Короткий зміст попередніх романів



жүктеу 5.77 Mb.
бет27/28
Дата18.02.2019
өлшемі5.77 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

2

Якусь мить панувала тиша, яку вряди-годи переривали далекі вибухи десь у місті, стукіт дощу об дах Колиски і глуха пуль­сація слоутрансових двигунів монопоїзда. А потім повітря прорізало низьке гідравлічне дзижчання. Насилу відірвавши погляд від патрона, що танцював у пальцях стрільця (ще мить — і він би теж занурився у транс), Едді зазирнув крізь ґрати огорожі. З похилої рожевої панелі між передніми вікна­ми Блейна випинався тонкий сталевий стрижень. Чимось він нагадував антену.

— Сюзанно? — покликав Роланд, не підвищуючи голосу.

— Що? — Очі в неї були розплющені, але голос долинав на­че здаля, як у сомнамбули, що розмовляє уві сні. — Ти згадала голос свого батька?

— Так... але я його не чую.

— ДРУЗІ, У ВАС ЛИШИЛОСЯ ШІСТЬ ХВИЛИН.

Едді й Джейк разом підскочили й подивилися на гучномо­вець пульта керування, але Сюзанна, здавалося, нічого не по­чула. Вона незмигно дивилася на патрон. Під ним, наче чов­ники на ткацькому верстаті, здіймалися й опадали кісточки Роландових рук.

— Спробуй зараз, Сюзанно, — поквапив Роланд. І зненаць­ка в Сюзанні сталася якась зміна. Вона наче поважчала... і ра­зом з вагою якось невловно набрала життєвої сили. Здавалося, змінилася сама її сутність.

І насправді так і було.

— Та нашо тобі та сучка? — заскреготав у відповідь голос Детти Волкер.

З

Детта говорила роздратовано і зацікавлено водночас:



— Та вона ж повний нуль у математиці, більше трояка ніко­ли не мала. Та й то без мене б не впоралась. — Вона замовкла й буркотливо додала: — І без тата. Він теж помагав. Я знала всі ті спеціальні числа, але це він нам сітку показав. Ото був клас! — Вона гигикнула. — Сьюз не може згадати її, бо Одетта вопше ніколи не знала цих спеціальних чисел.

— Яких спеціальних чисел? — спитав Едді.

— Простих чисел! — Слово «простих» вона вимовила з наго­лосом на першому складі. Вона дивилася на Роланда, і складало­ся враження, що вона знову прокинулася... тільки це була і не Сю­занна, і не те зле демонічне створіння, яке раніше називало себе Деттою Волкер. Хоча це точно був її голос. — Вона приходила до татка і скиглила, бо завалила математику... а то ж була просто алгебра! Нє, вона могла — якшо я могла, то й вона могла, — але їй було впадло. Ця сучка тільки віршики любила читати, мате­матика їй була не по зубах, тямиш? — Детта закинула голову на­зад і розреготалася, але то був уже не напівбожевільний уїдливий сміх. В її голосі звучало непідробне здивування з приводу неро­зумності її розумової близнючки.

— А тато, він казав: «Я тобі покажу один фокус, Одетто. Я його в коледжі вивчив. Мені він допоміг з цими простими числами, і тобі поможе. Так ти знатимеш усі прості числа. А тупа Одетта йому: «Таточку, вчителька каже, що формули про­

стих чисел нема». А тато їй зразу: «Формули нема. Але їх мож­на виловити, Одетто, якщо в тебе є сітка». Він називав її Сіткою Ератосфена. Віднеси мене до тієї коробки, Роланде, і я розга­даю загадку цієї скотини. Я закину сітку і впіймаю тобі квиток на поїзд.

Роланд поніс її до переговорного пристрою, а за ним назир­ці пішли Едді, Джейк і Юк.

— У тебе там десь у кошелі була вуглина. Давай.

Стрілець покопирсався в кошелі й дістав короткий ула­мок чорного стрижня. Взявши його, Детта втупилася в ромб із чисел.

— Це не зовсім те, що показував мені татко, але менше з тим, — за мить озвалася вона. — Прості числа, вони як я — вреднючі й особливі. Це числа, які діляться тільки на одиницю і на самих себе. Два — просте число, бо його можна поділити на один і два, та це єдине парне число серед простих. Решту парних можна прибрати.

— Я не доганяю, — зізнався Едді.

— Це тому, що ти просто дурненький білий хлопець, — ска­зала Детта, але незлостиво. Ще якусь мить вона дивилася на ромб, а потім швидко почала замальовувати кінчиком вуглин­ки всі клавіші з парними числами.

— Три — просте, але при множенні на нього не отримаєш просте, — сказала вона, і Роланд почув у її голосі щось диво­вижне: Детта повільно зникла, поступившись не Одетті Голмс, а Сюзанні Дін. Йому навіть не довелося виводити її з гіпно­зу — вона виходила з нього самотужки.

Виключивши парні числа, Сюзанна позначила вуглинкою числа, кратні трьом: дев’ять, п’ятнадцять, двадцять один тощо.

— Те саме з п’ятіркою і сімкою, — пробурмотіла вона, тепер уже остаточно прокинувшись і ставши Сюзанною Дін. — Те­пер лишилося прибрати непарні, такі як двадцять п’ять, які ми ще не викреслили.

Тепер у ромбі клавіш на переговорному не замальованими залишились тільки прості числа

— Готово, — знесилено сказала вона. — У сітці лишилися прості числа від одного до ста. Я впевнена, що це комбінація, яка відчиняє хвіртку.

— ДРУЗІ, У ВАС ОДНА ХВИЛИНА. ЗДАЄТЬСЯ, Я ПЕРЕ­ОЦІНИВ ВАШІ РОЗУМОВІ ЗДІБНОСТІ.

Едді пропустив Блейнові слова повз вуха й обійняв Сюзанну.

— Це ти, Сьюз? Ти прокинулася?

— Так. Я прокинулася ще тоді, коли вона була на середині своєї промови, але дозволила їй трохи побазікати. Не хотілося перебивати, щоб не здатися нечемою. — Вона глянула на Ро­ланда. — Що скажеш? Спробуємо?

— П’ЯТДЕСЯТ СЕКУНД.

— Так. Ти знайшла відповідь, Сюзанно, тож ти і спробуй. Вона вже потягнулася до верхівки ромба, але Джейк накрив

її руку своєю долонею.

— Ні, — сказав він. — Насос заправляється простими: ззаду наперед. Пам’ятаєш?

Сюзанна всміхнулася.

— Точно! Цей Блейн розумник... і Джейк також.

Вони мовчки дивилися, як вона натискає кожну кнопку по черзі, починаючи з дев’яноста семи. З натисканням кожної кнопки лунало відчутне клацання. Після того, як Сюзанна на­тиснула останню кнопку, не було напруженої хвилини чекан­ня — хвіртка посеред бар’єра миттєво почала підійматися, скре­гочучи в пазах. Звідкись згори посипалися пластівці іржі.

— НЕПОГАНО! — палко вигукнув Блейн. — Я НЕТЕРПЛЯ­ЧЕ ОЧІКУЮ НА ПРОДОВЖЕННЯ. АЛЕ ПОКВАПТЕСЯ, МЕРЩІЙ У ВАГОН. ПРАВДУ КАЖУЧИ, ВАМ ВАРТО ВЖЕ БІГТИ. У ЦІЙ ЗОНІ РОЗТАШОВАНО КІЛЬКА ВИХІДНИХ ОТВОРІВ ДЛЯ ГАЗУ.

4

Три людських істоти (а з ними четверта, що трималася на стегні у першої і маленька пухнаста тварина пробігли крізь отвір у бар’єрі до вагона Блейна Моно. Він стояв і тихо двигтів у своєму вузькому відсіку, наполовину над платформою й наполовину нижче неї, схожий на велетенський патрон — патрон, пофарбований у смі­ховинний рожевий колір, що лежить у відкритому прикладі вели­кокаліберної рушниці. Посеред величезної Колиски Роланд із друзями здавалися лише рухомими плямами. А над ними, під ста­родавнім дахом, пурхали сотні голубів, яким лишалося жити со­рок секунд. Коли пасажири наблизилися до монопоїзда, люк на його рожевому боці поїхав угору, відкриваючи прохід. За ним виднілося пухнасте світло-синє килимове покриття.



— Ласкаво просимо до Блейна, — сказав м’який спокійний голос, коли вони зайшли в салон. Усі його впізнали. То був голос Маленького Блейна, тільки трохи гучніший і впевнені­ший. — Слава Імперії! Приготуйте до перевірки транзитні кар­тки й пам’ятайте, що проїзд без картки є злочином, який ка­

рається згідно з чинним законодавством. Сподіваємося, поїздка вам сподобається. Ласкаво просимо до Блейна. Слава Імперії! Приготуйте до перевірки транзитні картки...

Запис на плівці пришвидшив темп, спочатку до несосвітен­ної скоромовки, а потім до квиління на високих нотах. Потім пролунав короткий електронний проклін — БУУП! — і голос увірвався.

— ГАДАЮ, ЦЕ СТАРЕ ЛАЙНО НАМ БІЛЬШЕ НЕ ЗНА­ДОБИТЬСЯ. ПРАВДА Ж? — запитав Блейн.

Зовні, струсонувши містом, пролунав вибух страшної сили. Едді, з Сюзанною на руках, відкинуло вперед, і він би впав, якби Роланд не вхопив його за руку. Досі Едді хапався за соло­минку надії, що Блейнова погроза щодо отруйного газу — це лише жорстокий жарт. «Не варто було тобі сподіватися, — по­думав він. — Тому, хто вважає, що пародіювати старих кіноак­торів — це смішно, абсолютно не можна довіряти. Це просто закон природи».

Вигнуті двері за їхніми спинами плавно зачинилися. З при­хованих вентиляційних отворів тихо засичало повітря, і Джейк відчув, що йому заклало вуха.

— Здається, він загерметизував вагон.

Едді кивнув і роззирнувся навколо круглими від подиву очима.

— Я теж це відчув. Тільки подивіться на це все! Як у казці!

Колись він читав про одну авіакомпанію — здається, «Ріджент Ейр», — що обслуговувала людей, які хотіли літати з Нью-Йорка до Лос-Анджелеса з більшим шиком, ніж пасажири «Дельти» чи «Юнайтед». У цієї компанії був переобладнаний «Боїнг-727» з вітальнею, баром, відеосалоном і спальним відсі­ком. Мабуть, інтер’єр того модного літака виглядав так, як са­лон поїзда, що його Едді бачив зараз на власні очі.

Вони перебували у видовженій кімнаті, обставленій крісла­ми з плюшевою оббивкою і диванами-трансформерами. На дальньому кінці вагона, який був завдовжки щонайменше вісімдесят футів, була облаштована зона бару, більше схожа на затишне бістро. На підвищенні з полірованого дерева стояв

інструмент, зовні подібний до клавесина, який підсвічували приховані міні-прожектори. Едді б не здивувався, якби на сцену зараз вийшов Гоуґі Кармайкл і почав награвати «Зоря­ний пил».

Під самою стелею тьмяно сяяли маленькі круглі світильни­ки, а посередині висіла люстра — мініатюрна копія тієї, що ле­жала в руїнах танцювальної зали Маєтку, як здалося Джейкові. Але це його не здивувало. Він вже почав сприймати подібні збі­ги й подвоєння як належне. Єдине, що здавалося в цьому са­лоні дивним, — повна відсутність вікон.

На п’єдесталі під люстрою стояв справжній piece de resistance, маленький мистецький шедевр — льодова скульптура стрільця, який тримав у лівій руці револьвер. У правій він стискав вуз­дечку льодового коня, що, опустивши голову, змучено брів за господарем. На цій руці Едді нарахував лише три пальці: підмі­зинний, мізинець і великий.

Поки Джейк, Едді й Сюзанна зачудовано роздивлялися змар­ніле обличчя під крижаним капелюхом, підлога під їхніми но­гами ледь відчутно завібрувала. Схожість скульптури з Роландом була вражаюча.

- ПРАЦЮВАВ НАШВИДКУРУЧ, - скромно зізнався Блейн. - ВАМ ПОДОБАЄТЬСЯ?

— Це просто фантастика, — сказала Сюзанна.

- ДЯКУЮ ТОБІ, СЮЗАННО З НЬЮ-ЙОРКА.

Едді перевірив рукою м’якість канапи. Вона була м’яка, на­че пух. На неї хотілося лягти й проспати щонайменше шістна­дцять годин.

— А Великі Древні вміли подорожувати з шиком, ге?

Поїзд знову розреготався, і пронизливі нотки божевілля,

що звучали в цьому реготі, змусили їх обмінятися нервовими поглядами.

- ТІЛЬКИ НЕ ДУМАЙТЕ, ЩО ТАК ЇЗДИЛИ ВСІ, - на­сміявшись, сказав Блейн. — ЦЕ БУВ БАРОНСЬКИЙ ВАГОН... ТЕ, ЩО ВИ НАЗИВАЄТЕ ПЕРШИМ КЛАСОМ.

— А куди поділися інші вагони?

Блейн проігнорував це питання. Двигуни під їхніми ногами продовжували набирати обертів. Це нагадало Сюзанні, як пі­лоти розганяли двигуни перед тим, як підняти літак у повітря.

— БУДЬ ЛАСКА, СІДАЙТЕ, МОЇ ЦІКАВІ НОВІ ДРУЗІ.

Джейк опустився в обертове крісло, і Юк прожогом скочив

йому на руки. Зиркнувши одним оком на крижану скульптуру, Роланд всівся у найближче крісло. Барабан револьвера вже по­чав танути, і краплі води стікали в мілку порцелянову миску, в якій стояла скульптура.

Едді сів із Сюзанною на канапу. Відчуття його не підвели — канапа справді виявилася дуже зручною.

— А куди ми взагалі їдемо, Блейне?

Блейн відповів терплячим поблажливим тоном того, хто ро­зуміє, що розмовляє з розумово відсталим.

— ШЛЯХОМ ПРОМЕНЯ. ПРИНАЙМНІ, ДО ТІЄЇ ТОЧКИ НА ЦЬОМУ ШЛЯХУ, ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ МОЯ КОЛІЯ.

— До Темної Вежі? — спитав Роланд. І тут Сюзанна зрозумі­ла, що вперше за весь час стрілець безпосередньо заговорив до балакучого привида в машинах, що стояли під Ладом.

— Тільки до Топіки, — тихо сказав йому Джейк.

— ТАК, — підтвердив Блейн. — ТОПІКА. ТАК НАЗИВАЄТЬ­СЯ МОЯ КІНЦЕВА ЗУПИНКА. ХОЧА МЕНЕ ДИВУЄ, ЩО ТИ її ЗНАЄШ.

«Як так може бути, Блейне, — подумав Джейк, — що ти стіль­ки всього знаєш про наш світ і навіть не здогадуєшся, що одна жінка написала про тебе цілу книжку? Невже вся справа в тому, що там тебе звуть не Блейном, а Чарлі? Хіба такої дрібниці до­сить, аби надурити таку складну машину, щоб вона недогледі­ла власну біографію? А як щодо Беріл Еванс, письменниці, яка написала «Чарлі Чух-Чуха»? Ти був з нею знайомий, Блейне? І де вона зараз?»

Гарні питання... але Джейк сумнівався, що вони зараз бу­дуть доречні.

Рівномірне пульсування двигунів наростало. Підлогою про­біг невеликий струс, але до сили вибуху, який стався, коли

вони заходили у вагон, йому було далеко. На Сюзанниному обличчі промайнула тривога.

— О, чорт! Едді! Мій візок! Ми забули візок!

Едді обійняв її за плечі.

— Запізно, кохана, — сказав він, коли Блейн Моно вперше за десять років і востаннє за всю свою довгу-предовгу історію зрушив з місця й поплив до виїзду з Колиски.

5

- БАРОНСЬКИЙ ВАГОН ОБЛАДНАНО ВИНЯТКОВИМ РЕЖИМОМ ОГЛЯДУ, - повідомив Блейн. - УВІМКНУТИ ЙОГО?



Джейк зиркнув на Роланда, але той тільки знизав плечима і байдуже кивнув.

— Так, будь ласка, — відповів Джейк.

Те, що сталося наступної миті, на деякий час відібрало в них усіх мову. А Роланд, котрий не був обізнаний з технологіями і все життя преспокійно вважав, що все незрозуміле має магіч­ну природу, сидів, мов громом побитий. Якби у вигнутих стінах вагона раптом з’явилися вікна, навряд чи хтось здивувався б. Але тут самі стіни, поступово витончуючись, стали спочатку білими, потім напівпрозорими, потім прозорими і зрештою зникли. За п’ять секунд Блейн Моно зник, а мандрівники наче самі, без жодної опори, линули над вулицями міста.

Сюзанна й Едді вхопилися одне за одного, наче маленькі ді­ти перед пащекою розлюченого звіра. Юк загавкав і сховався у Джейка за пазухою. Але Джейк цього не помітив — він міцно вхопився за бильця крісла і широко розплющеними очима роздивлявся все навколо. Початковий переляк минувся, по­ступившись щирому захвату.

Меблі лишилися на місцях, і бар також, так само, як і піаніно-клавесин та скульптура, яку створив Блейн для розваги гос­тей. Але вся ця вітальня тепер летіла на висоті сімдесяти футів над районами Лада, які заливало дощем. Неподалік від Джейка, ліворуч, на канапі пливли в повітрі Едді з Сюзанною. Пра­воруч у світло-синьому кріслі сидів Роланд, спираючись нога­ми в запилених старих чоботях об порожнечу. Він величаво линув над засміченими міськими буєраками.

Під мокасинами Джейк відчував поверхню килима, але очі наполягали на тому, що ні килима, ні підлоги немає. Він озир­нувся через плече і побачив, що темний проїзд у кам’яній стіні Колиски повільно віддаляється.

— Едді! Сюзанно! Погляньте!

Джейк скочив на ноги, рукою притримуючи Юка за пазу­хою, й пішов по повітрю. Ступити перший крок було страшно, бо ясно бачив, що між острівцями меблів нема підлоги, але щойно він його зробив, то відчуття твердої поверхні під ногами полегшило справу. Але для Едді та Сюзанни це виглядало так, наче хлопчик іде, ступаючи в порожнечу, під якою проплива­ють брудні напівзруйновані будівлі міста.

— Малий, не треба так робити, — благально сказав Едді. — Мене зараз знудить.

Джейк обережно витяг Юка з-за пазухи.

— Все о’кей. Бачиш? — сказав він, опускаючи його на підлогу.

— Юк! — погодився шалапут. Але одного погляду між лапи на міський парк, що саме пропливав під ними, було досить, щоб він видряпався Джейкові на ноги й сів на мокасини.

Джейк глянув уперед і побачив широку сіру смугу монорей­ки, що повільно, але впевнено набирала висоту між будівлями й губилася десь у стіні дощу. Подивившись униз, він не поба­чив нічого, крім вулиць і рухомої плівки низько навислих над містом хмар.

— Як це так, Блейне, що мені не видно рейки під нами?

— ЗОБРАЖЕННЯ, ЯКІ ВИ БАЧИТЕ, СТВОРЕНІ КОМП’Ю­ТЕРОМ, - відповів Блейн. - КОМП’ЮТЕР СТИРАЄ РЕЙКУ З НИЖНЬОГО КОЛА ДЛЯ СТВОРЕННЯ ЕСТЕТИЧНОГО ВИГЛЯДУ Й ПІДСИЛЕННЯ ІЛЮЗІЇ ПОЛЬОТУ.

— Неймовірно, — пробурмотіла Сюзанна. Початковий страх минувся, і вона захоплено роздивлялася все навкруги. — Це схо­же на килим-самоліт. Мені все здається, що зараз дмухне вітер і розвіє мені волосся...

- ЦЕ ВІДЧУТТЯ Я ТАКОЖ МОЖУ СТВОРИТИ, ЯКЩО ХОЧЕТЕ, - запропонував Блейн. -1 ЗВОЛОЖИТИ ПОВІТРЯ, ЩОБ МІКРОКЛІМАТ ВІДПОВІДАВ СТАНУ НАВКОЛИШ­НЬОГО СЕРЕДОВИЩА. ВТІМ, ЦЕ МОЖЕ ПРИЗВЕСТИ ДО НЕОБХІДНОСТІ ЗМІНИТИ ОДЯГ.

— Ні, Блейне, не треба. Не варто аж надто захоплюватися ілюзіями.

Колія перетнула скупчення високих будівель, які чимось на­гадали Джейкові нью-йоркську Вол-стрит. Коли вони проми­нули цей район, рейка пірнула під міст, що скидався на естака­ду шосе. Саме тоді вони й помітили пурпурову хмару й людей, що силкувалися від неї втекти.

б

— Блейне, що це таке? — спитав Джейк, наперед знаючи від­повідь.

Блейн зареготав... але не сказав ані слова.

Пурпурова пара сочилася крізь ґрати на хідниках і розбиті шибки покинутих будинків, але здебільшого газ виходив із ка­налізаційних люків, подібних до того, яким скористався Ґешер, щоб проникнути в підземний лабіринт. їхні кришки позривало вибухом, який вони чули, коли сідали в поїзд. Нажахані паса­жири поїзда мовчки спостерігали, як кривавий газ слався вули­цями й прокрадався в засмічені бічні завулки. Як худобу, він гнав перед собою мешканців Лада, які досі прагнули лишатися живими. Здебільшого то були Юни, судячи з хусток, але Джейк помітив у натовпі й кілька жовтих плям. Перед лицем кінця ста­рий розбрат забувся.

Пурпурова хмара наздогнала тих, хто відставав, — здебільшо­го старих, які не могли бігти. Щойно газ їх торкався, вони пада­ли на землю, роздираючи собі нігтями горлянки, й беззвучно кричали. Джейк побачив спотворене агонією лице, що, не йму­

чи віри, вирячилося на нього, коли вони проїжджали над вули­цею, побачив, як очниці наливаються кров’ю, і заплющив очі.

Попереду монорейка зникала в хмарі туману, що швидко наближалася. Коли вони в неї занурилися, Едді примружив очі й затримав дихання, але з ними, ясна річ, нічого не сталося, жоден подих смерті, що кружляла містом, не проник у салон. Дивитися на ці вулиці під ногами було все одно, що зазирати крізь вітраж у пекло.

Сюзанна сховала обличчя в нього на грудях.

— Блейне, поверни стіни, — сказав Едді. — Ми не хочемо це бачити.

Блейн не відповів — стіни, стеля й підлога так і залишилися прозорими. Хмара вже розпадалася на рвані пурпурові стрічки. В районі, над яким вони саме проїжджали, будинки були ниж­чі й щільніше притискалися один до одного. Вулиці тут були вузькі й поплутані, вочевидь, без жодного регулярного плану­вання. Подекуди цілі квартали вигоріли дощенту... і сталося це дуже давно, бо тут уже все поросло травою з рівнин, які невдов­зі поглинуть увесь Лад. «Так, як джунглі поглинули великі цивілізації інків і майя, — подумав Едді. — Колесо ка повер­тається, і світ, хоч і зрушив, не стоїть на місці».

Там, де закінчувалися міські нетрі, — Едді анітрохи не сумні­вався, що за кращих часів то був район для покидьків суспіль­ства, — стояла мерехтлива стіна. Саме в її бік повільно їхав Блейн. Вони вже бачили квадратне заглиблення в білому ка­мені. Монорейка вела вглиб.

- ПОДИВІТЬСЯ, БУДЬ ЛАСКА, В БІК ПЕРЕДНЬОЇ ЧАС­ТИНИ САЛОНУ, — запропонував Блейн.

Вони так і зробили. Стіна в передній частині вагона повер­нулася — тепер у порожнечі пливло обтягнуте синім плюшем кружало. Дверей у стіні не було. Якщо вхід до кабіни водія з ба­ронського вагона й існував, то Едді його не бачив. На їхніх очах прямокутна ділянка цієї стіни потемнішала, із синього пере­творившись на фіолетовий, а потім — на чорний. А ще за мить на її поверхні з’явився яскраво-червоний зигзаг. Уздовж нього

на різних відстанях одна від одної були розставлені фіолетові точки. І перш ніж над і під ними з’явилися назви, Едді збаг­нув, що перед ними — маршрутна карта, дуже схожа на ті, що висіли на станціях нью-йоркського метро і в самих поїздах. Біля Лада — нового депо й кінцевої зупинки — блимала зеле­на лампочка.



- ОСЬ МАРШРУТ НАШОЇ ПОДОРОЖІ. І ХОЧА ПОДЕКУ­ДИ ДОРОГА РОБИТЬ ПОВОРОТИ, ВІДХИЛЯЮЧИСЬ ВІД ПРЯМОЇ, ВИ ПОБАЧИТЕ, ЩО МИ ЇДЕМО СТРОГО НА ПІВ­ДЕННИЙ ЗАХІД, ШЛЯХОМ ПРОМЕНЯ. ЗАГАЛЬНА ВІДСТАНЬ СТАНОВИТЬ ПОНАД ВІСІМ ТИСЯЧ КОЛІС... АБО СІМ ТИСЯЧ МИЛЬ, ЯКЩО ВАМ БІЛЬШЕ ПОДОБАЄТЬСЯ ЦЯ МІРА ДОВЖИНИ. КОЛИСЬ ВІДСТАНЬ БУЛА ЗНАЧНО КОРОТША, АЛЕ ЦЕ БУЛО ЩЕ ТОДІ, КОЛИ ТЕМПОРАЛЬНІ СИНАПСИ ПЕРЕБУВАЛИ В НОРМІ.

- А що таке темпоральні синапси? — поцікавилася Сюзанна.

Блейн знову недоброзичливо розреготався... і не відповів на

питання.

- ЇДУЧИ З МАКСИМАЛЬНОЮ ШВИДКІСТЮ, МИ ПРИ­БУДЕМО НА КІНЦЕВУ СТАНЦІЮ ЗА ВІСІМ ГОДИН СО­РОК П’ЯТЬ ХВИЛИН.

- Понад вісімсот миль на годину поверхнею землі, — вра­жено промовила Сюзанна тихим голосом. — Святий Боже.

- ЗВІСНО, ЦЕ ЗА УМОВИ, ЩО МОЯ КОЛІЯ ЦІЛА І НЕ УШКОДЖЕНА ВЗДОВЖ УСЬОГО МАРШРУТУ. ОСЬ УЖЕ ДЕВ’ЯТЬ РОКІВ І П’ЯТЬ МІСЯЦІВ Я НЕ ЗАВДАВАВ

СОБІ КЛОПОТУ ПРОЇХАТИСЯ ДО КІНЦЕВОЇ І НАЗАД, ТОЖ НЕ МОЖУ НІЧОГО СКАЗАТИ НАПЕВНО.

Стіна на південно-східному краю міста повільно наближа­лася. Висока й товста, вгорі вона вже почала осипатися. Уздовж неї, куди не кинь оком, лежали тисячі й тисячі скелетів колиш­ніх мешканців Лада. Глибина прорубаного в стіні отвору, до яко­го поволі прямував Блейн, сягала щонайменше двохсот футів. Естакада, на якій трималася рейка, була тут дуже темною, наче хтось намагався її підпалити чи підірвати.

- А що станеться, коли ми під’їдемо до місця, де немає рей­ки? — спитав Едді. Звертаючись до Блейна, він постійно підви­щував голос, наче розмовляв із кимось по телефону, а на лінії були перешкоди.

- ЗІ ШВИДКІСТЮ ВІСІМСОТ МИЛЬ ЗА ГОДИНУ? - У го­лосі Блейна звучав щирий подив. — ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ. БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ.

- Та ну! — пирхнув Едді у відповідь. — Тільки не кажи мені, що машина з такою складною душевною організацією не може передбачити, де її колія зламана.

- АВЖЕЖ, Я МІГ БИ ЦЕ ЗРОБИТИ, - погодився Блейн. - АЛЕ, ОТ ЧОРТ, СПАЛИВ СОБІ ЦЮ ПЛАТУ, КОЛИ МИ ВИ­РУШИЛИ У ПУТЬ.

- Нащо? — вражено спитав Едді. Вираз його обличчя про­мовисто свідчив, що він відмовляється в таке вірити.

- АЛЕ Ж ТАК ЦІКАВІШЕ. ЯК ВИ ГАДАЄТЕ?

Едді, Сюзанна і Джейк обмінялися шокованими поглядами. А от Роланд, здавалося, геть не здивувався. Він незворушно сидів у кріслі, склавши руки на колінах, і дивився вниз; на жалюгід­ні халупи й зруйновані будинки в цій частині міста. З висоти тридцяти футів вони видавалися дуже близькими.

- УВАЖНО ДИВІТЬСЯ НА ТЕ, ЩО БУДЕ ЗАРАЗ, І ЗА­ПАМ’ЯТАЙТЕ ТЕ, ЩО ПОБАЧИЛИ, - порадив їм Блейн. - ДОБРЕ ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ.

Невидимий баронський вагон провіз їх у заглибину. І коли він випірнув на тому боці стіни, Едді з Сюзанною разом скрик­нули. Джейк зиркнув одним оком і затулив очі долонями. Юк загавкав, як дурний.

А Роланд тільки німо дивився вниз широко розплющеними очима, міцно стиснувши губи в суцільну знекровлену лінію-шрам. На нього сліпучо-білим світлом пролилося розуміння.

За Великою Стіною Лада починалася справжня спустоше­на земля.

7

Коли вагон наближався до стіни, рейка йшла вниз і монопоїзд спускався, тож до землі було не більше тридцяти футів. І від цього шок став ще сильнішим... бо коли вони виринули на то­му боці стіни, то опинилися на страшній висоті — до землі бу­ло тепер вісімсот, а може, навіть тисяча футів.



Роланд озирнувся через плече на стіну, од якої вони тепер віддалялися. Під час наближення вона здавалася напрочуд ви­сокою, але з цієї перспективи перетворилася на крихітну плям­ку — відламаний нігтик на краю неозорої стерильної пустки. На перший погляд цей край виглядав нескінченним провал­лям, куди круто спускалися гранітні виступи, мокрі від дощу. Просто під стіною на скелі подекуди виднілися великі круглі діри, як порожні очниці. З них нудотними бридкими струмка­ми ринула чорна вода й щупальцями вилазив пурпуровий туман, виливаючись на гранітну скелю через паруючі труби, такі ж старезні, як і сама скеля. «Мабуть, сюди зливаються усі відходи міста, — подумав стрілець. — У яму через край».

Та тільки то була не просто яма, а запала рівнина. Вона мала такий вигляд, наче земля за межами міста колись лежала на плас­кому вантажопідйомнику і в певний момент далекого вкритого туманом минулого підйомник обвалився, потягнувши за собою величезний шмат світу. Блейнова колія на вузькій естакаді, що летіла над цією поваленою землею під набряклими дощем хма­рами, сама по собі висіла в порожнечі.

— Що нас тримає? — вигукнула Сюзанна.

- ПРОМІНЬ, ЯСНА РІЧ, - відповів Блейн. - ВИ Ж ЗНАЄ­ТЕ, ЩО ВСЕ СУЩЕ СЛУГУЄ ПРОМЕНЕВІ. ПОГЛЯНЬТЕ- НО ВНИЗ. Я ПОКАЖУ ВАМ НИЖНІ СЕКТОРИ В ЧОТИРИ­КРАТНОМУ ЗБІЛЬШЕННІ.

Коли земля стрімко полетіла туди, де ширяли в повітрі во­ни, навіть Роланд відчув нудоту від запаморочення. Картина, що постала перед їхніми очима, була огиднішою за все брид­ке, що він бачив досі... а бачив він, на жаль, немало. В резуль­таті якоїсь катастрофи (сумніву, що це була саме катастрофа, практично не лишалося), яка відірвала цю частину світу від ре­шти й опустила її так низько, земля поплавилася і вкрилася кратерами. Її поверхня стала лискучою, ніби якесь покривлене чорне скло, й випиналася велетенськими брилами й вигина­ми, які навіть пагорбами назвати було важко, й глибокими тріщинами звивалася донизу, в заглибини, що їх язик не по­вертався назвати долинами. Жалюгідні залишки страхітливих почорнілих дерев стриміли покрученим гіллям до неба. Збільше­ні в кілька разів, вони, здавалося, простягали до людей у поїз­ді свої мертві руки. З-під скляної землі де-не-де стирчали скуп­чення товстих керамічних труб. Деякі здавалися мертвими чи сплячими, але в інших спалахували проблиски моторош­ного світла, наче в надрах землі гули титанічні кузні й домен­ні печі. Понад трубами на обтягнутих шкірою крилах ширяли якісь безформні потвори, подібні до птеродактилів, час від часу озлоблено клацаючи на родичів гачкуватими дзьобами. Подекуди почвари цілими зграями повсідалися на трубах, ма­буть, гріючись потоками гарячого повітря від вічного полум’я, що горіло під землею.

Блейн провіз їх над розколиною, що зміїлася з півночі на південь, як річище мертвої ріки... та тільки мертвою вона не бу­ла. У глибині, пульсуючи в такт невидимому серцю, текла тон­ка цівка кольору крові. Від неї навсібіч розбігалися менші трі­щини. Сюзанна, яка колись читала Толкієна, подумала: «То ось що побачили Фродо та Сем, коли дійшли до серця Мордора. Це Розколини Смерті».

Просто під їхніми ногами вибухнув люттю кратер, плюючись розжареним камінням і тягучими згустками лави. Це ви­диво було настільки реалістичним, що їм здалося, наче їх от-от охопить полум’я. Джейк тоненько скрикнув і підібгав під себе ноги, притискаючи Юка до грудей.

- НЕ БІЙСЯ, МАЛЕНЬКИЙ ПІЛІГРИМЕ, - протягнув Блейн голосом Джона Вейна. — ПАМ’ЯТАЙ, ЩО КАРТИН­КА В КІЛЬКА РАЗІВ ЗБІЛЬШЕНА.

Спалах згас. Додолу беззвучною лавиною покотилося камін­ня, деяке завбільшки з цілий завод.

Сюзанна дивилася на весь цей жах, що розгортався перед їх­німи очима, мов загіпнотизована, не в змозі відвести погляд і зруйнувати чари... і відчувала, що темний бік її «я», та частина її кхефу, яка називалася Деттою Волкер, не просто спостері­гає — вона впивається цим видовищем, розуміє його і впізнає. Це було те місце, про яке Детта завжди мріяла, яке шукала, фі­зичне втілення її божевільного розуму й насмішкуватої самот­ньої душі. Порожні пагорби на північ і на схід від Західного моря, густі ліси, що оточували Портал Ведмедя, безкраї рівнини на північному заході ріки Сенд — усе це блідло в порівнянні з цим нескінченним краєм, де панувало велике ніщо. Вони наблизи­лися до Буєраків і ступили на спустошену землю. І отруйна пітьма цього проклятого місця тепер обступала їх звідусіль.



Каталог: authors -> King Stephen
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
King Stephen -> І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет