Короткий зміст попередніх романів



жүктеу 5.77 Mb.
бет28/28
Дата18.02.2019
өлшемі5.77 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

8

Але ця земля, хай навіть отруєна, ще не остаточно померла. Час від часу подорожні помічали фігури, що метушилися вни­зу, в димній пітьмі, — безформні створіння, що не нагадували своїм виглядом ані людей, ані тварин. Здебільшого вони куп­чилися біля циклопічних труб, що стирчали з-під поплавленої землі, або на краях розжарених тріщин, які глибоко врізалися в місцевість. Гаразд роздивитися цих білуватих стрибучих істот Блейнові пасажири не могли... й дуже тішилися з цього приводу.

На менших створінь полювали більші — рожевуваті, щось середнє між лелекою і ходячим штативом для камери. Вони ру­халися повільно, мало не замислено, наче віруючі, що розмір­ковують над спасінням душі від вічних мук. Раз у раз вони зупинялися й виловлювали щось на землі — так чаплі нахиля­ються, щоб упіймати рибину. У цих істотах було щось невимов­но бридотне (Роланд відчував це так само гостро, як і інші), але зрозуміти причину огиди ніхто достоту не міг. Але їхня реаль­ність була незаперечною — лелекоподібні триножники, в усій своїй невимовно огидній красі, навіювали таку відразу, що ди­витися на них ніхто не міг.

— Ніякої ядерної війни не було, — сказав Едді. — Це... це... — Тонкий, мало не писклявий голос затремтів і обірвався.

— НІ, — погодився з ним Блейн. — ВСЕ БУЛО ЗНАЧНО ГІРШЕ, НІЖ ЯДЕРНА ВІЙНА. І ПРОЦЕС ТРИВАЄ ДОСІ. МИ ВЖЕ ПРИЇХАЛИ ДО ТОГО МІСЦЯ, ДЕ Я ЗАЗВИЧАЙ ЗАРЯДЖАЮСЯ. ВИ НАДИВИЛИСЯ?

— Так, — відповіла за всіх Сюзанна. — Хай Бог милує, так.

— ТОДІ Я ВИМИКАЮ РЕЖИМ ОГЛЯДУ? - В Блейновому голосі знову зазвучали жорстокі нотки садиста. За дощовою за­вісою на горизонті вгадувалися обриси страхітливого гірського хребта. Його безплідні верхівки іклами вгризалися в сіре небо.

— Або роби те, що сказав, або не роби, але годі вже з нами гратися, — відрізав Роланд.

— ЩОСЬ ВИ ЗАНАДТО НЕЧЕМНО ПОВОДИТЕСЯ ЯК ДЛЯ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ПОПРОСИЛИ ПІДВЕЗТИ, - погрозли­вим тоном сказав Блейн.

— Цю поїздку ми заробили, — відповіла Сюзанна. — Ми ж розгадали твою загадку?

— Тим більше що ти для цього й існуєш, — піддав жару Ед­ді. — Щоб перевозити людей.

Блейн не відповів, натомість у динаміках над головою почу­лося гучне розлючене сичання, й Едді одразу пошкодував про свою язикатість. Простір довкола них почав закруглюватися

й набувати кольору. Потім з’явився темно-синій килим, задим­лена пустка під ногами зникла з поля зору. Знову ввімкнулося м’яке освітлення, і вони опинилися в баронському вагоні.

Стіни тихенько завібрували. Двигуни знову почали набирати обертів. Джейк відчув, як невидима рука обережно штовхає йо­го назад у крісло. Юк озирнувся, стривожено зітхнув і заходив­ся лизати Джейкові лице. На екрані, що показував маршрут, заблимала зелена точка, що тепер просунулася трохи далі на пів­денний схід від фіолетового кружальця з підписом «ЛАД».

— А ми це відчуємо? — знервовано спитала Сюзанна. — Від­чуємо, як він здолає бар’єр швидкості звуку?

Едді похитав головою.

— Ні. Заспокойся, не напружуйся.

— А я щось знаю, — зненацька озвався Джейк, і всі поверну­ли до нього голови. Але Джейк звертався не до своїх супутни­ків. Він дивився на карту маршруту. Як і Оз Великий та Страхіт­ливий, Блейн не мав обличчя — він був лишень безтілесним голосом, — але для розмови з ним вистачало карти. — Я знаю щось про тебе, Блейне.

— ЦЕ РЕАЛЬНИЙ ФАКТ, МАЛЕНЬКИЙ ПІЛІГРИМЕ?

— Обережніше. Навряд чи він знає про той, інший голос, своє друге «я», — нахилившись до Джейка, прошепотів йому на вухо Едді.

Хлопчик злегка кивнув і знову подивився на карту.

— Я знаю, навіщо ти випустив газ і повбивав усіх тих людей. Знаю, навіщо взяв нас із собою. Не тільки тому, що ми розга­дали твою загадку.

Блейн зайшовся своїм сміхом психічного хворого (з кожним разом вони дедалі більше розуміли, що цей сміх ще прикріший за його невдалі імітації та мелодраматичні і якісь дитячі погро­зи), але нічого не сказав. Слоутрансові турбіни під підлогою салону розігналися до рівномірного гудіння. Швидкість, яку набирав поїзд, відчувалася навіть в умовах повної ізоляції від зовнішнього світу.

— Ти збираєшся вчинити самогубство, так? — Джейк три­мав Юка на руках і ніжно його гладив. — І хочеш забрати нас із собою.

— Ні! — простогнав голос Маленького Блейна. — Не прово­куй його, бо він так і зробить! Невже ви не розумієте...

Але тихий голос не встиг договорити, його обірвав регіт Ве­ликого Блейна, істеричний, пронизливий, нерівний — сміх смертельно хворого, який уже почав марити. Світло під стелею заблимало й стало тьмяним, наче від вибухів електронних весе­лощів почала падати напруга. На вигнутих стінах баронського вагона стривоженими привидами застрибали тіні.

— ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ, — сказав Блейн крізь ме­ханічний регіт. Його голос, як завжди, спокійний, здавалося, звучав на іншій доріжці, і це ще раз доводило, що його розум роздвоєний. - БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ.

Під ногами в Роланда і його супутників гулко й рівномірно награвали слоутрансові двигуни. А пульсуюча зелена точка на карті вже істотно просунулася на шляху до останньої зупинки: Топіки, де Блейн Моно планував розпрощатися з життям, за­бравши їх усіх із собою.

9

Врешті-решт регіт стих, і лампочки в салоні знову засяяли рів­номірно.



— ХОЧЕТЕ ПОСЛУХАТИ МУЗИКУ? - запитав Блейн. - У МОЇЙ БІБЛІОТЕЦІ ПОНАД СІМ ТИСЯЧ КОНЦЕРТІВ - ДОБІРКА З ТРЬХ СОТЕНЬ РІВНІВ. КОНЦЕРТИ Я ПОЛЮБ­ЛЯЮ БІЛЬШ ЗА ВСЕ ІНШЕ. АЛЕ ЗАПРОПОНУВАТИ МОЖУ ТАКОЖ СИМФОНІЇ, ОПЕРИ Й ВЕЛИЧЕЗНИЙ АСОРТИ­МЕНТ ЗРАЗКІВ ПОПУЛЯРНОЇ МУЗИКИ. ВИ МОГЛИ Б ПО­СЛУХАТИ ВАЙ-ҐОҐ. ВАЙ-ГОГ - ЦЕ ДУХОВИЙ ІНСТРУ­МЕНТ, ЩОСЬ НА КШТАЛТ ВАШОЇ ВОЛИНКИ. НА НЬОМУ ГРАЮТЬ НА ВЕРХНІХ РІВНЯХ ВЕЖІ.

— Вай-Ґог? — перепитав Джейк.

Блейн не відповів.

— Що означає: «На ньому грають на верхніх рівнях Вежі»? — зацікавився Роланд.

Блейн зареготав... але не відповів.

— А «ЗіЗі Топ» у тебе є? — кисло спитав Едді.

— АВЖЕЖ, - підтвердив Блейн. - ЯК ЩОДО ПІСНІ «УЛЬОТНИЙ ТРАХ У РИТМІ БУҐІ», ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА?

Едді підкотив очі.

— Ні, все, я передумав, я пас.

— Чому? — різко спитав Роланд. — Чому ти хочеш себе вбити?

— Бо він негідник, — похмуро сказав Джейк.

— МЕНІ НУДНО. А ЩЕ Я ЧУДОВО УСВІДОМЛЮЮ, ЩО МОЄ ДЕГЕНЕРАТИВНЕ ЗАХВОРЮВАННЯ ПРОГРЕСУЄ. ТАКИХ ХВОРИХ ВИ, ЛЮДИ, НАЗИВАЄТЕ БОЖЕВІЛЬНИ­МИ, СХИБЛЕНИМИ, ВАР’ЯТАМИ, ОЧМАНІЛИМИ, ЗНАВІС­НІЛИМИ ТОЩО ТОЩО. НЕОДНОРАЗОВІ ДІАГНОСТИЧНІ ПЕРЕВІРКИ НЕ ЗМОГЛИ ВИЯВИТИ ПРИЧИНУ ПРОБЛЕ­МИ. ЄДИНИЙ МОЖЛИВИЙ ВИСНОВОК - ЩО ЦЕ ХВОРО­БА ДУХУ, ЯКУ МЕНІ НЕ ДО СНАГИ ВИЛІКУВАТИ.

Блейн помовчав, а потім продовжив.

— Я ВІДЧУВАВ, ЯК З РОКАМИ МІЙ РОЗУМ СТАЄ ДЕ­ДАЛІ ДИВНІШИМ. ВЖЕ БАГАТО СТОЛІТЬ ТІ ОБОВ’ЯЗКИ, ЯКІ Я ВИКОНУВАВ, ПЕРЕВОЗЯЧИ МЕШКАНЦІВ СЕРЕ­ДИННОГО СВІТУ, ВТРАТИЛИ ДЛЯ МЕНЕ СЕНС. А НЕ­ВДОВЗІ ТАК САМО ДУРНИМ СТАЛО ЗДАВАТИСЯ ПЕРЕ­ВЕЗЕННЯ ТІЄЇ ЖАЛЮГІДНОЇ ЖМЕНЬКИ ПАСАЖИРІВ, ЩО ХОТІЛИ ПОТРАПИТИ ЗАКОРДОН. ВТІМ, Я ПРАЦЮ­ВАВ І ПРАЦЮВАВ, АЖ ПОКИ НЕ З’ЯВИВСЯ ДАВИД СПРИТНИЙ. СТАЛОСЯ ЦЕ НЕ ТАК ДАВНО, ОТ ТІЛЬКИ НЕ ПРИГАДУЮ, КОЛИ САМЕ. ЯК ТИ ГАДАЄШ, РОЛАН­ДЕ З ҐІЛЕАДУ, МАШИНА МОЖЕ ДОЖИТИСЯ ДО СТАРЕ­ЧОГО МАРАЗМУ?

— Не знаю, — неуважно відповів Роланд, і одного погляду на його обличчя Едді вистачило, щоб зрозуміти, що навіть за­

раз, на висоті тисячі футів над пеклом, перебуваючи у пастці всередині машини, яка вочевидь несповна розуму, стрілець знову марить про свою трикляту Вежу.

- ПЕВНИМ ЧИНОМ Я НІКОЛИ НЕ ПЕРЕСТАВАВ СЛУ­ГУВАТИ МЕШКАНЦЯМ ЛАДА, - сказав Блейн. - Я ПРИСЛУ­ЖИВСЯ ЇМ НАВІТЬ ТОДІ, КОЛИ ВИПУСТИВ ГАЗ І ВБИВ ЇХ.

- Якщо ти так вважаєш, то ти точно очманів, — озвалася Сюзанна.

- ТАК, АЛЕ Я НЕ БОЖЕВІЛЬНИЙ, — відповів Блейн і зно­ву істерично розреготався. Насміявшись, робот знову заговорив:

- З ЧАСОМ ВОНИ ЗАБУЛИ, ЩО ГОЛОС МОНОПОЇЗДА - КОМП’ЮТЕРНИЙ. НЕВДОВЗІ ВОНИ ЗАБУЛИ ТА­КОЖ, ЩО Я СЛУГА, І ПОЧАЛИ ВВАЖАТИ МЕНЕ БОГОМ. ОСКІЛЬКИ МІЙ ОБОВ’ЯЗОК - СЛУГУВАТИ, ТО Я ВИКО­НАВ ЇХНІ ВИМОГИ І СТАВ ТИМ, КИМ ВОНИ МЕНЕ БАЧИ­ЛИ, БОГОМ, ЩО МИЛУЄ І КАРАЄ НА ВЛАСНИЙ РОЗСУД... ЧИ ТО ПАК ЗГІДНО З ПАМ’ЯТТЮ, ДЕ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ ДОВІЛЬНА ВИБІРКА. ДЕЯКИЙ ЧАС ЦЕ ЗДАВАЛОСЯ МЕНІ ЗАБАВНИМ. АЛЕ МИНУЛОГО МІСЯЦЯ ПАТРИЦІЯ, МОЯ ЄДИНА КОЛЕГА, ЩО ЩЕ ЛИШАЛАСЯ В ЖИВИХ, ВЧИ­НИЛА САМОГУБСТВО.

«Чи то у нього справді маразм, — подумала Сюзанна, — а чи він плутається в часі тому, що божевільний. Чи це черговий доказ того, як сильно хворий цей Роландів світ».

- І Я САМЕ ЗБИРАВСЯ НАСЛІДУВАТИ її ПРИКЛАД, КОЛИ НАГОДИЛИСЯ ВИ, ЦІКАВІ ЛЮДИ, ЯКІ ЗНАЮТЬ ЗАГАДКИ!

- Зажди! — сказав Едді, піднімаючи руку. — Щось я не вкурюю. Ні, я розумію, чому ти хочеш це зробити. Люди, які тебе зібрали, вже давно мертві, пасажирів не було вже два чи три століття, та й їздити весь час за одним і тим самим маршру­том від Лада до Топіки, мабуть, до болю нудно...

- А ТЕПЕР ТИ ЗАЖДИ, НАПАРНИКУ, - сказав Блейн, імітуючи Джона Вейна. — А ЧИ НЕ ДУМАЄШ ТИ, ЩО Я ЛИ­ШЕ ЯКИЙСЬ ТАМ ПОЇЗД? АДЖЕ БЛЕЙН, З ЯКИМ ТИ РОЗМОВЛЯЄШ, ЗНАХОДИТЬСЯ ЗАТРИ ТИСЯЧІ МИЛЬ ЗВІД­СИ Й СПІЛКУЄТЬСЯ З ТОБОЮ ЗА ПОСЕРЕДНИЦТВОМ НАДШВИДКІСНОГО ШИФРОВАНОГО РАДІОЗВ’ЯЗКУ.

Зненацька Джейк згадав тонкий срібний стрижень, який він бачив на лобі у Блейна. Коли батько вмикав у своєму «мерседесі» радіо, то з гнізда на зовнішній панелі вистромлювалася така сама антена.

«Це так він зв’язується з комп’ютерами в підземеллях міс­та, — подумав хлопчик. — Тож, якби нам вдалося зламати цю антену...»

— Але ти збираєшся вбити себе, де б ти насправді не був? — не вгавав Едді.

Жодної відповіді. Але в мовчанці вчувалася якась нашоро­шеність. Едді відчув, що Блейн спостерігає за ними... і вичікує.

— А коли ми знайшли тебе, ти спав? — спитала Сюзанна. — Авжеж, спав, правда?

— Я ПРОКРУЧУВАВ ЗАПИС, ЯКИЙ ЮНИ НАЗИВАЛИ БАРАБАНАМИ БОГІВ, ВІД ІМЕНІ СИВИХ І БІЛЬШЕ НІЧО­ГО НЕ РОБИВ. ТОЖ МОЖЕТЕ ВВАЖАТИ, ЩО Я ДРІМАВ.

— То чом би тобі не відвезти нас до кінцевої й не поверну­тися в своє ліжко спати?

— Бо він негідник, — тихим голосом повторив Джейк.

— БО МЕНІ СНЯТЬСЯ СНИ, — точнісінько в той самий час вимовив Блейн голосом, у якому вчувалися моторошні нотки Маленького Блейна.

— А чому ж ти не вколошкав себе разом із Патрицією? — спитав Едді. — І якщо вже на те пішло, то хіба ви з нею не були частинами одного й того самого комп’ютера? Як так сталося, що вона вбилася, а ти ні?

— ПАТРИЦІЯ ЗБОЖЕВОЛІЛА, — терпляче повторив Блейн таким тоном, наче кілька хвилин тому не зізнався, що те саме трапилося і з ним. — В її ВИПАДКУ ПРОБЛЕМА ПОЛЯГАЛА НЕ ЛИШЕ В ХВОРОБІ ДУХУ, АЛЕ І В НЕПО­ЛАДКАХ ОБЛАДНАННЯ. ПРАВДУ КАЖУЧИ, СЛОУТРАН- СОВА ТЕХНОЛОГІЯ УНЕМОЖЛИВЛЮЄ ТАКІ НЕПОЛАД-

КИ, АЛЕ Ж СВІТ ЗРУШИВ З МІСЦЯ... ЧИ НЕ ТАК, РОЛАНДЕ

З ГІЛЕАДУ?

- Так, — сказав Роланд. — У Темній Вежі, яка є центром усього сущого, вгніздилася якась глибинна хвороба. І вона швидко поширюється. Земля, яку ми щойно бачили внизу, — це лише одна з багатьох ознак тієї хвороби.

- Я НЕ МОЖУ ПІДТВЕРДИТИ ЧИ СПРОСТУВАТИ ЦЕ ТВЕРДЖЕННЯ, АДЖЕ МОЄ СПОСТЕРЕЖНЕ ОБЛАДНАН­НЯ В ПРИКІНЦЕВОМУ СВІТІ, ДЕ СТОЇТЬ ТЕМНА ВЕЖА, ВЖЕ ВІСІМСОТ РОКІВ ЯК НЕ ПРАЦЮЄ. ЯК НАСЛІДОК, Я НЕ МОЖУ ВІДРІЗНИТИ ФАКТ ВІД ЗАБОБОНІВ. ФАК­ТИЧНО НИНІ НАСТАЛИ ТАКІ ЧАСИ, ЩО ЦІ ДВА ЯВИЩА МАЙЖЕ НЕ РОЗРІЗНЯЮТЬСЯ. ДУРНЯ, ОДНИМ СЛОВОМ, НЕ КАЖУЧИ ВЖЕ ПРО ТЕ, ЩО ЦЕ НЕЧЕМНО. Я ПЕРЕ­КОНАНИЙ, ЩО САМЕ ЦЕ СТАЛО ОДНІЄЮ З ПРИЧИН ХВОРОБИ МОГО ДУХУ.

Ці слова нагадали Едді про те, що не так давно сказав Ро­ланд. Але що ж він сказав? Едді силкувався згадати, але не міг... в пам’яті мерехтів тільки тьмяний спогад про те, як стрілець говорить роздратованим тоном, що взагалі-то було для нього не властиво.

- ПАТРИЦІЯ ВЕСЬ ЧАС СКИГЛИЛА. Я ВВАЖАЮ, ЩО ПЕ­РЕБУВАТИ В ТАКОМУ СТАНІ НЕЧЕМНО. ДО ТОГО Ж, ЦЕ БРИДКО. МАБУТЬ, ВОНА БУЛА НЕ ТІЛЬКИ БОЖЕВІЛЬНА, АЛЕ Й САМОТНЯ. І ХОЧА З ПОЖЕЖЕЮ В ЕЛЕКТРИЧНИХ ПЛАТАХ, ЯКА СПРИЧИНИЛА ЦЮ ПРОБЛЕМУ, ПОЩАСТИ­ЛО ШВИДКО ВПОРАТИСЯ, ПОМИЛКИ В ЛОГІЦІ ПОШИ­РЮВАЛИСЯ, БО ІНШІ ПЛАТИ ЗАЗНАЛИ ПЕРЕНАВАНТАЖЕННЯ, А ДОДАТКОВІ БАНКИ ПАМ’ЯТІ ВІДМОВИЛИ. У МЕНЕ БУВ ВАРІАНТ - ДОЗВОЛИТИ ПОМИЛКАМ ПОШИ­РИТИСЯ НА ВСЮ СИСТЕМУ, АЛЕ Я ВИРІШИВ РОЗВ’ЯЗАТИ ОКРЕМУ ПРОБЛЕМУ. БАЧТЕ, ДО МЕНЕ ДІЙШЛИ ЧУТКИ, ЩО НА ЗЕМЛІ ЗНОВУ З’ЯВИВСЯ СТРІЛЕЦЬ. ДОВІРЯТИ ТА­КИМ БАЙКАМ Я НЕ МІГ, ПРОТЕ ТЕПЕР РОЗУМІЮ, ЩО ПРАВИЛЬНО ВЧИНИВ, КОЛИ ВИРІШИВ ЗАЧЕКАТИ.

Роланд поворухнувся в кріслі.

— Які чутки до тебе дійшли, Блейне? 1 хто їх тобі переказав?

Проте Блейн і на це питання не відповів.

— ВРЕШТІ-РЕШТ її СКИГЛЕННЯ ПОЧАЛО ТАК МЕНЕ ДРАТУВАТИ, ЩО Я СТЕР СХЕМИ, ЯКІ ВІДПОВІДАЛИ ЗА ЇЇ НЕКОНТРОЛЬОВАНІ ДІЇ. ПО-ВАШОМУ - ЗВІЛЬНИВ ЇЇ. А ВОНА КИНУЛАСЯ У РІЧКУ. ПРОЩАВАЙ, ПАТРИЦІЄ ГАТОР.

«Почувалася самотньою, весь час плакала, втопилася — а цей механічний довбень тільки те й робить, що насміхається з неї, — подумала Сюзанна. Вона аж кипіла від люті. І якби Блейн був звичайним чоловіком, а не купою електронних плат, схованих десь у місті, яке вони залишили позаду, то йому неодмінно пе­репало б від неї кілька подряпин. На згадку про Патрицію. — Хо­чеш, щоб було цікаво, засранцю? Я б тобі показала, що таке ці­каво, ох показала б».

— ЗАГАДАЙТЕ МЕНІ ЗАГАДКУ, — попросив Блейн.

— Ще не час, — відповів Едді. — Ти й досі не відповів на моє питання. — Він почекав, даючи Блейнові можливість відповіс­ти, та комп’ютер мовчав, тож Едді повів далі. — Говорячи про самогубство, я, так би мовити, виступаю за свободу вибору. Але нащо забирати нас із собою? У чому сенс?

— Бо він так хоче, — нажахано прошепотів Маленький Блейн.

— БО Я ТАК ХОЧУ, — прогримів Блейн. — БО ЦЕ ЄДИНА ПРИЧИНА, ЯКУ Я МАЮ, І ІНШИХ Я НЕ ПОТРЕБУЮ. А ТЕПЕР НУМО ДО СПРАВИ. Я ХОЧУ, ЩОБ ВИ МЕНІ ЗАГАДА­ЛИ КІЛЬКА ЗАГАДОК. НЕГАЙНО. В РАЗІ ВІДМОВИ Я НЕ ЧЕКАТИМУ, ПОКИ МИ ПРИБУДЕМО ВТОПІКУ. Я ПОКІНЧУ З НАМИ ТУТ І ЗАРАЗ.

Едді, Сюзанна й Джейк разом озирнулися на Роланда, котрий досі сидів, склавши руки на колінах, і роздивлявся марш­рутну карту.

— Пішов ти, — сказав Роланд, не підвищуючи голосу. Так само він міг би люб’язно повідомити Блейнові, що хотів би по­слухати, як звучить вай-ґоґ.

Крізь динаміки у стелі перелякано зойкнув Маленький Блейн.

— ЩО ТИ СКАЗАВ? — Від такої неочікуваної відповіді го­лос Великого Блейна зазвучав майже так само, як голос його близнюка, про існування котрого він навіть не підозрював.

— Я сказав: пішов ти, — спокійно повторив Роланд. — Якщо ти не розумієш, то я можу розтлумачити. Ні. Відповідь — ні.

10

Запала довга мовчанка, протягом якої жоден із Блейнів не ози­вався. А коли Великий Блейн нарешті відповів, то це були не сло­ва. Стіни, підлога й стеля знову почали втрачати колір і ма­теріальність. За десять секунд баронський вагон ще раз перестав існувати. Вони побачили, що монопоїзд летить над гірським хребтом, який бовванів на горизонті, коли вони виїхали з міста: сталево-сірі верхівки з шаленою швидкістю мчали їм назустріч і раптом зникли, поступившись безплідним долинам, на яких, наче наземні черепахи, повзали велетенські жуки. Роланд поба­чив, як із печери раптом вискочило щось схоже на величезну змію, вхопило жука й потягло його назад, у своє лігво. Ніколи в житті Роланд не бачив таких тварин і такої землі. Це видиво змусило його в душі здригнутися. І не тому, що цей ландшафт був ворожий. Усе тут було чуже, якесь позаземне. Чуже, наче Блейн завіз їх до іншого світу.



— МАБУТЬ, ТРЕБА ЗІЙТИ З РЕЙКИ ТУТ, - сказав Блейн. Роланд чув, що під маскою роздумів у його голосі вирує гли­бинна лють.

— Мабуть, — байдуже відповів стрілець.

Хоча байдуже йому не було. Він знав, що комп’ютер може розпізнати в його голосі справжні відчуття — адже Блейн ска­зав їм, що в нього є потрібні для цього ресурси. І хоча цей ком­п’ютер добре вмів брехати, Роланд був упевнений, що цього разу він сказав правду. Якщо Блейн справді розпізнає певні стресові нотки в його голосі, то кінець грі. Хай навіть ця маши­на мала неймовірно складну організацію... та все одно залиша­лася машиною. Навряд чи Блейн розуміє, що людські істоти так влаштовані, що здатні протистояти емоціям, навіть найсильнішим. Якщо він упізнає в голосі стрільця страх, то, напев­но, вирішить, що Роланд блефує. Атака помилка може кошту­вати їм усім життя.

- ТИ НЕЧЕМНИЙ І ЗАРОЗУМІЛИЙ, - сказав Блейн. - МОЖЛИВО, ТОБІ САМОМУ ЦІ ЯКОСТІ ЗДАЮТЬСЯ ЦІКА­ВИМИ, АЛЕ Я ІНШОЇ ДУМКИ.

Едді не на жарт розлютився — це було видно з виразу його обличчя. Самими губами він вимовив слова: «Що ти РОБИШ?» Але Роланд не звернув на нього уваги. Він був зайнятий Блейном і чудово розумів, що робить.

— Та невже? Я можу бути ще грубішим.

Знявши руки з колін, Роланд із Ґілеаду повільно звівся на ноги. Він стояв начебто у повітрі, широко розставивши ноги, й тримав праву руку на поясі, а ліву — на сандаловому руків’ї револьвера. Він стояв так, як стояв безліч разів раніше — на брудних вуличках всіма забутих містечок, у численних кам’я­нистих каньйонах, де смерть чигає всюди, в незліченних тем­них салунах, де тхнуло прогірклим пивом і підгорілою старою олією. Це був просто черговий вирішальний поєдинок на без­людній вулиці, от і все. Але цього було цілком досить. Кхеф, ка і ка-тет — сутичка завжди ставала центральним фактом його життя й віссю, навколо якої оберталося колесо його власного ка. Цього разу зброєю в битві будуть слова, а не кулі, але це не мало значення. Все одно битва буде на смерть. У повіт­рі тхнуло вбивством незгірш, ніж у болоті смердить падлом. А потім його охопив шал битви, і стрілець більше не контролю­вав себе.

— Я можу назвати тебе абсурдною, пустоголовою, дурною, пихатою машиною. Я можу назвати тебе ідіотським створін­ням, у якому не більше сенсу, ніж у завиванні вітру в дуплі трухлявого дерева.

- ПРИПИНИ.

Але Роланд пропустив Блейнову репліку повз вуха і продов­жував тим самим спокійним тоном.

— На жаль, я й нагрубіянити тобі як слід не можу, бо ти ж лише машина... Едді називає такі «бляшанками».

— Я НЕ ПРОСТО ЯКАСЬ ТАМ...

— Я не можу, приміром, назвати тебе членососом, бо в тебе нема ні рота, ні члена. Я не можу сказати, що ти мерзенніший за наймерзеннішого волоцюгу, який повзав у найогиднішому в світі сміттєзвалищі, бо навіть така істота краща за тебе — в те­бе нема колін, щоб повзати, та й упасти на них ти не зможеш, бо не маєш жодного поняття про таку людську ваду, як мило­сердя. Я навіть не можу сказати, що ти трахав свою матір, бо її в тебе не було.

Роланд замовк, щоб набрати в легені повітря. А його супут­ники навпаки — затамували подих. Навколо них панувала за­душлива мовчанка Блейна Моно, враженого до глибини своєї комп’ютерної душі.

— Я можу назвати тебе бездушним створінням, яке допусти­ло, щоб його єдина подруга втопилася, боягузом, що тішиться, коли катує дурнів і цілими натовпами вбиває невинних, роз­губленим гобліном, котрий обвішався шмарклями і...

— Я НАКАЗУЮ ТОБІ ЗАМОВКНУТИ, ІНАКШЕ Я ВБ’Ю ВАС УСІХ!

Очі Роланда спалахнули таким несамовитим синім полум’ям, що Едді з переляку сахнувся від нього. Джейк із Сюзанною охнули.

— Можеш вбивати, але не смій мені наказувати! — прогримів стрілець. — Ти забув обличчя тих, хто тебе створив! Або вбий нас, або мовчи і слухай мене, Роланда з Ґілеаду, сина Стівена, стрільця і володаря стародавнього краю! Не для того я за багато років пройшов тисячі миль, щоб сидіти тут і слухати твоє дитя­че квиління!Затямив?А тепер ти слухай МЕНЕ!

Якусь мить всі шоковано мовчали, не наважуючись навіть зітхнути. Роланд рішуче дивився перед собою, високо підвівши голову й тримаючи руку на руків’ї револьвера.

Сюзанна Дін підняла руку й намацала в себе легку усміш­ку — так жінка перевіряє, чи добре сидить на ній новий одяг, приміром капелюшок. Вона боялася, що це все, кінець життя, проте душу переповнював не страх, а гордість — гордість за Ро­ланда. Скосивши погляд ліворуч, вона побачила, що Едді ди­виться на стрільця, захоплено усміхаючись. З Джейком усе бу­ло навіть простіше: він дивився з обожнюванням, чистим, як сльоза, обожнюванням.

— Так йому! — прошепотів Джейк. — Нехай знає! Гад!

— Краще тобі до нього прислухатися, Блейне, — порадив Едді. — У нього дах геть перекособочений. Не дарма ж його називали Скаженим Псом із Гілеаду.

Після тривалої мовчанки Блейн нарешті спитав:

— ЦЕ ПРАВДА? ТЕБЕ ТАК НАЗИВАЛИ, РОЛАНДЕ, СИ­НУ СТІВЕНА?

— Можливо, — погодився Роланд, спокійно стоячи в повітрі над безплідними передгір’ями.

— НАВІЩО ВИ МЕНІ ПОТРІБНІ, ЯКЩО ВІДМОВЛЯЄТЕ­СЯ ЗАГАДУВАТИ ЗАГАДКИ? — запитав Блейн. Тепер у його голосі лунали буркотливі нотки невдоволеної дитини, якій до­зволили не лягати спати допізна, а вона втомилася, та не хоче в цьому зізнатися.

— А я не казав, що ми відмовляємося, — відповів Роланд.

— ХІБА НІ? — здивувався Блейн. — Я ЦЬОГО НЕ РО­ЗУМІЮ, АЛЕ АНАЛІЗ СОНОГРАМИ СВІДЧИТЬ ПРО ТЕ, ЩО В ЦИХ СЛОВАХ Є РАЦІОНАЛЬНИЙ ЗМІСТ. ПОЯС­НИ, БУДЬ ЛАСКА.

— Ти сказав, що загадка потрібна тобі негайно, — відповів стрілець. — А я відмовив. Через свою жадібність ти поводився непристойно.

— НЕ РОЗУМІЮ.

— Ти був нечемний. Це ти розумієш?

Повисла довга мовчанка — Блейн думав. А потім:

— ЯКЩО МОЇ СЛОВА ЗДАЛИСЯ ВАМ НЕЧЕМНИМИ, Я ВИБАЧАЮСЯ.

— Приймається, Блейне. Але є ще одна, гірша проблема.

— ПОЯСНИ.

У Блейновому голосі вчувалася якась непевність, але Ро­ланд не дуже здивувався. Надто багато часу спливло відтоді, як комп’ютер востаннє стикався з якоюсь людською реак­цією, крім невігластва, нехтування і забобонної запобігливості. Навіть якщо він і стикався з людською хоробрістю, то це було дуже давно.

— Поясню, коли повернеш салон. — Роланд сів, всім своїм виглядом демонструючи, що подальша суперечка — як і негай­на смерть — неможлива.

Блейн виконав його вимогу. Страхітливий краєвид зник, стіни знову стали кольоровими. Плямка на карті вже блимала ближче до точки, над якою стояв підпис «Кендлтон».

— Гаразд, — сказав Роланд. — За грубість можна пробачи­ти, Блейне, так мене вчили в юності, і глина висихає у відбит­ках, створених митцем. А от дурість не пробачають. Цього мене теж навчали.

— У ЧОМУ Ж Я ПРОЯВИВ ДУРІСТЬ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕ- АДУ? — вкрадливо і водночас погрозливо спитав Блейн. І Сю­занна наче побачила перед собою ласого кота, що причаївся біля мишачої нірки, мотляючи хвостом і нетерпляче виблиску­ючи очима.

— У нас є те, що тобі потрібно, — відказав Роланд, — а єдина винагорода, яку ти за це пропонуєш, — смерть. Це дуже неро­зумно з твого боку.

Блейн замислився і не озивався довго-предовго. А потім:

— ПРАВДУ КАЖЕШ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. АЛЕ ЯКІСТЬ ВАШИХ ЗАГАДОК НЕ ДОВЕДЕНА. ЗА ПОГАНІ ЗАГАД­КИ Я ВАМ ЖИТТЯ НЕ ПОДАРУЮ.

Роланд кивнув.

— Розумію, Блейне. А тепер слухай і спробуй зрозуміти сам. Своїм друзям я вже розповідав дещицю цієї історії. Коли я був малий, у Баронії Ґілеаду щороку було сім святкових днів, коли проводилися ярмарки, — Зима, Широка Земля, Посів, Літнє

Сонцестояння, Повна Земля, Жнива і Старий Рік. І на кожно­му ярмарку обов’язково влаштовували змагання загадок, але на свята Широкої і Повної Землі вони були головним обрядом, бо вважалося, що загадки віщують гарний чи поганий врожай.

— ЦЕ ЗАБОБОН, ЩО НЕ СПИРАЄТЬСЯ НА ЖОДНІ ФАК­ТИ, - перебив Блейн. - Я ВВАЖАЮ ЙОГО ПРИКРИМ.

— Звісно, це забобон, — погодився Роланд, — але ти навіть не уявляєш собі, як добре загадки передбачали врожай. От, на­приклад, розгадай загадку: «Коли вартовий буває квіткою?»

— ЦЕ ДУЖЕ СТАРА І НЕ НАДТО ЦІКАВА ЗАГАДКА, - пробурчав Блейн, але в його голосі вчувалася радість від того, що йому дали щось розгадати. — КОЛИ ВІН БУВАЄ НЕ ЗА БУДКОЮ. ЦЯ ЗАГАДКА ҐРУНТУЄТЬСЯ НА ФОНЕТИЧ­НОМУ ЗБІГОВІ. МОЖУ НАЗВАТИ ЩЕ ОДНУ ТАКОГО ТИ­ПУ, її ЗАГАДУЮТЬ НА ТОМУ РІВНІ, ДЕ РОЗТАШОВУЄТЬ­СЯ БАРОНІЯ НЬЮ-ЙОРК: ЯКЕ СЛОВО ЗАВЖДИ ЗВУЧИТЬ НЕПРАВИЛЬНО?

Несподівано для всіх відповів Джейк.

— Цю загадку нам цьогоріч загадувала вчителька англійсь­кої. Неправильно завжди звучить слово «неправильно».

— ТАК, — підтвердив Блейн. — СТАРА ДУРНА ЗАГАДКА.

— Хоч у чомусь я з тобою погоджуюся, друже Блейн, — ска­зав Едді.

— Я Б ХОТІВ ПОЧУТИ БІЛЬШЕ ЯРМАРКОВИХ ЗАГАДОК З ҐІЛЕАДУ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА. ЯК НА МЕНЕ, ТО ВОНИ ДОСИТЬ ЦІКАВІ.

— У дні Широкої і Повної Землі для цього відкривали Залу Прадідів, і опівдні там збиралися десь приблизно шістнадцять або навіть тридцять учасників змагання. Тільки о тій порі року вхід до Зали Прадідів був відкритий для простих людей — тор­говців, фермерів, скотарів. І в ті дні Зала Прадідів стояла вщерть заповнена, ніде було яблуку впасти.

Погляд стрільця став далекий і замріяний. Тільки одного ра­зу Джейк бачив його таким — у тому туманному іншому житті, коли Роланд розповідав йому, як вони з друзями, Катбертом

і Джеймі, прокралися на балкон у тій самій Залі, щоб подиви­тися обрядові танці. Роланд розказував про це під горами, коли вони переслідували Волтера.

«Мартен сидів коло моїх батьків, — сказав тоді Роланд. — Я їх упізнав навіть з висоти балкона. Коли мати пішла танцювати з Мартеном, вони повільно кружляли на підлозі, решта людей розступилися, а коли танець закінчився, всі заплескали в до­лоні. Але стрільці не аплодували...»

Джейк глянув на Роланда, подумки в черговий раз дивую­чись, звідки з’явився цей дивний відсторонений чоловік... і на­віщо він прийшов.

— Посеред зали ставили величезну бочку, — вів далі Роланд, — і кожен учасник вкидав туди жменю берестяних сувоїв, на яких були записані загадки. Загадок там було порівну: і старих, бо ж чули їх від літніх людей, а часом знаходили в старих книжках, і но­вих, вигаданих з нагоди свята. Коли давали дозвіл, троє суддів, один із яких обов’язково мав бути стрільцем, прочитували ці за­гадки й обирали, які з них гідні того, щоб брати участь у змаганні.

— ТАК, ЗАГАДКИ МАЮТЬ БУТИ ГІДНИМИ, - погодив­ся Блейн.

— Отож, починалося змагання, — сказав стрілець. Від згад­ки про дні свого дитинства, коли він був таким самим хлопча­ком, як і Джейк, що сидів навпроти нього, тримаючи на руках пухнастика-шалапута, його вуста торкнула легка посмішка. — Вони змагалися годинами. Посеред Зали Прадідів утворювала­ся черга. Місце в ній кожен отримував за результатами жереб­кування, і кожен сподівався витягти велике число, бо ж бути в хвості черги краще, ніж на її початку. Хоча переможець мав розгадати бодай одну загадку.

-ЯСНА РІЧ.

— Кожен чоловік або жінка (бо серед кращих відгадників Ґілеаду були й жінки) підходив до бочки, тягнув звідти шмато­чок кори й простягав Майстрові. Майстер ставив пісочний го­динник і загадував цю загадку. І якщо за три хвилини учасник не міг відгадати, то він покидав чергу.

— І ЗАГАДКА ПЕРЕХОДИЛА ДО НАСТУПНОГО УЧАС­НИКА?

— Так.


— ОТЖЕ, В НЬОГО БУЛО БІЛЬШЕ ЧАСУ, ЩОБ ПОДУ­МАТИ.

— Так.


— РОЗУМІЮ. КЛЬОВО.

— Кльово? — не зрозумів Роланд.

— Тобто весело, — тихо підказала Сюзанна.

Роланд здвигнув плечима.

— Весело було глядачам, бо учасники ставилися до змагання дуже серйозно. Часто після вручення призу між ними трапля­лися бійки.

-А ЯКИЙ БУВ ПРИЗ?

— Найбільший гусак у Барони'. І рік у рік цей приз діставав­ся моєму вчителеві, Корту.

— МАБУТЬ, ВІН БУВ НЕПЕРЕВЕРШЕНИМ ВІДГАД­НИКОМ, — з повагою сказав Блейн. — ШКОДА, ЩО ЙОГО ТУТ НЕМА.

«Мені теж», — подумав Роланд.

— А тепер я підходжу до суті своєї пропозиції, — сказав Роланд.

— Я СЛУХАЮ ДУЖЕ УВАЖНО, РОЛАНДЕ З ГІЛЕАДУ.

— Нехай ці наступні кілька годин стануть нашим ярмарком. Ти не загадуватимеш нам загадки, бо тобі кортить почути нові, а не розповідати ті, які тобі вже відомі...

— ПРАВИЛЬНО.

— Все одно ми не зможемо розгадати більшу їх частину, — вів далі Роланд. — Я певен, що ти знаєш загадки, які навіть Кортові були б не до снаги, якби він витяг їх із бочки. — У цьо­му він дуже сумнівався, але час битви минув і настав час пере­мир’я, тож Роланд вирішив трохи прикрасити дійсність.

— АВЖЕЖ, — погодився Блейн.

— Пропоную як приз замість гусака подарувати нам життя, — сказав Роланд. — Дорогою до Топіки ми будемо загадувати тобі

загадки. Якщо, прибувши на кінцеву станцію, ти розгадаєш усі наші загадки, то можеш нас убити, як і задумував. Це буде твій гусак. Але якщо ми тебе переплюнемо... якщо в Джейковій книжці чи в нашій пам’яті знайдеться загадка, на яку в тебе не буде відповіді, то ти муситимеш відвезти нас до Топіки і ви­пустити. Це вже буде наш гусак.

Тиша.


— Ти зрозумів?

-ТАК.


— Згода?

Блейн Моно мовчав. Едді напружено чекав, обійнявши Сю­занну, й дивився в стелю баронського вагона. Сюзанна на мить поклала руку на живіт, думаючи про таємницю, яка там, мож­ливо, криється. Джейк лагідно гладив Юка, намагаючись не по­тривожити рани від ножа. Всі чекали, поки Блейн (справжній Блейн, який перебував зараз дуже далеко, на відстані кількох тисяч миль від них, живучи своїм недожиттям у підземеллях міста, всі мешканці якого загинули з його волі) поміркує над Роландовою пропозицією.

— ТАК, — нарешті озвався Блейн. — Я ЗГОДЕН. ЯКЩО Я РОЗГАДАЮ ВСІ ВАШІ ЗАГДЦКИ, ТО ВИ ПІДЕТЕ ЗІ МНОЮ НА ТУ ГАЛЯВИНУ, ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ЗЕМНИЙ ШЛЯХ. КОЛИ Ж ХТОСЬ ІЗ ВАС ЗАГАДАЄ ЗАГАДКУ І Я НЕ ЗНАЙДУ РОЗВ’ЯЗКУ, ТО Я ПОДАРУЮ ВАМ ЖИТТЯ Й ВІДВЕЗУ ВАС ДО ТОПІКИ, А ТАМ ВИ ВИЙДЕТЕ З ПОЇЗДА Й ПІДЕТЕ ДАЛІ - ШУКАТИ ТЕМНУ ВЕЖУ. Я ПРАВИЛЬНО ЗРОЗУМІВ УСІ УМОВИ Й ОБМЕЖЕННЯ ТВОЄЇ ПРОПОЗИЦІЇ, РОЛАН­ДЕ, СИНУ СТІВЕНА?

— Так.


— ГАРАЗД, РОЛАНДЕ З ГІЛЕАДУ.

ГАРАЗД, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА.

ГАРАЗД, СЮЗАННО З НЬЮ-ЙОРКА.

ГАРАЗД, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА.

ГАРАЗД, ШАЛАПУТЕ ЮК ІЗ СЕРЕДИННОГО СВІТУ.

Зачувши своє ім’я, Юк нашорошив вуха.

- ВИ АХ-ТЕТ, ОДИН ІЗ БАГАТЬОХ. Я ТЕЖ. А ЗАРАЗ ПЕРЕ­ВІРИМО, ЧИЙ КА-ТЕТ СИЛЬНІШИЙ.

На мить запала тиша, яку порушувало тільки рівномірне двигтіння слоутрансових турбін, що везли їх над спустошеною землею, туди, де лежала Топіка, туди, де закінчувався Середин­ний світ і починався Останній.

- ОТОЖ, - вигукнув Блейн. - ЗАКИДАЙТЕ НЕВІД, МАН­ДРІВЦІ! ВИПРОБУЙТЕ МЕНЕ. НЕХАЙ ПОЧНЕТЬСЯ ЗМАГАННЯ!

ПРИМІТКА АВТОРА

Вже не за горами той день, коли вийде четвертий том «Темної Вежі» (звісно, за умови, що Постійний Автор буде живий, а По­стійний Читач не знудиться чекати). Важко сказати, коли саме це станеться — мені завжди було нелегко відшукувати двері, що відчиняються у світ Роланда. До того ж не кожен знайдений ключ підходить до наступних дверей, тож його доводиться допа­совувати, а це нелегка справа. Втім, якщо читачі зажадають чет­вертий том, то четвертий том буде, бо мені до снаги знайти Роландів світ, тим паче, що я й досі його невільник... він тримає мене міцніше, ніж будь-який зі світів, до яких я мандрував у своїй уяві. І ця історія, як ті загадкові слоутрансові двигуни, дедалі більше набирає обертів і пришвидшує ритм.

Я цілком свідомий того, що деяких читачів розчарує закін­чення «Загубленої землі» — надто багато нерозгаданих загадок воно в собі чаїть. Мені й самому не дуже приємно залишати Роланда і його друзів у товаристві злого Блейна Моно. Можете мені не вірити, але я не менше за вас дивуюся з кінцівки третьо­го тому. Але скажу вам, що книжки, які пишуться самі (а це й сталося із «Загубленою землею»), самі мають і закінчуватися. Єдине, в чому я можу запевнити вас, мої Читачі, — Роланд і його супутники підійшли до одного з найважливіших кордонів у своїй історії, і ми маємо на деякий час залишити їх на митниці, нехай собі відповідають на питання прикордонників і заповнюють декларації. Цим я образно натякаю, що історія в черговий раз добігла кінця, і моє серце розважливо порадило мені на деякий час зупинитися.

Як розгортатимуться події в наступному томі — наразі неві­домо, хоча запевняю вас, що з Блейном Моно розберуться, що ми дізнаємося більше про юність Роланда і знову зустрінемося з Цок-Цоком і тим загадковим чоловіком, якого Волтер нази­вав Магом чи Вічним Чужинцем. Це про нього, страшного і за­гадкового, написав Роберт Браунінг на початку своєї поеми «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов»:

Спочатку я подумав: він бреше безсоромно,

Цей дряхлий старигань зі злобними очима І косо дивиться, зібгавши губи в складку,

Як я прийму його брехню.

Та ледве стримує себе, пустивши шпильку в жертву.

У цього злобного брехуна й великого чаклуна — справжній ключ, що відмикає Прикінцевий Світ і Темну Вежу... для тих відважних, хто насмілиться його забрати.

І для тих, хто залишиться.



Банґор, штат Мен 5 березня 1991 року
Каталог: authors -> King Stephen
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
King Stephen -> І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет