову спалахнули притлумлено-яскравим світлом.

— Ось так, — вдоволено сказав Цок-Цок. І почав згори дони­зу роздивлятися Джейка. У хлопчика з’явилося дуже неприємне відчуття, що його наче каталогізують і відправляють у архів. — Усі живі-здорові. Тепло й затишно, як у вусі. Правда, Гутсе?

— Атож, — миттю озвався худорлявий чоловік у чорному кос­тюмі. Все його обличчя було вкрите якоюсь висипкою, яку він затято роздряпував.

— Я його привів, — сказав Ґешер. —Я ж казав, що ти можеш на мене покластися, і я не підвів, правда ж?

— Правда, — підтвердив Цок-Цок. Істинна. У мене були пев­ні сумніви щодо того, чи зможеш ти запам’ятати пароль, але...

Чорнява жінка знову каркнула від сміху. Не перестаючи лі­ниво усміхатися кутиками рота, Цок-Цок повернувся на пів­оберта, і перш ніж Джейк зрозумів, що відбувається — що, по суті, вже відбулося, — жінка вже заточувалася назад, від здиву­вання й болю вирячивши очі та вхопившись руками за якийсь дивний виступ у грудях, якого ще мить тому там не було.

Хлопчик збагнув, що, повертаючись, Цок-Цок зробив якийсь блискавичний рух рукою. Тонкого білого руків’я ножа, що стир­чало з піхов, які висіли на плечі в Цок-Цока, вже не було. Він магічним чином опинився на іншому боці кімнати, в грудях темнокосої. Цок-Цок витяг його з піхов і жбурнув так швидко, що навіть Роланд навряд чи міг би з ним у цьому зрівнятися. Все це скидалося на якийсь страшний фокус.

Решта тільки мовчки дивилися, як жінка хапає ротом повітря і робить крок в бік Цок-Цока, слабо тримаючись за руків’я но­жа. Ось вона вдарилася стегном об один із торшерів, і той, кого Цок-Цок назвав Гутсом, стрімко метнувся вперед, щоб не дати йому впасти. Сам Цок-Цок не поворухнувся. Він і далі сидів, закинувши ногу на бильце свого гроноподібного крісла, і з лі­нивою усмішкою дивився на жінку.

Зачепившись ногою за килим, вона повалилася вперед. І ще раз Цок-Цок продемонстрував моторошно блискавичну мотор­ність. Він зняв ногу з бильця і щосили вдарив нею чорняву жін­ку в живіт. Вона полетіла до стіни, кров бризкала в неї з рота й заляпувала меблі. Вдарившись спиною об стіну, вона сповзла на підлогу і так застигла, опустивши підборіддя на груди. Джейк подумав, що вона схожа на мексиканця з якогось фільму, мек­сиканця, що втомився і сів покуняти під глиняною стіною. Він не йняв віри, що можна так швидко з живої перетворитися на мертву. Під світлом неонових ламп її волосся здавалося напівчервоним-напівсинім. У скляних очах, що дивилися на Цок-Цока, навіки застиг подив.

— Я її попереджав, щоб не сміялася, — тільки й сказав Цок-Цок. І перевів погляд на іншу жінку, руду й тілисту, що скида­лася на довжелезну фуру. — Хіба ні, Тіллі?

— Атож, — миттю підтакнула Тіллі. Її очі блищали від страху і збудження, язик несамовито облизував губи. — Казав, і не раз казав. Клянуся, хай мене грім поб’є.

— Авжеж, поб’є, бо ти така жирна, що тебе гріх не побити, — сказав Цок-Цок. — Брендоне, принеси мені ножа. І зітри з нього те смердюче лайно, перш ніж подавати мені.

Низькорослий кривоногий чоловічок кинувся виконувати наказ. Спочатку ніж не піддавався — здавалося, він міцно за­стряг у грудній клітці нещасної. Брендон злякано озирнувся через плече на Цок-Цока, потім смикнув сильніше.

Втім, Цок-Цок, здавалося, геть-чисто забув уже і про Брендона, і про жінку, що в буквальному розумінні померла від смі­ху. Його блискучі зелені очі вже знайшли собі іншу забаву, яка цікавила його значно більше, ніж небіжчиця.

— Підійди, хлопчику, — сказав він. — Я хочу тебе роздивитися.

Ґешер так штовхнув його в плече, що Джейк заточився. І впав

би, якби Цок-Цок не вхопив його міцними руками за плечі. А ко­ли хлопчик знову міцно став на ноги, велетень узяв його за ліве зап’ястя і підняв руку. Його увагу привернув Джейків «Сейко».

— Якщо це те, про що я думаю, то це точно передвіщення, — сказав Цок-Цок. — Відповідай мені, хлопче. Що це в тебе за сігул?

Джейк уявлення не мав, що таке сігул, тож міг сподіватися хіба що на прихильність долі.

— Це наручний годинник. Але він не працює, містере Цок-Цок.

Зачувши це, Гутс пирхнув зі сміху й хутко затулив рота доло­нями, бо Цок-Цок красномовно на нього озирнувся. Але за мить він знову подивився на Джейка, і його спохмурніле лице осяяла усмішка. Ця усмішка була такою привабливою, що майже зму­сила забути про те, що біля стіни сидить не кіношний мексика­нець, у якого сієста, а мертва жінка. Дивлячись на цю усмішку, хотілося забути, що довкола самі божевільні, а Цок-Цок, схоже, найбожевільніший божевільний з усієї психлікарні.

— Наручний годинник, — киваючи, сказав Цок-Цок. — Атож, дуже підходяща назва. Він же на руці. І на те він і хронометр, щоб показувати, котра година. Правда, Брендоне? Тіллі? Ґешере?

Усі радісно закивали. Цок-Цок обдарував їх переможною усмішкою і знову повернувся лицем до Джейка. І тепер Джейк помітив, що хай там якою переможною була та усмішка, зелені очі Цок-Цока залишалися неусміхненими. Вони були такими, як завжди: холодними, жорстокими і допитливими.

Він потягнувся пальцем до «Сейко», який зараз показував сім дев’яносто одну ранку й вечора водночас, і рвучко від­смикнув його, так і не торкнувшись скла над рідкокристаліч­ним дисплеєм.

— Скажи мені, любий хлопчику, цей твій, як ти кажеш, го­динник... у ньому є пастка?

— Що? А! Ні. Жодної пастки в ньому немає. — Щоб наочно це продемонструвати, Джейк приклав пальця до скла годинника.

— Це ще нічого не доводить. Вона не спрацює, якщо ти на­лаштував її на своє тіло, — заперечив Цок-Цок. Він говорив тим гострим презирливим тоном, який обирав Джейків батько, коли не хотів, щоб люди запідозрили, що він ні бельмеса не тя­мить у тому, про що говорить. Цок-Цок зиркнув на Брендона, і Джейк зрозумів, що він зважує всі «за» і «проти» того, щоб змусити кривоногого торкнутися годинника. Але потім він від­мовився од цієї думки й знову подивився просто Джейкові у вічі. — Якщо мене вдарить струмом, мій маленький друже, то за тридцять секунд ти вдавишся своїми гарнюніми іграшками, які я тобі відріжу й запхаю до рота.

Джейк важко ковтнув слину, але нічого не сказав. Цок-Цок знову простягнув пальця і цього разу вже торкнувся цифербла­та «Сейко». Щойно це сталося, як цифри на годиннику обнулилися й знову почали відлік.

Цок-Цок притулив пальця і звузив очі, очікуючи болю. Та коли нічого не сталося, в кутиках його очей уперше за весь час з’явилися зморшки справжньої посмішки. Мабуть, подумав Джейк, його тішить власна хоробрість. Але здебільшого по­смішку спричиняли простий подив і цікавість.

— Можна я його візьму собі? — вкрадливо промуркотів Цок-Цок. — Скажімо, ти мені його подаруєш на знак пошани до ме­не. Я обожнюю годинники, мій любий юначе, о так, обожнюю.

— Дуже прошу. — Джейк миттю зняв годинника з зап’ястя і опустив у велику долоню Цок-Цока, що застигла в очікуванні.

— А в нього манери, як у маленького шовкодупого жентельмена, — радісно сказав Ґешер. — Колись давно за такого відва­лили б кругленьку суму, Цокі. От, приміром, мій батько...

— Твій батько здох від мандруса, і навіть пси не захотіли б жерти його зогнилий труп, — перебив Цок-Цок. — Стули пель­ку, йолопе.

Спершу Ґешер розлютився... а потім злість зникла з його об­личчя, поступившись спантеличенню. Він опустився у найбли­жче крісло і принишк.

Тим часом Цок-Цок зачудовано роздивлявся подовжуваль­ний ремінець «Сейко». Він розтягнув його, відпустив, знову розтягнув і знову відпустив. Вклав у отвір, що відкрився між ланками, пасмо свого волосся і радісно засміявся, коли його затисло в браслеті. Врешті-решт він просунув у браслет руку і під­няв його до середини передпліччя. На думку Джейка, сувенір з Нью-Йорка виглядав там дуже дивно, але він промовчав.

— Неймовірно! — вигукнув Цок-Цок. — Де ти його взяв, хлопче?

— Тато й мама подарували мені його на день народження, — відповів Джейк. Ґешер нахилився вперед — мабуть, хотів знову натякнути на викуп. Але уважний вираз обличчя Цок-Цока зму­сив його передумати, і пірат знову мовчки сів.

— Невже? — підвів брови Цок-Цок. Він щойно знайшов ма­леньку кнопочку підсвічування циферблата і тепер безпереста­ну натискав її, спостерігаючи, як запалюється й гасне світло. А потім подивився на Джейка, і очі звузилися до яскраво-сма­рагдових щілин. — Скажи, хлопче, цей годинник працює на двополярній чи на однополярній платі?

— На жодній, — відповів Джейк, не бажаючи зізнаватися в своєму невігластві та не підозрюючи, що тим самим створює собі купу проблем в майбутньому. — Він працює на нікель-кадмієвій батарейці. Принаймні, я в цьому впевнений. Мені ніко­ли не доводилося її міняти, а інструкцію я давно загубив.

Цок-Цок мовчав і дивився на нього довгим-предовгим по­глядом. І Джейк злякався, бо зрозумів, що блондин вирішує, чи, бува, хлопчик із нього не глузує. Якби йому здалося, що Джейк таки глузує, то біль і приниження, яких він зазнав дорогою сю­ди, були б квіточками порівняно з тим, що готує для нього Цок-Цок. Зненацька йому захотілося змінити плин думок Цок-Цо­ка — захотілося так, як не хотілося нічого в світі. І він бовкнув перше, що спало на думку.

— То був твій дідусь?

Цок-Цок здивовано підняв брови. Він знову поклав руки Джейкові на плечі, злегка стис, і хлопчик відчув феноменальну силу, що в них пульсувала. Якби Цок-Цок захотів стиснути ру­ки міцніше й рвучко притягнути Джейка до себе, то його клю­чиці хруснули б, як олівці. А якби велетень його штовхнув, то, мабуть, зламав би йому спину.

— Хто був мій дідусь, хлопче?

Джейк знову окинув поглядом масивну шляхетну голову й ши­рокі плечі. Йому згадалися слова Сюзанни: Роланде, поглянь, який він великий. Мабуть, його довелося намастити жиром, щоб запхати в кабіну!

Той чоловік у аероплані. Давид Спритний.

Від подиву й недовіри очі Цок-Цока стали круглими. А потім він закинув голову і розреготався так гучно, що відлуння поли­нуло в склепіння стелі над їхніми головами. Інші тільки нервово посміхнулися, проте ніхто не наважився відкрито розсміятися... надто після того, що спіткало жінку з темним волоссям.

— Ким би ти не був і звідки б не прийшов, ти найкрутіший хлоп з усіх, кого старий Цок-Цок зустрічав за багато років. Сприт­ний був моїм прадідом, а не дідом, але ти майже вгадав. Правда, Ґешере, друже ти мій милий?

— Атож, — підтвердив Ґешер. — Він крутий, це точно. Але все одно дуже впертий.

— Так, — задумливо мовив Цок-Цок. Його руки стислися на хлопчикових плечах, і він притягнув Джейка ближче до себе. Ближче до свого усміхненого, вродливого, божевільного облич­чя. — Я бачу, що він впертий. По очах видно. Але нам під силу це виправити. Правда ж, Ґешере?

«Він не з Ґешером розмовляє, — подумав Джейк. — Він роз­мовляє зі мною. Йому здається, що він мене гіпнотизує... і, ма­буть, так і є».

— Атож, — видихнув Ґешер.

Джейк відчув, що потопає в тих широких зелених очах. І хоча Цок-Цок насправді ще навіть не починав його стискати, йому

вже бракувало повітря. Він зібрався з силами, щоб позбутися чарів блондина, і знову видав перше, що подумалося:

— Так загинув Лорд Перт, і земля здригнулася, коли він впав.

Ці слова подіяли на Цок-Цока, наче прямий удар в обличчя.

Він сахнувся, зелені очі звузилися, а руки боляче стисли Джей­кові плечі.

— Що ти сказав? Де ти це почув?

— Сорока на хвості принесла, — підкреслено нахабно від­повів Джейк, і наступної миті вже летів через усю кімнату.

Якби він вдарився об вигнуту стіну головою, то втратив би свідомість чи взагалі розпрощався з життям. Але сталося так, що він ударився стегном, відскочив від стіни й упав на залізні ґрати підлоги. Неначе п’яний, він потрусив головою, озирнув­ся і побачив, що сидить впритул до жінки, яка насправді не від­почивала. З губ зірвався крик жаху, і він швидко поповз геть. Але Гутс вдарив його ногою в груди і перевернув на спину. Якусь мить Джейк лежав, хапаючи ротом повітря, і дивився на веселку в тому місці, де сходилися неонові трубки. А тоді в по­ле його зору потрапило обличчя Цок-Цока. Губи велетня стислися у вузьку рівну смужку, щоки пашіли жаром, а в очах при­чаївся страх. Скляна прикраса у вигляді труни, яку він носив на шиї, гойдалася в Джейка перед очима на срібному ланцюжку, наче повторюючи рухи маятника крихітного старого годинни­ка, що містився всередині.

— Ґешер казав правду. — Цок-Цок ухопив Джейка за барки і підняв на ноги. — Ти впертюх і нахаба. Але зі мною цей номер не проканає, хлопче. Зі мною ти будеш тихий і чемний. Ти чув коли-небудь про людей, яким уривається терпець? Так от, у ме­не цього терпцю взагалі нема. Хто завгодно тобі підтвердить, що я навіки вкорочував язика всім, хто насмілювався мене дра­тувати. Якщо ти коли-небудь заговориш зі мною про Лорда Пер­та... бодай раз, бодай однісінький раз... я зірву тобі скальп і по­обідаю твоїми мізками. Я не терпітиму всіх цих історійок про непруху в Колисці Сивих. Затямив?

Він струсонув Джейка, як килимок, і хлопчик розплакався.

— Затямив, га?

— Т-т-так!

— Добре. — Він поставив Джейка на ноги, і той нетвердо за­хитався, витираючи мокрі очі. На його щоках залишалися тем­ні патьоки, наче від туші для вій. — А тепер, мій юний нахабо, ми проведемо сеанс питань і відповідей. Я питаю — ти відпові­даєш. Ясно?

Джейк не відповів. Він дивився на панель вентиляційних от­ворів, що оперізувала кімнату.

Цок-Цок ухопив його двома пальцями за носа й розлюче­но стис.

— Питаю, ясно?

— Так! — закричав Джейк. Він знову дивився Цок-Цокові в об­личчя, плачучи вже не тільки від жаху, а ще й від болю. Він відчай­душно хотів знову подивитися на вентиляційні грати, хотів пе­ресвідчитися, що побачене там — не просто вибрики наляканої, перенапруженої свідомості, але не наважувався. Джейк боявся, що за його поглядом прослідкує ще хтось — швидше за все сам Цок-Цок — і побачить там те, що побачив він.

— Добре. — Цок-Цок потягнув Джейка за ніс до свого кріс­ла. Там сів і закинув ногу на бильце. — Побазікаймо трохи. Поч­немо з твого імені. То що, як там тебе звати?

— Джейк Чемберз. — Через стиснуті ніздрі його голос звучав гугняво і невиразно.

— Ти натсі, Джейку Чемберзе?

Якусь мить Джейк не міг второпати, про що питає Цок-Цок.

— Я не розумію, про...

Але Цок-Цок тільки поводив його носом туди-сюди.

— Натсі! Натсі! Не грайся зі мною, хлопче!

— Не розумію... — почав було Джейк, а потім його погляд натрапив на старий автомат, що висів на спинці крісла, і йому знову згадався старий «Фоке-Вульф». І частини головоломки склалися докупи.

— Ні, я не наці. Я американець. Я народився вже після тієї війни!

Цок-Цок відпустив Джейків ніс, і звідти миттю ринув потік крові.

— Міг би зразу сказати, і я б тебе не чіпав, Джейку Чемберзе. Але принаймні тепер ти знаєш, як ми тут розмовляє­мо. Знаєш?

Джейк кивнув.

— Так. Чудово! Тоді почнімо з простих питань.

Джейк не міг відвести очей від вентиляційних грат. Те, що він побачив там раніше, не зникло. То був не витвір його уяви. У пітьмі за хромованими перетинками світилися очі з золоти­ми обідцями.

Юк.


Цок-Цок дав йому ляпаса, відштовхнувши його до Ґешера, а той одразу ж відбив «подачу».

— Почалися уроки, серденько, — прошепотів йому на вухо Ґешер. — Вчися гарненько! Будь дуже уважний!

— Дивися на мене, коли я з тобою розмовляю, — наказав Цок-Цок. — Одне з двох: або ти мене поважатимеш, або я відір­ву тобі яйця.

— Гаразд.

Цок-Цокові очі лиховісно зблиснули.

— Що гаразд?

Продираючись крізь плетиво питань, Джейк відчайдушно шукав слушної відповіді, і зненацька в його душі зажевріла надія. В його власній Колисці Сивих — відомій у Нью-Йорку під назвою «Школа Пайпера» — та відповідь, що спала йому на думку, прислужилася б непогано.

— Гаразд, сер.

Цок-Цок посміхнувся.

— Гарно починаєш, хлопчику, — сказав він і нахилився впе­ред, спираючись руками на стегна. — А тепер скажи... що таке американець?

І Джейк заходився розповідати, щосили намагаючись не ди­витися в бік вентиляційних грат.

Сховавши револьвер у кобуру, Роланд взявся обома руками за кран-колесо і спробував повернути. Не вдалося. Це не надто його здивувало. А от проблеми створювало.

Юк стояв біля його лівої ноги і занепокоєно дивився вгору, чекаючи, коли ж Роланд нарешті відчинить двері, щоб продов­жити пошуки Джейка. Але стрілець дуже сумнівався в тому, що все буде так легко й просто. Чекати під дверима, поки хтось ви­йде, нерозумно — Сиві можуть годинами і навіть днями не ко­ристуватися цим виходом. Поки стрілець чекатиме, Ґешер із друзяками можуть зняти з Джейка живцем шкіру.

Він притулив вухо до сталевих дверей, але нічого не почув. І це його теж не здивувало. Колись дуже давно він уже бачив такі двері. Відстрелити замок не вдасться, і почути щось крізь них годі. Вони можуть бути одинарні чи подвійні, розташовані одні навпроти одних, а між ними — порожнина. Хоча десь му­сила бути кнопка, яка приводить у дію це колесо посередині й відмикає замки. Все могло б обернутися добре, якби Джейк міг дотягтися до цієї кнопки.

Роланд розумів, що сам він не входить до їхнього ка-тету. Він підозрював, що навіть Юк більше знав про потаємне життя цього зв’язку, ніж він, стрілець (і дуже сумнівався, що шалапут знайшов Джейка в усіх цих тунелях, де бігли брудні струмки, лише завдяки своєму винятковому нюхові). Втім, він же якось спромігся допомогти Джейкові перейти кордон між їхніми сві­тами. Він бачив... і коли Джейк спробував дістати ключа, якого він впустив, то Роланд подумки послав йому імпульс.

Але зараз із імпульсами треба діяти обачніше. У найкращому випадку Сиві дотумкають, що відбувається щось дивне. А в най­гіршому — Джейк неправильно зрозуміє думку Роланда і втне якусь дурницю.

Якби ж то він міг побачити...

Роланд заплющив очі й зосередився на Джейкові. Він думав про хлопчикові очі й відправив своє ка їх шукати.

Спочатку перед ним була тільки пустка, але невдовзі почало проявлятися зображення. Обличчя, обрамлене довгим білявим волоссям з пасмами сивизни. У глибоких очницях, наче рубіни в печері дракона, сяяли зелені очі. Роланд швидко зрозумів, що це Цок-Цок, нащадок чоловіка, що загинув у повітряно­му екіпажі. їхній зв’язок був цікавим фактом, але за обставин, що склалися, користі з нього не було жодної. Стрілець спробу­вав проникнути поглядом далі, поза лице Цок-Цока, прагнучи побачити решту кімнати, де тримали Джейка, й людей, що там перебували.

— Ейк, — прошепотів Юк, наче нагадуючи Роландові, що зараз не час куняти.

— Чшш, — цикнув на нього стрілець, не розплющуючи очей.

Але це не допомогло. Він бачив тільки розмиті плями, ма­буть, тому, що Джейк зосередився лише на Цок-Цоковому обличчі, а все інше поставало в пітьмі на межі хлопчикового сприйняття.

Роланд знову розплющив очі й злегка вдарив себе кулаком у праву долоню. Він здогадувався, що можна натиснути трохи сильніше й побачити більше... але так хлопчик може дізнатися про його присутність, а це небезпечно. У Ґешера нюх на «щурів». Та навіть якщо не він, то Цок-Цок точно відчує.

Роланд подивився вгору на вузькі вентиляційні отвори, а потім на Юка. Він вже не раз міркував про те, яка розумна ця істота. Але зараз, схоже, настав час отримати доказ.

Роланд потягнувся здоровою лівою рукою, просунув пальці в поперечини тих ґрат, що були найближчі до люка, крізь який затягнули Джейка, і смикнув на себе. Ґрати вискочили, на підло­гу посипався дощ іржавого пилу й сухого моху. Отвір виявився замалим для людини... але не для пухнастика-шалапута. Роланд поклав ґрати на підлогу, підняв Юка й зашепотів йому на вухо:

— Піди... подивись... і повертайся. Зрозумів? Не показуйся їм на очі. Просто подивися й повертайся.

Юк дивився йому в очі знизу вгору мовчки, навіть не вимов­ляючи Джейкове ім’я. Роланд гадки не мав, чи зрозуміла його

тварина, але часу думати-гадати не було. Він поставив Юка на підлогу вентиляційної шахти. Шалапут понюхав крихти сухого моху, тихенько чхнув і припав до землі, дивлячись на Роланда своїми дивними очима. Протяг ворушив його шовковисте хут­ро, в очах читався сумнів.

— Піди подивись, як там, і повертайся, — пошепки повто­рив Роланд, і Юк розчинився в темряві, нечутно ступаючи на самих подушечках лап.

Роланд знову витяг револьвер і перейшов до найтяжчого. До чекання. Але Юк повернувся швидко, менш ніж за три хвили­ни. Роланд видобув його з шахти й поставив на підлогу. Звір дивився на нього, витягнувши свою довгу шию.

— Скільки їх там, Юк? Скількох ти бачив?

Певний час йому здавалося, що шалапут так і дивитиметься на нього стривоженим поглядом. Але потім тварина невпевне­но підняла праву лапу, випустила пазурі й подивилася на них, наче силкуючись щось згадати. І врешті-решт почала стукати пазурями по підлозі.

Один... два... три... чотири. Пауза. Потім ще два рази, швид­ко й делікатно. Випущені пазурі тихо цокотіли по сталі: п’ять, шість. Юк зробив ще одну паузу. Він розгублено опустив голо­ву, наче дитина, що мучиться від титанічної боротьби, яка від­бувається у неї в душі. Але потім підвів погляд на Роланда і вос­таннє стукнув кігтями по сталі.

— Ейк!


Шестеро. Сиві... і Джейк.

Роланд підхопив Юка на руки й погладив його.

— Розумник! — пробурмотів він на вухо тваринці. Його переповнювали відчуття подиву і вдячності. Насправді він сподівався отримати певну відповідь, але це перевершило всі сподівання. І сумніватися в точності відповіді він не збирав­ся. — Хороший малюк!

— Юк! Ейк!

Так, Джейк. З Джейком біда. З Джейком, якому він дав обіцян­ку. І він її дотримає.

Стрілець глибоко замислився. Ця дивна й дуже своєрідна здатність занурюватися в думки — поєднання сухого прагма­тизму й шаленої інтуїції — дісталася йому від бабці, Дідре Бо­жевільної, і саме ця здатність допомагала йому виживати всі ці довгі роки, навіть після того, як всі його друзі пішли з життя. Тепер від цього залежало також життя Джейка.

Роланд знову взяв Юка на руки, знаючи, що Джейк, можли­во, житиме, але шалапут загине — сумнівів у цьому майже не за­лишалося. Стрілець зашепотів Юкові у нашорошене вухо кілька простих слів, раз у раз їх повторюючи. Потім підніс тваринку до вентиляційної шахти.

— Хороший малюк, — прошепотів він. — А тепер іди. Зроби це. Моє серце з тобою.

— Юк! Ерце! Ейк! — тихо сказав шалапут і подріботів назад у пітьму.

Роланд чекав. Знаючи, що невдовзі чортам у пеклі буде ма­ло місця.

ЗО

Постав мені питання, Едді Дін з Нью-Йорка. І нехай воно буде цікавим... бо інакше ти й твоя жінка помрете, хай там звідки ви прийшли.

І як, на Бога, реагувати на таке?

Червона лампочка згасла, натомість знову зажевріла рожева.

— Швидше, — поквапив їх тихий голос Маленького Блейна. — Він ще ніколи не був такий лютий... швидше, бо він вас уб’є!

Едді тьмяно усвідомлював, що наполохані голуби досі тріпо­тять крилами під стелею Колиски і що деякі птахи попадали мертві на підлогу, розтрощивши собі голови об колони.

— Що він хоче? — засичала Сюзанна на гучномовець і на го­лос Маленького Блейна, що ховався десь усередині. — Заради всього святого, що йому від нас треба?

Жодної відповіді. Едді відчув, що час на роздуми швидко спли­ває, його вже практично не залишилося. Тож він натиснув кнопку «ГОВОРІТЬ/СЛУХАЙТЕ» і швидко-швидко заговорив у ди­намік, відчуваючи, що піт струмками стікає йому по щоках і шиї.

Постав мені питання.

Отож, Блейне! Що ти робив ці кілька років? Навряд чи катався туди-сюди на південний схід, еге ж? А чого це так? Ли­бонь, нездужав?

Відповіді не було, тільки голуби тріпотіли крильми в повітрі. Едді вже уявив собі, як силкувався закричати Ардіс, коли в ньо­го почали плавитися щоки й зайнявся язик.

. Волосся в Едді на потилиці заворушилося й почало злипати­ся. Страх? Чи електрика накопичується?



Швидше... він ще ніколи не був такий лютий.

Хто тебе взагалі зробив? — гарячково спитав Едді, а сам подумав: «Якби ж я тільки знав, що цій клятій бляшанці тре­ба!» — Хочеш про це поговорити? Тебе зібрали Сиві? Та ні... мабуть, Великі Древні, так? Або...

Едді замовк. Блейнова мовчанка зараз відчувалася шкірою, як пара товстих рук, що обмацують жертву.

— Що тобі треба? — закричав Едді. — Що ти, в біса, хочеш почути?

Відповіді не було, тільки кнопки на переговорному пристрої знову сердито засвітилися темно-червоним. І Едді зрозумів, що їхній час майже вичерпався. Він чув у повітрі тихе дзижчання — так дирчить електрогенератор, — і навряд чи цей звук був про­сто витвором його уяви, як би йому цього не хотілося.

— Блейне! — раптом закричала Сюзанна. — Блейне, ти ме­не чуєш?

Жодної відповіді... а Едді відчував, що повітря наповнюєть­ся електрикою, як миска під краном — водою. Електрика бо­ляче жалила його в ніс із кожним вдихом, пломби в зубах дзиж­чали, як розлючені комахи.

— Блейне, я маю до тебе питання, воно досить цікаве! Слу­хай! — Вона заплющила очі, знавісніло тручи скроні пальцями, а потім знову розплющила повіки. — «У неї нема плоті, зате є ім’я. Часом вона висока, часом низенька...» — Сюзанна затнулася, благально дивлячись на Едді широко розплющеними очима. — Допоможи! Я не пам’ятаю, що там далі!

Едді дивився на неї так, наче вона несповна розуму. Що, на Бога, вона верзе? Аж раптом він дотумкав, про що йдеться. Зві­сно, це ж ідеальний варіант! І решта загадки згадалася так само точно, як два останні шматочки стали б на свої місця у пазлі. Едді знову нахилився до гучномовця.

— «Вона приєднується до нас, коли ми розмовляємо чи ро­бимо вправи. І в кожній грі вона з нами». Що це таке? Хотів питання, то маєш. Що це?

Червоне світло в кнопках «КОМАНДА» і «ВВЕСТИ» під ромбом цифр, блимнувши, згасло. Блейн не озивався, і здава­лося, цій мовчанці не буде кінця... але Едді відчув, що елект­ричний струм, який поволі охоплював його тіло, зменшився.

— ЗВІСНО, ЦЕ ТІНЬ, — врешті-решт відповів голос Блей­на. - ДУЖЕ ПРОСТЕ ПИТАННЯ... АЛЕ НЕПОГАНЕ. ГЕТЬ НЕПОГАНЕ.

Голос, що линув з динаміка, пожвавішав і став трохи задум­ливий. А ще відчувалося в ньому щось інше. Втіха? Жага чогось? Едді не міг визначити напевно, але точно знав, що в голосі поїз­да були нотки Маленького Блейна. Він знав і дещо інше: Сюзан­на щойно врятувала їхні душі. Принаймні, на деякий час. Він нахилився й поцілував її в холодне спітніле чоло.

— ВИ ЗНАЄТЕ ЩЕ ЯКІСЬ ЗАГАДКИ? — поцікавився Блейн.

— Так, звісно. Ми їх багато знаємо, — вмить озвалася Сю­занна. — У нашого друга Джейка є ціла книжка загадок.

— З НЬЮ-ЙОРКА? — уточнив Блейн. І цього разу Едді чіт­ко збагнув, що коїться з його голосом. Хай навіть Блейн — ма­шина, але не дарма Едді шість років сидів на героїні. Спрагу до кайфу в голосі він впізнав одразу ж.

— Так, саме з Нью-Йорка, — підтвердив він. — Але Джейка викрали. Викрадача звуть Ґешер.

Жодної відповіді... а потім кнопки знову засвітилися рожевим.

Так тримати, — прошепотів голос Маленького Блейна. — Та все одно будьте обережні... він такий підступний...

І одразу загорілися червоні вогні.

— ХТОСЬ ІЗ ВАС ЩОСЬ СКАЗАВ? — холодним і підозрі­ливим — Едді міг би заприсягтися — тоном спитав Блейн.

Едді подивився на Сюзанну. Сюзанна відповіла йому погля­дом наляканої маленької дівчинки, яка почула, що під ліжком у неї потай ворушиться щось страшне'.

— Це я горло прочищав, Блейне, — відповів Едді. Ковтнув слину і витер рукою піт з чола. — Я цейво... чорт, правду кажу­чи, я весь тремчу від страху.

— ДУЖЕ МУДРО З ТВОГО БОКУ. ТІ ЗАГАДКИ, ПРО ЯКІ ТИ ГОВОРИШ... ВОНИ ДУРНІ? БО Я НЕ ВИТРАЧАТИМУ ЧАС І ТЕРПІННЯ НА ТУПІ ЗАГАДКИ.

— Здебільшого вони розумні, — сказала Сюзанна, але стри­вожено глянула на Едді.

— ТИ БРЕШЕШ. ТИ ВЗАГАЛІ НЕ ЗНАЄШ, ЯКА ЯКІСТЬ ЦИХ ЗАГАДОК.

— Звідки ти...

— АНАЛІЗ ГОЛОСУ. ПЕРЕВІРКА СХЕМИ ФРИКАТИВ­НИХ І СТРЕСОВИХ НАГОЛОСІВ НА ДИФТОНГАХ ДОЗВО­ЛЯЄ ОТРИМАТИ ПОРІВНЯНО ТОЧНИЙ КОЕФІЦІЄНТ ПРАВДИ/НЕПРАВДИ. ПРОГНОЗОВАНА ТОЧНІСТЬ АНАЛІ­ЗУ СТАНОВИТЬ 97 ВІДСОТКІВ, ПЛЮС-МІНУС 0,5 ВІДСОТ- КА. — На якусь мить голос замовк, а потім знову заговорив, проте вже з погрозливою протяжністю, яка здалася Едді до болю знайомою. Голос Гемфрі Боґарта. — КРАЛЕЧКО, Я ХОЧУ ЧУТИ ТІЛЬКИ ПРАВДУ. ОСТАННІЙ, ХТО СПРОБУВАВ МЕНЕ НА­ДУРИТИ, ПОГАНО СКІНЧИВ. НА ДНІ СЕНДА ВІН СКІН­ЧИВ, У ПАРІ БЕТОННИХ КОВБОЙСЬКИХ ЧОБІТ.

— Нічого собі, — сказав Едді. — Ми подолали чотириста миль чи десь так, щоб зіткнутися з комп’ютерною версією Річа Літла. Блейне, як це так, що ти пародіюєш Джона Вейна й Гемфрі Боґарта? Вони ж з нашого світу, а не з твого.

Тиша.


1 Річ Літл — канадський комік-пародист.

— Гаразд, на це питання можеш не відповідати. Але є інше — якщо тобі потрібна була загадка, то чого ж ти одразу не сказав?

І знову відповіді не було, але Едді збагнув, що насправді во­на не потрібна. Блейн полюбляв загадки, тож перший загадав він. І Сюзанна відгадала. Вона зрозуміла, що він хоче. Якби все сталося інакше, то, мабуть, вони обоє зараз лежали б гігантсь­кими компактними брилами вугілля на підлозі Колиски Лада.

— Блейне? — тривожно покликала Сюзанна. Відповіді не бу­ло. — Блейне, ти там?

— ТАК. ЗАГАДУЙТЕ ДАЛІ.

— Коли двері перестають бути дверима? — спитав Едді.

— КОЛИ ЇХ РОЗЧИНЯЮТЬ. ЯКЩО ВИ СПРАВДІ ХОЧЕ­ТЕ, ЩОБ Я ВАС КУДИСЬ ПІДВІЗ, ТО БУДЬТЕ ВИНАХІД­ЛИВІШІ. У ВАС Є В ЗАПАСІ ЩОСЬ КРАЩЕ?

— Якщо прийде Роланд, то буде, — впевнено відповіла Сю­занна. — Хай навіть у Джейковій книжці гарні загадки, але Ро­ланд знає їх тисячі, бо він їх вивчав у дитинстві. — Сказавши це, вона зрозуміла, що не може уявити Роланда малим. — То ти підвезеш нас, Блейне?

— МОЖЛИВО, — сказав Блейн, і Едді точно почув у його голосі тьмяний проблиск жорстокості. — АЛЕ, ЩОБ МЕНЕ ЗАВЕСТИ, ВАМ ДОВЕДЕТЬСЯ ЗАПРАВИТИ МІЙ НАСОС. А МІЙ НАСОС ЗАПРАВЛЯЄТЬСЯ ПРОСТИМИ: ЗЗАДУ НАПЕРЕД.

— Тобто? — спитав Едді й подивився крізь ґрати на гладень­ку рожеву спину Блейна. Та Блейн не відповів на це питання так само, як і на інші. Кнопки світилися яскраво-помаранчевим вогнем, але Великий і Малий Блейни, здавалося, перейшли в режим сну. Втім, Едді знав, що це не так. Блейн не спав. Блейн спостерігав за ними. Блейн дослухався до їхніх схем фрикатив­них звуків і стресових наголосів на дифтонгах.

Едді подивився на Сюзанну.

— «Вам доведеться заправити насос, але насос заправляєть­ся простими: ззаду наперед», — понуро повторив він. — Це що, загадка?

— Так, звісно. — Сюзанна зиркнула на трикутне вікно, наче наполовину затулене повікою, і притягнула Едді до себе ближ­че, щоб прошепотіти на вухо: — Це повне божевілля, Едді... па­раноя, шизофренія, та ще й до всього, схоже, маячня.

— Та я знаю, — видихнув він у відповідь. — У нас тут схибнутий і геніальний монорейковий поїзд типу «привид у комп’ютері», який любить загадки і рухається швидше за звук. Занурмось у світ пригод фантастичної версії «Польоту над гніздом зозулі»!

— Ти маєш якісь здогади?

Едді похитав головою.

— А ти?

— Щось таке ворушиться глибоко в пам’яті. Але, мабуть, це щось не те. Я не можу викинути з голови те, що сказав Роланд: хороша загадка завжди має сенс, і її завжди можна розгадати. Це наче справжній фокус.



— Він вводить нас в оману.

Вона кивнула.

— Едді, піди стрельни в повітря ще раз. Дай їм знати, що ми досі тут.

— Ага. Коли б знати, що вони досі там.

— А як ти гадаєш, Едді, вони там? — спитала Сюзанна на­вздогін.

— Не знаю. Ця загадка навіть Блейнові не до снаги, — не зу­пиняючись і не озираючись, відповів він.

31

— Ви не могли б дати мені щось попити? — попросив Джейк. Слова прозвучали нерозбірливо, бо хлопчик гугнявив — слизові оболонки рота й носа швидко розпухали. У нього був вигляд хлопця, якому у великій вуличній бійці дісталося найбільше.



— Авжеж, — розважливо озвався Цок-Цок. — Могли б. Ще й як могли б. У нас тут багато напоїв, чи не так, Копергеде?

— Атож, — погодився високий чолов’яга в окулярах, білій шовковій сорочці й чорних шовкових штанях. Він скидався на

викладача коледжа, якими їх зображали в коміксах журналу «Панч» на початку двадцятого століття. — У нас тут повно різ­ного питва.

Цок-Цок знову недбало розкинувся на своєму троні й тепер насмішкувато спостерігав за Джейком.

— У нас є вино, пиво, ель і, звісно, стара добра вода. Іноді це все, що треба, еге ж? Прохолодна, прозора, іскриста водичка. Як тобі, гарно звучить, хлопче?

В горлі у Джейка було сухо, наче там почистили наждаком, і боляче поколювало.

— Звучить чудово, — прошепотів він.

— Аж самому пити схотілося, — сказав Цок-Цок, розтягую­чи рота в посмішці. В зелених очах затанцювали іскри. — При­неси мені кухлика води, Тіллі. Чорт, не знаю, куди це поділися мої гарні манери!

Тіллі вийшла кудись через люк на дальньому боці кімнати, саме навпроти входу, через який прийшли Джейк і Гешер. Джейк провів її поглядом і облизав розпухлі губи.

— Отож, — сказав Цок-Цок, звертаючи погляд до Джейка, — ти кажеш, що те американське місто, звідки ти прийшов... той Нью-Йорк... дуже схоже на Лад.

— Ну... не зовсім...

— Але ж ти впізнаєш деякі механізми, — тиснув на нього Цок-Цок. — Клапани, насоси і таке інше. Не кажучи вже про вогненні трубки.

— Так. Ми їх називаємо неоновими, але це одне й те саме.

Цок-Цок потягнувся до нього рукою, і Джейк сахнувся. Але

велетень тільки погладив його по плечу. — Так-так, це воно. — Його очі блищали. — А про комп’ютери ти чув?

— Авжеж, тільки...

Повернулася Тіллі, несучи в руках кухлик, і несміливо наблизилася до Цок-Цокового трона. Білявий гігант узяв у неї воду і простягнув кухоль Джейкові. Та коли хлопчик потяг­нувся по нього, Цок-Цок вихопив воду в нього з-під самісінь­кого носа й напився сам. Джейк дивився, як вода стікає ців­кою з Цок-Докового рота, і весь затремтів. Заспокоїтися він був неспроможний.

Цок-Цок зиркнув на нього з-понад краю кухля, наче згадав­ши про його присутність. У нього за спиною, наче школярі, що почули якийсь сороміцький жарт, криво посміхалися Ґешер, Копергед, Брендон і Гутс.

— Ох, я так замислився над своєю спрагою, що геть забув про тебе! — бадьоро вигукнув Цок-Цок. — Як це неввічливо з мого боку! Але водичка була така чудова... вона й зараз чудова... хо­лодна... прозора...

Він простягнув кухлик Джейкові. Але Джейк не встиг узяти його, бо Цок-Цок знову забрав.

— Спочатку, хлопче, ти мені розповіси про двополярні комп’ютери і транзитивні схеми.

— Що... — Джейк потай зиркнув у бік вентиляційної шахти, але золотистих очей там не було. Йому вже почало здаватися, що це все примарилося. Він знову перевів погляд на Цок-Цока, ясно розуміючи одне: води йому не дадуть. Навіть мріяти про це не варто. — Що таке двополярні комп’ютери?

Цок-Цокове лице перекосила гримаса люті, і він вихлюпнув залишки води Джейкові в обличчя, розпухле й побите.

— Не грайся зі мною! — заверещав велетень. Він зірвав з руки «Сейко» й затряс ним у Джейка перед носом. — Коли я тебе спитав, чи тут двополярна схема, ти сказав — ні! Не смій казати мені, що не знаєш, коли вже дав зрозуміти, що знаєш!

— Але... але... — Джейк не міг підібрати слова. Голова в ньо­го йшла обертом від страху й розгубленості. Краєм свідомості він розумів, що силкується злизати з губ якомога більше води.

— Під цим довбаним містом тисяча траханих двополярних комп’ютерів. Та що там, СОТНІ тисяч. І що? З них працює ли­ше один, та й той уміє хіба що грати в «Гляньте» й запускати ті бісові барабани! Мені потрібні ті комп’ютери! Я хочу, щоб вони працювали на МЕНЕ!

Цок-Цок блискавкою майнув уперед, вхопив Джейка за бар­ки, добряче його потрусив й жбурнув на підлогу. Хлопчик вда­рився об торшер, перекинув його, і лампочка луснула, наостанок глухо чхнувши. Тіллі тихо скрикнула й відступила на крок назад. В її широко розплющених очах стояв переляк. Копергед і Брендон тривожно перезирнулися.

А Цок-Цок нахилився, спираючись ліктями на стегна, й за­волав Джейкові в лице:

— Вони мені потрібні, І ВОНИ В МЕНЕ БУДУТЬ!

У кімнаті запала тиша, яку порушував лише тихий свист теп­лого повітря, що надходило з вентиляційних отворів. А потім маска люті зникла з лиця Цок-Цока так само раптово, як і з’явилася, її наче взагалі не було. Натомість на його обличчі розквітла чарівна усмішка. Він нахилився вперед і допоміг Джейкові звестися на ноги.

— Вибач. Коли я думаю про всі можливості цього міста, все, що тут можна було б зробити, мене часом заносить. Від душі вибачаюся, хлопче. — Піднявши перекинутий кухоль, він по­жбурив його в Тіллі.

Налий води, ти, стара сучко! Що з тобою?

Він знову повернувся до Джейка, сяючи сліпучою посміш­кою телеведучого.

— Гаразд. Ти пожартував — я пожартував. А тепер розкажи мені все, що тобі відомо про двополярні комп’ютери і транзи­тивні схеми. Потім тобі дадуть попити.

Джейк розтулив було рота, аби щось сказати — гадки не ма­ючи, що говорити, — аж раптом почув у голові голос Роланда.

Відверни їхню увагу, Джейку. А потім натисни кнопку, яка від­чиняє двері, якщо така є.

Цок-Цок дивився на нього пильним поглядом.

— Тобі щось спало на гадку, хлопче? Я такі штуки завжди помічаю. Тож не приховуй, розкажи другові, потіш старенько­го Цокі.

Краєм ока Джейк помітив якийсь рух. І хоча подивитися в бік вентиляційної шахти він не наважився — а надто зараз, коли вся увага Цок-Цока неподільно належала йому, — він зрозумів, що Юк повернувся і зазирає зараз у круглу кімнату.

Відвернути їхню увагу... і раптом Джейк придумав.

— Справді, я маю дещо на думці, — сказав він, — але не про комп’ютери. А про мого старого приятеля Гешера. І його друж­ка Гутса.

— Гей! Гей! — застерігаючи, вигукнув Гешер. — Про що це ти,хлопче?

— Чому ти не сказав Цок-Цоку, хто насправді дав тобі па­роль, Ґешере? Тоді я скажу, де ти його тримаєш.

Цок-Цок вочевидь зацікавився: його здивований погляд пе­ребіг із Джейка на Гешера.

— Про що це він?

— Та ні про що! — відповів Гешер і, не втримавшись, крадько­ма зиркнув на Гутса. — Він просто прикриває свою дупу, хоче замість себе мене посадити на гарячий горщик, Цокі. Я ж тобі казав, що він впертий! Хіба ж я не казав...

— Чом би вам не зазирнути в складки його хустки? — запро­понував Джейк. — Він там ховає клапоть паперу із записаним на ньому словом. Мені довелося йому прочитати, бо він навіть цього не зміг.

Цього разу Цок-Цок розлютився не одразу. Його лице темні­шало поступово, як літнє небо перед страхітливою грозою.

— Дай-но, Ґешере, я подивлюся, що в тебе там у хустці, — глухим тихим голосом наказав він. — Тобі ж не шкода для ста­рого приятеля?

— Він бреше, не вір йому! — закричав Ґешер, хапаючись ру­ками за хустку і відступаючи на два кроки до прихистку круглої стіни. Просто над його головою світилися облямовані золотом очі Юка. — Варто лишень один раз глянути йому в обличчя, і стає ясно, що це мале вперте брехло!

Цок-Цок перевів погляд на Гутса. Той стояв позеленілий від страху.

— А ти що скажеш? — спитав Цок-Цок своїм жаским тихим голосом. Що скажеш, Гутермене? Я знаю, що ви з Ґешером старі підари, а в тебе замість голови — дупа, але ж ти не міг

бути настільки тупим, щоб записати пароль від потаємних при­міщень... чи міг? Міг?!

— Я... я тіко хтів... — пробелькотів Гутс.

— Стули пельку! — загорлав Ґешер. І кинув на Джейка по­гляд, сповнений дикої ненависті. — Все, любчику, ти труп. Я тобі обіцяю.

— Зніми хустку, Ґешере, — наказав Цок-Цок. — Я хочу по­дивитися, що там у ній.

Джейк непомітно відступив у бік пульта, на якому були кнопки.

— Ні! — Ґешер міцно притис хустку до голови, наче боявся, що вона полетить геть. — Хай мене грім поб’є, але ні!

— Потримай його, Брендоне, — сказав Цок-Цок.

Брендон підскочив до Ґешера, але той, хоч і не був таким

спритним, як Цок-Цок, ухилився, висмикнув з-за халяви чо­бота ніж і встромив його Брендонові в руку.

— Ох ти ж виродок! — закричав Брендон від здивування й болю, коли кров рікою ринула з його руки.

— Подивися, що ти накоїв! — заверещала Тіллі.

— Мені що, самому все робити? — закричав Цок-Цок, але радше від роздратування, ніж злості, й скочив на ноги. Ґешер відступав, виводячи перед його обличчям скривавленим ножем містичні візерунки. Другою рукою він міцно притискав до го­лови хустку.

— Назад, — важко дихаючи, проказав він. — Я люблю тебе як брата, Цокі, але якщо ти підійдеш, то я шпирну тебе цим ножем у пузо.

— Ти? Сумніваюсь, — сміючись, підштрикнув його Цок-Цок. Він дістав свого власного ножа з піхов і обережно тримав його за руків’я зі слонової кістки. Всі погляди були прикуті до них двох. Джейк зробив два швидкі кроки до пульта з кнопками й потягнувся до тієї, яку, здається, натискав Цок-Цок.

Ґешер відступав спиною до вигнутої стіни. Лампи-трубки розфарбували його побите мандрусом лице в юродиву палітру кольорів: жовчно-зелений, лихоманково-червоний, жовтушно-жовтий. Тепер під вентиляційною шахтою, звідки за ними спостерігав Юк, стояв уже Цок-Цок.

— Опусти ніж, Гешере, — розважливим тоном порадив Цок-Цок. — Ти привів хлопця, як я й просив. Якщо когось і варто підрізати за всю цю мутотінь, то не тебе, а Гутса. Просто пока­жи мені...

І тут Джейк побачив, що Юк готується стрибнути, та зро­зумів дві речі: на що зараз наважиться шалапут і хто його на таке намовив.

— Юк, ні! — пронизливо закричав він.

Всі погляди звернулися до нього. І тієї ж миті Юк стрибнув. Він вибив нетривкі вентиляційні ґрати, вони полетіли на під­логу. Цок-Цок рвучко повернувся на шум, і Юк упав йому на обличчя, кусаючи й роздираючи шкіру кігтями.

32

Навіть крізь подвійні двері до Роланда долинув крик — Юк, ні! — і його серце пішло у п’яти. Він чекав, що повернеться ко­лесо на дверях, але воно не поверталося: Тож він заплющив очі й послав такий потужний імпульс, на який тільки був спромож­ний: «Двері, Джейку! Відчини двері!»



Відповіді він не відчув, і картинка-видиво зникла. Його зв’язок з Джейком (хай який слабенький і нетривкий від само­го початку) був перерваний.

33

Цок-Цок був засліплений. Він лаявся, кричав і силкувався відірвати від себе істоту, що вп’ялася йому в обличчя, звивала­ся, кусалася й дряпалася. Він відчув, як пазурі шалапута про­стромлюють йому ліве око, і його голову пронизав жахливий, невимовний червоний біль, наче смолоскип, що, падаючи, освітлює темний колодязь. У цю хвилю його лють була силь­нішою за біль. Він спромігся вхопити Юка, відірвав його від



свого лиця й підняв над головою, збираючись переламати тварині хребет.

— Ні! — заволав Джейк. Він геть забув про кнопку, що відми­кала двері, й ухопив зі спинки трону старий німецький автомат.

Пронизливо закричала Тіллі. Інші порснули навсібіч. Джейк спрямував автомат на Цок-Цока. Юк висів у тих міцних руках головою униз і відчайдушно звивався. Здавалося, ще трохи — і він переломиться навпіл. Він борсався і клацав зубами в повітрі. І кричав від болю, кричав, як людина.

— Відпусти його, наволоч! — закричав Джейк і натиснув на гачок.

Він ще досить володів собою, аби цілитися низько. У замкну­тому просторі ревіння сорока-каліберного «шмайсера» справило ефект підірваної бомби, хоча пострілів було лише п’ять чи шість. Одна світлова трубка луснула, розливши холодний помаранче­вий вогонь. Над лівим коліном Цок-Цока в цупких штанях з’явилася дірка, а навколо неї почала швидко розпливатися темно-червона пляма. Рот Цок-Цока став круглим від шоку — цей вираз промовистіше за будь-які слова свідчив, що, попри свій неабиякий розум, Цок-Цок сподівався прожити довге й щасли­ве життя, стріляючи в людей, але не дозволяючи стріляти в себе. Втім, ні, стріляти в нього могли, а от влучити? І той здивований вираз промовляв, що такого не могло статися, це не за планом.

«Знайомся з реальним світом, ти, смердючий довбень», — подумав Джейк.

Цок-Цок впустив Юка на ґрати підлоги і вхопився за пора­нену ногу. На Джейка накинувся Копергед. Він ухопив хлоп­чика рукою за горло, але тут на нього напав Юк — він прониз­ливо загавкав і вгризся в Копергедову гомілку через чорний шовк штанів. Копергед закричав і відскочив убік, силкуючись скинути Юка з ноги. Але шалапут тримався міцно, наче п’явка. Джейк вчасно повернувся і помітив, що до нього повзе Цок-Цок. У зубах він тримав свій ніж.

— Прощавай, Цокі, — сказав Джейк і натиснув на гачок «шмайсера». Нічого не сталося. Чи то патрони закінчилися, чи

то механізм заклинило, Джейк не знав, та й часу на роздуми не було. Він відступив на два кроки назад і вперся у велике крісло, що правило Цок-Цокові за трон. І не встиг він забігти за крісло, як Цок-Цок ухопив його однією рукою за ногу, а дру­гою — за руків’я ножа. Рештки вибитого ока лежали на його щоці, наче кулька м’ятного желе. Праве око зиркало на Джей­ка з ненавистю навісного.

Джейк спробував висмикнути ногу, зашпортався і впав на трон Цок-Цока. Його погляд упав на кишеню, пришиту до пра­вого бильця. З-під гумки, завдяки якій кишеня щільно приля­гала до бильця вгорі, стирчало потріскане й оздоблене перлами руків’я револьвера.

— Ох, як же ж тобі зараз буде боляче! — в екстазі прошепотів Цок-Цок. Замість виразу здивування на його губах, що тремті­ли від люті, з’явилася широка посмішка. — Як боляче буде! А мені як буде приємно... Що?..

Посмішка зів’яла, і рот знову округлився, бо Джейк спряму­вав на нього дуло револьвера та звів курок. Рука, що стискала Джейкову гомілку, здавила її так, що, здавалося, ще трохи — й кістка хрусне.

— Ти не посмієш! — істерично прошепотів Цок-Цок.

— Ще й як посмію, — похмуро відповів Джейк і натиснув на гачок. Сухе клацання, з яким вистрілив револьвер, було геть не таким вражаючим, як гуркіт тевтонського «шмайсера». На лобі в Цок-Цока, з правого боку вгорі, з’явилася чорна дірочка. Цок-Цок тупо витріщався на Джейка, не вірячи своєму неушкодженому окові.

Джейк примушував себе вистрілити ще раз, але йому це не вдавалося.

Аж раптом шматок Цок-Цокового скальпа відділився од черепа, як клапоть старих шпалер, і опустився йому на праву щоку. Роланд би одразу зрозумів, що це означає. Але Джейк був у такому стані, коли логічне мислення підводить. У його голові закрутилося торнадо темного, панічного страху. Рука, що стискала його гомілку, ослабла, і Цок-Цок повалився облич­чям на підлогу, а Джейк, дивлячись на це, зіщулився у вели­кому кріслі.

Та незабаром до нього повернулася одна думка. Двері. Він має відчинити двері і впустити стрільця.

Не спроможний думати про щось інше, Джейк впустив ре­вольвер на залізні ґрати і примусив себе встати з крісла. Він уже тягнувся до кнопки, яку раніше натискав Цок-Цок, щоб відчи­нити двері, аж раптом на його горлі зімкнулася пара рук і хтось відтяг його від пульта.

— Я ж казав, що ти труп, мала смердючко, — прошепотів йому на вухо чийсь голос, — а Гешер своїх обіцянок не забуває.

Джейк відбивався обома руками, але удари потрапляли в по­рожнечу. Ґешерові пальці безжально впиналися йому в горло й душили, душили, душили. Перед очима в хлопчика все по­пливло. Невдовзі сірий туман став пурпуровим, а на зміну пур­пуровому прийшла чорнота.

34

Раптом запрацював насос, і круглий кран у центрі люка швид­ко закрутився. «Слава богам!» — подумав Роланд. Не дочекав­шись, коли колесо зупиниться, він ухопився за нього правою рукою і щосили рвонув двері на себе. Другі двері були прочи­нені, і з кімнати, до якої вони вели, лунали звуки бійки й гавкіт Юка, пронизливий від болю й несамовитої люті.



Ударом ноги Роланд розчахнув двері й побачив, що Гешер душить Джейка. Юк уже відпустив Копергеда і намагався по­рятувати свого друга, вгризаючись у чобіт Ґешера. Але чобіт ви­конував подвійну справу: він захищав свого власника від зубів шалапута, а шалапута — від вірусної інфекції, що текла в Ґешеровій крові. Брендон ударив Юка ножем у бік, щоб той пере­став чіплятися до Ґешерової гомілки, але шалапут не звернув на це уваги. Брудні руки викрадача тримали Джейка, наче маріо­нетку з перерізаними нитками. Його обличчя вже посиніло, а розпухлі губи стали блідо-фіолетовими.

Зачувши шум, Ґешер підвів голову.

— Ти, — прогарчав він.

— Я, — погодився Роланд і вистрілив. Лівий бік Ґешерової голови розлетівся на шматки. Жовта хустка злетіла з нього, а сам він приземлився спиною на Цок-Цока. Ноги кілька разів смик­нулися в агонії, а потім нерухомо застигли.

Брендон саме нахилився над Юком, щоб різонути його ще раз. Стрілець двічі вистрілив у нього, зводячи курок долонею правої руки. Брендон крутнувся на місці, вдарився об стінку і повільно сповз униз, ухопившись за світлову трубку. Крізь його обм’яклі пальці потік зелений болотний вогонь.

Юк пошкутильгав до Джейка й заходився лизати його бліде застигле лице.

Копергед і Гутс, очевидно, вирішили, що зараз не час бути героями і прожогом помчали до маленьких дверей, у які вихо­дила Тіллі, щоб набрати води. Але для лицарства теж був не час, тож Роланд пристрелив їх обох у спини. Зараз йому треба було діяти вкрай швидко, і наражатися на підступи цих двох, якщо вони ще не остаточно втратили хоробрість і вирішать дошкуля­ти йому, Роланд не збирався.

Під стелею круглої кімнати яскраво спалахнув жмут пома­ранчевих ламп, і слідом за цим вибухла сирена сигналізації. Її розлогі хрипкі трелі відскакували від стін. А за мить-дві в такт сигналізації заблимали аварійні лампи.

35

Коли завила сигналізація, Едді саме повертався до Сюзанни. Від несподіванки він підскочив і виставив уперед «рюгер», не знаючи, куди цілитися.



— Що відбувається?

Сюзанна тільки головою похитала — вона й сама не могла втямити. Звуки сигналізації були страшними, але, саме по собі, це було ще нічого. Найгірше було те, що від її ляскоту боліли

вуха. Звук, що йшов крізь підсилювачі, нагадав Едді гудок трактора-трейлера, тільки вдесятеро потужніший.

Тієї ж миті заблимали помаранчеві лампи. Підійшовши до Сюзанниного візка, Едді побачив, що кнопки «КОМАНДА» і «ВВЕСТИ» теж пульсують яскраво-червоним. Здавалося, це не кнопки, а очі, що моргають.

— Блейне, що відбувається? — закричав він. Роззирнувся до­вкола, але побачив тільки дикий танець тіней. — Це ти витворяєш?

Але Блейн відповів тільки сміхом — жахливим електронним сміхом, що нагадав Едді механічного клоуна, який стояв біля входу до Кімнати Страху на Коні-Айленді, коли він був малий.

— Блейне, годі! — зойкнула Сюзанна. — Під акомпанемент сирени повітряного нападу ми не зможемо розгадати твою за­гадку!

Сміх обірвався так само різко, як і почався, та Блейн не від­повідав. А, може, й відповів: за ґратами, що відділяли їх від плат­форми, забурчали величезні двигуни на слоутрансових турбінах, що працювали без тертя. їх привели в дію двополярні ком­п’ютері, про які так мріяв Цок-Цок. Вперше за десятиліття Блейн Моно прокинувся і розігрівався перед поїздкою.

36

Сирена, яка справді призначалася для того, щоб давно покійні мешканці Лада могли вчасно сховатися від повітряного нападу (і яку відтоді не вмикали протягом тисячі років), глухим сава­ном накрила місто. Усі лампочки і ліхтарі, що досі не перегоріли, ввімкнулися та синхронно запульсували. В тому, що нарешті настав кінець світу, не сумнівалися ні Юни з наземних буді­вель, ні Сиві з підземних лабіринтів. Сиві вирішили, що стало­ся якесь катастрофічне пошкодження механізмів. Юни ж завжди вважали, що в підземних машинах гніздяться привиди й одного дня вони повстануть, аби помститися живим. І мабуть, Юни були ближчі до правди.



У стародавніх машинах, що стояли в підземеллях міста, по­за сумнівом, жив якийсь інтелект — єдиний живий організм, і він вже давно перестав жити за законами безжального двополярного розуму, які становили для нього абсолютну реаль­ність. Логіка цього інтелекту, що з кожною хвилиною ставала дедалі незрозумілішою, зберігалася в базах пам’яті протягом восьмисот років і могла лишатися там ще стільки ж, якби не по­ява Роланда і його друзів. Втім, цей безтілесний розум мислив і щороку ставав божевільнішим. Навіть у періоди сну, котрі раз у раз частішали, він бачив сни, і чим далі зсувався світ, тим ненормальнішими вони ставали. І зараз, попри те, що фан­тастична машинерія, яка підтримувала Промені, дещо попсу­валася, цей навіжений нелюдський розум прокинувся в поко­ях руїн і знову навпомацки рушив, безтілесний, наче привид, коридорами смерті.

Блейн Моно готувався їхати геть з міста.

37

Стоячи навколішках коло Джейка, Роланд почув у себе за спи­ною чиїсь кроки й розвернувся, тримаючи револьвер напого­тові. Тіллі з обличчям, схожим на передсмертну маску забобон­ного страху і спантеличення, підняла руки й верескнула:



— Не вбивай мене, сей! Прошу тебе! Не вбивай!

— Тоді тікай, — різко кинув їй Роланд. Коли Тіллі ворухну­лася в бік виходу, він стукнув її в литку дулом револьвера. — Не туди. У ті двері, куди зайшов я. А якщо ти побачиш мене ще раз, то я буду останнім, кого ти взагалі побачиш. Іди!

І вона зникла, розчинилася в тінях, що кружляли по колу.

Роланд припав вухом до Джейкових грудей, долонею затуля­ючи друге вухо, щоб бодай якось притлумити виття сирени. І по­чув серцебиття — повільне, але рівне. Він просунув руки під Джейка, щоб підняти його, і хлопчикові повіки затріпотіли.

— Цього разу ти не дав мені впасти, — хрипко прошепотів він, бо говорити не міг.

— Ні. Цього разу не дав і більше ніколи не відпущу. Не на­пружуйся, не треба говорити.

— Де Юк?

— Юк! — дзявкнув шалапут. — Юк!

Брендон кілька разів різонув Юка, але жодна рана не вигля­дала смертельною чи бодай серйозною. Було видно, що шала­путові трохи боляче, але він вочевидь нетямився від радості. Сяючими очима він дивився на Джейка, висолопивши роже­вого язика.

— Ейк, Ейк, Ейк!

Розплакавшись, Джейк потягнувся до нього, а щасливий Юк пошкутильгав до нього і дозволив ненадовго стиснути себе в обіймах.

Роланд звівся на ноги і роззирнувся по кімнаті. Його погляд упав на двері на дальньому боці. Ті двоє, яких він застрелив у спину, бігли в той бік, і жінка теж хотіла туди податися. Взяв­ши Джейка на руки, стрілець пішов до дверей. Юк не відставав. Роланд відкинув ногою одного з мертвих Сивих і, пригнувши голову, ступив у прохід. Кімната, до якої він вів, виявилася кух­нею. Попри вбудовану техніку й стіни з іржостійкої сталі, в ній було брудно, як у свинарнику. Очевидно, домашнє господар­ство не надто цікавило Сивих.

— Пити, — прошепотів Джейк. — Будь ласка... я так пити хочу.

Роланд відчув дивне подвоєння, так, наче час склався навпіл

і повернувся назад. Він згадав, як сам виповз із пустелі, ошалілий від спеки й порожнечі. Згадав, як зомлів на стайні придорожньої станції, напівмертвий від спраги, і прийшов до тями від прохолод­ної води, що текла йому до рота. Тоді хлопчик зняв з себе сороч­ку, полив її водою з колонки й дав йому напитися. Тепер наста­ла його черга зробити для Джейка те, що він зробив для нього.

Роланд пошукав очима воду і побачив раковину. Підійшов­ши до неї, повернув кран, і звідти потекла холодна чиста вода. А над ними, довкола них і під ними не вгавала сирена.

— Ти зможеш стояти на ногах?

Джейк кивнув.

— Мабуть, так.

Роланд поставив хлопчика на ноги, готовий підхопити його, якщо той похитнеться, але Джейк вхопився за раковину й опус­тив голову під струмінь води. Тим часом Роланд узяв Юка на руки й оглянув його рани. Вони вже почали затягуватися. «Тобі пощастило, мій пухнастий друже», — подумав Роланд і, склав­ши долоню кухликом, підставив її під воду, щоб набрати трохи для тварини. Юк жадібно її вихлебтав.

Нарешті Джейк відірвався від крана. Його мокре волосся поприлипало до скронь. Обличчя досі було страшенно бліде, на ньому чітко проступали синці від ударів, але виглядав він значно краще, ніж тоді, коли Роланд схилився над його непо­рушним тілом. Тоді на якусь жахливу мить стрільцеві взагалі здалося, що Джейк помер.

Він піймав себе на думці, що хотів би ще раз усмак убити Ґешера. А ця думка наштовхнула на іншу.

— А що з тим типом, якого Гешер називав Цок-Цоком? Джей­ку, ти його бачив?

— Так. Юк напав на нього з засідки. Подряпав йому облич­чя. А потім я його застрелив.

— Убив?

У Джейка затремтіли губи, але він міцно їх стис.



— Так. У... — Замість слів він постукав себе над правою бро­вою. — Мені по... по... пощастило.

Роланд подивився на нього дивним оцінюючим поглядом і повільно похитав головою.

— Навряд. Але поки що не зважай. Ходімо.

— Куди ми йдемо? — Джейк досі не міг говорити, тільки по­шепки сичав. І раз у раз поглядав через Роландове плече в бік тієї кімнати, де ледь не загинув.

Роланд показав на протилежний бік кухні. Там був ще один люк, а за ним відкривався коридор. — Для початку туди.

— СТРІЛЕЦЬ, — пролунав звідусіль оглушливий голос.

Роланд дзиґою крутнувся на місці, в одній руці тримаючи

Юка, другою обіймаючи Джейка за плечі, але нікого не побачив.

— Хто зі мною розмовляє? — закричав він.

— НАЗВИСЯ, СТРІЛЬЦЮ.

— Роланд із Гілеаду, син Стівена. Хто зі мною розмовляє?

— ҐІЛЕАДУ БІЛЬШЕ НЕМАЄ, — задумливо сказав голос, ігноруючи стрільцеве питання.

Глянувши вгору, Роланд побачив на стелі концентричні ко­ла отворів. Голос долинав звідти.

— ОСЬ УЖЕ ТРИСТА РОКІВ НОГА СТРІЛЬЦЯ НЕ СТУ­ПАЛА НА ЗЕМЛІ ВНУТРІШНЬОГО ЧИ СЕРЕДИННОГО СВІТІВ.

— Ми з друзями останні.

Джейк забрав Юка з Роландових рук. Шалапут миттю захо­дився облизувати йому розпухле, вкрите синцями лице. Його очі, облямовані золотом, світилися від обожнювання і щастя.

— Це Блейн, — прошепотів Джейк до Роланда. — Правда ж?

Роланд кивнув. Авжеж, це він. І в стрільця з’явилася підозра,

що Блейн — не просто монорейковий поїзд.

— ХЛОПЧИК! ТО ЦЕ ТИ ДЖЕЙК З НЬЮ-ЙОРКА?

Тісніше притиснувшись до Роланда, Джейк подивився на

динаміки.

— Так, — сказав він. — Це я. Джейк з Нью-Йорка. Е-е... син Елмера.

— КНИЖКА З ЗАГАДКАМИ ДОСІ У ТЕБЕ? ТА, ПРО ЯКУ МЕНІ КАЗАЛИ?

Джейк за звичкою потягнувся через плече, намацав тільки свою спину і тут згадав, що наплічника немає. Він винувато подивився на стрільця, але той уже простягав йому наплічник, і хоча на вузькому, наче вирізьбленому лиці Роланда, як завж­ди, не було жодних емоцій, у кутиках його рота, здавалося, причаїлася усмішка.

— Доведеться вирівняти шлейки, — сказав стрілець, переда­ючи Джейкові наплічник. — Я їх зробив довшими.

— А «Загадки»?

Роланд кивнув.

— Обидві книжки там, усередині.

— ЩО У ТЕБЕ ТАМ, МАЛЕНЬКИЙ ПІЛІГРИМЕ? - на­чебто знічев’я поцікавився голос.

— Оце так! — зачудовано сказав Джейк.

«Він нас не тільки чує, а й бачить», — подумав Роланд. А на­ступної миті вже помітив невеличке скляне око в кутку, розта­шоване так високо, що за нормальних обставин людина його помітити не могла. Йому стало не по собі. Джейк міцніше притис до себе Юка, і на його обличчі з’явився такий стурбований вираз, що Роланд зрозумів — не тільки він почувається неза­тишно. Той голос належав машині, жахливо розумній і пустот­ливій машині, але все одно з ним було щось не так.

— Книжка, — відповів Джейк. — У мене книжка з загадками.

— ДОБРЕ. — У голосі прозвучала майже людська втіха. — ПРОСТО ЧУДОВО.

Раптом у дверях на дальньому боці кухні з’явився нечупар­ний бородатий чолов’яга. На руці новоприбулого теліпалася жовта хустка, вся у плямах крові й бруду.

— У стінах пожежа! — верескнув він. Охоплений панікою, він начебто не зрозумів, що Роланд і Джейк не належали до його жалюгідного підземного ка-тету. — На нижніх рівнях дим! Люди себе вбивають! Щось пішло не так! Чорт, та все не так! Нам тре...

Зненацька дверцята духовки розчахнулися, наче відвисла щелепа. Звідти вирвався тонкий струмінь синьо-білого вогню і влучив у голову нечупари. Той заточився назад. Полум’я охо­пило одяг, і шкіра обличчя взялася пухирями та вигоріла.

Джейк вражено й перелякано подивився на Роланда, і той обійняв хлопчика за плечі.

— ВІН МЕНЕ ПЕРЕБИВ, - сказав голос. - ЦЕ БУЛО НЕ­ЧЕМНО. ЧИ НЕ ТАК?

— Так, — спокійно підтвердив Роланд. — Вкрай нечемно.

— СЮЗАННА З НЬЮ-ЙОРКА СКАЗАЛА, ЩО ТИ ЗНАЄШ НАПАМ’ЯТЬ БЕЗЛІЧ ЗАГАДОК, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. ЦЕ ПРАВДА?

— Так.


В одній з кімнат, що виходили на те відгалуження коридору, стався вибух. Підлога під їхніми ногами здригнулася, нерівним хором закричали голоси. Блимання світла й нескінченний бряз­кіт сирени на мить стихли, а потім продовжилися з новою си­лою. З вентиляційних отворів поповзли струмки гіркого ядучо­го диму. Юк понюхав повітря і чхнув.

— ЗАГАДАЙ МЕНІ ОДНУ ЗІ СВОЇХ ЗАГАДОК, СТРІЛЬ- ЦЮ, — попросив голос. Він був погідний і безтурботний, наче вони зараз сиділи всі разом на мальовничому сільському май­дані, а не перебували під землею, під містом, яке от-от самоліквідується.

На якусь мить Роланд замислився, і з надр пам’яті зринула улюблена загадка Катберта.

— Гаразд, Блейне. Слухай. Що краще за всіх богів і гірше за старого з рогами й копитами? Мертві ним живляться, живі лю­ди, що це їдять, повільно помирають.

Запала довга мовчанка. Джейк занурив лице в Юкову шерсть, щоб не вдихати сморід, який ішов від спаленого Сивого.

— Будь обережний, стрільцю. — Голос, який це сказав, був ти­хий і легкий, як прохолодний подих вітерцю в найспекотніший літній день. Голос машини линув з усіх гучномовців, а цей — тільки з динаміка на стелі.

— Будь обережний, Джейку з Нью-Йорка. Пам'ятайте, що це Буєраки. Просувайтесь повільно і дуже обережно.

Джейк подивився на стрільця круглими від здивування очи­ма. Роланд ледь помітно нахилив голову і підняв пальця. Зда­валося, що він чухає ніс, але палець лежав на губах, що означа­ло: мовчи.

— РОЗУМНА ЗАГАДКА, — нарешті сказав Блейн. Тепер у його голосі звучало непідробне захоплення. — ВІДПОВІДЬ — НІЩО, АДЖЕ ТАК?

— Правильно, — сказав Роланд. — Ти й сам дуже тямущий.

Коли голос знову заговорив, Роланд почув у ньому те саме,

що раніше почув Едді: глибинну, неконтрольовану жагу.

— ЗАГАДАЙ ІНШУ ЗАГАДКУ.

Роланд глибоко вдихнув повітря.

— Тільки не зараз.

— СПОДІВАЮСЯ,™ НЕ ВІДМОВЛЯЄШ МЕНІ, РОЛАН­ДЕ, СИНУ СТІВЕНА? БО ЦЕ ТАКОЖ НЕЧЕМНО. ВКРАЙ НЕЧЕМНО.

— Відведи нас до друзів і вивези з Лада, — сказав Роланд. — А потім будемо загадки загадувати.

— Я МОЖУ ВБИТИ ТЕБЕ ПРОСТО НА МІСЦІ, - сказав голос, холодний, як найпохмуріший зимовий день.

— Так, — погодився Роланд. — Я в цьому не сумніваюся. Але тоді всі загадки помруть разом з нами.

— Я МОЖУ ЗАБРАТИ ХЛОПЧИКОВУ КНИЖКУ.

— Красти — це ще гірше, ніж відмовляти чи перебивати, — зазначив Роланд. Він говорив так, наче це була пустопорожня балачка, але пальці правої руки міцно стискали Джейкове плече.

— А ще, — додав Джейк, дивлячись на гучномовець у стелі, — у книжці нема відповідей. — Сторінки хтось вирвав. — Раптом його осяяв здогад, і він постукав себе по голові. — Але вони всі тут.

— ХЛОПЦІ, НЕ ЗАБУВАЙТЕ, ЩО НІХТО НЕ ЛЮБИТЬ РОЗУМАК, — нагадав Блейн. Пролунав ще один вибух, цього разу вже гучніше і ближче. Вентиляційні ґрати вирвало зі сті­ни, і вони реактивним снарядом пронеслися через усю кухню. А за мить крізь двері, що вели до нори Сивих, ввірвалися двоє чоловіків і жінка. Стрілець націлив на них револьвер, але вони, не звертаючи жодної уваги на Роланда і Джейка, швидко перетнули кухню й зникли в бункері. Роланд опус­тив револьвер. Вони здалися йому лісовими тваринами, що тікали від пожежі.

Сталева панель у стелі від’їхала вбік, а за нею відкрився квад­рат темряви. Усередині щось срібно зблиснуло, і за мить з от­вору до кухні опустилася сталева сфера, діаметром приблизно фут, та повисла в повітрі.

— ІДІТЬ СЛІДОМ, — сухо наказав Блейн.

— Вона виведе нас до Едді й Сюзанни? — з надією в голосі спитав Джейк.

Відповідаю йому була мовчанка... але коли куля попливла коридором, Роланд із Джейком пішли за нею.

38

Пам’ять зглянулася над Джейком і не зберегла чітких спогадів про наступні події. Свій світ він залишив за рік до того, як дев’ят­сот людей вчинили групове самогубство в маленькій країні Гая­на, що в Південній Америці. Але він знав про періодичні самогубчі забіги лемінгів. І те, що відбувалося в напівзруйнованому підземному місті Сивих, дуже їх нагадувало.



Лунали вибухи: деякі на їхньому поверсі, але здебільшого десь глибоко. З вентиляційних отворів час від часу просочував­ся ядучий дим, але очищувачі повітря ще працювали, тож від­водили дим, поки він не встиг зібратися в задушливі хмари. Полум’я не було видно, але Сиві поводилися так, наче настав кінець світу. Здебільшого вони просто втікали, вирячивши по­рожні очі, але багато хто з них вчиняв самогубство в коридорах і суміжних кімнатах, крізь які вела Роланда і Джейка сталева куля. Дехто стріляв собі в голову, багато перерізали собі гор­лянки чи вени, декілька людей, схоже, випили отруту. На всіх обличчях мертвих лежав один і той самий відбиток всепогли­наючого жаху. Джейк не надто добре розумів, чому вони так поводилися. А от Роланд мав трохи краще уявлення про те, що сталося з цими людьми — чому їхній розум потьмарився, — ко­ли давно мертве місто раптом ожило й почало роздирати саме себе на шматки. І саме Роланд зрозумів, що Блейн робить це навмисне. Що це Блейн підштовхує людей до самогубства.

Вони обійшли чоловіка, що повісився на трубах опалення, і спустилися лункими сходами слідом за сталевою кулею, що пливла в повітрі.

— Джейку! — крикнув Роланд. — Це ж не ти мене впустив, правда?

Джейк похитав головою.

— Ні, навряд. Це Блейн.

Зійшовши сходами, вони швидко пішли вузьким коридором, у кінці якого був люк з написом «ВХІД СУВОРО ЗАБОРОНЕ­НО», зробленим гострими літерами Високої Мови.

— Це Блейн? — спитав Джейк.

— Так. Ім’я не гірше за будь-яке інше.

— А чий тоді другий г...

— Цить! — похмуро застеріг Роланд.

Перед люком сталева куля зупинилася. Колесо повернулося, і люк прочинився. Роланд потягнув його за колесо на себе, і во­ни ступили у величезне підземне приміщення, що простягало­ся в три сторони, скільки сягало око. Тут стояли ряди пультів керування і електронного обладнання, яким, здавалося, нема кінця-краю. Здебільшого пульти були темні, але щойно Джейк із Роландом переступили через поріг, роззираючись довкола круглими від подиву очима, на них заблимали вогники і маши­ни почали вмикатися.

— Цок-Цок говорив, що тут тисячі комп’ютерів, — сказав Джейк. — Схоже, він не брехав. Ого, ти тільки поглянь!

Роланд не знав слова «комп’ютери», тож просто промовчав. Він тільки дивився, як ряд за рядом загораються пульти керу­вання. З одного пульта вирвалася хмара іскор і язики зеленого полум’я — очевидно, там зламалося щось старе.

Втім, усі інші машини, схоже, функціонували справно. Стріл­ки, що не рухалися протягом століть, раптом стрибнули аж до зелених позначок. Закрутилися величезні алюмінієві циліндри, передаючи інформацію, що зберігалася на напівпровідникових мікросхемах, у банки пам’яті, які знову ожили й готові були при­ймати дані. На цифрових дисплеях заблимали яскраві зелені й червоні вогники точкових матриць, які показували все, що душа забажає, — від середнього значення тиску води у водоносних ша­рах баронії Західного Приріччя до сили струму в зупиненому ядер­ному реакторі басейну Сенда. Під стелею заблимали скупчення підвісних куль, випромінюючи світло рівними лініями. А знизу, згори і довкола — звідусіль — долинало низьке гудіння генера­торів і слоутрансових двигунів, що прокидалися від довгого сну.

Джейк раптом похитнувся від слабкості. Роланд підхопив його на руки й пішов слідом за сталевою кулею повз машини. У нього не було ані найменших здогадів щодо їхнього призна­чення. Юк ішов назирці. Куля повернула праворуч. Коридор, у якому вони опинилися, був обабіч заставлений рядами теле­візійних дисплеїв, наче якась дитина склала одну на одну деталі конструктора. їх були тисячі й тисячі.

«Таткові б таке сподобалося», — подумав Джейк.

У неосяжній відеогалереї, подекуди темній, було ввімкнено, проте, багато екранів. Вони показували охоплене панікою міс­то — і наземні, і підземні його райони. Перелякані Юни зграями бігали вулицями, беззвучно розтуляючи роти. Багато хто кидався униз із дахів високих будинків. Із жахом Джейк побачив, що сотні людей зібралися біля мосту через Сенд і кидалися у воду. На ін­ших екранах були великі кімнати, заставлені ліжками. У деяких із цих кімнат горіли пожежі, але, схоже, їх у паніці влаштовували самі Сиві. Вони бозна-чому підпалювали власні матраци й меблі.

На одному з екранів було видно, як широкоплечий велетень вкидає чоловіків і жінок у заляпану кров’ю машину, що нага­дувала штампувальний прес. Картина була жахлива, та ще жах­ливішим було те, що жертви вишикувалися в ряд, слухняно очі­куючи, коли надійде їхня черга. Кат у туго обв’язаній довкола голови жовтій хустці, на кінці якої були вузлики, що кісками звисали нижче вух, ухопив якусь стару й підняв її над головою, терпляче чекаючи, коли сталевий блок звільнить зону вбивства і він зможе вкинути жінку в прес. Стара не тільки не пручалася, а навіть посміхалася.

- СКРІЗЬ КУПА ЛЮДУ, - сказав Блейн, - АЛЕ НІХТО НЕ ГОВОРИТЬ ПРО МІКЕЛАНДЖЕЛО. СУМНО. - І він розреготався своїм дивним деренчливим сміхом, наче пацюки пробіглися підлогою, всіяною потрощеним склом. Від цього зву­ку Джейк увесь затремтів. Він волів би опинитися подалі від комп’ютерного розуму, що так сміявся... та чи був у них вибір?

Він безпорадно озирнувся на монітори... але Роланд узяв його за голову і змусив відвернутися. Делікатно, але твердо.

— Не треба тобі на таке дивитися, Джейку.

— Чому вони це роблять? — спитав Джейк. За весь день у ньо­го в роті макової росинки не було, та все одно до горла підсту­пала блювота. — Чому?

— Тому що вони налякані, а Блейн тільки підігріває їхній страх. Але основна причина, гадаю, в іншому. Просто вони над­то довго жили на кладовищі своїх дідів, і врешті-решт їм це на­бридло. Але не поспішай їх жаліти. Просто подумай, з якою радістю вони б забрали тебе з собою на ту галявину, де закін­чується земний шлях.

Сталева куля вилетіла з зали моніторів і ще раз звернула за ріг. Попереду виднілася стрічка з якоїсь штучної речовини, вмонтована в підлогу. Наче свіжий дьоготь, вона виблискувала між двома вузькими смужками хромованої сталі, що губилися десь удалині — не в кінці кімнаті, а на її горизонті.

Куля нетерпляче пострибала понад темною стрічкою, і зне­нацька конвеєр — то був саме конвеєр — беззвучно ожив і швид­ко поплив уперед. Куля кілька разів описала в повітрі дугу, за­прошуючи їх стати на рухому стрічку.

Роланд пробігся вздовж неї, поки не набрав потрібну швид­кість, і застрибнув. Поставив Джейка на ноги, й усі троє — стрілець, хлопчик і шалапут із золотистими очима — поїхали вперед через усю темну підземну рівнину, де одна за одною оживали стародавні машини. На шляху траплялися нескінчен­ні ряди пристроїв, що на вигляд скидалися на шафки для доку­ментів. Вони були темні... та не мертві. З їхніх надр долинало тихе гудіння, а між сталевими панелями Джейк помітив тоне­сенькі проблиски жовтого світла.

І мимоволі згадав Цок-Цока.


Каталог: authors -> King Stephen
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
King Stephen -> І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет