Короткий зміст попередніх романів



жүктеу 5.77 Mb.
бет7/28
Дата18.02.2019
өлшемі5.77 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   28

29

Тієї ночі Едді знову бачив сон про те, як він іде Другою авеню до «Вишуканих делікатесів від Тома та Джері», що на розі Дру­гої й Сорок п’ятої. Він проминув музичну крамницю, де з гуч­номовців басили «Ролінґ Стоунз»:

Я бачу червоні двері й хочу пофарбувати їх у чорний, Ніяких інших кольорів, я хочу тільки чорний,

Я бачу, як проходять дівчата у літньому вбранні,

Я повертаю голову, аж у очах темніє...

Едді йшов далі, повз крамницю, що називалася «Твої відоб­раження», між Сорок дев’ятою і Сорок восьмою. В одному з дзер­кал, якими була прикрашена вітрина, він побачив себе. І поду­мав, що виглядає краще, ніж будь-коли за багато років. Волосся трохи задовге, але сам він засмаглий і має здоровий, підтягнутий вигляд. Але одяг... ну й лажа, чуваче. Мотлох якийсь. Синій під­жак, біла сорочка, брунатна краватка, сірі штани... та блін, у ньо­го в житті не було такого прикиду зразкового хлопчика.

Хтось торсав його за плече.

Едді спробував ще глибше зануритися в сон. Він не хотів про­кидатися. Принаймні поки не дійшов до крамниці делікатесів і не відімкнув своїм ключем двері, за якими — трояндове поле. Едді хотілося ще раз побачити це видиво — нескінченне червоне укривало, небесне склепіння понад ним, де пропливають великі білі хмари-кораблі, і Темну Вежу. Він боявся чорноти, що жила в тій жаскій колоні, чатуючи на кожного, хто наважиться підійти надто близько, щоб його пожерти. Та все одно йому хотілося побачити Вежу. Він конче мусив її побачити.

Однак рука, що його торсала, не здавалася. Сон почав тем­нішати, і запахи автомобільних викидів на Другій авеню по­

ступилися аромату диму, що йшов від дерева (ледь відчутному, бо багаття майже догоріло).

Сюзанна. Виглядала вона налякано. Едді всівся й обійняв її. Вони стали табором на дальньому краю вільхової діброви, там, де було чутно дзюркіт струмка на всипаній кістками галявині. З іншого боку табірного багаття, що ледь жевріло, спав Роланд. Спалося йому тривожно. Ковдру стрілець із себе скинув і ле­жав, підібгавши коліна мало не до грудей. Без чобіт ступні зда­валися білими, вузькими і вразливими. На правій бракувало великого пальця, жертви омара-вбивці, який відгриз стрільцеві ще й частину правої руки.

Роланд весь час стогнав щось нерозбірливе. Трохи послухав­ши, Едді зрозумів, що це слова, які він вимовив перед тим, як упасти непритомним на галявині, де Сюзанна підстрелила вед­медя. «Вперед. Цей світ не єдиний, існують інші». На секунду стрілець замовк, а потім почав кликати хлопчика на ім’я: «Джейку! Де ти? Джейку!»

І стільки скорботи й відчаю було в його голосі, що Едді від­чув, як у душу заповзає страх. Його рука обвила Сюзанну, і він міцно притис дружину до себе. Попри те, що ніч була тепла, жінка вся тремтіла.

Стрілець перекотився на спину, і розплющені очі зблиснули під сяйвом зірок.

— Джейку, де ти? — гукнув він кудись у ніч. — Повернися.

— О Боже, він знову марить. Що нам робити, Сьюз?

— Не знаю. Але це було настільки нестерпно, що я не змогла далі слухати сама. Він наче так далеко. Так далеко від усього.

— Вперед, — пробурмотів стрілець, знову перевертаючись на бік і підтягуючи коліна, — цей світ не єдиний, існують ін­ші. — Якусь мить він лежав мовчки. А тоді його груди здійня­лися, і з них вирвався протяжний крик, від якого кров холола в жилах, — стрілець викрикнув хлопчикове ім’я. З лісу за їхніми спинами, сухо тріпочучи крилами, знявся якийсь великий птах і полетів шукати собі спокійнішої місцини.

— Як ти гадаєш, — з мокрими від сліз і широко розплюще­ними очима спитала Сюзанна, — може, розбудити його?

— Не знаю. — Едді побачив стрільцевий револьвер, той, який Роланд носив на лівому стегні. Зброя в кобурі лежала на охайно складеному квадратному клапті шкіри неподалік того місця, де спав Роланд. Простягнути до неї руку було справою однієї се­кунди. — Навряд чи я наважуся, — повагавшись, додав Едді.

— Це доводить його до сказу.

На знак згоди Едді кивнув.

— Що нам робити? Едді, що робити?

Едді не знав. Пеніцилінові ліки вбили інфекцію, занесену величезним омаром, але тепер Роланд знову потерпав від зара­ження. І Едді сумнівався, що на світі існує антибіотик, здатний вилікувати цю хворобу.

— Не знаю. Ляж коло мене, Сьюз.

Едді накинув на неї й на себе шкуру, і через деякий час вона перестала тремтіти.

— Якщо він збожеволіє, то може на нас напасти, — сказала вона.

— Та я знаю. — Ця неприємна думка навіяла спогад про вед­медя — червоні, осатанілі від ненависті очі (та хіба в цих багря­них глибинах не було іскри спантеличення?) і смертоносні ла­пи з гострими, мов бритва, пазурами. Погляд Едді помандрував до револьвера, що лежав так близько до лівої неушкодженої руки стрільця, і він знову пригадав, як блискавично Роланд вихопив зброю, помітивши, що на них пікірує механічний кажан. Так швидко, що не видно було руки. Якщо стрілець збожеволіє і вся його ненависть обернеться проти них із Сюзанною, то шансів вижити у них не буде. Жодного шансу.

Едді притиснувся обличчям до теплої заглибинки на жін­чиній шиї і заплющив очі.

Невдовзі Роланд перестав бурмотіти. Едді підвів голову і гля­нув на нього. Здавалося, стрілець знову поринув у природний сон. Едді подивився на Сюзанну і побачив, що вона теж засну­ла. Він ліг коло неї, ніжно поцілував опуклість грудей і сам за­плющив очі.

«Е, ні, хлопче, ти не спатимеш довго-предовго».

Втім, вони йшли вже два дні, і Едді геть знесилився. Він по­плив... поринув у сон.

«Назад у сон, — подумав він, занурюючись. — Я хочу назад на Другу авеню... назад до Тома й Джері. Так, хочу».

Однак тієї ночі омріяний сон так і не повернувся.

ЗО

Поки сходило сонце, вони нашвидкуруч поснідали, спакували речі, розподілили спорядження і повернулися на галявину, за формою схожу на клин. У прозорому ранковому світлі це місце виглядало не дуже моторошно, та все одно вони втрьох нама­галися триматися подалі від металевої будки з її попереджу­вальними чорно-жовтими лініями. Якщо Роланд і пам’ятав свої кошмари минулої ночі, то зовні цього не виказував. Вран­ці він порався, як завжди, не порушуючи задумливої, відсторо­неної мовчанки.



— Як ти збираєшся знайти ту пряму лінію, якою нам треба звідси йти? — спитала в стрільця Сюзанна.

— Якщо легенди не обманюють, то з цим не буде клопотів. Пам’ятаєш, як ти спитала про магнетизм?

Вона кивнула.

Покопирсавшись у глибинах кошеля, він видобув звідти шма­точок старої м’якої шкіри, в який була вколота довга срібна голка.

— Компас! — вигукнув Едді. — Та ти й справді скаут-орел!

Роланд заперечно похитав головою.

— Це не компас. Звісно, я знаю, які вони з себе, але нині я визначаю напрям за сонцем і зірками. Навіть зараз вони мене не підводять.

— Навіть зараз? — трохи занепокоєно перепитала Сюзанна.

Він кивнув.

— Сторони світу також потроху змінюють напрям.

— Боже, — мовив Едді. Він спробував уявити світ, у якому північ хитро прокрадається на схід чи захід, і майже одразу від­

мовився від спроби. Йому стало трохи зле. Таке відчуття нако­чувало щоразу, коли він дивився з верхівки високої будівлі.

— Це просто голка, але вона сталева і послужить нам незгір­ше за компас. Наш шлях тепер визначається Променем, і голка на нього вкаже. — Він знову поліз до кошеля і витяг глиняну чашку грубої роботи. Один її бік тріснув. Колись, знайшовши цю річ на місці старого табору, Роланд склеїв її сосновою жи­вицею. Зараз він підійшов до струмка, занурив у нього чашку і поніс туди, де у візку сиділа Сюзанна. Обережно поставив її на бильце візка і, коли поверхня води знову стала рівною, вки­нув туди голку. Голка пішла на дно.

— Ого! — саркастично вигукнув Едді. — Неймовірно! Я б упав перед тобою на коліна, Роланде, та не хочу штани м’яти.

— Це ще не все. Сюзанно, тримай чашку міцно.

Вона послухалася, і Роланд поволі почав штовхати візок че­рез галявину. Коли до дверей залишалося футів дванадцять, він обережно розвернув коляску і поставив її спинкою до входу.

— Едді! — вигукнула Сюзанна. — Глянь-но!

Він нахилився над глиняною чашкою, побіжно зауваживши про себе, що крізь тріщину, яку так-сяк замазав Роланд, уже просочується вода. Голка повільно спливала на поверхню. 1 ви­гулькнула так само спокійно, як це зробив би корок. Її кінці по­казували на портал за їхніми спинами і на старий дрімучий ліс.

— Очманіти... голка плаває. Тепер мене вже нічим не здивуєш.

— Тримай чашку, Сюзанно.

Жінка міцно стискала чашку в руках, а Роланд тим часом штовхав візок далі на галявину, під прямими кутами до будки. Голка знову заколивалася на поверхні води, а потім опустилася на дно чашки. Та коли Роланд повернув візок на те місце, де голка вказувала шлях, вона знову піднялася.

— Якби в нас була залізна стружка і аркуш паперу, — сказав стрілець, — то можна було б розсипати стружку на папері і поба­чити, як вона збирається в суцільну лінію і вказує в той самий бік.

— І це не зникне, навіть якщо ми підемо геть від Порталу? — спитав Едді.

Роланд кивнув.

— Але це ще не все. Ми справді можемо побачити Промінь.

Сюзанна озирнулася через плече і ненароком зачепила чаш­ку. Вода в ній хлюпнула, і голка безцільно закрутилася... і зно­ву непорушно стала на місце, вказуючи напрям.

— Не туди, — сказав Роланд. — Опустіть очі. Едді, ти дивись на ноги, а ти, Сюзанно, — собі на коліна.

Вони послухалися.

— Коли я скажу підвести голови, дивіться просто вперед, ту­ди, куди показує голка. На щось інше не дивіться, просто довір­теся очам, нехай вони бачать те, що буде перед ними. А тепер... підведіть голови!

Вони так і зробили. Якусь мить погляд Едді не вловлював ні­чого, крім лісу. Він спробував розслабити очі... і раптом поба­чив, так само, як побачив обрис рогатки в деревному виступі на пеньку, і зрозумів, чому Роланд наказував не дивитися на щось інше. Промінь впливав на все, що лежало на його шляху, але ефект був ледь помітний. У його напрямку настовбурчилася хвоя сосен і ялин. Кущі зелених ягід росли трохи похило, і нахил цей був якраз у напрямку Променя. На замасковану стежину (якщо Едді не помилявся, вона пролягала на південний схід) попадали не всі ті дерева, що їх повалив ведмідь, щоб краще бачити довкола, але більша частина лягла в тому напрямку, не­наче сила, що йшла з металевої будки, штовхала їх туди під час падіння. Найліпшим доказом було те, як лежали на землі тіні. Звісно, коли сонце підіймалося на сході, вони вказували на за­хід, але коли Едді глянув на південний схід, то побачив грубий малюнок «у ялинку», що лежав лише вздовж тієї лінії, яку по­казувала голка в чашці.

— Може, я щось і бачу, — невпевнено промовила Сюзан­на, — та...

— Подивися на тіні! На тіні, Сьюз!

Її очі широко розплющилися, і Едді зрозумів, що Сюзанна бачить.

— Боже! Он він! Там! Наче проділ у волоссі!

Один раз побачивши, Едді вже не зміг відвести очей. У не­охайних нетрях довкола галявини утворився тьмяний прохід, пряма дорога для Променя. Раптом Едді подумав, яка, мабуть, потужна та сила, що зараз тече повз нього (а може, й пронизує його, як рентгенівські промені), і притлумив у собі бажання від­ступити вбік, байдуже — праворуч чи ліворуч.

— Роланде, а воно часом мене не стерилізує?

Слабо всміхнувшись, Роланд знизав плечима.

— Це наче ложе ріки, — дивувалася Сюзанна. — Таке засох­ле й поросле травою, що його ледь видно... але воно є. І малю­нок тіней не зміниться, поки ми перебуватимемо на шляху Про­меня, правда ж?

— Ні, — відповів Роланд. — Ясна річ, напрямок, куди вони падають, змінюватиметься, поки сонце мандрує небом, але шлях Променя ми будемо бачити весь час. Не забувайте, що Промінь світить у цьому напрямку вже тисячі, а може, й десятки тисяч років. Погляньте-но на небо!

Едді й Сюзанна підвели голови й побачили, що тоненькі ба­ранці хмар уздовж Променя теж вклалися у «ялинку»... і ці хма­ри пливли швидше, ніж ті, що були обабіч смуги його сили, їх штовхало на південний схід. У бік Темної Вежі.

— Бачите? Навіть хмари впокорені.

Назустріч їм наближалася зграйка птахів. Потрапивши на шлях Променя, птаство змінило напрямок польоту і якийсь час летіло на південний схід. Едді дивився й очам не вірив. Коли птахи перетнули вузький коридор зони впливу Променя, то зно­ву лягли на попередній курс.

— Так. Здається, нам час іти, — сказав він. — Довжелезна подо­рож на тисячу миль починається, блін, з першого кроку тощо, тощо.

— Зажди. — Сюзанна подивилася на Роланда. — Тисячею миль цей шлях не обмежується, так? Тепер уже не обмежується. На­скільки він довгий, Роланде? П’ять тисяч миль? Десять?

— Не можу сказати. Але дорога дуже довга.

— То як, в біса, ми збираємося туди дістатися, якщо ви двоє везтимете мене в цій чортопхайці? Нам ще пощастить, якщо

зможемо долати три милі на день крізь тамті Буєраки. 1 ви це знаєте.

— Шлях знайдено, — терпляче сказав Роланд. — Поки що цього досить. Можливо, Сюзанно Дін, настане час, коли ми мандруватимемо швидше, ніж тобі цього хотілося б.

— Та невже? — Вона виклично на нього подивилася, й обоє чоловіків побачили небезпечний вогник у її очах, очах Детти Волкер. — У вас там у кущах машина для перегонів? Якщо так, то непогано було б ще мати й дорогу, на якій можна розігнатися!

— Земля і наш спосіб пересування нею змінюватимуться. Так буває завжди.

Сюзанна махнула на нього рукою — мовляв, говори-говори.

— Моя старенька матуся казала: «Господь подбає». Ти мені зараз її нагадуєш.

— А хіба Він не дбає? — поважно спитав Роланд.

Якусь мить вона дивилася на нього в німому здивуванні, а потім задерла голову і розсміялася в небо.

— Ну, все залежить від того, як до цього ставитися. Я тобі так скажу, Роланде: якщо це і є Божа турбота, то я боюся навіть уявити, що буде, коли Він вирішить залишити нас без обіду.

— Та ходімте вже, — втрутився Едді. — Забираймося звідси. Мені тут не подобається. І це була чистісінька правда, але не вся. Ним оволоділо глибинне бажання рвонути вперед цим прихова­ним шляхом, цим невидимим шосе. Кожен крок наближав до поля троянд і Вежі, що височіла над ними. Едді збагнув (і сам із цього здивувався), що сповнений рішучості побачити Вежу... чи померти на шляху до неї.

«Вітаю, Роланде, — подумав він. — Тобі це вдалося. Тепер я один з адептів. Хто-небудь, скажіть “Алілуйя”».

— Але, перш ніж ми вирушимо, треба дещо зробити. — Ро­ланд нахилився і розв’язав сиром’ятну мотузку довкола лівого стегна. Потім поволі почав розстібати кобуру.

— Що за дурня? — спитав Едді.

Знявши пояс, Роланд простягнув йому.

— Ти знаєш, навіщо я це роблю, — спокійно сказав він.

— А ну одягни назад! — Едді відчув, що всередині піднімаєть­ся буревій суперечливих емоцій. Пальці, міцно стиснуті в ку­лаки, тремтіли. — Що це ти таке робиш?

— Мало-помалу божеволію. Поки ця рана в моїй душі не за­гоїться... якщо таке взагалі можливо... я не годен його носити. І ти це знаєш.

— Візьми, Едді, — тихо сказала Сюзанна.

— Якби вчора на тобі не було цієї херні, коли на мене напав той кажан, то нині я був би вже мертвий!

Замість відповіді стрілець і далі простягав свій останній ре­вольвер Едді. Його постава промовляла, що він готовий цілий день так простояти, якщо буде треба.

— Гаразд! — викрикнув Едді. — Хай тобі грець, добре!

Він вихопив кобуру в Роланда і рвучко пов’язав її собі на по­ясі. Взагалі-то він мусив відчути полегшення. Хіба ж він не ди­вився на цей револьвер серед ночі, коли він лежав біля Роланда, і думав про те, що може статися, якщо у Роланда справді поїде дах? Хіба Сюзанна не думала про те саме? Але полегшення не при­йшло. Був тільки страх, почуття провини і дивний болісний сму­ток, надто глибокий для сліз.

Без револьверів стрілець виглядав дуже дивно.

Якось неправильно виглядав.

— Все? Тепер, коли новоспечені учні мають зброю, а вчитель залишився без неї, можна вже йти? Якщо з кущів вистрибне якась велика тварюка, Роланде, ти завжди зможеш швиргонути в неї ножем.

— А, так, — пробурмотів він. — Мало не забув. — Видобув­ши з кошеля ніж, він простягнув його Едді руків’ям уперед.

— Та це просто дурість! — заволав Едді.

— Саме життя — це дурість.

— Ага, напиши це на листівці і надішли у «Друг читача», трясця його матері. — Едді застромив ножа за пояс штанів і виклично глянув на Роланда. — А тепер уже нарешті може­мо йти?

— Є ще одне, — сказав Роланд.

— Боже милосердний!

Роландові вуста знову розтулилися в посмішці.

— Жартую, — сказав він.

В Едді відвисла щелепа. Сюзанна знову розсміялася, і веселі дзвіночки її сміху розігнали ранкову тишу.



31

Майже весь ранок вони долали смугу руйнування, яку влашту­вав собі для захисту велетенський ведмідь. Втім, іти шляхом Променя було трохи легше. А щойно бурелом і зарості підліску лишилися позаду, непроглядний ліс знову вступив у свої права, і тепер мандрівники могли рухатися швидше. Праворуч від них весело дзюркотів струмок, який витікав зі скелі на галявині. У нього впадали кілька менших потічків, і тепер плюскіт води став поважнішим. Тварин тут було більше: вони шурхотіли у лісі, поспішаючи у своїх справах. Двічі Роланд, Едді та Сюзанна ба­чили невеликі стада оленів. Один із них, самець із розложисти­ми рогами на шляхетно посадженій голові, на вигляд важив фунтів триста, ба навіть більше. Коли вони знову почали схо­дження нагору, ручай звернув із їхнього шляху вбік. День уже хилився до вечора, аж раптом Едді щось помітив.

— Може, станемо тут? Трохи відпочинемо.

— Що таке? — спитала Сюзанна.

— Так, — озвався Роланд. — Давайте зупинимося.

Раптом Едді знову відчув присутність Генрі: наче важкий тя­гар ліг йому на плечі. «Ой, гляньте, дівчисько! Дівчисько щось там побачило у дереві. Дівчисько хоче щось вирізьбити? Еге ж? О-хо-хо... ну хіба не краса?»

— Нам не конче зупинятися. Тобто нічого такого. Просто я...

— ...дещо побачив, — закінчив за нього Роланд. — Хай що воно таке, припини патякати і візьми це.

— Та нічого такого. — Едді відчув, що шаріється. Тепла кров підступила до обличчя. Він намагався не дивитися на ясень, що привернув його увагу.

— Неправда. Це те, що тобі потрібно, і, далебі, не можна ка­зати, що це «нічого такого». Якщо тобі це потрібно, Едді, то нам також. От хто нам точно не потрібен, то це хлопець, який не мо­же позбутися мотлоху своїх спогадів.

Тепла кров стала гарячою. Едді ще трохи постояв, втупив­шись поглядом у свої мокасини, розпашілі щоки палали, а сам він відчував, ніби Роланд своїми світлими очима снайпера за­зирнув просто йому в душу, де коїлося щось незрозуміле.

— Едді? — зачудовано покликала Сюзанна. — Що таке, котику?

Її голос додав йому хоробрості. На ходу виймаючи Роландового ножа з-за пояса, Едді підійшов до стрункого ясеня.

— Може, й нічого, — пробурмотів він, а потім змусив себе додати: — А може, багацько. Якщо я все не зіпсую, то може вий­ти щось дуже навіть непогане.

— Ясень — шляхетне дерево, в ньому міститься велика си­ла, — зауважив Роланд десь у нього за спиною, та Едді не до­слухався. Глузливий голос Генрі замовк, а разом з ним випару­вався і сором. Він думав лише про ту гілку, яка полонила його увагу. Біля стовбура вона була товща і трохи випиналася. Саме ця товщина дивної форми й потрібна була Едді.

Йому здалося, що в товщі ховаються обриси ключа — того ключа, який він на мить побачив у полум’ї перед тим, як охоп­лені вогнем залишки щелепи знову змінили форму і з них по­стала троянда. Три перевернуті літери V, середня V глибша й шир­ша за інші дві. 1 маленька карлючка з краю. У ній — весь секрет.

Подих сну знову торкнувся його пам’яті: «Дед-е-чам, дад-е-чі, не хвилюйся, у тебе ключ».

«Можливо, — подумав Едді. — Але цього разу я матиму все. Не вдовольнюся більшою частиною».

Дуже обережно він відтяв гілку од дерева й обрізав вузький кінець так, щоб залишився товстий шмат ясеня завдовжки близько дев’яти дюймів. Він важко лежав на долоні, сповнений соків життя і готовий поділитися своїми таємницями, оголити приховані обриси... перед чоловіком, що виявиться досить вправ­ним, аби виманити їх звідти.

Чи був він тим чоловіком? Та й чи мало це значення?

Едді Дін подумав, що на обидва питання може відповісти ствердно.

Неушкодженою лівою рукою стрілець накрив праву доло­ню Едді.

— Здається, тобі відома якась таємниця.

— Можливо.

— Розповіси?

Він тільки головою похитав.

— Гадаю, ліпше не розповідати. Ще не час.

Трохи поміркувавши, Роланд кивнув.

— Добре. Тільки одне питання, і ми облишимо цю тему. Мо­же, тобі відкрилися якісь знання щодо моєї... моєї проблеми?

«І це все, на що він спроможний... це весь показ відчаю, який їсть його живцем», — подумав Едді.

— Не знаю. Поки що не можу сказати напевно. Але я споді­ваюся, приятелю. Я щиро на це сподіваюся.

Роланд кивнув і відпустив руку Едді.

— Дякую тобі. До темряви ще дві години. Чом би ними не ско­ристатися?

— Я тільки за.

І вони пішли далі. Роланд віз Сюзанну, а Едді крокував по­переду, стискаючи шмат дерева з ключем, захованим глибоко всередині. Він наче випромінював своє власне тепло, потаємне і потужне.

32

Того вечора, після їжі, Едді дістав з-за пояса стрільців ніж і по­чав різьбити. Ніж був навдивовижу гострий і наче ніколи не за­туплявся. Едді повільно і обережно працював у світлі багаття: крутив деревинку в руках, спостерігав, як з-під довгих упевне­них рухів ножа виходять завитки тирси гладенького дерева.

Сюзанна лежала, підклавши під голову руки, і дивилася на зорі, що неквапом мандрували чорним небом.

Роланд відійшов подалі від багаття і стояв тепер на краю міс­ця, яке вони обрали собі для табору, недосяжний для відблисків полум’я, дослухаючись до голосів божевілля, що перекрикували один одного в його зболеній, пошматованій свідомості.

Хлопчик був.

Не було ніякого хлопчика.

Був.

Не було.


Був...

Він заплющив повіки, притулив холодну долоню до лоба, під яким пульсував біль, і замислився, скільки часу ще потрібно для того, аби він луснув, наче затуго натягнута тятива.

«Ох, Джейк, — подумав він. — Де ти? Де ти?»

А над ними трьома зійшли Стара Зоря й Стара Матінка. Во­ни зайняли свої місця в небі й роздивлялися одна одну через зоряне череп’я свого древнього шлюбу.





РОЗДІЛ 2

КЛЮЧ І ТРОЯНДА

і

Цілих три тижні Джон «Джейк» Чемберз відважно боровся з бо­жевіллям, що поволі заповзало в його душу. Увесь цей час він почувався, наче остання людина на борту океанського лайнера, що йде на дно: відкачував воду з трюмів, щоб урятувати собі життя, намагався втримати корабель на плаву, доки не вщухне буря, небо не проясниться і не надійде допомога... будь-яка до­помога. Від будь-кого. Тридцять першого травня тисяча дев’ят­сот сімдесят сьомого року, за чотири дні до шкільних канікул, він остаточно переконався, що допомоги не буде. Час здавати­ся, падати в обійми шторму.



Останньою краплею до чаші терпіння став екзаменаційний твір з англійської мови.

Джон Чемберз, тобто Джейк для трьох-чотирьох хлопців, що були майже його друзями (якби батько довідався про цей «фак­тик», то це б його точно розлютило), закінчував свій перший рік у школі Пайпера. Йому вже виповнилося одинадцять, і він ходив до шостого класу, але був надто дрібним для свого віку. І люди, що зустрічалися з ним уперше, думали, що він набагато молод­ший. І взагалі, не так давно (десь рік тому) його ще часто вважа­ли дівчинкою, поки він не влаштував батькам істерику, і мама нарешті зглянулася над ним та дозволила підстригтися коротко. Батько, ясна річ, не мав нічого проти стрижки. Він просто ви­

шкірив зуби в жорсткій залізній посмішці і сказав: «Малий хоче бути схожим на морпіха, Лорі. Це піде йому на користь».

Батько ніколи не називав його Джейком, лише Джоном, та й то дуже рідко. Для батька він зазвичай був просто «малим».

Минулого літа (на двохсотліття Незалежності — суцільні при­краси, прапори, і повно високих кораблів у Нью-Йоркській за­тоці) тато сказав йому, що школа Пайпера — це просто Най­краща, Трясця її Матері, Школа в Країні Для Хлопця Твого Віку. І той факт, що Джейка туди прийняли, не має нічого спільного з грошима, наполегливо пояснював Елмер Чемберз. Він неса­мовито пишався цим, хоча навіть десятирічний Джейк підоз­рював, що це неправда, що насправді це лише брехня, яку бать­ко перетворив на факт, аби час від часу ненароком вставляти у розмову за обідом чи на вечірці з коктейлями: «Як мій малий? Та він ходить до школи Пайпера. Найкращої, Трясця Її Матері, Школи в Країні Для Хлопця Його Віку. Туди за гроші не по­трапиш. У школі Пайпера цінують тільки клепку, от що».

Джейк чудово розумів, що в палахкотючій печі свідомості Елмера Чемберза грубе вугілля бажань і власної думки дуже часто сплавлялося у тверді діаманти, які він називав фактами... а за менш офіційних обставин «фактиками». «Факт у тому, що...» — це була його улюблена фраза, котру він промовляв дуже часто, і шанобливо, і за будь-якої нагоди.

«Факт у тому, що до школи Пайпера просто так, за гроші не беруть, — сказав йому батько влітку на Двохсотліття, коли небо було синім-синім, і все навкруги прикрашене прапорами, і Високі Кораблі стояли у затоці. У Джейковій пам’яті це літо закарбувалося в золотистих тонах, бо тоді він ще не почав бо­жеволіти і всі турботи були тільки про те, чи добре він себе за­рекомендує у школі Пайпера, бо вона здавалася якимось гніз­дом, де висиджували геніїв. — До такого місця, як школа Пайпера, тобі допоможе потрапити тільки те, що в тебе ось тут. — Простяг­нувши руку над письмовим столом, Елмер Чемберз постукав сина по лобі твердим, вкритим плямами від нікотину пальцем. — Ясно, малий?»

Джейк кивнув. Розмовляти з батьком було не обов’язково, бо-він ставився до всіх (разом із дружиною) так само, як до під­леглих на телебаченні, де він відповідав за складання телепро­грами і вважався визнаним майстром «розправ», боротьби з кон­курентами за успіх у глядача. Все, що вимагалося, — слухати його, кивати в потрібних місцях, і через деякий час він відпус­кав на волю.

«Добре, — сказав батько, запалюючи одну з вісімдесяти си­гарет «Кемел», своєї добової норми. — Тоді вважатимемо, що ми порозумілися. Тобі доведеться добряче намуляти собі сідниці, але ти все зможеш. Якби не міг, то нам би не надіслали ось це. — Взявши зі столу лист про прийняття до школи Пайпера, він переможно стис його в руці. Жест цей чимось нагаду­вав тріумф дикуна, наче лист був убитою на полюванні твари­ною, звіром, котрого він зараз обдере і з’їсть. — Тож працюй сумлінно. Заробляй гарні оцінки. Зроби так, щоб мама і татко пишалися тобою. Якщо ти закінчиш рік на відмінно, то поїдеш до Диснейленду. Заради цього можна й погарувати, правда ж, хлопчику мій?»

І Джейк заробляв гарні оцінки — з усіх предметів мав «від­мінно». До останніх трьох тижнів. Мабуть, йому вдалося стати предметом гордощів мами й татка, хоча вони так рідко бували вдома, що Джейк нічого не міг сказати напевно. Зазвичай, ко­ли він повертався додому, там нікого не було, крім куховарки Ґрети Шоу, тож урешті-решт він показував свої роботи, напи­сані на «відмінно», їй. Після цього вони опинялися в темному кутку його кімнати. Часом Джейк їх роздивлявся і думав про те, чи є в них якийсь сенс. Йому б цього хотілося, та сумніви не по­лишали його думок.

Джейк не думав, що влітку поїде до Диснейленду, навіть якщо закінчить рік на відмінно.

Вірогіднішим варіантом видавалася божевільня.

О 8:45 тридцять першого травня, коли він переступав через поріг подвійних дверей школи Пайпера, перед його внутріш­нім зором постало жахливе видіння. Хлопчик побачив свого

батька: той сидів у своєму кабінеті в Рокфелер-плаза, 70, схилив­шись над письмовим столом. У кутику рота стирчала сигарета «Кемел», дим кільцями оповивав йому голову. Перед батьком стояв один із підлеглих. За спиною в Елмера Чемберза з вели­кої висоти було видно, мов на долоні, весь Нью-Йорк, але від його гамору надійно захищали два шари термостійкого скла.

«Факт у тому, що до Санівейлського санаторію просто так, за гроші не беруть, — тоном похмурого вдоволення вичитував тато своїй «шістці». Простягнувши руку, він постукав підлег­лого по лобі. — Єдине, що допоможе тобі потрапити в таке міс­це, — це коли тут, у черепушці, щось грандіозне перестане пра­цювати як слід. З малим так і сталося. Але він, трясця його матері, вже всі сідниці собі намуляв. Кажуть, що краще за всіх плете ці трахані кошики. А коли його випустять — якщо випус­тять, — він поїде. Поїде до...

— ...придорожньої станції, — пробурмотів Джейк і торкнув­ся лоба рукою, що прагнула затремтіти. Голоси поверталися. Крикливі, сварливі голоси, що доводили його до сказу.



Ти мертвий, Джейку. Тебе переїхала машина, і тепер ти мертвий.

Не клей дурника!Дивися — бачиш той плакат ? ЗАПАМ'ЯТАЙ ПІКНІК СВОГО ПЕРШОГО РОКУ- написано на ньому. Хіба на тому світі їздять на пікніки всім класом?

Не знаю. Знаю тільки, що тебе переїхала машина.

Ні!

Так. Це сталося вранці, дев'ятого травня, о 8:25. Ти помер швидко, навіть хвилини не минуло.

Ні! Ні! Ні!

— Джоне?


Спохопившись, він злякано роззирнувся навкруги. Перед ним стояв містер Бісет, учитель французької, вигляд у нього був стурбований. За спиною в нього потік інших учнів уже вливав­ся в Залу Скликань на ранкове зібрання. Майже ніхто не роз­бишакував, і криків теж не було чути. Мабуть, іншим учням так само, як і Джейкові, батьки втовкмачували, що їм страшенно пощастило потрапити до школи Пайпера, куди беруть не за

гроші (хоча річна плата становила 22 тисячі доларів), а за тяму­щість. І мабуть, багатьом із них пообіцяли, що вони кудись по­їдуть, якщо навчатимуться добре. Мабуть, батьки деяких щас­ливчиків навіть дотримають обіцянки. Мабуть...

— Джоне, з тобою все гаразд? — спитав містер Бісет.

— Авжеж, — сказав Джейк. — Все гаразд. Просто я сьогодні трохи заспав. І ще не до кінця прокинувся.

Обличчя містера Бісета розслабилося, і він усміхнувся.

— Нічого, таке трапляється навіть із найкращими з нас.

— Тільки не з моїм татком. Майстер «розправ» ніколи не про­спить.

— Ти підготувався до іспитової роботи з французької? — по­цікавився містер Бісет. — Voulez-vous faire l’examen set aprus-midi?

— Гадаю, так, — відповів Джейк. Насправді він не знав, го­товий він до іспиту чи ні.

І навіть не міг пригадати, чи готувався до письмової з фран­цузької.

Нині ніщо, крім голосів у голові, не мало особливого значення.

— Ще раз наголошую, що мені дуже сподобалося працювати з тобою, Джоне. Я хотів сказати про це твоїм батькам, але вони не прийшли на батьківський вечір...

— Вони дуже зайняті, — пробурмотів Джейк.

На знак розуміння містер Бісет кивнув.

— Ну, все одно мені приємно, що ти був моїм учнем. Ось і все, що я хотів сказати... а ще я сподіваюся побачити тебе наступ­ного року на заняттях з поглибленого вивчення французької.

— Дякую, — відповів Джейк і подумав: а якої б заспівав міс­тер Бісет, якби почув від нього «але навряд чи я вивчатиму на­ступного року французьку, хіба що ви надсилатимете мені ма­теріали до старого доброго Санівейла»?

У проході Зали Скликань з посрібленим дзвіночком у руці з’явилася Джоана Френкс, шкільний секретар. У школі Пайпе­ра у дзвінок завжди калатала чиясь рука. Джейк подумав, що, напевне, це було ще однією принадою для батьків. Спогади про маленький червоний шкільний будиночок і таке інше. Сам він

почував до цього відразу. Звук того дзвінка наче пронизував його голову...

«Я так довго не витримаю, — подумав він у відчаї. — Шкода, але я божеволію. Правда-правда, я божеволію».

Містер Бісет помітив міс Френкс, повернувся було до неї, але потім знову глянув на Джейка.

— Джоне, з тобою точно все гаразд? Ці останні кілька тижнів ти був якийсь заклопотаний. Навіть стурбований. Тебе щось тривожить?

У голосі містера Бісета звучала така непідробна доброта, що Джейк мало не розповів йому все. Але спохватився, уявивши вираз обличчя вчителя, коли він скаже: «Так. Мене щось три­вожить. Один такий маленький гидотний фактик. Бачте, я по­мер і перейшов до іншого світу. А там знову помер. Ви скажете, що такого не може бути, і, звісно, матимете рацію. Частково я теж так думаю, але більша частина мого розуму каже, що ви помиляєтеся. Це сталося насправді. Я помер».

Якби він розповів щось подібне, то містер Бісет негайно ки­нувся б телефонувати Елмерові Чемберзу. І Санівейлський са­наторій видався б Джейкові казковим курортом після того пото­ку слів, який виверг би із себе батько з приводу хлопців, у яких виникають глюки перед іспитовим тижнем. Хлопців, які вироб­лять таке, про що не розповіси під час обіду чи вечірки з коктей­лями. Хлопців, Які Підводять Своїх Батьків.

Джейк вичавив із себе посмішку і глянув на містера Бісета.

— Просто я трохи нервуюся перед іспитами.

Містер Бісет підморгнув йому.

— Ти впораєшся, все буде добре.

І тут міс Френкс затрясла дзвіночком, скликаючи всіх на зібрання. Кожен удар язичка об стінку дзвоника ножем врізав­ся у Джейкові вуха і маленькою ракетою проносився у голові.

— Ходімо, — сказав містер Бісет. — А то спізнимося. Адже не можна запізнюватися в перший день іспитового тижня, правда?

Вони проминули міс Френкс із її тріскучим дзвіночком, і міс­тер Бісет попрямував до ряду сидінь, який називали Вчительсь­кими Хорами. Хитромудрих назв, подібних до цієї, в школі Пайпера взагалі було чимало. Актова зала звалася Залою Зібрань, обідня перерва — Обідом, учні сьомих-восьмих класів — Стар­шими Хлопчиками й Дівчатками, і, звісно, складані стільці біля піаніно (на якому міс Френкс невдовзі почне тарабанити так са­мо немилосердно, як калатала в дзвоник) були не більше й не мен­ше, ніж Вчительські Хори. Усе це частина традиції, подумав Джейк. Якщо, скажімо, ти один із батьків, чия дитина ходить на поважний Обід до Зали Зібрань замість глитати бутерброди з тун­цем у кафетерії, то ти можеш бути спокійний і впевнений, що якість освіти в цій країні — на належному рівні.

Він непомітно прослизнув на сидіння в задній частині зали й там затих, пропускаючи повз вуха ранкові оголошення. У го­лові безперестану клубочився жах, змушуючи хлопчика почу­ватися загнаним щуром у колесі. Він намагався зосередитися на чомусь позитивному, на світлому прийдешньому, але бачив попереду тільки темряву.

Корабель його здорового глузду потопав.

На кафедру зійшов директор Школи, містер Гарлі, й уро­чисто виголосив коротеньку промову про важливість Іспито­вого Тижня і те, що здобуті оцінки стануть черговим кроком на Великій Дорозі Життя. Він сказав, що школа покладається на них, він сам особисто на них дуже покладається і батьки теж покладаються. Бракувало тільки того, щоб доля цілісінь­кого вільного світу залежала від них, але директор прозоро натякав, що це взагалі-то можливо. Наприкінці промови він повідомив, що на час Іспитового Тижня всі дзвінки скасову­ються (і це була єдина приємна новина з усього, що Джейк по­чув того ранку).

Міс Френкс, котра давно вже зайняла своє місце за піаніно, вдарила по клавішах, беручи кличний акорд. Учні — сімдесят хлопчиків і п’ятдесят дівчаток, усі в охайних строгих вбраннях, що свідчили про гарний смак і стабільне фінансове становище батьків, — піднялися як один, і заходилися співати шкільний гімн. Джейк теж розтуляв рота, вдаючи, ніби співає, а сам тим

часом думав про те місце, де прийшов до тями після смерті. Спочатку йому здалося, що це пекло... а коли з’явився чоловік у чорній сутані з каптуром, він у цьому впевнився.

А потім, ясна річ, прийшов той, інший. Чоловік, якого Джейк майже полюбив.



Але він допустив, щоб я впав. Він убив мене.

Джейк відчув, як на потилиці і між лопатками виступають краплі поту.

Прославляємо школу Пайпера,

Вище прапор піднімаємо;

Слався, наша альма-матер,

«Вмри, але зроби» — навіки запам’ятаємо!

Боже, ну й гидотна пісня, подумав Джейк, і йому тут же спа­ло на думку, що його таткові вона, мабуть, припала б до смаку.


Каталог: authors -> King Stephen
authors -> Партрэт маці (Mors porträtt)
authors -> Стэфан Жаромскі / Stefan Żeromski (1864 – 1925) – польскі пісьменнік І публіцыст, “сумленне польскай літаратуры”
authors -> Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”
authors -> Міністерство екології та природних ресурсів україни департамент геодезії, картографії та кадастру інструкція
authors -> Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
King Stephen -> І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   28


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет